Текст книги "Дунайські ночі"

Автор книги: Александр Авдеенко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 17 страниц)

Тільки-но Мотя почав добре грати на скрипці, як вирішив, що стане Ойстрахом. Мотя-старший, звичайно, старанно приховував од сина, що й сам колись хотів бути Ойстрахом.

Матвій Качалай, який усе ненавидів і зневажав, усьому заздрив, не міг прищепити своєму синові ні працьовитості, ні любові до людей, ні старанності, ні скромності.

Матвію незабаром мине двадцять п'ять, а він все ще не знаменитий, швидко розчаровується в тому, чим недавно захоплювався, легко кидає друзів і дівчат, ще легше знаходить нових. Не залишив ще тільки своєї скрипки. Він панічно боїться труднощів, невдач, хоча сам їх ніколи не зазнавав. Не відчуває і сорому від того, що прожив на світі чверть віку, брав од життя же, не даючи йому нічого взамін. Він охоче мріє, на щось сподівається, проте нічого не робить для того, щоб його надії і мрії збулися. Охоче кається, нещадно картає себе, але блудить після очисного каяття з новою силою.

І все-таки Матвій-молодший, як мені здається, не безнадійний. Вундеркінда з нього не вийшло, не вийде, але місце першої скрипки у будь-якому оркестрі забезпечене. І це він, на щастя, вже розуміє. Після того, як стане відомий родовід батька, почнеться його змужніння. Він уже розбирається, що саме дає силу людям нашої країни, але ще не має волі боротися і виховувати в собі цю силу, людську гідність…

Матвій проводжав мене до готелю, потім далі – до ресторану. Я запросив його повечеряти. Він погодився.

Нічні офіціанти, як і вдень, фамільярно привіталися з молодшим Качалаєм.

– Ви тут як вдома, – зауважив я.

– На жаль.

– Чому, на жаль?

– Бачите… Набридло мені це місце, дивитися нудно. Гірко буває тут, соромно викидати гроші, яких не заробив… ліві гонорари виноградного знахаря. Пробачте, що я кажу так про батька. Але я не можу більше мовчати. Годі! Прошу вас, не розхвалюйте його у своїй газеті. Не заслужив.

– І великі вони, ці гонорари?

– Чималі. На них і беккерівський рояль куплено, і «Москвича», і мамині хутра.

– А де ж він їх одержує?

– Де ж іще! В багатих колгоспах. У Молдавії, на Дунаї. Як не заплатити відомому знахарю! Халтурник він першої гільдії. Рвач. Окозамилювач.

Чи не занадто одверто заговорив Мотя-молодший? Що це? Нещадна розправа з батьком чи хід конем, якийсь продуманий маневр?

Ми пили холодну горілку, закушували свіжою рибою в маринаді, палили контрабандні сигарети «Честерфілд», куплені, як пояснив Матвій, на Дерибасівській у іноземних моряків, говорили про шанси одеської футбольної команди «Чорноморець» перейти в групу «А».

Коли ресторан зачинили, ми піднялися до мене, і там, на балконі, Матвій докурив останню сигарету і долаяв батька.

Весь час молодик покаянно всміхався, хотів щось сказати, щось відкрити, в чомусь повинитися. Хотів і не міг.

Я терпляче слухав його, пам'ятаючи добру пораду Сірого: «Не зневажай слова навіть нікчемної людини».

Попрощалися ми пізно вночі. Я стояв і слухав, як Мотя повільно віддалявся по тихому, безлюдному Приморському бульварі. Туп, туп, туп!.. Темна згорблена постать, пригнічена якимись думками.

Кроки віддалялися. На Приморському стало тихо, свіжо, починало світати. З моря повіяв вітерець, трохи солонуватий, гіркий. Годинник, встановлений на башті міської Ради, сповістив, що вже минуло дві години нового дня, скоро розвидниться. І поки молоточок вибивав чиє, куранти мелодійно, надзвичайно виразно, просто-таки людським голосом вимовляли:

 
Твій образ в уяві завжди постає,
О місто чарівне моє…
 

Я стояв на балконі, слухав музику, яка тішить одеситів навіть тоді, коли вони міцно сплять, і думав про Матвія молодшого. У мене немає підстав, але я чомусь перекопаний, що він не причетний до справ батька, не піде його шляхом. Ну і що? Не велика заслуга. Чи вистачить у нього мужності зробити другий крок, щоб стяти людиною?

