Текст книги "Чужі скелети"

Автор книги: Андрій Кокотюха

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 15 страниц)

Андрій Кокотюха – журналіст, письменник, сценарист. Літературну діяльність почав у віці сімох років, а першу книжку «Шлюбні ігрища жаб» видав у 25, і вона миттю викликала бурхливу реакцію в літературному та культурному середовищі. Сьогодні він – автор 28 художніх, документальних і публіцистичних книжок.

Романи неодноразово екранізуватися, перший фільм «Тупик» (1998) режисер Г. Кохан зняв за журнальною публікацією. Дослідник і теоретик жанрів масовоі культури, Андрій Кокотюха є лауреатом низки премій, серед них – «Золотий Бабай», «Срібний Георгій», «Коронація слова».

Андрій Кокотюха
Чужі скелети

Батьківська любов буває причиною надмірностей у вихованні. Якщо любити не вміють, ця любов переростає в нарцисичне властолюбство. Вміння любити – це щось більше, ніж відчуття любові. Воно коливається між щастям і страхом. І головне в умінні любити – здатність вчасно відпустити, надати тому, кого вважаєш дитиною, свободу.

Геннінг Кьолер. «Загадка страху»

Рік тому. Літо

Вийти на волю не означає звільнитися.

Учитель вкладав у голови менших цю істину довго, неквапно, старанно і невтомно. І дівчина переконалася – він говорив правду. А також до неї дійшло: правда завжди одна, ось тільки підтверджуватися істина може різними способами.

Коли вона знайшла старшого брата та прийшла до нього разом із іншою його меншою сестрою, збагнула – там, за межами окресленої ним Території Свободи, вона справді ніколи не почувала себе вільною. Бо там, за межами території старшого брата, від неї постійно чогось вимагали. Наприклад, Родя, Родіон – теж хотів бути другом і учителем. Постійно вчив її жити, зануда паскудний. Батькам він подобався, навіть дуже подобався, і дівчина розуміла чому. Адже Родя був такий самий, як вони: і язик же в людини не заболить постійно повчати, радити, словом – виховувати! Тоді вона ще не знала про те, що десь зовсім поруч живе її старший брат, для якого обмеження – найбільший гріх.

Познайомившись із ним ближче, дівчина спочатку зрозуміла – справді, обмежень не існує, свобода понад усе. Потім їй перестало це подобатися, навіть дуже швидко перестало. І тоді вчитель пояснив: у неї є повне право на обмеження власної свободи.

Бо по-справжньому вільна людина може почуватися такою навіть у темному вогкому підвалі.

З мокрицями.

Ось вона, ця страшна правда. Дівчина усвідомила, що таки ніколи не почувалася вільною. Ні вдома, ні в тих місцях, куди їй вдавалося втекти від домашньої задухи. Ні поруч із Родіоном, який чомусь уперто знаходив її і повертав назад додому. Ні тут, на Території Свободи, поруч зі старшим братом та іншими своїми новими родичами. Особливо – в тому підвалі, де вона проходила обряд очищення.

Значить, вирішила дівчина, коли їй нарешті дозволили вийти з підвалу, свободи не буває. Свобода – це міф, це казка, це примарна оаза в спекотній пустелі, якої втомлений і виснажений подорожній марно намагається дістатися. Ну, десь так учитель і говорив…

Але все одно якось уранці дівчина зважилася на те, аби встати і вийти звідси. Залишити Територію Свободи, де вона зовсім цієї свободи не відчувала, аби повернутися у великий світ. Де теж, як казав учитель і як вірила ще місяць тому вона сама, теж усі живуть у добровільних кайданах. Тільки в тому світі були мама, тато, навіть Родя, Родіон – ніколи б не подумала вона, навіть у найгірші свої часи, що може скучати з ним – до божевілля, до нестями.

До смерті.

Вибравшись зі свого кутка, дівчина намагалася рухатися тихо. Голова паморочилася, перед очима роїлися веселкові мушки, та все ж таки вона зібрала останні сили, аби з їхньою допомогою дістатися виходу, нікого не розбудивши. До того ж дівчина не знала, хто з її нових та вже остогидлих земних родичів, братів і сестер, насправді спить, а хто так, як вона, просто провалився в забуття від утоми та страху й ось-ось отямиться.

