Текст книги "Чужі скелети"

Автор книги: Андрій Кокотюха

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 15 страниц)

Раніше за ним такої пунктуальності не помічалося – Гараніна забула, коли братик вітав її з днем народження востаннє. Здається, він узагалі не вітав її відтоді, як сестра почала жити окремо від родини… Менше з тим: разом із Русланом тоді з’явилися інші «гості» – як завжди, випадкові люди, його чергові «нові друзі», брудні чоловіки непевного віку та неохайні жінки, котрі якщо й милися колись – то хіба в ставку чи водах Гірського Тікича, а про існування перукарень, навіть дешевих, лише знали з вивісок. На щастя, свій день народження Юлія святкувала в одному затишному ресторанчику, куди сама ж постачала продукти, і це дало їй можливість вже до обіду забратися з дому, дозволивши непроханим гостям поставити пару наметів у садку.

Коли повернулася, вся компанія, на щастя, спала покотом п'яна в оточенні купи сміття. Вирішивши, що завтра братик традиційно отримає від неї оброк і забереться геть зі своєю групою підтримки, Юля лягла спати, аби не псувати собі день остаточно. Та серед ночі до будинку почала з криком ломитися одна з дівиць.

Не зрозумівши до кінця, що сталося, Гараніна відмовилася відчиняти – і поплатилася за це. Розлючена дама розбила скло, тут-таки спрацювала сигналізація, до пані Гараніної міліція примчала швидко, та цього вистачило, аби волоцюга вимастила хазяйку будинку у власній крові, яка цабеніла з глибоких порізів. Тут-таки з’ясувалося: Русланові серед ночі стало погано з серцем, він не придурювався, і довелося викликати ще й «швидку».

Міліція вигнала всю компанію геть із подвір’я, проте «група підтримки» стала табором біля лікарні.

А Юля, котра мусила тиждень їздити туди, аби навідувати хворого брата, як він того вимагав, повинна була ще носити харчі цій гоп-компанії. Так було краще, начальнику міліції Костюку вдалося переконати її в цьому двома реченнями. Всю команду міліція загребти не може, сказав тоді він. Їх просто нема куди подіти, та й нема за що тримати – всі вони мали при собі якісь пошарпані документи і пояснили, що заробітчани, шукають роботи. Якщо цих «заробітчан» не годувати, вони почнуть красти. Тоді, звичайно, міліція їх забере, але злочин вони все одно скоять. Виходило, що Гараніна, годуючи «групу ризику», займається профілактикою злочинності.

Словом, тоді брата вдалося спекатися тижні за три. Спочатку він хотів лежати в лікарні, потім утік, а пізніше вся група розмістилася неподалік Юлиного будинку в наметовому містечку. Відкуп того року вона заплатила братикові небувалий – три тисячі доларів. Потім, за рік, він озвався, попросився в гості, пообіцяв, що поводитиметься пристойно, і слова дотримав, чим здивував Гараніну неабияк. Того разу Руслан навіть не здавався бомжем. На ньому був благенький, але – костюм, він підстригся, борода не висіла клоччям, а була охайно причепурена, він мав вигляд такого собі просвітника чи навіть проповідника-аматора зі своїм старомодним портфельчиком. У надрах цього портфельчика зникло п’ять тисяч доларів. Сума теж рекордна для Руслана Гараніна, проте він сказав – починає нове життя, знайшов себе, гроші навряд чи колись поверне, зате більше сподівається не просити, і взагалі – скоро сестра почує про нього щось хороше і незвичайне. Все це так здивувало Юлію, що вона навіть сама попросила брата лишитися в гостях. Він справді переночував, на ранок чинно попрощався і зник.

Отже, не відаючи нічого про брата два наступні роки, Юлія Гараніна не на жарт стривожилася, почувши про викрадення. Якби останній візит брата не минув без неприємних пригод, вона би списала цей дзвінок на черговий Русланів вибрик.

Але, по-перше, за ці два роки багато чого могло статися. Брат справді міг почати нове життя і накоїти такого, від чого його справді довелося б рятувати. Можливо, припустила того вечора Юлія, неадекватний брат вляпався в таке, звідки нема іншого вороття, крім як просити багату сестру банально викупити його життя з полону. Тим більше, що Юлія ніколи не забувала – Руслан справді хворий, і середовище, в якому він крутився, аж ніяк не сприяло зміцненню здоров'я. Та, по-друге, про жоден викуп не йшлося. Незнайомка по телефону не обмовилася про гроші, хоча це саме по собі було дивно: від імені Руслана з нею завжди відразу починали говорити про фінансові проблеми.

