Текст книги "Дунайські ночі"

Автор книги: Александр Авдеенко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 17 страниц)

«Білий» переклав на штурвал величезні руки, повільно, неохоче глянув навкруги, і в його водянистих безбарвних очах не спалахнуло жодної іскорки.

– День, кажу, чудовий, – повторив Картер. – Пощастило нам з тобою, Дороше. Славно погуляємо.

«Білий» і на цей раз не відповів. Картеру не сподобалося мовчання «жаби», йому взагалі не подобалось усе, що не зразу розкривалося перед ним. Усяка таємниця нестримно притягувала до себе, не давала Картеру спокою доти, поки він не розгадував її.

«Білий», незважаючи на те, що Картер вивчав його вже кілька днів, лишався загадкою. І це викликало досаду, дратувало, збуджувало цікавість.

Увійшли в Дунай, що розтинає Регенсбург на дві нерівні частини; південно-західну і північно-східну. Один за одним з'являлись і пропадали за кормою міські мости. Під биками-опорами, глибоко захованими на дні Дунаю, темними ночами практикувалися «жаби» з коледжу «Цуг шпітце». Регенсбурзькі мости несхожі на ті, які доведеться руйнувати по-справжньому. Та це не біда!

Картер з інтересом роздивлявся мости. Чудові витвори людських рук. Тріумфальні арки. Кам'яні і стальні райдуги, що сяють над безоднею ріки. Тисячі й тисячі днів праці, безліч матеріалів і коштів витратили люди, щоб спорудити такі громади. А зруйнувати їх може одна «жаба» з «Цуг шпітце».

Картер в думці оглянув весь Дунай, що протікає по землях восьми держав. Він уявив собі мости, які в певний час, за сигналом «Бізона», будуть висаджені в повітря, – Братіславський залізничний, міст Дружби, що з'єднує Румунію і Болгарію.

Ні ця «жаба», що сидить за кермом катера, ні жоден з вихованців коледжу «Цуг шпітце» ще не знають, яка їх чекає робота. І про операцію «Дунайські ночі» знають лише близькі «Бізона».

«Білий» зосереджено вів катер, впевнено знаходячи у вередливому з численними мілинами річищі глибини, що забезпечують судну потрібну швидкість і безпеку.

Вибралися за місто, на простір. На крутих берегах, на схилах хребта Баварський Ліс зеленіли зубчасті хвойні стіни.

«Білий» запитально глянув на інспектора: може, час причалювати?

– Давай далі! – Картер махнув рукою на захід. – Он до тієї галявини. Бачиш, як вона полум'яніє зеленою травою, манить до себе. Причалимо, Дороше? Чи втомився?

Картер добродушно посміхнувся. Посміхаючись, він дружньо підморгнув рульовому. «Білий» не відгукнувся. Похмуро глянув туди, куди показував Картер і знизав плечима.

– Можна причалити, можна й пройти мимо. Воля ваша, містер Хеннеді.

– Я з тобою раджусь, а не наказую.

«Білий» не сказав нічого.

Роздратування з новою силою спалахнуло і обпекло Картера.

– Причалюй! – скомандував він.

– Єсть причалювати.

Звернули праворуч. Мотор замовк, і днище катера зашурхотіло по прибережній гальці.

В плані випробувань, складеному Картером, була і прогулянка по Дунаю, і ловля риби, і багаття на березі, і російська юшка, і російська горілка, і важлива, одверто пряма розмова про те, куди мають послати «Білого» і що він повинен зробити на своїй колишній батьківщині.

Дорофій Глібов стримано, немов давно чекав цього, без особливої радості і без будь-яких ознак страху сприйняв повідомлення про те, що його чекає подорож на Дунай, в місця, де він народився і ріс. Він не уточнював, що і як повинен робити. Одразу все зрозумів і сказав, що завдання виконає.

Експерт був задоволений поведінкою свого підопічного. Поки що все йшло добре. Схоже на те, що народився справжній агент, і можна розраховувати на максимально сприятливі наслідки. Але це не означало, що Картер хоча б трохи пом'якшить суворість, скоротить кількість кругів, якими збирався добре поганяти цього російського старовіра.

Підкладаючи в багаття хмиз, якого ледве назбирали в чистенькому німецькому лісі, Картер з веселою посмішкою підпилої людини оглянувся.

– Напрочуд гарно тут. Дороше, що це тобі нагадує?

«Білий» не зрозумів питання, його осоловілі, хмільні очі, опущені безбарвними, легкими, як пух кульбаби, віями, здивовано дивилися на американця.

– Ви про що, містер Хеннеді?

– Не церемонься зі мною, Дороше! Не Хеннеді я, а просто Річард. Річ! Адже ми з тобою майже ровесники, робимо одну справу, скуті по руках, на все життя, одним ланцюгом. До того ж ці дні екзаменів… Зріднився я, друже, з тобою за цей час. І полюбив. За богатирську силу і спритність. За відкриту душу і за все, чим тебе так щедро наділила матінка-Росія.

– «Матінка-Росія»! – похмуро усміхнувся Дорофій. – Давним-давно ця матінка вмерла. Її місце зайняла мачуха.

– Ну що ти! Росія є і буде Росією, хоча й красується в червоному сарафані.

– Линючий цей сарафан, його червоним кольором наскрізь просякла Русь. Так просякла, що й в сорока лугових водах не відмиєш.

