Текст книги "Дунайські ночі"

Автор книги: Александр Авдеенко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 17 страниц)

– А що найголовніше?

– Не знаю. Вам видніше, що у вас тут, на Дунаї, найдорожче.

– Для нас тут усе дороге, – сказав Шатров. – Міста, колгоспи, кожен корабель і кожна людина. Спокій і тиша. Все цінуємо, все охороняємо. Ви тільки вчора вперше почули про «Мохача»?

Дорофій після довгої напруженої паузи невпевнено відповів:

– Мені здається, я раніше не чув про нього.

– А яку має кличку ваш шеф?

– Інспектор?

– Ні, інший, той, що супроводжував вас сюди, на Дунай.

– Ми його звали «Капітаном».

– Іншої клички в нього не було?

– Не знаю.

– Ви не чули, як називали його між собою ваші інструктори?

– Найчастіше теж «Капітаном», але іноді у веселу хвилину величали «Катаракта».

– В цьому був який-небудь зміст?

– Очевидно.

– І ви не думаєте, що ваш шеф мав ще одну кличку, відому тільки його начальству?

– Можливо.

– А ви не здивувалися б, дізнавшись, що «Капітан», «Катаракта» і «Мохач» одна й та ж особа?

– Я давно вже перестав дивуватися.

– На сьогодні досить, – мовив Шатров.

Глібов вийшов у супроводі солдатів.

Шатров склав списані аркуші і заховав їх у планшетку.

Свідчення Дорофія Глібова примусили Шатрова глибоко замислитися. До чого, до якої події прив'язана операція «Цуг шпітце»?

Штаб «Бізона» нічого не робить про всяк випадок, в порядку самовпливу. Все і завжди приурочується до якої-небудь великої події на міжнародній арені. Коли наступав Фостер Даллес, то запускав свою машину і «Бізон».

Англійці і французи почали зухвалий наступ у Єгипті. Головні володарі акцій Суецького каналу обурилися, що їхню «священну власність» націоналізували єгиптяни. «Араби, схаменіться, віддайте Суецький канал, поверніть Заходу одвічне право господарювати на вашій землі, інакше буде зруйновано тримільйонний Каїр, залито напалмом долину Нілу!»

В розпорядженні Шатрова були дані, які свідчили, що штаб «Бізона» починає шалені атаки на всіх напрямках. Але де головний? Звичайно, не тут, на Дунаї.

Після довгих роздумів Шатров прийшов до висновку, що важлива сама по собі операція «Цуг шпітце» приховує щось значніше.

Для чого «Бізону» потрібні одночасні вибухи на Дунаї – в Братіславі, північній Болгарії, південній Румунії та в дунайському гирлі? Відвернути увагу від авантюри в районі Єгипту? Справді, на якийсь час, якби прогриміли вибухи, Дунай прикував би до себе увагу світової громадськості.

Але ні, темна хмаринка «Цуг шпітце» надовго не заступить подій у Єгипті. Скоріше, це частка величезної хмари, яку західна «машина погоди», «машина взаємної безпеки» вирішила випустити на світовий небозвід.

Тільки над Угорщиною Шатров бачив прикмети недалекої бурі. Там діється щось незрозуміле. Кілька років зміцнювався західний кордон. І цю розумну і необхідну справу остороги тепер чомусь визнали зайвою: декілька дивізій поспішно роззброюють кордон.

Західні сусіди звернулися до угорського уряду з проханням відкрити кордон, і його негайно відкрили.

На думку Шатрова, все це послаблювало позиції народної Угорщини і всього соціалістичного табору. Але у Будапешті відносно цього дехто дотримувався іншого погляду. Там вважали, що роззброєння західного кордону корисне, воно послабить, пом'якшить міжнародну напруженість. Якби ж так!..

Помилка? Чи непродумана, поспішна, ризикована реакція нового керівництва на промахи і хиби старого?

Викликали подив і деякі угорські газети, деякі журналісти, письменники. Вони роздували промахи і неполадки в соціалістичному будівництві. Не критикували, а глузували, висміювали, вдавалися до грубої лайки. Нападали на диктатуру пролетаріату, послабляли її, називаючи себе комуністами, справжніми демократами.

