Текст книги "Дунайські ночі"

Автор книги: Александр Авдеенко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 17 страниц)

СВЯТА МАРІЯ

Гойда вирушив ловити «райдугу».

Давно він не був там, де вирують шалені потоки, де починають свою бурхливу течію до Тиси, Кам'яниці, Латориці. Чорний, Білий, Зміїний, Вовчий, Ведмежий. Давно не чув він шуму і гуркоту гірської води, не вдихав пахощів розігрітої на сонці глиці смерек, не бачив крапчастих спинок форелі, що іскряться в прозорих льодових потоках. Недаремно цю рибу називають тут «райдугою».

Тільки-но Гойда надів старі, латані-перелатані суконні шаровари, куртку, пошиту з солдатської плащ-палатки, непромокальні, намащені жиром чоботи, вдихнув запах нехитрих рибальських снастей, як одразу забув усі важливі справи і відчув себе вільним рибалкою. Не вірите? І слушно. Гойда ніде й ніколи не забував, хто він. Хлопець тільки удавав, що він завзятий рибалка.

З вудкою на плечі, з маленьким відерцем у руці, насвистуючи улюблену пісеньку, прямував Гойда вологим від учорашнього дощу безлюдним берегом Кам'яниці. Прямував він до монастирської переправи.

Гірські холодні води Кам'яниці з приглушеним гомоном струмували широкою ущелиною, яку пробили у незапам'ятні часи в схилах Соняшної гори. Крізь прозоро-синю товщу води було добре видно дно, завалене замшілими брилами, сірим шорстким плитняком і обточеною, кістяної білизни галькою. Важкі темні карпатські кручі здіймалися над долиною Кам'яниці.

Гойда подивився на дзвіницю і похитав головою. «Хитрюги ці чорні праведники. Проповідують царство небесне, а самі захоплюють на землі райські куточки. Санаторію або будинку відпочинку розміститися б тут, а не дівочій тюрмі».

Монастир височів над Кам'яницею, на стрімкій, майже сорокаметровій гранітній кручі, його білі стіни, оцинкований дах, позолочений хрест І дзвіниця різко виділялися на похмурому фоні гір.

У сірій кручі вирубані вузенькі стрімкі східці. Вони починалися біля самої води і вели вгору, до глухої, викуваної з заліза монастирської хвіртки.

Там, де починалися східці, на воді погойдувався вузьконосий легкий човен. На його кормі сиділа жінка в чорному.

Гойда приклав до рота долоні і закричав:

– Ого-го-го-го!.. Давай!

– Іду-у!.. – зразу ж відгукнулася черниця. Її голос, сильний, співучий, пролетів над Кам'яницею, відлунюючись у прибережних скелях, і завмер у далеких виноградниках.

«Це вона, Марія! Бач, яка голосиста», – посміхнувся Гойда. Він сів на камінь, що лежав на березі, ні на хвилину не відриваючи від ріки погляду.

Човен повільно, насилу переборюючи швидку течію, підпливав до лівого берега. На кормі, енергійно і вміло орудуючи жердиною, стояла Марія. На ній було чорне, під саму шию плаття, чорна хустка. Тільки обличчя біле та руки.

«Молода, вродлива, – подумав Гойда, – спритна, гостра на язик, а добровільно забилась у монастирську нору. Такій дівчині треба не богу та ігумені служити, а життю. Як би її витягнути звідти? Дрімає міськком комсомолу. А ти?.. А тобі все ніколи… Ех! Хочеш чужими руками творити добро».

Гострий просмолений ніс човна зашурхотів на прибережній гальці. Марія зсунула хустку на потилицю і, спираючись на жердину, привітно подивилася на Гойду.

– День добрий, – проспівала вона, не бажаючи помічати похмурого виразу його обличчя.

– Здрастуй, Маріє. Жива? Здорова?

– Слава Ісусу, жива і здорова. А ти?

– Я теж, як бачиш, ще не на тому світі. Перевезеш на той берег?

– Сідай!

Він стрибнув у човен. Марія вперлася жердиною в кам'янисте дно, з силою відштовхнулась, і шалена течія Кам'яниці підхопила, понесла човен. Марія кількома рухами жердини спритно вирівняла його і спрямувала до монастиря.

– Де ж ти так довго пропадав, Василю?

– В Москві, Ленінграді, на Кавказі. А що?

– Так… Уся полонинська риба скучила за тобою: висунеться з води, очима лупне і чекає, чекає. Я теж… скучила.

Марія стримано засміялась.

