Текст книги "Дунайські ночі"

Автор книги: Александр Авдеенко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 17 страниц)

Олександр Авдєєнко
ДУНАЙСЬКІ НОЧІ
Повість

_{Художнє оформлення Г. В. МАЛАКОВА}

ЧАСТИНА ПЕРША

«РУКОТРЯСІННЯ»

Влітку 1956 року полковникові Шатрову принесли розшифровану телеграму периферійного управління державної безпеки. Вона відтіснила інші справи і стала початком багатьох подій найближчих тижнів і місяців.

«Сьогодні до місцевих відділів міліції, – повідомляли з міста Н., – надійшло кілька заяв од громадян, які мимоволі стали свідками негідної поведінки американського дипломата Картера і його супутника-шофера. Проїжджаючи на своєму автомобілі по шосе Москва – Київ, Картер відхилився від обумовленого маршруту, проник у район, де проходили навчання танкових підрозділів, зробив кілька знімків спеціальними апаратами. Потім повернувся на магістраль і поїхав на південь у напрямку Києва, часто зупиняючись. Того ж дня, за свідченням інших громадян, Картер удостоїв своєї старанно замаскованої уваги військовий аеродром у районі Б., радарні установки поблизу Ш., міст через ріку Д. і завод на правому березі.

В Києві Картер зупинився в готелі «Інтурист». Після сніданку оглядав місто, демонстративно фотографуючи визначні місця. Купався, загоряв на пляжі. Зайшов до універмагу на розі Хрещатика і вулиці Леніна. Обідав на Володимирській гірці, на відкритій веранді, милувався Дніпром і задніпровською панорамою. Того ж дня в різних місцях знайшли брошури, сповнені наклепів на Україну, видані в Мюнхені концерном «Вільна Європа».

Увечері відвідав театр опери та балету, шалено аплодував, купив фотоальбом виконавців. Вечеряв у місті. Багато випив. Пізно вночі напідпитку, веселий, споглядав Дніпро, залитий місячним сяйвом, і вигукував по-російськи, звертаючись до випадкових перехожих: «Тиха украинская ночь!.. Чуден Днепр при тихой погоде!..» Та інше в такому ж дусі.

На другий день Картер відвідав Софійський собор. Це було в такий час, коли в музеї зібралося багато людей. Серед відвідувачів були двоє хлопців, схожих на студентів. Картер і «студенти» зупинилися біля старовинної фрески і обмінялися паролем: «Пощастило вам, українцям! – сказав Картер. – Такі воєнні бурі бушували в Києві, а ці шедеври збереглися. – Трохи помовчавши, він додав – Скажіть, а чому вашу молодь цікавить старовина?» Один хлопець відповів: «Це ж наша історія». Другий одразу ж смикнув товариша за руку і сказав: «Ходімо, Петре, а то не встигнемо все оглянути!» І вони відійшли від Картера. Але, виходячи з музею, хлопці знову зустрілися з ним у дверях і передали якийсь пакунок. Це було зроблено спритно. Встановити, хто ці хлопці, не пощастило. Вони вмить зникли. Вжито заходів для їх розшуку».

Того ж дня Шатров і його найближчий помічник, капітан Гойда вилетіли на захід. Квитки взяли не до Києва, де ще перебував Картер, а до Львова.

Шатров і Гойда летіли на побачення з містером Картером. Та їхня зустріч мала відбутися, проти бажання американського дипломата, невідомо де, коли і за яких обставин.

Пробувши два дні в Києві, Картер вирушив на захід. У Львові прожив добу, знайомився з визначними місцями міста. Лише один раз зустрівся на Академічній з Качалаєм, як з'ясувалося потім, працівником Одеського інституту садівництва і виноградарства. Розмова була короткою. Через годину після зустрічі Качалай зайшов на телеграф і послав телеграму в Ужгород до запитання на ім'я Букви. Він повідомляв адресата, що Петро з братом Іваном виїжджають днями в Ужгород складати екзамени до університету. Потім Качалай забрав чемодан з готелю і поїхав на вокзал.

