Текст книги "Дунайські ночі"

Автор книги: Александр Авдеенко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 17 страниц)

Іван Іванович опустив скло і, висунувши голову у вікно, недбало, але владно крикнув:

– Гей, дядьки, навіщо перекрили дорогу? Піднімайте шлагбаум! Та швидше!

Люди, які сиділи біля багаття, не поспішаючи підвелись і попрямували до машини. Один був у міліцейській формі з погонами старшини, другий – у ватяній фуфайці і кепці.

– Це ми перекрили дорогу, – сказав чоловік у фуфайці.

На його погано виголеному, втомленому від безсоння обличчі чорніли плями кіптяви, від одягу густо пахло димом, повіки почервоніли, обважніли.

– А хто це «ви»? – роздратовано спитав шофер. – Яке ви маєте право перекривати дорогу? Минули часи перепусток і заборонених зон.

– Я карантинний інспектор Кушнірчук, а це, бачите, міліціонер, товариш Москаль. Звідки ви їдете? Що везете? Картопля є? З хворою картоплею ми не пропускаємо в Закарпаття.

– Дивна людина! Хто ж у такій машині картоплю возить? Ну, піднімай шлагбаум, живіше!

– Не підніму, поки не огляну машину, – твердо промовив інспектор.

– Погано ви знаєте свої справи. Шукайте картоплю на грузовиках, а не тут. Піднімай! – Ніколаєв завів мотор, і машина впритул під'їхала до шлагбаума.

Міліціонер, що досі стояв мовчки осторонь, підійшов і відчинив передні дверцята.

– Товаришу шофер, чому не підкоряєтесь інспекторові? Він на посту і виконує свій обов'язок. Куди їдете? Звідки? Пред'явіть документи.

– Та що ви, товаришу старшина!

– Пред'явіть документи! – рішуче повторив міліціонер. – А то далі не поїдете. Вашу путівку.

– Грізний начальник! – посміхнувся Іван Іванович. – Ніякої путівки у мене немає. Я сам собі виписую путівки. Це моя власна машина. Зрозуміло? Готівкою заплатив. А документи… – Іван Іванович поліз у кишеню. – Ось, будь ласка, техталон, ось посвідчення. Читай, якщо грамотний.

Міліціонер уважно подивився на водія і тихо, з гідністю сказав:

– Так, я грамотний, товаришу шофер. А от ви…

– Ну, ну, тільки без повчань! Роби своє діло!

Міліціонер подивився документи і, щось записавши у книжечку, повернув їх Івану Івановичу.

– Будь ласка. Кого везете? Гроші у пасажирів брали?

Водій усе ще гарячився:

– Людей везу, не биків! Хіба не бачиш?

Міліціонер і на цей раз не відповів. Він відчинив задні дверцята лімузина:

– Товариші, покажіть документи.

– Документи? Будь ласка, – охоче відгукнувся «Іван».

Він понишпорив у кишенях піджака і штанів, винувато посміхнувся:

– Пробачте, товаришу старшина, я не ту шкуру надів. Усі документи лишилися в новому піджаці. Розумієте, я так поспішав… Згляньтесь на наше становище: ми їдемо в Ужгород на похорон. Дядько у нас помер.

Міліціонер перевів погляд на іншого пасажира:

– А ваші документи?

– Мої документи в повному порядку, товаришу старшина. Всі при собі: паспорт, військовий квиток, довідка з місця роботи і навіть посвідчення про одруження.

«Петро» повільно поліз у кишеню. Намацавши рубчасту ручку пістолета, зсунув запобіжну кнопку і, не виймаючи руки з кишені, націлив дуло пістолета в живіт міліціонера.

Шпигун був певний, що вб'є Москаля першою ж кулею. Та пістолет не вистрелив. Він натиснув на спусковий гачок ще раз, ще… Пістолет мовчав.

«Петро» не один місяць навчався у шпигунській школі володіти зброєю. Він добре стріляв з пістолета – автоматичного і безшумного. На тренуваннях бив без промаху з будь-якого найтруднішого положення. Майстерно оборонявся і несподівано нападав, стріляв по рухомій мішені прикордонника і його сторожовому собаці, з вікна автомобіля, що шалено мчав; стріляв, лежачи в постелі, сидячи за обіднім столом, подаючи міліціонерові документи… Він добре засвоїв, куди і як треба стріляти, щоб знищити противника напевно. І ось тепер, коли треба було стріляти в міліціонера, а не в фанерну мішень, так оскандалився.

