Текст книги "Дунайські ночі"

Автор книги: Александр Авдеенко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 17 страниц)

ОСТАННІ ДНІ РАНДОЛЬФА КАРТЕРА

Зразу ж після від'їзду генерала Крапса з важливою місією до Вашінгтона, Картер одержав короткочасну відпустку. Несподівану, позачергову. Це була щедра нагорода шефа за плідну працю Картера у «Відділі таємних операцій». Велику роботу завершено. Вона почалася ранньою весною, не припинялася влітку і вимагала серйозного напруження сил кращих майстрів європейської філії Центрального розвідувального управління. Ця робота має скромну кодову назву «Проблема № 1».

Вклад Рандольфа Картера у цю масштабну, старанно продуману акцію, якій незабаром належало перетворитися в життя, приголомшити світ, був порівняно невеликий, проте Картер пишався тим, що зробив. Мала бджола, а й та працює. Один рядок цієї операції вартий товстого тома історії минулої холодної війни.

Картер вирішив повеселитися в Данії, Голландії, Італії, Іспанії, Франції – шеф не поскупився на долари.

На другий день, провівши генерала, Картер виїхав з Мюнхена. Через кілька годин польоту «каравела» приземлилася в Данії, на аеродромі Каструп, найжвавішому перехресті міжнародних авіаліній. Велетенський аеровокзал – легкий білосніжний бетон, дзеркальне скло, кольорова пластика, – головний аеровокзал Скандинавії, буквально кишів людьми, які чекали посадки на літаки, що прямували в усі кінці світу.

Підхоплений гомінливим натовпом, Картер повільно побрів аеровокзалом. Дивився і радів. Він нікуди не поспішав.

Земний храм повітряних пасажирів сповнений стриманого гулу людських голосів. Здається, ніби всі присутні тут бурмочуть молитви. І кожен молиться своєму богові. Мандрівники – люди всіх кольорів і відтінків – жовті, чорні, коричневі, білі. Японці, іспанці, бразільці, новозеландці, канадці, австрійці, гомінливі, веселі парижани і мовчазні серйозні англійці. В руках у людей сумки й портфелі, пледи й шуби, заховані в прозорі нейлонові мішки. Деяких супроводжують розгодовані, вимиті і надушені собаки в намордниках і маленькі кудлаті песики в попонах, з бантиками на шиях.

Осторонь, по особливій аеровокзальній дорозі, на конвейєрних стрічках рухаються чемодани, скрині, саквояжі, обліплені різнобарвними ярликами готелів п'яти частин світу.

Там і тут мчать на дитячих самокатах, спритно відштовхуючись ніжкою, даруючи пасажирам милі посмішки, гарненькі датчанки, одягнені в уніформу компанії БАБ.

Майже не замовкають радіодиктори. Англійською, французькою, німецькою, іспанською мовами повідомляють про прибуття літаків з Рейк'явіка і Парижа, Праги і Москви, Рима і Мадріда, Делі і Токіо, Анкари і Каїра або оголошують посадку в «каравели», що відлітають у США, Африку; Індію.

Картер жадібно, на повні груди вдихнув повітря далеких мандрів, ніби покружляв на яскраво розмальованому глобусі і відчув себе людиною всіх широт. Про те, що він бос «Відділу таємних операцій», не згадав ні разу.

Та перебувати в такому стані йому судилося недовго.

Перед тим як виїхати з аеродрому, Картер кілька хвилин блаженствував у барі. Палив, пив прославлене карлберзьке пиво і складав програму свого одноденного перебування в Копенгагені – скандинавському Парижі. Зупиниться в готелі «Три соколи». Поснідає, візьме машину і поїде в Кронбсрг, у замок на березі протоки Зунд, що розділяє Данію і Швецію. Там, кажуть, страждав шекспірівський Гамлет. Повернеться додому в обід і замовить квиток на нічний літак до Гааги. Ввечері піде в Тіволі, найвеселіший заклад Копенгагена. Погомонить за квартою пива і порцією гарячих червоних сосисок з студентами, що веселяться у знаменитому шинку «Біля парома» на березі ставу, в якому відбиваються вогні фейерверку.

Приємні роздуми Картера були порушені. Він раптом відчув на собі надзвичайно пильний погляд і змушений був згадати, що він не простий смертний, а працівник важливого управління американської розвідки. Чим же він привернув до себе увагу і, головне, чию? Картер обережно, дуже акуратно оглянувся, байдужими сонними очима пошукав джерело своєї тривоги. Люди, які сиділи поблизу, за сусідніми столиками, не звертали на нього ніякісінької уваги. Для них він не існував. А той самотній, згорблений, сивий, з червоними вухами джентльмен, що сидить на високому стільці біля стойки бармена, теж не підозрює про його існування. У спини немає очей.

