Текст книги "Чужі скелети"

Автор книги: Андрій Кокотюха

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 15 страниц)

Як не крути, Руслана ніхто не любив.

Тому й шукати того, хто викрав його, запхав у погріб та лишив помирати, міліція просто не хоче. Якщо тут не інший розрахунок: Крамар, причетний до цієї історії, тепер має легальну можливість згорнути її, причому – без своєї особистої в цьому процесі участі.

Тут, у кабінеті начальника міліції, Юлія Гараніна вперше за багато років відчула власну безсилість перед тиском обставин. Вона розуміла: погодиться на будь-які умови, бо в іншому разі Антон Сахновський, зовсім стороння людина, через неї ризикує опинитися в тюрмі. Він і зараз там, за ґратами, в брудній смердючій тюремній камері…

– Можна і так сказати, – погодився Крамар. – Це я даю тобі, Юлю, зрозуміти, в якій хріновій ситуації ми всі опинилися.

– Ми? – здивовано перепитала Юлія.

– Ага, ми, – кивнув Ігор. – Наша міліція, замість реальний порядок наводити, повинна добру душу шукати, яка твого чудесного братика на той світ до батьків відправила… – Юлія хотіла обуритися, та Крамар жестом зупинив її. – Чекай, ми всі знаємо, що я правду кажу. Значить, товариш підполковник у дурній ситуації. Ти в дурній ситуації – і людину підставила, і сама тепер за мого бажання можеш мати проблеми з законом. А закон, Юлю, не жартує, повір мені, старому вовку… Та і я в дурній ситуації: ти ж усе це закрутила, бо думала – я всі ці гойдалки з твоїм братиком улаштував. Є вихід, як ти скажеш?

Юлія вирішила промовчати – все одно в Крамаря вже була якась заготовка. Мовчав і підполковник Костюк.

І в цій загальній мовчанці Ігор Крамар спочатку навпіл, потім – іще раз розірвав свою заяву, зіжмакав і прокотив паперову кульку по поверхні столу до начальника міліції. Той змахнув її в кошик для сміття, навіть провів поглядом. У Юлії не було слів – вона перестала взагалі щось розуміти.

– Ось так, – спокійно пояснив Крамар. – Не буде заяви. Мужиком твій лікар виявився, не засцяв. Не чекав, коли чесно. Думав – витре соплі й заткнеться. А пацани мужиків не здають. Не по поняттях, Юлю. Неправильно це. Треба поговорити – давай, цю проблему теж вирішимо.

20.

Говорили довго, та суть розмови Юлія переказала звільненому під вечір Сахновському в машині дорогою додому. Але спочатку все ж таки не стрималася, запитала:

– Чесно зізнайся – знав, що так буде?

На «ти» вони перейшли якось непомітно.

– Сподівався, – відповів Антон, влаштовуючись на сидінні поруч зі своєю рятівницею. – З мене психолог насправді ніякий, та зате знайомі в цій сфері є. Дечого набрався. Бач, спрацювало.

– Що спрацювало?

– Ну, це саме… Розумієш, у середовищі сьогоднішніх двадцятирічних вміння вдарити у відповідь на грубу силу не означає нічого. Вони просто народилися та формувалися в інший час. Не знаю, чи цінують вони силу розуму, та сила м’язів для тих, хто народився і виростав у слабкій країні, насправді не така важлива. Я можу не все розуміти, але тепер усе ж таки більше, як це називається, крутяться. Щось там собі метикують, вибудовують різні багатоходові схеми, в тому числі – кримінальні. А в роки нашої першої молодості як було, забула?

Юлія знизала плечима.

– О, бач… Двадцять, навіть п'ятнадцять років тому сила йшла на силу. Так не лише справи робилися. Школу згадай…

– Ну, ти ідеалізуєш, Антоне. Сьогодні в школах таке твориться! Візьми хоч оці записи бійок на мобільники. Кодло лупить одного, решта записує і викладає в інтернеті. Нічого сказати, лагідні звичаї!

