Текст книги "Дунайські ночі"

Автор книги: Александр Авдеенко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 17 страниц)

– А своїх слідів на цій стежці не залишив?

– Робота була чиста. Але важко ручатися за те, що не наслідили. Всіх хитрощів ворога не вгадаєш.

– Сподіваюся, ніхто тебе не бачив? Ніхто не заважав?

– Була одна неув'язка. Трохи на Кашубу не наштовхнувся. Несподівано, раніше строку повернувся з виноградників і хотів іти в свою хижку. Добре, що Марія зустріла його, повела під якимсь приводом на головний монастирський двір.

– Ну, а як моє особливе прохання? – запитав Шатров.

– Виконав. Правда, чисто жіночих речей не знайшов.

– Ну от, а кажеш – виконав.

– Не турбуйтеся! Все в порядку. Я знаю, що вам треба.

– Невже?.. Цікаво, що ж мені треба?

– Вам треба встановити, чи зустрічається Кашуба з якою-небудь жінкою? Хто вона, де живе…

– І ти встановив? – Шатров з щирим подивом подивився на свого помічника. – Як же тобі пощастило?

– Розповім усе по порядку. В хижці Кашуби я знайшов білизну з відпоротою міткою, кілька довоєнних носовичків, хатні туфлі, теж старі, зроблені ще у Баті. Все це перекочувало сюди з квартири однієї громадянки – Портиш Єви Шандорівни…

– Коли? Як?

– Марія каже, що бачила тижнів три тому, як ця громадянка пробиралася вночі у хижку Кашуби. Ходив і Кашуба один раз до Єви. Приніс звідти речі, свіжий пиріг.

– Чому ж тобі Марія раніше про це не розповіла?

– Забула. Не надавала значення, думала дрібниця.

– Добра дрібниця! Ну, Василю, збирайся. Їдьмо на Дунай. Неодмінно їдьмо. Тепер нас ніщо не затримає.

ПО ДОРОЗІ НА ДУНАЙ

Гойда і Шатров, вирушаючи на Дунай, думали, що пробудуть там недовго, кілька днів: з'ясують все про Кашубу і виїдуть назад у Закарпаття. Помилилися. Пробули вони на Дунаї і на Чорному морі довго, до кінця літа. Там, у володіннях Смолярчука виявився головний напрямок операції.

До Чорного моря добиралися літаком. В Одеському порту сіли на старенький каботажник «Аркадія», що благополучно пройшов усі вогненні бурі Вітчизняної війни, і повільно, не втрачаючи з поля зору землі, подалися на південь, уздовж рівнинного узбережжя.

День видався тихий, теплий. Щедро палило сонце, море було спокійне. На глибоких місцях воно синє, а ближче до берега сіро-попелясте, замутнене прісними річковими водами.

Далеко-далеко, до самого обрію, морську рівнину. прорізала дорога, зорана тупоносою «Аркадією». Над каботажником кружляли чайки, вихоплюючи з води кавунові шкірки, шматки хліба, кинуті з корми судна.

На палубі, в тіні брезентового тенту, розташувалися дунайські колгоспниці, які поверталися з Одеси. Трошечки п'яні від молодості, від базарних удач, від свіжого морського повітря, від знічев'я, що несподівано випало на їхню долю, вони голосно сміялися, зачіпали матросів і пасажирів, які проходили повз них, а потім заспівали.

Шатров зітхнув, подивився на Гойду.

– Гарно співають! Підтягнемо?.. Ні, не можна. Ходімо далі від спокуси. Ходімо, Васильку, ходімо!

Шатров попрямував у носову частину «Аркадії», високо, як завжди, несучи сиву голову, його плечі, обтягнуті добре пошитим піджаком з недорогої тканини, були молодо розпрямлені, ніби плечі силача. Крокував він палубою твердо, впевнено, наче був не пасажиром, а капітаном. Гойда йшов позаду Шатрова. Він теж був скромно одягнутий; темні штани, сіра спортивна куртка поверх картатої, розстебнутої на грудях, сорочки. Звичайний хлопець з берегів Дунаю.

Поки йшли палубою, їх переслідувала пісня.

Біля якоря Шатров сів на ящики, вкриті потемнілим від часу брезентом. Задумливо дивився на море, на темну смугу берега, зупиняв погляд на якій-небудь чайці, стежив очима за її польотом, прислухався до пісні, що линула з другого кінця корабля, і неквапливо заповнював нерозбірливими карлючками сторінку за сторінкою свого щоденника.