На башті замовкли куранти, та мелодія Дунаєвського ще довго звучала в моєму серці.

ВИДВОРЕНИЙ

Влітку 1950 року московські газети надрукували невеличку замітку, одну з тих, які іноді з'являються в нашій пресі як надзвичайно стримані бойові повідомлення і невидимих бойових позицій чекістів.

«Радянськими компетентними органами встановлено, – писалося в повідомленні, – що військовий аташе посольства США в Москві Рандольф Картер, який прибув до СРСР два роки тому, систематично займався шпигунською діяльністю. Виїжджаючи в різні райони Радянського Союзу, Картер встановлював шпигунські зв'язки і нелегально поширював антирадянську літературу.

Радянські компетентні органи зафіксували кілька шпигунських зустрічей Картера, а під час однієї з них, в момент спроби одержати секретні документи, його піймали на гарячому».

Того ж дня, коли в газетах з'явилась ця замітка, Картер і чиновник посольства США, що супроводжував його, прибули на Ленінградський вокзал до поїзда «Червона стріла». Діяльність Картера була оголошена несумісною із статусом акредитованих дипломатичних працівників, і Міністерство закордонних справ СРСР запропонувало йому виїхати за межі Радянського Союзу.

Зайшовши в купе вагона № 5, Картер побачив Джона Шарпа, немолодого американця, працівника посольства. Джон Шарп належав до почту посла і займав високооплачувану почесну посаду.

Американці мовчки потиснули один одному руки. Але Картер відчув, що Шарп привітався холодно, майже зневажливо. Погана ознака. Значить, там, у резиденції «Бізона» і в Вашінгтоні, зовсім списали або майже списали Картера.

Північне Підмосков'я лишилося позаду. Експрес вирвався на Валдайську височину, до верхів'їв Волги, і помчав сосновим бором, завороженим нічною тишею, сяйвом пізнього щербатого місяця. У вагоні всі міцно спали. Спав і супроводжуючий. Тільки Картер не міг задрімати. Забився в куток дивана, палив, думаючи, що жде його в Штатах.

Усю ніч, до самого Ленінграда, не заплющив очей.

Просто з вокзалу Картер і його супровідник поїхали в торговий порт. Вартовий з рушницею, який стояв біля залізних воріт, зайшов у автобус і попросив пред'явити документи.

У Картера враз майнула думка: а що коли вартовий покладе його американський паспорт в кишеню і грізно накаже: «Ану, виходь! Виходь, виходь, кому сказано!»

Все обійшлося. Залізні ворота розчинились, і автобус в'їхав на територію порту. Пакгаузи. Залізничні колії. Маневрові паровози. Гори ящиків, труб, бухти кабелів, піраміди тюків бавовни. Крики чайок, запах моря і просмолених канатів… Нарешті і причал англо-російської лінії, білосніжний теплохід, готовий відпливти до далеких берегів Темзи.

Пройдено і митний – прикордонний контроль.

Матрос у темно-синій робі, в начищених черевиках, підтягнутий, акуратний, підхопив чемодани американців і побіг по трапу на корабель.

– Будь ласка, проходьте! – сказав хтось по-англійськи.

Картер піднімався на російський корабель повільно, поважно, як і належить заморському мандрівникові.

Ось і палуба, з жовтуватим блиском, немов полита прозорим травневим медом. Бронза, кришталь, начищена мідь. У дзеркалах відбиваються корабельні вогні. Килимові доріжки. Салони з червоного дерева. Високі, оббиті шкірою, привабливі табурети бару, автомати для коктейлів. На палубі смугасті шезлонги. Ходять вродливі дівчата в накрохмалених чепчиках і мереживних фартушках.

Покоївка першого класу, трошки косоока, схожа на Капоту Маслову, зустріла Картера та його супутника у вестибюлі і провела до каюти.