І з переляку за себе гукне старшого брата.

Бо якщо не гукне, то опиниться у вологому підвалі з мокрицями. А навіть найактивніші шукачі власної свободи не дуже хотіли відчувати цю-таки свободу там, на глибині півтора метри, де можна тільки лежати на холодній цеглі. Одна з молодших сестер розповіла: раніше погріб цей був глибиною трошки понад два метри. Але учитель, майже відразу потому, як отаборився тут, переобладнав підвал. Невідомо звідки привезли цемент, пісок, машину цегли, і за кілька днів земляну підлогу спочатку забетонували, зробивши міцний фундамент, а потім заклали цеглою, піднявши її рівень десь на півметра. Відтоді там і не можна стояти.

Ті, хто опинявся в підвалі, стояти не дуже-то й хотіли. Більшість із них узагалі нічого не хотіли – спускалися туди покірно. Тільки деяким, як пояснював старший брат, нерозумним доводилося зв’язувати руки. А решта потім що три години ставала кружка над відкинутою лядою підвалу і хором просила в зв’язаного пробачення. Той мусив пробачити, бо в іншому разі вийти з підвалу ставало складніше.

Дівчина теж пробачила.

Вона й тепер, пробираючись до виходу, ні на кого не сердилася, навіть на старшого брата. Ну, хіба на себе…

Коли вона була вже майже біля дверей, радше відчула тваринним інстинктом, ніж помітила в напівтемряві підозрілий рух. Не стрималася – скрикнула. Але замість того, аби скочити на рівні ноги та мчати, скільки лишилося сил, подалі звідси, у великий світ, нехай не такий вільний, як їй здавалося місяць тому, дівчина вклякла на місці, приросла до брудної дерев’яної підлоги.

Брудної – бо тут усе брудне. За словами учителя, кожна людина має право не прибирати там, де живе.

Це проти природи, казав він. Хто бачив чисто прибраний ведмежий барліг, євроремонт у вовчій норі чи ідеально вимиту собачу буду? А ведмеді, вовки та собаки без цього сильні по природі своїй, сильніші за людину, людина їх боїться…

Дівчина зрозуміла: всі, хто опинився на Території Свободи, боялися старшого брата.

І мабуть, так, як вона, подумки називали його твариною. Тільки для когось ця тварина лишилася прекрасною, а для когось – жахливою, хижою, небезпечною. Від лігва якої треба тікати якнайдалі.

Рух повторився.

Дівчина повернула голову туди, звідки відчувався порух, і зустрілася очима із затуманеним поглядом Левка, одного з молодших братів. Вона так ніколи й не дізнається, ані скільки йому років, ані як його справді звати. Тут, на Території Свободи, кожен мав право називатися так, як того душа забажає. І цей чоловік називав себе Левком. Вік тих, хто населяв Територію Свободи, взагалі не мав жодного значення. Бо старший брат для всіх був один, старший за всіх. А решта були одне для одного лише молодшими братами і сестрами.

Так велів учитель. Імені якого тут взагалі ніхто не знав, навіть Чорна, наближена до нього і готова, здавалося, вичищати і ковтати бруд із-під його неохайних нігтів. Зрештою, яка різниця, як звати вчителя… мучителя…

Левко дивився просто на дівчину, або, коли сказати точніше, крізь неї. Він лежав на боці, спершись спиною об стіну з подертими шпалерами, витріщав перед себе круглі очі, які втратили колір або тут, або взагалі – раніше. В часи, коли Левко волочився від міста до міста, від села до села. В часи, про які іноді міг розказати, для чогось постійно озираючись, хоча тут, на Території Свободи, його минуле і майбутнє не цікавило нікого, включно зі старшим братом.

Очі кліпнули.

Дівчина приклала пальця до вуст. Вона не знала, чи вдалося скривити на обличчі благальний вираз, але всіма рештками сил намагалася показати, як вона молить Левка мовчати. Минула, здавалося, вічність, перш ніж вираз Левкового обличчя став осмисленішим, він навіть мляво посміхнувся. Губи ворухнулися, і дівчині здалося – вони прошепотіли: «Давай!»