– Правильно, – кивнув Сахновський. – А знаєш, чому так відбувається? Бо в класах і школах нема сильного лідера. Раніше переважно йшли, якщо пам’ятаєш таку фразу, шара на шару. Чиє, грубо кажучи, шобло виявиться дужчим, за тим і перемога, і авторитет, і сила. Ось такого бєзпрєдєлу, як ти сказала, в школах нашого дитинства, швидше за все, ніхто б не дозволив. Підлоти вистачало, і знущалися підлітки одні з одних жорстоко. Тільки, Юлю, фільм «Опудало», в якому весь клас дружно цькує доньку Пугачової, показав ситуацію реальну, але, погодься, не таку поширену, як нинішні записи шкільних бійок на мобільні камери. Згодна?

– Може, й так, – погодилася Гараніна, не поспішаючи запускати мотор – їй справді було цікаво стежити за ходом Антонових думок. – Тільки до чого тут твоя пригода з Крамарем?

– Бо ми з ним практично однолітки. З тобою, між іншим, теж. Плюс-мінус пара років – не різниця в віці. Просто ти, до всього, ще й жінка, в жінок інші підходи до життя та вирішення чоловічих проблем.

– Я читала про таке в журналах. І вже переконалася один раз: те, що ти говориш зараз, називається сексизмом.

– Нехай буде сексизм, – легко погодився Сахновський. – Головне – чоловіки, котрі з юності обрали для себе шлях, подібний до шляху Ігоря Борисовича, поважають та визнають лише один аргумент у суперечці: вміння дати здачі. Звернула, мабуть, увагу, що я – не супермен. Крамар загартований, має досвід тюремного життя, він справжній боєць. І якби припустити неймовірне, що ми з доброго дива виходимо, мов пацани, битися сам на сам, він зробить мене. Справді, мені не соромно в цьому зізнатися.

– Та ясно, – вихопилося в Юлії.

– Ясно, – погодився Антон. – Але наступного дня після такої бійки він приїде до мене з ящиком горілки та повною торбою закуски. Це буде не мирова. Миритися та брататися людина типу Крамаря зі мною не буде. Хоча б тому, що я йому не потрібен для ведення його особистих справ. Проте Ігор Борисович чи хтось його штибу в такій ситуації висловить мені свою повагу. Розумієш? Я не злякався. Як Крамар висловився, повторити зможеш?

– «Мужик не засцяв», – посміхнувшись, повторила Гараніна.

– Ось так. Він показав свою грубу бандитську силу в усій красі. А я замість бігти плакатись ментам, які все одно йому нічого не зроблять, сам поліз напролом. Ось як люди типу Крамаря з’ясовували проблеми ще п’ятнадцять-двадцять років тому. Я ж і питав, чи можна вважати твого Ігоря Борисовича…

– Він не мій!

– Добре – просто Ігоря Борисовича таким собі реліктом з дев’яностих. Результат наочний: ви зустрілися і поговорили. До речі, як розмова? Недарма я по голові отримав і машину побив?

Не кваплячись із відповіддю, Гараніна запустила мотор.

Коли вони вже досить далеко від’їхали від міліцейського відділу, вона нарешті заговорила, старанно добираючи слова:

– Схоже на те, що дарма…

– А докладніше?

– До того, що сталося з моїм братом, Крамар не має жодного стосунку.

– Чому ж тоді уникав зустрічей чи хоча б телефонних розмов? Взагалі – він сам тобі сказав, що ні до чого, і ти йому повірила на слові?

Юлія зітхнула.

– У нас тут, як ти, мабуть, устиг помітити, взагалі не все так просто. І в ділових стосунках, і в особистих…

– У тебе з Крамарем були особисті стосунки?

– Боже збав! Ти не так подумав і не те! Говорячи про особисті стосунки, я маю на увазі просто людські… Ну, спочатку я погано відгукуюся про Ігоря Борисовича перед перспективними закордонними партнерами. Потому в нього зникає будь-яка охота спілкуватися зі мною. Далі Крамар отримує несподівану можливість узяти реванш – відігратися таким точно способом, шантажуючи моїх перспективних зарубіжних партнерів самим фактом наявності в мене сумнівного брата. Котрий може виринути з небуття в будь-який момент і знову почати псувати життя всім довкола. Повір мені, те, що ти вже знаєш про Русика, – насправді дуже маленька і поверхова частина інформації про його, скажімо так, таланти. Тож, Антоне, в мене були всі підстави побоюватися невчасної Русланової появи саме тепер.

– І все ж таки Крамар до цієї історії не причетний.