– А хіба ти риба?.. Хто ти, Маріє? – раптом запитав Гойда. – Як на землі тримаєшся?

Він не сміявся, а серйозно, допитливо дивився на дівчину. П'ять років минуло відтоді, як Гойда побачив її у дворі явірської кравчихи Марти Стефанівни Лисак, і все така ж: квітуча, запальна, лукава. Баб'яча аспідно-чорна хустка не потьмарює весняного блиску її очей, чисту свіжість обличчя, гарячі губи. Навіть під дрімучим одягом черниці, який розрахований на те, щоб надійно приховати вік, легко вгадувалося сильне, спритне тіло дівчини, яка виросла на лісовому і річковому привіллі.

– Хто я? – підвівши голову, запитала Марія. – Та хіба ж ти не бачиш?

Вона кинула човен на волю течії. Тоненька, гнучка, як жердина, на яку спиралася, дівчина з наївним подивом дивилася на Гойду, чекаючи, що він скаже, заохочувала сказати щось сміливе, ласкаве. Він хмурився, мовчав.

– Не бачиш?.. Ну, коли так, я сама скажу, хто я. Іди до Ведмежого потоку і чекай на мене. – Вона знову енергійно запрацювала жердиною, випрямляючи хід човна.

– Я тебе не запрошував, Маріє, і не маю права чекати.

– А я не горда, можу й без запрошення прийти.

– Зате я гордий. Чому ти не поважаєш мене? – помовчавши, запитав він з гіркотою.

Вона зашарілася до сліз, щиро стривожилася.

– Що ти, Василю!.. Поважаю. Дуже. Більше за всіх на світі.

– Чому ж тоді так розмовляєш?

– Як? – Її очі злякано розширились, а від обличчя відхлинула вишнева свіжість.

Він одвів погляд, занурив руку в тугу холодну воду і сказав:

– А ось так… наче ми з тобою не давні добрі знайомі, а дідько його знає хто… півничок та курочка, ніби граємося, хочемо піймати одне одного. Мені це неприємно. Я не думав… не заслужив.

Марія швидко затулила долонею рота, щоб не розсміятися вголос, на всю околицю, не сполошити в монастирі ігуменю та її донощиць.

– Чого ти? Чим я тебе розсмішив?

– Нічим. Все серйозно, дуже серйозно. – І дівчина знову зайшлася беззвучним придушеним сміхом.

– Даремно ти отак, смішлива негорда дівчино. Не той я, за кого мене вважаєш. Слабких і беззахисних не завойовую і в полон не беру. – Він спробував посмішкою пом'якшити свій суворий вирок.

Вона не образилася, не перестала сміятись, а, навпаки, поводилася як переможниця.

– А спробуй, Василю, яка я, слабенька чи сильна, а потім зрікайся. Підступися, замахнись, – тоді й побачиш, беззахисна я чи ні.

Марія ближче присунулася до нього, ніби хотіла допомогти Гойді виконати її прохання. Він поквапливо, майже злякано відсахнувся. І зразу ж стало ніяково і соромно. Кого, чого боїться? Правду їй треба сказати – зразу протверезиться, схаменеться, згадає гордість.

– Слухай, Маріє,

– Слухаю, Василю! Кажи, кожне твоє слово в серце ляже.

– Так от!.. Я поважаю твою людську гідність. І поважатиму. Зрозуміло?

Чітко, суворо і поважно, без жодної веселої іскорки в очах промовив ці слова Гойда, але дівчина не сприйняла усе серйозно. Вона дивилася на нього лукавими очима, загрібала жердиною воду, вигиналася, владно гнала човен поперек швидкої бурхливої течії Кам'яниці і безтурботно сміялась.

– Васильку, рідненький, років через сорок будеш поважати мою гідність, а зараз…

– Ну, знаєш, Маріє…

– Знаю! Не до вподоби я тобі, не люба. А я, дурна, думала…

– І даремно думала. Я тобі ніяких авансів не видавав, нічого не обіцяв. До того ж… не все твоє, що погано лежить, не все хапай, що подобається. Такого правила я давно дотримуюсь.

– Он який ти чистенький, Василю, який сяючий, наче немовля на чудотворній іконі!

– Ну, що ж, який є. Побалакали, годі! Причалюй до берега швидше.

– Не бійся, не втоплю, я не злопам'ятна.

Ще три-чотири помахи жердиною, і човен шаркнув бортом об товсті дубові колоди монастирського причалу. Гойда вискочив на дощаний поміст.

