Текст книги "Чужі скелети"

Автор книги: Андрій Кокотюха

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 15 страниц)

– Тут пафос ні до чого. Хоча – сприймай, як знаєш. Якщо, Ромео, я продаю свою київську квартиру, яка тягне разів у п’ятнадцять дорожче, ніж тітчина жашківська хата, то в рідне місто я повертаюся багатою людиною. Житла мені там шукати не треба. Грошей попервах цілком повинно вистачити на те, аби відкрити свою, розумієш – свою поліклініку. Ти пропонуєш працювати в себе…

– У нас, – уточнив Кравцов.

– Хай так. Але я, Ромео, хочу працювати в себе. Не у тебе, не у вас, а у себе. Тепер ясно?

Кравцов присвиснув.

– Ого! То ось ти на що намилився! Так би відразу і сказав!

– А я тільки вчора до цього і додумався! – Сахновський гойднувся вперед, теж спершись руками об стіл. – У сорок років, як казали в одному радянському фільмі про любов, життя тільки починається. В Києві, Ромео, мені рости вже нема куди.

– Гадаєш, у Жашкові, зі своєю приватною поліклінікою, ти почнеш рости і справді станеш там якщо не Богом, то поруч із Богом? Узагалі ти хоч уявляєш собі, скільки для цього треба паперів оформляти? А ліцензія одна чого варта!

– Чого варта?

– Я тобі навіть не скажу точно, Антоніо. Та просто так ти її по-любому не отримаєш, підмазувати треба по всій вертикалі української влади! Це ж лікарня, медична установа, Сахновський! Не, вибач на слові, приватний туалет… Його, до речі, теж без купи паперів не відкриєш. І взагалі: ти можеш собі уявити, як воно – відкривати свою лікарню в містечках типу Жашкова?

– Поки що не можу, – чесно признався Антон. – Але спробую. Завтра в нас п’яниця, ось по обіді й поїду. Зроблю планову операцію зранку – і на розвідку. Хочеш, гайда разом. Подивишся, як люди живуть за межами Окружної…

– Та бачив я! – пирхнув Кравцов. – До речі, Польща, Франція чи Швеція – теж за межами київської Великої Окружної дороги. І як там люди живуть, особливо – лікарі нашого з тобою рівня, я теж бачив. Про спортзал усе ж таки подумай. Ще ліпше – прийди зараз додому, стань під душ, тільки холодний – охолонь. Чи, як отой мій пацієнт – поміняй обстановку за триста баксів з проституткою в сауні. Попустить, серйозно кажу.

– Тебе попускає? – поцікавився Антон. – Катерина знає про ці способи?

– Дурко ти, Сахновський, – зітхнув Роман. – З мене останнім часом контрастного душу цілком вистачає для зняття стресів… Гаразд, валяй на свою розвідку, розвідник… Не треба, заховай свої гроші, я ж сьогодні запросив.

…Ніхто з чоловіків не міг знати, що бажання Антона Сахновського змінити своє життя втілиться вже за два дні.

Зміни будуть буквальними.

До страшного буквальним…

5.

Виїхавши з Києва по обіді в п'ятницю і ще встигнувши вирулити на Одеську трасу, проскочивши корки, Антон за дві години переїхав із Київської області в Черкаську, подолавши відстань у сто п’ятдесят кілометрів, що відділяли столицю від маленького Жашкова.

Біля автовокзалу він звернув із траси, одразу відчувши колесами відмінність між станом доріг. Проминув славнозвісний базар попід трасою, де цілодобово поять, годують, а за бажання пропонують водіям і сексуальні послуги. А потім узяв курс до центрального міського базару, неподалік якого, на вулиці Шевченка, мешкала колись його тітка Галя.

Смерічка Галина Борисівна – так її звали. За її словами, заміж вийшла саме тому, що їй лягло на душу романтичне прізвище хлопця: Смерічка. Проте смерека, від якої походило прізвище, це лише порода дерева. І носій такого оригінального прізвища на повірку виявився, за визначенням Антонової покійної мами, старшої тітчиної сестри, справді «дерев’яним». Микола Смерічка категорично не терпів двох речей: постійної роботи та дитячого вереску. Тому займався в цьому житті практично всім, що стрельне йому в голову, не досягнувши успіхів чи бодай трошки помітних результатів у жодній царині. А дітей уперто не хотів.

