Текст книги "Дунайські ночі"

Автор книги: Александр Авдеенко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 17 страниц)

«ГОВЕРЛА»

Залізні глухі ворота монастиря Дунай Іванович обійшов стороною. Гойда докладно розповів йому, як, не привертаючи до себе уваги, знайти Кашубу.

Перепливши Кам'яницю, пішов правим берегом ріки і незабаром вибрався до Соняшної гори. Тут, біля куреня з кукурудзяного бадилля, зустрівся з тим, хто йому був потрібен.

Живе на вільному повітрі «Говерла», п'є джерельну воду, вмивається з прозорої криниці, а немає в ньому нічого свіжого. Волосся колишнього управителя графським маєтком розпатлане, брудно-попелясте. Борода схожа на сухі водорості. Зморшки на обличчі забиті пилом. Зім'ята, ніби пожована сорочка втратила свій первісний колір, штани обтріпані, випнуті на колінах.

Думки і почуття Дуная Івановича не відбилися ні на його обличчі, ні в погляді. Він чемно привітався, зняв верховинського капелюха і, як належало прохачеві, низько вклонився.

– Я до вашої милості, пане лікар і пане агроном. Старий з цікавістю оглянув незнайомця, який скидався на селянина, і насмішкувато зауважив:

– Погано ти поважаєш лікарську милість. Вклонитися як слід не вмієш.

Черепанов засміявся і дружньо підморгнув виноградарю.

– Це правда. Нічого не вдієш. Одвик кланятись. І, мабуть, вже не звикну. Від злої долі скоро одвикаєш, слава богу.

Господар куреня мотнув бородою, вказав на великий камінь, що стирчав на розораному схилі Соняшної.

– Сідай, розповідай, хто ти, звідки і в якій справі забрів сюди.

– Отаке, зразу й викладу тобі, хто та що, та як! Не на такого напав. Хочу поговорити з толком, не поспішаючи, ніби в прикуску. – Дунай Іванович здобрив свої слова невимушеним смішком.

Старий не відгукнувся на цей веселий тон.

– Пробач, земляче, але я не маю бажання вести такі розмови.

– От, уже й розсердився, а я думав, ти з моєї породи. Ну, гаразд, прискоримо оберти… Кажуть, ви добре лікуєте виноградну лозу, заражену трутовиком?

Старий випростався, наче став вищий, стрункіший, молодший: тьмяні очі заблищали, сірі щоки порозовіли.

– Лікують людей, а виноград, заражений трутовиком, викорчовують і спалюють. – Відповівши на пароль, він кинувся до гостя, схопив його руку. – Дуже радий! Чекаю з нетерпінням. Як величати дозволиш, куме?

– В далеких відрядженнях завжди Іваном звусь. Отак і ти величай, пане лікар.

– Як дійшов?

– Добре. Листа дунайського одержав?

– Не затримався. Заховаю. Надійне місце є. Старий винний підвал з таємним входом. Сисой здоровий?

– Він сто років проживе. Чого мене сюди послали, знаєш?

– Якщо скажеш, то знатиму.

Іван довго м'яв між пальцями тугу сигарету, нюхав тютюн, чиркав мокрими сірниками. Нарешті, сказав:

– Поринач я. Людина-жаба. Не чув про таку спеціальність?

– А!.. – непевно протягнув старий. – Речі, прошу вибачення, де твої?

– На вокзалі, в камері для схову. Ввечері заберу і до тебе переправлю.

«Говерла» більше не запитував, замовк. Очевидно, його здивувала і насторожила надмірна відвертість гостя. На той випадок, якщо це так, Дунай Іванович діловито сказав:

– Наказано поінформувати тебе про справу. Допомагатимеш мені.

Десь унизу, за черешнями, що росли обабіч кам'яної дороги, загуркотіла підвода, заіржав кінь. Іван занепокоївся:

– Сюди?

– Не турбуйся. Всі черниці працюють на іншій ділянці.

– А чужі сюди не заглядають?

– Вночі хлопчаки на виноград наскакують.

– Я б теж не відмовився.

– Ох, недогадливий! – сполошився старий. Побіг у темний курінь, приніс корзину винограду. Оси, захмілівши від винного соку, наче сонні, повзали по свіжих ягодах, вкритих сизим пилком.

Черепанов узяв налиту, рясну грону.

– Гарна!.. Сонячне світло, розбавлене вином.

– Слухай, куме, а ти сьогодні їв, пив?

