Текст книги "Дунайські ночі"

Автор книги: Александр Авдеенко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 17 страниц)

«Бізон» посміхнувся. До чого ж незграбно розмахнувся противник, щоб завдати свій перший удар.

– Ми витрачаємо мільярди доларів в ім'я виконання програми взаємного гарантування безпеки.

– Взаємне гарантування безпеки?! Не розумію. Словесний туман. Тарабарщина. Шаманське заклинання. Про яку небезпеку йдеться? Хто і звідки загрожує Штатам? Кого ми забезпечуємо? Просять нас про це чи ми нав'язуємо це забезпечення з «позиції сили»? І хто може забезпечити таку країну, як наша? Хіба є в світі навіть система країн рівна США? «Взаємне гарантування!..» Смішно.

– Ви надто багато поставили запитань, простий хлопче Америки. Ким і чим продиктовані вони?

– Ні, сер! Це лише одне питання. А продиктоване воно любов'ю до Америки і всього світу. Я не розумію, що таке «взаємне гарантування безпеки». Не розуміють цього і мільйони американців. Вдень і вночі, по радіо і телебаченню, в кіно і газетах дзвонять про це, а ми все ж нічого не розуміємо.

Крапс, з жалем похитавши головою, зітхнув.

– І мені, і моєму уряду відоме ваше важкодумство. На жаль, більшість американців не приймають близько до серця нашої програми. Це велика хиба американського народу. Байдужість до інтересів своєї батьківщини. Тупа байдужість. Халатність. Психологія страуса. І навіть, якщо хочете, втрата американського духу. Рядовий американець не так щедро, як нам хотілося б, розплачується за програму взаємного гарантування безпеки. І тому президентові та його міністрам часто доводиться виступати публічно, щоб підняти акції нашої програми.

– Але це, здається, мало допомагає. Немає охочих платити довір'ям за ваш панічний страх перед комунізмом.

– Ми себе втішаємо тим, що велике не зразу сприймається малим. Навіть Ісуса Христа, сина божого, люди не зразу зрозуміли. Але ми твердо переконані, що бог схвалює виконання нашої програми. З нами бог!

– Цікаво, а він був з вами, коли ви кинули атомні бомби на Хіросіму і Нагасакі?

– Пробачте, ми відхилились. Повернемося до рядового американця. Так, він нас поки що розуміє не зовсім. Але ця обставина нікого не турбує. Державні діячі Америки мають терпіння, здатне довбати граніт. Рано чи пізно ми доб'ємося свого. Ми вже й тепер багато чого домоглися. Наша країна витрачає десятки мільярдів доларів на рік для збереження її позицій і безпеки в світі. З наших мільярдів споруджено греблю на шляху комуністичного потоку. Ареною комуністичної агресії є весь світ. Та зусилля комуністичної диктатури спрямовані насамперед на беззахисні, слабкі країни. Згадайте вільну, але слабку Корею. Згадайте бідний В'єтнам, поділений на північну і південну частини.

– Пам'ятаю, сер, пам'ятаю! Я уважно читав виступ Ейзенхауера і стежу за розвитком вашої думки. Далі.

– Дякую, – Крапс, посміхнувшись, кивнув головою співрозмовникові. – Факт, який ми ігноруємо з небезпекою для себе, полягає в тому, що коли агресія чи підривна діяльність проти більш слабких вільних країн увінчається рядом послідовних перемог, комунізм захопить крок за кроком колись вільні райони. Небезпека ставатиме все загрозливішою, навіть для найсильніших. Свобода справді неділима. І тому, що вона неділима, ми посилаємо своїх хлопців і мільярди доларів, керовані снаряди і атомні гармати в Туреччину, Пакистан, в Італію, Західну Німеччину, в Англію і В'єтнам.

– Скажіть, сер, на якій підставі Штати перенесли дванадцятимільйонний В'єтнам на острів Манхеттен? Хіба конгрес і сенат питали на це дозволу В'єтнаму?