– Якоюсь мірою він причетний… Руслан дійсно з’явився в Жашкові після дворічної відсутності. Мозок у нього працює чітко і ясно, тут вір мені на слові. Словом, Русик повернувся і якимось незбагненним способом вирахував координати Ігоря Борисовича. Ну, припустімо, це досить легко було зробити – в Крамаря легальна фірма, зовнішньої реклами повно. Але, Антоне, цього мало! Руслан вирахував офісний телефон Крамаря і подзвонив йому саме через те, що знав про наш конфлікт. А конфлікт стався, на секундочку, минулого жовтня. І розголосу, сам розумієш, не набув. Тепер ясно?

Сахновський відкинувся на спинку крісла, наморщив лоба.

– Про свого брата ти нічого не чула заледве не два роки. Конфлікт із Крамарем у тебе стався, коли Руслана не було в Жашкові. До того ж конфлікт був не публічний, але все ж таки певні кола могли про це знати. Ясно, Юлю, все суду ясно: твій чудесний братик повернувся раніше, просто деякий час ховався і винюхував, чим може досадити тобі ще, крім власної присутності.

– Поки все логічно, – ствердно кивнула Гараніна. – Але, Антоне, якщо взяти за основу ту очевидну обставину, що кожна поява мого брата мене сама по собі напружує, без додаткових зусиль із його боку, напрошується тільки один висновок: Руслан ховався.

– Чогось боявся?

Юлія кивнула.

– Боявся. Хоча дотепер якихось особливих підстав чогось або когось боятися в нього не було.

– Правильно: твій молодший брат – чудовисько, яке звикло, що його бояться всі, хто знає, – жорстко мовив Сахновський, помітивши краєм ока – від таких слів Юлію пересмикнуло.

Звісно, приємного мало, коли чужа незнайома людина обзиває її рідного брата чудовиськом. Хоча вона в глибині душі сама так уважала, та одне діло – думати так самій, і зовсім інше – коли твої думки та переконання вголос озвучує сторонній. Попри все, він продовжив думку:

– Значить, сталося щось таке, що не дозволило Русланові з’явитися в рідному місті відкрито. І раз таке спостерігається за ним уперше, в мене є всі підстави для ще одного висновку: за два роки відбулося дещо, що змусило його залягти на дно. Щось набагато серйозніше за ті вибрики, про які ти мені вже говорила. І ризикну припустити – це може бути напряму пов’язано із тією його спробою почати нове життя, яка тебе дуже втішила, і з п'ятьма тисячами доларів, які ти йому інвестувала.

– Я так само міркувала про це, – відповіла Юля.

– Згодна?

– Швидше так… Спочатку Руслан вичислив Крамаря і навіть умовив його зустрітися. Ігорові Борисовичу така зустріч виявилася на руку. Він тут-таки склав у голові, як тиснутиме на мене, якою страшною виявиться помста. Але Руслан запропонував, за словами Крамаря, взагалі досить дивний план: розіграти його викрадення. Мовляв, я, його сестра, знаю, наскільки він хворий. І ось невідомі поганці починають вимагати з мене грошей, бо утримують Руслана. Байдуже, що він учудив цього разу. Головне – наступив на серйозні мозолі, і тепер сестра або заплатить, або її брат склеїть ласти. Це я тобі Крамаря цитую…

– Та ясно. Ну, далі? Чому Руслан не міг, як раніше, прийти до тебе по данину?

– Кажу ж тобі – ховався. Не хотів світитися. Так і пояснив Крамарю: якщо його десь шукають, то сестру пасуть.

– За тобою правда стежили?

– Хто? За мною жодного разу в житті не стежили! Якби міліція справді шукала Руслана, підполковник Костюк перший поставив би мене до відома. Хоч в офіційному, хоч у неофіційному порядку. Або Руслан усе це вигадав, або перестраховувався. Гадаю – останнє: не хотів ризикувати.

– Отже, – підсумував Антон, – відбулося ось що. Твій брат Руслан повернувся після тривалої відсутності, бо йому потрібні були гроші, аби переховуватися. Він або вважав, що його активно шукають, або мав підстави для таких підозр. Вигляд, у якому я його знайшов, – це, швидше за все, не лише частина способу життя, а й необхідне для втікача маскування. Незрозумілим чином пронюхавши про твої тертя з Крамарем, він вирішив заручитися підтримкою твого ворога. Навряд чи ідея шантажувати братом тебе, Юлю, спала на думку самому Ігорові Борисовичу. Поки все логічно?

