Текст книги "Дунайські ночі"

Автор книги: Александр Авдеенко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 17 страниц)

Протягом багатьох століть Дунай промивав і прогризав кам'яні відроги Малих Карпат, утворюючи Угорські ворота і вириваючись на привільну степову рівнину.

Після Будапешта Дунай значно послаблює силу своєї течії, зменшує швидкість, немов застигає, його русло з непостійним піщаним дном примхливо звивається, розгалужується на безліч мілководних рукавів. Береги низькі, прикриті дамбами. Багато заплавних терас, стариків.

Розділені стокілометровою смугою рівнини Альфельд, течуть паралельно одна одній Дунай і Тиса. На угорській землі вони не зустрічаються. Прямують на південь, за кордон, на територію Югославії, де й зливаються північніше Белграда.

Повноводий, могутній, ввібравши в себе десятки гірських і рівнинних річок п'яти країн, Дунай підходить ще. до однієї столиці – Белграда.

Кілометрів за двісті від Белграда Дунай, по-румунськи Дуна, вливається у Залізні ворота, прорубані між Карпатами і Балканами. Із швидкістю чотири метри на секунду, пінячись на скелястих порогах, що високо стирчать над кам'яним дном, несе він сімдесятиметрову товщу своїх вод серед високих берегів Румунії та Югославії, мимо скель, біля підніжжя яких ще римляни, в часи воєнних походів, проклали Стежку Трояна, яку моряки називають Катарактою.

За Залізними воротами Дунай робить величезну, понад стокілометрову петлю – «Рондо».

Зеленою, місцями заболоченою, озерною низиною південної Румунії і північної Болгарії Дунай тече на схід. Недалеко від міста Сілістра, де кінчається болгарська земля, коли до чорноморського берега лишається трохи більше як сто кілометрів, Дунай круто повертає на північ.

За Браїлою і Галацом, прийнявши карпатські ріки Серет і Прут, Дунай підходить до кордонів Радянського Союзу, останньої держави на своєму шляху. Тут же, злившись із Прутом, він припиняє свій біг на північ. Велика річка легко, мов струмок, повертає праворуч, на схід, потім на південний схід, до Чорного моря.

Перше радянське місто, якого Дунай торкається своїм лівим крилом, – Рені.

У цьому місці Дунай повноводий, глибокий, швидкий, норовистий, на кожному повороті загрожує виплеснутися на рівнину. Не підходячи до румунського міста Тульча, розгалужується на два самостійних судноплавних рукави: один веде до Тульчі й далі, до морського каналу, до Сулинського порту, другий – на північ, до колись могутньої дунайської фортеці – Ізмаїла.

І навіть тут, втративши майже половину своєї могутності, Дунай величний, глибокий і широкий. Колісні судна каботажного плавання, самохідні баржі, морські кораблі всіх країн світу борознять його води.

Проминувши дві Кілії, правобережну і лівобережну, румунську і радянську, Дунай підходить до російської Венеції. Далі знову розпадається на численні рукави, протоки, живить водами заплавні озера, болотисті низини, лимани.

У Чорне море він вливається скромно, через вузькі горловини. Не в кожну пору року тут пропливе навіть неглибокої осадки каботажний пароплав, що прямує з Одеси до Ізмаїла.

На пласкому пустельному березі Чорного моря, проти Зміїного острова закінчує Дунай свою майже тритисячокілометрову течію…

Федір Щербак зосереджено вдивлявся в ріку. Розбух, потемнів, обважнів од мулу Дунай. Мабуть, сильні дощі пройшли в середній течії, на Великій Угорській рівнині і нижче Залізних воріт. Пробурхали бурі. Щось десь затоплено, зруйновано. З верхів'їв велика вода приносить залишки очеретяного даху, повалені дерева, кореневище, різні речі хатнього вжитку.

«Диво це дивне – Дунай, – думає Федір Щербак. – Така сила води поряд, за два кроки, а не чути. Один струмінь глушить інший: у будь-яку пору року Дунай тихий».

– Дивись, дивись! – прошепотів Сухобоков і кивнув на Дунай. – Бачиш?.. Пливе хтось.

Щербак, примружившись, спокійно відгукнувся:

– Здається, звичайнісінький корч.

– Можливо. Так, справді, корч!

Замовкли прикордонники. За островами, за Ямою-заповідником, що кишить красною рибою, за ближніми островами загув теплохід.

І ще довго над Дунаєм не замовкала луна.

З гілки куща, під яким лежали прикордонники, впали краплі роси.

Пройшов, осліплюючи вогнями, якийсь корабель. У його рухливому світлі майнула хатина бакенщика, вже по-зимовому обкладена високим очеретом.

