Текст книги "Дунайські ночі"

Автор книги: Александр Авдеенко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 17 страниц)

– Ні, ми більше не зустрінемося з вами.

Відпочивши, Картер вів далі:

– Дальший розділ – «Інформація».

Картер докладно, пункт за пунктом, назвав усе, що було у тому розділі і що, на думку босів Даллеса, створювало надійні умови для проведення в життя «Проблеми № 1».

Після «Інформації» йшли розділи «Пропозиції» і «Рішення». В останньому, за словами Картера, відзначалося, що: «Сполучені Штати, не вдаючись до відвертої допомоги своєї армії, проведуть запеклу попередню психологічну атаку проти Угорщини з відкритих позицій – через радіостанції «Вільна Європа», «Голос Америки», через газети, які перебувають під впливом НАТО, через всілякі центри старої хортистської і нової еміграції. Одночасно проведуть штурм із закритих позицій: через усі канали Сі-Ай-Ей, через підкуплених представників у ООН, через впливових діячів Заходу, через усі канали, які виявляться доступні.

Головний розділ «Проблеми № 1» називається так: «Напрямки дій (виконання)». В ньому найбільша кількість пунктів. Намічено де, як і якими силами завдаватимуть прямі удари по Угорщині і непрямі – по Радах.

У розділі «Забезпечення» вказується, якими саме силами, якою зброєю і матеріальними засобами треба забезпечити виконання плану.

План закінчується без будь-якого пафосу, діловито: «Всі психологічні і бойові операції будуть узгоджуватися на перших порах, як у часі, так і за змістом, щоб не знизити дійовості основної кампанії, щоб швидше досягти наміченої мети».

Картер замовк, запалив, жадібно ковтаючи дим.

Чарлі кілька хвилин мовчки дивився на похилену, гладко зачесану, розділену рівним проділом голову американця. Чогось іще ждав від нього.

– Все? – спитав згодом.

– Хіба вам цього мало? – Картер був здивований.

– Ні, не мало, але…

Чарлі обережно, нишком підсунув до співрозмовника кілька цупких, як нові колоди карт, пачок американських банкнотів. Картер недбало накрив їх капелюхом і подумав: «Здається, тисяч десять».

– Що ви хочете з усим цим робити? Пробачте за наївне питання. Але мені здається, я маю право на нього.

– Маєте! А я маю право не відповідати. Думаю, ви самі здогадаєтесь.

– Про дещо, звичайно, догадуюся. Під шумок угорських подій вдертись у Східний Берлін, так? Зажадаєте Польської Сілезії, Східної Прусії?.. Чи не рано?

– Виявляється, ви жартівник, містер Грехем. Злий жартівник.

– Не подобаються такі жарти? Пробачте, будь ласка. Не буду. Перейду до серйозної теми. Скажіть, що нового в суецькій кризі!

– Хіба ви не читаєте газет, містер Грехем? Учора Фостер Даллес повернувся до США. У Нью-Йорку він виступив з дуже й дуже оптимістичною заявою про наслідки зустрічі в Лондоні з англійським і французьким міністрами закордонних справ та іншими членами «асоціації». «Досягнуто великих успіхів!» «Продемонстровано чудовий дух взаєморозуміння».

– Читав!.. Мильна булька. А як насправді? Чи будуть Англія, Ізраїль і Франція пробивати собі зброєю, як пишуть газети, шлях через канал, чи обмежаться погрозами?

– Бачите…

– Будуть. Тепер це ясно. Війна в Єгипті неминуча.

– Чому вам це стало ясно тільки тепер?

– Тому, що тепер ви заручилися невтручанням країн Варшавського пакту. Вони застрянуть у тупику «Проблеми № 1». Я не помилився?

– Містер Грехем, ви вимагаєте послугу за послугу? Але… мої відомості коштуватимуть значно дорожче, ніж ваші.

– Ви теж, виявляється, жартівник, мсьє. Мстивий жартівник. Так, непогано відомстили мені… за все.

– Але тепер ми квити і у вас є змога почати все знову.

Вони розплатились і попрямували алеєю у напрямку Королівського павільйону – він виднівся недалеко, в кінці ставка. Там вони сіли у автомобіль і рушили широким проспектом Фоша, що веде до велетенської круглої площі Етуаль, Тріумфальної арки і могили Невідомого солдата.

