Текст книги "Чужі скелети"

Автор книги: Андрій Кокотюха

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 15 страниц)

– Хто? – перепитав Антон.

– Люди без чітких життєвих орієнтирів. Часто – неврівноважені зденервовані особистості, неприкаяні як у прямому, так і переносному смислі. Я читав, там були переважно дівчата й жінки. Хоча чоловікам теж знаходилося місце, і їм відводилася, крім іншого, ще роль грубої фізичної сили. Давай, Антоніо, приймемо за істину твердження: чоловіки порочніші за своєю сутністю. Оргії, котрі відбувалися там вечорами, їм могли подобатися – адже за це ніхто не несе відповідальності. Чорна робить так, аби все відбувалося добровільно, без насильства. Хоча припускаю і таку думку: навіть коли в глибині душі ми, чоловіки, зіпсуті та безвідповідальні, ми все ж таки можемо усвідомити, коли завершуються розваги та починаються злочини. Від розправи над Русланом і самозвільнення чоловічу частину комуни утримував факт співучасті в злочині. Вбивши Учителя Свободи, вони все одно не звільняться. Ваш брат розумів ситуацію, користався з неї по повній програмі. Згодні?

– Може бути, – Гараніна вирішила обмежитися такою відповіддю.

– Гроші, взяті в тебе, він витратив на купівлю ферми, – зауважив Антон. – Ось вона – його справа, про яку він тобі тоді торочив.

– П’ять тисяч доларів – сума, – погодилася Юля. – Проте на все її навряд чи вистачало…

– У нього була Жанна Чорна, не забувайте про це! – наголосив Роман.

– До чого тут…

– До всього! – перервав її психіатр. – Знову ж таки – царина припущень, та все ж: Чорна цілком могла так обробляти тих, із ким ваш брат проводив оборудки, що тисяча доларів могла здатися їм, наприклад, десятьма тисячами. Не забувайте – навряд чи тоді Руслан і Жанна здавалися маргіналами. Обоє цілком могли вдавати з себе нормальних членів суспільства.

Чорній для цього слід лише мовчати, що вона робила від природи, а Гаранін міг заговорити будь-кого – це теж, Юліє, природний дар. Таким чином, він мав до своїх послуг ферму, на якій не вистачало робочих рук. Він хотів бути схожим на свою старшу сестру. У вас же, Юлю, десь приблизно такий бізнес…

– Він божевільний, – похмуро констатувала Юлія.

– Тут я згоден – але за умови, що це – теж припущення, тільки тепер ваше. Як Руслан заманив свої перші жертви туди, навіть думати і припускати не хочу. Варіантів тьма. Зате ми точно знаємо, за якою схемоювін вибудував свою маленьку імперію і яким способом створював для своїх братів і сестер ситуацію, з якої вонине могли б вибратися. За великим рахунком, вони мали дах над головою і були забезпечені прожитковим мінімумом – харчами. Крім того, мали змогу брати участь у вечірніх, так би мовити, розвагах. Комусь це подобалося, комусь ні – та вийти з гри не зміг ніхто, крім такої собі Оксани Приходько. Люди на Території Свободи мали хліб і видовища: все необхідне. Ну, а Руслан, який виявився для них божеством, для кого злим, для кого – добрим, насправді переслідував приземленішу мету. Він мав віддану коханку, маєток і рабів, котрі годували його.

– Мені вже не терпиться почути від Родіона Шабанова історію про те, як він вистежив кривдника своєї дівчини, – промовив Антон. – І покарав його тим способом, яким сам Учитель ламав непокірних. Бач, Юлю, тут той рідкісний випадок, коли відповідь отримана раніше, ніж умови задачі. То як, до Шабанова?

– Я б хотіла спершу побачити Оксану, – помовчавши, відповіла Гараніна – коньяк потроху розбирав, знімаючи напругу. – Взагалі я не впевнена, що мені потрібен саме Родіон.

– Скажи, – Сахновський міцніше стиснув її руку. – Коли ти побачиш Оксану і поговориш з нею, твоя душа нарешті заспокоїться?

– Це ти правильно сказав – душа, – на губах Гараніної окреслилася посмішка. – Так, Антоне. Коли дізнаюся, як усе сталося… як їм удалося його… покарати… Так, моя душа заспокоїться. Не обіцяю забути Руслана та викреслити його з пам’яті. Але обіцяю його не згадувати. Цей привид мене вже не потурбує.