– Дякую, – кинув він і рішуче, не оглядаючись, пішов берегом. Здавалося, Гойда уже забув про Марію. Насправді ж думав про неї. Цікаво, яка вона там, у монастирі? Мабуть, тихенька та скромна, очей од землі не зводить.

Ні, він не повинен згадувати таку легковажну, вертихвістку. Не повинен зустрічатися навіть отак, випадково. Забути її, забути! З сьогоднішнього дня, з цієї хвилини.

Монастиря вже не було видно, час минав, здалеку долинув гомін швидкої води і каміння, стало холодніше, похмуріше, проте Марія не забувалася, вона невідступно йшла за ним. Піднімався він стежкою, прокладеною на дні ущелини, незримо йшла поруч і Марія. Вдихав ранкові пахощі гірських трав і квітів – згадував запах її волосся. Глянув у Ведмежий потік – побачив у дзеркальній джерельній воді її обличчя.

Гойда зупинився, труснув головою, посміхнувся. «Чортовиння, та й годі. Ех, Василю, Василю!.. Не криви душею, признайся! Подобається дівчина? Та ще як подобається!»

– Ось і я!

Гойда обернувся. За два кроки від нього, на вузькій стежці, стояла світловолоса верховинка в чорній спідниці і полотняній, вишитій бордовими квітами кофточці, її руки, голі до ліктів, зовсім не вкриті загаром. Дівчина тримала легкий, з тонкої лози кошик. Яскраве світло ранкового сонця, пробиваючись крізь листя, освітлювало струнку постать дівчини і тремтливими смугами лягало на спідницю, обличчя, груди, впліталося в коси.

Минула хвилина, друга, а хлопець мовчки дивився на сірі, усміхнені, з лукавинкою очі, чорні високо підняті брови, гарячі губи. Він дивувався, радів, впізнавав і не впізнавав Марію. Але де ж її «спецодяг», монастирська ширма? Скинула. Коли б назавжди! Отак, без чорної шкаралупи, повинна жити. Гарна ж дівчина.

– Чого ти так дивишся, Василю? Не впізнав?

– Важко впізнати. Бач яка!..

– Гірша стала чи краща?

– На людину схожа.

– Тільки схожа? Погано бачиш, Василю. Придивися!

– Та годі тобі… Давно придивився.

– А може, тільки здається, що придивився, га? Може ти бачиш тільки те, що близько, на самій поверхні лежить? А найголовнішого й не помічаєш?

– А що в тебе найголовніше? – Гойда обережно, не повертаючи голови, пильним поглядом окинув Ведмежу ущелину.

– Не бійся. Ніхто нас тут не побачить. Тихе місце, безлюдне.

– А чого мені боятись?

– Як же! Ти людина відповідальна, чиста, стоїш на сторожі державної безпеки, а я – мазана-перемазана, чорна кістка, довгопола, городнє опудало.

Гойда нахмурився.

– Ну, перестань прибіднюватися! Краще розкажи, як це ти встигла так швидко переодягтися. Де рясу скинула?

– В кущах. – Марія вийняла з кошика чорний одяг. – Ось. Влізу в нього, як з тобою розстануся… Василю, не одвертайся! Чому ти в очі не дивишся?

– А навіщо? Що я побачу в них цікавого? Господа бога? Матір ігуменю? Свічки? Хрести?

– А ти заглянь – таке побачиш… Ну! Боїшся?

Він повернувся до неї і презирливо примружився.

– Ну, що?..

– Дивись краще!

Гойда не витримав погляду дівчини. Махнув рукою, одвернувся, щоб не помітила Марія, як кров обпекла йому обличчя.

– Нічого путящого не бачу.

Потік вирував, пінився, шумів, переливаючись з каменя на камінь. Над ним клубочився сніговий холодок-невидимка. Такі місця любить форель.

Гойда розмотав волосінь і, вибравши порівняно тихе прозоре місце, закинув гачок.

Марія набрала оберемок сушняку, акуратно склала його гостроверхим куріньчиком і сунула всередину сухого моху.

– Василю, можна розпалити багаття? Люблю на мисливський вогонь дивитись.

– Розпалюй, якщо любиш.

– А сірники є?

Він кинув через плече коробочку сірників. Вона підхопила її, і через мить в ущелині потягло запахом диму, затріщали сухі гілочки і спину Гойди пригріло жарке полум'я.

– Добре! – Марія засміялась. – Славно! Іди й ти сюди, Василю, про мою справу поговоримо.

Гойда не одразу кинув вудочку. Підійшов до багаття, щоб покурити і знову піти рибалити.