Різкіше запахло прісною сирістю. Похолоднішало.

На болоті зойкнув бугай.

Перші хвилі туману просочувалися крізь густий гребінь Пожарських плавнів.

Щербак тихо переклав автомат з руки на руку, облизав пересохлі холодні губи.

– Ех, запалити б!

– А чого ж? Дими в рукав.

– Ти що, здурів?

– А хто побачить? Начальство далеко. Телевізора там нема.

– Я сам собі начальство.

– Ну, коли так, то терпи мовчки.

– Т-сс!.. Бачиш? – пошепки запитав Щербак.

– Що?

– Дивись, дивись!..

На дунайській воді, освітленій зірками і близьким світанком, щось темніло.

– Знову корч, – мовив Сухобоков.

– Ні, це не корч. Щось кругле. Схоже на кавун чи гарбуз. Голова!.. – Щербак схопив товариша за руку, міцно стиснув. – Людина пливе.

– Справді, людина! Ач, волоцюга!.. Повідом на заставу, а я – в човен, одріжу його від берега.

– Не чіпай човна! – наказав Щербак. – Не спускай з порушника очей.

Щербак подзвонив на заставу. Відповів не черговий, як сподівався Щербак, а Смолярчук. Мабуть, чекав цього сигналу. Прикордонник, запинаючись од хвилювання, хрипким голосом доповів:

– Людина, товаришу старший лейтенант!..

– Спокійніше! – відгукнувся Смолярчук. – Де людина? Яка? Звідки?

– На Дунаї. Пливе. У підводній масці. В комбінезоні.

– Зрозуміло. – Голос начальника застави був стриманий. – А зараз ви її бачите?

– Поки що бачу.

– Що вам видно?

– Пливе на середині. Правіше від фарватера, ближче до того берега, – нахилившись до землі, тихо доповідав Щербак. – Порівнявся з островом Тополиним… Пливе повільніше…

– Недалеко від острова бакенщика?

– Ні, в іншому місці, там, де болото й очерет. Тиша. Тільки стукіт двох сердець.

– Чому мовчите? – долітає з протилежного кінця дроту.

– Спостерігаю.

– Доповідайте.

– Далі пливе.

– Куди саме?

– Мимо острова. Вниз по Дунаю,

– Не може бути, повторіть!

– Пливе мимо Тополиного. Зникає… Що накажете зробити, товаришу старший лейтенант?

Довге мовчання, потім наказ:

– Нехай пливе. А ви… ідіть за ним берегом, спостерігайте. Тільки не сполошіть. Ясно?

– Ясно! – сумовито відгукнувся Щербак. Він зрозумів, що це означає: «Не сполошіть».

По вусах текло, а в рот не попало.

«БІЛИЙ» ТА ІНШІ

Яхта «Цуг шпітце» вийшла за межі Румунії, круто повернула направо, з півночі на захід, проминула гирло Прута, лишивши позаду перше радянське місто.

Карл Бард і Дорофій Глібов дивилися на портові вогні прикордонного міста доти, доки вони не зникли вдалині.

– Росія!.. – Карл Бард легенько, по-дружньому штовхнув ліктем «Білого». – Ну, як?

– Що? – неохоче відгукнувся Дорофій.

– Ось ти і вдома. Ласкаво просимо!.. – Карл Бард засміявся. – Не хвилюйся, друже! Все буде гаразд.

Дорофій похмуро дивився на темний берег Дунаю.

Бард скоса глянув на поринача. Він знав, що цей міцний, спритний чолов'яга блискуче пройшов усі випробування, і тому дивувався його не бойовому настрою.

«Цікаво, які думки тебе мучать? Боїшся? Шкодуєш, що доводиться повертатися додому саме так? Пригадуєш дитинство, молодість? А може, тверезо обмірковуєш, як краще виконати завдання?»

Карл Бард глянув на світний циферблат годинника і сказав:

– Час!

– Встигну! – одрізав Дорофій, не повернувши голови, не одірвавши очей од прибережної смуги.

– Слухай, друже! – Карл Бард поклав руку на плече «Білого» – Що з тобою?

Дорофій круто обернувся до капітана. І той побачив зблідле обличчя і шалені очі агента.

– В чому ви мене підозрюєте?

– Тільки в тому, що ти надто зволікаєш.

– Брехня! Стільки років готували мене, натаскували і все не довіряєте, все випробовуєте!.. Поганої ж ви про себе думки!

«О, виявляється, ти зовсім не такий тюхтій, як здавалося!..» – подумав Карл Бард, а вголос сказав:

– Цікаво! І чудно!.. «Поганої про себе думки». Це ж як розшифрувати?