18.

Не виявилося Оксани Приходько вдома.

Її мама, зовсім сива невисока жінка, пряма, мов тичка, не пустила трійцю гостей навіть на поріг. Розмовляла через двері, якщо те, що відбувалося, взагалі можна було назвати розмовою.

Так, вона бачила по телевізору ту фотографію. Так, вона не надала цьому жодного значення, аж поки донька не подзвонила і не попередила: «Мамо, це він!» Звідки подзвонила донька? А це нікого не стосується! Вона жива. Вона здорова, наскільки можна бути здоровим після пережитого. Але вона нікому не дозволить більше смикати себе серед ночі, прохати про різні ексклюзивні інтерв’ю, про участь у телевізійних ток-шоу, навіть за гроші. Ні, Оксана не зароблятиме на своєму горі, а вона, її матір, ганятиме від неї роззяв, мов поганих мух.

Міліція приходила. Теж Оксану шукає. Для чого? Впізнати того паскудника? Без неї вже впізнали. Оксана в розшуку? Вона винна в чомусь? Ні? Тоді – до побачення! Так вона міліції сказала. Так і всім іншим говорить.

Все. До побачення.

Бо повернеться чоловік з роботи – той узагалі погано себе контролює.

– Не варто ризикувати, – порадив Кравцов. – Тухлий номер, жінка зайняла глуху оборону.

– Я її розумію, – сказала Гараніна.

– Я теж, – погодився з нею Сахновський.

– Тоді до Шабанова. Без варіантів, – сказав Роман.

19.

Його адреси Леся не знала.

Зате пояснила, де простіше знайти. Родіон Шабанов торгував «паленими» DVD-дисками, збірниками нових фільмів, записаних на диск за системою «10 в 1». Точка в нього була поруч із входом у велику крамницю побутової техніки, знайти досить легко. Крамниця одна, у центрі, і торгова точка з дисками, відповідно, одна.

На вигляд хлопцеві було трошки менше тридцятьох років. Прилаштувавшись на мізерному просторі кіоску, майже весь зайнятий стільцем, він дивився, як на екрані маленького телевізора перемагають один одного у нерівній боротьбі роботи-трансформери. Поруч примостився хлопчина середнього шкільного віку, теж не відводячи очей від екрану.

– Нормальна тобі якість? – поцікавився продавець, не повертаючи голови. – Це екранка, але нормальна копія, лазерна – бач?

Підліток мовчав, зачудовано стежачи за наступом поганих роботів на хороших людей по всьому фронту.

– Купи і дивися вдома, – рішуче заявив продавець, вимкнувши фільм. – Беремо?

Вгледів трійцю, що саме підійшла до кіоску, спитав:

– А вас що цікавить?

– Шабанов – ви? – діловито поцікавився Кравцов.

Відчувши, що він тут зайвий, підліток швиденько випарувався.

– Припустімо.

– А якщо без припущень? У нас сьогодні забагато припущень.

– Тобто?

– Тобто, – вступивши в розмову, в тон йому промовив Сахновський, – є хвилинка поговорити?

– Я ніби на роботі… Про що?

– Про все, – Антон підійшов упритул, нахилився до Родіона ближче. – Ти послухай і не спіши боятися. Зла тобі ніхто не хоче. Просто поговорити треба.

– Не розумію… Ви хто… Про що…

– Оксана Приходько – де вона? – виступила вперед Юлія.

– Не знаю.

Відповідь прозвучала з такою відвертою та неприхованою щирістю, що всі троє, не змовляючись, повірили хлопцеві без жодних вагань.

– Ви хіба не разом? – уточнила Гараніна, аби хоч щось запитати і не втрачати нитки розмови.

– Давно вже ні… Слухайте, я знаю, чого ви хочете. Ви журналісти? – тепер він говорив швидко, випльовуючи слова. – На ментів не схожі… Значить, журналісти. З Києва, мабуть… До мене приїздили з Києва, тільки я обламав їх. Розумієте – обламав!

Тепер Антон відсторонив Юлію.

– Ми не журналісти. Бачив фото у «Надзвичайних новинах» на ICTV?