Чого ж тоді хотіла жінка? Попередити, що братик потрапив у біду? То він у біді останні двадцять п’ять років свого життя. З неї він сам не хотів рятуватися. Чим іще можна налякати його і, відповідно, його бувалу в бувальцях сестру?

Так і не дійшовши остаточної згоди з собою, Юлія Гараніна промовила сама до себе: «Я подумаю про це вранці», – цитуючи Скарлет О'Гару, героїню однієї зі справді небагатьох художніх книжок, які їй вдалося в своєму житті прочитати, після чого вляглася спати.

Як уже згадувалося, вона довго не могла заснути. Крутилася, зминаючи простирадло і відганяючи погані думки, мов набридливих комарів, і раптом поринула в сон – глибокий, темний і короткий. Бо прокинулася так само несподівано, як заснула, полежала в темряві, простягнула руку, намацала шворку від торшера, смикнула.

Лампа не загорілася.

Чомусь це миттю ввігнало жінку в паніку, вона смикнула ще раз, теж безрезультатно, і лише тоді в голові майнуло – вона ж сушила голову феном, сидячи в спальні на ліжку, для цього треба було висмикнути з розетки шнур від торшера, як вона завжди це робила, коли сушила волосся в спальні, та не завжди перемикала прилади назад. Якщо їй потрібне було світло почитати якусь газетку чи журнал – перемикала. А якщо ні, як оце напередодні, – так лишалося. Серед ночі Юлія майже не просиналася, світло вночі їй ніколи не було необхідності вмикати.

Ось і все.

Збагнувши – в страхів нема підґрунтя, вона полегшено зітхнула. Тепер би тільки заснути вдруге. Мучити себе і докладати зусилля, щоб знову поринути в сон, Гараніна тієї ночі не бачила потреби. Тому вирішила випити снодійне – просто й ефективно. Для цього слід встати, пройти до ванної кімнати, знайти в аптечці потрібні пігулки, прийняти одну, а краще – дві, і набратися сил для ухвалення рішень наступного ранку.

Юлія рвучко підвелася з ліжка.

Спальня була на другому поверсі будинку. Ванна – на першому. Гараніна не будувалася – купила готовий дім, а той, хто його будував, передбачив на двоповерхову хату лише одну ванну кімнату. Спочатку Юлія загорілася переробити, аби було, як за кордоном: по ванній та унітазу на кожного члена родини. Ось тільки її родина – це вона сама; не рахувати ж рідного братика, якого вона намагалася викреслити з життя, повноцінним членом сім'ї… Тому лишила планування, як є.

Вниз вели стильні кручені сходи. Вони подобалися Юлі – часом ловила себе на думці, що готова бігати ними згори донизу просто так. Гості в таких випадках зауважували: п’яний тут легко впаде. Але спиртним Гараніна не захоплювалася, а інших п’яних у своєму будинку не уявляла.

Отже, ввімкнувши світло на другому поверсі, аби справді не гепнутися зі своїх улюблених сходів – по темряві вона тут усе ж таки не ризикувала ходити, – Юля спустилася вниз, як була, боса, в коротенькій нічній сорочці на голе тіло. Зайшовши на кухню, засвітила світло й там.

І завмерла з піднятою рукою.

На другому поверсі в коридорчику теж було вікно. Воно виходило в сад, той-таки, облюбований колись компанією брудних нахабних волоцюг. Коли на другому поверсі засвітилася лампа, світло потрапило в темний сад.

Годинник показував по першій ночі.

У світлій плямі за вікном маячила чорна постать.

Людська… Здається…

Щойно спалахнуло світло на кухні, постать здригнулася, мов від подиху теплого нічного вітру, а потім гойднулася вперед, просто до кухонного вікна.

Яке було прочинене – цього літа немилосердно пекло, а поставити кондиціонер у Юлі просто не доходили руки. Тому, відхиливши вікна на обох поверхах, вона спала. Не зачиняючи дверей ніде по будинку, запрошуючи нічні ледь свіжі протяги вільно гуляти, де заманеться.