Були й інші неприємні ознаки на угорському обрії. Але тоді, у вересні 1956 року, навіть Шатров, який розбирався в політичній погоді, ще не міг сказати, що «Бізон» вирішив зробити Угорщину тією хмарою, яка повинна була затмити війну в Єгипті.

Чудес немає, не буває їх і в таємних війнах. У надзвичайно важких умовах, іноді навпомацки доводиться нашим контррозвідникам пробиватися до таємниць ворога.

Енергія, терпіння, хитрість, розум, час, обережність, обачливість, розсудливість, риск і точний розрахунок були давніми випробуваними супутниками чекістів… Шатров штовхнув Гойду.

– Ну, що надумав?

– Дещо надумав. Згоден з вами, Микито Самійловичу. Рано святкувати перемогу. Треба ще багато і серйозно попрацювати, поки доберемося до серцевини операції.

– Що за серцевина? – Шатров посміхнувся.

Гойда помовчав, обережно відповів.

– Не знаю, яка вона, але відчуваю – є. Доведеться Дунаю Івановичу залізти в шкуру Дорофія і вирушити в тривале відрядження на Тополиний. Сисой Уваров не знає його, нічого не чув про нього.

– Так, доведеться, – просто сказав Шатров. – І якнайшвидше. Дорофій на дві доби запізнився на Тополиний. Не пізніше як завтра вночі він мусить бути там. Треба насамперед з'ясувати головне: що таке «Цуг шпітце» і хто такий «Мохач».

– Так.

Гойда щиро позаздрив Дунаю Івановичу, хотілося бути на його місці. Все, що він робив досі, здалося йому дрібницею в порівнянні з тим, що чекало Капітона Черепанова.

МОВЧАЗНИЙ І ТИХИЙ

Глупа ніч. У хатині бакенщика темно. Та Сисой Уваров не спить. Виспався вдень. Сидить біля води в тіні вербняка, на дерев'яному причалі, нагрітому денним теплом, дивиться на Дунай і терпеливо жде.

Уже кілька ночей проводжає він поглядом, сповненим тривоги і надії, пароплави і баржі, що йдуть зверху.

Тихо на острівному клаптику землі. Злегка шелестить листям вільха. Коли-не-коли лунає жалібний голос болотяного бугая, що залетів сюди з плавнів.

Місячна доріжка лягла через Дунай, з берега на берег.

Кований, розпечений до білого жару, розклепаний на корж місяць котиться по чистому небу.

Одна половина хатини бакенщика темна, нічна, друга схожа на величезну снігову кучугуру.

Миготливий вогник на межі фарватеру ледве блимає в потоці місячного сяйва.

Десь у ясному піднебессі курличуть журавлі. Сисою Уварову здається, що вони радісно перемовляються.

Курли!.. Здрастуй, батьку-Дунаю! Прилетіли. Кра, кра!.. Втомилися, схудли в дорозі. Кра, кра!.. Десять тисяч кілометрів відмахали. Кра!.. Випередили дощі, морози! Кра, кра!..

Сисой одірвав погляд од неба, похилив голову і знову втупився у воду.

До чого тільки не додумається, чого тільки не побачить людина, яка звикла жити в тихій, темній самотності, всім серцем віддана їй.

Майже чотири десятки років Сисой Уваров живе в світі тиші, в світі самотності. Ввійшов сюди ще малим, по стопах батька, матері, діда, баби. Людей віри Уварова не побачиш, не почуєш. Їх мало на придунайській землі. Але це вірні слуги Христа. Служать йому не словом красним, а мудрим мовчанням. Люттю, прикритою покірністю, як жар прикритий у багатті попелом. Думкою, нікому не довіреною. Справою, відомою тільки Христу і тому, хто її зробив. Мовчальник одвертий тільки з птахом і звіром, дощем і сонцем. Та коли осяє такого віруючого дух Христа, він сміливо виповзає на волю і починає діяти. Рука тверда, коли він карає тих, хто намагається підмінити царство небесне земним, хто топче закон божий, а підносить свій, радянський чи румунський, хто замість невидимого страдницького вінця Христового увінчав голову червоною зіркою.