«Останнім часом немає такого дня, коли б я не звіряв свої думки паперу. Не чекав від себе такого запалу. Чому мені раптом захотілося писати? Чому в думці малюю картину за картиною, складаю пісні, музику? Так, і музику! Ось і тепер чую її – в сяючому теплом морі, у високому небі, в тривожних криках чайок, в солонуватому свіжому чорноморському вітрі, у сміху дунайських рибалок, у гудках пароплава.

Не думав, не гадав, що колись мене привабить ця справа. Що зі мною діється? Може, все життя робив не те, на що здатний?

Кажуть, безруких фронтовиків іноді мучать дивні галюцинації. Руки немає, по саме плече відтята, а ниє, крутить, наче ціла. Щось подібне мучить і мене. За все життя не написав жодного, хоча б посереднього оповідання, не склав і поганенької пісні, нічого не намалював, а відчуваю себе, не маючи на це ніякісінького права, причетним до музики, живопису, літератури. Звідки така галюцинація? Чим це можна пояснити? Надмірним захопленням поезією? А може, це занили засохлі на корені таланти молодості? Не знаю. Так чи інакше, а я не можу і не хочу позбутися ні почуттів, що найшли на мене, ні думок. Дивлюся на сонячне море і радію, що воно так сяє, таке тепле – відчуваю його в душі. Милуюся чайками, їхнім димчасто-жовтим оперенням, їхньою владою над вітром, над просторами, їхньою вільністю – і не заздрю. Дивлюся на співучих рибалок – старовірів, що зберегли в цілковитій недоторканності чистоту російської мови, красу російського обличчя, і мені здається; що я їх знаю давно-давно, когось любив, комусь був другом, братом. Дивлюся на Василька, смуглявого, кучерявого, скромного, піднебесного жителя Карпат, думаю про те, що жити йому ще й жити, працювати і працювати, робити і робити добрі справи. Я радію, що така висока честь випала на долю пастуха-сироти.

До речі, він тепер, мов стривожена чайка, увивається навколо мене, звужує коло, намагається одвернути мою увагу від записної книжки. Бачу, щось його непокоїть, хочеться йому побалакати, поміркувати вголос. Поговоримо ще, Василю, а поки що помовч, потерпи!

… В моєму віці сонце відчуваєш сильніше, ніж у двадцять років. І в цьому, мабуть, моя перевага перед двадцятирічними. Мені вже за п'ятдесят. Крутий перевал життя. Проте я ще набираю сил… Уявляю собі, як дивилися б на мене люди, якби я промовив ці слова. Певно, почали б швиденько підраховувати зморшки, а в думці посміялися б із старечої самовпевненості. Нехай сміються. Так, я молодію, набираю сил! Маю на увазі не колір волосся і обличчя, не твердість м'язів. Я кажу про постійний життєвий тонус, про душевну настроєність. Сильніше люблю те, що роблю, більше цікавлюся долями людей, ніжніше прив'язуюся до книжок, ширшає мій кругозір, хочеться більше знати. З 5 березня 1953 року барометр показує весь час добру погоду. Ясно, ясно, ясно! Щасливе, могутнє це відчуття – ясність в серці і в голові. Далеко бачиш, глибоко відчуваєш.

Сірий цілком слушно твердить, що трава і дерева гнучкі і ніжні доти, поки живуть. Помираючи, вони стають холодними, сухими, жорсткими. Жорсткість, жорстокість – супутники смерті. М'якість і ніжність – супутники життя. Коли дерево стає сухим, жорстким, воно приречене на смерть. Так і людина. Якщо твоє серце вже не відгукується на вечірню зорю, на дівочу пісню, якщо не підкочується до горла щось гаряче, ніжне, коли бачиш свого учня і друга, здатного пройти твій важкий і довгий життєвий шлях вдвічі швидше, негайно іди у відставку, замовляй собі про запас некролог: «Пенсіонер всесоюзного значення віддав богові душу».

Це мене не зачепить. Я живу! Живу – і не старію. Так буде доти, поки виконую давній, старий, як світ, і вічно свіжий, як схід сонця, наказ Сірого. «Хай буде для вас кожний світанок немов би початком життя, а кожен захід сонця його кінцем. Нехай кожне з цих коротких життів залишить по собі слід любовної справи, яку зроблено для інших, доброго зусилля над собою і набутих знань». Не так уже й погано розуміли люди свої обов'язки і тисячу років тому!»