«Хто там?» – хотіла крикнути Гараніна, та слова застрягли в горлі. Замість крику вона закашлялася. Та кашлем нічного привида не прогнати: мара невпинно і невідворотно наближалася до відчиненого вікна.

Навкруги – моторошна тиша. Юлія сама вибирала цей будинок на околиці містечка так, аби сюди не долинав навіть легенький шум життя. Хоча Жашків у цьому плані місто спокійне, та все одно – навіть таких містечкових шумів їй вистачало щодня на роботі. Хоч вона й живе сама, та в дворі…

Собака!

Чорт забирай, подумала вона тоді, чому не гавкав здоровенний кавказець Барон? Собаку тримали і годували для того, аби гавкав на незнайомців. До цього часу пес працював чесно, гавкаючи не лише на незнайомих, але часом – і на знайомих. Але зараз Барон мовчав!

Нічого. Юля не спускала очей з темної мари, яка припинила насуватися і тепер знов завмерла чорною нічною плямою. Це теж передбачено. Для таких випадків у неї є…

Сигналізація!

Правильно, сигналізація. Котра спрацьовує, якщо хтось розгатить скло чи спробує вдертися в будинок, зламуючи двері. А тут вікна першого поверху гостинно розчинені. Чомусь стрельнуло в голову дурне: вампір може зайти до людської оселі тільки в тому випадку, якщо людина сама дозволить, запросить чудовисько зайти. Де чула це, де бачила – тепер байдуже. Проте перший шок, а відтак – і переляк уже минули. Натомість прийшло розуміння: вампірів не буває. В усякому разі, Юлі хотілося в це вірити, і, що дуже важливо, навіть якщо вони бувають, то вже точно не видаються ось такими мовчазними великими згустками темряви.

Привид, ніби відчувши, що жінка думає про нього, посунувся ще трохи вперед.

Дивно – але саме це вивело Гараніну зі ступору.

Вона клацнула вимикачем, кухня поринула в темряву, тепер світло на ділянку саду падало лише з горішнього вікна. Чорний привид не йшов, і тоді Юлю знову осяяло: сигналізацію можна привести в дію самій, досить лише смикнути спеціальний важіль. Один у спальні, другий – у великій залі з каміном.

Вона саме стояла до зали спиною.

Зробивши кілька кроків назад і не спускаючи при цьому очей із примари за вікном, Юлія вже ладна була рвучко розвернутися і бігти до рятівного важеля. Та враз сяйнула чергова думка: ну, зареве сигналізація, ну, приїде міліція – далі що? Вона до ранку пояснюватиме, що бачила в темному саду темну постать – чи то чоловічу, чи то жіночу? Дуже смішно… та сміятися почнуть потім, а їй страшно вже зараз…

Іще вагаючись, як краще вчинити, Юля швидко озирнулася, намагаючись провести в темряві пряму між проймою кухонних дверей і місцем біля каміну, де прилаштований важіль рятівної сигналізації. Коли озирнулася – привида за вікном уже не було…

Наступну годину жінка старанно зачиняла вікна по всьому будинку, включаючи горище, перевірила засуви парадного й чорного ходів, лише потому змогла, нарешті, прийняти снодійне і провалитися в сон до ранку.

На ранок, коли Юлія Гараніна вийшла на ґанок, собака Барон із радісним хеканням кинувся до хазяйки – коли вона спала та коли йшла з дому, то спускала пса з ланцюга, аби міг вільно бігати по периметру огорожі.

Слідів у садку, на тому місці, де вночі маячила примара, Юля не знайшла. Трава прим’ята – але вона прим’ята всюди, де гасав собака…

12.

Антон вислухав нову знайому і не сказав нічого.

Він вирішив поки що промовчати про таку саму пережиту пригоду. Особливих причин шифруватися не бачив, просто усвідомлював: у такому разі між ними відразу виникне щось спільне. А Сахновський поки не знав, чи хоче він, аби його із Гараніною об’єднувала спільна таємниця. Бо одна справа – коли брата місцевої бізнес-дами, непутящого та небезпечного для суспільства більше, ніж політики, знаходять мертвим у льоху незнайомця. Так легше погодитися з випадковим вибором тих, хто мав на Руслана такий величезний зуб, що не полінувався вистежити це перекотиполе, викрасти і залишити помирати в першому-ліпшому безпечному, як здавалося викрадачам, місці. Але зовсім інша справа – коли, отримавши тривожну звістку про брата, Юлія тієї ж ночі бачить за вікном привида, такого собі вісника лиха, і таке ж саме видіння відвідує Антона незадовго до того, як він знайшов мерця.