– Ні, звичайно, але… Високий моральний авторитет Штатів, наш золотий запас, матеріальні цінності, нагромаджені нами, і, нарешті, наша воєнна сила дають нам законне право…

– Саме так! Сила, насамперед сила, а не моральне право. Сполучені Штати Америки не мають ніякого морального права виступати поборником свободи. Це образа і свободи, і історії. Так, так! Статуя Свободи, поставлена перед Нью-Йорком, – величезний підлог, лицемірство, фальш, маска, що прикриває американську правду, кров і рабство, варварську жорстокість, людиноненависництво, прямий бандитизм, піратство, колоніалізм в його чистому вигляді. Ви, сер, пишаєтеся тим, що ваш прапрадід в числі перших англосаксів підплив до берегів Америки на «Майфлауері», що він поклав перший камінь у споруду, названу США. Але ж ви і ваша «освіта» з усіх сил намагаєтеся приховати від школярів, студентів, від усіх американців, що первопрохідники Америки були всього-на-всього комівояжерами молодого капіталізму. Легенда твердить, що королева Ізабелла для того, щоб спорядити в експедицію кораблі Колумба, заклала фамільні коштовності. Дурниці! Кораблі Колумба належали палоським купцям. Вони забезпечили Колумба грішми і продуктами. Чому, це зробили? Бо чули запах індійського золота. Купець не витратить ні копійки, якщо не сподіватиметься одержати сто або хоча б десять. Христофор Колумб спокушав правителів Венеції, Генуї, Флоренції золотими міражами, перлами Ельдорадо, «сімома містами Сіболи». У тих, звичайно, розгорялись очі, але калитка лишалася тонкою. Тоді Колумб почав спокушати тими ж золотими міражами англійського короля Генріха VII. Але й він не розщедрився – Англія була виснажена тридцятилітньою війною між Алою і Білою трояндами. Португальський король Іоанн II дещо пообіцяв красномовному генуезцю, але обдурив його, пославши таємно в країну золотих див свою експедицію. Розщедрилися перед Колумбом тільки багаті іспанські купці, що шукали застосування своїм капіталам. Сер, увага… І знаєте, які промови проголошувалися тоді в Іспанії, в палаці Фердинанда та Ізабелли, в домах купців? Вони лунали майже так само пишномовно, як ваша ода на честь Південного В'єтнаму. В ім'я процвітання великої, вільної Іспанії – вперед, Колумб, у казкове Ельдорадо!.. В ім'я святого папи, намісника бога на землі – рубай, коли, вбивай, спалюй, хрести, обертай в істину віру варварів!.. В ім'я свободи вбивати і грабувати, в ім'я безпеки золотого дуката намісник бога на землі папа Олександр VI розділив своїм указом Новий Світ між Іспанією та Португалією. А невдовзі до берегів Америки ринув капітал Англії, Франції, Голландії. Об'єднані хрестом і мечем конкістадори лютували в Новому Світі. Грабували, палили, вбивали, багатіли, прославляли цивілізацію, трубили про процвітання. Відкривши Новий Світ для дуката і франка, пезети і фунта стерлінгів, для вчення Христова, для «освіченої» Європи, вони закрили Америку для справжніх американців. Ще до народження Колумба в Америці від Аляски до миса Горн жили індійці. Їх було багато, це доведено наукою, – десятки мільйонів.

Індійські племена мали чудово оброблені поля, просторі житла, прекрасні дороги, не гірші від шляхів древнього Риму. Було високе почуття честі, людської гідності. Вони не знали злиднів, хвороб, освічених європейців, брутального ставлення до жінки. Індійці не прирікали стариків на голодну смерть і самотність, а дітей – на жорстоку експлуатацію. Вони поклонялися сонцю і місяцю, любили красу. І тепер ще дивують світ їхні художні творіння. Це про них, про своїх сучасників, справжніх господарів Америки, Христофор Колумб пізніше писав: «Коли ми в них що-небудь просимо, вони не відмовляють нам ні в чому, навпаки, самі охоче діляться своїм достатком з кожним і проявляють до нас таку любов, наче готові віддати і свої серця». І цим людям, взамін їхніх сердець, ви дали невідомі їм раніше хвороби: жовту лихоманку, малярію, бубонну чуму, холеру, віспу, коклюш, туберкульоз, сифіліс, алкоголь, кривду, лицемірство, підступність, людиноненависництво. Але й це не все. З гарним, здоровим, молодим народом Америки древня освічена Європа розмовляла тільки мовою розбійників з великої дороги. Іспанський король Фердинанд одверто сформулював у своєму «Наказі» те, що тепер маскують натовськими та сеатовськими фразами: «Свобода людської особи, взаємна безпека…» Такою була вранішня зоря капіталістичної ери виробництва.

– І все-таки – не ніч, не морок, а вранішня зоря!.. – «Бізон», ляснувши пальцями, засміявся так весело, що на мить заглушив гуркіт чотирьох моторів «літаючої фортеці».