В одній вечірній паризькій газеті, через кілька годин після розмови Картера і Чарлі, була надрукована сенсаційна замітка.

«Сьогодні о сімнадцятій годині двоє американських туристів, світлолиций янкі і смуглявий житель півдня, очевидно, бразілець, потрясли парижан, які давно перестали дивуватися будь-чому. Це трапилося недалеко від Тріумфальної арки. Американці, чинячи своє безумство, мабуть, розраховували на те, що й над ними колись буде споруджено тріумфальну арку і на їхніх могилах запалахкотить незгасне полум'я, що зігріває Невідомого солдата.

Заокеанські гості цілий день колесили по Парижу на мишачому «сітроєні», взятому напрокат, заглядали у кожне попутне бістро, щоб хильнути аперитив. Вони надудлилися по самі вуха. Їдучи на повній швидкості по авеню Фош, «п'яний сітроєн» налетів на важке «Рено». Чому? Навіщо? Чи не для того, щоб випробувати міцність радіатора машини, а заодно і двох хмільних голів? На щастя, у поліцейський морг привезли тільки одного потерпілого. Житель півночі, на прізвище Грехем, віддав богові душу одразу. Житель півдня відбувся синцями. На жаль, його особу не встановили не тільки репортери, але й поліція. Він зник. Зіваки з авеню Фош, свідки аварії, твердять, що бачили пораненого за мить до того, як на місце події примчала поліція. Зіваки, як відомо, фантазери, але… Бажаємо вам швидкого одужання і доброго здоров'я, таємничий південноамериканцю!»

Ця замітка, як з'ясувалося трохи згодом, була інспірована «південноамериканцем Чарлі», досвідченим співробітником розвідувального відділу об'єднаного англо-франко-ізраїльського штабу спеціальних військ.

Поки паризька поліція встановлювала особу Картера, Чарлі давав лад своїм трофеям. У тихому, огородженому залізними ґратами особняку на авеню Фош, де містився розвідувальний відділ об'єднаного командування власників акцій Суецького каналу, Чарлі власноручно вистукував на машинці те, що зафіксувала магнітофонна плівка в кафе «Прекатлан». Голос покійного містера Рандольфа Картера звучав ясно як живий.

За годину в розпорядженні англо-франко-ізраїльських генералів, майбутніх усмирителів непокірного Єгипту, що посмів зазіхнути на священну власність своїх «благодійників», був важливий документ, що давав їм змогу, не оглядаючись на Радянський Союз, напасти на єгиптян. Коли почнеться акція в зоні Суецького каналу, росіяни будуть втягнуті в несподівані грізні події в Угорщині. Їхні найкращі дивізії, виконуючи Варшавський пакт, рушать до берегів Дунаю і не перешкоджатимуть об'єднаній армаді французів, англійців, ізраїльтян чинити злодіяння на берегах Нілу та Середземного моря.

ЧАСТИНА ДРУГА

ЗАСТАВА НА ДУНАЇ

Застава Смолярчука була розташована у найвіддаленішому містечку на Дунаї. Далі, в гирлі ріки, в його незліченних рукавах, протоках і на островах великих населених пунктів немає. Є тільки маленькі рибальські села, будиночки бакенщиків та лісників. Ангорська застава – крайній підрозділ дунайських стражів. До неї з лівого флангу примикають морські прикордонники.

І штаб Смолярчука, і солдатська казарма, і всі служби містилися у найбільшому будинку Ангори, що височів серед старих акацій на березі Дунаю. Цей двоповерховий будинок, з терасою для оркестру і любителів танців, побудували ще румуни років тридцять тому з очеретяних пресованих плит, обмазаних глиною. За короля Михая і його бояр тут сяяло вогнями «Тіволі», найбільше місце розваг на Нижньому Дунаї. Веселі рибалки могли у глухому «Тіволі», як і в Бухаресті, з шиком прогуляти великі гроші, потанцювати в дансінгу, послухати знаменитий циганський оркестр, пограти в рулетку, провести ніч або годину в окремій келії з красунею на свій смак. Рибалки розважалися в «Тіволі» не часто, тільки з нагоди щасливого лову білуги чи осетра.