Віддано кіпці, присадкуватий буксир розвернув корабель і повів по морському каналу в затоку. Все далі і далі Ленінград, меркнуть і гаснуть вогні міста. Зникли в туманній імлі останні маяки, лишилися позаду велетенські шиї плавучих кранів, що стоять на Кронштадському рейді. Ось і простір Фінської затоки, великий мирський шлях, нейтральні води, та Картер все ще по-справжньому не радіє. Рано! Адже на кораблі є радіостанції, які може прийняти зашифровану телеграму-блискавку. Крім того, у прикордонників – швидкохідні сторожові катери. Багато, ох як багато лиха накоїв Картер до того, як його спіймали на гарячому. Росіяни можуть, як виняток, не порахуватися з його недоторканністю.

І цієї ночі він знову не заплющив очей. Кожної хвилини чекав, що до каюти вдеруться російські матроси, схоплять його, вкинуть у темний трюм прикордонного катера, підвезуть на радянську землю, посадять у тюрму. Як відомо, страх має великі очі. Але вночі нічого не сталося.

Спав він удень, коли корабель ішов великим морським шляхом.

Наступної ночі Картер вийшов з каюти, піднявся на прохолодну, вкриту росою палубу і нетерпляче, як Колумб, що чекав появи землі, почав вдивлятися в горизонт.

У світлі наступаючого дня з'явилася темна смуга шведського берега. І тільки тепер Картер повірив у свою недоторканність.

Незабаром турбоелектрохід ввійшов у територіальні води Швеції, в знамениті шхери. Великі і малі острови безперервно тяглися зліва і справа. На фоні зелені вирізнялись яскраві плями вілл: жовті, коричневі, малинові, білі, ізумрудні, рожеві, голубі. В тихих бухточках, поміж величезним замшілим камінням, біля підніжжя скель, вздовж дерев'яних причалів погойдувалися на легких хвилях шхуни, моторні човни, катери, яхти.

– От і все, тепер усе!.. – промовив супровідник. – Радійте, полковнику! – Він вперше назвав його чин. – Тепер можна.

Картер хотів радіти, та не міг. Не встигнувши як слід переварити сучасне, він уже турбувався про найближче майбутнє. Дивлячись на шведський берег, він думав про те, як зустрінеться у Вашінгтоні з яким-небудь босом ЦРУ, як і про що говоритиме з ним. Розмова, звичайно, буде дуже гострою. Власне, це мабуть, буде не розмова, а допит. Доведеться відповідати за поразку.

– Не страшний нам сірий вовк! – шумно проявляв свою радість супровідник. Він уже встиг трохи хильнути і захмелів. – Чому мовчиш, полковнику? Радій, кричи ура!.. Вдома, вдома, вдома!..

Картер, широко розкривши рота, втягнув у себе чисте солонувате повітря шведських шхер і поблажливо всміхнувся.

– Я всюди почуваю себе вдома: і у Вашінгтоні, і в Москві.

Шарп з тупим здивуванням глянув на свого колегу, намагаючись збагнути, що той сказав. А коли до його свідомості дійшло значення сказаного, він зареготав.

– Сер, злазьте з п'єдесталу, ви займаєте чуже місце! Вже кому-кому, а мені достеменно відомо, де вам бути.

– Ви п'яні, Джо.

– Ну, добре, не комизись, я пожартував.

Підпливали до Стокгольма. За мисом Вольдемар починалася гавань. По обидва боки берега затоки здіймалося місто. Зліва, на зеленій височині, темніла кам'яна громада богадільні, відома тим, що якийсь турецький султан, увійшовши із своєю ескадрою в стокгольмську затоку, подумав, що це королівський замок, – і почав салютувати з корабельних гармат.

На скелястій терасі сріблилися бензинові резервуари американських компаній.

На правому березі затоки привертав увагу пагорб, на якому розкинувся Скансен – зоологічний сад, парк відпочинку стокгольмців і старовинне село-музей.

Попереду, просто по ходу корабля, горбився Слюссен – спарені вигнуті мости, перекинуті через затоку. Зразу ж за ними височіли будинки центральної частини міста.

Осторонь, біля самої затоки, стояла квадратна, цегляна, видно, не дуже давно збудована, башта ратуші, увінчана синім з жовтим хрестом прапором.

Скрізь: над ратушею, над протокою, над Бекхольменом, над Скансеном, над містом, над причалом – кружляли чайки.

Картер дивився на все це і посміхався. Дивно! Надзвичайно! Неймовірно!