Простий хлопець почекав, поки «перший американець» перестав сміятись, і сказав:

– Криваво-червона заграва цієї вранішньої зорі протягом віків не згасає над Америкою. І особливо над заповідним полем полювання на чорношкірих. Коріння американського благополуччя йдуть глибоко в грунт африканського континенту. Негри, їхня кров, їхній піт, їхні кості – ось п'єдестал Статуї Свободи, фундамент Нью-Йорка, Чікаго, Білого дому. Огляніться на своє минуле, сер! Сотні європейських компаній з відома і благословення урядів і церкви, з відома вашої філософії, торгували неграми Африки. Тисячі спеціальних кораблів під командою капітанів-піратів курсували між Чорним континентом і Новим Світом, доставляючи дешеву робочу силу, рабів, яких ви називали «чорною слоновою кісткою». Англійці розбагатіли насамперед на експортуванні рабів в Америку. Погано було рабам на всьому американському материку. Та особливо важка доля чекала тих, хто жив на території Сполучених Штатів. Білий американець мав право власним судом судити чорного американця. Кожен білий мав право стратити чорного. Таке коріння вашої програми «взаємного гарантування безпеки». Взаємна підтримка грабіжників і вбивць. Кривавий, брудний американський долар омолоджує англійський фунт, уражений старечою хворобою, проклятий поколінням колоніальних рабів. Принижений, сповнений туги за минулою величчю, французький франк, франк Шарля де Голля поспішає в обійми реваншистської аденауерівської марки. Грошва грошву рятує. Власники колись надзвичайно прибуткових заводів і шахт на півдні Росії «Уніон», «Юз», «Лаберт», «Борос», «Провідане», викинуті в жовтні 1917 року з російської землі, поспішають на допомогу власникам акцій Суецької компанії, загрожують Єгипту винищувальною війною.

«Перший американець» демонстративно позіхав, жмурився, жував резинку, дивився у вікно.

– Вам нудно, сер? Співчуваю! Що ж, я постараюся вас розвеселити. Скажіть, чого вас покликали у Вашінгтон?

– Ну, знаєте…

– Розумію! Велика таємниця. Але я, між іншим, знаю про неї. У Вашінгтоні обговорюватиметься операція під шифрованою назвою «Проблема № 1».

– З нами бог! – вигукнув «Бізон» і схопив портфель. – Не може бути! Операція «Проблема № 1» глибоко зашифрована, охороняється всіма видами секретної служби США.

– І все-таки… Ваш так званий Комітет політичного планування, комітет сильних світу цього, мозковий трест мудреців, оракулів двадцятого віку, виробив на 1956 рік «Проблему № 1». Який її зміст? Коротко кажучи, це ряд контрзаходів, спрямованих проти рішень і духу XX з'їзду Комуністичної партії Радянського Союзу.

– О!.. – простогнав «перший американець».

– «Проблема № 1» – це спроба підірвати добрий вплив, який мав двадцятий з'їзд на людей всього світу. «Проблема № 1» – це таємний плацдарм гарячої війни, створений вами за дорученням Вашінгтона на берегах Дунаю і в Угорщині.

– Тихше, благаю!… – прошепотів «Бізон». – Мене посадять на електричний стілець, якщо стане відомо, що ця таємниця уже не є таємницею.

– Ви послали у Вашінгтон спеціальну доповідь про те, як думаєте перетворити в життя «Проблему № 1». Ви вже сконцентрували таємну армію на вихідних позиціях. Ви хочете завдати удару по найслабкішій, як вам здається, ланці комуністичного ланцюга. Ви сподіваєтеся, що удар матиме таку силу, що комуністичний світ затріщить. Ви все розрахували, сер. Все, крім одного…

– Чого? Чого я не врахував? Кажіть!

– Комуністичний ланцюг перебуває під струмом високої напруги. Доторкніться – і ви обвуглитесь. Обережно, сер!

Після цих слів простий хлопець Америки, такий серйозний і суворий, розсміявся.

Так, сміючись, він розвіявся, зник, лишивши свого співрозмовника на самоті.

Трохи згодом «перший американець» розплющив очі, струснув головою, протверезився, знову став Артуром Крапсом, «Бізоном», і зрозумів, що бачив кошмарний сон.

– Сон, тільки сон!.. Слава богу.

– Вашінгтон, – сповістив пілот.