– Ніколи було, поспішав. Годуй!

У курені було прохолодно, терпко пахло сухими травами.

Добре поїли, випили, і господар явки довірливо глянув на Івана:

– Ну, як там, у ваших краях?.. Який вітер?

– У наших краях, звісно, все більше низовий віє, з моря, воду в Дунаї підіймає.

– Я не про Дунай.

– А про що?

– Про місце, звідки ти приїхав.

– Шваби є шваби.

– Невдячний русак! – похмуро усміхнувся лікар. – Шваби його приголубили, «жабою» зробили, а він… Я тебе, Іване, серйозно питаю, яка там погода?

– Прояснюється потроху.

– А на якому горизонті?

– Та все на тому ж, куди наші з тобою очі звернуті.

– Мої очі звернуті і туди, і сюди… розбігаються, не знають, де шукати найголовніше. А твої?

– Я, звичайно, не провісник погоди, але…

– Не тягни, Іване, викладай усе. Я питаю, як розвиваються події?

– А хіба сюди не доходять чутки?

– Чутки – чутками. Якщо їм вірити, то й у Польщі спалахнула пожежа.

– А якщо не вірити?.. – Дунай Іванович внутрішньо завмер, чекаючи, що скаже «Говерла». Підтвердить чи не підтвердить догадки Шатрова.

Старий відпив з пляшки і навіть не скривився.

– Гора Соняшна хоч і висока, але з неї мало землі видно, не далі як до кордону.

– А ти навшпиньки стань, дещо побачиш…

Так, хитруючи, викричуючись, вони ще довго розмовляли.

Дунай Іванович не поспішав, був обачливий, спокійний, розумів, що діяти треба тільки напевно, щоб не сполошити стріляного птаха. Ясно, що старий чекає якихось великих подій. Допитується, чи не змінили господарі в останній момент напрямку головного удару.

Якими силами має бути завдано? Звідки? Коли? Куди? «Говерла» всього не знає. Але дещо йому відомо.

Навіщо його сюди закинули? Яку участь він братиме в майбутніх подіях?

У разі арешту старий, звичайно, оніміє. Треба дуже обережно випитати все, поки він на волі. Пройдисвіти, які побували в усяких бувальцях, понюхали пороху, не клюють на найкращу, найзапашнішу принаду. Потрібні винятково сприятливі умови для того, щоб вони перестали бути підозріливими.

Іван їв виноград і без упину розповідав, як працював на дунайському острові, згадував своє життя-буття в Баварії, хвалився перемогами в будинках розваг Мюнхена і не намагався викликати старого на відвертість. Говорив тільки про себе, показуючи свою веселу вдачу. І він домігся того, на що розраховував, – викликав незадоволення «Говерли». Той поморщився, навіть розсердився.

– Що це ти все навколо власної персони крутишся, себе тільки й слухаєш?

– Свої пісні наймиліші. Нам з тобою, лікарю, не пуд солі треба з'їсти, а всього-на-всього грамів сто, а може й того менше. Зроблю своє діло, і адью, бувай здоров. Отак!

«Говерла» кинув стару кожушину на купу кукурудзяного бадилля.

– Лягай спати! З дороги, мабуть, притомився.

– Справді, є гріх, притомився.

Вкладаючи Івана, господар укрив його важкою, з неприємним запахом ковдрою і лагідно погладив по голові.

– Спи! Розбуджу коли треба.

Ввечері він ледве розштовхав свого гостя.

– Ей, куме, вставай. Час!

Розчісуючи волосся п'ятірнею, Іван вийшов з куреня. Над Сонячною горою розкинулося неозоре світло-синє, всіяне зорями небо. З полонин повівав свіжий, з осінньою прохолодою вітер. У скелястих берегах шуміла Кам'яниця. За рікою в садах дівчата співали пісню про Іванка. Але співали не жваво, не весело, як завжди, а на свій лад, сумовито, скаржачись, що в піснях багато

Іванків, а в житті чекають, чекають того Іванка, а він все не приходить. Іван посміхнувся:

– По мені сумують, голосисті. Гарно співають.

– Виходить, не тільки свої пісні чуєш?

– Жива ж я людина. Ех, дівчата, дівчатонька!.. Десь серед вас і моя любов гуляє.

– Твоя? – старий з цікавістю дивився на Івана при світлі гірських зірок.

– П'ятнадцять років тому моя любов була молодою, пісенною… Така й лишилась. Її голос чую в кожній пісні.