Торжество північної тиші, свято скандинавського світла, сяяння води, прогрітої Гольфштремом і просвіченої сонцем. Місто, повне достатку, що двісті років не знало війни, велетенське колесо Тіволі, розцвічене навіть удень різнобарвними вогнями, незчисленні паруси яхт, машини всіх автомобільних заводів світу, на кораблях прапори всіх націй, запаморочлива атмосфера світового роздоріжжя… І тут; майже поруч – усього кілька сот морських миль, три доби в час і – Москва, ганебний провал, видворення.

Неймовірно. Цього не було. Не могло бути. Сон, тільки сон.

Картер енергійно, немов остаточно прокидаючись, струснув головою, широко розкинув руки, вітаючи Стокгольм.

– О'кей! – промовив він голосно. – Все гаразд.

Турбоелектрохід, пінячи гвинтами глибокі води, повільно і незграбно, боком, підпливав до бетонного берега Стадсгардена, до причальної лінії.

– Дивіться, хто нас зустрічає! – вигукнув Шарп і невесело, зовсім тверезо розсміявся. – Яка висока честь!

В тіні пакгауза, зробленого з оцинкованого рифленого тліла, стояв посольський кадилак – сліпучо-оранжевий, зубастий і довгий, наче закривавлена акула. Біля нього тупцював найлютіший інспектор охоронного відділу ЦРУ, вірний страж секретів Даллеса – містер Ку.

Він підвів голову. Темне волосся блищало від брильянтину. Ку, посміхаючись, дивився, як пришвартовується корабель. Руки схрещені на грудях, ноги широко розставлені, очі прикриті темними окулярами, в роті сигарета.

– Жива реклама американського способу життя, – сказав супровідник, все ще невесело посміхаючись. – Бос першої величини! Копія знаменитого монумента у Вашінгтоні. Ну, Раф, кепські твої справи. Там, де виринає цей чин, жди сенсацій. А втім, тобі тепер плювати на нього. Звільнять, то звільнять. Спокійно питимеш каву. Доживеш до ста років і помреш своєю смертю.

Картер мовчав. Він пильно дивився на містера Ку. Дивився на цю поважну персону, довірену особу генерала Крапса, і його серце наповнилося гострою заздрістю. Цей Ку ще зовсім молодий, а вже впливовий. Має високий ранг і не менш високу кваліфікацію.

Та Картер не тільки заздрив цьому щасливчику. Він ще й боявся його. Особливий інспектор «Бізона», мабуть, приїхав сюди не лише для того, щоб виявити високу честь резидентові, який провалився. Для цієї місії могли вибрати працівника іншого профілю. Спеціальна служба ЦРУ справді з'являється лише там, де треба відновити належний порядок у секретних справах або притягти до відповідальності у чомусь винних співробітників.

Поки в салоні першого класу поліцейські чиновники штампували паспорти тих, хто мав шведські візи, і видавали транзитним пасажирам контрольні талони, поки спускали корабельний трап, Картер повторював у пам'яті мотивування, які б виправдали його. Ні в чому він не винен! Бездоганний і свято відданий зірчасто-смугастому прапору. Помилився, але трошки, в межах дозволеного.

Забронювавшись з усіх боків, Картер зійшов з корабля і став перед інспектором.

Даремно він мучився, шукаючи собі виправдань. Містер Ку зустрів його як переможця, друга і брата.

– Здрастуйте, дорогий Раф! Незважаючи ні на що, ви чудово виглядаєте. Радий бачити вас і першим вітати. Шеф шле свої найщиріші привітання.

Він тиснув руку Картера, плескав його по плечу.

– Ну й дісталося ж вам, Раф. Бідолаха! – Не співчуття, а захоплення було в голосі і погляді інспектора. – Таке пережити, стільки набратися лиха!.. Уявляю ваш відчай.

Забутий Шарп нагадав про себе.

– Сер, маю честь вітати вас!

Інспектор неквапливо обернувся до супровідника, недбало кивнув і ввічливо сказав:

– І я вас вітаю.

– Це й усе, сер?

– А що вам потрібно ще?

– Я думав, ви подякуєте мені за те, що я доставив у цілості таку швидкопсувну особу.

– Дякую насамперед за гумор.

Інспектор поплескав супровідника по плечу і сів за кермо. Ласкаво кивнувши головою, він запросив Картера сісти поруч. Мотор загув, і машина виїхала на вузьку портову дорогу, прокладену між лінією причалу і скелястою кручею, на якій розкинувся старий заповідний куточок Стокгольма.