Що ж сталося? Чому пістолет не стріляє? «Петро» намацав у кишені обойму, що випала з пістолета. От роззява! Він так перелякався, коли міліціонер рішуче зажадав документів, що замість запобіжної кнопки натиснув іншу, ту, що звільняє з ручки обойму. Треба негайно вставити обойму в пістолет і трахнути цього архіввічливого міліціонера.

– Зараз, зараз, товаришу старшина, дістану документи, одну хвилинку, – посміхаючись, бурмотів «Петро».

– Будь ласка, я почекаю, спішити нікуди… Товаришу водій, ідіть до багаття і не підходьте до машини! – наказав старшина.

Іван Іванович мовчки виконав наказ міліціонера.

Яскраве полум'я добре освітлювало машину, обличчя пасажирів, їхній одяг. Москаль не був ні психологом, ні слідопитом. В міліції служив недавно, та й на білому світі прожив не так уже й багато, не встиг ще набути життєвого досвіду. І все-таки він запідозрив пасажирів, помітив їхні злякані, бліді і напружені обличчя. В машині валялися порожні пляшки від горілки і пива, на задньому сидінні побачив залишки їжі і пом'яту географічну карту.

Особливу увагу Москаля привернуло взуття пасажирів. Гумові мало поношені, з нестертою рубчастою підошвою чоботи виблискували лаком, але халяви чомусь до половини були відрізані. І, видно, зроблено це нашвидкуруч, тупим ножем, криво, абияк.

Старшина зрозумів, що які б документи не пред'явили йому ці молодчики, він не повинен вірити їм. Їх треба будь-що затримати. Затримати!

Багато може передумати і пережити людина за такий короткий час, як хвилина!

До цієї хвилини, до того, як доля звела старшину Москаля з двома небезпечними, на все готовими злочинцями, він не знав, що володіє блискавичною кмітливістю, рішучістю і відвагою, що не боїться смерті.

«Іван» і собі, доки «Петро» порпався в кишенях, гарячково вивчав старшину. Він зрозумів, що міліціонер розгадав, хто їде в машині. Отже, прикидатися немає рації. Треба ризикувати. Вогнем прокладати собі шлях до кордону, до життя.

Сидячи в глибині машини і не виймаючи руки з кишені, «Іван» направив на міліціонера пістолет, який увесь час тримав напоготові. Зараз пролунає постріл, і старшина впаде. Карантинний інспектор та шофер зчинять галас, і тоді не уникнути переслідування прикордонників. А може, поки що не стріляти? Може, пощастить тихо і мирно, за допомогою всемогутніх грошей, відкараскатись од цього настирливого охоронця порядку? Сільський міліціонер, що живе в гірській глуші, оніміє, коли йому запропонувати п'ятерик. П'ять тисяч карбованців йому, п'ять – карантинному інспектору. Цей інспектор, певна річ, теж, як муха на мед, прилипне до грошей і підніме шлагбаум. Доведеться чимало підкинути і шоферові. Ще не народився на світ такий дурень, який відмовився б од грошей…

Так міркував лазутчик. Вірніше, не міркував, з згадував те, що йому втлумачували у шпигунській школі. «Наймогутніша зброя – гроші, – повчали люди «Бізона». – За гроші можна купити багато чого, майже все, що захочеш. Поки в тебе є гроші – ти майже невловимий».

«Іван» вийняв з кишені товсту пачку по сто карбованців:

– Ось наші документи!.. Заховай їх подалі і не кажи нікому, як розбагатів. Піднімай шлагбаум!

– Громадянине, – підвищив голос Москаль, – виходьте з машини!

– Я не жартую з тобою, старшина. Бери гроші, ніхто не знатиме. Може, мало? То я додам. – «Іван» дістав ще одну пачку і кинув на сидіння лімузина. – Хапай, дурню, і забирайся звідси, поки живий!

– Виходьте з машини, – намагаючись бути спокійним, повторив міліціонер.

Він швидким, точним рухом вихопив з кобури пістолет.

«Так, тепер треба стріляти, – вирішив «Іван», – стріляти негайно, інакше все пропало». Не виймаючи руки з кишені піджака, він знову націлив пістолет на старшину.

Раптом сильне світло фар якоїсь машини, що несподівано вискочила з-за крутого повороту дороги, з боку перевалу, широким снопом ударило в заднє сидіння лімузина. «Іван» оглянувся. Що за машина? Випадкова чи погоня? Світло осліплювало, заважало роздивитися, що сталося на дорозі.