Картер після побачення з Качалаєм втратив будь-який інтерес до міста: не виходив з ресторану і свого номера до самого від'їзду.

Рано-вранці він поїхав далі.

Поки Картер мчав рівнинними дорогами Прикарпаття, поки піднімався крутими зигзагами Карпат, слизькими від недавнього дощу, поки спускався запаморочливими петлями вниз, у Закарпаття, – Шатров і Гойда не поспішаючи поснідали у Львові, сіли в автомобіль і поїхали на аеродром, звідки й вилетіли в Ужгород.

Карпати!.. Сьогодні вони навдивовижу чисті. Ні туману, ні хмаринки, ні марева. Не видно й диму, що застилає землю ранньою весною і восени, коли верховинці випалюють полонини, щоб на наступний рік буйнішою виросла трава. Все далеке здавалося близьким. На заході – польські Карпати. На південному заході – чехословацькі. Трохи лівіше – рівнина, розрізана Тисою. Це Угорщина. Ще лівіше – румунські Карпати. Сині лісисті гори, одна від одної вища. Снігові завали на північних схилах. М'які прогини між округлими вершинами – ворота гірських вітрів. Вузькі і темні ущелини. Серед кам'яної суворості і хвойної чорноти зеленіють полонини. Звідти, від високогірних луків, починає свій шлях річка Кам'яниця. Від перевалу до Явора, зверху донизу, наче зигзаг блискавки, вона розтинає Карпати.

Шатров дивився у вікно і посміхався. Скільки разів пролітає він над цим краєм! Давно і навічно закарбувалися в його серці всі ці вершини, похмурі урочища, ущелини, виноградники, ниви і велетенські мости, перекинуті через провалля. Але він завжди радів, коли все це знову з'являлося перед ним. Радів і трохи сумував. Усе довкола таке ж прекрасне, як і раніше, а він уже зовсім сивий, часто прислухається до серця.

Шатров глянув на Гойду, запитав:

– Ну, Васильку, що сказав би наш друг Сірий про такий пейзаж?

– Що?.. Він би спочатку проспівав: «Давно ми вдома не були!..» А потім: «Ось вона, колиска гірської і долинної краси!..»

– Перебрав міру наш Сірий, га?

– Ні, в нормі. Ви гляньте, що робиться внизу! І рай і пекло впереміш.

Гру в «Сірого» друзі придумали давно, і вона стала улюбленою. Голос «Сірого» – це вислови мудреців, філософів, афоризми, приказки, загадки, а часом і власна творчість.

– Йдемо на посадку. Ужгород! – сказав Гойда.

Стояла тиха безвітряна погода, сонце пекло немилосердно, пахло скошеними, ледь прив'ялими луговими травами. Щебетали пташки.

Закарпатська земля! Ще і ще раз вона покликала до себе Шатрова і Гойду. Прикордонний, особливий кран! Десятки і десятки тисяч закарпатців, що втекли у свій час од голоду, злиднів і безправ'я, живуть у США, Канаді, Південній Америці. Тепер багато хто повертається додому. Інші приїжджають у гості, щоб подивитися на рідну Верховину. Але бувають і такі «земляки», які використовують туристську путівку в інтересах містера Даллеса.

Картер оселився в ужгородському готелі «Верховина». Обідав тут же, в ресторані. Вибрав столик біля вікна, звідки було добре видно людну торгову вулицю і міст через ріку.

Офіціант Гонтар, прибираючи посуд, «прибрав» і товсту пачку доларів, яку поклав Картер під серветку.

Шатров був упевнений, що цим діло не кінчиться. Гонтар повинен натомість щось передати.