Шатров перев'язав записну книжку резинкою і поклав у завітну кишеню, де вона лежала постійно.

– Василю, чого це ти ходиш навколо мене? Чого весь час позираєш? Яку таємницю хочеш розгадати? – Добра весела посмішка освітила обличчя Шатрова. – Ну, давай, запитуй!

Гойда ближче присунувся до полковника, серйозно подивився на нього і півголосом запитав:

– Ви його давно знаєте… чоловіка, що ховається під личиною Кашуби?

– А ти як гадаєш?

– Гадаю, що дуже давно.

– Так. Але я його впізнав не зразу. Боявся помилитися. Придивлявся, вгадував, відновлював у пам'яті обличчя.

– Відновили?

Шатров вийняв з внутрішньої кишені піджака тверду, розміром як поштова листівка фотографію.

Гойда глянув на поблякле зображення поважного закарпатця: пухлі щоки, кущисті брови, великі вуса, люлька, верховинський капелюх з пером, розшитий строкатим візерунком, полотняна сорочка і нарядна хутряна безрукавка – киптарик.

– Бачив коли-небудь цього джентльмена?

– Здається, ні.

– Здається?.. Придивись уважніше!

Гойда знову схилився над фотографією. В тіні верховинського капелюха випинався лоб. Під навислими бровами холодно світилися глибоко запалі очі. Ніздрі великого носа широко роздуті.

– Таким «Говерла» був років двадцять п'ять тому. Колишній управитель угорського графа. Андрій Кашпар. Утік після війни на Захід. Там, у американській зоні, пройшов перепідготовку в шпигунській академії, довго був інструктором-експертом. Перелицьований за допомогою пластичної операції і засланий в Явір через Дунай.

Гойда не любив без потреби запитувати. Волів докопуватися до істини сам. Він мовчки роздумував над тим, що розкрив йому Шатров.

– Тобі все ясно, Василю? – спитав Шатров. Він знав, про що думає Гойда, і хотів перевірити хід думок капітана, підказати, якщо це буде потрібно.

– Не певен, що все. Коли ви дізналися, що «Говерлу» заслали сюди?

– Зразу ж, як тільки він зник. Але ми не знали, куди саме його закинули і де він переховується.

– Ось тепер, здається, все ясно.

Шатров похитав головою.

– Ні, мабуть, не все.

– Але мені цього поки що досить, щоб діяти свідомо, на повну силу.

– Точно! Розвідник, як солдат, повинен розуміти свій маневр. Для повної твоєї орієнтації дещо додам: «Говерлу» голими руками не візьмеш. Підбиратися до нього треба дуже обережно, дуже акуратно, щоб не сполохати. Ти ж, звичайно, розумієш, що прийшов він сюди не на пусте місце і має опору не тільки в особі Качалая та своєї дружини Єви Портиш.

– Дружина?.. А я думав… так, випадкова спільниця.

– Законна дружина. Ще перед війною, в Америці, в місті Бостоні одружилися. Тепер обоє затаїлися, перечікують. Підождемо й ми. Ужгородських товаришів я попередив, щоб вони не турбували подружжя своєю увагою. Нехай пограються на мнимому привіллі. А ми тим часом підшукаємо ключі до справжнього Кашуби.

– Кашуби вдома немає, кудись виїхав, зник. І ніхто нам добровільно не скаже, як і коли він зник, де переховується… живий чи вбито його.

– Правильно, і все-таки… той, у кого є в запасі хліб, не думає, що він їстиме завтра. Ось, мабуть, і всі наші плани на найближчий час. Запитання є?

Гойда подивився на небо, де літали чайки, послухав пісні рибалок, примружившись, підставив обличчя променям сонця і сказав:

– Маю, але вже чисто ліричного порядку.

– Вчасно переключився, Василю. Дякую. Добре працюєш. Найкращий твій друг той, хто і посміхається, і сльозу проливає хоча б на мить раніше за тебе… Я, друже, зранку настроєний філософськи і поетично. Ну, які ще питання нас непокоять? Життя і смерть? Геній і лиходійство? Любов і зненависть? Чоловіки і жінки? Капіталізм і комунізм? І те, і друге, і п'яте, і десяте, так?