Картер заспокоївся. Даремна тривога. Проте, на всяк випадок, він розплатився і вийшов з бару.

Продираючись крізь юрбу пасажирів до виходу, Картер забув про цю дрібну подію. Але, сідаючи в таксі, він змушений був згадати про неї. Йому здалося, що в людському потоці, перед дверима вестибюля, майнула сива, з червоними вухами голова джентльмена, який кілька хвилин тому сидів у барі на високому стільці.

Стежать? Хто стежить? Картер безжально відкинув свій датський план, який обіцяв приємні розваги. До готелю «Три соколи» він не поїхав, а попрямував у генеральне сасовське агентство і замовив квиток на перший літак до Голландії.

Кордон будь-якої країни відкритий перед паспортом, проштемпельованим орлиною печаткою США. Без ніякої візи можеш розгулювати по Західній Європі, витрачаючи долари.

У літаку, який прямував до Амстердама, Картер не виявив небезпечного джентльмена з сивою головою і червоними вухами.

Замість копенгагенського сніданку Картеру довелося з'їсти сасовський, оплачений разом з квитком.

У Голландії Картер прожив добу без ніяких турбот, зовсім спокійно. Обідав в Амстердамі, вечеряв у Гаазі, розважався в нічних кабаре Роттердама, ночував на березі Північного моря, в курортному готелі «Золотий жук».

Потім перебрався в Іспанію, Італію. Два дні упивався коридою в Барселоні, один вечір гульнув у Мадріді з дорогою, дуже схожою на справжню Кармен, іспанкою. В жаркому Римі жадібно брав усе, що доступно долару. Був у соборі Святого Петра. Піднімався крутими кам'яними сходами на Капітолійський горб. Прохолоджувався в тіні Колізею. Пив мартіні у фешенебельних ресторанах і дешевих тратторіях. Веселився з якоюсь Анжелою, непатріотично настроєною до Італії: жінка ні за що не хотіла брати ліри, вимагаючи зелені заокеанські папірці.

Картер був невтомний у своїй веселій подорожі по Європі. Пив, їв, гуляв, хотілося йому всього. Жодного разу погане передчуття не кольнуло серце, жодного разу не майнула думка, що це бенкет у чуму, прощання з життям під гуркіт ярмарочних барабанів, під утробний регіт куплених принцес.

Останні дні відпустки Картер вирішив провести у Франції. Два сонячних дні лежав на Лазурному березі, купався, пірнав, катався на яхті.

Увечері спокійно, не втрачаючи розуму, грав у казіно Монако. Хто, потрапивши у це князівство рулетки і карт, утримається від спокуси пограти?

Своє перебування у світі живих він завершив Парижем. Міг би зупинитися в розкішному готелі Єлисейських полів. Не захотів. Вибрав скромний готель на одній тихій вулиці, що межує з Великим бульваром. Готель «Бержер» – улюблене пристановище англійців і американців.

Париж. Тихий ранок. Сонце освітлювало тільки залізний прапор на Ейфелевій башті. Густа прохолодна тінь і нічна роса вкривали місто. Погасли лампіони на Єлисейських полях. Померкли вогні біля місць розваг на бульварі Кліші.

Робочий люд поспішає в метро, на задні відкриті площадки приземкуватих муніципальних автобусів, мчить на стареньких велосипедах, обабіч магістралей, крокує пішки бульварами.

В усі кінці від Центрального ринку рухаються фургони з продуктами і візки зеленярів. Гуркочуть жалюзі на вікнах і дверях молочних, булочних, бістро,

В цей час, час трудових людей, Рандольф Картер почав свій паризький день.

Забігши в бістро, він поспіхом випив чорної кави і поринув у хмільний вир Парижа.

На ньому був світлий костюм, м'яка з відкритим коміром сорочка, гостроносі замшеві мокасини.

Впевнений у тому, що всі земні блага йому доступні, Картер з нахабно щасливим блиском в очах крокував бульварами. Хто знає, чи доведеться побувати тут ще раз ось таким – молодим, багатим, щасливим.

Терся серед туристів під таємничо похмурим склепінням Собору Паризької богоматері, милувався його кольоровими вітражами, вливався разом з потоком іноземців у строкаті, наче ярмаркові балагани, крамнички Сіте, купляв дешеві сувеніри, щоб потім кинути їх у Сену або лишити десь на лавці.