Поки що американець, пообідавши, пив каву, палив, відпочивав. Шатров працював. Він готувався застукати Картера на гарячому, думав про сліди, залишені військовим аташе в Софійському соборі і на телеграфі, на Академічній вулиці Львова і в ужгородському готелі. Хто ті двоє «студентів»? Куди зникли? Звідки взявся Качалай, доцент з Одеси? Старий агент, витягнутий з-під пласта нафталіну, чи недавно завербований?

Офіціант Гонтар… Досі жив скромно, тихо, ніхто його ні в чому не підозрював. Розконсервований чи прискореним методом залучений якимсь заокеанським дядечком? Що встигла зробити ця, на перший погляд, роз'єднана зграя? З ким зв'язана? Які її найближчі наміри?

Кожна нова операція починалася для Шатрова саме так: що? як? чому? де? коли? звідки? І сміливі думки, і обережні припущення, в основі яких лежить знання характеру противника, його винахідливість.

Багато років прослуживши на варті державної безпеки, Шатров не став самовпевненим, не вважав себе всемогутнім володарем універсального ключа, здатного розкрити всі таємні схованки ворога. Добрий сапер на фронті щодня має справу з вибухівкою, мінує і розміновує, розгадує сюрпризи ворога, але ніколи не забуває, що не має права помилятися. Праця Шатрова ще складніша і відповідальніша. Патріоти ризикують життям, коли це потрібно. Але ніхто, ніде й ніколи не має права ризикувати державною безпекою. Діяти завжди треба безпомилково, завжди на певність, знаходячи все нові й нові способи, влучати в ціль! Запобігати! Вгадувати! Ставити на шляху ворога нездоланні перепони.

На другий день вранці Картер, рум'яний від щойно прийнятої ванни, у свіжій сорочці і світлому легкому піджаці, спустився з другого поверху і, привітно розкланюючись з обслуговуючим персоналом готелю і ресторану, зайняв своє місце біля вікна.

Офіціант приніс сніданок: холодну шинку, яйця, підсмажені скибочки хліба, вершки. Багатозначно поглядаючи на накрохмалену серветку, він промовив звичайну фразу:

– Смачного!

Картер подякував і витягнув з-під серветки маленький, акуратно загорнутий пакуночок.

Гонтар ще не встиг відійти від столика американця, як невідомо звідки з'явилися люди з суворими обличчями, але бездоганно ввічливі.

Картер був настільки приголомшений і збентежений, що навіть не поворухнувся, не спробував кинути під стіл секретні документи. Блідий до синяви, з розширеними зіницями, наче п'яний од наркотиків, американець мовчки посміхався.

Дипломатія, що поробиш!

Посміхався і з ніжною вдячністю тряс усім руки, коли відповідно оформляли документи, як його спіймали на гарячому. Посміхався і тряс усім руки, коли оголосили, що його діяльність несумісна із статусом акредитованого дипломата, і Міністерство закордонних справ СРСР запропонувало йому залишити межі Радянського Союзу.

«Рукотрясіння» – так потім назвав Гойда цю процедуру. Шатров засміявся і сказав:

– Саме так назвемо операцію. Ру-ко-тря-сіння! Нехай у такому вигляді й гуляє по наших паперах. Не знаю, вдало це чи невдало, але за свіжість ручуся.

Офіціант готелю «Верховина» в момент арешту роздушив ампулу з ціанистим калієм, довівши цим свою відданість Сі-Ай-Ей і перешкодив слідству викрити тих, хто передав йому секретні документи.

Смерть Гонтаря трохи підбадьорила містера Картера, пригніченого провалом, його викрили на тому, що він з шпигунською метою фотографував військові об'єкти (це довели вилученою плівкою), що зустрічався із своїм агентом, дав йому дві тисячі доларів і одержав від нього під час другої зустрічі шпигунські відомості. Про побачення у Львові на Академічній з доцентом Качалаєм не згадали. Вважав за краще промовчати про неї і Картер, гадаючи, мабуть, що вона не була зафіксована.

Доцент Качалай, повернувшись до Одеси, тяжко захворів.

Телеграма до запитання на ім'я громадянина Букви лежала на поштамті.