Схоже, двох незнайомих людей поєднав, можна навіть сказати – поріднив, як би ненормально це не звучало, привид… Потойбічний гість, котрий не залишає слідів…

Що, знову провісник смерті?

Таке взагалі буває?

І до чого тут у такому разі вчорашній бандит Ігор Крамар, із яким узявся поговорити Сахновський?

Гараніна пішла, лишивши йому свої номери телефонів і координати Крамаря. І коли відкинути історію з примарою, яку теж треба ще прояснити як слід, то в цілому ця жінка зробила, вирішив Антон, досить нормальну пропозицію. Йому хоч як треба вирішувати питання з тітчиним спадком. Почне він усе спочатку в Жашкові чи повернеться, переможений дурними обставинами, до Києва – поки що рішення нема, бо нема довкола чого його ухвалювати. Будинок, котрий мав би стати цією, так би мовити, колискою нового життя хірурга Антона Сахновського, все одно вважається місцем скоєння злочину. Ніхто цього не хотів, але це – так.

Аби поміняти ситуацію, в такому випадку київському лікареві треба один раз зіграти за правилами, нав’язаними жашківською підприємницею.

Коли так – тоді для чого тягнути? Зволікати з операціями не можна.

Антон Сахновський набрав потрібний номер.

13.

Чоловіки зустрілися в офісі Крамаря.

Не можна сказати, що Сахновський зовсім уже не впізнавав міста свого дитинства. Маленький Жашків більшим за двадцять років не став, та й не змінився особливо: такий самий одноповерховий рай. Але що саме було в будинку, який Ігор Крамар займав тепер під свій офіс, Антон, убийте, не пам’ятав. Швидше за все, якась радянська контора. Ось яка тільки – тепер не зрозуміло. Бо вчорашній бандит помітно переробив приміщення. І, як здалося Сахновському, багато уваги приділив «передбаннику» – місцю, де зустрічали відвідувачів і де тусувалося троє гевалів, які ніби прийшли навіть не з бандитських дев’яностих, а з фільмів про ті шалені часи. Надто вже яскравий мали вигляд ці хлопаки сільської зовнішності зі своїми під машинку стриженими могутніми потилицями, маленькими бичачими очицями і пістолетами в наплічних кобурах. Кобури випинали з-під кричуще дорогих піджаків: аби парубки відповідали своєму статусу і цілковито відтворювали картинку з зображенням охоронця крутого офісу, в «передбаннику» на всю котушку працював кондиціонер, охолоджуючи повітря.

– Не жарко? – вихопилося в Антона.

– Кондишен, – виплюнув один із парубків.

– А надвір як? Піджак знімаєте?

– У тачці теж, – пояснив охоронець.

– Що – «теж»?

– Кондишен теж, – безбарвно відповів той, увімкнув рацію, картинно, мов у серіалах про мафію, підніс її до рота. – Шефе, тут до вас, по ходу. Ага, – він кивнув, опустив рацію, поцікавився суворо: – Сахновський, типу?

– Типу, – кивнув Антон, насилу стримуючи посмішку – такого кіна в Києві вже давно не побачиш. А він бував ув офісах ще й не таких персонажів.

Парубок знову сказав у рацію:

– Ну да, – потім почав кивати круглою головою, не спускаючи при цьому очей із візитера. – Пойняв. Да. Ага, – і, нарешті отримавши всі інструкції, мовчки показав Сахновському рацією на двері в себе за спиною.

Решта охоронців навіть не облишили свого зайняття. Вони дивилися змагання з боксу на прямокутнику плазмового екрана, підвішеного майже під стелю.

За могутніми дверима виявився ще один коридорчик. Він завершувався чимось на зразок невеличкої приймальні, де за столом сиділа надмірно, як на Антонів смак, розмальована дівчина і щось зосереджено робила на комп’ютері, не відриваючись від монітора. Мазнувши по відвідувачу коротким байдужим поглядом, вона гойднула головою в бік кабінету і знову поринула в своє зайняття. Пройшовши повз секретарку, чи ким вона тут трудилася, Сахновський не стримався – глипнув на монітор.