Не хотів дивитися на Марію, а дивився. Щоки дівчини розрум'янились, очі сяяли радісним світлом, маленькі акуратні вуха, наскрізь прозорі, рожеві-рожеві, здавалося, ось-ось спалахнуть.

– Ну, яка в тебе справа? – спитав згодом.

– Встигнемо з справою. Не підганяй… Васильку, славненький мій! Четвертий рік я з тебе очей не зводжу. Ніякої надії не було, а я все одно дивилася… Усі твої рибальські місця вивчила, всі твої стежки-доріжки запам'ятала. Знаю, що ти любиш, з ким дружиш. Все, все про тебе знаю!

– Так уже й усе?

– А чого не знаю – серцем вгадую… А ти чому не вмієш вгадувати?

Руки її були сонячно теплі, долоні пахли гірською м'ятою.

Гойда зажмурився. Минуло немало часу, поки він насмілився глянути на дівчину, ворухнути губами.

Маріє, я хочу тобі сказати…

– Кажи!

– Я давно хочу спитати, хто загнав тебе в цю монастирську тюрму?

– Сирота я. Нікуди було подітися. З дванадцяти років у монастирі.

– Колись, до Радянської влади, сиротам нікуди було подітися. А тепер? Усі дороги перед тобою відкриті. В колгосп. На тютюнову фабрику. На виноградники. У лісництво. Ти вільний птах, а повзаєш.

Марія важко, наче стара жінка,»зітхнула, але очі її все ще сяяли радісно, молодо.

– Одна в мене дорога, Васильку. Звикла я до монастиря, звикла всім догоджати: і богові, і ігумені, і Марті Стефанівні, і старому, і малому. І тебе слухатиму.

– Ти оце згадала… Марту Стефанівну. А до неї як попала?

– Ігуменя віддала мене в найми. Хазяйка добре платила монастирю.

– І ти терпіла? Та хіба ти річ? Ти ж людина.

– Я свята діва, Васильку. Божа людина. Все терпіти мушу.

– Де ти живеш? В який час? Десять років вільно живемо. У нас тепер тільки той не став людиною, хто не захотів. Навіть колишні банкіри та поміщики працюють. Куркулі стали колгоспниками. Фабрикант на власній фабриці заробляє собі на хліб. Усе Закарпаття чесно трудиться. А ти… І не надокучило тобі бути чорним опудалом? Невже не хочеться жити, як усі люди? Невже не хочеться стати звичайною людиною? Лю-ди-но-ю!

Марія посміхнулася, поправила волосся, знизала плечима.

– А хіба я не людина? Поглянь, все у мене на місці: очі, ніс, голова, руки, ноги, губи…

– Яз тобою серйозно, Маріє. Облиш жарти! Чого покликала? Що потрібно святій діві від безбожника? Кажи!

– А я вже одержала, що хотіла.

– Так?.. Цікаво, що ж ти одержала?

– Не бійся, ти нічого не втратив. Надивилася на тебе вволю, побалакали з тобою – от і все. Більше нічого й не треба. Давай тепер про діло поговоримо.

– Ех, Маріє!.. – Він узяв руку дівчини, притулив до своєї щоки. – Не розберу я тебе: то притягуєш, то колешся, то розумниця, то…

Вона висмикнула руку.

– Не треба. Давай краще до діла перейдемо.

– Яке ще там діло! – роздратовано, майже сердито сказав Гойда. – Кинь свої вигадки, ні до чого вони тепер.

– Ні, Васильку, я не вигадую… В монастирі з'явився новий служка. Стереже і лікує виноградники. Добрий майстер у цій справі. Сивий. Обличчя в зморшках. Глухуватий. Кульгає на праву ногу… Ігуменя приголубила його.

– Ну? – скрикнув нетерпляче Гойда, коли Марія замовкла.

– Не доводилося тобі його бачити?

– Ні, не бачив. Звідки він узявся? Коли? І чому тебе зацікавив?

– Зажди, все розкажу… Мовчазний цей виноградний лікар! Богомільний. Постить. Все хреститься, після кожного слова бога згадує. Вина не п'є. Не лається. На черниць очей не зводить. Ігуменю шанує, ніби вона богородиця.

– Як його звуть? Прізвище?

– Дідом Петром його величаємо. Петро Кашуба. Хочеш подивитися на фотографію?

– Кашуба, Кашуба!.. – повторив пошепки Гойда.

Перед ним постав чоловік, який одсилав рекомендовану бандероль на ужгородському поштамті і не наважився одержати телеграму до запитання.