Як знавець рився в книжкових розкладках букіністів, які розмістилися в тіні каштанів, біля гранітного парапету набережної.

Ні, Картера вабило не старе вино рідкісної книги, виданої двісті років тому. Цікавила не гравюра, віддрукована лише в одному примірнику. Гортаючи старі пожовклі сторінки, він вдихав глибоку затхлість старовини і відчував себе справжнім парижанином.

Вісім днів і ночей перебував Картер у личині звичайної людини. Жив безтурботно, без душевної напруженості, яка старить і сушить більше за будь-яку хворобу, не дозволяє втішатися життям, навіть тоді, коли у тебе кишені повні доларів. Не озирався на вулиці, боячись переслідувача. Не носив із собою ампули з отрутою. Не клав, лягаючи спати, під подушку револьвера. Не хапався за кишеню, в якій лежав ключ од вогнетривкого сейфа. Словом, все було гаразд. І раптом біля букініста на нього знову навалилося те, що так стривожило на аеродромі Каструп.

Риючись у книгах, Картер відчув на собі чийсь уважний погляд. Хто? Знову сивий джентльмен?

Тепер уже не вкрадливо, як у Копенгагені, а різко повернув голову, сподіваючись перехопити чужий погляд. Не встиг! Чоловік, який стояв недалеко, уважно розглядав величезний фоліант у шкіряній палітурці з золотим тисненням – альбом Доре з ілюстраціями до біблії.

Картер кашлянув, запитав по-французьки:

– Пробачте, мсьє. Це справжній Доре?

Чоловік був настільки заглиблений у свою справу, що не почув запитання. Він, мабуть, і не бачив, хто стоїть позаду – людина чи стовп.

«Паніка, дорогий мій!» – Картер вклонився старому букіністові і тихо побрів вздовж Сени. Відійшовши кроків на п'ятдесят, швидко оглянувся. Любитель старих книг зосереджено, стоячи спиною до Картера, вивчав Доре.

«Так, чиста паніка», – зрадів Картер.

Який поважаючий себе іноземець, приїхавши до Парижа, не забреде на Аль? Потягнуло туди й Картера.

Швендяв вузенькими вуличками торгових рядів і дивувався. Справжнє чрево Парижа! Биті, в целофановій броні гуси, качки, кролики. Ящики з помідорами. Дари моря: свіжа риба, лангусти, креветки. Бомби кокосових горіхів. Гірлянди бананів. Піраміди груш, яблук. Корзини з виноградом. Добірні персики, прикриті вологим листям. Яйця в рифлених картонних коробках. Фрукти і плоди Алжіру, Тунісу, Марселя, Ніцци. Баранячі, бичачі туші на гаках. Молоко, вершки. Просто на тротуарах, біля відчинених дверей магазинів, височать купи салату, цвітної капусти, артишоків, редиски, спаржі, зеленої цибулі.

Той, хто побуває на Центральному ринку, неодмінно зазирне і в старе кафе, штаб-квартиру торговців, вантажників, ломовиків, шоферів, базарних злодіїв, проституток. Усі тут почувають себе рівноправними. Найпочесніші гості Франції, королі і президенти, шахи і прем'єри, сидять за одним столом з м'ясниками і зеленярами. Переступивши поріг цього кафе, вельможі стають звичайними відвідувачами. Ніхто їм не поступиться місцем. Ніяких привілеїв. Пийте свій аперитив, каву, кажіть що завгодно і як завгодно, намагаючись привернути до себе увагу,^ все даремно, вас не виділятимуть з юрби відвідувачів.

Побував у цьому кафе і Картер: пив французьку горілку і каву.

Був на Севастопольському бульварі і на Монмартрському горбі. Забрів на Монпарнас. Двічі пройшовся по Єлисейських полях – знизу вверх, від площі Згоди до Тріумфальної арки, площі Зірки, і назад – зверху вниз;

Милувався, заздрив, зітхав! Ех, коли б перенести ці поля за океан, у Штати! Жодна столиця не має такої магістралі, як Єлисейські поля, – широченна, з бетонною смугою для автомобілів. А бульвари, палаци, відомі всьому світові вітрини прославлених магазинів з елегантними парижанками – кожна красуня.