– Не бачив. Я не дивлюся кримінальної хроніки. Фантастику люблю, – признався для чогось. – Чорнуха – не для мене ніби… Слухайте, я правда не дивився… Мені потім дзвонили. Учитель знайшовся, ви ж розумієте, про кого я… Ви ж для того сюди…

– Чого ти нервуєш, Родіоне? – подав голос Кравцов. – Не треба нервувати.

– Тому, що він мертвий… Учитель… Як і чому помер, не знаю… Менти заворушилися, справа ж така…

– Мертвий, – погодився Антон, намагаючись триматися якомога байдужіше. – Ти чого нервуєш? Радіти треба – скільки горя приніс. І Оксані…

– Ми не разом більше! – не дав договорити Шабанов. – Не разом, давно. Через нього… Через те, що з нею було… Що робили… Я не зміг…

Ось тепер усі троє знову розгубилися. І на цей раз – ґрунтовно: сам вигляд Родіона Шабанова виявився красномовнішим за будь-які докази: цей парубок навряд чи має причетність до того, що сталося з Русланом Гараніним у Жашкові. Родіон Шабанов винуватив у всьому саму Оксану.

Але ж Родіон… Родіон… Родіон…

– Спокійно, – промовив Антон Сахновський радше сам до себе, ніж до Шабанова. – Давно ви розійшлися з Оксаною?

– Відразу потому, як… Зрозумійте мене правильно. Батьки її все зрозуміли: я б не зміг із цим жити. З нею… з цим усім… після того… Коротше, після того, що вона дозволяла з собою там чинити. Якщо правда навіть одна чутка з десятьох…

– Ти її зрадив, – сказав Антон.

– Нехай так, – легко погодився Родіон, у голосі чувся виклик. – Нехай! Я до того був із нею, вважайте, три роки. Батьки її молилися на мене, без перебільшення. Мама – так особливо. Оксанка така була: легко могла десь із дому зірватися, загуляти чи там що… Казала – всім нам, правильним, на зло. Ну, це довга історія, не цікава вам… Я її всюди знаходив, часом таку… Ну, розумієте… Доставляв додому, вона на довший час заспокоювалася, все знову ставало нормально. Думав одружуватися. Любив… Тільки словами це якось не той… Вона не хотіла. Каже – свобода дорожча. Ось і знайшла свободу. Словом, я втомився від неї. Тоді навіть не шукав. Мене всі зрозуміли…

– Всі – це хто? – уточнив Кравцов.

– Батьки наші. Друзі. Тим більше, вона дзвонила. Потім відомо стало: в них там телефон був… Той козел дбав, аби всі, в кого рідні є, за своїх не переживали. Типу все в нас добре. Вони ж не ховалися, не ховалися – ось у чому фокус! На видноті! Тільки в нас таке можливе!

– Ось ця тема справді глобальна, – погодився Сахновський. – Значить, потому як Оксана втекла, її знайшли і все це почалося, ти її більше не бачив?

– І не кортіло.

– Тоді де вона тепер? – швидко запитала Юлія.

– А я знаю? – вкотре щиро здивувався Родіон. – Як почали діставати всі, кому не ліньки, Олег кудись завіз.

«Нова особа, – машинально відзначив Антон. – У цій історії що не день, то новий персонаж».

– Хто такий? Знайомий твій?

– Радше її. Давно за нею бігав… Потім, після всього, пожалів. Я знаю його трошки… Але з Великодня ні про нього, ні про Оксану нічого не чув.

– Як прізвище? Де знайти?

– Слухайте, я так і не втямив – для чого вам усе це?

– Якщо ти з Оксаною розійшовся – тобі й тямити не треба, – мовив Кравцов.

– Не розійшовся! Гада вже з мене тут робите! Всі з мене гада роблять, а хай самі помучаться!

– Ясно все, ясно, – терпець у Сахновського міг ось-ось урватися. – То як прізвище Олега і де його знайти?

– Де знайти – не знаю. А прізвище – Родіонов.

Частина шоста
Номер шістнадцять

1.

Пояснити своїх відчуттів Юлія Гараніна поки що толком не могла.

Тому, залишивши чоловіків на своїй кухні допивати коньяк і заводити палку дискусію на тему людських патологій у глухий кут, куди заводяться всі без винятку кухонні дискусії на будь-яку тему, вона піднялася в спальню, вляглася на ліжко просто в одязі – перевдягатися не було ані сил, ані бажання – і спробувала привести до ладу всі висновки, зроблені до цього вечора на основі вже почутого.