– Я давно хочу обговорити з вами, Микито Самійловичу, одну проблему…

– Не дуже хотів, якщо так довго не обговорював, відкладав. Ну, починай! Я слухаю.

– Вам відомо, що я в цьому році не хворів, не мав стягнень, брав участь у чотирьох великих операціях, жодного разу вас не підвів, у званні підвищений, а почуваю себе кепсько. Важкий рік! Тисяча дев'ятсот п'ятдесят шостий.

– Здалеку заходиш. Підходь, хапай бика за роги!

– Культ особи Сталіна… Правильно, це треба було колись викрити, і краще тепер, ніж завтра. Але надто вже рішуче викривається.

– Не подобається рішучість і мужність хірурга? Хочеш, щоб небезпечну болячку заговорювали бабки, знахарі? Хочеш, щоб промахи, помилки робилися нишком і так само виправлялися? Не тим аршином міряєш і епоху, і партію, і державу… Ти коли-небудь бачив затемнення сонця?

– Що?

– Затемнення сонця бачив?.. На виду у мільйонів людей затмилось і на виду всього світу прояснилось. Отак, Василю.

Саме за такі слова Гойда і любив свого сивоголового друга. Біля нього не запліснявієш, не вкриєшся іржею, не постарієш. Він і вчинком, і словом, і поглядом, і навіть мовчанням надихає, виховує, надає сили.

Почуття синівської вдячності переповнило серце Гойди. Він міцно потиснув руку Шатрова.

– Мені дуже пощастило в житті, що я зустрівся з вами. Коли я чую слова: «Друг, хороша людина, чудовий працівник, справжній комуніст», то завжди думаю про вас, Микито Самійловичу.

– Василю, якщо хочеш бути справжньою людиною, не славослов. Хто лестить, той підкопується під друга, під батька, під правду і під власний корінь.

На капітанському містку вдарили у дзвін. «Аркадія» хрипко, простудженим голосом загула.

Вдалині на межі світло-синіх морських вод і каламутно-жовтих прісних, річкових, з'явився голий, рівнинний острівець Зміїний – страж Дунаю.

Пароплав загув веселіше, протяжніше і почав наближатися до суші, до зазубленого, в заростях очерету, протоках і піщаних косах берега.

На кормі, де сиділи дівчата, все ще дзвеніла пісня:

 
Гілки розвіває
Дуб понад Дунаєм,
Соловей співає,
Горенька не знає.
 

– Бідні солов'ї, калини, вишні!.. – Шатров посміхнувся. – З пісні в пісню мандрують. Може й ми, Василю, віддамо свої голоси блоку дунайський красунь?

Гула, дзвеніла під каблуками дівчат мита-перемита, до блиску вишурувана палуба.

«Аркадія» ввійшла в кілійське гирло Дунаю.

Але друзі не добралися до корми, де співали і танцювали дівчата. Вони стояли біля борту, милуючись Дунаєм, його берегами, островами, придунайською землею, рівною як море і порослою очеретом.

– Дивися, Василю, яке диво!

– Справді! Це не просто очерет, не очеретяні плавні, навіть не очеретяний ліс, а очеретяні джунглі.

– Та я не про очерет, Василю?

– Небо?.. Теж! Не небо, а блакитна пустеля без кінця і краю.

– І небу дай спокій. Дунай!.. Тихий, каламутний, майже кофейного кольору, нижчий за очерет, нижчий за траву, а панує і над польотом птахів, і над деревами, і над долинами. Чому це, Василю?

– Без Сірого не відповіси на таке масштабне запитання.

– Гаразд, клич його на допомогу!

Гойда подумав, оглянувся довкола і, посміхаючись, сказав:

– Якщо хочеш піднятися вище за всіх людей своєю працею, будь нижчий за всіх у своїх словах і обіцянках. Але коли ти піднявся високо, став зіркою першої величини, то посилай на землю людям те, що взяв у них колись – світло.

Шатров уже не слухав Гойду. Серединою дунайського рукава, лишаючи позаду глибоку і широку борозну, мчав білий катер з прикордонним прапорцем на щоглі. Шатров похитав головою і засміявся.

– Це, здається, Смолярчук. Так і є! Грізні наміри має дунайський пірат. Візьме «Аркадію» на абордаж, а нас заарканить і захопить у полон. Василю, чинитимемо героїчний опір чи добровільно здамося?

Гойда, облизавши пересохлі губи, апетитно крякнув.