Марія вийняла з кошика, в якому лежав її чорний одяг, невеличкий згорток. Повільно розв'язала хусточку, обережно, двома пальцями взяла велику наклеєну на товстий картон, фотографію.

На тьмяному, пожовклому від часу папері була зображена худорлява, сутула, стара людина: сива голова, дряблі, вкриті зморшками, обвислі щоки, біла борідка, безбарвні очі, великі вуха, обвуглена люлька-носогрійка у щербатих зубах.

– Знаєш, хто це, Васильку? – запитала Марія.

– Ні, цього чоловіка я не знаю. Чим він тобі не сподобався?

– Це не Петро Кашуба. В чужу шкуру заліз. У сні розмовляє чужою мовою, здається, англійською. З пістолетом і вночі не розлучається. Радіопередавач має.

– Своїми очима радіопередавач бачила?

– Бачила.

– Як же ти умудрилась?

– А я ніяк не умудрялась. Випадково підгляділа. А потім перевірила. Спеціально для тебе.

– Спасибі, Маріє!.. Ти все-таки це черниця, не свята діва, ні!

– Слава богу, розглядів. Ех, Васильку…

– Ну, добре, під час пожежі про погоду не розмовляють. Кашуба не здогадався, що ти його розкусила?

– Що я, дурна, прикинутися не вмію? – На її обличчі з'явився вираз винуватості і покірності. – Не бійся, перед тобою я завжди чиста і правдива.

– Давно він працює у вас?

– Другий місяць.

– Звідки приїхав?

– З Дунаю.

– Що він там робив?

– У тамтешньому монастирі служив. Теж виноградники лікував і стеріг.

– Де він живе?

– У печері, біля винарні.

– Сам?

– Із собакою Ужком. Злий. Голосистий. І чуйний. Без мене не підберешся до нього, зчинить галас. Проведу, якщо хочеш.

– Коли буває у своїй печері?

– Вдень. Уночі стереже виноградники.

– Добре! – Гойда змотав волосінь. – Я повинен іти. На все добре, Маріє. Зустрінемося тут завтра. Прийдеш?

– Прийду, Василю.

Шатров мовчки, час од часу занотовуючи щось у блокнот, вислухав докладну розповідь Гойди про невдале полювання на «райдугу» і глибоко замислився. Хто він, цей Кашуба? Яке виконує завдання? Прямо чи посередньо був зв'язаний з Картером? Чи знав він, що американець приїжджав до Ужгорода? Взагалі, чи відома Кашубі ця особа? Шатров повторив свої запитання вголос. Гойда спробував на них відповісти. Він радів, що трапилася нагода поміркувати разом із своїм учителем і другом.

– Я гадаю, – сказав Гойда, – що Кашуба міг і не знати про приїзд Картера.

– Чому?

Гойда подумав і сказав упевнено:

– Йому не обов'язково знати, що до Ужгорода прибуває військовий аташе. Більше того, він не повинен був цього знати. Не мав права.

– Так? – В голосі Шатрова відчувся сумнів. – Чому ж йому не видали такого права?

– Тому, що воно вже було видано іншому, офіціантові Ґонтарю. Г Гонтар користувався ним монопольно. Він чекав на Картера, підготував для нього все, що зібрав, накопичив.

– Накопичив?.. А може… може, краще так: підготував для містера Картера все, що одержав від інших… Га?

– Справді, так краще. Цей варіант правдоподібніший.

– Добре, давай поміркуємо ще. Значить, тільки Гонтар користувався правом особистої зустрічі з Картером. До того ж майже не ризикував, що його викриють, бо спілкувався з іноземцями зовсім легально. Спробуй, розпізнай серед тисячі чесних іноземних туристів одного негідника! Гонтар передав роздобуті шпигунські відомості Картеру і готовий був прийняти від нього, крім доларів, будь-яке завдання, будь-який наказ. Прийняти і передати… Кому?

Гойда уважно стежив за ходом думок Шатрова.

– Міг перегати Кашубі або комусь іншому, нам ще невідомому, – зразу сказав капітан, як тільки замовк Шатров.

– Так, міг, – охоче погодився Шатров. – А що з цього виходить, Василю?

– Багато чого, Микито Самійловичу!

– А саме?

– Схоже на те, що офіціант Гонтар був диспетчером.

– Схоже. Дуже! Власне, я в цьому майже переконаний. А ти зумієш мені довести, що це не так?

– І не збираюся. Гонтар мертвий, розкусивши ампулу, він обрубав усі нитки, що ведуть до спільників.