Спочатку – про неприємне: коли вони ще були в Умані, їй подзвонив розлючений начальник жашківської міліції. Потрібен терміновий письмовий дозвіл родичів, тобто – її, на ексгумацію тіла Руслана Гараніна. Уманські колеги хочуть чимшвидше закрити справу Вчителя Свободи, яку вони не могли навіть зрушити з місця ось уже скоро рік через зникнення основного фігуранта, чийого прізвища не знав ніхто. І відповідно, оголосити в розшук не було кого: розшукувати по всій країні людину, котра нарекла себе Вчителем Свободи, щонайменше дурниця. Заодно всі двадцять сім потерпілих повинні впізнати Жанну Чорну, яку знали просто як Чорну, а отже – міліція гадки не мала, прізвище це чи прізвисько.

Зробили, звичайно, запит і на те, і на те. Система іржава, працює через раз, але худо-бідно рецидивістка Жанна Чорна все ж таки спливла з міліцейської бази даних на поверхню. Проте на фотографіях вона мала цілком інакший вигляд. Частина потерпілих впевнено впізнавала коханку Вчителя Свободи, інша частина плуталася в свідченнях, і навіть той факт, що Жанна Чорна – глухоніма, не вирішив проблеми. Між Учителем і Чорною, згідно з заявами кількох «молодших братів» і «сестер», цілком могла відбуватися така собі гра, аби збити оточення з пантелику.

Певна річ, Жанну Чорну теж оголосили в розшук.

Але насправді знайти досвідчену злодійку, котра має величезний досвід переховування та володіє гіпнозом, використовуючи дар у своїх інтересах, реальних перспектив не було. Міг допомогти в пошуках хіба що випадок. Він і стався.

Тепер тіло Руслана викопають. Сфотографують. Додадуть до нього фото Чорної, чиє тіло досі в морзі. Причому, наголосив Костюк, без ексгумації її молодшого брата, тобто без розкопування свіжої могили, не обійтися. Формально фото, показане по телевізору і впізнане потерпілими, треба зіставити, так би мовити, з оригіналом. Провести різні експертизи, скласти протокол – він довго та докладно пояснював, та цієї інформації Юлії було занадто. Не дослухала, погодилася підписати дозвіл, вимкнула телефон.

Руслана, як казкове чудовисько, не досить навіть один раз поховати. Все одно хоч як, але вибереться з могили, нагадає про себе навіть із-під землі.

На саму цю думку в жінки раптово розболілася голова – не допоміг випитий коньяк. Підвелася, знайшла в одній із шухляд аптечку, викопала з купи коробочок потрібну, прийняла таблетку і знову прилягла, чекаючи, доки біль ущухне.

Поки що життєпис останніх років грішного Русланового життя складався так. Задумав він спочатку створити так звану Територію Свободи, а потім зустрів у своїх безплідних волочіннях світами Жанну Чорну, чи навпаки – спочатку зустріч із Жанною, потім – задум, тепер уже не мало жодного значення. Головне, як пояснив неприємний, хоча й, ніде правди діти, розумний психолог Кравцов, він швидко знайшов не просто рідну душу, а й вірну рабу. За яких обставин зустрілися ці дві половинки однієї злої сили, Юля ніколи не дізнається. Як, до речі, багато про що інше – нема кому розказати. Через те доведеться домислювати, робити ні на чому не ґрунтовані припущення і погоджуватися: все могло бути саме так.

Отже, як могли розвиватися події і чому вони так розвивалися…

Руслан вирішив осісти та почати якусь свою справу. Так він сказав Юлії під час їхньої останньої зустрічі два роки тому і, вочевидь, це відповідало дійсності. Її менший брат багато разів хотів узятися до власної справи, ось тільки всі його починання зводилися до позичання грошей під безумні проекти та закінчувалися черговою маленькою трагедією для тих, на кого Русику вдалося вплинути своєю дивною властивістю попервах налаштовувати людей на позитивне ставлення до себе. Це, здається, називається «харизма».