. – Чую запах риб'ячої юшки… білосніжний розсипчастий осетр, розпарений лавровий листок, чорний перець, молода свіжа цибулька… Здаюся, товаришу полковник. А ви чинитимете опір?

– Дзуськи, здаюся й я.

Прикордонний катер застопорив, пропускаючи вперед пароплав. Потім мотор заревів знову, пінячи під собою воду, розвернувшись, легко догнав «Аркадію» і підплив майже впритул.

– Ей, на «Аркадії»!.. – загримів посилений мегафоном голос Смолярчука.

– Слухаємо вас, товаришу. Що вас цікавить? – відгукнулися з каботажника. Шатров і Гойда стояли біля борту і посміхалися.

– Мене цікавите ви, товариші! Прошу перейти на моє судно і беззаперечно виконувати всі мої розпорядження.

– Єсть перейти на ваше судно і беззаперечно виконувати всі ваші розпорядження. – Гойда перший перемахнув через борт «Аркадії» і стрибнув на жовту надраєну палубу сторожового судна. Слідом за ним перебрався Шатров.

«Аркадія» рушила далі, вгору по Дунаю, до Ангорської пристані, а прикордонний катер звернув у бокову мілководну протоку до рибальських хатин, що біліли на правому і лівому берегах.

… Переночувавши на Дунаї, Шатров залишив тут Гойду, а сам на «Аркадії» повернувся до Одеси.

«О МІСТО ЧАРІВНЕ МОЄ…»

«Дивне, чудове місто! Коли я приїжджаю в Одесу, зразу ж змінююся. Світлішають думки, краще дихається. Але звідки це приходить, не можу пояснити собі, навіть тепер, за допомогою чорнила і паперу. Проте спробую розібратися, тим більше, що у мене є вільний день.

Те, заради чого я сюди приїхав, мабуть, зірветься. Вранці, тільки-но повернувшись до Одеси, я подзвонив Качалаю, назвавши себе кореспондентом московської газети, сказав, що цікавлюся його роботою, особливо останньою, зв'язаною з прискореним визріванням виноградних лоз, і попросив прийняти мене. Качалай довго відмовлявся дати інтерв'ю, казав, що в його роботі немає нічого гідного уваги, посилався на хворобу. Нарешті, погодився зустрітися, тільки не сьогодні, а можливо, завтра чи післязавтра, якщо я не поїду. В мене не було іншого виходу, і я погодився ждати.

Чому він так розмовляв зі мною? Стривожився? Відчув щось небезпечне? Для цього немає підстав. Думаю, що я не перший і не останній звертаюся до нього з таким проханням. Очевидно, він просто дуже зайнятий, і йому тепер не до кореспондентів.

Оселився я в готелі «Одеса». Колись, перед війною, він називався «Лондонський». Кажуть, збудували його одеські офіціанти, що розбагатіли на чайових. У свій час «Лондонський» був найкращим готелем не лише на півдні Росії, але й на всьому півдні Європи. Стоїть він недалеко від знаменитих Потьомкінських сходів, на стрімкому березі. Внизу, між кручею і готелем – набережна, бульвар, порослий каштанами, завжди багатолюдний, гомінкий. В одному його кінці пам'ятник Пушкіну і палац; в іншому, зліва – бронзова, потемніла від часу постать герцога Рішельє і знову палаци. А далі – величезний порт: мол, причали, стріли підйомних кранів, щогли кораблів, прапори всього світу, свистки маневрових паровозів, утробні гудки пароплавів, біла громада елеваторів, приземкуваті пакгаузи і – вантажі, вантажі, вкриті брезентом і кинуті просто неба, гори різних ящиків, штабелі труб, залізничних рейок, балок і всілякого, пропущеного через прокатні валки, заліза.

Мене оселили на третьому поверсі, як кажуть адміністратори, в люксі. Найулюбленіше моє місце в цьому тимчасовому житлі – балкон, що висить над Приморським бульваром. Від ранку й до ранку балконні двері відчинені навстіж, і крізь мереживо фіранок я бачу Чорне море, синє-синє, спокійне, лагідне. Бачу пароплави, пристань, крани, чую брязкіт, дзвін, гудки – і все мене радує. Якийсь особливий аромат струменіє з порту і моря; пахне водоростями, прокопченим канатом, кавою, м'ятою, димком чужих сигар, солоною воблою, йодом і ще чимось таким, від чого паморочиться в голові і губи розповзаються в безглуздій посмішці.