– Так, він твердо знав, що робив.

– Ми повинні встановити, чи зустрічався офіціант з Кашубою, – сказав Гойда.

Шатров кивнув, але в його очах згоди не було.

– Так, повинні! Та це не найголовніше, що ми мусимо зробити. Насамперед треба з'ясувати, як, коли, де і за чиєю допомогою монастирському виноградарю пощастило скористатися документами Кашуби, мешканця дунайського селища Ангори.

– Ви думаєте, що це справжнє, а не вигадане ім'я… Петро Кашуба?

– Маю підстави так думати, Василю. – Шатров показав Гойді довідку, в якій говорилося, що Петро Михайлович Кашуба народився 57 років тому і постійно проживає в Ангорі, на Дунаї, в Ізмаїльському районі, в рибальському селищі міського типу у власному будинку. Одружений. Дітей не має. Зараз у від'їзді. До довідки була приклеєна фотографія. Петро Кашуба зовсім не був схожий на того Кашубу, який служив у явірському монастирі.

– Підміна! – сказав Шатров. – Якщо ми дізнаємося, чиїх рук ця справа… Словом, збирайся, Василю. Вирушаємо на Дунай у гості до Смолярчука. Повідом про наш приїзд. Нехай юшку варить.

Зібралися того ж вечора, щоб виїхати рано-вранці, – і не виїхали. Вночі сталася подія, яка затримала їх у Закарпатті на кілька днів.

Юшка, що приготував Смолярчук, навариста, із свіжих добірних осетрів, так і не дочекалася Шатрова й Гойди. Нею поласували солдати-прикордонники. Їли, похваляли, перезиралися з куховаром і сміялися:

– Спасибі вам, дорогі гості, частіше приїжджайте.

«ЛІВІ ПАСАЖИРИ»

Край дороги, там, де автострада покидає карпатські міжгір'я і біжить просторою долиною, горить багаття. Невисоке жарке полум'я лиже з усіх боків чорний од застарілої кіптяви казанок. В ньому доварюється пропахлий димком куліш. Коло багаття сидять двоє чоловіків і мовчки, терпляче ждуть тієї хвилини, коли куліш остаточно набере сили і властивого йому аромату.

Хто вони, ці двоє чоловіків, що сидять біля багаття? Чому, перекривши автостраду шлагбаумом, не сплять, хоча вже перевалило далеко за північ і на шляху давно не видно жодної машини?

Ніч присунулася впритул до багаття; не видно ні гори на півночі, ні рівнини на півдні, ні лісового масиву на сході, ні гірських скель на заході. Річку, що біжить по той бік дороги, можна розпізнати по шаленому, бурхливому клекоту. Але це звичний шум, його не помічають. Темрява і тиша. Та ще гірська передсвітанкова прохолода.

Десь недружно проспівали перші півні. Заблищало росою придорожнє каміння, трава, асфальт автостради. Потягнув свіжий низовий вітерець. Поповз по землі дим.

– Ну, пора! – урочисто промовив один з кашеварів і зняв кришку.

– Так, тепер, мабуть, якраз, – весело відгукнувся другий і дістав дерев'яну ложку, загорнуту в біленьку ганчірку. Розгорнув, постукав по казанку. – Зараз ми тобі покажемо, голубчику, де раки зимують.

Мирна тиша панує на карпатській дорозі; ніщо не провіщає небезпеки.

– Машина з верховини спускається, – спокійно промовив один з чоловіків.

Він повертає обличчя, освітлене полум'ям багаття, до гір і, примруживши очі, намагається роздивитися дорогу.

Машина наближалася. Світло фар ковзнуло по голих скелях, освітило верхівки хвойних дерев, широкою смугою лягло на річку і, нарешті, уперлося в шлагбаум, що перекривав дорогу.

Увечері, годині об одинадцятій, в двері квартири Ніколаєва, який два роки тому вийшов на пенсію, настирливо постукали. Іван Іванович уже лежав у постелі. Лаючись про себе, господар підвівся, накинув на плечі стару шинель, ввімкнув світло й відчинив двері. На порозі стояв знайомий шофер Микола Степанчук.

– Що трапилося? – спитав Іван Іванович, насторожено оглядаючи з ніг до голови несподіваного гостя.

– Могорич з тебе, – посміхаючись, відповів Степанчук. – Є вигідні клієнти. За одну ніч можна заробити круглу тисячу. Гроші одержиш наперед.

Іван Іванович ширше відчинив двері, обняв шофера за плечі і запросив до хати.