В Ужгороді, згідно з довідкою адресного стола, мешкало кілька чоловік, на прізвище Буква.

Гойда під різними приводами познайомився з цими людьми і зрозумів, що вони не питатимуть телеграми. До віконця № 5, до дівчини з солом'яною чолкою, підійде хтось інший. А може, не підійде й зовсім після того, що сталося в ресторані готелю «Верховина». Так чи інакше, треба стерегти телеграму, цю, можливо, основну ниточку, за допомогою якої можна буде розкрити важливу таємницю містера Картера.

Два дні марно чергував Гойда на поштамті. На третій примчав до Шатрова.

– Прийшла Буква! – вигукнув він, сяючи чорними очима. – Прийшла. Обережненько, навшпиньках, на самих мізинчиках-нігтиках, а все-таки придибала. Як же, їдуть Іван та Петро!

Василь, як і багато його ровесників, що живуть у Закарпатті, на цьому людному перехресті Східної і Центральної Європи, добре знав чеську, румунську, угорську і німецьку мови. Від далеких, овіяних піснями і легендами днів війни лишилося немало добрих слідів у натурі Василя Антоновича Гойди. Не на обличчі вони, не в одязі. В душі, в роботі, в його стосунках з людьми, в манері розмовляти. І в очах.

Капітан Гойда… Чекіст нової формації часів суворого дотримання соціалістичної законності. В тринадцять років був неписьменний. Тепер має вищу освіту, досконало володіє п'ятьма мовами. І поруч з ним, і навколо, у кожному відділі, в усіх управліннях працюють такі ж, як він, вихованці університетів: фізики, математики, історики, філософи, педагоги, мобілізовані партією охороняти державу, її таємниці, працю і спокій громадян. Нове покоління чекістів.

– Ну, Васильку, – спитав Шатров, – з якої літери починається твоя Буква? Розповідай!

Шатров не міг звикнути, та й не намагався, називати Гойду товаришем або капітаном. Людині незабаром тридцять, а він все ще Василько. Нічого, стерпить! От коли рум'яне обличчя пооруть гіркі зморшки і час посіче кучері, тоді можна й Василем Антоновичем величати.

– Сьогодні на поштамті, – розповідав Гойда, – Кашуба послав в Одеський інститут виноградарства і садівництва чимось заражену горстку виноградних лоз. Просив терміново дослідити, повідомити…

– А звідки ти про це знаєш? – перебив Шатров.

– Прохопився Кашуба, зайшов у конфлікт з поштовим працівником! Довелося йому підкоритися правилам, розкрити рекомендовану бандероль, вийняти листа. «Не можна так, громадянине! Наклейте на конверт марку і опустіть у скриньку». – «Але ж, панночко, не зрозуміють вони там, в інституті, що це за лози. Треба, рідненька, посилати як є! З листом, з поясненням. Ти вже, голубко, зваж». Не зважила… Відправив бандероль і листа, заховав квитанції і попрямував до віконця № 5, де видавали кореспонденцію до запитання. Я вже зрадів: він, Буква!..

Але Кашуба раптом озирнувся, наче хтось штовхнув його в спину, звертаючись до дівчини, спитав: «Чи можна передплатити журнал «Бджільництво»?» – «Далі, в шостому передплачують». Передплатив і пішов.

– Все?.. – спитав Шатров. – Хто він такий?

– Працює садівником у жіночому монастирі. Приїхав до Явора недавно, з берегів Дунаю. Там, на Дунаї, в Ангорі, теж по виноградарству в ігумені Філадельфії служив. Ви, здається, чимось незадоволені?

– А ти, здається, всім задоволений, ладен кричати «ура»?

– До «ура» як до неба, але… я твердо певен, що натрапив на слід.

– Малувато підстав для такої певності. Ти, звичайно, не згоден, заперечуватимеш?