Єлисейські поля!.. Картер був тут увесь, без останку – серцем, розумом, минулим, сучасним, майбутнім. Без Калькутти, Москви, Афін, Пекіна, Праги, Бонна і Стокгольма світ не померкне, думав Картер, але без Єлисейських полів, без Бродвея…

Прогулюючись без цілі по Парижу, Картер вийшов до палацу Бурбонів. Перейшов через міст Олександра на лівий берег Сени і, страшенно втомлений, сів на лавочці на тінистій Курс ля Рейн.

Відпочивав доти, поки годинник не нагадав, що вже час обідати.

Перетнув у людському потоці площу Згоди з її єгипетським обеліском та монументами, що символізують найбільші міста Франції. Проминув Морське міністерство. Помилувався здалеку, поверх дерев саду Тюільрі, аркою Каруселя, луврським палацом і повільно рушив до себе в готель.

Бульвар Мадлен, бульвар Капуцинів, Італійський, Монмартр. Хоча надворі було ще видно, нічні дівиці вже маячіли в тіні арок, за чавунними гратами воріт, у під'їздах, за газетними кіосками. Кожна ловила погляд Картера, підлесливо посміхалася, півголосом питала: «Жуір, мсьє?» Він проходив мимо.

В кінці Італійського бульвару Картер зупинився.

Старий чоловік з гривою сивого волосся, в потертому піджаці стояв на колінах і кольоровою крейдою малював на асфальті чудові жіночі голівки, йому ніхто не заважав: ні двірник, ні ажан. Перехожі не сміялися, не жаліли, не дивувалися. Звична для паризької вулиці картина. Звична, але цікава.

Парижани – чоловіки, жінки, дівчата, діти, бабусі, охайні і неохайні старики, відвідувачі Великого бульвару – стояли навколо художника і мовчки спостерігали, як під його рукою виникають портрети. Повногруда нормандська рибачка в чорному ліфі… Усміхнена збирачка винограду з Лазурного берега… Сумна, в сльозах, кимось обманута продавщиця з Галереї де ля Файєт. Відважний франтирер з дівочими губами. Лукава покоївка у накрохмаленому фартушку і наколці… Щаслива наречена… Молода мати…

Він малював, малював, а нагороди все не було. Парижани не поспішали платити за видовисько, яким вони не повною мірою наситились. Тільки коли художника оточила ціла зграйка молодих француженок і він виписав усю крейду, задзвеніли нікелеві франки.

Картер кинув на розмальований асфальт срібний долар, відчеканений шістдесят років тому, і попрямував далі, пишаючись своєю неймовірною щедрістю. В Парижі не можна скупитися.

З бульвару Монмартр він потрапив на вузьку багатолюдну вулицю Монмартр. Пройшовши один квартал, звернув праворуч і опинився на ще вужчій, але уже тихій малолюдній вуличці Бержер.

Тут був готель «Бержер», де зупинився Картер, під прізвищем Грехем.

Скромний, з невеликим навісом під'їзд. Скромний вестибюль. Конторка міняйли. Лискуча стойка портьє, послугами якого можна скористуватися не лише в межах його службових обов'язків. Якщо ви американець, то акуратний, прилизаний портьє Жан солодко посміхнеться, подаючи вам ключа, запропонує рекламні альбоми і адреси дюжини таємних місць для розваги, порнографічні листівки і, коли ви зацікавитеся, назве ціну, яку треба заплатити дівчині з Італійського чи Севастопольского бульвару.

Картер гордовито-ввічливо кивнув Жану. Портьє з баб'ячим обличчям шанобливо нахилив голову і сказав по-англійськи:

– Сер Грехем, у холі на вас чекають.

– Хто? – здивувався Картер.

– О, цілком джентльмен! – Жан посміхнувся своєму жарту.

Картер похолов. Він згадав Копенгаген, аеродром Каструп, сиву голову і червоні вуха джентльмена, який ішов по його слідах.

Кому і навіщо потрібен він тут, у Парижі? А може, це людина «Бізона»? Не довіряє? Невже виплнла та проклята давня історія?

Картер повільно ввійшов у дзеркальний зал, безшумно ступаючи по товстому килиму, яким була застелена кам'яна підлога. У кріслі, біля каміна, сидів чоловік. Ні, це не «джентльмен».

Картер давно натренував себе пильно спостерігати і надійно запам'ятовувати бачене. Підходячи до незнайомого, встиг роздивитися його. Під кущистими, нахмуреними бровами холодно блищать допитливі, розумні очі. Лоб високий, без зморщок, молодий, але волосся на скронях уже сріблиться. Обличчя довгасте, з трохи впалими щоками, тонкі губи, тверде підборіддя, суворе обличчя схоже на обличчя Данте. Руки жилаві, сильні, з кистю муляра. Враження суворості посилювали чорний галстук і темно-сірий, строго покрою, добротно пошитий піджак.