Вдячно кивнувши, хоча й усвідомлюючи, що Левко навряд чи зараз зрозуміє всю глибину її вдячності, дівчина продовжила рух. Коли вихід був уже зовсім близько, перестала повзти, впевнено звелася навкарачки, постояла так, ніби обираючи напрямок руху. А потім порачкувала до дверей, штовхнула їх, перебралася через поріг, озирнулася.

Якщо зараз хтось іще прокинеться…

ДАВАЙ!

Не стримуючи себе, рвонулася і тут-таки втратила опору, поточилася і буквально випала з кімнати в коридор. Дівчину охопила паніка – їй здалося, що зі своєї кімнати зараз вийде учитель, за ним – Чорна, надприродну лють якої йому часом доводилося щосили стримувати. Все одно він був страшнішим за Чорну: адже виховати таку віддану, здатну на все хижачку могла тільки дуже зла людина, для якої в житті справді не існує жодних обмежень.

Учитель міг приборкати Чорну, а ось хто приборкає самого учителя – питання без відповіді… Ось чому він був страшнішим за свою улюблену та віддану ученицю.

Може, він і не прокинувся ще. Може, вони у парі з Чорною пізнають дедалі більші глибини та можливості повної людської свободи. Не маючи охоти переконуватися в цьому, дівчина якомога обережніше причинила по собі двері босою ногою і, рачкуючи, перетнула коридор. Вихід надвір ніколи не зачиняли зсередини. Це одне з правил Території Свободи: двері завжди відчинені для нових молодших братів та сестер. Хочете тікати – будь ласка, говорив учитель, роблячи широкий жест у бік паркану, за яким височіли сосни. Тільки куди ви втечете після пережитого та відчутого тут? А головне – від кого? Від себе? Ну, хіба що від себе, спробуйте…

Дівчина вирішила спробувати. Діставшись вхідних дверей, вона поволі звелася на рівні ноги, спираючись на одвірок, аби не впасти через повне знесилення та виснаження. Учитель має рацію. Він усе ж таки не дурний чоловік. Після всього, що тут було, після піднятого на півметра підвалу та кімнати старшого брата, єдине вікно якої постійно запнуте, а в темному кутку всякчас сидить ненависна Чорна, тікати можна справді тільки від себе.

І дівчина нарешті вирішила спробувати зробити це – втекти від себе.

Голова паморочилася, та вона не зважала. Переступила поріг, чимшвидше перетнула захаращене подвір’я, всім охлялим та страшенно схудлим тілом навалилася на хвіртку, рвонула.

Клямка.

ДАВАЙ!

Вона видалася дівчині такою ж важкою, як соломинка – для мурахи. Та втікачка з усієї мурашиної сили смикнула клямку, неймовірно зраділа, коли та посунулася, відкриваючи дорогу, і від радощів дівчина навіть не замкнула її. Ноги самі вели вперед, крізь сосни, берези та дуби змішаного лісу – до стежки, до великої дороги, до людей.

…Водієві джипа, який за дві години знайшов на узбіччі траси худу виснажену дівчину в самій подертій брудній футболці та трусиках, вона змогла сказати тільки своє ім’я – Оксана. Прізвище згадала лише в районній лікарні, перш ніж остаточно втратити свідомість…

…Мине менше року від того часу – і ця дівчина вперше побачить за своїм вікном темного привида…

Частина перша
Спадщина

1.

Тітка померла і залишила в спадок цілий будинок із присадибною ділянкою.

Спадкоємець – тільки один, київський племінник.

Так уже сталося, що більше на цю спадщину ніхто не претендував. А єдиний племінник – така свиня, що рідну тітку за п’ять останніх років не те що не навідав – навіть листівкою з Новим роком не привітав.

Хай там як, вона акуратно склала заповіт, і нотаріус у належний строк зв’язався з єдиним спадкоємцем.

Ага, ще: тітку звали Галя…

2.

Так починається більшість класичних романів, подумав тоді Антон Сахновський.