Москаль, дивлячись на розгубленого пасажира, зрозумів, чого той боїться. Ззаду почулися чоловічі голоси. До них під'їхав грузовик з колгоспниками.

Обернувшись, міліціонер звучним, владним голосом скомандував:

– Автомати до бою! Світло не вимикати!

Це була інстинктивна хитрість солдата, який опинився перед лицем сильного ворога. Москаль розраховував на те, що його противники відчують себе в пастці і не чинитимуть опору.

Розрахунок був правильний. Усякий злочинець, як би довго не уникав кари, яким би удачливим не був, завжди озирається, чекаючи переслідування.

Колгоспники, що сиділи на грузовику, не могли швидко, як цього вимагали обставини, розгадати хитрість старшини. Вони ясно чули команду «автомати до бою», але сприйняли її скоріше за жарт. Де ж у них автомати? Палиці немає в руках.

При світлі фар грузовика люди добре бачили збудженого міліціонера і розгублених чоловіків, але не розуміли, що трапилося. Більше з цікавістю ніж з тривогою, вони шумно перемовлялися, зіскакували на землю, гупаючи важкими чобітьми по асфальту. І це було саме те, що треба. Створювалося враження, ніби солдати готові виконати наказ старшини.

– Виходь! – скомандував Москаль. Схопивши «Петра» за комір піджака, старшина, витягнув його з машини. – Руки з кишень! – наказав він другому пасажирові, наставивши на нього пістолет і не випускаючи «Петра».

«Іван» поклав руки на спинку шоферського сидіння. Москаль відчув себе переможцем, і це, як він пізніше розповідав, мало не погубило його.

– Так і сидіти! Кушнірчук, бери мій пістолет і охороняй. Стріляй, в разі чого. Вперед! – Старшина віддав зброю карантинному інспектору і повів «Петра» до темного будиночка, що самотньо стояв край дороги. В ньому жив молодий спеціаліст ліспромгоспу Михайло Горай з дружиною.

Москаль розбудив господарів. Чоловік і жінка зразу ж з'явились у дверях з гасовою лампою.

З тривогою, природною для людей, що звикли до тихого лісового життя, дивилося подружжя на міліціонера і незнайомця, якого старшина завів у хату.

– Постережіть його! – звертаючись до господарів, попросив старшина і вибіг.

Чоловік і жінка здивовано перезирнулися. Раптом знадвору почувся глухий пістолетний постріл. Потім другий. Це вивело «Петра» із стану розгубленості. Він круто повернувся і, вдаривши Михайла Горая в живіт головою, кинувся до дверей. Марія вчасно підставила йому ногу. «Петро» впав.

Горай оглушив його сильним ударом кулака, потім зв'язав і вискочив з хати.

При яскравому світлі фар грузовика він побачив міліціонера. Старшина лежав на землі, біля легкової машини, без кашкета і тримався за живіт. Горай кинувся до Москаля.

Що ж сталося тут, біля багаття?

… Підбігши до машини, Москаль широко відчинив дверцята, скомандував:

– Виходь!

«Іван» опустив руку в кишеню, вихопив пістолет і вистрелив. Куля попала Москалю в живіт. Він упав, відчуваючи, як гаряча кров тече по ногах.

– Стріляй, Кушнірчук! – хрипким голосом наказав він інспектору.

Але Кушнірчук запізнився. В машині пролунав постріл. «Іван» покінчив з собою.

Івану Івановичу стало ясно, кого він привіз на кордон. І тепер він міг ще спокутувати свою вину, хоча б частково. Але така думка не виникла в його сивій голові. Ніколаєв боягузливо сидів біля багаття. Потім виправдувався: «Мені було наказано відійти до багаття і не рухатися».

Верховинці і лісник оточили міліціонера.

– Тебе поранено, Москаль? – запитав Горай, підбігши до нього. – Куди тебе?

– Вези, друже, до лікарні. На мотоциклі. Швидше!

– А легкова машина? Гей, шофер!..

– Не треба. Нехай все як є. Нічого не чіпайте. Стережи, Кушнірчук!