– Нам з вами, Раф, наказано не пізніше як завтра прибути до резиденції генерала Крапса, – сказав містер Ку. – А ви, містер Шарп…

– Так, сер, я знаю свої обов'язки. Підвезіть мене, будь ласка, на Королівську вулицю, до Карлтон-готелю.

Машина піднялася на комбінований двоповерховий міст, проминула шлюз і спустилася на іншу частину затоки, де починалася центральна стара частина міста, так зване Сіті. – Промайнули величезну автомобільну стоянку з лічильниками, похмурі будинки газет, міністерства, готель, пам'ятник якомусь шведському королю.

Картер сяючими очима вдивлявся в знайомий і завжди привабливий Стокгольм.

Вулиці, провулки, жовті миготливі світлофори, оранжеві, голубі, лимонні тенти, райдужний потік людей, вітрини з манекенами, одягнутими і взутими у все італійське, вітрини з найтоншою, французького виробництва, білизною, вітрини з голландськими тюльпанами, вітрини, забиті боксами американських сигарет «Кемел» і «Вінстер», пляшками з італійським вермутом «Чінзано» і «Мартіні», з шотландським віскі, туніським виноградом, португальськими креветками і лангустами, цейлонськими кокосовими горіхами, індійськими солодощами, іспанським хересом, вітрини, за якими виблискують західнонімецькі і американські мерседеси, «оппелі», кадилаки і форди.

Картер все більше й більше веселішав, споглядаючи ці, милі його серцю, картини. Боже мій, як йому потрібно все це бачити, щоб почувати себе повноцінною людиною!

Російський полковник там, в Ужгороді, під час дискусії все це охарактеризував як «ворожі істоти». Що ж ворожого у цих речах?

Кадилак зупинився на гомінливому перехресті Свеавеген і Кунсгаген, біля величезного рекламного щита. Молода жінка, ідеал шведської краси – шовковисто-біле, спадаюче на плечі волосся, голубі, як шхери, очі, сяючі зуби, відкрита посмішка, – заглядала в душу Картера і питала: «Невже ви ще не бачили Інгрід Бергман у новій ролі? – Картер посміхнувся, з зусиллям відриваючи погляд од реклами. – І це теж «ворожа істота»?»

Тоненькі стрункі шведки, одягнені з великим смаком, в архімодних кольорових капелюшках, глибоко насунутих на біляві голівки, темноокі красуні, затягнуті і підтягнуті, що дзвінко вистукують каблучками, лишають позад себе невидиму пахучу доріжку паризьких духів. Шведки, поруч з якими і чудові парижанки, не кажучи вже про американок, виглядали б старомодними, ці сучасні королеви, які заповнювали вулиці Стокгольма, розпалили уяву Картера. Ох, як гульне ж він сьогодні, надолужить утрачене… Навіть у багатій Швеції за долари можна купити якщо не Інгрід Бергман, то добру її копію.

Черговий червоний світлофор, чергова зупинка в потоці машин. У відкрите вікно кадилака ввірвалася запаморочлива хвиля повітря, насиченого пряним запахом добре підсмаженої, добре змолотої кави.

Картер посміхнувся, повернув голову і побачив колоніальну крамницю, двері якої передбачливий господар завжди тримав відчиненими.

Не лишився байдужим до аромату кави і містер Ку. Він підморгнув Картеру.

– Тільки заради цього запаху варто жити! Га?

Коли Шарп вийшов з машини, містер Ку зразу ж запитав:

– Ви, звичайно, здивувалися, що вас зустрів саме я?

– Одверто кажучи, так.

– І погано про мене подумали?

– Ні. Навпаки, я подумав про вас добре.

– Невже?.. Дивно. Про мене мало хто думає добре. Але мене це не обходить. Така служба.

– Сер, мене чекають неприємності? – помовчавши, похмуро запитав Картер.

– Без паніки, Раф! Попереджаю: служба розслідування не займатиметься вами. Така вказівка зверху.

– Чому? А я хотів…

– Ми знаємо все. Не ломіться у відчинені двері.

– Он як! – Камінь, що душив серце Картера, впав.