– Даремно турбуєтеся, – промимрив Дорофій, – діятиму так, як наказано.

– Тільки так, друже!.. – він постукав нігтем по опуклому скельцю годинника. – Час!.. Ходімо. Кланяйся Сисою і передай, нехай чекає ще одного гостя… – «Мохача». Не забудеш? «Мохач»! Є таке місто на Дунаї, на кордоні Югославії і Угорщини.

Дорофій кивнув.

– Не забуду. Ходімо!

В капітанській каюті Дорофій надів поверх непоказного цивільного костюма резиновий комбінезон, нав'ючив на себе акваланг і туго упакований рюкзак. Підперезався ременем, на якому були прикріплені пістолет, кинджал, підводний електричний ліхтар, і кивнув шефу.

– Все, можу пірнати.

Яхта йшла між радянською Ізмаїльщиною і румунською Добруджею. Проминули сулинське гирло, зліва по борту лишився яскраво освітлений Ізмаїл.

Наближалися Кілії, румунська і радянська, добре помітна своїм портовим зерносховищем.

«Цуг шпітце» взяв правіше, тримаючи курс на румунську Кілію.

Дорофій Глібов покинув борт яхти.

Хмари затягли небо, не світиться жодна зірка. Мілкий густий дощ періщить Дунай, зрихлений хвилями. Імла і темрява вкрили береги.

«Білий» поплив униз, підхоплений течією.

За годину крізь нічну імлу Дорофій побачив велетенські тополі.

Тополиний острів. Глібов повільно поплив уздовж його берегів. Озираючись, він похмуро проводжав відступаючу в темряву землю, на якій чекає його Сисой Уваров.

Розтанув миготливий вогник бакена, під яким на дні Дунаю лежать контейнери.

Перед світанком з'явилися маячний вогонь Лебединого і старий вітряк.

Дорофій різкими рухами ластів вирвався з фарватерної течії. Підпливши до острова, глибше втягнув голову у воду, так що на поверхні Дунаю лишилося тільки скло маски. Якщо хтось і стежить за рікою, все одно нічого не побачить.

Течія винесла плавця на мілководдя. Тверда спресована товща мулу. Ще кілька кроків, і він буде на острові. Дорофій не поспішав. Чекав, вдивлявся в темряву, прислухався, готовий пірнути, зникнути, як риба. Тихо. Нічого підозрілого.

Обережно виліз на берег, скинув «жаб'ячу» шкуру, міцно згорнув і сунув у рюкзак. Нехай на всяк випадок полежить, може, знадобиться.

По вербових заростях, по росяній траві стелилася передсвітанкова імла. По листях кущів зашарудів дощ. Час од часу тишу прорізав плескіт води – грала риба, падала в річку підмита земля.

Звиклий до темряви Дорофій вдивлявся в місцевість і не впізнавав її.

Повинен бути пологий берег, а тут – висока дамба, укріплена кущами, поросла травою. На протилежному боці піднімається сад: світяться великі вологі яблука.

Яблука на Лебединому? Звідки вони взялися? Не повинно їх бути. Тут росте тільки чорна вільха, верба, очерет. Садам не місце на болотистому грунті. Не туди потрапив.

Чужий острів?

Ні, свій, рідний. Дерев'яний чотирикрилий вітряк, кам'яний маяк – точні прикмети Лебединого.

А дамба?.. Правда мешканці острова давно збиралися насипати її, але так і не спромоглися. Невже за ці роки, поки він тинявся на чужині, все-таки обвалували острів? А гроші? Де взяли їх на таку споруду? Якщо продали все добро, нажите батьками і дідами, все одно не вистачило б. На чиї ж капітали звели цей вал, який стримує весняні води Дунаю?

Дорофій обережно розсунув гілки кущів, перебрався через насип, спустився в сад. Перебігаючи від дерева до дерева, помалу рухався до вітряка.

Крізь гілки яблунь побачив першу хату і зупинився. Вербовий тин, повитий диким виноградом. Здиблений журавель над колодязем. Біленькі стіни. Голубі віконниці, чорні вікна.

Міцним передсвітанковим сном спить Лебединий. Сплять Глібови і не підозрюють, що зовсім близько від них їхній батько, син, чоловік.

Дорофій стоїть перед хатою і посміхається. Чужа, а все одно радісно дивитися на неї. Приземкувата, на три вікна, з різьбленим ґаночком. Північну стіну вже по-зимовому обклали снопами очерету. На верхівці даху розпластав крила величезний півень, вирізаний з вільхи. Тут живуть Черепанови. А поруч, через тин, хата Глібових.