– Так!.. Доцент Качалай працює в Інституті виноградарства і садівництва. Туди ж, в Одесу, летить рекомендована бандероль із Закарпаття і саме після того, як в Ужгороді провалився містер Картер. Це шифрований сигнал. Ви не згодні, Микито Самійловичу?

– Спробуй не погодитися з тобою… Який сигнал? Про що?

Гойда подумав і, не переводячи подиху, ніби читаючи, промовив:

– Американець до Ужгорода прибув щасливо. Не турбуйтеся. Все гаразд, його появу у вікні ресторану «Верховина» сприймаю як наказ діяти. З глибокого підпілля виводжу на лінію вогню всі свої сили. Негайно робіть те саме.

Шатров засміявся.

– Не забувай, Васильку, пораду Сірого: «Хто насилує обставини, того обставини насилують теж». Зрештою, чого тільки не буває. Давай, фантазуй, не бійся. Не забувай, що ми живемо у вік атомної енергії і кібернетики. Неймовірне може виявитися цілком реальним, вірогідним… Маю до вас запитання, товаришу капітан. Кашуба читає газети? Як він сприйме замітку про видворення з Радянського Союзу містера Картера?

– Злякається, залізе у монастирську нору з головою, наглухо закриється і чекатиме… з моря погоди. І дочекається. Не дозволять йому в такий час довго сидіти без діла.

– А на що він здатний?

– Не знаю. Треба ближче до нього придивитися.

– Що ти робитимеш? Як потрапиш у монастир. Монашкою обернешся?

– Можливо й так.

Обидва засміялися – вони добре розуміли сказане і недоказане.

Дуже часто, залишаючись удвох, Шатров і Гойда легко, невимушено сміялися один з одного, обмірковували серйозні справи. Особливо тоді, коли стояли біля початку операції, коли треба було думати й думати, визначати напрямок пошуків, перебирати різні варіанти можливих і неможливих дій противника, орієнтуватися по непомітних у темряві вішках.

Повернемося до того дня і години, коли Рандольфа Картера спіймали на гарячому і коли він змушений був зустрітися з полковником Шатровим. «Спійманий на гарячому!..» Для будь-якого агента іноземної розвідки, не захищеного дипломатичним паспортом, це стало б суворим вироком, для містера Картера, акредитованого дипломатичного працівника, ці слова прозвучали тільки як скандальне викриття. За шумний провал його, безумовно, буде покарано «Бізоном», понижено на посаді і в чині.

Та що це значить у порівнянні з перспективою стати перед радянським Військовим трибуналом. Спійманий на гарячому, але Картера захищає дипломатичний паспорт громадянина США і міжнародні традиції. Саме тому, коли його схопили за руку на місці злочину, коли не знайшлося способу викрутитися, американець одразу пред'явив документи і нагадав, що його особа недоторканна.

ШАТРОВ І КАРТЕР

Картер, одкинувшись на спинку крісла, поклав ноги на полірований столик.

– З чого почнемо? Може, з буддизму? Буддизм як моральний початок…

– Можна і про буддизм поговорити, – сказав Шатров. – Я давно цікавлюся буддизмом.

– Он як!.. А може, Будді дамо спокій і візьмемося за поезію? Сонети Шекспіра, га?

Шатров кивнув і прочитав перший, що спав на думку, сонет:

 
Краса для нас прекрасніша стократ,
Коли її вінчає правда віща.
Ясна краса троянд, та аромат
У їхніх пелюстках ми ціним вище.
 

Замовк, глянув на Картера.

– Ну, а ваші які улюблені сонети?

– Мої?.. Я люблю все, що написав Шекспір, від першого до останнього рядка.

– Може, прочитаєте що-небудь?

– Ні, знаєте, я з дитинства не мав здібності заучувати вірші.

Сидять один проти одного у світлій кімнаті з великим вікном, що виходить на центральну площу міста, п'ють каву, палять, посміхаються. Нічого не вдієш, треба бути чемним навіть тепер. Але і в рамках дипломатичної поважності можна відшмагати противника. Шатров не міг не скористатися з нагоди, не висловити американцю все, що думав про нього і про таких, як він.