Літак приземлився на бетонній хрестовині. Але попрямував не до аеровокзалу, а звернув на бічну дорогу, за лінію посадочних вогнів, і заскрипів гальмовими колодками. Тої ж миті з темряви виринув приземкуватий, важкий «паккард» і під'їхав майже впритул до «літаючої фортеці».

По східцях корабельного трапу Артур Крапс зійшов на трав'яне, росяне поле аеродрому. З «паккарда» вискочив чоловік у цивільному, розчинив дверцята. «Бізон» опустився на заднє сидіння, поклавши на коліна портфель. Чоловік вмостився поруч із шофером і, обернувшись, тихо сказав:

– Сер, на вас чекають. Ви готові?

Крапса трохи нудило, від тиску висоти трохи боліло у вухах, ще не зник жахливий сон, але він бадьоро відповів:

– Готовий.

– Чудово. Поїхали!

На щастя, по дорозі від аеропорту до Вашінгтона морська хвороба майже пройшла, і Артур Крапс повеселішав. Повеселішав настільки, що став самим собою. Дивлячись з вікна автомобіля на вашінгтонські вулиці, на тротуари, заповнені потоками людей, які нікуди не поспішали, і милуючись нічною прохолодою, він посміхнувся. «Колись і я був такий непримітний, нікчемний пішохід. Був би й досі, якби не щасливий випадок, що допоміг показати себе. Боже мій, як це жахливо – бути мізерним гвинтиком, піщинкою у неозорій пустелі. Сліпий, глухий, нічого не вирішуєш. Знаєш тільки те, що друкують газети. Робиш тільки те, що наказує твій шеф…»

«Бізон» знизав товстими плечима і засміявся. Чоловік, що його супроводжував, запитально глянув на Крапса, але не удостоївся відповіді.

Шеф американської розвідки Аллен Даллес чекав Артура Крапса не один. Поруч з ним, за довгим підкреслено строгим дзеркально-темним столом, сиділи ще троє найвпливовіших людей США – Джон Фостер Даллес, Чарльз Вільсон і містер Ге. Ззаду, в кутку не дуже просторого кабінету, покоїлося величезне полотнище зірчастого прапора, туго нагорнуте на древко і перев'язане стрічками. В простінках між вікнами – скромні портрети Вашінгтона і Лінкольна. Прості стільці вздовж дубових панелей. За вікнами виднівся купол Капітолія.

Артур Крапс сам мільйонер і значна персона. Але який він малий у порівнянні з цими китами. Кожен з них коштує мільярди доларів.

Містер Ге – високий, сухий, сутулий. В кулуарах Білого дому його називають «Летючий голландець». По кілька разів на рік з'являється Ге в Парижі, Лондоні, Римі, Анкарі, Токіо, Карачі, Бонні. І скрізь шанобливо завмирають перед ним імператори, королі, прем'єри. А то ж як! Спеціальний помічник президента США. Голова Управління економічного співробітництва з Європою. Голова управління взаємного гарантування безпеки. Душа і мозок, мотор і головна робоча рука найбільшого в Америці, отже й у світі, банкірського дому. Спадкоємець і повновладний голова правління залізничної компанії. Член правління ще п'яти інших компаній. Власник левової пайки акцій мідної корпорації «Анаконда». Видушує доларовий сік з прибутків багатьох авіаційних, суднобудівних, пароплавних компаній. Тримає у своїх руках тисячі важелів американської економіки. Будучи делегатом на Потсдамській конференції, проявив надзвичайну далекоглядність, якою пишається тепер: розмовляючи з Форрестолом, колишнім військовим міністром, дуже шкодував, що Гітлер програв війну, що відкрив комунізму ворота у Східну Європу і Азію.

Праворуч від містера Ге – головний пожирач доларів Чарльз Вільсон, міністр оборони, його відомство щороку витрачає на озброєння 50 мільярдів доларів, 63 проценти видаткової частини бюджету. Незалежно від того, хто буде президентом, демократ чи республіканець, Чарльз Вільсон лишиться гласним або негласним господарем Пентагону, бо він президент наймогутнішої військово-промислової корпорації «Дженерал моторс».

Поруч з Вільсоном – товстий чоловік у чорному піджаці, в білосніжній сорочці, пов'язаній чорним галстуком. Це Джон Фостер Даллес, його обличчя, обличчя пастора, пооране глибокими зморшками. В куточках рота жовті складки, відтягнуті вниз. Акуратна зачіска. Важкі окуляри в роговій оправі прикривають байдужі сонні очі.