Дівчина розкладала картярський пасьянс.

Усередині кабінет Крамаря здавався дорогим розкішним убозтвом. В очі тому, хто переступав його поріг, насамперед мусили впасти затрати на ремонт, а вже потім – його хазяїн, який сидів чомусь за величезним, явно антикварним столом, котрий своїми розмірами нагадував слона на дитячому святі повітряних кульок. Загальний монохромний інтер’єр кабінету, всі ці підвісні стелі, вбудовані шафи та офісні меблі, включаючи стіл засідань, який розташували, як і належить, перпендикулярно до робочого столу хазяїна кабінету, ще більше підкреслювали, наскільки чужорідним тілом видається серед усього цього пафосна антикварна річ.

Зате сам Ігор Крамар виявився досить монохромним, аби вписатися у загальну картину власного робочого кабінету. Складалося навіть враження: він стояв посеред кабінету просто так, як є – у білих штанях, білій сорочці («Бріоні» від інших торгівельних марок Антон відрізняти навчився, останнім часом більшість його пацієнтів одягалися «від Бріоні»), блискучих лакованих туфлях з гострими носаками і краватці, яка хоч і була пов'язана, проте все одно висіла на могутній шиї. А майстри, котрі шаманили з ремонтом, підлаштовували все так, аби і замовник ремонту, і інтер’єр кабінету доповнювали один одного гармонійно.

Насправді Сахновський бачив по-своєму неповторну картину: нечасто складається враження, що в цьому кабінеті може працювати інший хазяїн, і навпаки – що ця людина може керувати з якогось іншого кабінету.

Ну, а зовні Ігор Крамар нагадував товстенького пацюка. Не жирного – саме товстенького, такого собі ватажка пацючої зграї, яка не особливо лізе людям на очі, бо в них тут є досить харчів і всі умови для того, аби в найближчий час не померти з голоду. Або, продовжив порівнювати Сахновський, хазяїн цього кабінету – не пацюк, а тхір. Якому нема потреби ризикувати, крадучи курей та кролів, бо люди самі носять поживу, аби лиш дрібний хижак їх не чіпав.

Дрібний хижак, що вважає себе хазяїном усього лісу за відсутності ведмедя чи вовка.

– О, а я тебе знаю! – такою фразою зустрів гостя Крамар, хоча радості впізнавання особливо не відчувалося. – Забув? Ми в першій школі вчилися. Тільки я класом пізніше. Ну, не згадав?

– Не згадав.

– Тю! А я в «Однокласниках» почав висіти. Знаєш, завис капітально, наших шукаю.

– Знайшли?

– Та хоре тобі «викати»! Здоров!

Аби привітатися, Крамар не вийшов із-за свого антикварного чудовиська – просто підвів зад, аби простягнути вперед руку. Антонові довелося наблизитися до столу впритул, щоб потиснути її. Загострювати ситуацію від початку не хотілося – нехай поводиться так, як звик. Зрештою, Сахновський сподівався найближчим часом не перетинатися з Крамарем. Або навпаки: якщо доведеться в чомусь рахуватися з одним із місцевих ділків, хай товариські стосунки налагодяться вже тепер.

– Сідай, – Ігор кивнув на стілець, і поки Антон умощувався, виклацав щось на клавіатурі. – О, диви: знайшлися однокласники, навіть знайомі пацани просто з нашої школи. Роз’їхалися в основному. Один ось узагалі пише, глянь – думав, коротше, що мене вбили. Десь почув чи недочув, хер його… Я тут минулого року пацанів зібрав, типу зустріч шкільних друзів. Нічо’, народ був, відтягнулися… Свої в основному. А когось, прикинь, і правда вбили… Не поперло пацанам… Так значить, лікар?

– Лікар, – підтвердив Сахновський.

– Я здоровий узагалі-то, – вишкірився Крамар. – З Києва? Це в твоїй хаті того придурка знайшли?