Дорофій попрямував до своєї садиби. Все тут таке ж, як і тринадцять років тому. Біля тину лежать величезні колоди осокорів замість лави. Колись по вечорах тут збиралися хлопці й дівчата. В будні це було улюблене місце дітей, а в неділю від ранку й до вечора колоди обсідали баби. Тут же збиралися сільські сходки.

Хвіртка на старому місці – посередині тину, навпроти колодязя. Тремтячою рукою Дорофій зняв защіпку і ввійшов у двір. Тверда втрамбована стежка вела до хати. Дорофій про всяк випадок звернув з неї і городом, пригинаючись, перетнув двір.

На острові, здалося йому, посвітлішало. З-за дощової хмари блиснула зірка. Дунай скинув із себе важку ношу сльотавої ночі, заблищав лускою.

Ось вона, рідна хата. Така біла, що очам боляче дивитися на неї. Саме такою сяючою ввижалася вона йому в міражних африканських видіннях.

Під вікнами росте висока гілляста тополя. Її посадив Дорофій, коли одружувався. Тепер її видно здалеку. Як швидко минув час. Тополя виросла, а він…

Притулившись щокою до сріблястого мокрого дерева, із страхом і надією дивився на білу, з темними прорізами вікон хату. Тринадцять років тому покинув матір, дружину, синів. Чи живі? Як живуть: в голоді? холоді? нестатках? в радості? Може, Мавра вийшла заміж і забула, що любила колись Дорофія. Чи не чужий він синам? Чи не звуть батьком чужу людину, чи не мають звідних братів і сестер?

В кінці вулиці заспівав перший півень. У сусідньому подвір'ї відгукнувся другий. І незабаром загриміло, покотилося островом зорьове кукурікання.

Дорофій стояв під тополею, не знаючи, що робити. Заховатись у якій-небудь щілині. Звідти нишком підглядіти, як живуть Глібови? А що коли постукати у вікно і на повну силу крикнути: «Ей, Мавро, відчиняй, зустрічай законного чоловіка». В хаті заметушаться. «Чоловік? Який чоловік? Звідки взявся? З того світу?» Тоді він гукне ще раз: «Відчиняй, Мавро! Це я!» Вона вийде повагом і грізно спитає: «Вернувся?.. Де блукав стільки років? Що робив? Кому служив? Якщо ти добрий чоловік, то чому прийшов вночі? Чому побоявся білого дня?»

Якими словами він пом'якшить її озлоблене образою і довгою самотністю серце?

«Поки що треба сховатися, – вирішив Дорофій, – а там буде видно».

Поруч з хатою, під тим же дахом, просторий корівник. Двері по-літньому відчинені навстіж, підперті кілком.

Дорофій переступив поріг. У прохололе обличчя дихнуло коров'ячим теплом і солодким духом зів'ялих на жаркому сонці трав і квітів.

Навпомацки, впевнено просувався вперед по добре знайомому корівнику. Ось кілочки, де в негоду завжди висіли сіті. Висять і тепер. Діжа з водою. Рундук для кукурудзи і висівок. Величезний костиль з ліхтарем.

А ось і корова. Росла, темна з великими білими плямами на спині, вона довірливо повернула до чужої людини голову. Понюхала, пожувала губами, наче чогось просила, одвернулась.

За дверима, що ведуть од корівника до хати, хтось закашляв, потім почулися повільні шаркаючі кроки.

Дорофій притиснувся в дальньому кутку, зарився в сіно.

Побрязкуючи легким відром, до корівника ввійшла невисока худорлява жінка. Голова пов'язана хусткою. На плечі накинута тілогрійка.

Дорофій ледве стримався, щоб не кинутися назустріч матері.

Корова шумно зітхнула і тихенько замукала.

– Ну, здрастуй, здрастуй! – промовила Домна Петрівна. – Як ти тут ночувала-зорювала?

Жінка обмила і витерла чистою ганчіркою корові вим'я, сіла на стільчик, і рівні цівки молока задзвеніли у відрі.

Замовкли півні. Надворі посвітлішало. Темрява відступила за Дунай, у плавні. На краю неба пробилося рожеве джерельце.

Дорофій затуманеними від сліз очима дивився на матір. Постаріла! Глибокі зморшки поорали лоб, підборіддя і навіть ніс. Тільки брови ті самі: смолисто-чорні, густі, з'єднані на переніссі. Про все забув Дорофій: де бував, що робив, чого приїхав сюди, на Дунай. У цю хвилину він тільки любив матір, тільки бажав їй добра.