Помучившись із таким Смерічкою кілька років, тітка Галя вирішила завагітніти на свій страх і ризик.

Це призвело до першої на пам’яті Антона серйозної родинної трагедії: Микола Смерічка мало того, що не хотів дітей, так ще й заявив жінці – вона завагітніла не від нього, нагуляла на стороні. Наслідки не забарилися: напившись, він так побив тітку Галю, що довелося позбавляти її плоду, аби врятувати життя. Чоловіка заарештували, судили і посадили. Але дітей тітка Галя вже мати не могла. Через те всю свою нереалізовану любов до дітей вона спрямувала на єдиного племінника Антона, якому на той час виповнилося вже шість років. Прізвища тітка не міняла – все ж таки воно не лише їй далі подобалося, а й нагадувало про помилки молодості, які вже пізно виправляти.

Заміж вона більше не вийшла.

А згоріла так само, як старша сестра, – від раку.

Хоча, прочитавши ту телеграму і миттю згадавши все, що пов’язано з тіткою Галею, Сахновський чомусь подумав: діагноз у неї все ж таки не медичний, померла вона від самотності. Тоді його охопив сором, і Антон зловив себе на думці – такого стану він давненько не відчував. Спочатку злякався. Потім – заспокоївся, зважив усе й аж тоді збагнув: почуття провини, котре виникло несподівано та за дуже короткий час посилилося, охопивши його всього, на ухвалене ним рішення вплинуло не в останню чергу.

Він не просто приїхав до рідного міста вступати в права спадкоємця. Він повернувся сюди, аби спокутувати провину. В чому вона конкретно полягала і яким чином він її спокутує, Антон іще не зовсім чітко уявляв. Та відчував – рухається в правильному напрямку.

Ідучи Жашковом, він переживав двоїсті почуття. Нібито рухався вулицями, знайомими з дитинства, – і не впізнавав їх, хоча насправді за двадцять останніх років містечко мало в чому помінялося. Спочатку Сахновському здалося: варто зараз зупинитися, вийти з машини – і відразу набіжить купа друзів дитинства, просто старих знайомих, почнуть обіймати його, тиснути руки, смикати за вуха, наввипередки тягнути випити з кожним окремо і з усіма разом. Потім із машини взагалі розхотілося вилазити: тут же всі знають усіх, тому нова людина може, навпаки, викликати нездоровий інтерес. Женучи від себе ці дурні думки, Антон вирулив до базару, потім, радше навмання, ніж справді пам’ятаючи дорогу, скерував авто в напрямку вулиці імені Комінтерну – потрібна йому Шевченка мусила бути десь там поруч.

Дивно, але Сахновський справді знайшов потрібну йому вулицю досить швидко, не особливо плутаючи і жодного разу не запитавши дороги. Хоча, по-чесному, плутати в Жашкові особливо нема де, а питати нема кого. Попри те, що він рухався центральною частиною містечка, народу зустрів на своєму шляху не так уже й багато.

Так само відразу впізнав і тітчин будинок. В його дитинстві вона старалася частіше забирати племінника до себе. Взагалі-то історія цієї хати була, як тепер пригадав Сахновський, дещо заплутана. Від самого початку вона належала батькам злощасного Миколи Смерічки. І той привів молоду дружину до батьківської хати. Проте, коли сталася трагедія, свекор зі свекрухою прийшли до невістки в лікарню, попросили пробачення за сина, призналися – завжди знали, який він, та думали, порозумнішає, як одружиться. Тому донечка, на їхню думку, мусить лишитися тут, у хаті. Вони ж давно збиралися виїхати в село, в Острожани, переселитися в хату своїх батьків: свекрові дуже хотілося решту життя спокійно ловити рибу в знаменитих на весь район Острожанських ставках. Тітка Галя була надто кволою, аби опиратися. Тридцять п’ять років тому, за Радянського Союзу, оформити таки оборудки з нерухомістю було складно.

Але зрештою все щасливо завершилося. Аби зовсім уже закінчити цю історію, треба сказати: відсидівши належне, Микола Смерічка повернувся додому і спробував вигнати колишню дружину з хати. Вона зачинилася зсередини, він буянив, і сусіди, батьки тієї-таки Світлани Пимонович, яка прислала телеграму, викликали міліцію. Смерічка, п’яний в клапті та справді тупий, мов дерево, кинувся битися з міліціонерами і на свою біду зламав одному носа. За напад на працівників міліції при виконанні ними службових обов’язків Смерічка знову загримів за ґрати. Коли вийшов, куди подівся – не знає відтоді ніхто. Та й знати особливо не воліє.