– Більше того, – вів далі Ку, – шеф, посилаючи мене сюди, попередив, щоб я не здумав, навіть у завуальованій формі, під виглядом дружньої бесіди, вчинити вам допит.

«Боже мій, – подумав Картер. – Я, здається, виходжу з цієї історії біліший од білого».

ТАЄМНЕ З ТАЄМНИХ СІ-АЙ-ЕЙ

Навіть над входом у пекло, за свідченням Данте, написано дуже стримане попередження: «Хто йде сюди, облиш усі надії!»

Над входом в Сі-Ай-Ей, над незліченними норами цього заплутаного, недоступного сонячним променям лабіринта, виритого під Європою і Америкою, Азією і Африкою, викарбувано попередження: «Хто йде сюди, забудь, що ти людина».

Дай руку, читачу, зайдемо в таємне з таємних американської розвідки.

Центральне розвідувальне управління США міститься, як указано в багатьох довідкових і телефонних книгах, у Вашінгтоні, на 24-й стріт. Але це не зовсім так. У порівняно невеликому цегляному будинку на 24-й вулиці Вашінгтона міститься лише одна з філій Сі-Ай-Ей, найменш важлива навіть з тих, які мають не засекречену адресу. Та весь штат ЦРУ, його численні конспіративні служби, якими він керує, не вмістилися б і в тисячі таких будинків, як на 24-й стріт.

Керівництво шпигунськими центрами здійснюється з оперативного управління ЦРУ. В системі цього архіважливого управління є архіважливий «Відділ таємних операцій», «Departament of Covert Activities».

Дехто називає його «Departament of Dirty of Tricks» – відділ брудних трюків, а скорочено ДДТ.

Рандольф Картер був співробітником цього відділу. В секретну резиденцію шефа відділу й привів його містер Ку.

Південна Баварія. Заповідні ліси, район стародавніх руїн, старих і підновлених замків, мисливських угідь, лісозахисних і звіроохоронних інститутів, улюблене місце відпочинку Гітлера і деяких високопоставлених осіб окупаційних установ США.

Тут, в одному з замків, що загубився в горах та непрохідних лісах, і оселився Артур Крапс. Він, як і колишній фюрер, майже постійно жив на Баварському привіллі. Залишаючи свою резиденцію тільки тоді, коли цього вимагали «високі державні інтереси США».

Я не можу назвати точної адреси відділу, яким керує генерал Крапс, через те, що він кочує. Вчора генерал міг бути у США, в Ерлінгтоні, штаті Віргінія, по сусідству з Управлінням національної безпеки, завтра – в Західному Берліні, у фронтовому місті, як його називають в Америці, в будинку під номером 170–172, Далем Клейалеє. Післязавтра Крапс може переїхати у Південну Баварію, в який-небудь глухий замок. У недалекому майбутньому, якщо вірити газеті «Нью-Йорк таймс» від 22 червня 1956 року, всі органи ЦРУ будуть сконцентровані в одному центрі, який уже будується біля Хемптона і Макліна в штаті Віргінія. Правда, газета тут же попереджає, що під дахом цього центру зберуться лише ті відділи ЦРУ, яким не протипоказано за умовами конспірації бути разом.

Найімовірніше, що «Відділ таємних операцій», як і досі, буде кочувати.

«Відділ таємних операцій» – це насамперед розкидана по всьому світі мережа суворо спеціалізованих шкіл «Робертс-Колледж», де готують майстрів шпіонажу, диверсій, терористичних актів, провокацій.

«Відділ таємних операцій» – це велетенська катапульта, що викидає час від часу в соціалістичні країни головорізів, які розмовляють китайською мовою і корейською, російською і польською, румунською і угорською, але діють завжди і скрізь по-американськи. «Відділ таємних операцій» – це відступники і зрадники з країн Східної Європи, яких назвали й самі ж американці «людьми закону Лоджа».

«Відділ таємних операцій» – це таємні вбивства в Будапешті і Празі, Бухаресті і Варшаві, вибухи на кораблях і літаках, що належать країнам соціалістичного табору, пожежі на військових складах, викрадання секретних документів, шантаж, підробки, підкупи, руйнування стратегічних мостів, катастрофи на залізницях, аварії на великих електростанціях.

«Відділ таємних операцій» – це отруєний кинджал і безшумний пістолет, націлені в наше серце.