Отакої! Схоже, відучора інформація про пригоду набула дуже конкретного характеру, навіть персоніфікованого характеру. Чого дивуватися, зрештою… Містечко невеличке, подій не так багато…

– Там тітка моя мешкала, – обмежився цим поясненням Антон. – Померла. Я пізно дізнався, свої проблеми…

– Ну-ну, – погодився Крамар. – Київ – проблемне місто. Сюди до нас нормальні люди давно вже від проблем тікають. Слухай, а я тобі взагалі для чого?

Тепер Антон почав розуміти, чому йому так просто вдалося домовитися про зустріч із колишнім бандитом. Виявляється, цей тип уже знав, що він за один. Сахновському не довелося навіть нічого додатково пояснювати. Крамарю стало просто цікаво поглянути на бідолаху, котрий влипнув у чужі розклади проти своєї волі.

Лікар не любив детективів. Не терпів серіалів на кримінальну тематику. Та, хай там як, він, людина, котра пережила перші десять років після розпаду країни під назвою СРСР, відчув – така поведінка цілком відповідає так званим «поняттям» бандитів. Хоч вони себе вже так не називають, хоч і міняють рід занять та одяг, але переродитися до кінця жоден із них не зможе.

Ігор Крамар дуже захотів особисто подивитися на лоха. Це автоматично піднімає таких людей у власних очах: усвідомлення того, що комусь може не пощастити просто так. Людина не робить жодної помилки, діє, як вважає за потрібне, і все одно вступає в лайно. Значить, робить висновок хтось на кшталт Крамаря, є люди, котрі приречені бути лохами. Це – карма. І, головне – це відбувається з кимось іншим.

– Взагалі-то я до тебе з дорученням, – Антон вирішив одразу, без зайвих балачок та безуспішних пошуків спільних знайомих, перейти до суті справи.

– Та я знаю, – відмахнувся Ігор.

– Що ти знаєш?

– Все знаю. Благодійний внесок треба, а в київських пацанів проблеми з лавендозом. Це ти точно на мене в «Однокласниках» надибав. Я ж вас таких знаю, мужики, – Крамар відкинувся на високу спинку свого стільця. – Вже кілька прохачів було. Теж нагадують, козли, про спільні шкільні роки. Одному дав, іншому дав, тільки ж я вам усім не давалка, а сорока-білобока.

– До чого тут…

– До всього тут! – Крамар більше не шкірився. – Навіть сорока-білобока тому дала, тому дала, а тому – не дала! Коротше, лавочку я прикрив. Криза, брат, чого ж ви хотіли… Тож вирізайте апендицити своїм пацюкам за власний рахунок, за їхній, або – за бабло держави. Ви ж там, у Києві, до державного бабла ближче…

– Чому – пацюкам? – перепитав Антон.

– А тому, що пацієнти. У тебе ж пацієнти? – (Сахновський машинально кивнув). – Ну ось. Пацан, пацієнт, пацюк… Нічого спільного не чуєш?

Або він зараз знущається, вирішив Антон, або справді такий по життю.

– Гаразд, – сказав він. – Гаразд… Ось у мене пацієнти, вони ж – пацюки. А в тебе, так розумію, клієнти. Вони хто?

– Клеї, – серйозно відповів Ігор. – Січеш? Кожен з них – клей. Я кожного клею або, навпаки, хтось дуже хоче заклеїти мене. Тільки, браток, я не баба на Одеській трасі. Аби мене просто так клеїти…

«Дурня ти клеїш», – подумав Антон і знову повернувся до перерваної теми:

– Насправді грошей від тебе мені не треба. Все простіше набагато – я з дорученням від Гараніної.

На тхіроподібному обличчі Ігоря Крамаря не смикнувся жоден м’яз.

– Отак, значить… Угу… А в тебе з нею що?

– У мене з нею – нічого. Ми познайомились тільки сьогодні вранці.

– Інакше запитаю: в неї з тобою – що?

– Гадаю, теж нічого. А ось до тебе в Юлії кілька запитань. Ти трубку не береш, коли вона дзвонить. Вона вважає, що це не ввічливо.

– Так, – пальці Крамаря вибили по краю столу дріб. – Тебе вона, значить, попросила мене ввічливості навчити? Людські стосунки у прикладах і малюнках, правда?

– Знаєш, Ігорю Борисовичу, мені до ваших справ із Гараніною діла дійсно нема. Просто так сталося, що від того, зустрінетеся ви чи ні й чи домовитеся між собою про якісь не зрозумілі мені справи, залежить вирішення і моїх особистих проблем.