Будинок не був аж таким великим і показним. Хоча занедбаним його теж не можна було назвати. Навіть із вулиці, через новий міцний дерев’яний паркан, Антон бачив, який він затишний, охайний та доглянутий. Про обжитість будинку свідчила, зокрема, широка бетонована під’їзна доріжка, яка вела від воріт до старенького дерев’яного гаража: колись давно старші Смерічки мали «Москвича». За прямим призначенням гараж не використовували давно. Скільки себе пам’ятав з дитинства Антон, там був звичайнісінький сарай.

Сахновський вийшов із машини, поторсав хвіртку. Відчинено. Зсередини тут хвірток у приватних будинках не зачиняють. Та заходити на подвір’я Антон не квапився. Акуратно причинивши по собі хвіртку, витяг телефон, аби набрати номер сусідки. Та очевидячки, тьотя Свєта, як він колись її називав, чекала на гостя – була вдома, побачила машину і вже спішила назустріч, обтираючи на ходу руки об фартух.

Ровесниця покійної тітки Галі, сусідка та близька її подруга на свої шістдесят і виглядала: бадьора, трошки сивувата жіночка, яку можна за бажання назвати «бабою», тільки вона відразу на це образиться. Аби вже за п’ять хвилин сказати: баба і є. Здоров’я вже не те, але все ж таки лишилося, роблю, роблю, світу білого не бачу… Менш за все Антонові кортіло вислухувати нарікання немолодої жінки на власне життя, хоча він і розумів: якщо таки справді вирішить поселитися тут назавжди або принаймні надовго, спілкуватися з нею хоч як доведеться.

– Антон? – уточнила жінка, мружачи короткозорі очі.

– Правильно. Я б вас теж на вулиці не впізнав, Світлано… Іванівно, здається?

– Мене всі так на базарі й називають – Іванівною, – кивнула вона. – Хочеш – теж так зви, або тіткою Свєтою… Правда, я тобі не тітка… Нічого, що на «ти» відразу?

– Все нормально, Іванівно… Світлано Іванівно, – він не знав, що казати і як узагалі поводитися далі. – Ось, приїхав… Бачте, як воно буває…

– Всяке буває, – погодилася Іванівна. – Бач, модний який… Ясно, вам у Києві нема часу… Що там влада?

– Яка? – несподіване запитання здивувало Антона.

– Наша. Українська. Коли вони там порядок наведуть? А то ніяк не помиряться там у Верховні Раді.

– Чесне слово – не знаю! – Сахновський навіть поклав руку на серце.

– Хіба вам у Києві не видніше?

– Може, комусь і видніше. Мені якось воно не треба…

– А, хай собі! – Іванівна махнула рукою. – То як вирішив, продаватимеш хату? А то я купця знайду, є в мене пара охочих. Чого, хата нормальна, ремонтована, вважай, у центрі… Чи собі під дачу триматимеш?

Сусідка ладна була закидати гостя питаннями і далі, тому Антон, відчувши таку небезпеку, перейшов до справ:

– Почекайте, вона ж не моя ще. Там, здається, півроку треба чекати чи щось таке… ну, папери різні, це мені нотаріус розкаже. Але ключі мені хоч як потрібні. У вас?

– У мене, – кивнула жінка, сягнула в кишеню квітчастого халату і витягла невеличку в'язочку. – Ось, тут два від вхідних дверей, один – оцей – від горища, а ось – від погреба. Приймай, Антоне, хазяйство, – вона помовчала. – Продаватимеш – мене послухай. Я в добрі руки пораджу. Шкода, як хата пропаде. Тут же садок такий, городець є…

Вона ще щось говорила, та Сахновський не слухав. Підкидав у руці звичайнісіньку в’язочку звичайнісіньких ключів. Навіть не на брелоку, а на сіруватій мотузочці.

Він розумів – це можуть бути не просто ключі від будинку, а й ключі до нового життя. Можливо, цікавішого та кориснішого, ніж те, яке Антон вів останні двадцять років.

Він іще не знав, що один із цих ключів відімкне двері до страшної чужої таємниці.