«Відділ таємних операцій» – це радіопередавач з клеймом «Made in USA», пластична операція обличчя і отруйна шпилька, ампула із смертельною порцією ціанистого калію, коди, шифри, явки і паролі, «штучне вухо» і рукавички з струмом високої напруги, невидиме чорнило, невидимі фотоапарати, невидимі сліди, слідкування і втечі, довготрубний гостроспрямований мікрофон з попереднім посиленням і записуючим приладом, за допомогою якого можна підслухувати розмови на відстані 400 метрів.

«Відділ таємних операцій» – це, нарешті, павутиння, що протягнулося між штабом генерала Артура Крапса і незліченними осередками відомства Аллена Даллеса. «Відділ таємних операцій» мав доступ у найсекретніші канали ЦРУ, але до себе впускав лише обраних.

Картер не знав усіх таємниць відділу, але й те, що він знав, викликало в нього високу повагу. Тут щедро нагороджували і немилосердно карали. Висували на пост диктаторів, як було на Кубі, у Гватемалі. Тут забували ім'я, яке дали батьки, і діставали нове, вигідне секретній службі. Тут іноді починали гру на шахівниці пішаком, а кінчали королем. Тут надзвичайно високо цінували особливий вид таланту – талант хитрувати і прикидатися, проникати, як фільтрівний вірус, крізь усякі перепони, брехати з обеззброюючою щирістю, хреститися, в думці проклинаючи бога, дружньо цілувати свого найлютішого ворога, бачити сни на замовлення, пити горілку і не п'яніти, любити. того, кого ненавидиш, бачити невидиме простим оком, відводити будь-яку підозру від справжніх убивць і звинувачувати невинних…

Містер Ку здав Картера, з рук на руки, високому, сутулому, із старомодними вільгельмівськими вусами чоловіку в мундирі лісової охорони, озброєному хромованим секатором.

Вусатий садівник, він же мажордом «Бізона», повів Картера через зимовий сад, вологий і душний, в хол замка. Кивнувши на дубові сходи, що вели на другий поверх, сказав:

– Будь ласка, проходьте, на вас чекають.

Протягом свого довгого життя розвідника Картер багато бачив такого, що приголомшило б звичайну людину. Давно він освоївся із специфікою глибокого підпілля і конспірації. І все-таки, потрапивши до «Бізона», був захоплений. Подумати тільки, якої високої честі удостоївся – особистої аудієнції генерала Крапса, який навіть перед визначними працівниками свого відділу з'являється не частіше, ніж божественний імператор Японії перед міністрами і послами.

«Як він зустріне? – думав Картер, піднімаючись сходами. – Куди пошле? Знову Росія? Угорщина? А може, цього разу Польща?»

Чим вище піднімався Картер крутими сходами, тим сильніше колотилося серце. І як йому не колотитись, як не завмирати!.. Навіть повітря тут якесь особливе, повітря великих таємниць.

Сходи вивели на простору площадку, в хол другого поверху. Скляний купол, крізь який видніється небо. Пальми в діжках. Велетенські і карликові кактуси. Чучела ведмедів, диких кіз, кабанів і на стінах безліч оленячих рогів.

Картер, не знаючи, куди йти далі, зупинився. І зразу ж з-за велетенської пальми вийшов здоровезний хлопець у замшевій куртці.

– Направо, потім прямо! – скомандував він.

Картер повернув направо і потрапив у довгий глухий коридор, вимощений потертими кам'яними плитами. Ступав по них обережно, але вони відлунювали наче дзвони, попереджаючи: йде чужий, бережися, господарю!

– Ви вже прийшли! – почувся голос ззаду.

Картер озирнувся. В протилежному кінці коридора стояв хлопець у замшевій куртці, розставивши ноги як поліцейський, що регулює рух на людному перехресті. Груди його були випнуті, руки в кишенях.

Тихо розсунулися білі двері, і Картер ввійшов до кімнати з високим склепінням. Полірований, без жодного папірця, з одним телефоном, стіл. Вікно з густими гратами. Голі стіни. Тиша. Де ж секретар чи помічник?

Картеру хотілося запалити, сісти, перевести подих, трохи заспокоїтись, але він не посмів.