Проллє мовчальник кров єретиків – і Христос наблизить його до себе.

Сисой Уваров відчув наближення до бога, коли дістав через довірених людей «Бізона» сигнал діяти.

В картотеці «Бізона» він числився під кличкою «Білуга».

«Білуга» виконував обов'язки безкорисливо. Час од часу права рука Христа на землі (Сисой його ніколи не бачив, бо жив той за морями-океанами) присилав платню – благословення боже.

Уваровим і такими, як він, керував Карл Бард, знавець російських сектантів, що жили в дельті Дунаю, в Закарпатті, Прикарпатті та в румунських горах.

Сисой Уваров став підручним Карла Барда ще тоді, коли на Дунаї повновладним господарем, державою в державі, була Європейська Дунайська комісія, до якої входили представники Румунії, Німеччини, Австрії і таких «дунайських» країн, як Англія, Франція, Італія. Над будинками комісії та її суднами розвівався особливий прапор. Європейська Дунайська комісія мала свій флот, свої суди, дипломатичні привілеї, право вільно стягувати податки оборотною валютою.

І, звичайно, комісія мала свою розвідку. Карл Бард був співробітником розвідки. Офіціально він виконував обов'язки інспектора по нагляду за судноплавством, його катер у будь-яку погоду і час з'являвся в Ізмаїлі, Тульчі, Галаці, біля берегів Чорного острова, у Вилкові і Сулині. Барда знали капітани суден, начальники пристаней, бакенщики. Всі його боялися: він мав право особисто звільняти людей, віддавати до суду, штрафувати.

Тоді Сисой Уваров і зійшовся з Бардом. Він був механіком-водієм на катері інспектора. Три роки разом плавали по Дунаю. Вивчили кожний куточок на ближніх і далеких озерах, на всіх островах, ночували мало не в кожного бакенщика.

Темна низька хмара, що виринула з-за плавнів, закрила місяць. Зникла місячна доріжка. Дунай почорнів. На краю неба, ще чистому від хмар, виступили зірки, досі непомітні. Стали яскравіші бакенні вогники. Листя вкрила роса, і воно опустилося під її вагою, завмерло.

Пароплав за пароплавом проходили зверху – білі, стрункі пасажирські, присадкуваті нафтоналивні баржі, задимлені буксири. Прошумів і рейсовий пароплав Ізмаїл – Одеса, а той, заради якого нудився тут бакенщик, не йшов.

«І сьогодні даремно чекав», – подумав Уваров. Крекчучи, позіхаючи, він підвівся і попрямував додому. Не встиг пройти і п'яти кроків, як з Дунаю долинув тихий, обережний голос:

– Зачекай, друже!..

Уваров ждав підводного гостя з дня на день, з години на годину, і все-таки здригнувся, злякався, коли той виринув.

«Білуга» зупинився. Він не озирався. Перехопило подих.

– Ти бакенщик? – запитав хтось.

– Ну, бакенщик.

– Петро Петров?

– Не на ту адресу попав.

Промовивши пароль, Уваров обернувся і побачив чоловіка, який виходив з води. Дебелий, увесь чорний, ніби обпалений пожежею дубок. Тільки обличчя біле – поринач уже зняв маску. За плечима великий рюкзак. Довго, видно, сидів під водою. Від нього пахло сирістю, дунайським мулом. У складках резинового комбінезона блищали краплі води. Густе довге волосся зачесане назад.

Уваров подав гостю руку.

– Доброго здоров'я. З прибуттям!

– Спасибі, Сисой Мефодійович. Здрастуй. Багато про тебе чув, а тепер ось і побачитися довелось. Ану, дай гляну!

Уваров був широкоплечий, з великою вухатою головою. На низькому, косо зрізаному лобі випиналися дві гулі, схожі на телячі ріжки, що тільки-тільки проклюнулися. Ніс товстий, м'ясистий. Щоки обвислі, важкі, в сирих зморшках. У темній глибокій западині блищать маленькі зіркі очі. З-під чорної сатинової косоворотки виглядає гострий кадик.