6.

Цей день закінчився непомітно, хоча Антонові здалося – тягнуся він довго.

На нотаря чекав хвилин двадцять, не більше. Жашків – місто маленьке, а головне – корків на тутешніх дорогах нема, чого київський хірург Сахновський, водій із десятирічним стажем, уявити просто не міг. І така обставина додала ще одне очко на користь його рішення переїхати з Києва в провінцію.

Зловив себе на думці: насправді за межі великого міста він ось так практично не вибирався. Відпочинок – або за кордоном, або в Криму, або десь у Карпатах. Всюди Сахновські могли собі дозволити не надто економити на комфорті. До того ж ніде на відпочинку Антон за кермом не їздив. Зрештою, він, трудоголік, реально відпочивав лише два-три тижні на рік. Останніми роками навіть виробився стабільний відпочинковий графік. Новий рік – у Карпатах чи Празі, травневі вихідні – пляжі Туреччини, кінець серпня – Єгипет або Греція. Цим потреби та фантазія Антона обмежувалися, і він не міг сказати, що аж надто потерпав від такої стабільності.

Стресів затребуваному хірургу вистачало на роботі. Щодня, включаючи вихідні: траплялися ситуації, коли операцію доводилося здійснювати в неділю.

А тому, пройшовши на успадковане подвір’я звичайного непоказного одноповерхового будинку, на якому не був відтоді, як закінчив школу, зупинившись посередині і вдихнувши на повні груди спокою, Антон іще раз, але тепер – дуже гостро відчув, як утомився. Він ладен був би назвати свою втому смертельною, але, як більшість лікарів, обережно ставився до вживання слів зі «смертельним» коренем. Хоча зазначив: оте означення смертельний уперше зринуло з якихсь глибин у голові, щойно він ступив на подвір’я. Можливо, це навіялося тутешнім спокоєм, незвичним для мешканця великого міста, вирішив він і не надав цим думкам особливого значення.

Зітхнув і, зробивши ще кілька кроків, ступив на ґанок.

Тітка Галя встигла поміняти старий дерев’яний ґанок на міцний цегляний. Але Антон, який витягнув із глибин пам’яті ґанок свого дитинства, старий, нефарбований, рипучий і вдвічі ширший, відзначив: тепер фасад будинку на вигляд якийсь куций. Рука смикнулася – він машинально хотів постукати у двері, як завжди роблять люди, приходячи до чужого житла. Та зупинив руку, посміхнувся сам до себе – чужі тут не ходять! – і рішуче встромив ключ у замкову шпарину. Повернув раз, другий, штовхнув двері, зайшов.

На Антона відразу дихнуло сумішшю запахів, які в своїй сукупності складали саме той запах хати. Нема різниці, мешкають тут люди постійно, приїздять час від часу чи покинули оселю давно. Запах усе одно залишається і не має індивідуальних ознак. Тобто в усіх таких хатах пахне однаково – чимось старим, сталим, густим, давно минулим, навіть якщо у якійсь із кімнат цього «минулого» стоїть сучасний плазмовий телевізор, а на даху причеплена кругла антена-сателітка.

Сахновський хотів був пройти в кімнату, та через вікно заскленої веранди побачив, як двором уже поспішає огрядний сивуватий чоловік в окулярах, незважаючи на спеку – з краваткою на шиї, яка, навіть охайно пов’язана, все одно мала вигляд чогось протиприродного і взагалі теліпалася. В ній жашківський нотаріус нагадував депутата навіть не районної, а селищної ради. Таких Антон частенько бачив по телевізору, коли в новинах показували сюжети про незаконні землевідведення.

Іванівна поспішала за ним. Отже, Сахновський переконався в справедливості своїх припущень: тепер від усюдисущої сусідки спокою не буде. Хоча хто знає… Може, ця корінна жашківчанка з часом стане в пригоді йому, нехай уродженцю цього міста, але зараз фактично – прибульцю, чужинцю.

З нотаріусом порозумілися досить швидко і без зайвих проблем. Сумнівів у тому, що Галина Борисівна Смерічка відписала єдиному племіннику єдине майно, яке в неї було, з доброї волі та при здоровому глузді, в юриста не було. Від Сахновського вимагалося підписати купу різних паперів та почекати до грудня. Жити в успадкованому будинку він має повне право, але формально власником його стане лише потому, як спливе певний час. Треба ще сплатити різні там податки та збори, і після вже продавати тітчин будинок племінникові ніхто не заборонить.