Живе собі людина десь у столиці, зайнята тільки собою, досягає професійних успіхів і пливе собі по життю, мов паперовий кораблик. Аж раптом – трах-бах, з’являється родичка, про яку ти – чого вже там! – давно думати забув. Вірніше, не з’являється, а навпаки – помирає і передає з того світу єдиному племіннику привіт, найкращі побажання і ключі від свого маєтку. Ось тут спадкоємець сідлає коня, вирушає в далеку путь, відчиняє поржавілий від часу замок, обережно заходить у порожній будинок, піднімається на порошне горище рипучими сходами. І там, серед купи мотлоху, стоїть, огорнута павутинням, стара тітчина скриня. Треба лиш відкинути важке віко – і враз повилазять із неї страшні родинні таємниці.

Ну, а потім за цю спадщину несподівано починається запекла боротьба. Інтриги плетуться зі справжнім візантійським розмахом. Спадкоємця спочатку намагаються піддурити, потім одружити з чиєюсь потворною донькою, аби прибрати спадщину до хижих рук нечистоплотного лихваря. Нарешті спадкоємця таємно викрадають, продають у рабство на корсарський корабель, там він підбиває інших рабів на бунт, захоплює фрегат і пристає до берега безлюдного острова. Ставши згодом королем цієї землі, ошуканий спадкоємець повертається в супроводі вірних йому бійців, аби покарати інтригана, повернути спадщину собі та ще й одружитися з кимось. Скажімо, зі звільненою рабинею, котра виявиться потім єдиною донькою якогось там вельможі, наближеного до одного з наймогутніших королів Старого Світу…

Щоправда, реалії двадцять першого століття зовсім не відповідали романтиці пригодницьких романів століття дев’ятнадцятого, яких Антон свого часу начитався під ковдрою, аж пухнула голова і боліли очі. Під ковдрою, бо мамі не подобалося, коли її син пізно лягав спати. В них удома, в його дитинстві та юності, в маленькому Жашкові, спати воліли лягати рано, вимкнувши світло перед десятою вечора.

Хай там як, саме таким спадкоємцем зі старих романів уявив себе хірург Сахновський, почувши цю несподівану для себе новину. І, обдумавши ситуацію серйозніше, збагнув: саме чогось такого йому й кортіло. Потрібні зміни, як закликали колись у своєму рекламному гаслі керівники Народного Руху України. Політика тут ні до чого: треба рухатися, мінятися, прямувати до змін.

Доживши до сорока років, Антон відчував абсолютне небажання жити далі в такому ж самому темпі. Бо до цього часу досяг усього, чого хотів, але щастя від перемоги над великим світом у нього не було зовсім. Порадившись із другом-психіатром, а потім – із другом-сексопатологом, Сахновський усе одно не втямив, чи переживає він, сорокарічний мужик, відомий у своїх колах лікар-хірург, кризу середнього віку. І чи сорок років – це саме той середній вік, про який багато говорять і пишуть, як про кризовий для чоловіків, такий собі чоловічий клімактеричний період.

Антон не обмежився консультаціями. Познаходив ув інтернеті та в спеціалізованих відділах медичної літератури все, що стосувалося питання, яке так його переймало. Начитався, аж почала пухнути голова і розболілися очі. Та все одно не розтумкав: сорок років – це початок життя, його середина чи взагалі – кінець, фінал, підведення підсумків.

Підсумки підводити було з чого. Відразу після школи Сахновський буквально втік із рідного Жашкова до чужого Києва, вступив до медичного інституту, відтарабанив належне у радянській армії, причому з дивної примхи воєнкома його, майбутнього лікаря, відправили в повітряний десант. Там він навчився стрибати з парашутом, освоїв прийоми рукопашного бою і при цьому встигав виконувати обов’язки помічника лікаря своєї частини, опановуючи заодно професію медбрата. Вміння лупити ворога під дихало після армії зовсім не знадобилося. З парашута теж ніколи вже не стрибав. Зате коли повернувся в інститут весь такий красивий, у парадній формі, та ще і з понтовим тільником, який гордо визирав крізь розчахнутий комір кителя, відбою від студенток-першокурсниць не було.