Ці риси Сисоя Уварова добре примітні, але згодом Черепанов легко викликав у своїй пам'яті образ Уварова єдиним словом – «іржавий». Це і є його головна суть. Голова обросла коротким, жорстким, як на дротяній щітці, землисто-рудим волоссям. Борода теж темно-руда, як мочалка, росте в усі боки. Брови стовбурчатьея жовтою щетиною. Важкий дух іржі, вологості, тліну супроводжує кожен рух Сисоя Уварова.

Черепанов випустив руку бакенщика.

– Ну, от і подивився.

– Цікаво!

– Що тобі цікаво?

– У твоє дзеркало, кажу, цікаво подивитись. У звичайне, скляне, я ні разу в житті не дивився. Не можна. Ну, кажи, який я? На сома столітнього схожий, га? – Він засміявся. І сміх його теж був якийсь вологий, холодний.

– Нічого, русалка не відмовиться.

– Крутиш?.. Ну, бог з тобою. Мені однаково, який я: страшний чи привабливий… Не для людського ока живу на світі. Ти хто? Як величати накажеш?

– Зви Іваном. – Черепанов посміхнувся. – В далеких відрядженнях звик бути Іваном.

– По-нашому добре балакаєш. Росіянин?

– Росіянин. Чистокровний.

– Звідки родом?

– Звідси не видно. Сисой, ти надто цікавий! – Черепанов докірливо похитав головою.

– Прошу вибачення… Чому так довго не приходив? Дві ночі виглядаю. Змучився, хвилювався. Думав, схопили тебе. На чорний випадок дружка свого у плавні відправив.

– Була причина. Мало у волок не потрапив до цих… стражників у зелених кашкетах.

– Де?

– В Ангорі. Дві доби відсиджувався в утробі напівзатопленої баржі. Намучився страшенно. Ну, нічого, не звикати! – підводник стишив голос до шепоту. – Тут недавно проходили баржа і пароплав…

– Проходили… Та ти не бійся, кажи на повний голос, ніхто тебе не почує.

– Звичка, брате, нічого не вдієш… Отже, проходили…

– Авжеж. Вантаж скантовано і затоплено під бакеном. – Уваров кивнув на Дунай, на вогник, що блимав недалеко. – Он там. Зараз попливеш?

– Треба б зараз.

– Відпочинь, повечеряй, випий винця.

Нашому братові не можна перед роботою ні їсти, ні пити. Живіт мусить бути пустий. Запалю і пірну. Сигарети є?

– Ми зроду не палимо.

– А, я й забув. Доведеться скористатися непорушним запасом.

Нічний гість розстебнув резинові лямки рюкзака, відгвинтив герметичний клапан, вийняв пачку сигарет, нахилився до землі, чиркнув запальничкою. Потягло м'ятним тютюновим димком.

– «Капітан» велів тобі кланятись. І грошей прислав, – сказав Черепанов, поплескуючи рукою по рюкзаку.

– Грошей? – насторожився Сисой.

– Так. Чого це тебе дивує?

– А навіщо вони мені? Гроші мені не потрібні. Не заради них. «Капітан» давно про це знає.

– «Капітан» нічого не забуває, – сказав Черепанов. – Гроші не потрібні тобі, то іншим здадуться.

– Так би й казав… Для плавнів прислав.

«Плавні?.. Чому гроші потрібні для плавнів? Дорофій про це нічого не казав. Не знає, мабуть. Хто там у плавнях?» – Черепанов затоптав у землю недопалену сигарету.

– Потім побалакаємо. Зараз пірну, а то скоро світатиме. До речі. Велено тобі ждати ще одного гостя… «Мохача».

=– «Мохач»?! – Хотів і не міг приховати своєї радості Уваров. Очевидно, давно милий його серцю цей чоловік.

Черепанов надів на голову капюшон з маскою, і безшумно, як тінь, зник під водою.