– А ви хочете купити? – поцікавився Антон у нотаріуса.

– Я? – здивовано перепитав той. – Чому я?

– Ну, ви ж так стурбовані тим, аби я мав законну можливість його продати. Значить, претендуєте чи хочете покупця запропонувати?

Нотаріус глянув на Іванівну, ніби шукаючи підтримки. Але та демонстративно відвернулася.

– Та нічого я не хочу… – промовив юрист.

– Чого ж: приведете клієнта, ми домовимося, вдаримо по руках, а ви тут-таки оформите оборудку. Дуже вигідна справа для нотаріуса – оформляти операції з нерухомістю. Я не правий?

Антон сам не розумів, чому раптом почав сікатися до симпатичного взагалі-то чоловіка. Мабуть, тому, що не особливо сприймав людей, переконаних, що прорахували його і вже знають, мов облупленого. Але оця фраза нотаря стала ще одним цвяхом, вбитим в ухвалене лікарем рішення.

– Я навряд чи продаватиму тітчину хату, – сказав Антон радше самому собі, ніж присутнім. – Де житиму, як продам?

– А ти… Гм… тут що, жити збираєшся? – тепер подиву не стримала Іванівна.

– Збираюся, – кивнув Антон. – А чому вас так це дивує?

– Дачу зробиш? – уточнила сусідка.

– Чого це раптом – дачу? Я, Світлано Іванівно, планую в Жашкові жити і працювати, – і, побачивши цілком прогнозовану реакцію місцевих жителів, поспішив пояснити своє рішення так, як вони повинні вважати і розуміти: – Зараз так багато хто робить. Криза, великі міста перенасичені. Київ – той узагалі гумовим став. Ось народ потихеньку і тікає туди, де спокійніше. Дауншифтинг, розумієте?

Іванівна з нотаріусом не розуміли, та Сахновського це мало переймало. Він уважав, що такого пояснення, із вживанням складних іноземних слів, цілком досить. Не розкривати ж перед першими зустрічними душу і не намагатися ж розтовкти їм те, що сам для себе ще не остаточно втямив. У Антона Сахновського було бажання кинути все в суєтному Києві та знайти себе, нового, тут, де народився і виріс. По суті, народитися вдруге. Переродитися, наче гусінь, яка стає метеликом. Стати з пихатого красеня-лебедя гидким каченям, якому треба чимало зусиль, аби довести всім своє право на життя. Але причини виникнення такого бажання не поясниш двома, трьома, чотирма – взагалі не поясниш словами.

Тому Антон вирішив нічого не розтлумачувати. Самі все побачать.

– Отак, – промовив нотаріус після невеличкої паузи. – Міняєте, значить, столицю на провінцію…

– Всюди люди живуть, – відповів Сахновський.

– Чим збираєтесь тут зайнятися?

– Я хірург. Непоганий, між іншим. Зв’язків у Києві більш ніж досить. Займуся тут лікуванням людей. Ви ж тут у разі чого до столиці спішите? Гадаєте, там краще полікують, ніж у міській чи навіть районній лікарні? Значить, скоро тікати не будете.

– То у вас, я бачу, планів громадьйо, – протягнув нотаріус. – Ну, нехай… Спробуйте… Взагалі-то вас тут можуть і з’їсти без солі, але – спробуйте.

– Невже в Жашкові їсти нема чого, крім людей? – спробував пожартувати Сахновський.

– Ви ж чудово розумієте, про що я, – відповів нотар.

– Люди тут узагалі-то непогані… – вклинилася Іванівна. – Тільки ж бачте, місто маленьке, всі всіх знають. Можна сказати – село… Та ще й по трасі…

– До чого тут траса? – не втямив Антон. – І не треба наперед лякати. І шукати якихось там причин, аби пояснити, чому ми всі тут такі. Працювати слід, чужі гроші не рахувати, і все буде добре. Поки не знаю, чи в мене щось вийде, але вже хочу спробувати. Продати хату завжди встигну, правда?

– Залежно, за які гроші, – філософськи розсудив нотаріус, глянув на годинник, почав збирати папери. – Ну, раз таке діло, звертайтесь. Послуги юристів вам тут знадобляться, коли такий серйозний якір кидаєте. Чим зможу – допоможу.