Можливо, ось за цей порт, за ці запахи, за синяву моря, за каштани на Приморському бульварі, за балкон готелю «Одеса», на якому я відчуваю себе таким щасливим, я й люблю місто.

Ні, не тільки за це. Я можу годинами стояти на вершині Потьомкінських сходів, дивитися, як спускаються і піднімаються по них люди. Здається, нічого особливого, а мені хороше. Стою, дивлюся і втішаюсь.

Я можу, як і тисячі одеситів, подовгу ходити літнім Приморським бульваром, від пам'ятника Пушкіну до пам'ятника Рішельє, вздовж лавок, на яких відпочивають молоді і старі одесити. Простувати безцільно, нікого не шукаючи в юрбі, не сподіватися ні на яку зустріч, нічого не ждати, і все-таки відчувати задоволення.

Особливо хороше мені на Приморському пізнім тихим вечором, коли бульвар пустіє, коли на якій-небудь лавочці сидить самотній італієць матрос і співає «Санта Лючію», співає натхненно, на повний голос без акомпанементу гітари, мандоліни чи акордеона. Співає для себе, для одеського неба, для одеських каштанів. Повернеться до Неаполя чи Генуї і розповідатиме… Я б теж розповідав, коли б опинився на його місці.

Але мені хороше буває на Приморському бульварі і на світанку, коли проїдуть поливальні машини, і асфальт і каштани стануть вологими, прохолодними, заблищать чистотою.

Мені хороше, коли я зустрічаю сонце, стоячи на балконі готелю, воно виринає з води, полум'яно-червоне, не остуджене нічним морем.

Поснідавши, я попрямував на базар. Не можна, приїхавши до Одеси, не побувати тут. Знаменитий одеський базар! Він схожий на всі літні південні базари, багатолюдні і гомінкі, з достатком усяких продуктів і товарів ширвжитку. Те, та не те. Лише в Одесі вміють так чудово вихваляти свій товар. Ви купите звичайнісінького кавуна, а на додачу одержите чарівну посмішку продавця і дюжину дотепних, веселих слів.

В інших містах просто торгують, просто купляють, а в Одесі продають із запалом, розважаючи і розважаючись, насміхаючись з покупця і з себе. Якщо ти дотепний, то з тобою не торгуватимуться. Якщо ж торгуєшся безталанно, довго, нудно, кінець кінцем, тобі не продадуть і по найвищій ціні, та ще й вилають.

Перед червонощокими жінками в білих фартухах і білих накрохмалених хусточках, піраміди вогненно-червоних помідорів. Свіжа, обкладена льодом риба з прозорими очима, червоними зябрами, сріблястою лускою… Гори найніжніших персиків у бронзово-золотистому загарі, туго налиті соком – торкни його, і він, здається, лопне як мильна булька.

По дорозі до готелю я забрів у великий внутрішній двір. Довгаста ущелина з самотньою акацією в кутку, під якою старанно скопана і щедро полита чорна земля.

Вгорі – блакитна смуга високого одеського неба. Туркочуть голуби, десь гарно виводять пісню.

Чотири поверхи оперезані галереями. Десятки дверей, десятки родин. На галереї другого поверху обідають, їдять кавуна, п'ють каву, грають у карти, голяться, стрибають із скакалкою. Трохи вище сміються, жартують, п'ють пиво, лущать раків, беручи їх з величезної миски.

Недалеко від ракоїдів готуються до екзаменів дві дівчини з товстими косами. З четвертого поверху галереї два хлопці, перегнувшись через перила, пускають у дівчат паперові голуби. Чи до голубів їм тепер? Чи до хлопців? Схилили милі голівки над підручниками і нікого не бачать, нікого не чують. Чи так це? О, в двадцять років можна все бачити, не придивляючись, усе чути, не прислухаючись.

Я пішов з одеського двору неохоче, з доброю заздрістю до тих, хто тут живе.

Був я, звичайно, і на Дерибасівській. Ця вулиця приваблива насамперед своєю багатолюдністю. Якщо ти хочеш побачити друга, який живе Десь на околиці, приходь увечері на Дерибасівську, неодмінно зустрінешся з ним, почуєш останні новини, на людей подивишся, себе покажеш.