Горай кинувся до сарая, де стояв його мотоцикл. На щастя, машина, незважаючи на холодну ніч, завелася одразу. Горай під'їхав до міліціонера, допоміг йому сісти. Потім обережно об'їхав придорожню канаву по містку і, вибравшись на автостраду, помчав у гору, в село, де була лікарня. ^[1] _{1
  Старшина Москаль, лісотехнік Михайло Горай та його дружина Марія – не вигадані персонажі. Президія Верховної Ради нагородила Москаля орденом Червоного Прапора, а Михайла і Марію орденами Червоної Зірки. Розповідь про їхній подвиг було надруковано в газеті «Закарпатська правда».}


[Закрыть]

«Петро» на всіх допитах поводився з одвертою нахабністю. Ще під час першої розмови з Шатровим, зразу після того, як його доставили в управління державної безпеки, сказав:

– Не думайте мене залякати. Смерті я не боюся. Розкаюватися не збираюсь. Плакати мені немає за ким. Жаліти і любити нічого. Сподіватися ні на що. Нудьгувати не буду навіть у труні. Словом, з того моменту, як ви мене схопили, я поклав на своє життя хрест і сургучну печатку. Ясно? А коли ясно, зробіть висновок: не розколите ні тепер, ні через місяць, ні через рік, ніколи! Нічого не скажу.

На своєму довгому віку чекіста Шатров наслухався усяких заяв. Декламації «Петра» він не надавав особливого значення. Бравірує, бадьориться.

У «Петра» знайшли документи на ім'я Федорова, Грубейка, Козлова, Самаріна, Щеглова, гроші, зброю, топографічні карти, секретний фотоапарат, кишеньковий магнітофон. Була і ампула з ціанистим калієм – не встиг чи не захотів її розгризти. Були і книжечки в чорній шкірі, заповнені нейтральними, видимими записами і тайнописом. Такі ж самі книжечки вилучили у Рандольфа Картера після того, як його схопили на гарячому. Та цього «Петро» не знав, а Шатров і люди, які вели слідство, не поспішали йому про це сказати. Встигнемо! Нехай поки що тішиться своєю твердістю. Заговорить пізніше, коли повністю, ланка за ланкою буде зібрано ланцюг, викуваний у свій час містером Картером.

Дещо дуже важливе встановили і без допомоги «Петра». Серед його тайнописів, переданих американському дипломатові у Києві, в Софійському соборі, було розшифровано адресу і прізвище Кашуби, а також пароль.

Так ще раз, і тепер уже твердо, ввійшов Кашуба в окреслене Шатровим коло операції «Рукотрясіння». В межах цього кола були Рандольф Картер і мертві – офіціант Гонтар, лівий пасажир «Іван».

У тайнописах «Петра» Шатров прочитав слово, добре відоме жителям Закарпаття. – «Говерла».

– Чудово!

– Що сталося, Микито Самійловичу? – запитав Гойда. – Чого це ви так зраділи?.

– Як же! Говерла!.. Найвища гора в наших краях. Забув?

– Ні, справді, що таке – Говерла?

– Це, брат, таке, таке!.. Вважай, Василю, що ми вже окупили затрачену енергію і всі витрати виправдали.

– Говерла – це кличка? Івана?.. Петра?.. Кашуби?.. Качалая?..

– Можливо. Ще немає твердої впевненості. Треба перевірити. Може збіг. Говерла!.. Скільки літ, скільки зим!..

Незабаром після шумної нічної події на шосе Львів – Ужгород, монастирський виноградар послав листа Качалаю в Одесу. Писав, як визріває виноград на схилах монастирської гори, як лікує хворі лози рідиною, приготовленою за рецептом інституту. Поверх відкритого тексту був невидимий – тайнопис. Кашуба повідомляв своєму спільникові: «Племінники» до мене не приїхали. Є точні відомості, що їх схопили біля ліспромгоспу, недалеко від Явора. Хтось із двох убитий, вірніше, застрелився. Про всяк випадок вживаю необхідних заходів. Запевняю: живим мене не візьмуть. Затаївся, чекаю…» З Одеси в Явір одразу ж у відповідь полетіла листівка з тайнописом: «Не турбуйтеся. Мертвий «племінник» не дасть ніяких свідчень. Зовсім не страшний для нас і живий. Ні за яких обставин не заговорить. Проте маєте рацію, що затаїлися, чекаєте. Але прошу врахувати: довго сидіти без діла не можна. Строки у нас тверді. Почекайте щонайбільше тиждень, і дійте. Відому вам програму треба неухильно виконувати, навіть коли буде великий риск провалу. Такі останні вказівки».

– От, Василю, – сказав Шатров, – бачиш, який у них розмах. Програма!.. Ладні лізти в огонь і воду, до чорта в зуби, аби виконати завдання в строк… Чому такі тверді строки?

Гойда звик до таких несподіваних запитань.