Чоловіки потисли один одному рук, і нотар поквапився геть із почуттям виконаного обов’язку.

Причому так перейнявся цим почуттям, що на ходу почав здирати з шиї краватку. Правильно, для чого цирліх-манірліх, коли київський гість насправді – свій, жашківський хлопець…

7.

Іванівна, навпаки, не поспішала йти.

Замість роздивлятися несподівану спадщину, Сахновський понад годину розмовляв із сусідкою тут-таки, на веранді, за столом, укритим старенькою клітчастою клейонкою. Від жінки він дізнався багато чого і про їхні стосунки з покійною тіткою, і про саму Іванівну, і про те, як тітка Галя пішла з життя.

Колись давно Іванівна працювала в їдальні при автовокзалі. З середини дев’яностих років, коли вся країна переходила навіть не на ринкові, а на базарні стосунки, вона почала суміщати роботу з торгівлею. Потім покинула столовку, отаборилася на базарі, і тепер Іванівна, як Антон зрозумів із її слів, була там чимось на зразок одного з неформальних лідерів. Образно кажучи, входила в двадцятку найвідоміших людей жашківського базару і могла вирішити в його межах масу питань дрібної та середньої складності.

Галя Смерічка, навпаки, до базарної торгівлі якось особливої тяги й хисту не мала. Допрацювала до пенсії бухгалтером у понурій та нецікавій конторі, а потім повністю віддалася власному дому, саду та городу. Пенсії, такої ж понурої, як і контора, в якій тітка трудилася, вистачало на хліб, сало та рибні консерви. Решту меню забезпечувало присадибне господарство. Але активна Іванівна, яка теж давно жила без чоловіка і діти якої розлетілися по великих містах, не змогла, знову ж таки, за її словами, довго терпіти отаке бідування сусідки й подруги.

– Кажу, значить: Галко, не хочеш сама на базарі стояти – давай мені, я продам, – оповідала вона. – В неї ж, знаєш, і картопля, і огірки, і капуста, і яблука, і вишні, і груші… Все, що треба, значить. А консервація яка! Подивишся в погребі, там лишилося, думаю. Такі салати твоя тітка робила! Варення яке закручувала, он там смородина в саду біля паркана… Огірочки – солоні, мариновані, помідори… Знаєш, під замовлення я почала брать. Ну, спочатку Галка не дуже того, а потім нічо’, пішло. Грошей трохи завелося, жити почала під старість. Правда, звиняй, усі вони на лікування пішли… Без толку…

На цих словах Іванівна змахнула з кутика ока сльозинку краєчком хустки.

– На її гроші я не претендував, – мовив Антон, аби щось сказати – він не знав, що треба говорити в таких ситуаціях. – Та я й на будинок не дуже…

– Ти, Антоне, тітку забув! – категорично заявила Іванівна, і в цій категоричності була правда, тільки правда, і нічого, крім правди. – А вона про тебе, між іншим, завжди згадувала. Ось тільки все одно ніхто і нічим їй не допоміг би…

– Довго хворіла?

– Почалося десь років зо два тому. Спочатку ще нічого, вона навіть у поліклініку не ходила. А потім, перед минулою Покровою, так скрутило, аж я перелякалася. Ну, викликали «швидку», забрали сюди, до нас. Тоді повезли в Умань, я за машину домовилася. Там зробили якісь аналізи, повезли ще в Черкаси…

– До Києва не ближче?

– Ближче, – погодилася Іванівна. – Тільки там, кажуть, дорожче.

– Дорожче – чи кажуть?

– Дорожче, – впевнено сказала сусідка. – Значить, возили Галю кругом. Всюди сказали – рак. Операцію треба. Поки те, поки се, грошей же нема… Словом, коли на початку квітня її знову в лікарню взяли, то сказали: операція не допоможе. Місяць Галка в лікарні лежала, її не випускали. Я ходила щодня… Ну, хоч у лікарні вона, хоч дома, кінець усе одно один… Відійшла першого травня, поховали добре, на могилу вже завтра сходимо…

– Дякую.

– Та яке там «дякую», ми ж, уважай, свої люди, – відмахнулася Іванівна, підвелася. – Ну, раз таке діло, коли ти вже вирішив тут жити – давай, освоюйся. Їсти захочеш – не соромся. В мене завжди наварено, погодую. Правда, ходи… Пом’янемо заодно, в мене така самогонка, на цедрі з горіхом…

– Та спасибі, іншим разом… Я поки оглянуся…

– А то дивись. Завтра точно снідати позву. Чи сюди принесу.