Одна з них за рік стала його дружиною. Батько Катерини без стуку заходив у міністерські кабінети, і зять отримав пристойну роботу в хорошій лікарні. А те, що не блатний, довів уже за перші місяці роботи. Кілька вдалих операцій, у позитивному результаті яких сумнівалися навіть досвідчені колеги, показали: Антон Сахновський – хірург від Бога.

Далі все йшло рівно. Кар’єра, дружина, донька, хороша репутація, загальна повага. За весь цей час Антон майже не навідувався додому. А тітку Галю, ту саму, яка лишила йому будинок у спадок, він уперше за багато років побачив на похороні матері: згоріла від раку шлунка, дуже швидко, за пару місяців – процес виявився незворотнім, він, як лікар, зрозумів це і прийняв.

Соромно признаватися, але від матері, від батька, який спився ще в середині дев’яностих, залишившись у Жашкові без роботи, від тітки, взагалі – від усього, що пов’язувало його з ріднею та малою батьківщиною, Сахновський відсторонявся що далі, то більше. Дійшло до того, що, почувши від невідомого йому нотаря про спадщину, запитав: «А що, хіба нема кому більше залишити?» І вислухав довгу та ґрунтовну відповідь, з якої дізнався нарешті про весь свій невеликий, виявляється, родовід. Тож зрозумів: лишити будинок тітка справді не могла нікому, крім нього, єдиного прямого родича.

Минулого року Антон Сахновський без жодного жалю оформив розлучення з Катериною. Їхня донька на той час уже виросла, встигла досконало вивчити англійську мову і пірнула в туристичний бізнес. Та ще й заміж зібралася в свої дев'ятнадцять, за якогось там перспективного іноземця, який хоче відкрити в Києві представництво своєї туристичної фірми, а центральний офіс усе ж таки лишити «там». Ось про це «там» донька мріяла, і здається, її мрії скоро стануть реальністю.

Катерина теж не ображалася, не вважала себе покинутою чи зрадженою, не рвала на собі волосся. Навпаки, за цей час вона встигла за підтримки досі впливового батька відкрити приватний діагностичний центр, останні роки з головою поринула в бізнес, і Сахновський запропонував розлучитися, коли звернув увагу, що секс, який у них давненько перейшов у суто оздоровчу стадію, з часом узагалі перестав бути навіть подружнім обов’язком. Вони останні півтора року до розлучення навіть спали в різних кімнатах, хоча не сварилися і загалом справляли враження успішної київської медичної пари. Просто раптом їм перестало бути цікаво разом, зникли спільні теми для розмов, і коли Сахновський запропонував розійтися, то потай бажав, аби Катька закотила шкандаль. З криком, зі звинуваченнями, з биттям посуду – словом, хоч якось ожила, дала волю хоч якимось почуттям.

Нічого схожого: тільки коротке та ділове: «О'кей, коли ти хочеш? В мене є пацієнт – крутий перець у суді. Ми можемо навіть на засідання не приходити, чого час витрачати». Ось і все, підсумок двадцяти років подружнього життя вклався в три речення.

Власне, це Катерина повідомила Антону про смерть тітки Галі.

3.

У фінансово стабільні часи, ще задовго до початку кризи, Сахновські купили окрему двокімнатну квартиру.

Спочатку думали – буде доці. Та доця, взявшись до туристичного бізнесу і перейнявшись перспективою виїхати «туди» з чоловіком, якось так не особливо претендувала на це житло. Зате після розлучення окрема квартира знадобилася Антонові, і він благополучно перебрався туди, взявши з їхнього колись спільного з Катею дому лише свій одяг та книжки.

Мобільний телефон Сахновський поміняв ще раніше. Ідіотська ситуація – телефон украли просто в лікарні. Злодюжку зловили, навіть показали про це сюжет по телевізору в новинах, Антон майнув там секунд на тридцять, отримав кілька належних хвилин слави. Та ось біда: телефон злодюжка встиг передати напарнику. Того, до речі, теж злапали, хірург Сахновський лікував і міліцейських цабе. Але за цей час його трубку вправно скинули за півціни баригам біля радіоринку на Караваєвих Дачах. Отже, номер, який багато хто знав, перестав бути актуальним.