– Тобі їх Юлька створила?

Щось у тоні Крамаря насторожило Сахновського, та він не збагнув, що саме, тому й списав свої відчуття на загальну напружену обстановку.

– Не думаю… Ні, напевне ні. Вона не винна, що в неї такий брат, якого хтось вирішив запхати в льох нежилого будинку, і що цей будинок виявився саме моїм.

– Тоді, значить, я тобі ці проблеми створив?

І знову той самий тон. Антонові враз стало незатишно.

– Юлія думає, що ти маєш до цього якийсь стосунок.

– Який саме?

– Це, мабуть, все ж таки краще вам вирішити між собою. Зустріньтеся за круглим столом…

Побачивши, як Крамар підводиться, Сахновський замовк. Так замовкає молодший школяр при появі грози мікрорайону, котрий за будь-яких обставин забере собі дрібні гроші чи якусь іншу цінну річ. І головне для жертви – зробити все можливе, аби її не пограбували повністю.

– Тепер рота стули і мене слухай, – рикнув Крамар. – З бабою я ні за який стіл не сяду. Хіба в ліжко ляжу, і то про Юльку ще подумаю, я перебірливий. Її пред’яви мене не гребуть. А проблеми тобі, лепило, створила вона, Юлька. Бо сказала прийти з цим до мене сюди, а ти, довбодятел, послухав.

– І де ж проблеми? – Антон старався навіть у цій ситуації зберігати обличчя.

– Так зараз покажу!

Сахновський не встежив за руками Крамаря. Він не помітив, коли, куди і на що той натиснув. Але натиснув на щось точно: гобліни з передпокою з’явилися в кабінеті, щойно той завершив останню фразу.

Просто так цькувати себе цепними псами Антон Сахновський дозволити не збирався нікому.

Він, хоча й служив у десантних військах, після служби практично не застосовував прийомів рукопашного бою на практиці. Хоча армія й привчила його відтоді до регулярних фізичних вправ. Басейн і тренажерний зал, абонементи куди влаштували йому вдячні пацієнти, останні кілька років узагалі допомагали Антонові підтримувати якщо не спортивну, то принаймні загальну чоловічу форму.

Але він – лікар, хірург, і він без прийомів рукопашного бою чудово знає, як робити людям боляче.

Коли парубок, який говорив із Сахновським у «передбаннику», поклав руку йому на плече, лікар перехопив її своєю, зробив півкроку праворуч і крутнувся так, що в руці напасника хруснуло, причому – саме там, де планував Антон.

– Зламав! – проревів гоблін і опустився на коліна.

Інакше не міг. Сахновський не випускав його руки зі своєї.

Помилкою Антона стало захоплення першою власною перемогою. Сахновський, торжествуючи, піддався ейфорії і втратив пильність. Бо з різних боків уже сунули двоє інших охоронців, і один, зовсім молодий, уже в русі махнув рукою із затиснутим у ній кастетом. Цілив у голову – влучив: череп Антона мов зіштовхнувся з кувалдою. Лікаря ніколи в житті не били по голові, тим більше – кувалдою, проте ні з чим іншим силу удару він порівняти зараз не міг.

Можна було опиратися, якщо пустити жертву. Сахновський так і зробив. Парубок з матюками осів на підлогу, тримаючись за руку, але в голові Антона гуділо, координація рухів порушилася, і міцні охоронці скрутили лікаря больовим прийомом.

– Не тут, мудаки! – гаркнув Крамар, і додав: – Пішла! – це стосувалося дівчати-секретарки, яка радше стурбовано, ніж перелякано зазирнула в шефів кабінет.

Вона відступила, даючи своїм колегам по роботі пройти і пронести повз себе скрученого Антона. На ходу він знову отримав по голові, цього разу – не кастетом, проте рука, яка завдала удару, виявилася не менш міцною. Борсатися не було зовсім сил, але найнеприємнішим виявилося не це – оте дівчисько з Крамаревого передпокою бачило все це і, здається, сприйняло за належне.

Дівча годилося шанованому київському хірургові в доньки.

Охоронці виволокли Антона з офісу.