Постійними відвідувачами «Тіволі» були скупники ікри та червоної риби, власники суден, любителі дунайської екзотики, американські, німецькі, французькі, італійські та скандинавські туристи, контрабандисти, високооплачувані сезонні дами з Бухареста, здатні порозумітися всіма європейськими мовами, і недорогі постійні жительки Ангори – циганки,

Давно вже на заставі ніщо не нагадує про «Тіволі». Безслідно вивітрився звідси дух місця для розваг, і все-таки ні-ні та й згадає хто-небудь «Тіволі» недобрим словом. Старшина застави, помітивши у своєму господарстві, на конюшні, в коптьорці, на складі чи в казармі безладдя, докірливо дивлячись на солдатів, розпікає їх: «Що ж ви, товариші, робите, га? Де ви, у «Тіволі» чи у військовому підрозділі?!» Та й самі солдати часом покрикували один на одного: «Ей, голубе, не розводь «Тіволі!»

«Тіволі» не лише на заставі було універсальним словом, яке викривало і таврувало все, що виходило за норми. Базік, ледарів, п'яничок, хвальків, любителів пошуміти рибалки називали «тівольщиками». Спекулянти і хапуги теж були «тівольщики». Монахинь з монастиря ігумені Філадельфії називали «тівольщицями». Або з додатком: чорнохвості «тівольщиці».

Ангора – велике, розкидане по обочині дунайського шляху, селище. Заснували його двісті років тому російські втікачі, люди старої віри. Живуть тут рибалки, садівники, виноградарі, бондарі, теслярі, лісоруби, мотористи, добувачі очерету, звіролови. У ті часи, коли Ангора входила до складу королівської Румунії, багато рибалок ходили з контрабандою в Одесу, Варну, добиралися до Туреччини.

Майже вся Ангора порізана каналами і протоками, мало не біля кожного будинку є причал і просмолений човен. Саморобні дощані містки перекинуті з берега на берег. Сади і виноградники спускаються до самої води. Деякі протоки обміліли, поросли осокою, очеретом, вкрилися ряскою і ліліями. Але більшість глибоководні, чисті і по них можна вийти на Дунай не тільки рибальським човном, а й катером. Це маленьке, непоказне містечко, його давно й уперто називають «Російською Венецією».

На щедрому дунайському сонці провітрюються, сушаться великі й малі, старі і нові капронові рибальські сіті. Вони лежать на набережних у центрі містечка, довкола рибного заводу, біля прикордонної застави, біля пристані, під вікнами райкому партії, на головних вулицях і в глухих провулках.

Сіті, сіті, сіті!.. Ангора наче вкрита павутинням, немов кокетливо ховається під вуаль. Майже тисяча сітей і стільки ж човнів завжди в роботі.

Сіті і човни – ось герб Ангори. Човни, човни, чорні, важкі, гостроносі, плавневі плоскодонки, кільові, парусні і моторні. Снують туди й сюди по каналах і протоках, з Дунаю в Дунай. Прикуті до причалів. Лежать на березі догори кілем, проконопачені волокном морського канату, облиті чорною глянцевою смолою.

На світанку каравани рибальських човнів виходять з водяних вулиць і повільно зникають у рукавах Дунаю, за островами, в плавнях, на узмор'ї.

Ввечері повертаються з уловом. Причалюють до пристані рибного заводу. Сріблясту тріпотливу рибу згрібають у корзини, відправляють на лід у сховище, на сортування, засолку, консервування чи в трюми самохідних барж.

Недалеко від Ангори узмор'я і непрохідні плавні, жіночий монастир, гніздів'я мільйон птахів, державний кордон з румунською Добруджею і міжнародний шлях, яким за добу проходять десятки суден під прапорами дунайських і не дунайських країн.

У цьому неповторному містечку і охороняв Смолярчук державний кордон.

Смолярчук збіг з ґанку і, козирнувши у відповідь на привітання вартового, що ходив туди й сюди берегом дунайської протоки, стрибнув у катер, що м'яко рокотів мотором.

Повільно, лишаючи позаду косі вали, катер прямував вузькою протокою, по самому центру Ангори, по центральній водяній вулиці.