Довелося купувати новий телефон, і це не виявилося аж такою фінансовою проблемою. Ось тільки жашківській тітці Галі свого нового телефону він не повідомив. Бо на той час цілковито перервав усі зв’язки з малою батьківщиною. Тітка знала лише його домашню київську адресу і номер хатнього телефону. Та за той час у них у районі міняли АТС і, відповідно, змінили номери стаціонарних міських телефонів. Тому сусідка покійної, така собі Світлана Пимонович, якої Антон узагалі не пам’ятав, не змогла добитися до єдиного родича померлої по жодному з телефонів. І зробила єдине, що лишалося: дала телеграму на домашню адресу Сахновського.

Але, як відомо, Антон там уже рік як не жив. А Катерина, колишня дружина спадкоємця, саме в той час поїхала відпочивати за кордон із діловим партнером, він же – кандидат у нові чоловіки. Телеграма лежала в поштовій скриньці мертвим вантажем ще тиждень потому, як вони повернулися: сучасні городяни зараз нечасто пишуть одне одному листи, з поштової скриньки дістають лише рахунки та рекламу. Тому, полізши за рахунками і маючи намір вичистити скриньку від рекламного мотлоху, Катерина витягла звідти дивну телеграму, адресовану Антонові, прочитала і тут-таки набрала чоловіка на мобільний.

Сахновський довго думав, з ким же треба зв’язатися, аби хоча б формально відвідати могилу тітки і дати якісь гроші на догляд. Жашків давно вже був йому нерідним, лишився лише точкою на карті не такої вже й далекої Черкаської області. Та, склавши в голові якісь рівняння, він знайшов вихід. Відшукав листівку, прислану колись тіткою Галею на день медичного працівника, списав звідти зворотну адресу і відбив телеграму на адресу сусідів – хтось там точно повинен знати таку собі Світлану Пимонович. У телеграмі вказав свій телефон, попросив терміново подзвонити.

Та замість сусідки подзвонив на диво діловий, як на провінцію, нотаріус. І Антон Сахновський дізнався, що успадкував будинок у приватному секторі міста Жашкова Черкаської області. Тепер треба вирішити, що з цією спадщиною робити.

З такою думкою спадкоємець переспав одну ніч.

А на ранок прийшло рішення, яке здивувало як самого Антона, так і тих, кого він про це рішення повідомив.

4.

– Тобі, Антоніо, робити нема чого?

З новим супутником життя своєї колишньої дружини Сахновський познайомився відразу після розлучення. Катерина в найкращих світських традиціях представила чоловіків одного одному, й Антон досить швидко знайшов із Романом Кравцовим спільну мову. Потай він не без утіхи зізнавався собі: Катька не шукала для себе нічого ліпшого чи навіть просто інакшого. Вона звикла до певного рівня життя та до певного способу професійного й особистого спілкування. Тож не займалася пошуками добра від добра.

По суті, її майбутній чоловік відрізнявся від колишнього лише зовнішністю і медичною спеціалізацією. Обидва мужчини відразу просікли це, чесно визнали один одного молочними братами і навіть дозволяли собі переходити на фамільярності у спілкуванні, називаючи один одного, відповідно, Антоніо і Ромео.

Своїм підходом до життя Кравцов мало чим відрізнявся від Сахновського. У них навіть професійна кар'єра складалася однаково успішно: Кравцов був досить відомим психіатром, кілька років тому спільно з колегою-наркологом та його колишніми пацієнтами-бізнесменами організував у Києві один із багатьох центрів наркологічної та психологічної допомоги алкоголікам і наркоманам. Роман досить міцно і впевнено почував себе у фінансовому плані, був на «ти» з політиками та бізнесменами, чиїми прізвищами рясніли газетні шпальти, а обличчями – телевізійні новини. Тепер Кравцов займався розширенням своєї практики і за кілька місяців готувався відкрити новий центр діагностики та лікування, куди запрошував працювати хірурга Сахновського, обіцяючи йому одразу посаду завідувача відділенням.