Картер звик у рамці будь-якого одягу вгадувати «своїх» і «чужих». Своїми вважав лише тих, хто мав відношення до відомства Аллена Даллеса, «Відділу таємних операцій». Чужими для нього були всі, кого він не знав особисто, від кого повинен був приховувати, де служить, що робить.

Чоловік з обличчям Дайте був чужий, з розряду звичайних людей. Але якщо це так, то звідки і як йому стало відомо, що Грехем приїхав у Париж і зупинився в готелі «Бержер»?

– Містер Грехем? – незнайомець поважно підвівся. Високий, сутулий, він спокійно дивився на американця, чекаючи відповіді. На обличчі ні посмішки, ні привітності. Лише похмура гідність і лякаюча суворість.

– Так. До ваших послуг, – намагаючись не виказувати свого хвилювання, відповів Картер. – З ким маю честь?..

Гість злегка скосив очима направо, наліво, оглянув безлюдний зал і, трохи притишивши голос, сказав: Звіть мене, якщо бажаєте, Чарлі.

– Як? – вигукнув Картер і мимоволі ступив крок назад.

– Чарлі! – спокійно підтвердив незнайомець і присунув до Картера крісло. – Вас вітають дядечко Франклін і тітонька Джоя.

Ці слова були вимовлені по-англійськи бездоганно. Для сторонніх нічого страшного в них не було. Але у Картера підкосилися ноги. Дзеркальний зал якось дивно підскочив, перекосився, потемнів. Усі дзеркала раптом стали чорними – на стелі, на стінах, над каміном. І містер Чарлі, хвилину тому білий, обернувся у чорнолнкого, губастого, схожого на негра. Картер наосліп намацав крісло і сів. «Привіт вам, Раф, від дядечка Франкліна і тітоньки Джої». Незабутні слова! Шістнадцять років тому Картер написав їх тут, у Парижі, в одній секретній віллі німецької розвідки. Приперли націсти до стіни, погрожували розстрілом. Не витримав, попросив пощади. Пощадили за певну плату.

Картер мовчав, уважно розглядаючи під своїми ногами потертий килим. Усі його душевні сили, весь життєвий досвід були приведені в дію. Протягом кількох секунд треба вирішити, що робити, – відгукнутися на пароль, промовчати або прикинутися здивованим, запитати: «Який дядечко, яка тітонька?» Він узяв сигарету, чиркнув запальничкою і тихо, майже пошепки, сказав:

– Дякую. А коли ви бачили дядечка і тітоньку?

Дальші слова не мали парольного значення.

Ключі видано переможцеві. Білий прапор капітуляції піднято. Картер і чоловік, який назвав себе Чарлі, вийшли з готелю, попрямували тісною вуличкою Бержер, повз парфюмерну крамничку і кафе на розі, де на виду у відвідувачів, на величезній електричній жаровні, нанизані на вертелі, смажилися курчата.

На вулиці Монмартр стояв непримітний, мишачого кольору, двомісний «сітроєн».

Чарлі сів за кермо, Картера посадовив поряд. Проминувши Монмартр, вони виїхали на рю Лафайєт, звернули вліво, вибралися на Великі бульвари і через площу Зірки і авеню Фош потрапили на західну околицю Парижа, в Булонський ліс.

Після суєти і гуркоту центральних вулиць тут було тихо і прохолодно. По чистеньких алеях коли-не-коли пробігали безшумні автомобілі й автокари з туристами, але вони не заважали Чарлі і Картеру, які сиділи в майже безлюдному в цей час кафе «Прекатлан», на відкритому дощаному помості, на березі темного ставка. Чарлі палив, дивлячись на воду, а Картер маленькими ковтками пив каву і все ще роздумував, що робити. Втекти і в усьому признатися в американському посольстві? Рандольф Картер, довірена особа «Бізона», виявився старим, ще гітлерівських часів, агентом Гелена. Жахливо. Розжалують. Засудять. І ніхто не захоче взяти до уваги пом'якшуючі вину обставини – молодість, недосвідченість, помилку. Зрадив! Факт.

Насамперед Картер вирішив спробувати, наскільки ще міцні тенета, в які попав шістнадцять років тому. Немає Канаріса, немає самого Гітлера і його рейху, а тенета збереглися. Завбачливий Гелен!