– Мамо!.. – покликав він. – Мамуню!..

Чи то шепіт почула Домна Петрівна, чи то материнське серце вгадало, відчуло близькість сина, – вона перестала доїти, тривожно насупилася, глянула в куток корівника, на купу сіна.

– Матусю!.. Матінко!..

В найкращі дні свого життя, у дитинстві, Дорофій так називав матір. Мамочка!.. Матуся!.. Матінка!.. Як заклинання промовив Дорофій ці слова. Благав про пощаду і разом з тим владно вимагав. Мати не має права не бути матір'ю.

– Господи Ісусе Христе!..

Домна Петрівна схопилася. Вірила своїм вухам і не вірила. На спині наче мороз сипонув. Їй хотілося сміятись і плакати од щастя, дивилася в куток, на купу сіна, на темну пляму, схожу на людину.

– Мамочко!.. – Дорофій кинувся до матері, цілував її губи, щоки, шию, руки, голову. Перевів подих, притулився мокрою щокою до її щоки, зажмурився, тихенько схлипував.

– Ти?.. Ти, Дорофієчку?

Натруджені руки Домни Петрівни, що шістдесят років не знали відпочинку, пригортали сина. Знайшли велику родимку над правим вухом.

– Дитинко моя! Прийшов!.. Пробився!..

– Я до тебе, матусю, багато років пробиваюсь.

– І я… щодня, щоночі чекала.

– Ну, от і діждалася. Здрастуйте, мамочко!

– Здрастуй, рідненький!

Яка вона маленька, худа, безпорадна. І як хороше пахне – яблуками, сухими травами, молоком.

Дорофій гладив матір по голові і плакав.

Корова, мабуть, здивована тим, що її перестали доїти, повернула голову до господині і замукала.

Домна Петрівна машинально поплескала корову по міцній атласній шиї. Погляд матері був прикутий до обличчя сина. Дивиться на сорокалітнього Дорофія, пригадує, яким він був. Ось він шукає пожадливими губами материнських грудей; ось уперше посміхнувся; ось ступив перший крок; ось біжить назустріч матері берегом Дунаю, босоногий, у червоній сорочці, нап'ятій вітром.

Згадала той день і годину, коли народився.

Народила його в рибальському човні, на узмор'ї. Сама приймала сина: перекусила пуповину, обмила в солоній морській воді, загорнула в те, що було під рукою, у свою сорочку і рибальські сіті.

– Мамо, матусю!..

В корівнику зовсім посвітлішало. Плескаючи по воді шліцами коліс, пройшов рейсовий пароплав. З ріки потягло ранковою прохолодою.

Несамовито ґелґочучи, здіймались із сільських дворів важкі гуси, підлітали, поспішали на привільні пасовиська.

Рожевів дунайський фарватер. Зоряно світилися крила вітряка. Тьмяно миготів вогонь маяка.

– Ну, мамо, кажіть одверто: всім я тут бажаний? – запитав Дорофій.

– Всім, голубе мій, не сумнівайся! Ой, як же ти тремтиш! Тобі холодно? Ходімо в тепло.

– А Мавра?.. – голос його осікся, перехопило дух. – Заміж не вийшла?

– Не наговорюй на дружину. Одна живе, та ось тільки…

– Ну?

– Не впізнаєш її.

– Чому ж це? Постаріла?

– Все сам побачиш, синку… Ходімо.

Дорофій подивився на двері, що вели в хату.

– Довгенько спати любить. Колись, бувало, до зорі вставала. Розбудіть її, попередьте.

– Нема її вдома.

– Де ж вона?

– Поїхала в Москву.

– Навіщо їй Москва потрібна?

– Потрібна!

– Не заблудиться?

– Це Мавра? – мати посміхнулась.

Дорофій насторожився. Щось тут не так.

– А хлопці вдома?

– І хлопців немає.

– У школі?

– В їхньому віці? Отямся, батьку! Старшому двадцятий пішов, молодшому вісімнадцять.

– Де ж вони? Рибу ловлять?

– Бери вище!

– Не розумію. Чогось недоговорюєте.

– Ох, синку, десять мішків я тобі недоговорюю! – Вона витерла руки ситцевим фартухом. – Ходімо до хати, все розповім… Не упирайся! Іди на світ божий, дай мені роздивитись, який ти.

– Заждіть, мамо! Не можна мені при світлі бути. З того боку я сюди пробився!.. Втікач.

Домна Петрівна не сподівалась од сина таких слів, її очі враз наповнилися страхом.

– Утікач?.. Звідки?.. – прошепотіла похололими губами, і руки безсило опустилися.