І Картер охоче гає час у розмові з таким, здавалося, небажаним співрозмовником.

Літак, яким розвінчаний дипломат полетить до Москви, перебуває ще в повітрі, десь між Брянськом і Києвом, і приземлиться в Ужгороді години через дві-три.

– З Шекспіром покінчили. Що тепер? – запитав Шатров. – Може, поговоримо про США? Коли я був в Америці…

– Ви були в Америці?

– Давно, років двадцять тому, зразу ж після інституту.

– Сподобалась вам країна?

– Люблю американський народ, вірю в його здатність рано чи пізно осмислити своє становище. І знаєте, де я вперше повірив, що американці здатні осмислити своє життя? Не там, не у Штатах, а в самому центрі Росії, в садибі Льва Миколайовича Толстого.

– Цікаво! Чи не можете про це докладно розповісти?

– Одного разу в Ясній Поляні я побачив портрет американця, подарований Толстому. Це був тільки-но обраний президент США, який ще не вступив на цей пост. Маючи в своєму розпорядженні кілька вільних місяців, він вирішив зробити кругосвітну подорож. Виїхав із США президентом, а повернувся простим американцем. Ви, звичайно, пам'ятаєте його сенсаційне зречення Білого дому. Розум, талант, особиста привабливість Льва Миколайовича Толстого і довгі бесіди з ним дали наслідки. Як бачите, містер Картер, можна переконати навіть президента США. Отже я, розмовляючи з вами, сподіваюся, що й ваша совість не буде глухою.

– Це, можливо, трапилося б, якби ви були Львом Толстим.

– Але й ви, містер Картер, не майбутній господар Білого дому.

– Ми квити, – посміхнувся дипломат. – Поговоримо про американський народ.

– Поговоримо!.. Недавно в одній старій книзі я наштовхнувся на такі рядки: «Народ можна тільки тоді перемогти, коли будуть повалені його боги», тобто моральні ідеали, його кращі прагнення. У США моральні ідеали вже майже затьмарили автомобілі, наймодніші товари універсальних магазинів Вулворта і Мейсена, сексуальні фільми, пікантні подробиці з особистого життя кінозірок, мільярдери, гангстери, вбивці і самовбивці, викрадачі дітей. Ви пам'ятаєте, мабуть, відомі слова німецького імператора Фрідріха II: «Коли б мої солдати почали думати, то жоден з них не залишився б у війську…» І ви боїтеся мислячих людей. Мислячий американець відмовиться визнавати американський спосіб життя за найкращий у світі.

– Одному мудрецю якось сказали, що люди вважають його поганою людиною. Старий посміхнувся і мовив: «Добре, що вони не все знають про мене, а то б ще не таке сказали». Я не мудрець і тому…

Картер ображено скривився.

– Ви твердите, що американський народ – пропащий, безнадійний?

– Ні! Ще нікому, ні цезарям, ні імператорам, ні королям, ні фюрерам, ні диктаторам, як показує історія, не пощастило знищити свій народ, позбавити його розуму, серця. Я вірю, що американці все-таки перестануть обожувати нерухоме майно, автомобілі, речі. Я вірю, що людина, яка втратила себе в американському способі життя, в недалекому майбутньому знайде свою суть і стане людиною. Важко, просто неможливо мисливцеві, який підстрелив рідкісного хижака, не подивитися на дивовижне оперення, не заглянути йому в очі.

Під час подорожі по країні Картер був вдягнений абияк. Темні штани, чорні, не дуже старанно начищені черевики, темна без галстука сорочка, а поверх неї куртка з прогумованої матерії, схожа на ті, які десятками тисяч надходять у продаж в Празі і Варшаві, Москві і Бухаресті, – цілком пристойний, з погляду містера Картера, дорожний і непоказний одяг.