Левова пайка з тих ста мільйонів доларів, які конгрес виділяє спеціально для підривної діяльності в соціалістичних країнах, проходить, про це Картер знав, через сейфи «Бізона» та його довірених осіб. Усе міг робити цей безвісний диктатор, головний майстер світових сенсацій, цей некоронований владика королівства, населеного лицарями плаща й кинджала, яке називається «Відділом таємних операцій».

Президента США Ейзенхауера Картер поважав. Мільйонерів Дюпона і Рокфеллера, Моргана і Гаррімана вважав за ідеал американців. Кінозірок Голлівуду любив. Але свого шефа, генерала Крапса, він обожнював і схилявся перед ним.

– Зайдіть! – почувся чийсь сильний з металічним відтінком голос.

Картер оглянувся – нікого. Ні, це був уже не голос охоронця в замшевій куртці. Очевидно, сам господар запрошував його за допомогою радіо.

Картер увійшов до великої круглої кімнати. Всі вікна розчинені навстіж. Дикий виноград, густий, нагрітий сонцем, обрамлює віконні прорізи, його листя тихо шелестить од вітру.

На підвіконнях розсипано корм для голубів, стоять глиняні мисочки з водою.

Чомусь Картер побачив спочатку це, а потім уже інше. В глибині кімнати камін, в якому палахкотить вогонь, телевізор, столик з пляшкою коньяку, два шкіряних крісла. В кріслі сидів Крапс. Незважаючи на свою огрядність, він підвівся енергійно і легко. Генерал був у цивільному: просторий сірий піджак, біла сорочка з білим комірцем і чорним бантиком замість галстука. Твердо, чітко відбиваючи крок, гордо несучи голову з вогненним, трохи кучерявим волоссям, він підійшов до гостя, схопив його руку, міцно потиснув і з гострою, але одверто доброзичливою цікавістю глянув у вічі.

– Хеллоу, хлопець з того світу! – промовив він, посміхаючись. – Ну, як там, жаркувато?!

Генерал підійшов впритул, Картер із задоволенням вдихнув запах добрих сигар, старого витриманого коньяку і тонких духів. Ах, ці духи!.. Вони викликали в уяві Картера образ жінки, що була тут недавно, злегка прикритої чимось прозоро-білим, босоногої, простоволосої.

Картер посміхнувся своїм думкам і тут же помітив на комірці шефа платинову павутинку. Наймодніший колір! Цікаво, хто вона – американка чи німкеня? І скільки коштує така пташка? Зрештою, ціна для шефа не має значення! Доларів у нього багато: може мати гарем, може пити і їсти те, що колись було доступно лише імператорам і королям.

Гостре почуття заздрості і захоплення обпекло Картера. Живуть же люди!

Жорсткі, владні руки шефа енергійно, по-хазяйськи общупують Картера, безцеремонно, як хлопчиська, поплескують по щоках. А він не відгукується на його ласку. Мовчить.

– Що сталося, Раф? – захвилювався генерал. – Чому ви так наїжилися?

– Сер, соромно і боляче. Стільки лиха накоїв! Ви мені виявили таке довір'я, а я не виправдав його!..

Крапс посерйознішав. Уважно, з новим інтересом дивився на Картера. Глибоко посаджені, ясні і розумні очі насторожені. Губи стиснуті. Голова трохи нахилена. Дивиться, вивчає, думає, спокійно чекає, що ще скаже співрозмовник.

І Картер зрозумів, що шеф бачить його наскрізь. Треба швидше відступити на вигіднішу позицію.

Похнюпившись, він уважно розглядав свою долоню.

– Незважаючи на мій провал, ви так великодушно обійшлися зі мною, сер…

Попередня, як і в першу хвилину зустрічі, одверто-добродушна посмішка лягла на губи Крапса.

– За битого двох небитих дають. Так, здається, кажуть росіяни?

Веселий багатообіцяючий жарт не підбадьорив Картера, не надав йому жвавості. Він мовчав, старанно підбираючи слова.

– Яв скрутному становищі, сер.

– У чому справа? Що вас турбує?

– Бачите…

Косноязичність «хлопця з того світу» і його хвилювання було справжнім, щирим. Крапс це добре бачив. Нарешті Картер наважився і промурмотів:

– Сер, кажучи одверто, я повернувся сюди відбувати покарання, а ви…

– Це добре, що ви так думаєте. Я вже вам сказав, що за одного битого дають двох небитих.