– Кордон порушив. Під водою. В масці. Став «жабою», щоб вирватись додому. Ох, мамо, скільки я натерпівся!.. Скільки горя сьорбнув у житті! Не міг більше, от і повернувся. По-доброму не можна було, то я хитрістю видерся.

Домна Петрівна закам'яніло слухала сина,

– Звичайно, не помилують власті, якщо дізнаються, що я з'явився.

– Якщо дізнаються?.. – перепитала Домна Петрівна. – А хіба ти хочеш переховуватися?

Дорофій відповів не одразу. Трохи помовчавши, сказав:

– Піду з повинною. Тільки не сьогодні, не завтра. – Він схопив холодну, чужу руку матері, притулив до свого обличчя. – Мамо, пробачте! Не за вільне життя чіпляюсь. До вас прагнув. Надивлюся на вас, на Мавру, на синів, одведу душу і потім… А поки що ніхто й нічого не повинен знати… На острові е прикордонники?

Мати незряче дивилася на сина і думала своє.

– Я питаю, на острові є прикордонники?

– Ти один?

– Що?

– Я питаю, ти один повернувся звідти?

– Один. А що?

– Отже, з повинною?..

– Так. Указ є про помилування таких, як я, що покаялись.

– У чому каятися будеш?

– Кордон перейшов, закон порушив.

– І все?

– Розумію!.. Не віриш? Що ж, діло твоє, спроваджуй рідного сина на той світ.

– Що ти! – злякалася Домна Петрівна. Руки знову стали сильними, потеплішали, з обличчя зійшла блідість. Обняла Дорофія, пригорнулася до нього. – Вірю! Якщо вже тобі не вірити, то краще не жити. Чого ж ми тут стоїмо? – сполошилася Домна Петрівна. – Ходімо до хати.

Він переступив поріг і завмер. Став, сперся плечем на одвірок, і з подивом оглянув кімнату. Та сама хата, а всередині…

– Проходь, роздягайся. – Мати взяла його за руку, потягла, посадовила на диван… – Ну, ось ти і вдома, синку!

Тепло, а у Дорофія все ще зуб на зуб не попадає. Мати поставила на стіл графин з горілкою, склянку, тарілку з яблуками.

– Змерз ти, як цуцик. Грійся!

Він налив повну склянку і випив.

– Запасливі, хоч і без чоловіків живете. Хто це з вас гірку п'є? Ти? Мавра?

– Гостей пригощаємо.

– А часто вони у вас бувають?

– Бувають.

Горілка зігріла Дорофія, повернула йому втрачену впевненість і сміливість. Він хрустів яблуком і весь час оглядався.

Не змінилася простора, з вікнами на Дунай, світлиця: ті самі дубові сволоки під стелею, і ті ж медово-жовтуваті дерев'яні стіни. І все-таки не та хата, в якій виріс Дорофій. Багато змінилося. Вивітрився чоловічий дух, дух рибальських сітей, болотяних чобіт, вимащених риб'ячим жиром. І мисливським порохом не пахне. Тільки яблуками. Яблука скрізь: на підлозі, на підвіконнях, у корзинах, під ліжком і навіть на шафі. Червонобокі. Наче дівочий рум'янець. Темно-червоні. Рожеві. Великі, як богатирський кулак.

Та не тільки це здивувало Дорофія. Сяє полірована шафа з дзеркальними дверцятами, тумбочка, радіоприймач, м'який диван. Круглий стіл накритий квітчастою скатертиною, кругом нього стільці. В сусідній напівсвітлій кімнаті, так званій боковушці, Дорофій побачив дороге ліжко, гору білосніжних подушок, шовкову ковдру, великий килим і скляну шафку, повну посуду.

Добро не для людського ока виставлене. Давно обжите, стало звичним.

– Ось, виходить, як ви живете!.. Завидно!

– Сам собі завидуєш, – Домна Петрівна підійшла до сина, як маленького погладила по. світлій, трохи вологій чуприні. – Відпочивай, а я побіжу готувати угощення.

– Заждіть, мамо!.. Добре, кажу, живете. Покинув я вас бідняками, а повернувся… до багатіїв. Колись у нас так жили тільки німці-колоністи, а тепер Глібови на їхнє місце заступили. Бач, як піднялися. Виходить, жінці вигідніше жити без чоловіка, дітям без батька, матері без сина.

– Тобі прикро, що добре живемо?

– Багатство ваше злякало. Звідки воно? Коли і як розбагатіли?

– Майже всі наші острівні так живуть тепер, слава богу!

– Всі? Це ж чому?