– Принаймні поки схоже на Руслана.

– Він пояснив Крамарю його роль?

– Вивести мене з рівноваги. Додатковий стимул. Так, у всякому разі, сказав мені Ігор. Хоча не думаю, що в ситуації, коли є можливість і перспектива звести зі мною порахунки, такого, як Крамар, буде аж надто цікавити мета такого, як Руслан. Але вони не об’єдналися: у призначений для наступної зустрічі час брат не озвався до Ігоря, хоча мусив, бо це в його інтересах. Потому взагалі зник. Зникнення співпало з телефонним дзвінком про викрадення і появою нашого з тобою знайомого – чорного привида. Я подаю в розшук. Про це дізнається Крамар – його стосунки з міліцейським керівництвом тобі зрозумілі. Збагнувши, що опинився в дурній ситуації, Ігор Борисович вирішив про всяк випадок триматися від мене подалі: опинятися в центрі чергового скандалу йому тепер, під час кризи, не вигідно. А я скандал підняти можу. Не забувай: чудовисько, про яке ми тут говоримо, – все ж таки мій рідний брат із хворим серцем. Нарешті ти знаходиш мертве тіло. Всі ознаки насильницького утримування. Чому впродовж цього часу ніхто більше не давався чути і не вимагав викупу, гадки не маю. Але ця новина теж доходить до Крамаря, і він усвідомлює, як легко тепер я можу прив’язати його до цієї історії. Були б ми в нормальних стосунках, зустрілися б і переговорили давно. А так – сам бачиш. Тепер скажи – можна вірити в непричетність Крамаря?

– Мабуть, можна, – зітхнув Антон. – Схоже, що в схему Руслана втрутилися люди, сили та обставини, про які жоден із учасників драми нічого не знає. Дзвінок невідомої жінки, чорний привид, справжнє викрадення… Скажи, ти б заплатила викуп, аби вимагали?

– Без питань, – швидко відповіла Юлія. – Тільки Крамар пояснив усе дуже просто. Нібито, за словами Руслана, щойно він отримає гроші, тут-таки передзвонить мені, скаже – мовляв, «усе гаразд, я не маю права завдавати тобі клопоту, тому прощавай, я їду з міста»… ну, щось у такому дусі. Тобто перед мої очі братик так і не з’явився б. Подробиці, очевидячки, склалися в нього в голові. А туди ні Крамар, ні я не зазирали. Значить, глибинна сутність його задуму померла разом із ним. Приїхали.

Це прозвучало водночас і символічно, і як звичайна констатація факту: машина зупинилася біля Юлиного будинку.

21.

Далі була гаряча ванна і теплий, незважаючи на вечірню задуху, махровий купальний халат. Жіночий – чоловічих тут не тримали.

Навіть провівши в камері лише кілька годин, Сахновський відчував, наскільки він просякнув тюремним запахом. Можливо, це йому більше здавалося на психологічному рівні, ніж було насправді, але, хай там як, Антонові дуже кортіло відмитися, а одяг, у якому був, викинути подалі на смітник.

Далі вони вечеряли, господиня навіть наполягла на свічках. Хоча запаленням свічок на столі романтика обмежилася – в якийсь момент Гараніна сама відчула, що вечеря при свічках вимагає продовження, про яке пишуть в усіх журналах та посібниках на тему «Як звабити мужчину». Вона не збиралася зваблювати Антона Сахновського. Вона взагалі не готова була когось зваблювати. Це просто були відчуття: спочатку Юля відчула потребу запалити свічки, потім, випивши кілька чарок коньяку, відчула інше – розслаблятися зарано. Навіть рішуче накрила долонею чарку, коли Антон збирався хлюпнути туди ще.

Зі свого боку, Сахновський не міг до кінця зрозуміти поведінку цієї жінки. Ось вона сама готує йому ванну, змішуючи у воді різні ароматичні піни та олії, ось приносить свічки у стилізованих під старовину, хоча й непогано зроблених канделябрах, а ось ця-таки жінка раптом закривається, мов двері – від різкого протягу. Ні, він теж не особливо сподівався на кардинальну зміну в стосунках. Просто якщо Юлія просто піддалася пориву, тоді як сама до них не готова – це одне, таке можна пробачити. Проте якщо вона, доросла жінка, ось так грається з ним, дорослим чоловіком, ці методи в кращому випадку не варті серйозної уваги, в гіршому – не пробачаються.