З Дерибасівської я звернув на Пушкінську, дійшов до вокзалу. Зрозуміло, він теж особливий, з одеським гербом – білий, величезний, справжній палац, заллятий святковими вогнями, наче корабель «Росія», що заходить у рідний порт після довгих мандрів по чужих морях і океанах.

Я повільно обійшов привокзальну площу і повернувся на Пушкінську іншою стороною, під шеренгою розлогих дерев, уздовж квіткової грядки, пахучої і вологої від недавньої зливи.

Майже біля кожного будинку на низеньких лавочках, стільчиках і ослінчиках сидять жінки, чоловіки, діти. Де ще, в якому місті, та ще й у центрі, побачиш таке! Всі уважно і привітно дивляться на мене, здасться, от-от покличуть, запросять до себе: «Гей! Посидь з нами в присмерку, побалакаємо». Шкода, що не покликали. Підійшов би, посидів, погомонів.

Я вже кілька годин не бачу моря, але весь час відчутно його – на базарі, на Молдаванці, на Дерибасівській, і тут, на Пушкінській. Я чую говір моря в листях каштанів, в шепоті акацій, в голубому небі, в очах і на обличчях людей.

Пушкінська вивела мене до місця, де я довго стояв нерухомо. Некруто, полого підіймаються схили пагорба, на якому височить Одеський театр опери та балету. Чудовий вид на цей палац відкривається не лише з того місця, де я стояв. З якої сторони не підійдеш до нього, він тебе порадує скрізь. Я завжди, приїжджаючи в Одесу, влаштовую собі для розваги своєрідну гру в схованки. Зайду то на одну вулицю, то на іншу, заплутаюсь у провулках і раптом, ніби зненацька, виходжу прямо на цю громаду, прекрасну і з фасаду, і з тилу, і з боків.

А скільки я ще не встиг побачити у цей приїзд! Не був у Аркадії. Не бродив уздовж теплого моря над обривистим берегом, на якому пасуться кози. Не був на Лиманах. Не відвідав Ближніх Млинів, відкритих для мене чверть віку тому Валентином Катаєвим у його вічній книзі «Біліє парус одинокий». Не був у порту, не бачив, як жінки, матері й діти одеських моряків зустрічають своїх рідних, що повертаються з-за тридев'ять земель. Не був і на футбольному матчі «Чорноморець» – «Авангард», де можна побачити ще одну «категорію» одеситів.

Перед обідом, опівдні, повернувся до готелю з твердим наміром прийняти холодну ванну, пообідати і з балкона трохи помилуватися морем.

У вестибюлі, біля газетного кіоску, я побачив чоловіка з коротко підстриженим волоссям, великим носом, незвичайно чорними очима, що гарячково блищали. Коли я проходив повз нього, піднімаючись нагору, він обернувся і провів мене запитливим поглядом. Я піднімався сходами, а він мовчки дивився мені вслід.

– Ви кореспондент з Москви? – запитав нарешті незнайомець.

Я зупинився, підтвердив його догадку і замовк, запитливо дивлячись на молодика. Мабуть, це посол Качалая. Вислав розвідку.

Ми розговорилися. Чоловік з великим носом і блискучими очима був, як я й сподівався, сином Качалая. Подивимось, у чому полягає місія Матвія-молодшого.

– Вам подобається Одеса? – запитав Качалай.

– Я ще добре її не роздивився.

Моя відповідь його втішила.

– То я покажу вам місто! Хочете?

Яке кощунство! Він покаже мені Одесу!

Та не в моїх інтересах сваритися з Качалаєм. Помовчавши досить довго, я з вдячністю глянув на молодого чоловіка.

– А ви маєте час?

– Я не маю часу? Та мені його просто нікуди дівати. Я ж початкуючий скрипаль, а не світова знаменитість, не преферансист, не учений-атомник, не…

– Гаразд, показуйте, – сказав я, – але спочатку давайте пообідаємо.

Я був бездоганно ввічливий, намагався показати, що Качалай мені симпатичний, що я охоче проведу з ним годину чи дві.

Обідали ми у внутрішньому, повному сонця, дворику ресторану, збудованому чи то в мавританському, чи то в італійському стилі. Чисті блискучі вікна, білі стіни, діжки з квітами, офіціанти в полотняних накрохмалених піджаках, славне одеське небо, синє і тепле. Давненько я не виконував службових обов'язків у такій розкішній і невимушеній обстановці.

Після обіду я запросив Матвія в свій номер. Сиділи на балконі, палили, милувалися вечірнім морем і мирно розмовляли.