– В роботі гарячі. І трудодень вагомий, удачливий, як ікряна білуга. Сад наш і пасіку бачив?

– Ну, бачив.

– З нього все багатство збираємо. Чудовий сад! Перший на Дунаї! В усіх газетах друкували про наші яблука, груші, виноград і айву. Диплом на виставці в Москві видали.

– А хто його посадив?

– Усі. Старі і малі. І на мою долю штук двадцять саджанців припадає. А командувала твоя Мавра.

– Командувала? Це ж коли вона в командири вискочила?

– Люди підштовхнули. Головою колгоспу обрали.

– А за які заслуги?

– Ох, Дорофію, розповідати мені й розповідати!.. З ранку до вечора і з вечора до ранку. Але цим ситий не будеш. Ходімо – нагодую, напою.

– Сидіть, мамо! Розповідайте… За які, кажу, заслуги Мавра у ватажках ходить?

– Роботяща вона. Розумна, хазяйновита. Як бджолина матка: вона за всіх, а всі за неї.

– Так!.. Народилася звичайною бджолою, а стала маткою. Як же це трапилось?

– А й я сама, правду кажучи, не помітила, як це трапилось. Он дерево – хіба вгледиш, як воно тягнеться до неба?

Дорофій замовк і подивився на тополю, що росла під вікном. Стовбур її вже товстіший за корабельну щоглу, сріблясто-атласний. Гніздо лелеки чорніє в зеленому листі. З верхівки тополі, мабуть, видно Дунай, протоку, сусідні острови, плавні, весь Лебединий з його садами, пасіками, дамбою.

– Коли дамбу насипали? – порушив мовчанку Дорофій.

– Давненько. Ще хлопці у п'ятий клас бігали.

– А гроші де взяли? В борги залізли?

– Ніяких боргів. Дунайські моряки допомогли. Ізмаїльські робітники трактора прислали, та й самі працювали. Таке було того літа!.. Наче свято. Людей – сила-силенна. Машини вдень і вночі гули. Музика, пісні.

– Мавра верховодила?

– Вона!.. Перед нею тепер усі глухі двері відчиняються. Депутат! Урядові нагороди має – орден Леніна і Прапор цей… Трудовий. – Домна Петрівна засміялась. – А все наші яблучка, грушки і бджілки. За них ось і цю штуку Москва прислала.

Домна Петрівна зняла із стіни «штуку», обережно поклала синові на коліна.

Чорна, дорога різьблена рамка, важке скло, білий папір, золоті друковані літери: «Диплом першого ступеня… Маврі Кузьмівні Глібовій… За високі врожаї…» Підписи академіків, карбовані, як на грошах. Червоні печатки. Герб СРСР. Емблема Всесоюзної сільськогосподарської виставки…

Дорофій повісив диплом на місце, сів, надпив із склянки горілки.

– Ну, чим іще порадуєте?.. Сини як поживають?

– Учора поїхали. Все літо були тут: садівникам допомагали, полювали в плавнях, рибалили в протоках, очерет рубали.

– А куди поїхали? Чого?

– Канікули закінчились, от і. поїхали. До Одеси. До інституту. Студенти вони.

– Студенти?.. І Гордій, і Авер'ян?.. Як же це?..

– А отак… Все як слід. Справжні студенти. Стипендію одержують. Славні хлопці. Інженерами будуть. Тут, на Дунаї працюватимуть, греблі і дамби споруджуватимуть.

– Батька хоч згадували?

– Аякже!

– Добром чи…

– Звісно, що скажеш про рідного батька, який пропав безвісти. Жаліють.

– Ну, а Мавра?

– І вона. – Домна Петрівна підсіла до сина, притулила долоню до грудей. – Пече страх? Не сумнівайся.

– І радий би не сумніватися, та не виходить. Сиджу у рідній хаті, а не вірю: чи тут я? Ех, мамо, коли б ви знали, під якими я жорнами побував!

– Нічого, синку! Все забудеться. Ми тебе з Маврою приголубимо, відходимо. Чому стільки років не подавав про себе вісточки?

– Подавав. З Туреччини, з Кіпра, з Єгипту.

– Жодного листа не одержали.

– Застрявали десь. До чужих рук прилипали.

З двору почувся жіночий голос:

– Петрівно!.. Агов, Петрівно, ти вдома?

Дорофій злякано метнувся в боковушку і зачинив двері.

– Тут я, чого галасуєш! – відповіла Домна Петрівна.

Біля тину стояла сусідка Лада Черепанова. Обличчя розчервонілося, сиве волосся розкуйовджене.

– Що там таке?

– Петрівно, біда. Івасик ногу порізав. Дай, будь ласка, йод, бинт. Усі наші запаси кінчилися.