Він позичає у сестри гроші. Сума відносно невелика – п’ять тисяч доларів. Проте, покопавшись трошки в інтернеті, поки Антон із Романом, на їхню вимогу, готували на кухні «чоловічу вечерю», Юлія, як досвідчений бізнесмен, знаючи, що та де шукати, переконалася: занедбаний хутір у глибинці Уманського району справді не коштує аж так дорого. До того ж, трошки знаючи Руслана, вона визнавала: як усі погані люди, її брат був тонким психологом. Тому цілком міг переконати власника хутора, що більше, ніж він пропонує, ніхто не дасть. Плюс у процесі торгів могла брати участь Жанна Чорна, здатна привити покору не лише комусь одному, а навіть групі людей. Власник хутора міг бути звичайним алкашем, якому байдуже, за скільки продати – аби живі гроші й долари. Словом, Русланові Гараніну вдалося заволодіти хутором.

Головний біль потроху вщухав. Ясність думки повернулася остаточно, і Юлія звернула увагу на обставину, якій дотепер значення не надавала. А саме: чому міліція не знала справжнього імені Вчителя Свободи? Адже купівля нерухомості оформляється юридично. А в паперах мусить значитися прізвище нового власника. Звісно, міліція нічого їй не скаже, принаймні – тепер. Проте Гараніна, яка була невисокої загалом думки про здібності українських, зокрема – уманських сищиків, все ж таки не припускала, що вони не перевірили, хто вважався власником того хутора. Це означає…

Юлія аж підвелася на ліжку. Це може означати тільки одне: або в паперах значилися якісь «ліві» дані, або – паперів узагалі не було! І тепер цей факт просто не афішують. Бо тоді доведеться пояснювати, чому в районі такий бардак: хто завгодно оселяється де заманеться і робить там що заманеться і з ким заманеться.

Ласкаво просимо в Україну, любі друзі!

Коли так, то на своєму шляху Руслан Гаранін узагалі не мав жодних перешкод. До комуни, яка з часом сформувалася на віддаленій від основних транспортних шляхів фермі, нікому жодного діла не було. Доведеться знову погодитися з психіатром Кравцовим: її молодший брат вирішив спробувати займатися по життю приблизно тим самим, чим займається його успішна старша сестра. Він організував виробництво певної кількості продукції, причому – не лише сільськогосподарської, познаходив людей, котрих за допомогою здібностей своєї дивної та страшної коханки Жанни перетворив на рабів, ті працювали за їжу. Хтось із них отримував від так званих «обрядів» задоволення, в іншому б разі Вчителю Свободи складно було знайти так званих «учнів». Мабуть, переважно це були чоловіки. Решту ж він справді прив’язав до себе непомітним, зате міцним ланцюгом спільної бридкої таємниці.

Ще Кравцов пояснив – у підсвідомості Руслана постійно жила – могла жити! – потреба бути не меншим братом старшої сестри, а саме старшим братом. Звідси поява всіх оцих «молодших братів» і «сестер». Спочатку Юлія не погоджувалася з ним радше з принципу, ніж справді мала аргументи проти. Та тепер визнала правоту психіатра: в кожної людини за охоти може знайтися до півсотні тих, хто вірить у неї, як у Бога, і вважає своїм учителем. За його словами, навіть у бездарного поета є десятка вірних шанувальників, ладних дивитися йому в рот, інколи пити-їсти його коштом, а частіше – поїти-годувати свого кумира, чий талант і чиї здібності злим суспільством не оцінені.

Ну, десь так Кравцов пояснив, чому Русланові Гараніну вдалося створити свою Територію Свободи, навіть протриматися на ній рік у статусі божества, якому поклоняються… чи злого духу, якого бояться…

Але всьому, починаючи з найдовшого людського життя, колись настає кінець. Оксана Приходько, проблемна дівчина, створила проблеми Вчителю Свободи.

Її не вдалося злякати та зламати, вона знайшла в собі сили втекти й розказати не лише про свою ганьбу, а й про ганьбу інших двадцяти шести «молодших братів» і «сестер». Прорахувавши ситуацію, Руслан поквапився забратися геть, прихопивши з собою вірну до гробу глухоніму коханку. Він нічим не ризикував, знав, що знайти їх непросто – і, тим не менше, розумів: тепер треба надовго залягти на дно.

Юлія заплющила очі, потерла вказівними пальцями скроні.

Уявила, як майже рік її небезпечний для суспільства брат разом зі своєю не менш небезпечною супутницею життя переховується, опускаючись усе нижче й нижче.