Жбурнули на асфальт, але цим не обмежилося. Сахновський спробував підвестися, та важкий носак черевика вдарив його по обличчю, розбивши до крові губи, а другим ударом роз'юшивши ніс. Від удару в пах лікаря врятувала тільки власна спритність – Антон вчасно відкотився, нога буцнула повітря. Тепер Сахновському лишалося перевернутися на живіт, аби прикрити найвразливіші частини тіла від ударів, які посипалися міцним градом. До двох охоронців долучився третій, той самий, із пошкодженою рукою. Здоровою він тримав замашну бейсбольну битку, якою кілька разів влупив кривдника, а потім у нападі люті розгатив одну по одній обидві передні фари його машини.

Антон думав, що на цьому розправа закінчиться. Та він помилився.

Спритні руки обшукали його. Знайшли ключі від авто. Один охоронець сів за кермо машини жертви, інший підігнав свою. Потім, кількома міцними ударами повністю унеможлививши опір Сахновського, вони підняли побитого лікаря з землі, тим самим показавши свою дурну фізичну силу, і закинули його в багажник його ж власної машини. Битися об залізо – марна справа: за мить Антон відчув, як автомобіль зрушив із місця.

Куди його везли – не мав гадки. Нарешті машина зупинилася, він спробував стукати і кричати, та результатів не було жодних. Зрештою, різкі рухи віддавалися болем у побитій голові, і лікар вирішив прийняти те, що сталося, розумно розсудивши: його завезли кудись у багажнику не для того, аби він ось так задихнувся і помер. Надто багато людей в курсі того, куди пішов Сахновський.

Хоча… замкнути в багажнику й лишити… Зачинити в погребі й лишити… Щось спільне тут є, почерк, схоже, той самий. Та й манера виконання. Хіба що руки Антонові не зв’язали, але в цілому…

Наручний годинник дивом не розбився.

Циферблат світився в темряві.

У багажнику власної машини Антон Сахновський пролежав менше години. Сорок хвилин знадобилося визволителям, аби приїхати і відчинити багажник.

Рятівницею виявилася Юлія Гараніна.

14.

– Вибачте, я подумати не могла, що все так…

– Ви тут ні до чого. Я сам мусив подумати, куди лізу. Я дорослий хлопчик.

– Може, вам якісь ліки…

– От ви добра, Юлю… Мені дали по голові, тут ліки не допоможуть.

– Зовсім?

– Зовсім. Так само, як і міліція.

Міліцію Гараніна хотіла викликати відразу ж потому, як Антон із залитим кров’ю обличчям виліз із багажника. Та він заборонив, крикнувши «Не треба ментів!» надто гучно, аж у голові загуло. Присів, сперся на машину і вислухав коротку розповідь Юлії про те, як вона тут опинилася та що ще трапилося.

Історія чудесного порятунку справді вкладалася в одне речення. Їй подзвонили на мобільний, номер вона не впізнала. Сказали: її київський дружок лежить у багажнику машини, тачка – в лісосмузі за містом, ключі – в салоні, на підлозі валяються. Бажано нікого на допомогу не кликати, попередили Юлію при цьому, але якось так без душі, не категорично, без погроз. Вона й сама розуміла: брати міліцейський ескорт для того, аби всі бачили її помилку, не треба. Тому сама сіла за кермо і поїхала рятувати нового знайомого. Коли примчала, побачила – машину лікаря не тільки побили спереду, їй іще прокололи всі чотири колеса.

Ну, ця проблема, скажімо, вирішувалася дуже просто. Гараніна подзвонила своєму знайомому власнику станції техобслуговування, і вже менш ніж за півгодини пошкоджене авто вантажили на спеціальну аварійну платформу. До ранку колеса поміняють, машину відрихтують, все це, звісно, за рахунок Юлії. Тим часом треба братися до потерпілого. Але за час, поки вони чекали технічної допомоги, Сахновський потроху прийшов до тями і згадав давню приказку: «Лікарю, зцілюйся сам».[2]2
  Свята Євангелія від Луки 4:23: «Лікарю, уздоров самого себе!» (пер. митрополита Іларіона).


[Закрыть]

– Ну, але ж якась медична допомога… Кров же у вас…

– Кров, Юлю, витирається чистою ганчіркою, змоченою в холодній воді, – вимучив він із себе. – Можна витирати кров вологою серветкою з антисептиком. У вас є в сумочці вологі серветки з антисептиком?