– Куди везти? – жваво і діловито запитав він.

– В Ужгород. Але з умовою: до світанку бути на місці. Поспішають вони…

– Чого це їм так приспічило?

– На похорон їдуть. Чи то дядько, чи племінник помер. Збирайся! Машина заправлена?

Іван Іванович, розпатланий, заспаний, в шинелі поверх білизни нерухомо стояв посеред кімнати. На його поголеному, одутлуватому, посіченому зморшками обличчі можна було прочитати вагання. Він пригладив сиве волосся і насторожено подивився на приятеля. Ніколаєв познайомився з Миколою кілька місяців тому. Степанчук на своїй машині возив «лівих пасажирів» у Станіслав, Чернівці, Київ і в Закарпаття. Коли він бував зайнятий або перевантажений, зайвих пасажирів передавав Івану Івановичу – власнику новенького семимісного лімузина Горьковського автозаводу. Вони частенько разом випивали. Але більше один про одного не знали нічого.

– А чому ти не їдеш? – запитав Іван Іванович.

– Ремонтую свою лайбу. Хіба упустив би таких вигідних клієнтів? Тисяча карбованців!.. Ну, збирайся!.. – сказав Степанчук рішуче, вдаривши по плечі господаря. – Чого ти ще роздумуєш?

– А де вони?

– Чекають у мене на квартирі.

Місто вже спало: Чорний лімузин промчав безлюдними вулицями центра і зупинився на околиці перед великим будинком, огородженим дерев'яним парканом. Микола вискочив з машини і за кілька хвилин повернувся з своїми підопічними. Їх було двоє. У світлі фар Ніколаєв добре роздивився хлопців, дуже схожих один на одного. Вони були у поношених сірих костюмах, у стандартних кепках, в руках тримали невеличкі чемодани. «Такі замухрижки, а тисячами розкидаються! – подумав Іван Іванович. – Гроші візьму наперед».

Але далі цього він у своїх роздумах не пішов. Різних «лівих пасажирів» доводилося бачити Івану Івановичу. Він звик стримувати свою цікавість. «Ліві», як правило, мовчазні і не люблять балакучих.

Хлопці ввічливо привіталися з власником машини, дружньо попрощалися з Миколою і впевнено вмостилися на задньому сидінні. Чемодани поставили біля себе.

– Ну, як, встигнемо до світанку в Ужгород? – запитав один із хлопців.

– Дивлячись, як будемо їхати, – відповів Іван Іванович.

– Їхати треба добре, ви не жалкуватимете. Ось ваш заробіток, а могорич потім. – Хлопець кинув на переднє сидіння пакунок – тисяча.

Іван Іванович покрутив гроші в руках і, не перелічуючи, засунув у кишеню.

– Значить, на похорон поспішаєте?

– Дядько помер… – Балакучий юнак подивився на свого похмурого супутника. – Це мій брат Іван. А я – Петро.

Іван, який досі не промовив жодного слова, сердито сказав:

– Поїхали!

– Та ви не турбуйтеся, – люб'язно посміхнувся водій. – Моя машина не підведе. Приїдемо вчасно.

– А якщо раніше строку, дамо премію, – засміявся Петро.

Іван Іванович зручніше сів, завів мотор, увімкнув світло, і машина помчала в напрямку Стрийського шосе. Дорога була безлюдна, і автомобіль летів на повній швидкості до самих передгір'їв Карпат.

Землю вкрила густа темрява, за два кроки нічого не видно, а вгорі світле небо, всіяне зірками. І кожна сяє, переливається.

Свіжий вітер, вітер верховини шмагає в обличчя, коли висунеш голову у вікно, викрешує з очей сльози, холодить губи і щоки. Відчувається близькість ущелин, повних снігу, холодних річок, що вирують між обточеними валунами.

Уже було за північ, коли машина в'їхала в містечко, яке розташувалося на ближніх підступах до перевалу.

Перед яскраво освітленими вікнами придорожньої закусочної Іван Іванович плавно, з розрахунком загальмував. Багато разів доводилося зупинятися перед цим черепичним навісом, перед стертими східцями ґанку.

– Може, перекусимо, га?

– Можна, – погодилися брати.

Іван Іванович вискочив, запопадливо відчинив задні дверцята.

– Прошу!

Брати не виходили.

– Ні, ми повечеряємо тут, у машині. Купіть горілки, пива, чого-небудь поїсти, – сказав Петро, даючи шоферові гроші.

Іван Іванович вийняв ключа з замка запалювання, грюкнув дверцятами і, розминаючи затерплі ноги, попрямував у закусочну.