Поки він блукав там, Сисой Уваров про всяк випадок подивився, що лежить у рюкзаці. Пістолет. Запасні обойми. Гранати. Звичайні черевики. Полотняні торбинки, наповнені чимось твердим, здається, вибухівкою. Пачка грошей. Сигарети. Моток якогось особливого, тонкого електричного дроту. Маленький фотоапарат. Фляга, обшита сукном. Невеликі гострозубці. Слюсарний розвідний ключ. І ще якісь речі незрозумілого призначення.

На поверхні Дунаю, майже біля самого берега, зарослого вербняком, виринула чорна пляма.

Поринач вийшов на берег, тримаючи в руках металеву сигарету, завбільшки з доброго сома, з якорцем на тросі.

– Тримай! – глухо, з-під маски, промовив підводник.

Сисой Уваров нерішуче підняв руки й одразу опустив.

– Тримай, не бійся. Поки що не страшна. Вибухові голівки в рюкзаці.

«Білуга» тремтячими руками взяв міну.

– Неси додому! Заховай, а я тим часом другу дістану.

Обережно, пташиними кроками, рушив Уваров додому, тримаючи на витягнутих руках важкий, мишачого кольору снаряд.

Одніс. Заховав. Повернувся. Поринач, вилізши з води, поклав другу міну на траву, зняв маску, глибоко зітхнув.

– Оце й усе! Тягни, Сисой! І рюкзак візьми.

Уваров зробив ще один рейс.

Повернувшись, він побачив Івана без резинового комбінезона. На ньому був товстий теплий светр, штани в обтяжку, білі вовняні шкарпетки. Резинова шкура, балончик з киснем, маска і черевики із свинцевою підошвою валялися на траві.

– Ну, друже, тепер веди до себе. Прихопивши з собою спорядження, пішли в хату.

Сперте повітря підземелля вдарило в обличчя Дуная Івановича, коли він відчинив двері хатини бакенщика.

Два скособочених віконця, закритих старими ряднами, на нарах оберемок сіна. Стеля, чорна від кіптяви. На іржавому дроті висить гасова лампа з іржавим бляшаним кругом. Долівка у вибоїнах і горбах. На столі, абияк збитому з дощок, недоїдена риба, варена картопля, буханка хліба. В печі синіють чадні жаринки.

Дунай Іванович похитав головою.

– Ну й ну!.. Тут, брате, й людиною не пахне. Лігво. І як ти існуєш, не збагну!

– Існую. – Уваров, підкрутивши ґнота в лампі, почав поратися біля печі. – Задоволений, слава Христу. Не скаржуся. Не випрошую кращого життя.

– Діти є?

– Нежонатий.

– Чому ж не одружився?

– Двадцять п'ять років не шукаю нареченої. – Уваров поворушив товстою обвислою губою. Це означало посмішку. – На тому світі одружусь.

– Це ти серйозно?

– Куди ж серйозніше!

– Принципіальний женоненависник?

– Що?

– Жінок, кажу, ненавидиш.

– Без жінки легко жити, якщо з Христом обвінчаний.

– Ну, знаєш!.. Я от з дитинства обвінчаний з ним, а все-таки…

Сказав і зразу пожалкував. Небезпечна балаканина.

– А хто тебе вінчав? – запитав Уваров, і його очі стали вузенькими-вузенькими.

Дунай Іванович зрозумів, що необережно торкнувся чогось таємного, сектантського.

Хто вінчав? Що сказати? Швидко згадав, що було йому відомо про сектантів Дунаю, Карпат і Закарпаття. Всі вони глибоко законспіровані, організовані в «п'ятірки». Одна не знає іншої. Кожна виконує волю головного проповідника. А проповідник, права рука Христа – особа майже міфічна. Живе далеко від своїх служителів – десь у Канаді чи США. Через таємних послів впливає на російських, на польських, на румунських і на болгарських сектантів. Накази його виконуються беззаперечно.

Дунай Іванович спокійно витримав погляд Уварова і промовив:

– Хто вінчав, питаєш?.. Той, кого обрав Христос. Той, хто буває скрізь і ніде.

– Он як!.. – бакенщик задоволено посміхнувся.