Іванівна теж нарешті пішла. Антон Сахновський зостався сам.

8.

Усередині тітчин будинок лишився таким, яким племінник пам’ятав його.

А він таки пам’ятав. Відразу, наче це було вчора, пригадав і ці три кімнати, менші одна за одну, і стару, ще післявоєнну масивну шафу для одягу в передпокої, і важкий диван із великими круглими валиками замість звичних билець, і трюмо зразка кінця шістдесятих років, коли таку модну меблеву новинку дарували на весілля.

З передпокою, який суміщався з кухнею, Антон потрапив до зали – найбільшої з трьох кімнат. Тут і далі підлогу вкривали дешевенькі, але все ж таки нові килимові доріжки. Тут-таки, в кутку, стояла пічка. Антон уже знав, що будинок давно газифікований, але витягнув із глибин пам’яті часи, коли і в них, і в тітки вдома взимку палили пічку і навіть варили на грубці їсти, економлячи газові балони, від яких запалювали кухонну плиту. Тепер же пічка залишилася радше декорацією, а грубка – додатковою поличкою. Застеливши її газетами, тітка виставила на ній старі каструлі.

Велика зала переходила в меншу кімнату, де стояло велике ліжко, теж колись подароване Смерічкам на весілля, а навпроти цього ліжка, на тумбочці, прилаштувався новий телевізор. Саме таким телевізором, чимось абсолютно неприродним для цієї патріархальної обстановки, де, здавалося, застиг час, і відчував себе серед усього цього Сахновський.

Далі була зовсім маленька кімната, вікна якої виходили просто в сад, на протилежний бік будинку. Тут стояла софа. Не та, стара, на якій вкладався спати Антон, коли тітка брала його до себе, але й не зовсім нова. Видно, давня цілком розсипалася, і тьотя Галя при нагоді придбала собі заміну. В узголів’ї софи стояв торшер, і його Антон теж упізнав: старша сестра, Антонова мама, подарувала його хазяйці на сорокаріччя.

День, коли подарували цей торшер, був останнім, коли Сахновський, уже студент, переступив поріг тітчиного будинку.

Саме тому в Антона виникло бажання влаштуватися тут, у колишній «своїй» кімнаті, під оцим торшером. Та спершу треба впустити сюди свіжого повітря.

Хоча червневий вечір уже впевнено вступав у права, прохолодніше після спекотного дня не стало. Навпаки, накочегарене за день повітря робило загальну атмосферу ще задушливішою. Розчахнувши всі вікна, Антон так і не зміг насолодитися хоча б маленьким протягом. Правда, найменшої кімнати це не стосувалося. Тут було все ж таки не так спекотно, бо від палючого сонця цей бік будинку вберігала крона дерев. Тому крайнє помешкання виявилося і найтемнішим: гілки яблунь і вишень затуляли вікно не лише від сонячних променів, а й фільтрували доступ сонячного світла. І заодно робили кімнатку спокійною й затишною, що цілковито влаштовувало Сахновського, створюючи незрівнянний додатковий комфорт.

Крізь прочинене вікно до кімнати проникли заодно ще й пахощі старого саду. Антон постояв кілька хвилин, вдихаючи їх і розуміючи, що в київській квартирі йому не вистачало саме цього. А тоді захотів їсти.

Тут можливі були два варіанти. Перший – скористатися гостинністю Іванівни. Але це означало продовжити необов’язкову розмову, чого Сахновському дуже не хотілося. Другий – сісти на машину і поїхати кудись у місто, пошукати крамницю. Чи, ще ліпше, податися до траси, де місцеві підприємці годують транзитників картоплею з котлетами, пропонують розчинну каву та чай із пакетиків у одноразових пластянках чи ще щось таке, звичайне і ситне. Та Антон уже загнав машину в двір, плануючи взятися до звільнення гаража від усякого мотлоху вже завтра, і загальна ідилічна атмосфера чомусь не спонукала його знову сідати за кермо і відчиняти ворота. Був і третій шлях: пошукати рекламовану Іванівною тітчину консервацію.