Смертельна небезпека не завжди позбавляє людину сили, розуму, волі, винахідливості. Навпаки, часто загострює їх. Картер мужньо подивився просто у вічі Чарлі.

– Звідки ви так добре знаєте англійську? Та ще й особливу англійську, з нью-йоркською вимовою? Ви жили в Америці?

– Я народився там.

– Так?

– Але не у вашій Америці, не в Америці янкі. Значно далі на південь.

– В Аргентіні?

– Ні.

– Ріо-де-Жанейро? Монтевідео?

– Ні. Десь там, поміж Панамою, Монтевідео, Сан-Пауло, Перу і Гондурасом.

– Дякую за точність.

Останні слова Картер промовив по-німецьки. Але співрозмовник не зрозумів його:

– Що ви сказали?

Картер посміхнувся і перейшов на англійську.

– Пробачте, мені здалося… Отже, ви не знаєте німецької?

– На жаль. Мрію вивчити. Пробачте, дещо знаю: зер гут. Кажуть, дуже містка мова.

– О, звичайно! Мова Шіллера, Гейне, Гете!.. Скажіть, будь ласка, якщо ви не німець, то звідки знаєте мою писанину? Я маю на увазі те, що я написав тоді, в сороковому році?

– Законна цікавість. Будь ласка, можу задовольнити. У мене в Бонні, в канцелярії Гелена є хороші безкорисливі друзі. В останній день війни вони дали мені, як музейний сувенір, цю, за вашим висловом, писанину. І тільки тепер я вирішив скористатися з цього подарунка. Запізнився!

– У росіян з цього приводу є такі слова: «Не любо, не слухай, а брехати не заважай!» Не чули?

– На жаль, не доводилося. – Ввічливо посміхаючись, Чарлі розмішував цукор. – У вас більше немає запитань, Раф?

– Є!.. – Картер обережно поставив легку, прозору, із севрського фарфору чашечку на мармурову плиту, відкинувся на гнучку, з нейлонової вірьовки спинку стільця і дуже мирно, майже дружелюбно, запитав: – Сподіваюсь, я можу говорити з вами як з високодовіреною особою?

– Звичайно.

– Чому ж ви такі наївні?

– Як? – здивувався Чарлі. – Цікаво!

– Невже ви думаєте взяти якусь користь із старої липової історії? Тоді я був один у Парижі, беззахисний, а тепер за мною міць Штатів.

– Сподіваюся! Цілком серйозно. Ви й тепер один і без ніякого захисту.

– Дурниці, Чарлі. Я маю підстави вважати, що ваші господарі значно розумніші. Ви все знаєте про мене?

– Так, усе.

– І ви гадаєте, що я… Повірили моїй фальшивці, розрахованій тільки на те, щоб уникнути розстрілу, скандалу. Я не смерті боявся. Я не хотів компрометувати свою країну.

– Слова, слова! «Писанині» більше повірять. – Чарлі вийняв із внутрішньої кишені піджака кілька фотографій розміром як поштова листівка. Це були фотокопії зобов'язання Картера, яке він дав людям адмірала Канаріса. – Ось полюбуйтеся.

Картер навіть не глянув на гріхи своєї молодості.

– Ви запізнилися, Чарлі. Холостий постріл. Моєму начальству відомо, що я давав вимушену підписку працювати на німців.

– Неправда, – лагідно зауважив Чарлі. – Ні у звіті, який ви писали для шефа управління особового складу, ні в протоколах служби розслідувань, у жодному документі, присвяченому провалу Картера в Парижі у тисяча дев'ятсот сороковому році, нічого не сказано про зобов'язання працювати на німців. І тому, якщо ми сьогодні або завтра пошлемо ці документи в Баварію «Бізону»… Зрештою, пошлемо не тепер. Почекаємо, коли він повернеться з Вашінгтона.

«Знають навіть про це!» – з жахом подумав Картер. Він довго мовчав, дивлячись у порожню чашку. Чарлі палив і спокійно півголосом говорив:

– Повернувшись із Вашінгтона, генерал Крапс побачить ці фотокопії. Картер був агентом націстів! Уявляєте його гнів!?

Повз кафе, по зрихленій стежці, прокладеній уздовж алеї, м'яко протупотів золотавий у білих панчохах кінь. Наїзниця – молода парижанка, підстрижена під хлопчика, в кавалерійських рейтузах, у темній простій блузі, красиво сиділа в сідлі.

Прошуміла приземкувата, схожа на акулу, машина.

Гарсон приніс свіжої кави.