До того ж Антон усе одно збирався перейти до більш предметної розмови, ніж порожні теревені за вечерею. Несподіване охолодження Юлії можна вважати сигналом до такого переходу. Тому Сахновський, загорнувшись у м’який халат щільніше, взяв свою чарку, заклично гойднув, зробив ковток і проговорив:

– Сподіваюсь, мою проблему ми теж вирішили?

– З машиною?

З її тону лікар зробив висновок – Юлія справді не до кінця розуміє, до чого він веде.

– І з машиною теж.

– Мої знайомі обіцяють порихтувати до кінця тижня. Ти гарно джипові впиляв.

– Ну, до кінця тижня я тут сидіти не можу. Але до Києва на ній так само не доїду, тому хай роблять, не питання. Я про інше: мій, тобто – тітчин будинок із-під арешту, чи як там воно називається, виведуть? Місцем скоєння злочину він уже не буде?

Нарешті до Гараніної почало доходити.

– Але ж… Почекай…

– Юліє Василівно, в нас була чітка домовленість, – Сахновський нахилився вперед, дивлячись жінці просто в очі та своїм поглядом і тоном ніби заморожуючи навіть натяк на теплі дружні стосунки, котрі намітилися між ними відтоді, як його побили за наказом Крамаря. – Я допомагаю тобі прояснити ситуацію з Ігорем Борисовичем. Сьогодні це сталося – ситуація прояснилася. Не такого, мабуть, ти чекала результату. Але не так давно визнала: Крамар навряд чи бреше, він до того, що сталося, не причетний. Навпаки, в твого покійного братика, живого та навіть мертвого, талант створювати людям додаткові проблеми. Це я до того, що Руслан таки втягнув Крамаря у зовсім не потрібні йому складнощі. Це питання зняте. Знімай тепер і моє.

Тепер Гараніна дивилася на чоловіка, який мився в її ванній, кутається в її халат, п’є її коньяк і навіть спить у її ліжку, холодно і навіть вороже.

– Що я повинна зробити?

– Не знаю! – Сахновський картинно розвів руками. – Як ти збиралася вирішувати проблему?

– Я ж пояснювала… Крамар зізнається… Той, хто це зробив, залишає місто… Я домовляюся з прокуратурою і заодно з міліцією… Антоне, але ж Крамар ні до чого тут!

– Ай-ай-ай, яке горе! Послухай, Юліє, мені насправді нема діла до того, хто зв’язав твого братця і лишив його в моєму підвалі. Хто б це не був, Руслан, мабуть, заслужив на таке до себе ставлення…

– Припини, Антоне…

– Скажу більше: тепер, коли я дізнався про нього докладніше, я б не заважав робити з ним це. Хіба попросив би не займатися такими речами в моєму льосі.

– Досить, я сказала!

– До того ж помер він сам. Рано чи пізно це сталося б. Спосіб життя, який він вів, іншого фіналу не передбачав.

– ЗАТКАЙСЯ!

Юлія рвучко скочила з крісла. Від її поруху одна свічка, та, яка горіла біля неї, згасла. Антон далі сидів на своєму місці, навіть дозволив собі з демонстративним спокоєм допити коньяк.

– Заткайся, – Гараніна вже не кричала, лише тяжко дихала. – Яким би не був мій брат, він помер через застосування до нього сили. Склад злочину є, і я хочу поговорити з людиною, яка зробила це. Чи з людьми, поки не знаю. Міліція з’ясує…

– Бачив я вашу міліцію. Думаєш, комусь особливо хочеться шукати… не знаю… навіть не вбивцю… Навіть не вбивцю, Юліє! Тепер усе залежить від тебе. Щойно ти почнеш вирішувати питання, тема закриється сама собою, і то досить швидко. Бо ти перестанеш бути останньою людиною, зацікавленою в існуванні кримінальної справи та її розкритті. Як би ти зараз не репетувала, Руслан отримав по заслузі, батьків своїх згадай…

– УСЕ! – знову вигукнула Гараніна, швидко взяла себе в руки, заспокоїлася, повторила вже іншим тоном: – Усе. Я все зрозуміла, пане Сахновський. Можете їхати собі в Київ, до кінця тижня проблема перестане існувати. Потім повернетеся по машину, я заодно дам вам юриста, котрий допоможе в справі спадщини. Тема закриється. Доброї ночі!