Черепанов зрозумів, що небезпека минула. Виходить, відповідь вдала. Он, виявляється, в чому справа. Хитруй, викручуйся, недомовляй, натякай, нагромаджуй усякі премудрості, ховайся за них – і ти завоюєш довір'я недовірливого «трясоголова» чи «мовчуна».

Черепанов сів за стіл.

– Сисой, а ти не дуже гостинний! Де ж твоє угощення? Подавай!

Господар посміхнувся в прозору розпатлану бороду.

– Тихше їдеш, далі будеш! Ми весь свій вік тихо їдемо. – Він одсунув ногою дошку в стіні, вийняв із неглибокої схованки пляшку горілки, чорну ікру в скляній банці, солоні огірки в глечику. – Пригощайся, Іване… не знаю, як тебе по батькові.

Черепанов узяв пляшку, подивився крізь неї на світло лампи.

– Березовий сік, а не горілка. Хороша Маша, та не наша. Не можна мені пити. Така робота. А може й тобі не можна?

– Можна! Ми зроду-віку п'ємо: дід пив, батько пив і я п'ю з дитинства.

– Знаю! – Дунай Іванович засміявся. – Отакий тихий їздець. Та хіба вона, оковита, дозволяє людині тихо жити?

– Дозволяє. Вона в мене приручена. Наливай!

Справді, Сисой випив одну, другу склянку і не сп'янів, не змінився: такий же статечний, розсудливий, обережний і тихий.

Дунай Іванович повечеряв, підвівся, вийшов з-за стола, потягнувся, позіхнув, з тужливою заздрістю глянув на оберемок сіна, кинутий на дощані нари.

– Хочу спати. Повартуєш?

– Зажди!.. Ми не побалакали про головне… про плавні.

– Вранці побалакаємо.

– Я б хотів зараз.

– Гаразд… Вранці повідом у Явір: Прибув, мовляв, благополучно, цими днями виїде до вас.

Уваров нетерпляче відмахнувся.

– Це я сам знаю. Далі… Як відносно плавнів?

– Про них потім. Завтра вночі я мушу пробратися до дунайського бензопроводу. Ти мені допомагатимеш.

– Я?.. Я ж не підривник і не поринач.

– Ні підривати, ні пірнати тобі не доведеться.

– А як же?

– А отак… – Черепанов вийняв з рюкзака портативне, для роботи під водою, електроакумуляторне свердло. – Пірну на дно в тихому місці, просвердлю в бензопроводі отвір, вставлю туди дуло цього балона-пістолета, вистрелю, акуратно зачеканю отвір… Цей балончик-пістолет наповнений особливою рідиною. Її вистачить для того, щоб нейтралізувати тисячі й тисячі тонн авіаційного бензину. Діє рідина не одразу. Якщо завтра ввести цю рідину в бензопровід, то реакція діятиме до жовтня. Літак, заправлений таким бензином, з землі не підніметься…

– Ясно! – сказав Сисой. – Чим і як тобі допомагати?

– Завтра на вечірній зорі сядемо у човен, візьмемо сіті і попливемо у дальні протоки. Звідти до бензопроводу рукою подати. Поки ти будеш рибалити, я справлюся із своїм ділом.

– Ризиковано… Як я тебе заховаю? Не човен у мене, а шкаралупа.

– На буксирі в тебе піду. Під водою. Вразі зустрічі твого човна з прикордонним катером, непомітно зникну, як риба.

– А ти не можеш самостійно діяти?

– Далеко до місця. Проти течії цілу ніч пропливеш, втомишся. Сили треба берегти.

– Рискована для мене така прогулянка.

– Боїшся?

– Я кажу… рискована. Не хочу зайвий раз попадатися на очі прикордонникам. Вірять вони мені, але й перевіряють. А відносно страху… – Сисой Уваров глузливо-поблажливо глянув на поринача. – Нічого я не боюся.

– Не набивай собі ціну: і так дорогий! Поки людина живе, вона завжди боїться. Я ось уже майже двадцять років з життям і смертю обнявшись ходжу, а все одно блідну і холону, коли йду на діло.