Пішли вниз до ріки.

Через пролом у монастирській огорожі пробралися на територію монастиря і вийшли до сторожки, повитої виноградними лозами.

Іван швидко ознайомився з таємною схованкою і пішов на вокзал забрати речі. На протилежний берег Кам'яниці його перевіз старий на плоскодонному човні. Години через півтори він привіз Івана назад.

У хатині на розжареній плиті кипіла вода, посеред кімнати на купі свіжої соломи стояла порожня діжка і лежала мочалка.

– Ось, куме, лазню для тебе приготував. Запаршивів, мабуть, у дорозі. Роздягайся, я тобі спину потру. – Не чекаючи згоди Івана, він вилив у діжку окропу, розбавив його холодною водою.

Господар явки хотів роздивитися свого гостя докладно.

«Говерлі», співробітнику «Відділу таємних операцій», було відомо, що «Білий» має розпізнавальний знак, витатуйований під пахвою.

Дорофій Глібов не знав, що позначений особливим тавром. Спеціалісти «Бізона» приспали Дорофія і без його згоди накололи йому шифр. «Говерла» одержав інструкцію, хто і з чим прийде до нього і як його перевірити.

Допомагаючи Івану помитися, старий ніби ненароком підніме йому руку, загляне під пахву, і переконається, чи це та людина, за яку себе видає.

Дунай Іванович не підозрював про підготовлювану пастку. Але він не попався, бо не захотів купатися в діжці і показувати своє зовсім не запаршивіле тіло.

Засміявся, сказав:

– Лікарю, зцілися спочатку сам! Стояти біля тебе важко – від тебе тхне і ти брудний!

– Даремно, виходить, старався? – образився старий. – Мийся!

– Не буду. Ніколи.

Щільно завісивши вікно, Іван відкрив чемодан, вийняв мішок із спорядженням і, нічого не пояснюючи, повільно почав надівати «жаб'ячу» одежу.

– Куди ти збираєшся?

– На побачення з дівчатами, – пожартував Іван.

– Ні, справді?

– Не догадуєшся?

– Невже зараз і підеш?

– Триматиму курс туди, а куди потраплю, не знаю. Якщо до світанку не повернуся, повідом Уварову…

– Повернешся!..

Старий притих і шанобливо, з цікавістю, дивився, як Іван натягував вовняний комбінезон і светр, як спритно заліз у гумову оболонку, як нав'ючив на себе балони, рюкзак з мінами, озброївся фінкою, пістолетом, підводним ліхтарем. Дивлячись на Івана, «Говерла» радів, що працюватиме з таким спритним, сильним і безстрашним майстром своєї справи. Такий, якщо станеться лихо, не віддасть себе живим у руки прикордонників.

Поринач ледве посувався, важко переставляючи ноги. Але як тільки потрапив у ріку, зразу став легкий і рухливий.

«Говерла» проводжав його до самої води. Пройшовши кілька кроків, Іван раптом обернувся і промовив:

– На світанку буду вдома. Приготуй чаю, добре натопи піч.

– Все буде. З богом!

Іван розтанув у темряві.

«Говерла» ще довго стояв на березі, в тіні кущів і в думках супроводжував поринача. Підхоплений гірськими водами Кам'яниці, він пропливає повз монастирський сад, бетонну башту міської водокачки, огинає явірський стадіон, рухається вздовж набережної, перетинає по рівнині залізничний вузол, циганську слобідку і на виду у прикордонної застави виривається разом з

Кам'яницею на простір Тиси, трохи вище магістралі Львів – Явір – Будапешт. Звідси до цілі недалеко. На стрімкій течії Тиси він підкрадається до залізничного моста… У «Говерли» перехопило подих, коли він уявив собі, як Іван пірнає на дно Тиси, як встановлює міни, такі гарні на вигляд…

Монастирська дзвіниця зустріла і провела північ дванадцятьма протяжними ударами.

В усіх келіях погасло світло. Тільки у віконці вівтаря за гратами світився вогник чергової лампадки. Ігуменя боялася злодіїв і цілу добу підтримувала у монастирській церкві невгасимий вогонь.

Усю ніч «Говерла» не спав: готувався зустріти свого хороброго напарника.

Перед світанком спустився до річки.

Іван нечутно виринув на поверхню Кам'яниці. Чорний, слизький, пропахлий мулом, він виліз на берег і впав на каміння. Віддихавшись, попросив сигарету.