Домна Петрівна мовчки пішла в хату і повернулася з великою бляшаною коробкою.

– Ось тобі аптечка.

– Дякую!

Сусідка побігла. Домна Петрівна подивилась їй вслід довгим задумливим поглядом. Добра, щаслива доля у Лади.

Важко шаркаючи ногами, мати зайшла в хату. З боковушки вийшов Дорофій. Губи його тремтіли.

– Чого людей боїшся, сину? З відкритою душею прийшов до них, а боїшся!..

– Як же не боятися, коли я власної тіні лякаюсь. – Він покосився на диплом. – Почесною дорогою крокує Мавра… Орденоносець! Голова! Краса і гордість Лебединого. Синів у інженери виводить! І навіть неграмотну свекруху підняла. – Дорофій насмішкувато глянув на матір. – Яка в тебе посада у колгоспі? Агітаторська? Чи в парторги вийшла?

Густі брови Домни Петрівни насупилися.

– Кажи, що хочеш, сину! Можеш сьогодні всяку дурницю молоти. Стерплю.

– Скажу!.. – Він стукнув долонею по столу. – Невчасно і не до речі воскрес Дорофій Глібов. Повзи назад, зачумлений! Туди, звідки приповз – у ніч, у свою жаб'ячу нору.

– Що ти плетеш?

– Діло кажу, мамо! Чорнотою своєю вашу білизну заплямую, якщо залишусь тут. Знеславлю на весь Дунай. Вірити вам скрізь перестануть. Гордія і Авер'яна студенства позбавлять. Мавру з депутатів виженуть. Ось що я вирішив. Не судилося мені жити з вами під одним дахом. Заховаюсь. Піду в плавні і доживатиму там вік. Нижче болотяної трави, тихіше стоячої води.

– Нудно слухати твої дурниці. Ну й дрімучий же ти, Дорофію. Не такі на Лебединому люди, як ти думаєш. Немає їх, вивелись.

– Облиште, мамо! Не вмовляйте. Не буде вам зі мною щастя.

– Ми не з лякливих. Пожили в щасті, поживемо і в нещасті. Загубимо в одному місці, знайдемо в іншому. – Вона поклала на плечі Дорофію легкі засмаглі руки. – А ось що я вирішила, сину!.. Сьогодні підеш до прикордонників. Нагодую тебе, напою і випроводжу. Прийдеш і скажеш: утікач я, кордон перейшов. Помилують. За Указом.

Дорофій стояв біля стіни наче скам'янілий. Очі заплющені, глибоко запали. Обличчя осунулося, посіріло. Зморшки стягли лоб, щоки.

– Нічого тобі чекати. Іди і винись! – твердо сказала мати, – Іди! Чуєш?

Він повільно кивнув обважнілою головою.

– Чую, – не розплющуючи очей, видушив крізь зуби. – Мамо, а якщо… якщо я не піду?

Домна Петрівна довго не відповідала. Міцно стиснувши темні губи, з болем вдивлялася в сина. Потім тихенько, ласкаво погладила його по неголеній щоці.

– Якщо не підеш… я сама поклонюся властям і скажу: чекає вас мій син, приходьте!

– Ех, мамо!.. Кланяйтесь! Та швидше, а то, чого доброго, передумаю винитись.

Дорофія Глібова на швидкохідному катері привезли до районного відділення КДБ.

Багато він розповів!.. Демонстрував спорядження підводного диверсанта. Давав характеристики учасникам операції «Цуг шпітце», яких добре знав.

Не забув Дорофій і про «Мохача», старого друга

Сисоя Уварова, який мав незабаром приїхати до нього в гості.

– «Мохач?» – запитав Шатров. – Хто він? Звідки і коли його чекає Уваров? Які в нього завдання?

Дорофій винувато глянув на чекістів.

– Нічого більше не знаю. Шеф відкрив мені цю таємницю в останній момент, перед висадкою.

– І він не сказав вам, не натякнув, що ви будете взаємодіяти з «Мохачем»?

– Ні, не говорив і не натякав.

– А може, це малось на увазі?

– Ні, не малось. Я зрозумів, що у Сисоя Уварова з «Мохачем» будуть особливий контакт і особливі справи.

– Які?

– Не знаю. Можу тільки гадати.

– Ну, погадайте! – посміхнувся Шатров.

– Таким, як «Мохач», наш брат, чорна кістка, у важких місцях дорогу прокладає. Ми пробуємо, а вони, принци, закінчують, вершки знімають. Найголовніше повинен зробити не я, а «Мохач». Напевно.