Де вони ночували, по яких притонах огиналися, можна тепер лише уявити на основі медичних висновків про стан здоров’я обох. Між іншим, про стан свого здоров’я Руслан Гаранін не забував ніколи. І якось відчув – дедалі важче йому, сердечнику, тинятися без певного місця проживання. Потрібні гроші, багато грошей, аби зникнути надовго разом із Жанною: відданішу супутницю йому важко буде знайти.

У кого гроші? В рідної сестри, в Жашкові. Юлія була більш ніж певна: Руслан показав Чорній будинок сестри і розказав, користуючись мовою жестів чи навіть мовою глухонімих, котру міг за час знайомства з Жанною освоїти, як це помешкання захищене від зовнішніх вторгнень. Гараніна припускала й таку можливість, що брат міг готувати пограбування її будинку на той випадок, якщо не вдасться дістати грошей іншим шляхом. А може – хотів почистити її оселю за будь-якого розвитку подій.

Через те Чорна напала на неї. Смерть коханого – так-так, навіть її брат Руслан міг бути для когось коханою людиною! – викликала приплив люті. Не знаючи, на кому згонити злість, Жанна обрала своєю жертвою її, Юлію – швидше за все, коханець давав старшій багатій сестрі ненайкращі характеристики. Чорна мала право вважати Юлю винною в усіх бідах свого коханця.

Тому, власне, вона гуляла під вікнами чорним привидом. Спочатку міркувала, зважувала своє рішення, розвідувала місцевість.

А головне: Жанна Чорна знала, що сталося з її коханцем. Навіть знала, де він. Ось чому чорна примара гуляла під вікнами будинку, в підвалі якого лежав Руслан. Живий чи мертвий – Чорна не відала. Юлія навіть припустила, і Сахновський погодився: не знайди він «сюрпризу» в своєму льосі наступного ранку, тієї ночі Жанна обов’язково навідалася б до нього, маючи намір звільнити полоненого.

Правда, загадкою лишається, чому Чорна пішла вбивати Юлю голіруч. Могла ж хоча б ножа прихопити… Та відповідь на це питання глухоніма маніячка забрала з собою в могилу. І, коли чесно, Юлії не хотілося знайти відповідь.

Зате не лишалося сумнівів: людиною, котра ув’язнила колишнього Вчителя Свободи в темному холодному льосі, був невідомий їм поки що Олег Родіонов. Він таким чином мстився за Оксану Приходько, дівчину, яку кохав і яку тепер, очевидячки, оберігає, заховавши подалі від людських очей. Звісно, вони могли дізнатися, що тіло знайшли. Проте навряд чи цю смерть пов’яжуть із ними, зокрема – з Олегом, який цілком міг назватися сусідці, котра здала йому порожній будинок, Родіоном – похідне від прізвища. Вони ще не знають і навряд чи скоро дізнаються: жашківська міліція наполягатиме на версії нещасного випадку під час організації псевдовикрадення, а уманська міліція не заперечуватиме. Обидві сторони закриють справу – ну не та особистість Учитель Свободи, аби докопуватися до нюансів його загибелі!

Олегу Родіонову нічого не загрожує.

Не загрожувала йому і Юлія Гараніна. Але саме тепер вона й намагалася остаточно прояснити власні відчуття. Бо жінку вже встиг охопити азарт пошуку, і головне – вона не заспокоїться, поки останній клаптик пазлу не стане на своє місце в загальній картинці.

Ось він, клаптик: як Олегу Родіонову вдалося вистежити Вчителя Свободи і хто та для чого попередив її про викрадення брата.

Розказати все міг лише сам Олег Родіонов. Квартирант під шістнадцятим номером.

Його треба ще знайти. По розмові з ним насправді все закінчиться – так вирішила для себе Юлія Гараніна.

І заснула.

2.

– Кава в ліжко?

– Це запитання чи пропозиція? До речі, хто мене роздягнув?

– Ти вирубалася. Будив-будив – нуль. Ну, довелося зняти з тебе одяг…

Годинник показував по дев’ятій ранку. Юлія здивувалася сама собі – так довго їй давно не вдавалося поспати. Лікарня не рахується – там вона якраз спати не дуже-то й могла – і її шпигували снодійним. Незважаючи на потрясіння останніх днів, теперішній її сон виявився на диво міцним і глибоким. Щоправда, трошки паморочилася голова. Кава справді могла прогнати сон.