– Не можна тут, – прошепотів старий. – Потерпи. Вдома запалиш.

– Дай хоч пожувати. – Він кинув у рот сигарету, пожував і виплюнув. – Аж легше стало! Не можу я без курева після такої роботи. І без жаркої печі теж не можу. Натопив?

– Усе в порядку. Ходімо!

Повертався Іван вільніше. За спиною не було важкого рюкзака.

В хатині справді порядок: жарко, мов у лазні, на столі кипів самовар, розставлені тарілки з закускою.

Іван скинув із себе спорядження, рушником витер мокре, червоне від холоду тіло.

– Дай сюди, продеру як слід. – «Говерла» досуха витер йому спину і груди. Та коли він несподівано смикнув ліву руку Івана, торкнув темну впадину під пахвою, той відскочив і зареготав.

– Що з тобою? – посміхнувся лікар.

– Лоскотно.

«Нічого, встигну ще перевірити, – подумав старий. – Власне, що там перевіряти, і так ясно. Але про всяк випадок проконтролювати треба».

Іван підійшов до стола, шумно потягнув носом.

– Чудово! Справжнє угощення. Браво, бравіссімо! —

Він поплескав долонею по голих грудях, сам себе запросив до столу. – Прего, андіамо а тавола! ^[5] _{5
  Прошу вас до столу.}


[Закрыть]

Приємно здивований господар підхопив італійську мову гостя:

– Седете, прего! Мангіате! ^[6] _{6
  Сідайте, будь ласка. Їжте.}


[Закрыть]

Іван чемно вклонився.

– Ві рінграціо. ^[7] _{7
  Дякую вам.}


[Закрыть]

Не одягаючись, тільки щільно закутавшись у волохате простирадло, він сів за стіл. Після гарячого чаю Іван перестав хрипіти, до нього повернувся нормальний голос, щоки порожевіли, очі заблищали.

Повеселішав і лікар.

– Де ти вивчав італійську? – спитав він.

– Там, де всі нею говорять.

– І довго ти жив в Італії?

– Недовго, але… всю Італію вздовж і впоперек об'їздив. Від Генуї до Неаполя, від Рима до Венеції.

– Був і я там колись. І у Франції був. І в Америці, Південній і Північній. – Старий витер рушником мокру бороду і спітнілий лоб. – Так, були часи: їздив куди і скільки хотів. Кордони мелькали, як телеграфні стовпи.

– Нічого, скоро повернуться ці часи.

– Скоро? Ні, не доживу я до великого дня.

– Не надієшся? А заради чого ж воюєш?

– Нехай хоч інші вволю поживуть. І ще… хочу розквитатися за всі кривди.

– З ким?

– З ким же!..

– І багато в тебе кривд?

– По саме горло.

– А як будеш розплачуватись? – Іван насмішкувато подивився на господаря. – На словах? У думці?

– В боргу не залишусь.

Іван зневажливо махнув рукою.

– Не розумію я таких переживань.

– Важко тобі зрозуміти.

– Це ж чому?

«Говерла» в думці оглянувся на довгий шлях свого життя і багато побачив: Мюнхенський університет, Берлін, Париж, де бурхливо минули роки молодості… Пригадав, як разом із своїм патроном, угорським графом, подорожував по Латинській Америці і Африці, як тратив гроші. Дорогі готелі Ріо-де-Жанейро, Буенос-Айреса, Лондона, Мадріда, Ліссабона… Зашелестіли, захрустіли, запахли вузькі зелені папірці, задзвеніли долари.

Ні, не зрозуміти цьому дунайському голодранцю, дрібній рибчині, як жив колись теперішній монастирський виноградар, що втратив, чого жаліє і за що прагне мстити.

А Іван не вгамовувався. Сміючись, великодушно сказав:

– Можеш записати на свій рахунок мою сьогоднішню роботу.

– Ну, добре, не кажи гоп, поки не перескочиш! Як упорався?

– Нормально. Без пригод. Справу зроблено акуратно. Тепер чекатимемо грому.

– І довго чекати збираєшся?

– Скільки треба, стільки й почекаю.

– А скільки треба?

– Може, стільки, а може й того менше. Куди поспішати!.. Аби день до вечора. Укриття надійне, харчі добрі, добові ідуть в доларах, вислуга нараховується.

– Теревениш. Давай побалакаємо серйозно.