Для початку Сахновський зазирнув у холодильник і дуже здивувався, побачивши темну порожнечу. Наступної миті збагнув, чого бракувало. Холодильник у тітки був старий, вітчизняного виробництва, і мусив би гудіти – але не гудів. Не дивно – його вимкнули.

А вимкнули тому, що нічого в ньому не зберігали. Для чого тримати продукти в холодильнику, якщо їх нема кому їсти – хазяйка-бо померла. І тим більше для чого тримати холодильник увімкненим – електрика нагоряє.

Підхопивши зі столу в’язку ключів, Антон вибрав той, який відмикає погріб, а заразом – шлях до харчових запасів, так би мовити, харчової частини тітчиної спадщини. Погріб, як він пам’ятав, містився в передпокої, в дальньому кутку за плитою. Засвітивши світло і там, він побачив новенький висячий замок на ляді, який охороняв вхід у засіки тітки Галі. Вже зібрався відчиняти, навіть пошукав очима і знайшов вимикач, яким засвітлювалася лампочка в погребі. Та вже наступної миті побачив довгий ряд скляних банок різної місткості, що вишикувалися вздовж стіни. Біля протилежної стінки стояло три відра. В одному – стара проросла картопля, в другому, неповному – стара морква, в третьому – буряки. Власне, це старі овочі додавали основних компонентів до того самого запаху хати.

Дивно.

Чомусь усе це добро не стоїть у льосі.

З іншого боку – яка йому різниця. Перевірити, що залишилося в погребі і чи зосталося там узагалі щось, можна і завтра. Так само, як і роздивитися на свіжу голову, з чим йому довелося зіштовхнутися і що саме потребує тут першочергової переробки. В тому, що хату він доведе до ладу ще до кінця літа, Сахновський не сумнівався.

Але все ж таки: хто і для чого повитягав усі ці продукти з льоху? Особливо це стосується картоплі. Столичний житель до мозку кісток, Антон, одначе, знав, що ось так овочі, особливо – урожаю минулого року, зберігати не заведено. І покійна, царство небесне, тьотя Галя відала це набагато краще.

Нахилившись, Сахновський узяв першу-ліпшу банку, роздивився на світло. Здається, овочевий салат. Баклажани з перцем, якщо він не помиляється. Так, що тут іще? Ага, ось ті легендарні мариновані огірки. Літрова банка чогось рожевого, схоже – компот із ягід… Червона смородина з аличею. Годиться, саме на вечерю.

Перенісши банки на стіл до зали, Антон пошукав і знайшов кухонне начиння, серед ложок та ножів відшукав старенький консервний ніж, упорався з кришками, підчепив виделкою шматок баклажана, пожував. Ум-м-м, смачно, справді смачно! Огірок виловив пальцями, хрумкнув. Нічого, дійсно фірмовий.

Жуючи, зіперся на краєчок столу.

Є в цьому щось неправильне, вирішив він. Тітка серйозно хворіла від минулого жовтня. Остаточно здала взимку, а від початку квітня в будинку ніхто не мешкав. А хай там як, тітка чомусь вирішила витягнути весь цей асортимент пересічної овочевої крамниці з льоху, де йому саме місце. Причому вона так перейнялася важливістю цього процесу, що не зважала навіть на своє тяжке самопочуття. Хто-хто, а він, кваліфікований лікар, знав: людей, особливо жінок, хворих на рак в останній стадії, менше за все хвилює як вміст власного холодильника, так і вміст власного погреба. І сама тьотя Галя навряд чи присвятила останні перед лікарнею дні процесу витягання з льоху консервації і відер із картоплею.

Та вона б у своєму стані просто не подужала цього всього!

З’ївши ще трошки баклажанів і пару огірків, Антон сьорбнув компоту. Той виявився нудотно-солодким, і в пам’яті черговий раз спливло: такі напої роблять, аби розбавляти кип’яченою водою чи взагалі – варити на їхній основі великі каструлі компотів. Поставив банку на стіл, витер липкі губи. Водогону в тітки не було, він це вже знав від сусідки, хоча сама Іванівна давно протягнула собі воду і не ходила до колодязя. Велике емальоване відро Антон помітив у коридорі, та коли підняв кришку, побачив – води в ньому на денці, саме на один кухлик, який стояв тут-таки, на краєчку табуретки. Запивши солодощі, він притулився до одвірка, знову подивився на ряд банок.