Вона розвернулася і рушила в напрямку кімнати для гостей, де вже почала звикати спати. В дверях обернулася.

– Не треба вам труситися на маршрутці. Я домовлюся, в Київ вас відвезуть. Коли думаєте їхати?

– Завтра.

– З самого ранку?

– Мабуть.

– Мабуть чи точно?

– Точно.

– Я розпоряджуся. Сподіваюсь, добре себе почуваєте? Голова не болить?

– Все нормально.

– Спіть спокійно.

Коли ображена Юлія вийшла, не стримавшись і таки хряснувши по собі дверима, Антон посидів ще трохи, налив собі коньяку, випив, задув свічку на столі й теж пішов спати.

Частина четверта
Візит дами

1.

Слова свого Юлія Гараніна дотримала: ранком службовий бусик її фірми повіз Антона Сахновського на Київ.

Прощання не вийшло взагалі. Вчорашню сварку лікар перетравив швидше, ніж вона. Додатково бісило й усвідомлення факту – Антон має рацію. Не лише він: правий начальник міліції Костюк, правий начальник карного розшуку Петриківський, правий навіть прокурор міста. Хоча з ним на болючу для себе тему Юлія не розмовляла, але була переконана – він звелів порушити кримінальну справу через формальну наявність злочину. Та тільки-но з’явиться така можливість, він дасть дозвіл на закриття справи. Адже який смисл тримати на собі такий тягар, як нерозкритий злочин, коли злочин насправді ніхто не горить бажанням розкривати… Коли так, то й робота вестиметься суто формально.

Злочинця не знайдуть, бо не шукатимуть.

А ще – бо не вважають злочинцем того, хто зачинив її непутящого брата в льосі. Того самого брата, котрий залишив своїх батьків без даху над головою, тягнув гроші зі старшої сестри, хто знає, скільки і кому завдав шкоди, волочачись за межами міста, тиняючись світами. Того самого Руслана, який збирався розіграти власне викрадення, бо чомусь простішого способу отримати черговий транш від сестри в нього не було.

Ось це «чомусь» і не давало Юлії спокою.

Ще вона подумки лаяла себе за те, що мимоволі перетворюється на їхню покійну маму. Адже та, знаючи, поза сумнівом, що таке їі молодший син, одначе ладна була ставати за нього горою хоч просто серед ночі. Навіть якби Русик завдав комусь горя в неї на очах, мама все одно б заплющила очі, вигороджуючи поведінку сина.

І якби мама з татом були тепер живі, вони б лягли кістьми, тільки б міліція невпинно шукала того, хто сотворив таке з їхньої нещасною хворою дитинкою.

Раніше Юля не розуміла батьків і навіть не намагалася зрозуміти. Але тепер мимоволі приставала на їхню позицію. З одного боку, справді відчуваючи якусь свою провину перед ним за те, що сталося. Адже їй до снаги було хоч якось вплинути на ситуацію з Русланом, бо вона – все ж таки його старша сестра, і просто не має права байдуже відкупатися від нього грішми, намагаючись забути на деякий час про братове існування. З іншого – Юлія тільки вчора, після розмови з Крамарем і цим противним – справді противним і самозакоханим! – київським лікарем зрозуміла: раз Руслан почав переховуватися, значить, навіть він, зіпсований до шпику кісток, не звиклий робити людям нічого доброго, зрозумів, що цього разу в якійсь зі своїх комбінацій перегнув палицю. З його вини сталася, напевне, справжня трагедія. А вона, Юлія Гараніна, посприяла цьому.

Так, посприяла. Мимоволі – але посприяла. Не могла не посприяти.

Повірила виставі про можливість виправлення і дала братові оті прокляті п’ять тисяч доларів. Навіть не питаючи, для чого, – дала, аби швидше забрався геть. Правда, він би все одно або не відповів, або збрехав. Та байдуже: вона мусила хоч раз поцікавитися способом життя Руслана. Зокрема, випитати, для чого йому така велика, як на принципово безробітного волоцюгу, сума.

Отже від учорашнього вечора Юлія мучилася комплексом провини. Від того, що всі довкола говорили про її брата правду, навіть не знайомий з ним Антон Сахновський, легше не ставало. До того ж тіло Руслана досі лежить у морзі, його треба хоч поховати гідно, коли вже він не міг гідно жити і не мав через це можливості гідно померти.