Колишній адвокат. Був спеціальним радником президента Вільсона на мирній конференції у Версалі. Разом з німецьким банківським верховодом Шахтом і американським фінансовим тузом Дауесом виробляв знаменитий план репарацій з переможеної Німеччини.

У 1940 році Фостер Даллес очолив юридичну фірму «Саллівен енд Кромвелл». Її контора містилася в золотій ущелині Нью-Йорка, Уолл-стріт, 48. Клієнтами адвокатської контори Даллеса були доларові мудреці, що мали ключі до великих таємниць бізнесу, мільярдери Рокфеллер, Дюпон, Морган та інші. Фірма Даллеса оздоровляла фінанси Польщі в. той час, коли там правив диктатор Пілсудський. Джон Фостер Даллес і його адвокати піднімали кинуті в болото інфляції пезети іспанського диктатора Франко і форинти угорського диктатора, сухопутного адмірала Хорті. Джон Фостер Даллес!.. Він захоплювався диктатором Муссоліні. Схвалював розбій Гітлера. Був директором компанії «Інтернейшнл нікель» і головою правління відомого «рокфеллерівського фонду». Автор книги «Світ і переміни» – політичної біблії імперіалістів США. Напередодні війни в Кореї інспектував війська Лі Синмана на 38 паралелі. Закладав перші каміння фундаменту політики «з позиції сили». Зразковий, ретельний католик. Ніколи не розлучається з кишеньковим, у шкіряній палітурці, євангелієм. Любить розмахувати, наче кадилом, водневою бомбою. Справжній американець, але його чомусь не люблять навіть однодумці, які працюють з ним пліч-о-пліч. Колишній міністр внутрішніх справ Гарольд Ікс одного разу вголос сказав: «Джон Фостер Даллес – негідник».

Джон Фостер Даллес і Чарльз Вільсон сиділи поруч. Вони завжди поруч. Два кити, на хребті яких тримається зовнішня політика США. Працюють синхронно, взаємно підтримуючи один одного. Даллес створює у світі обстановку холодної війни, лякає Америку та її друзів комунізмом, атеїстичною диктатурою, втратою свободи особи, закликає озброюватися, добивається від конгресменів і сенаторів мільярдних асигнувань. Чарльз

Вільсон, одержавши п'ятдесят мільярдів доларів, розподіляє воєнні замовлення між своїми соратниками – королями компаній по виробництву моторів, літаків, кораблів, вугілля, нафти. Цих королів не треба далеко шукати. Вони отут поряд, у Білому домі. Члени уряду Айка за сумісництвом посідають пости у 86 найбільших фінансово-промислових корпораціях. Дволикі американці: банкіри і міністри, промисловці і державні радники, торговці і посли.

Молодший Даллес, Аллен, теж банкір. Під час другої світової війни жив у Швейцарії, видаючи себе за американського ділка, якому страшенно подобається високогірне повітря Альп. Насправді ж Аллен керував європейським центром американської розвідувальної служби, був попередником Артура Крапса.

Після взаємних вітальних вигуків, запитань і відповідей, якими звичайно. обмінюються люди, котрі давно не бачилися, четверо великих босів і п'ятий, трохи менший, зайняли свої місця за столом.

О, якби чули люди, про що вони балакали!.. Будь бог на небі, він негайно відступився б од братів Даллес і К°.

Перший забрав слово Даллес-старший. Мутними неживими очима він пильно розглядав «Бізона» крізь опуклі скельця окулярів і промовляв глухим старечим голосом:

– Ми уважно ознайомилися з вашим проектом. Вважаємо, те, що ви намітили, допоможе забезпечити перетворення в життя «Проблеми № 1». Але, природно, у нас є ряд запитань і поправок. Насамперед – долари. Ви гадаєте, що операція коштуватиме тридцять мільйонів. Так?

– Так! Якщо це багато, я згоден переглянути.

– Ні, це не багато. Мало! Дуже мало! Ми підвищуємо ціну операції до п'ятдесяти мільйонів доларів! – Даллес-старший при цих словах так пожвавішав, так різко і натхненно змахнув рукою, що твердий манжет сорочки висунувся з рукава піджака і майже закрив вузлуваті подагричні, з великими білими нігтями, пальці. – Ви просите, щоб вам допомагало два з'єднання «людей закону Лоджа». А ми віддаємо у ваше цілковите розпорядження дюжину таких з'єднань. Ось список, ознайомтеся. – Даллес поклав перед «Бізоном» аркуш паперу, припечатав його кулаком і посміхнувся безкровними жовтими губами. – Цього разу ви виявилися надмірно скромні.