– Програма!.. Виходить, уціліли не тільки Кашуба та Качалай. Зграя діє.

– Так. І, очевидно, діє не лише на території прикордонного Закарпаття, а й на Ізмаїльщині, на Дунаї. Що ж їм наказано зробити?

– Складне питання.

– Так, складне. Але ми мусимо шукати відповіді і на нього. Пригадай, як останнім часом навчають «людей закону Лоджа».

– Тисяча і один вид диверсій!..

– Справа не в деталях. Я маю на увазі головний напрямок, характер операції в цілому, з ім'я чого вона здійснюється, до чого прив'язується. Подорож містера Картера, вояж «Івана» та «Петра», посилена засилка повітряних куль, начинених антирадянськими листівками, в закарпатське небо, спеціальні передачі радіостанції «Вільна Європа» для Закарпаття і «пригнобленої» Угорщини, – все це ознаки того, що дії містера Картера, Качалая, Кашуби і тих, кого ми ще не знаємо, прив'язуються до якоїсь дати, до якоїсь події. Добре, поживемо – побачимо. Можливо, на Дунаї обстановка проясниться.

Шатров сказав усе це без будь-якого натяку на багатозначність, як завжди, роздумуючи вголос. Слова як слова. Але вони глибоко запали в душу Гойди. Не раз він згадував їх пізніше, коли невідоме стало відомим.

– Тепер, мабуть, ми поїдемо на Дунай? – запитав Гойда.

– Поки що ні. Ми неодмінно побуваємо в гостях у Кашуби.

– Зрозуміло! Приходьте до нас у гості, коли нас вдома не буде…

«ГОВЕРЛА»

Чорний зигзаг, наче блискавка, пронизав до дна прозору товщу води Ведмежого потоку, поплавок став вертикально, а потім зник. Клюнуло!.. В грудях у Шатрова похололо, в роті пересохло, коли він смикнув гнучке вудлище вгору і на себе. Почувся свист розрізаного вудлищем повітря, шурхіт камінців під ногами, радісний крик Гойди:

– Ура! Поздоровляю з первістком!..

Шатров був настільки приголомшений щастям, яке випало на його долю, такий необачливий у мисливському запалі, що, вихоплюючи з води райдужну рибку, втратив рівновагу. Але і падаючи, він не зводив з рибки очей. Бачив, як вона майнула над Ведмежим потоком, як описала дугу, чув, як ляснула об каміння. Схопився, побіг. Слизьке каміння від роси і моху підкочувалося під ноги. Шатров упав, підвівся і знову побіг… Боявся, що зникне, розвіється веселка. Перша райдуга в його житті!

Не зникла. Ось вона, на кінці гачка, маленька, з округленим тулубом, мокра, холодна, жива, ще зберегла чудовий колір гірського потоку. Райдужна форель! Куди золотій рибці до цієї. По спинці розкидані веснянки. Кожна випромінює свій особливий колір, – чорнуватий, голубий, білосніжний, бронзовий. Боки в рибки зеленувато-жовті з перламутрово-золотистим полиском, черевце атласно-перлисте, обідок ока – криваво-червоний, черевний плавець яскраво-жовтий, а спинний – з ніжною смужечкою і в дрібненьких крапинках. То он вона яка!.. Важко дише, злегка ворушить плавцями і Шатрову здається, що вона ось-ось промовить людським голосом, як пушкінська золота рибка: «Відпусти мене, діду!»

Шатров обережно зняв з гачка райдугу, що тремтіла в його руці, і кинув у воду.

– Що ти робиш, йолопе? – закричав Гойда, підбігаючи. В його голосі лунав відчай. Обличчя побіліло, наче піна струмка. Василь на мить забув, хто перед ним стоїть.

На щастя, він швидко схаменувся і, ніяково посміхаючись, винувато сказав:

– Новачки майже завжди отак розгублюються перед райдугою. І зі мною таке було. Один старий рибалка за таку необачність надавав мені по щоках хвостом форелі. Спочатку по одній, потім по другій. І я терпів.

Шатров засміявся.

– По щоках?.. Хвостом?.. Молодець. Що ж, давай, Василю, заслужив і я. – Шатров повернувся до Гойди, підставляючи під удар праву щоку.

– Варто було б. Та гаразд, обмежимося суворим попередженням. Але якщо наступного разу…

– Наступного разу не буде. Зарікаюся полювати на райдугу. Нехай собі сяє.

Шатров занурив руки в потік, обмив долоні.