2.

До залагодження цих питань вона взялася, щойно спровадила мимовільного гостя на Київ.

Усюди Юлії йшли назустріч. Тіло готові були видати хоч зараз, ось тільки куди пані Гараніна його подіне? До себе додому, покладе на обідній стіл у залі на першому поверсі? А потім найме бабусю-плакальницю, аби прочитала відхідну молитву за християнським звичаєм? Сама ж ночуватиме з покійником в одному домі? Звісно, ні, і тут Юля знову з усіма погоджувалася.

Через те вирішила залишити братів труп іще на одну ніч у холодильнику. Сама ж домовилася за ритуальні послуги, замовила труну, в останній момент усе ж таки вирішивши брати не найдешевший та найскромніший варіант: гроші на пристойну домовину для рідного брата, яким би він не був, у неї знайдуться. Потім – кладовище, місце відшукалося без особливих проблем, Гараніну в Жашкові знали і поважали. Може, їй здавалося, та все ж таки складалося враження, що поховати Руслана всім довкола дуже хочеться.

Нарешті – чергова бесіда з підполковником Костюком, цього разу – максимально відверта.

Отже, заяви від пані Гараніної про зникнення її брата міліція не прийняла, бо зниклим такого типа, як Руслан Гаранін, можна вважати досить умовно. Але не реагувати на прохання стурбованої жінки органи охорони правопорядку теж не мали права. Таким чином, нагадав Костюк, досягли домовленості: справи не відкриватимуть, натомість про всіх невпізнаних мерців, знайдених у місті та околицях, повідомлятимуть Юлії. Брат знайшовся, він мертвий. Про зникнення безвісти можна забути.

Що лишається? Мертве тіло. Смерть у результаті серцевого нападу. За бажання можна трактувати подію як смерть унаслідок ненадання медичної допомоги. Ще має місце незаконне позбавлення волі, насильницьке утримування, та все одно – аж ніяк не наперед сплановане убивство. Звісно, якщо той, хто це робив, знав про хворобу своєї жертви і свідомо домагався летального результату, вмисне вбивство можна пришити. Питання: кому?

До того ж Костюк нагадав Юлії – окрім хронічної хвороби серця, її брат мав безліч інших болячок. Кожна з яких була несмертельною, та всі вони вкупі, особливо це стосується початкової стадії туберкульозу та венеричних хвороб, дають чітке й однозначне уявлення про спосіб життя покійного. А він, як бачимо, абсолютно не здоровий.

– По суті, Юліє Василівно, картина ясна, – підбив підсумок таких міркувань начальник міліції. – Помер волоцюга. Бомж. Певного місця проживання у твого брата не було, погодься. Ну, а бомж цей виявився твоїм братом, що теж прикра випадковість.

– Для кого прикра?

– Для тебе в першу чергу, Василівно! Таке, прости Господи, щастя мати! Те, що мертвого бомжа впізнали і він виявився твоїм родичем, чи не єдина підстава відкривати справу.

– Мені що, написати заяву і вказати: я помилилася, це не Руслан?

– Та вже не перебільшуй, Василівно. Просто не заважай спускати історію на гальмах. Бачиш, я з тобою чесний. Твій Сахновський зможе робити всі свої справи…

– Він не мій.

– Хай собі. Не твій – так і буде. Від нього всі відчепляться, продасть він тітчину хату, забудемо про нього. Ти теж спокійно зітхнеш. Хочеш, ми з колегами завтра на похорон прийдемо? Ми ж ніби знали Русика твого… Тебе підтримаємо, пом’янемо… Смерть людині всі гріхи, Юлю, списує…

– Робіть як знаєте, – зітхнула Гараніна. – Прийдете – не прожену.

Вона дозволила умовити себе. Хай все йде, як іде.

Переслідувати Руслана і змушувати його ховатися міг хто завгодно. Вчорашні друзі дуже швидко могли стати ворогами. Але все одно Юлія збиралася зробити кілька речей.

Треба спробувати якщо не через місцеві, то хоча б через київські канали дізнатися, чи не числився її брат у розшуку. Коли вона прийшла зі своєю заявою до Костюка вперше, міліція зробила належний запит і відповідь була негативною: людина на ім'я Руслан Гаранін правоохоронними органами не розшукувалася. Та добре знаючи свого брата, Юля припускала: його десь могли знати під іншим прізвищем. А коли так, треба знайти спосіб дізнатися, чи є в розшуку чоловік із прикметами її брата.