Чарльз Вільсон закивав головою. Містер Ге втомлено опустив повіки на знак схвалення промови державного секретаря. Аллен Даллес перебирав важкі чорні чотки – ознака доброго настрою.

– Всі міністри, всі наші штаби допомагатимуть вам, – вів далі Даллес-старший. – Ви маєте надзвичайні повноваження, У відповідності з цим і розширюйте свій проект. Масштабність! Сміливість! Дерзання! Дійте не озираючись. Згадайте, що зробив Кортес, висадившись на мексіканському узбережжі! Він спалив усі кораблі ескадри, відрізав собі і своїй армії шляхи відступу. Повторюю, дійте не озираючись.

Містер Ге посміхнувся, приховуючи зневагу, викликану недоречною декламацією Даллеса-старшого.

– Джо, а чи не занадто ви того… Поганий той солдат, який, вдершись у розташування противника, не озирається, не шукає вигідних позицій і своїх спільників. – Помічник президента легко, спритно, наче сидів на обертовому стільці, всім корпусом повернувся до «Бізона». – Артур, я маю запитання. Чи вистачить у вас людей в Будапешті, Дебрецені, Мішкольці та інших великих містах Угорщини?

– Так. Цілком, – відповів, не задумуючись, «Бізон». – Вони вже займають заздалегідь підготовлені позиції.

– Чи не замало часу у вас для підготовки? – спитав Чарльз Вільсон.

– Встигнемо! Ми передбачили все, що в силі передбачити людина. Ручуся, моя машина почне працювати за наміченим планом точно в строк.

Даллес-молодший, Вільсон і містер Ге засипали Крапса запитаннями.

Даллес-старший мовчав. Він сказав усе, що хотів. І тепер сидів нерухомо, його погаслий зір, важкі руки благочестиво складені на животі, похмура гідність обличчя і трохи нахилена вправо голова свідчили про те, що він уже віддалився від обговорення, наблизився до неба, веде внутрішню розмову з богом.

Відповідаючи на запитання, «Бізон» мимоволі раз у раз кидав погляд на державного секретаря.

Завжди спостережливий Крапс раптом побачив таке, чого раніше не помічав, не відчував в особі невмолимого, невгамовного борця проти комунізму, борця № 1.

На Джоні Фостері Даллесі були надзвичайно добротні, свіжі, дорогі, зроблені золоторукими майстрами кравецьких, швецьких, галантерейних та ювелірних справ: черевики, штани, сорочка, запонки, персні, годинник, галстук. Але те, що було справжнім Даллесом, одряхліло, віджило свій вік. Такі очі, як у Далеса-старшого, бувають лише у людей, які стоять одною ногою в могилі, – звернуті в себе, розглядають свої численні хвороби, заздрять усьому живому.

«Бізон» чемно відвів погляд од Даллеса-старшого, віддаючи свої симпатії містеру Ге. Цей молодший, перспективніший. Дивлячись на нього, забуваєш, яка доля чекає тебе через три-п'ять років, про те, що й тебе може згубити рак.

Відпочивши в мовчанні, в молитвах до бога, Даллес-старший ожив. У тиші кабінету знову пролунав його хрипкуватий голос, який звик промовляти тільки найвищу мудрість:

– Майте на увазі, Артур: які б не були наслідки операції, ми все одно матимемо виграш. Все одно переможемо ми, чи лишиться червона зірка в Будапешті, чи її викинуть звідти «люди закону Доджа». Нашу перемогу ми порівнюватимемо з перемогою, яку в свій час здобули в Хіросімі і Нагасакі. Так! Угорська бомба вибухне, як перша атомна…

Ще довго засідали тієї ночі «перші американці».

А в Будапешті, саме тоді, коли для нього у Вашінгтоні готували бомбу, сяяло сонце, тисячі й тисячі угорців відпочивали на березі Дунаю: купалися, загоряли на пляжі, бродили по горах і лісах Буди.

Дозрів виноград на сонячних схилах Токаю.

Безтурботно котила свої води повна До краю Тиса. Мирно диміли труби Чепеля.

Були теплі тихі дні, і невидимо насувалась на Будапешт осінь.

Тихо і тепло було й на східних кордонах Угорщини, в горах, звідки тече на угорську рівнину Тиса, – в Закарпатті.