На протилежному березі ставка на лужок вибігли діти, граючись оранжевим м'ячем.

Чарлі пив каву, палив і спокійно озирався, наче й справді нікуди не поспішав, ніби відпочивав, а не катував колишнього агента націстів.

Картер мовчки дивився на нього і з кожною секундою все більше й більше ненавидів. Ненавидів його спокій. Безбарвні жорстокі очі. Зухвалий голос. Серед білого дня, в Булонському лісі схопив людину за горло і душить!..

Ненавидів і заздрив. Хто він насправді? Ні, не Чарлі. І не Жак, хоча досконало володіє англійською і французькою мовами. Де народився? В ім'я чого ризикує головою? Що робив при Гітлері?

«А що коли я встану і закричу: караул, рятуйте!» майнула думка у Картера, він озирнувся, пошукав очима ажана. В кафе було мало людей, а по алеях зрідка проносилися машини.

Чарлі тільки знизав плечима у відповідь на неспокійний, явно безпорадний рух свого співрозмовника.

– Смішно вдаватися в розпач, Рандольф. Нічого особливого не сталося. Все залишиться на своїх місцях. Честь Штатів і ваша не постраждає. Ви в цілковитій безпеці. Шістнадцять років американці не знали про ваше зобов'язання і не знатимуть ще двадцять. До речі, я хочу пояснити, чому ми так довго не нагадували вам про себе. Ми тримали вас у резерві, чекали, коли ви зможете зробити нам важливу послугу.

– Виходить, за мене вже все вирішено? Впевнені, що моєї згоди не потрібно?

– Згоди?.. Та ось же вона!.. – Чарлі приклав руку до внутрішньої кишені, куди заховав фотокопії зобов'язання.

Картер з цікавістю подивився на мутноокого Чарлі. Німець, звичайно. Чистокровний. З тих, що можуть видавати себе і за француза, і за іспанця, і за південноамериканця. Старої виучки пес. Геленовець. Співробітничає з американцями, англійцями, французами і чортовою дюжиною НАТО.

– Дивно, – промовив Картер голосно. – Нічого не розумію. Ви представник нащадків адмірала Канаріса?

– Не так голосно, Раф! Ніякий я не представник, я сам по собі.

– Хто ваш шеф?

– Це неделікатно, Раф. – Чарлі випростався і серйозно подивився на Картера. – Ми просимо зробити нам послугу. Тільки одну. Більше ніколи не турбуватимемо. Спалимо зобов'язання і попіл розвіємо. Зробіть, Раф! Нам, новим німцям, аденауерівським. Запевняю вас: США і Захід нічого не втратять од вашої одвертості. Навпаки, виграють!

Картер мовчав. Перспектива стати двійником не злякала його. Німці Аденауера – не німці Гітлера. Ризикувати? Але хто, працюючи в розвідці, не ризикує? Найвідоміші агенти секретної служби рано чи пізно ставали двійниками. Безсмертна Мата Харі, танцівниця з Португалії, була підготовлена до секретної роботи своїм коханцем, мадрідським військовим аташе кайзерівської Німеччини лейтенантом Канарісом, пізніше адміралом і головним шефом військової розвідки гітлерівського рейху. Мата Харі зробила чимало послуг Канарку. І все-таки її не вберегли від спокус, вона стала двійником: видавала англійцям і французам секрети Канаріса. І сам Канаріс, уже в чині адмірала, начальника гітлерівської військової розвідки, відчувши близький кінець фюрера, почав кокетувати з американцями і англійцями, за що Гітлер повісив його. А Гелен, який створив могутню агентурну сіть у Східній Європі!.. Вірою і правдою служив Гітлеру. Тепер він плигає на задніх лапках перед Даллесом, «Бізоном». В історії шпигунства випадків подвійного служіння скільки завгодно. Класичним двійником був полковник австро-угорської армії, начальник секретної служби імперії Альфред Редль. Викритий російським військовим аташе у Відні Зубовичем у важких моральних злочинах, Альфред. Редль видав йому напередодні війни архісекретний план розгортання сил і систему австрійських фортець у Галичині. Фельдмаршал Конрад фон Гетцендорф розробляв план протягом кількох років, і ця праця загинула вмить, як тільки її прочитали росіяни.

– Що ви від мене вимагаєте? – Картер насилу відірвався від своїх роздумів.

– Я вже сказав: тільки одну важливу послугу. Звичайно, винагорода буде щедра.