Це зробити важко. Але за бажання можна. Бажання в Юлії було.

Для того, аби воно стало реальністю, Гараніна вирішила спробувати ще один метод. Для цього слід було зробити кілька телефонних дзвінків.

Про відвідини темного привида вона вважала за краще завбачливо промовчати. Начальнику міліції в світлі всіх цих подій знати ще й про долучення до історії потойбічних сил необов’язково.

3.

Додому повернулася, коли містечко поволі почали вкривати задушливі літні сутінки. Така задуха – на дощ, згадала вона відому народну прикмету. Справді, ген далеко, з боку Умані, поволі сунула похмура хмара. Дощ потрібен сухій землі, як ніколи, Юлія Гараніна дуже добре це усвідомлювала. Але саме підсилився вітерець, який зовсім не віяв прохолодою – навпаки, виявився сухим, збурював курні стовпи дорожньої пилюки, та головне, дмухав досить сильно, даючи зрозуміти: з рятівною дощовою хмарою він готовий просто гратися, й ось так, граючись, прогнати її повз Жашків, полити дощем десь біля Ставища.

Намагаючись шукати в усьому приємні сторони, Юлія все ж таки побажала всім нині ввечері дощу. А заодно поставила самій собі досить високу оцінку за сьогоднішній день. Хоч і були розчарування, та вони – очікувані. Дійсно, нічого хорошого від міліції Гараніна не чекала, жодних кроків допомоги. Так і склалося. Значить, до неприємностей вона виявилася готовою, а отже – розчарувань не було.

Про київського лікаря теж спробувала забути. Він їй ніхто, він став свідком чужого життя, у нього вистачило нахабства повчати її та робити якісь там свої, нікому не потрібні висновки.

Теж мені – правдолюб.

Жодного відчуття такту… Жертва кризи середнього віку. Плани він на майбутнє будує! Наче в Жашкові без нього нема кому людей лікувати. Ляпає язиком, а сам хату тітчину все одно зіпхне комусь. Ще й торгуватися почне. Київські – вони всі торгуються.

Жлоб.

Закінчивши годину тому останню телефонну розмову, Юлія могла з гордістю сказати: вирішить усе сама, без допомоги противних мужчин обійдеться. Навіть у такої людини, якою був її молодший брат, повинен бути хтось, кому на нього не наплювати. Такою була мама, таким до певної міри був тато. Тепер такою стане старша сестра.

Вона нічим уже не допоможе Русланові. Зате допоможе собі, дізнавшись хоч щось про невідоме життя молодшого брата. І, якщо зможе, спробує потому спокутувати хоча б одну із його численних провин.

Ось така в неї з’явилася мета.

Відчинивши ворота, Юлія заїхала у двір і вийшла з машини. До неї відразу з радісним гавкотом кинувся Барон, хазяйка дозволила псові лизнути разок своє обличчя, а тоді легенько хлопнула по носі.

– Добре стеріг? Нікого не внюхав?

У відповідь пес лише прогарчав, застрибав довкола жінки.

– Ну, може, скажеш колись, як це ти привида проґавив?

Це питання не давало їй спокою відтоді, як примара вперше і, хочеться сподіватися, востаннє завітала до неї в гості. Собака, ясна річ, відповісти не міг. Навряд чи пес розуміє, про що йдеться. Хай там як, Юлія останнім часом коли-не-коли ставила собаці такі питання, насправді запитуючи сама себе і, як водиться, не знаходячи відповіді.

Тепер, коли Руслана поховають, а решта задуманих нею справ від завтрашнього дня підуть так, як вона замислила, можна було зосередитися на появі привида. Юлія Гараніна в силу своїх особистих переконань не надто вірила в Бога, хоча й ходила на великі свята до храму, жертвуючи раз на рік на церкву. Це зовсім не означало, що жінка вірила в чорта – до можливості втручання нечистої сили в довкілля та людські справи вона ставилася скептично. Це дуже зручно, міркувала вона: успіхи списувати на Божі цілунки, а невдачі – на капості нечистого. В обох висновках людській фактор чомусь узагалі не брався до уваги, і якщо вже Юлія в щось вірила, то це – в людину та її можливості як покращити власне життя, так і занапастити його.