Антон і так завідував відділенням, тільки – в державній лікарні, з якої, попри не дуже велику зарплату, не поспішав іти. Насправді зарплату лікарю-хірургу такого класу, як Сахновський, платили вдячні хворі. Це не означає, що потрапити на операційний стіл чи бодай на прийом до нього можна було, лише заславши наперед обумовлену суму в доларах чи євро. Навпаки, різниці між своїми пацієнтами Антон не робив, але останніми роками помічав за собою: на пересічних хворих у нього просто бракувало часу. Робочі дні хірурга Сахновського якось ніби самі собою виявилися розписаними буквально по годинах. І пацієнти, якими він займався, самі, з доброї волі оплачували його послуги за тим тарифом, який кожен із них визначав для себе індивідуально.

Власне, саме ця обставина і стала вирішальною.

– Роботи в мене, сам знаєш, нема коли і вгору глянути.

Антон відповів і відсунувся від столу, даючи офіціанту можливість поставити на стіл замовлення: «молочні брати» обідали. З огляду на червневу спеку, вони замовили легенький бульйон, свіжий салат та тушковану телятину. Дочекавшись, поки офіціант забере спорожнені супові миски та піде, він продовжив:

– Я втомився, Ромео, розумієш? Видохся, спікся, як там іще можна сказати… Синдром хронічної втоми, знаєш таку хворобу?

– Ага. Дуже модний тепер діагноз. На хронічну втому все можна списати, це я тобі, Антоніо, як психіатр кажу. Не виходить у чоловіка з жінкою в ліжку – все, він хронічно втомився. Потім витратив триста баксів на сауну з проституткою, прибігає до мене: «Романе Григоровичу, все сталося! Я знову мужчина!» Це він так за дві години в сауні з дівкою і триста доларів хронічну втому вилікував. Знаєш, що далі було?

– У нього з дружиною все одно через раз відбувається, – кивнув Антон, відправляючи до рота шматок м’якого, за спеціальним тутешнім фірмовим рецептом тушкованого м’яса.

– Правильно. А три сотні на повію в сауні йому тепер шкода. Не буде ж він усякий раз, коли припече, гроші за це платити. Так весь його середній бізнес накриється отим самим статевим органом. До такої самої матері, до речі. Я тобі тільки один приклад навів, Антоніо. І то – не найтиповіший. Втомився – маєш право. Домовляйся на своїй роботі, бери «гарячу» путівку – і вперед, два тижні в іншій країні біля моря.

– Здурію.

– Здурієш, – погодився Кравцов. – Тоді бери путівку на тиждень. А ще краще – роби так, як я давно кажу: переходь до мене.

– Ти ж іще не відкрився.

– А, – Роман махнув рукою. – То справа вже навіть не одного місяця, а кількох тижнів. І я тобі тоді гарантую, Антоніо, комфортний режим роботи. Хірург твого класу має право на відпочинок. Коли втомишся – будь ласка, час на збирання себе докупи в тебе завжди буде.

– Хто ж тоді різатиме?

– Хіба мало просто хороших хірургів? Твої особисті операції будуть розписані наперед. Не забувай, у мене… у нас буде діагностичний центр. Там ніхто не спішитиме, бо діагностика поспіху не потребує. Це небезпечно навіть – швидко ставити діагноз і в результаті лікувати не від того чи відрізати не те. Антоніо, нормальні люди в цьому житті хочуть одного – стабільності й упевненості в завтрашньому дні.

– В країні, де ми живемо, це поки що неможливо.

– У масштабах країни – так! – Кравцов підніс виделку зубчиками догори. – Для кожної окремої людини – цілком можливо. Знаєш, чим наша з тобою Україна справді унікальна? Тут кожен сам за себе, а отже – виживає найсильніший. Значить, – розвинув він думку, – кожен сам для себе створює свою, персональну стабільну ситуацію. З роботою, професійним розвитком, грішми, культурним розвитком, дозвіллям…

– Країна однакових можливостей? Не рівняй нас з Америкою, смішно…

– Та й в Америці можливості не рівні, – відмахнувся Роман. – Ні, звісно, нам до всіх іще далеко. У нас інше: кожен робить, що хоче, й отримує такий результат, який може.

– Тоді, Ромео, я абсолютно чітко вписуюся в цю твою теорію, – Сахновський відправив до рота ще один шматок м’яса, і деякий час чоловіки віддавали належне страві, міркуючи кожен про своє.