Жителі Ангори, і старий і малий, знають Смолярчука, всі, хто стоїть на березі, вітаються з ним, знімаючи кашкети, кепки, панами. Смолярчук знає кожного не тільки на прізвище, але й по імені й по батькові.

Біля пристані рибного заводу розвантажували сейнери. Свіжу рибу подавали конвейєрними ковшами на-гора, на другий поверх.

Майстер, який приймав улов, схопив величезного осетра за зябра, підняв його над головою і, сміючись, показав Смолярчуку:

– Закидай вудочку, начальник, я одвернуся.

Смолярчук відповів з перебільшеною, явно навмисною серйозністю:

– Дарова рибина, кажуть, в горлі застряє.

– Брехня. Якби це правда, то в нашому місті не лишилося б жодного цілого живота. Кидай гачок, та швидше!

– Іншим разом, Єгоре Варламовичу. Носити вам, не переносити!

Катер попрямував далі. Повз нафтобазу і повз величезний навіс, під яким жінки плели сіті, пірнув під міст і різко уповільнив хід.

Огрядна молодиця, високо підіткнувши квітчасту спідницю, з силою вибивала вальком білизну, кинуту на кам'яну кладку.

– Добрий ранок, Степанидо Петрівно!

Вона випросталася, повернулась обличчям до молодого прикордонника, витерла спітніле обличчя краєчком хустки, лукаво примружила очі і сердито сказала:

– Помітив таки! Слава Ісусу!

– Що? – нічого не підозрюючи, перепитав Смолярчук.

– Зворотний бік місяця, кажу, одразу помітив, а от на чільний не звертаєш уваги. Спасибі й на тому.

Вона веселим сміхом провела зніяковілого прикордонника.

Смолярчук вирулив на велику дунайську дорогу, віддав штурвал мотористові і запалив.

Швидкохідний катер прокладав глибоку і широку борозну по головному руслу Дунаю. Мимо пропливали великі й малі острови: порослі очеретом, лугові, затоплювані навесні великою дунайською водою, плавневі непрохідні, всіяні комарами, і острови, вкриті молодими садами і захищені від повені дамбами. Милували око свіжовибілені хати з волошками на віконницях, з гніздами лелек на очеретяних, акуратно підстрижених дахах.

Вибралися на просторе, відкрите з усіх боків перехрестя. Дунай розгалужувався на кілька проток. Корінне русло, яке щороку прочищали землечерпалками, виводило на шлях великих кораблів, до моря, до Зміїного острова, що самотньо лежав у тому місці, де дунайські води зливаються з морськими. Вліво відколювалася вузенька Біла протока, що поспішала на привільне, порівняно мілководне, тепле узмор'я, улюблене місце осетрових косяків і білуги. Вправо бігла Чорна протока, яка прямувала у непрохідні плавні, в болота, до озер, де зимують лебеді, гуси, качки, пелікани.

Солдат у зеленому кашкеті, рожевощокий, з облупленим носом, з ластовинням на білому обличчі, що не загоряло навіть під дунайським сонцем, покосився на начальника застави і, по-вологодськи окаючи, запитав:

– Товаришу старший лейтенант, куди тримати курс?

Смолярчук відповів не одразу. Кілька днів тому він ходив по корінному руслу, мимохідь заглянув і в плавневу глушину. Сьогодні треба податися туди, де не був давненько, понад тиждень.

– Давайте сюди! – наказав Смолярчук і махнув рукою на Білу протоку.

Загуркотів мотор. Гострий форштевень розрізав темно-сіру поверхню Дунаю. Здибилися, райдужно засяяли просвічені сонцем водяні крила. Вологий пил, піднятий з неспокійної поверхні ріки зустрічним вітром, вкрив захисний целулоїдний козирок. Круті хвилі навалилися на береги, залили зелені укоси.

– Вчасно прибули, товаришу старший лейтенант! – Рульовий уповільнив хід катера і кивнув на приземкуваті мазанки, що виднілися поблизу.