– Тобі так і належить, а я… Заказаний мені страх.

– Залізний ти, чи що?

– Хоч і не залізний, а ні куля, ні вогонь, ні тюремна блощиця, ні табірний щур не вгризе мене.

– Справді?.. Це ж чому?

– А тому… Тисячі років живу на землі і ще тисячі років житиму…

– Он як!.. Виходить, ти з Адамом і Свою знайомий? Був свідком всесвітнього потопу? Може, ти й живого Христа бачив?

– Бачив! – похмуро, визивно відповів Уваров.

Дунай Іванович ледве стримався, щоб не розсміятися.

– Ну, коли так, то звичайно… Словом, безсмертний? – Черепанов обережно торкнувся коліна Уварова, помацав м'язи, ребра. – Із звичайного тіста зліплений, а зносу немає. Вічний. От здорово!..

– Не смійся.

– Ну, що ти, Сисой! Заздрю. Захоплююся. Пишаюся, що доля звела мене з такою чудо-людиною.

– Таке чудо кожному доступне.

– Навіть мені?

– І тобі.

– А як до нього підступитись?

– Довго про це розповідати… Спи!

– Не скажеш?

– Спи, кажу. У сні відповідь матимеш.

Уваров погасив лампу, і в сирій, затхлій хатині запала тиша.

Дунай Іванович затаївся на нарах. Готовий був до всяких несподіванок. Хто знає, чого можна чекати від «безсмертного». Стискував пістолет, напружено прислухався, вдивлявся в той куток, де на старій овчині лежав Уваров. Там було тихо. «Плавні, плавні, – думав Черепанов засинаючи. – Що там?.. Спитати не можна».

Вранці перший прокинувся господар. Умився. Розчесав бороду і волосся дерев'яним з рідкими зубцями гребінцем. Розштовхав гостя.

Черепанов розплющив очі, посміхнувся.

– Одержав!..

– Що?

– Вже забув?.. У сні одержав відповідь на своє запитання: як стати безсмертним?

– Ти все жартуєш. – Уваров насупився. – Не раджу. Даремно таке не проходить.

– Ти ж казав сам…

– Тримай язика за зубами!.. Тиші, мовчання додержуй!.. Ось що я тобі казав. Ну, добре! На годинку відлучуся. Провізії куплю, на пошту зайду. Сиди в хаті та поглядай у вікно. Якщо непрохані гості на острів завітають, ховайся на горище.

– Все ясно… Рушай! Газет свіжих привези.

Сисой Уваров швидко поснідав, спустився до ріки і на саморобному, низько посадженому двовесловому човні безшумно поплив до міста.

Коли він зник за Чорним островом, Дунай Іванович ввімкнув кишенькову рацію, настроївся на потрібну хвилю і викликав полковника Шатрова.

За кілька хвилин швидкохідний катер перлистого кольору з вимпелом суднової інспекції на кормі причалив до Тополиного. На берег зійшли Шатров і Гойда.

Черепанов доповів про те, що йому стало відомо. Розповів і про плавні.

Шатров зірвав з вербової гілки листок, розтер його між пальцями, понюхав і, примруживши очі, задумався.

– Сьогодні вилітаю до Москви, – сказав він. – Незабаром повернуся. Вже не сюди, а у Явір. І вам тут нічого робити. Плавнями і «Білугою» займуться інші. Переїжджайте в Закарпаття. Василю, ти лети сьогодні ж. Розчисть Дунаю Івановичу шлях у монастир. А ти, Дунай Іванович, сердечно попрощайся з Уваровим і рушай слідом за Гойдою, йди на побачення з «Говерлою». Зустрінемося через три дні в Яворі. У мене все. Запитання є?

– Є!.. – Гойда вказав на зім'яту фотографію Сисоя Уварова. – Цікавий експонат цей «безсмертний». Відкрилася нова жила. Варто було б до кінця її розробити, а потім братися за «Говерлу».

– Ні. З Уваровим ясно. Найголовніше, я гадаю, буде там, у Яворі, на Тисі і далі, на Дунаї. Прибережи свій запал, Василю. Все ще попереду.