Нарешті, поклавши ніж із виделкою хрест-навхрест на спорожнену тарілку, Кравцов відкинувся на спинку стільця.

– Я все одно не розумію. Вірніше, розумію – дауншифтинг зараз у моді.

– Ти про що?

– Про таких, як ти. Дауншифтери – чув, читав?

– Ні, – чесно признався Антон.

– Це такі, як ти. Втомлені великим містом успішні дорослі люди. Кидають усе, забивають на перспективи фінансового та кар’єрного зростання, продають київські квартири і пензлюють кудись у села чи райцентри. Купують там халупи з сортиром надворі, займаються сільським господарством, обмежуються мінімумом благ цивілізації. Зате – ближче до природи, спокій, без стресів, ну і таке все.

Антон теж відкинувся на спинку стільця, склав руки на животі.

– Бач, Ромео, як класно ти мені все пояснив. Тільки в мене трошки інша ситуація. Розумієш, я вже кілька разів не зміг прийняти одну немолоду жінку, яку її син приводить тільки до Сахновського.

– Хіба нема кому приймати хворих? – брови Кравцова смикнулися вгору.

– Є. Кваліфіковані лікарі, я своїм колегам довіряю, – погодився Антон. – Але є люди, переконані в тому, що Сахновський – це Бог.

– Бога нема, Антоніо. Є правильна діагностика і вчасно та на належному рівні проведене лікування.

– Правильно. Але хтось чомусь уважає: я, хірург Сахновський, можу зробити щось більше і краще за інших.

– Це – репутація, Антоніо. Я б цим пишався.

– Ось і я пишаюся. Тільки на ту жінку і таких, як вона, пацієнтів у мене практично не лишається часу. Я ж лікар і, без перебільшення, хороший лікар. Чому на одних у мене час є, а на інших його не вистачає? Я вже салом заплив!

– До чого тут сало? Нема в тебе сала! Для сорокарічного мужика таке пузце мати – цілком нормально. Кажу тобі, як психіатр. Якщо тебе, до речі, хвилює черевце, ходи в спортзал.

– Не хочу!

– О! З цього треба починати. Нерви, Антоніо. Ти гризеш себе, бо зупинився в розвитку. В тебе все є, а чогось бракує. І я знаю чого: переходь до мене на роботу. Тоді, обіцяю тобі, кожен пацієнт, який звернеться до нас, матиме можливість отримати увагу лікаря Сахновського. Ти ж усіх не вилікуєш, бо ти справді не Христос. Одному Йому дано було п’ятьма хлібами нагодувати весь світ. Можеш, правда, приймати хворих замість цього ось обіду, по завершенні робочого дня, вночі. Гадаєш, так тебе вистачить на всіх, кому потрібна твоя допомога?

Антон зітхнув.

– Ти, Кравцов, цинік. А це не лікується.

– Хіба ти, Сахновський, ні?

– Та і я такий самий. Людям нашої професії це властиво.

– Тоді чого ти смикаєшся? Отримай свою спадщину, продай той будинок…

– І що? – перервав його Сахновський. – Скільки я вторгую за приватний будинок, нехай і в центральній частині Жашкова? Максимум – тисяч десять доларів, та й ті у Жашкові, я тобі гарантую, навряд чи хто скоро заплатить. Для чого мені десять тисяч доларів, за які я в Києві сьогодні нічого не зможу купити? Хоча б тому, що в мене все є: квартира в гарному районі, нова машина, навіть певний статус… Коротше, Ромео, я – людина з можливостями, які в столиці цілковито реалізовані.

– Точно, типовий симптом дауншифтера! – Кравцов випростався, зіперся ліктями об краєчок столу. – Ти втомився від стресів великого міста і хочеш перебратися в маленьке. Думаєш, там знайдеш спокій і себе…

– Спокій – навряд, хоча можливо, – погодився Антон. – А ось себе – сто процентів! Там я народився і виріс, Ромео. У тебе є мала батьківщина? Ти ж киянин корінний, і це, до речі, рідкість у наш час…

– Таким ти пафосним став, Сахновський, просто гидко тебе слухати.