– Закуримо, Василю?

Гойда подивився на годинника і невесело посміхнувся.

– Завжди отак, тютюновим димком, дядьки окурюють суперечку.

– Не просто дядьки, а й письменники, кінорежисери, актори. В усіх книгах, в усіх фільмах герої димлять, «висловлюють душевний стан». Що ж, покуримо й ми… Не підведе тебе Марія?

– Не маю права погано думати про неї. Дівчина акуратна, розумна, спритна. Впевнений, підготує все як слід.

– А ти… ти впевнений у тому, що сам зробиш все як слід?

– В усякім разі, зроблю все, що зможу. За інше, особливо за Кашубу – не ручуся.

– Думаю, він тобі не перешкоджатиме. Дивись уважно! Фіксуй усе, не пропусти якої-небудь прикмети, яка видавала б у ньому сімейну людину.

Гойда пильно подивився на Шатрова.

– Звик я, Микито Самійловичу, розуміти вас з півслова, часто ваші думки вгадую, а от зараз… Що ви шукаєте?

– І радий би сказати, та нічого. Самому не все ясно, сумніваюся, дещо перевіряю, дещо розкопую.

– А мені, здається, треба насамперед докопатися до справжнього Кашуби: хто він, як, де і за яких обставин цей виноградар скористався з його документів. Можливо, він став трупом, а можливо, живим трупом.

– Правильно! Докопаємося до істини, коли поїдемо на Дунай.

– Чи не гаємо ми час, Микито Самійловичу?

– Хто знає, де ми його гаємо, де знаходимо. Потерпи, Василю, не нервуй, – Голос Шатрова м'який, тихий, вираз обличчя лагідний, без найменшого натяку на тривогу або неспокій.

– Дивуюсь я вашому спокою, Микито Самійловичу.

– Досі не звик?

– Сьогодні ви надто спокійні. Як вам щастить заморожувати нерви?

– Дуже просто. Бережу спокій зранку. Тільки розплющую очі, тільки починаю розмірковувати, що й до чого, зразу ж звертаюся до Сірого, прошу його наснажити мене спокоєм: так і так, володарю, попереду важкий день, звели нервам моїм, серцю і голові бути на належному рівні!..

Гойда кинув недокурену цигарку в потік і, проводжаючи її поглядом до перепаду, подумав уголос:

– Чого тільки не радить Сірий, куди тільки не штовхає!.. Чуєте, чого захотів?! «Ось ким треба бути: треба бути як вода. Немає перепон – тече; гребля – зупиниться; прорветься гребля – знову потече; в чотирикутній посудині вона чотирикутна; в круглій – вона кругла. Ось тому вода потрібніша за все і сильніша від усього». – Гойда подивився на годинника й одразу перевів погляд на кущі, де, як йому здалося, щось зашаруділо. Ні, помилився. Тиша. – Не хочу бути як вода! Не хочу пристосовуватися ні під круглих, ні під чотирикутних! Хочу бути самим собою, людиною, і тоді буду всім потрібен, сильніший за всі греблі! Чув, Сірий? Отже, облиш свою багатовікову мудрість, здай її в архів.

Гойді знову здалося, що хтось розсуває гілки кущів. Цього разу він не помилився. На тому березі Ведмежого потоку серед зелених гілок побачив Марію.

Дівчина енергійно махнула рукою, кличучи Гойду до себе. Він кивнув Шатрову, тихо перестрибнув через потік і зник у заростях ліщини разом з Марією. Жодного звуку не долітає звідти. Тиша й тут, біля швидкої і холодної води. Десь защебетала пташка, загула бджола. В кришталевому потоці зачорніла спинка форелі. Стоїть на самій стрімнині, ніби вморожена в скляну течію, терпеливо чатує жертву. Її око в червоному обідку ясне і насторожене.

Шатров перевів подих, поліз у кишеню, вийняв товсту в клейончатій палітурці записну книжку – щоденник. Навіть Гойда не знав, які думки довіряє його друг цій потертій чорній книжці. Шатров розкрив її і твердим, гостро заструганим олівцем почав неквапливо, без помарок дрібними нерозбірливими літерами вкривати сторінку за сторінкою.