Сахновський був уже одягнений та мав свіжий вигляд. Волосся вологе – ясно, встиг прийняти душ. Якось так саме собою склалося, що Юлія пустила спочатку в своє життя, потім – поклала на своє ліжко, а тоді взагалі опинилася поруч у своєму ж ліжку із чоловіком, про чиє існування кілька тижнів тому не мала жодної гадки. Тепер він буденно піднімається в її спальню серед ночі, знаходить її сплячою в одязі, роздягає, вкладає, дбайливо накриває простирадлом, сам запросто моститься поруч і на ранок заводить мову про каву в ліжко…

– Слухай… Я справді щось дуже міцно заснула…

– Нічого дивного. Кажу тобі, Юлю, як лікар – не варто після коньяку ковтати ще й снодійне. Печінку посадиш як мінімум.

– Яке снодійне? Голова заболіла, я знайшла таблетку…

– Оце? – Сахновський показав коробочку рекламованого і таки досить ефективного засобу від головного болю.

– Ну… – Гараніна ствердно кивнула.

– Гну, – в тон їй відповів Антон. – Ти або переплутала коробочки, або… Ні, без «або» – переплутала коробочки. В тебе в цій упаковці лежали таблетки снодійного. А ліки від голови лежать собі в коробці від снодійних. Це, в принципі, не страшно, але ти, Гараніна, роззява. Якби там проносне було?

Тепер Юлія розуміла, чому так шумить у голові – легкий побічний ефект від снодійних пігулок.

– Слухай, я справді останніми днями якась не така…

– Кажу ж – нічого трагічного. То нести каву?

– Чоловіки не питають – вони несуть.

– Юліє Василівно, кава в ліжко – ранковий сюрприз чи ритуал для закоханих, які перебувають на першій стадії. Зазвичай ці шаблони наслідують зелені юнаки, намагаючись діяти за певною програмою. Ми з тобою – коханці не першої молодості.

– То й що? Не треба дивувати безумствами? Це приємно жінкам у будь-якому віці…

– Знаєш, мені здається, безумств у твоєму житті поки вистачає. Здивувати тебе я не хочу. Романтичні періоди кожен із нас уже пройшов окремо. Тому давай просто – будь тут, я принесу кави, заодно про одну справу переговоримо.

– Справу?

– Тебе стосується.

– А, ну коли так… Твій… навіть не знаю, як назвати… Чоловік твоєї дружини ще є?

– Поїхав. Рано, мов простий громадянин, подався на автовокзал, на маршрутку. До речі, це він мені на деякі речі очі вчора розплющив. Вибач, заради цього довелося зазіхнути на ще одну пляшку коньяку з твого бару.

– Допили?

– Ми не в тому віці – лишили трошки. Але, кажу ж тобі, вона допомогла. Про це і поговоримо. Я по каву пішов.

3.

За десять хвилин Юлія Гараніна вже пила ранкову каву і слухала Антона, навіть не вірячи до кінця, як просто можна розв’язати деякі задачки, дуже сильно того бажаючи.

Психіатр Роман Кравцов переконав Сахновського: для Юлі найкращі ліки від депресії, в яку вона поступово занурюється, – справді відшукати того, хто назвав себе Родіоном, і побалакати з ним. Ось така своєрідна терапія.

Зробити це складно лише на перший погляд. Так, Олег Родіонов ховається. Вірніше, завіз Оксану Приходько кудись далеко, аби там, подалі від людей, вона поступово приходила до тями і намагалася все забути. Забути те, що коїлося на Території Свободи, дійсно важко. Але – можна зарубцювати рани. Наприклад, за допомогою спеціального курсу психологічної реабілітації, розробленого за західними, насамперед – американськими зразками. На такі курси Оксана Приходько, ясна річ, не піде. Зате є інший спосіб, альтернативний – поміняти обстановку.

Змінити психологічний клімат.

– Це означає – опинитися в середовищі, яке подобається, – коротко розшифрував Антон. – Ну, їсти, що любиш. Слухати улюблену музику, читати улюблені книжки… Коротше, ми з Ромео на п’яну голову подзвонили вчора тому Шабанову, телефон його Кравцов іще вчора записав. Розбудили, та нічого, швидше відповідав, значить, не гальмував. Запитали, що Оксана любила найбільше. Той спочатку спробував з’їхати на «не знаю», та потім витягли з нього – дівчина любила ліс. Мріяла навіть колись оселитися десь біля лісу, ну, все таке… Просікаєш, до чого веду?