Біленькі хатини, огороджені кілками з розтягнутими на них сітями, тяглися обабіч каналу, біля самої води Тут же, недалеко від тимчасових рибальських жител, стояла заякорена велика баржа, приймальна база риб-заводу. За її кормою, вишикувавшись уздовж берега, пришвартувався караван шаланд, що тільки-но повернулися з узмор'я. Головна шаланда вивантажувала багатий улов. Двоє дебелих хлопців у резинових чоботях і грубих брезентових куртках із звичайною байдужістю хапали гостроносу стерлядь, потворну камбалу, благородних красенів осетрів і кидали на чисто видраєну дерев'яну палубу бази. Приймальники сортували рибу, кидали її в ящики, зважували і відправляли у холодильник на тимчасове зберігання, до приходу спеціального транспорту.

Прикордонний катер тихо, з виключеним мотором, використовуючи інерцію і силу течії, рухався вздовж шаланд. Смолярчук вітався з рибалками, підносив долоню до зеленого кашкета, злегка кивав головою, посміхався і безмовно очима запитував: ну як?

Всі однаково привітно, просто, по-дружньому відповідали йому. І кожен розумів, що означало це невимовлене «ну як?».

Смолярчук з першого дня, з першої години служби на Дунаї не відчував себе чужим у незнайомому краї і новачком на заставі. Опору у важкій і новій для себе роботі шукав не тільки серед солдатів і офіцерів. Він одразу пішов до людей, які жили на його ділянці кордону. Не шкодував ні часу, ні енергії і швидко перезнайомився з місцевими жителями. Минуло трохи менше року, і Смолярчук з багатьма здружився, знайшов помічників. Легко, охоче, з чистим серцем віддавали рибалки свою дружбу Смолярчуку. Вони знали його самовіддану, щиру любов до кордону. Саме цим він спочатку і привернув їхню симпатію. Та згодом побачили більше. Він ніколи не прискіпувався до тих, хто ненароком, уперше порушив прикордонний режим. Але був нещадний з тими, кого вже попереджав, хто не поважав прикордонних порядків, нехай навіть не навмисно, а через свою недбайливість.

Просто, легко почували себе з ним люди і коли взимку ламали очерет, і біля багаття, і за весільним столом.

Молодь могла позаздрити його силі, завзяттю, сміливості. Він плавав і пірнав не гірше за тих, хто виріс на Дунаї.

Смолярчук знав, як і чим живуть люди в зоні його застави, але ніколи ця обізнаність не завдала людям будь-яких тривог, турбот, неприємностей. Всі добре розуміли, що своїм знанням він користується лише в одному святому випадку – охороняючи кордон. І тому не приховували від нього навіть те, що могли легко приховати.

– Андрію Івановичу, заглянь сюди! – На кормі бази стояв старий майстер Мартиноашч з довгим і вузьким ножем у руках.

Катер підрулив до бази, м'яко стукнувся об її залізний бік.

– Ну, заглянув… – Смолярчук, уважно дивлячись на майстра, посміхався.

– Погано заглядаєш. Перелазь сюди і бери царський кус.

– Царський кус?.. Це що таке?

– Досі не знаєш? За старих часів першу ікру, видобуту на початку сезону, відправляли на царський стіл у Петербург. Тепер самі їмо цю смачну первинку та друзів частуємо. Готуй живіт, Андрію-батьку, щедро пригощатиму.

Майстер підійшов до оцинкованого обробного стола, на якому лежала білуга пудів на п'ятнадцять. Мабуть тільки що заснула, оглушена сильним ударом весла. Коротка трикутна жовтувато-біла вискалена морда з приплющеними вусами. Хребет і спина вкриті простим темно-сірим убором, як у щуки. Черево ще скромніше – бруднувато-біле, випнуте.

Майстер ножем різонув рибину по цупкому череві, засунув у розріз оголену по лікоть руку і впевнено, акуратно вийняв звідти щось м'яке, темне, вкрите мутною оболонкою. Потім узяв шматочок цієї густої маси, кинув на решето, потер над тарілкою, відділив ікринки від оболонок, трохи присолив і, не куштуючи, смачно прицмокнув.

– Чудова! Їж, старший, та похваляй.

Смолярчук зачерпнув ложкою свіжу зернисту ікру і без будь-якого задоволення проковтнув.

– Не легко пішла? Всухом'ятку навіть така страва проходить помалу. Горілки б до неї, пішла б жвавіше. Шкода, не маємо цього зілля. Передній край. Суворо заборонено. А може, застаріла вона, ця заборона? – Майстер підморгнув, засміявся. – Люди наклали заборону, люди й скасують її. Га?