«Якось запитали у Сірого, де він набрався мудрості. Той посміхнувся лукаво і відповів: «Багато чому я навчився у своїх наставників, більше у своїх товаришів, але найбільше – у своїх учнів…» Ось уже багато років я люблю Василька і вчуся сприймати життя так, як він. Це великий хист і велике вміння добре жити. Василь щедро наділений цим хистом, але він не помічає свого багатства і захоплюється розумом і талантом інших. Це його давня звичка, ще відтоді, як був розвідником у партизанському загоні імені Олекси Довбуша. Там, у суворих Карпатах, на полях Вітчизняної війни, засіяних великими подвигами, – коріння Василька. Ще тоді почав він наслідувати прославлених розвідників, хоч і сам уже був сміливим, спритним. Але йому здавалося, що в інших усе краще, ніж у нього. І не знав того, що йому не треба нічого наслідувати, позичати чужий розум, чужу кмітливість, чужу хоробрість. Скромність, яка не підозрює, що вона скромність, щире незнання своєї сили, невтолиме бажання бути сильнішим і кращим, невтомні пошуки взірця для прикладу, радісне знаходження цього «взірця» були постійними його супутниками. І тепер, на щастя, не залишили його. Навчаючись у всіх свідомо, з відкритими очима, він сам мимоволі навчає багатьох.

Повторюю, наполягаю: найвищий хист людини – благоговійне захоплення справами своїх товаришів, вміння радіти з чужого успіху, чужого розуму, чужих перемог, здатність високо оцінювати іншого і недооцінювати себе. Така людина зробить багато, за будь-яких обставин, ніколи не підведе ні друга, ні державу, ні партію.

Василю бракує чекістської зрілої майстерності, спокою, терпеливості, проникливості. Все це прийде до нього згодом. У такої породи бійців є одна могутня особливість. Суворов назвав її солдатською кмітливістю, вправністю. Люди мистецтва називають її делікатніше – натхненням. Кажуть, воно від неба, від лукавого, стихійне, непідвладне тому, в кому народжується, може впливати на людину і так, і інакше. Не знаю. Але я твердо переконаний, що натхнення спалахує не саме по собі, а від іскри, викресаної працею. Найчастіше, найохочіше натхнення приходить до того, хто любить працю. Василь працьовитий, має світлий розум, сильну волю, твердий характер, пройшов добру школу людяності, боротьби за правду, за справедливість, хоробрий, морально стійкий, митий в семи водах, товчений в семи ступах, добре вихований.

Чого це я про Гойду згадав «у перших рядках мого листа»? Він ще не знає про існування «Говерли», але вже догадується про нього, занепокоєний, оглядається, думає, шукає: хто, де, звідки, чому, для чого? Чудово! В нашій справі це і називається натхненням.

Признатися, я схитрував, коли сказав Гойді, що і радий би відкрити йому секрет, та немає чого сказати. Секрет є, і чималий. Деякі факти дають мені підстави думати, що «Говерла» переховується під личиною виноградаря Кашуби. А якщо це так, то я не можу покинути все і їхати на Дунай. Ні, Василю. Насамперед мене цікавить «Говерла», людина з «Відділу таємних операцій». Подія у «Верховині», певна річ, насторожила його, примусила затаїтись, і тому ми не можемо зразу встановити, з ким він зв'язаний, крім Качалая.

Що я сьогодні знаю про нього? Спочатку він невиразно виринув у зоні нашого спостереження 16 серпня 1956 року на ужгородському поштамті. В нашій справі часто знаходиш самородок там, де немає ніяких супутників золота. Потім Кашуба з'явився і уже досить чітко на імлистому горизонті «Рукотрясіння». Нарешті Кашуба прийшов на ужгородський поштамт одержати телеграму до запитання і тим самим став повноправною дійовою особою операції «Рукотрясіння». Тепер все залежить од нашого терпіння, від уміння вибрати вдалу позицію для спостереження. Беру цю місію на себе.

Повертаюся до Кашуби. Гадаю, що він «Говерла», правда, поки що тільки на підставі одного слова, знайденого в паперах «студентів». Андрій Ярославович Кашпар. Агроном. Народився в Береговому, недалеко від Тиси. Жив в Угорщині, в околицях Токая, був управителем маєтку угорського графа. Коли минуло двадцять п'ять років, емігрував у США. Повернувся в Закарпаття в тридцятих роках, привіз із собою дуже вродливу, з чималим запасом доларів, дружину, американку закарпатського походження, мадьярку за народженням. Тепер вона просто вродлива жінка, а от скільки в неї грошей і добра – приховує. Вона чи то дочка, чи то племінниця якогось поміщика, звичайно, колишнього.