– Не зовсім… Хіба… Вона може ховатися десь у лісі, ти це хочеш сказати?

– «Ховатися в лісі» – це про партизанів. Чи, вибач, про твого брата. Та й він навряд ховався по лісах – там же людей нема, з кого йому крівцю пити…

– Тобі добре від того, що постійно тиснеш на мозоль?

– Вибач, вихопилося… Значить, «ховатися в лісі» – поняття досить розтяжне. Не живуть же вони з Олегом Родіоновим у курені. З Умані ця парочка, коли вірити Шабанову, забралася десь навесні. Жити в лісі – ідеальний варіант. Хто живе в лісі, крім диких звірив та лісових гномів?

Господи, невже все настільки просто?!

– Лісники! – вигукнула Юлія. – Лісники, Антоне! ЛІСНИКИ!

– Оцінка «п’ять», – задоволено всміхнувся Сахновський. – Далеко від Умані вони забратися не могли.

Треба шукати по лісництвах у межах області. Скільки тут лісництв? Ти, як підприємець, зав’язаний на агрофірмах, мусиш знати. Скільки займе часу перевірити по твоїх приватних каналах, де, в якому лісництві потрібні були лісники? І хто влаштувався на цю роботу з весни поточного року? Навряд чи Олег Родіонов оселився під чужим іменем… Та й робота офіційна, підроблений документ чи усна домовленість не проканають. Ти як, діяти можеш?

Гараніна простягнула Антонові порожню чашку.

– Тримай. І дай мені мобільник та записник. Телефон на столі в кімнаті, записник – у сумочці.

4.

Це забрало трохи більше часу, ніж вона собі планувала.

Та по обіді Юлія отримала бажаний результат.

У Золотоніському лісництві, в приватному лісовому господарстві одного народного депутата України, шукали лісника. Попередник звільнився: депутат, жадібний, як усі депутати, мало платив, а кричав багато. Новий кандидат на це місце виявився абсолютно невибагливим, тому взяли без зайвих розмов. Дарма, що без належної освіти. Тепер криза – працюють із тими, хто є, а не тими, в кого дипломи.

Прізвище лісника – Родіонов.

Ще кілька дзвінків, уже зовсім приватних – і Юлія дізналася: справді, бачили там, на господарстві, ще й дівчину. Як звати – не відомо. Не заважає вона нікому. Зарплати не вимагає ні від кого, а коли так – хай живе. Аби на хазяйстві лад був.

Принагідно Гараніна довідалася: лісничий має мисливський квиток і дозвіл на користування вогнепальною зброєю.

5.

– О, здоров, баклан! – Ігор Крамар простягнув Антонові розчепірену правицю; той, кілька секунд повагавшись, потиснув її. – Ну, як справи? Чув, Юльчин братик такого накосячив – бульдозером не розгребеш?

– Це вже менти хай займаються.

– Хай, – легко погодився Крамар. – Паскудний вони народ і лінивий. Всю роботу за них ми з тобою, братан, зробили.

– Як це?

– Легко! Ти трупака надибав. Я ментам злив, як діло було. Ну, Русик на сестричку наїхати хотів, загрався, убогий, і коні двинув, скажеш, нє?

– Скажу «так», – кивнув Антон, – Слухай, справа є.

– Давай-давай, ти пацан свій, реальний, я тебе ще тоді просік. Вали на купу!

– Зброя потрібна.

Здається, Крамар зовсім не здивувався.

– На фіга – не питаю. Не моє діло. Стріляти чи лякати?

– Взагалі – лякати, – чесно признався Сахновський. – Але той, кого треба налякати, може відрізнити гумостріл від справжньої пушки.

– Це гірше, – промовив Крамар. – Аби травматик[5]5
  Травматичний пістолет, стріляє гумовими кулями. Така зброя в Україні продається, та отримати дозвіл на користування нею складно: травматична зброя прирівнюється законодавством до вогнепальної.


[Закрыть] – я б тобі так дав. Позичив. Без проблем. А стволи, навіть легальні, ніхто нікому не позичає.

– Я куплю.

– Купиш, – погодився Ігор. – Тільки тут, братан, теж проблемка… В мене і моїх пацанів на легальні стволи всі дозволи, які треба, є. Стрельнеш кудись – слідок залишиться. І не до тебе приведе, а до мене. Пояснюй потім довбодятлам різним, де це я стріляв…