– А ви у них, у людей, запитайте. – Смолярчук кивнув на рибалок, які розвантажували рибу, і теж засміявся.

– Катер підходить, товаришу старший лейтенант! – доповів моторист.

– Який катер? Звідки? – Смолярчук озирнувся, глянув направо, наліво. Біла протока, скільки не кинеш оком, скрізь чиста. І тільки хвилини через три з-за повороту з боку корінного дунайського русла з'явився катер теж білий, з вимпелом прикордонників на щоглі. Смолярчук здивувався. Як він потрапив сюди? Чому? Повинен бути на заставі. Щось сталося?

Поряд з рульовим сидів Черепанов, найудачливіший рибалка, капітан сейнера. Смолярчук одразу впізнав його: Черепанов виділявся своєю світло-золотистою, як у хлопчика, чуприною, богатирськими плечима і могутніми грудьми. Приїхав він у ці місця днів вісім тому. Проводить відпустку у матері на Лебединому острові. Черепанова добре знали військові як поринача, спеціаліста по всіляких підводних справах. Під час Вітчизняної війни він виконував важливі завдання в тилу противника.

Начальник застави Смолярчук знав про нього трохи більше, ніж інші. У перші роки війни Черепанов під ім'ям Вільгельма Раунга проникнув на архісекретну базу італійських і німецьких фашистів у Венеції, опанував там справу поринача, підводного диверсанта, зв'язався з гапістами, міськими партизанами, і, користуючись своїми великими можливостями людини-невидимки, діставав для них у портових арсеналах зброю, вибухівку, передавав важливу воєнну інформацію. Черепанов не лише здружився з італійцями підпільниками, але й поріднився. Його дружиною стала Джулія – дочка венеціанського рибалки Чезаре Браттоліні. Вона і чотири сини, Іван, Джованні, Варлаам і Пальміро, теж гостюють на Лебединому у бабусі.

Черепанова ще в дитинстві прозвали Дунаєм Івановичем. Так називали його й тепер друзі і знайомі.

Чого він примчав сюди за двадцять п'ять кілометрів від Лебединого? В мисливських справах? Навряд чи це змусило б його скористатися бойовим катером застави. Мабуть, сталося щось серйозне.

Смолярчук попрощався з рибалками, стрибнув у свій кораблик і поспішив назустріч Дунаю Івановичу.

Вираз обличчя і неспокійний погляд Черепанова підтвердив припущення Смолярчука: кордону щось загрожує.

Старий лісник здалеку відчуває пожежу, не бачачи і не чуючи її. Вітер, птахи, дерева, насторожена тиша, запах лісу допомагають йому. Добрий моряк вгадує наближення бурі задовго до початку. Досвідчений чабан разом із своєю отарою і собаками-сторожами чує обережну вовчу ходу. Острівний житель російського Дунаю чує грізний гул великої води за багато сот кілометрів, коли вона бурхає ще десь на угорській рівнині чи в румунській Добруджі. Сивобородий горець не Попаде зненацька під гірський обвал, не оступиться над прірвою, не стане жертвою зсуву. Льотчик-випробувач довіряє приладам на щиті управління, але не одвертається і від невидимих «приладів»: літак, час, простір, небо, землю він контролює і чуттям.

Офіцер-прикордонник, який вийшов із солдатів, наділений високим почуттям відповідальності за свою службу, талантом слідопита. Він поєднує спостережливість, чуття старого лісника, слух, зіркість, настороженість пастуха і чутливість приладів радара.

Смолярчук ще не став таким прикордонником, йому багато чого бракувало, але він уже твердо знав, яким повинен бути, як нести службу, щоб досягти заповітної мети.

Нести службу!.. Зміст цієї старої армійської формули Смолярчук зрозумів давно, коли ще був рядовим слідопитом. Відбуває повинність той, хто охороняє кордон невміло, без душевного вогника, без кмітливості, хто рахує місяці, тижні, дні, хто береже сили на майбутнє. А той, для кого застава – рідний дім, а кордон – передній край його життя, поприще, де проявляються найкращі людські якості – любов до Батьківщини, розум, відвага, винахідливість, сміливість, душевна зіркість, готовність захищати товариша і боротися з ворогом до останньої краплі крові, – той не просто несе службу. Він живе на повну силу, радуючи і радіючи. Тягнеться до сонця і не заступає світла іншим.