– Діло робити я звик, а балакати… Посплю краще. Буона нотте ^[8] _{8
  На добраніч.}


[Закрыть].

Посвічуючи ліхтариком, старий привів Івана підземним ходом у старий винний підвал. Кам'яна коробка й досі зберегла винний аромат.

Іван повалився на купу пахучого сіна.

– На добраніч!

– Яка там вона добра!.. – Роздратований лікар рубонув гострим променем ліхтаря по обличчю гостя. – Слухай, ти, перестань грати в піжмурки! Викладай інструкції.

– Не сліпи!

Ліхтарик погас. У темряві сильніше запахло старим вином, сирим камінням.

– Чого ти від мене добиваєшся? – запитав Іван.

– Коли впаде міст?

– А для чого це тобі?

– Як же!.. Орієнтування. Мої люди томляться на вихідних позиціях, чекають сигналу. Я надіявся на тебе, а ти…

«Мої люди!.. На вихідних позиціях? Які? Де?» Дунай Іванович роздумував, як йому скористатися з одвертості, що прорвалася у «Говерли». Знайшов у темряві його руку, потис.

– Береженого бог береже. Всі інструкції викладу в свій час. Людей у тебе багато?

– Поки що п'ятеро. Молоді угорці. В кожному клекоче березневий дух Петефі. Знаєш Петефі?

«Знає Дорофій Петефі чи не знає?» – подумав Черепанов.

Старий по-своєму витлумачив довге мовчання Івана: пориначу ніяково, він роздумує, збрехати чи сказати правду, що не знає.

– Петефі – це угорський Пушкін. Ну добре, відпочивай. На добраніч.

Дунай Іванович не затримував старого, хоча йому дуже хотілося побалакати, взнати, хто ці п'ятеро угорців, де їхні вихідні позиції.

Небезпечно, старий може насторожитися.

Залишившись на самоті, Дунай Іванович намагався заснути, але не міг. Надто велике збудження було вдень. Думки не давали спокою. Лежав з розплющеними очима, перебирав у пам'яті все, що йому відкрилося у виноградарі-лікарі.

Час тягнувся.

О шостій ранку тихенько рипнули двері підвалу, хтось обережно, м'яко переступив поріг і завмер, прислухаючись.

Дунай Іванович вихопив пістолет і ввімкнув ліхтарик. У вузькій смужці світла сутулячись стояв «Говерла». Прийшов звідти, з ранніх виноградників, де росяна свіжість, сонце, вітер, прохолода Кам'яниці, а оповитий огидливим тліном.

Дунай Іванович одвів промінь ліхтаря, заховав пістолет.

«Говерла» підійшов до нього, опустився на сіно.

– Буон маттіно, Іване! ^[9] _{9
  Доброго ранку.}


[Закрыть]

– Буон маттіно. Що сталося?

– Нічого. – Старий чиркнув сірником, засвітив свічку, встромлену у пляшку. – Повний порядок, не турбуйся.

– А чому приплівся в таку рань, не дав виспатися?

– Прохання у мене до тебе, друже.

– Не міг дочекатися дня. Кажи!

– Скусате прего, сеньйор ^[10] _{10
  Пробач, будь ласка.}


[Закрыть]. – Старий спробував зобразити посмішку на обличчі, не пристосованому до посмішок. – Справа термінова. Невідкладна.

– Ну, якщо невідкладна… Я слухаю. – Іван позіхнув, узяв сигарети. Припалив од свічки і порожніми сонними очима втупився в господаря.

Той вийняв з кишені поношеної і засмальцьованої куртки аркуш паперу, розгладив його долонею.

– Вчора ми з тобою говорили про моїх хлопців, про бойову п'ятірку. Я мушу переправити їх до Угорщини.

– Ну й відправляй з богом. А я тут при чому? Вказівки маєш?

– Інструкцій на всі випадки не настачишся. Наказано будь-що переправити.

– Не розумію. При чому ж тут я?

– Та ти прокинувся чи ще спиш? – старий легенько поторсав Івана за плече. – Прокинься!

– Не сплю. Голова світла, а твоє діло темним здається.

– Допомога твоя потрібна.

– Таке сказав! Чим же я мушу допомогти? Людина я тут нова, підпільна, а ти…

– Можеш! Хотів через гори переправити та передумав. Небезпечно. Шансів мало на успіх. Нехай ідуть через Тису. Під водою. По дну. Як жаби. Зрозумів тепер, яка допомога потрібна?