Я цікавився, як працює агроном Качалай, чим збирається збагатити науку. Син, несподівано для мене, розповідав про трудову діяльність батька скупо, стримано, з оглядкою.

Я слухав його уважно, дещо занотовував у блокнот як справжній кореспондент, потім глянув прямо в очі співбесіднику.

– Мені здається, ви зовсім не любите працю батька. Більше того, не вірите в його талант агронома-селекціонера.

Хлопець спалахнув, але не спробував заперечити.

– Так, не люблю, не вірю. Ходімо оглядати Одесу, – сказав Матвій і засміявся.

Ми спустилися вниз і побрели містом. Мій супутник захоплено розповідав про Потьомкінські сходи і про себе, про китобійну флотилію «Слава» і про себе, про контрабандистів, про Ближні Млини, про катакомби і знову про свою скрипку, про свій талант, про лимани, про дюка Рішельє, про кафе Фанконі, про відомих скрипалів і знову про себе.

Пізно ввечері, коли ми під дзвін курантів, встановлених у годиннику міської Ради, поверталися на Приморський бульвар, я, здається, до кінця розкусив і молодого, і старшого Качалаїв. В усякім разі поповнив відомості про них особистими враженнями, домалював портрети, розпочаті там, у Львові, Ужгороді, Москві.

Качалай-старший. Це колоритна постать, навіть для Одеси. В десять років Мотя добре грав на скрипці і подавав великі надії. Батьки і численні родичі пророкували хлопчикові величезне, світове майбутнє.

Минали роки. Мотя витягнувся, став Матвієм, прийшла юність, виросли вуса, закохався, одружився, розлучився, ще раз одружився, закінчив консерваторію, а грандіозне, світове майбутнє не приходило. І не могло прийти. Він розгубив свій талант, що подавав великі надії, десь між дванадцятьма роками і повноліттям. Не захотів і не міг примиритися з втратою. Вундеркінду стати звичайною людиною, заробляти насущний хліб у поті лиця свого? Ні, це неможливо! Він довго мучився, на щось покладав надії, чогось шукав. І, нічого не знайшовши, поміняв професію. Відклавши скрипку, Мотя знову став студентом сільськогосподарського інституту. Чомусь він вирішив, що тут відзначиться скоріше. А можливо, діяв за принципом: чим гірше, тим краще. Він став агрономом, потім кандидатом наук. Життя ніби наладилось. Але хіба це те, про що він мріяв, що йому пророчили? Качалай зненавидів і свою роботу, і збанкрутілих пророків. Але жадоба великого, незвичайного життя, як і досі, не давала йому спокою. Він хотів того, чого нездатний був зробити своїми руками, своїм талантом, розумом, серцем. Хотів того, чого не могли йому дати просто так, з доброго дива, ні держава, ні суспільство, ні друзі, ні знайомі. Він жодної хвилини не був вільним од своїх бажань і тому завжди страждав. Він хотів володіти усім, що йому непідвладне, і тому не володів навіть тим, що було в межах його можливостей.

Такі люди, завершуючи свою цілковиту нікчемність, неминуче стають сутенерами, садистами, різномастими фашистами, агентами іноземних розвідок.

Качалай-старший став агентом «Відділу таємних операцій». Містеру Картеру не довелося тратити багато часу і зусиль, щоб знайти Качалая і завербувати.

Єдиного сина Качалай назвав своїм іменем. Уже в сім років маленький Мотя теж добре грав на скрипці. Не пощастило одному Качалаю, то, може, пощастить другому. Молодший вундеркінд мав справу тільки з найвидатнішими педагогами Одеси. У нього була дорога скрипка, були гроші, велика квартира, смачна їжа, гарний одяг, новенький «Москвич». Та не було головного, що потрібно дитині, – хороших батьків. Мотю виховував, вірніше, натаскував, муштрував азартний гравець, оскаженілий міщанин, побитий життям невдаха, який зневірився у всьому, але вирішив будь-що взяти реванш. У десять років хлопчик знав імена відомих скрипалів, піаністів, композиторів, знав, які вони багаті, як їх зустрічали в Америці і Європі, в Австралії і Африці. Та йому невідомі були легенди про Атланта і Прометея, не знав він билин і казок про Миколу Селянинонича, Ваську Буслаєва, Василису Прекрасну, Золушку, Івасика-Телесика.