Тепер, коли відпала потреба у фіговому листку, дипломат вбрався у звичний для себе одяг: темно-коричневі штани, світлий піджак, білосніжна сорочка з наймоднішим комірцем, довгий неяскравий галстук, м'які черевики.

Кожен або майже кожен житель Заходу, зустрівшись з Картером, може подумати, що це джентльмен. І не важко помилитися. Коли втрачено справжнє людське обличчя, треба ховатися під маскою пристойності. Пристойність!.. Це надійна, довговічна, завжди модна, завжди доступна, завжди практична маска, що багатьох вводить в оману.

Поки Шатров говорив, Картер милувався своїми перснями, повертаючи їх раз у раз до світла. Золота широка обручка говорила про те, що американець одружений. Великий масивний перстень неофіціально свідчив про те, що військовий аташе належить до аристократичної верхівки Пентагону, що закінчив відоме училище Уест-Пойнт.

– Про що поговоримо ще? – запитав Картер.

– Хоча б про вас, містер Картер. Наскільки мені відомо, ви не мільйонер, не член правління якоїсь акціонерної компанії, не власник підприємства, не член так званого вищого товариства, хай сосайєті, а звичайний державний службовець.

– Так, я типовий американець. Запевняю вас, це не так уже й погано. Між іншим, Айк дотримується такої ж думки, вважаючи себе типовим американцем, а потім президентом США.

– Отже, не член хай сосайєті, тверезий, енергійний, начебто розумний чоловік – і все-таки займається підривною діяльністю, розпалює холодну війну. Для чого? Ви ж бачите, – повинні бачити, що це небезпечно насамперед для Америки. Згадайте великого президента, автора «Декларації Незалежності»! Півтора століття тому він казав: «Наш уряд ніколи не мав у себе на службі жодного шпигуна». А сьогоднішній президент утримує армію найманих шпигунів, більше того, він не соромиться твердити, що кожен американець, потрапляючи за кордон, мусить, якщо він патріот, бути добровільним шпигуном.

– Джеферсону ще нічого було захищати, а сьогоднішньому президентові і нам, його сучасникам… ми захищаємо американський спосіб життя і вдома, і в Берліні, і у В'єтнамі. Свобода неділима.

– Ви хочете сказати – спосіб життя тих, хто володіє автомобільними заводами, виробництвом атомних і водневих бомб, літаків і кораблів, спосіб життя рокфеллерів, дюпонів, фордів, гарріманів та інших?

Останні фрази Шатров промовив англійською мовою. По обличчю містера Картера було видно, що це йому приємно.

– Чудова вимова! Де і коли ви навчились англійської? В Америці?

– Вдома, у Донбасі.

– Невже?

– Уявіть собі. І знаєте, хто мене вчив? Дочка гувернантки знаменитого Юза. Років двадцять тому.

– Юза? – перепитав Картер. – Це ж який Юз?

– Той самий. Власник величезного металургійного заводу на півдні Росії. Англійський інженер. Капіталіст. Концесіонер, його іменем пізніше було названо місто, де я народився. Юзівка. Чули? Розуміється, чули. Можливо, навіть мали свою агентуру в Юзівці. Або намагалися мати.

– Мій друже, будьте до кінця великодушним.

– Постараюся. Чи не здається вам, що ви, відстоюючи і розхвалюючи американський спосіб життя, вважаєте брехню за істину?

– Ні, не здається. Всьому світові відомо, що ми виробляємо сталі, чавуну, нафти і вугілля більше, ніж багато країн, узятих разом. Автомобілі снують по нашій землі, як комахи. Американськими бетонними шляхами можна було б оперезати земну кулю.