Повернувся він з пляшками і пакунками:

– Ось, будь ласка, пригощайтесь.

Іван Іванович прожив на світі більше шістдесяти років. Ніколи в своєму житті не був ні лакизою, ні підлабузником, ні злодієм. Трудився чесно. А ось тепер, розкупорюючи пляшки і розкладаючи перед клієнтами закуску, зовсім забув, хто він. Прислужував своїм пасажирам тому, що вони добре заплатили.

На старість Іван Іванович полюбив гроші. Останнім часом ділив людей на дві категорії: на тих, хто не торгуючись добре платив, і тих, хто знав лік грошам, не хотів давати зайвого за проїзд у лакованій швидкохідній кареті. Відтоді, як Іван Іванович став власником машини, всі його прагнення зводилися до одного: знайти вигідних пасажирів, добре заробити і якнайшвидше повернути оті тисячі, що були витрачені на купівлю автомобіля. Ніколаєв возив пасажирів у Київ, Чернівці, Ужгород, у Закарпаття. В південних районах купляв виноград і фрукти, віз на північ і там продавав по спекулятивних цінах. Не гребував і дрібними заробітками: брав пасажирів на вокзалі, біля під'їздів театрів, кіно, на базарі, біля дверей універмагів. День, коли не заробляв двісті-триста карбованців, він вважав порожнім, нещасним днем.

Петро налив по вінця три склянки горілки. Одну дав братові, другу водієві, третю залишив собі.

Годині о другій ночі машина Івана Івановича проминула Карпатський перевал і з вимкнутим мотором покотилася вниз, по білій дорозі, що петляла вздовж бурхливої річки.

– Встигнемо до ранку? – нахилившись до шофера, спитав Петро.

– Не турбуйтеся.

Петро глянув на світний циферблат годинника.

– Так, мабуть, встигнемо, якщо не затримаємося біля контрольних шлагбаумів.

– Ніяких контрольних шлагбаумів уже немає, всі давно ліквідовані. Їдь собі під чотири вітри – ніхто не запитає ніякого документа. Повна свобода пересування по всьому Закарпаттю.

Пасажири непомітно перезирнулися. Те, що вони почули, їх утішило.

Посилаючи в нашу країну шпигунів, люди «Бізона» їх добре спорядили: вони мали радянські фальшиві документи, чисті бланки різних установ, спеціальні фотоапарати, зброю, ампули з отрутою, географічні карти, великі суми грошей в радянській та іноземній валюті – в карбованцях, польських злотих, чехословацьких кронах, угорських форинтах, німецьких марках, англійських фунтах і американських доларах.

Шпигуни перейшли кордон у непогожу ніч. Під покровом темряви і дощу, глухими стежками продиралися вони в гірське Закарпаття. Протягом однієї ночі, без відпочинку, пересікли перевали, спустилися вниз, на рівний простір, і вранці загубилися в людському потоці великого міста.

Виконавши все, що було наказано розвідцентром, агенти іноземної розвідки поверталися тепер у таємне гніздо своїх хазяїв, заховане у верхів'ях Дунаю.

Не випадково чудова машина привернула їхню увагу. Вони шукали таку і знайшли. Вибрали її за швидкохідність і надійність. Та головне полягало у розрахунку, що красивий лімузин у кожного міліціонера, якщо він зустрінеться на дорозі, викличе належну повагу. Жодному прикордонникові, жодному співробітникові органів. безпеки, гадали вони, не спаде на думку, що з таким комфортом подорожують шпигуни, порушники кордону. Крім того, їм стало відомо, що власник машини охочий до грошей і напевне погодиться відвезти їх уночі до Ужгорода. Повезе і не буде доскіпуватися, хто вони, звідки і куди їдуть. «Іван» та «Петро» були впевнені, що доберуться до Ужгорода без затримки і будь-яких ускладнень…

Попереду височіли одна над одною, чорніли мохнаті гори. Річка, звиваючись в обточеному камінні, невтримно мчала в долину. На дорозі забіліли кам'яні стовпи невеликого моста. На протилежному березі горіло багаття, біля якого сиділо двоє людей. Дорога була перекрита тоненьким саморобним шлагбаумом. Іван Іванович загальмував.

Полум'я багаття, як у дзеркалі, відбивалося в чорній лакованій поверхні кузова, в масивному нікельованому буфері машини. Від мотора йшов запах перегрітого масла. На вітрових стеклах блищали краплі нічної роси. Кремові маточини коліс були забризкані гряззю.