Смолярчуку було хороше на кордоні. Він завжди знав, де і що треба робити, де потрібен солдатам і місцевим жителям і хто потрібен йому. Лише рік тому він приїхав на Дунай, а вже міцно прив'язався до нього, наче тут народився і виріс. Полюбив Дунай, його світанки і вечори, його тумани, весняну повінь, рибалок, плавні, очеретяні нетрі, зимові гніздовища птахів, крики лебедів. Але він міг служити і на Чукотці, на радянсько-американському кордоні, полюбив би протоку Льодовитого океану, тундру, чукчів, морози, північне сяйво.

Катери зійшлися бортами впритул. Смолярчук привітав Дуная Івановича і запросив його до себе. Моториста, який сидів за штурвалом, послав на місце Черепанова.

– Ідіть за мною! – наказав він прикордонникам на другому катері.

Вітер був попутний, а в обличчя летіли бризки. Сонце високо піднялося над Дунаєм, густа тінь од прибережних заростей верби та вільхи вкривала воду.

– Ну, старший, чому ж не питаєш, як я знайшов тебе? І яка на те причина? – запитав Черепанов.

– А чого питати? – стримано посміхнувся Смолярчук. – Якщо причина важлива, сам скажеш, не втерпиш.

– Скажу!.. Сьогодні на світанку, коли я рибалив, по Дунаю пройшла чужа самохідна баржа. Недалеко від острова Тополиного трохи уповільнила хід і скинула, як мені здалося, якийсь вантаж.

– Здалося? – перепитав Смолярчук.

– Так. І тому я не зразу повідомив на заставу. Довелося пірнути і перевірити.

– Ну?

– Виявив металевий контейнер з гвинтовою водонепроникною кришкою.

– Контейнер?.. Великий?.. З чим?

– Не відкривав. І не намагався. Це може зробити тільки підводник з аквалангом. Дозвольте перевірити у повному спорядженні?

– Ні. Треба спочатку доповісти начальству.

– То скажи і мою думку… Скажи, що це важлива закордонна посилка. По неї прийде той, хто живе недалеко. І це буде обов'язково підводник. Майстер своєї справи. Любитель тут нічого не зробить.

– У зоні дії нашої застави немає, крім тебе, жодного підводника, який уміє користуватись аквалангом.

– І все-таки…

– Хто ж цей майстер?

– З прикордонної вишки більше видно землі, води і людей.

– Отже, майстер своєї справи?.. А літня людина, років за п'ятдесят, може бути хорошим підводником?

– Навряд.

– А точніше ти можеш відповісти?

– Можу. Добрі підводники бувають тільки молоді, в усякім разі не старіші за мене. А чому тебе цікавить вік підводника?

– Так… – Смолярчук замовк. Тривога за кордон, за спокій і тишу на Дунаї оволоділа ним. Проте зовні він був спокійний. Загорілі, широкі руки твердо і впевнено стискували штурвал, на смаглявому обличчі жодної тіні напруження, в очах безжурна синява.

Дунай Іванович з цікавістю розглядав надто спокійного начальника застави. Така подія на його ділянці кордону, а він…

– Слухай, друже, тебе, здається, зовсім не турбує моє повідомлення?.. Що збираєшся робити?

– Чому ж не турбує? Я думаю. Доповім начальству, а потім…

Дунай Іванович перебив Смолярчука.

– Старший лейтенанте, я не раз бував у такому ж делікатному становищі, в яке тепер попав ти, і, знаєш, завжди почував себе чудово.

Смолярчук недовірливо глянув на Черепанова. Ні, він не жартує, не посміхається. Серйозний.

– Чому я себе добре почував? А тому, що цікавіше ставало жити. З'являлася конкретна мета. І ще… Як би це ясніше сказати?..

Смолярчук провів очима білокрилого з чорним дзьобом птаха, що пролітав над катером, і посміхнувся.

– Буде буря, ми поспорим, позмагаємось в бою. Так?

Дунай Іванович теж посміхнувся:

– Саме так!..