– Правильно, багато хороших речей роблять талановиті американці. Але чому, скажіть, у вашій країні такий ображений, принижений той, хто працює? Чому праця не приносить людині радості і щастя? Чому, ненавидячи свою роботу, люди все-таки працюють? Чому ви прославляєте великих бізнесменів і плюєте з хмарочосів на рядового трудівника? Чому США не виростили своїх учених, здатних розщепити атом і створити атомну бомбу? Створював бомбу справжній іноземний легіон – німці, датчани, англійці, норвежці, угорці, італійці. Чому Америка не порадувала світ великими композиторами, балеринами, акторами, а змушена експортувати Артура Рубінштейна, Тосканіні, Рахманінова, Стоковського, Стравінського і багатьох, багатьох інших? Чому в країні, яка виробляє більше половини промислової продукції всього світу, має висотні палаци, що сяють склом, алюмінієм, нержавіючою сталлю, сімнадцять мільйонів американців живуть в непридатних для житла будинках? Як поєднати хмарочоси з клоакою Бауері і Гарлему? Трущоби Бауері існують у Нью-Йорку з давніх-давен, але ви не підрахували, скільки там гине бездомних людей від холоду й голоду. Зате ви охоче підраховуєте інше. З вашої преси відомо, що в Нью-Йорку розкошують півмільйона кімнатних собак, їх стрижуть і голять спеціальні дорогі собачі перукарі, їх годують в особливих собачих ресторанах. Хутровики підбирають для собачих кожушків шкурки соболя, песця, норки. В ювелірних магазинах продаються собачі ошийники з брильянтами. На заводах і фабриках виробляють собачі вітамінні таблетки, консерви, панчохи, рукавички, попони, дзвіночки, манікюрні прилади і навіть рожеву пахучу водичку для полоскання і облагородження собачої пащі. Американці такі винахідливі, що поруч з людським хай сосайєті створили і собаче вище товариство. Браво, волелюбні американці!

Картер випалив цілу пачку сигарет, випив кілька чашок кави. Він помітно втомився, але чемна, люб'язна посмішка все ще не сходила з його обличчя.

– Ви, наскільки я зрозумів, пророкуєте Америці долю Римської імперії, а Америка все більше й більше поширює свій вплив на вільний світ.

– Як поширює? Коли б не ви, містер Картер, не такі, як ви, не ваші методи, не десятки й десятки мільйонів доларів, асигнованих конгресом на потреби «Відділу таємних операцій»…

– Пробачте, але…

– Гаразд, облишимо цю небезпечну для вас тему. Повернемося до того, з чого почали. Ви заперечуєте істину, розуміючи, що вона є істина. Ви її боїтеся, ненавидите, бо вона викриває вашу суть, розкриває всі ваші справи, всі злочинні наміри ваших НАТО і СЕАТО, всі таємниці Пентагону.

– Припустімо, все це так. Але що виходить? Люди, наділені тяжкими вадами, ті, що розуміють істину, але заперечують її, заслуговують не гніву, а співчуття, бо їхня совість, так би мовити, хвора. У ваших словах, звернених до американців, немає співчуття. Але хвору совість не можна вилікувати ні гарячим залізом, ні водневою бомбою, ні міжконтинентальною ракетою. Можливо, час вилікує нас.

– Ось тепер ви маєте рацію! Коли-небудь ви все-таки вилікуєтесь, матимете совість.

– Дякую.

Картер знову поміняв маску – серйозне задумливе обличчя стало вимушено усміхненим, солоденьким.

– І коли тільки ви встигаєте все робити: викривати в протизаконних діях дипломатів, писати соціологічні реферати з серії «боротьби за розум людей», з насолодою читати сонети Шекспіра?

Люб'язність дипломата лишилася без відповіді.

Шатров не висловив і тисячної частки того, що йому хотілося сказати про правлячу верхівку США, про відомство Аллена Даллеса, про цього диктатора таємної американської дипломатії, злого генія Білого дому.

Ввійшов Гойда і повідомив, що літак, яким містер Картер повинен летіти в Москву, уже приземлився на Ужгородському аеродромі. Бесіду було перервано.

Рукотрясіння! Ще раз рукотрясіння, і містер Картер, у супроводі компетентних осіб вилетів до столиці. Але ми не прощаємося з ним. Залишаємо його тільки на деякий час.