Картер гірко посміхнувся. «Одну важливу послугу». Мабуть, так само казав ошелешеному Редлю і російський полковник Зубович сорок років тому. Можливо і німецька розвідниця Мата Харі колись почула такі ж слова від французів і англійців.

– Що саме я мушу зробити? – спитав Картер.

– Нам потрібна фотокопія плану, який генерал Крапс повіз у Вашінгтон.

Картер з повагою і з страхом подивився на співрозмовника. Його губи побіліли і ледве ворушилися.

– Це неможливо, – пошепки видихнув він. – План пильно охороняється.

– Як бачите, не дуже пильно, якщо ми його знаємо. – Обличчя Чарлі навіть у цей, надзвичайно вигідний момент, не освітилося переможною посмішкою.

– Навіщо ж вам копія, коли ви…

– Знаємо план лише в загальних рисах, а нас цікавлять подробиці.

– Подробиці я можу уточнити… усно.

– Чудово!

Чарлі повільно опустив руку в кишеню, ввімкнув магнітофон і присунувся до Картера.

Хвилину подумавши, Картер зажмурився і наосліп, виразною скоромовкою почав:

– Бурхлива реакція у всьому світі на крах культу особи Сталіна створює надзвичайно сприятливий грунт і атмосферу для перетворення в життя «Проблеми № 1». Вона здійснюватиметься на угорському плацдармі, на найважливішому перехресті Східної Європи, біля Балканських воріт… – Картер облизав пересохлі губи і подивився на уважного, притихлого Чарлі. – Я тільки цитую. Жодного слова від себе.

– Ясно. Далі!

– Угорщина – це перша ланка, вирвана з ланцюга радянського блоку. Угорці піднімають старий прапор свободи 1848–1849 років. Прапор Кошута, Петефі. І нам зовсім байдуже, хто це зробить – прихильники Імре Надя, в'язні дунайської каторжної тюрми Ваца, витязі «Священних стріл» чи «люди закону Лоджа». Ми розраховуємо і на тих, і на других, і на третіх. Люди, на яких ми покладаємося, повинні не пізніше останньої декади жовтня вийти на вулиці із зброєю в руках, спорудити барикади, оволодіти арсеналами, радіостанціями, редакціями газет, парламентом, оголосити національну революцію, денонсувати Варшавський пакт про взаємодопомогу, зажадати виводу радянських військ з угорської, території…

Картер замовк, перевів дух, витер долонею спітнілий лоб.

– Вся преамбула? – запитав Чарлі.

– Ні. Далі сказано таке: «Вищезазначене завдання виконують усі націоналістичні групи в Угорщині і за її межами, всі, хто вільно чи невільно приєднується до руху. Справжні цілі революції до певного часу старанно приховуються від її. учасників». Так кінчається перша частина преамбули.

– Далі!

– Нав'язати нашу волю соціально різношерстій Угорщині, зараженій більшовизмом і націоналізмом, примусити її діяти за нашим планом можна тільки: а) переконати угорців, що настав час оновлення країни ідеями Кошута, Петефі; б) переконати угорців, що Ради після краху культу Сталіна не в змозі послати проти революційної Угорщини свої війська; в) переконати угорців, що США і їхні союзники підтримують революцію не тільки грішми, медикаментами, добровольцями, моральним співчуттям, постановкою угорського питання в ООН, але й збройними силами; г) переконати повсталих угорців і їхніх зарубіжних друзів, що поразки не уникнути, якщо революція буде нерішучою, м'якою, половинчатою, безкровною, і що поразка приведе до знищення і пригноблення повсталих; д) тлумачити, пропагувати значення угорських подій як знамення нової епохи, що почалася після смерті Сталіна, як початок краху світового комунізму; е) загострити суперечки, безладдя і опозицію серед тих угорців, хто свідомо чи несвідомо чинить опір нашому плану, використати для наших цілей фракції і групи всіх відтінків; є) підбурити проти Рад двохсоттисячну армію осиротілих матерів, жінок, синів, дочок, батьків, чиї близькі загинули в Росії, на Воронезькому, Донському та інших фронтах; ж) розворушити давні образи, розпалити почуття помсти у колишніх власників фабрик і заводів, землевласників, торговців, офіцерів, жандармів, поліцейських, хортистів і нілашистів; з) приділити особливу увагу тим угорцям, які так чи інакше потерпіли від репресій теперішніх властей, і тим, хто був у радянських таборах для військовополонених… – Картер перевів подих і глянув на Чарлі. – Пробачте, я трохи відпочину. А може, на сьогодні вистачить? Зробимо перерву?