– Зрозумів, але… «жаб'яча» шкура в мене одна-однісінька. Та й не розстанусь я з нею, мені в ній повертатися треба.

– Не потрібна вона, твоя шкура.

– А як же?

– Зроби п'ять дихальних трубок, натренуй хлопців дихати під водою і проведи по Тисі на той берег.

– Не можу. Не маю права. Мою особу тільки ти можеш лицезріти.

– Надійні угорці. Головою ручуся.

– Може й так, але… Хто такі?

– Ненавидять радянський серп і молот, ненавидять угорську зірку. Очолює п'ятірку – Ладислав Бенчик. Скажений хлопець. Син колишнього власника виноградників.

– А решта?

– Мають коріння в Берліні, Відні і навіть в Америці.

– Непогано. Треба допомогти. Коли потрібні трубки?

– Чим швидше, тим краще.

– Сьогодні зроблю. Але натаскувати твоїх «березневих юнаків», пробач, не буду. Нехай самі тренуються… у діжці з водою. Просто і дешево. Я теж спочатку тренувався. Наука не хитра, швидко навчаться. А коли будуть готові, попливемо. Під водою вони мене не роздивляться.

– Можна й так. Згоден!

– А переправа надійна є? З доброю глибиною і безпечними переходами?

– Облюбував. Ось! – Старий поклав перед Іваном папір з кольоровою картою острова.

Дунай Іванович зосереджено розглядав карту і в думці радів. Ось і кінець відрядженню. Господар явки сам усе розповів. Незабаром у залізну пастку, встановлену на Тисі, заповзуть і п'ятеро його годованців.

Старий показав олівцем на малюнку.

– Це Млиновий острів. Тут день і ніч крутяться колеса водяного млина. Усю округу обслуговує. На острові завжди багато селянських підвід з кукурудзою, пшеницею. Мої хлопці, не привертаючи уваги, привезуть молоти зерно та й заночують… Пірнати треба ось тут. Дивись! Тиса розгалуджується на два рукави: один омиває угорський берег і Млиновий острів, другий іде в прикордонний тил. Пірнете в радянському тилу, а через десять хвилин вийдете в Угорщині, біля дамби.

– Вдала переправа. Що ж, діятимемо. Матеріал для трубок дістав?

– Зараз принесу. І сніданок візьму.

Господар з незвичною для себе енергією, не відчуваючи старості, вискочив з підвалу.

Дунай Іванович зняв із свічки нагар, подмухав на обпалені пальці і його безкровні, міцно стиснуті губи злегка розтулились у посмішці.

Після сніданку Дунай Іванович зробив дихальні трубки, віддав їх старому.

– Не доспав, очі злипаються, – позіхаючи, сказав він.

За хвилину він уже міцно спав.

І… не прокинувся.

Все, здавалося, передбачив Дунай Іванович. Діяв як Дорофій Глібов. І все-таки попався. Не знав він і не міг знати, що «Білий» має таємний розпізнавальний знак.

Повне довір'я викликав у нього Іван, але він вирішив перевірити. З цією метою усипив поринача, стягнув з його могутніх плечей піджак, висмикнув заправлену в штани сорочку, задер її, підняв ліву руку Івана і похолов. Під пахвою не було шифрованого знака. Старий не вірив своїм очам. Повинен бути. Освітив ліхтарем темну, порослу золотистим пушком впадину, придивлявся, часто закліпав сльозавими очима, протер спиртом під рукою Івана.

Нічого! Ніякого натяку на знак. Чисто.

Кілька хвилин він сидів нерухомо, роздумував. Так, це пастка, безсумнівно. Не спрацювала, на щастя. Холостий заряд. Але ще може спрацювати, його оточили звичайно, з усіх боків. Що ж робити?

На свічці потріскував гніт. Розтоплений віск важкими прозорими краплями падав на блідий лоб сплячого і зразу ж застигав.

Старий обшукав поринача. Все, що знайшов, переклав у свої кишені. Навіть сірники і сигарети взяв. Потім, на волі, розбереться, що треба викинути, що лишити.

У підземній тиші невтомно вистукував час Іванів світний годинник. Нетутешній. Швейцарський. «Лонжин».

«Навіть це передбачив, хитрун! І не перехитрив».

Почуття смертельної небезпеки все ще холодило душу «Говерли». Проте воно не потьмарило йому розуму, не позбавило здатності упитися торжеством своєї перемоги. Не обманутий до кінця! Живий! І житиме, а цей…