Андрій Кашпар залишив після себе деякий слід в архівах ужгородського жандармського управління. Доведено, що він служив в угорській і чехословацькій розвідках. Не відмовляв у послугах англійцям, французам, німцям. В роки війни тинявся в Будапешті, в Трансільванії, заглядав і в Плоєшті – готував наліт американських бомбардувальників на нафтові промисли. Після війни зник. На його сліди пощастило натрапити кілька років тому. Стало відомо, що Андрій Кашпар під кличкою «Говерла» влаштувався в Баварії, в американській розвідувальній школі, де навчає «людей закону Лоджа». Недавно він покинув школу і виїхав з невеликою групою своїх «вихованців» у невідомому напрямку.

Його довго шукали скрізь. І тепер, здається, знайшли. Невже це він? Є фотографія Кашпара тридцятих років. Є й нова, зроблена тиждень тому. Нічого схожого! Очевидно, сьогоднішньому «Говерлі» зробили пластичну операцію.

Ось поки що і все, що я знаю про Кашпара. Тепер про його дружину, яку він привіз із Америки. Єва Шандорівна Портиш. Під таким прізвищем вона живе в місті Яворі. Протягом останніх років не листувалася з чоловіком, навіть не знає про те, що він живий. Не знає або вдає, що не знає.

Живе Єва, як і досі, ніби нічого не сталося, ніби немає поруч, за монастирськими мурами, Андрія Кашпара, У жінки багато подруг в Ужгороді, Мукачеві, Виноградові, Рахові, Сваляві. Часто виїжджає у ці міста. Серед модниць і кравчинь має славу чудової закройщиці і художниці. Вона – власниця підпільного ательє, доступного для вузького кола жінок, найбільш грошовитих, довірених. Любить приймати гостей і сама охоче буває скрізь, куди її запрошують.

Збираюся цими днями відвідати пані Портиш, познайомитися. Що мені від неї потрібно? По-перше, я мушу встановити, чи знає вона, що в Яворі об'явився Кашпар. По-друге, повинен зазирнути в душу цієї закройщиці-художниці, щоб дізнатися, чим вона насправді цікавиться і займається. Делікатна місія. Неприємна, але необхідна.

Якщо Гойда не повернеться з монастиря з хорошими трофеями, я змушений буду вже завтра познайомитися під тим чи іншим приводом з пані Портиш. Не знаю, куди заведе мене «Рукотрясіння», але гадаю, що заведе дуже далеко.

Кажуть, що художники, письменники, композитори перед тим, як починати новий твір, багато роздумують, згадують відновлюють в пам'яті образи друзів і ворогів. Наче знову переживають події минулих днів: любов і нелюбов, страждання, удачі, перемоги – готують, так би мовити, себе до родових мук.

А чим ми з тобою, Васильку, гірші за композиторів, художників, письменників? Наша робота, запевняю, теж творчість. Якщо ти згоден зі мною, не ремствуй на те, що я у ці дні так багато роздумую, пригадую, зіставляю, філософствую…

Чую шурхіт в кущах на тому березі потоку. Мабуть, повертається Василь. Так, він!..»

Шатров поклав записну книжку у внутрішню кишеню піджака, наглухо застебнув кишеню «блискавкою» і запитав:

– Ну?

Гойда намагався стримувати себе, але збудження все-таки проривалося: на смуглявих щоках, на лобі, шиї виступили червоні плями. Шатрову навіть здалося, що він чує, як колотиться серце його друга.

– Сядь, Васильку, відпочинь, заспокойся.

– Я спокійний. – І він опустився на камінь, кілька разів глибоко зітхнув, потім занурив голову в прозору воду струмка, витер обличчя і волосся рукавом сорочки, блиснув очима, в яких з'явилися веселі іскорки: – Зробив усе, що треба. У своїх руках тримав рацію. Американська, останнього випуску. Бачив гранати, долари, західнонімецькі марки, угорські форінти, чехословацькі крони, польські злоти і карбованці. Бачив два кольта, географічну карту Закарпаття, Угорщини, Баварії, секретну фотоапаратуру. Все це заховано в надійному місці: у підвалі, в старій винній бочці з потрійним дном. На перший погляд, звичайна собі бочка нічим не відрізняється від інших. Дубова, потемніла від часу, просякнута вином, з дерев'яним краником-чопом. Повернеш краник – поллється вино. Та якщо добре придивитися, відкрити друге дно, то побачиш тайник, а за ним ще одне справжнє дно, за яким плещеться вино. Тайник – кращого не придумаєш. Коли б не Марія, не знайшов би до нього стежки.