– Відмиємо. Сто п'ятдесят років була орда на Русі, а що від неї лишилося? Відмиємо. І ти у цьому переконаєшся, коли потрапиш на свій рідний Дунай.

Дорофій кивнув на ріку.

– Дунай мені рідніший тут, у Баварії, ніж там, у гирлі. Ну, добре, збилися ми з вашої стежки… Про що ви хотіли запитати?

– Ти вже майже відповів на моє запитання. Я хотів узнати, чи нагадує тобі цей баварський рибальський вогник багаття на рідному острові?

Дорофій байдуже подивився на інспектора і промовчав. Він палив сигарету, колупався паличкою в попелі багаття, пробуючи картоплю, чи не спеклась, і мовчанка не здавалася йому обтяжливою.

Кожне слово, кожен рух «Білого» Картер пам'ятав і аналізував. Він бачив його навіть з заплющеними очима, відчував так гостро і безпомилково, наче сам був електронною машиною, яка визначає правду і брехню.

Зверху, з-за скелястого повороту лівого берега, вилетіла легка спортивна яхта, оснащена повним набором сірих, ще не омитих дощами і не відбілених сонцем вітрил. На кормі напис: «Шварцвальд», «Пассау» – назва судна і порт його прописки. Картер провів поглядом струнку каравелу, яка, здавалося, зійшла із старовинної гравюри.

– Незабаром і ти, Дороше, помчиш на такій посудині. Повз Лінц, Відень, Будапешт, Белград, назустріч своїй великій долі.

«Білий» жваво запитав:

– А як скоро?

– Точна дата відома тільки вищому командуванню. Я можу лише догадуватися. Думаю, це станеться через два-три тижні. Важка у тебе місія.

– Що тут важкого! – заперечив Дорофій. – Діяти треба сміливо, швидко, спритно. Словом, почувати себе у воді як вдома, – і все буде о'кей.

– Та я не про це. З жаб'ячими справами ти впораєшся. А от з труднощами особистого характеру…

– Що саме?

– Я маю на увазі Лебединий… Бути поруч з островом, де живуть мати, дружина, діти, і не побачити їх хоча б краєчком ока – це, знаєш, муки Прометея, що випали на долю простого смертного. Співчуваю тобі, брате.

– Помиляєтеся, містер Хеннеді. Ніяких мук я не переживатиму.

– Не переживатимеш? – здивувався Картер. – Чому? Хіба ти з каменя? Хіба в тебе замість серця арифмометр? Хіба тобі справді не хочеться побачити рідних?

– А чого на них дивитися? Давно забув, які вони є. Та й вони платять тією ж монетою. Поховали як такого, що пропав безвісти. П'ятнадцять років ні слуху, ні духу. За цей час у голому степу ліс виростає, ріки висихають, гори з місця зрушують.

– Це, звичайно, правда, але все-таки… рідна мати, дружина, діти.

– Дітей тоді жалієш і любиш, коли вони на твоїх руках ростуть, пуповиною з ними зв'язаний. А відносно дружини… з ким ніч ділиш, та тобі й дружина. У вільний день, в неділю знаходжу собі дружину у веселому будинку Регенсбурга.

– Слухай, Дороше, не прикидайся дурнем. Ти значно кращий, ніж хочеш удати. Не вірю я, що в тебе немає потреби в сімейному затишку.

– Мало які можуть бути потреби у нашого безрідного брага.

– Але ж сім'ю створює навіть африканський дикун. А ти… Невже бурлакою на все життя залишишся?

– А на які ж кошти я створю її, сім'ю?

– Ти матимеш гроші, коли виконаєш завдання і повернешся. І не малі. Три тисячі доларів.

– Три тисячі!.. Могли б і більше заплатити, містер Хеннеді. Все-таки головою ризикую.

– Це правильно. На жаль, така норма. І я не можу її збільшити зараз. Але клопотатиму про перегляд гонорару до п'яти тисяч. І, мабуть, доб'юся.

– Одержу ці п'ять тисяч, тоді й про сім'ю подумаю. А поки що, містер Хеннеді, не до такої розкоші. Тепер моє особисте життя тут. – Дорофій вказав на Дунай.

«Чудово! Молодець!» – у думці похвалив Картер «жабу». Він уже пишався цим російським старовіром з начисто випотрошеним людським нутром. І все-таки робив далі явно непотрібну справу.

Настав час ввести в гру головні козирі. Треба було завершити випробування несподіваним, оглушливим, осліплюючим пострілом з гармати головного калібру.

І Картер зробив це, хоча не сподівався на ефект.

На Дунай повільно спускалися легкі прозорі сутінки. На світлій, тихій поверхні ріки виріс незграбний, короткотрубний, чорний від кіптяви буксир «Барбаросса».

Шльопаючи по воді шліцами величезних коліс, він важко пробирався вверх. Буксир тягнув дві плоскодонні баржі, почорнілі від вугільного пилу.

Картер кивнув головою на цей непривабливий «караван і засміявся:

– Дивися, Дороше, живий курилка! Бар-ба-ро-сса!.. А я думав, що німці уже забули цього древнього імператора, який не виправдав їхніх сподівань у війні з росіянами. Дивно! З громом і тріском провалився «план Барбаросса», тягнучи за собою мільйони німців разом з Геббельсом, Гімлером, Гітлером та їхніми генералами. І все-таки Барбаросса не наводить на німців жах.

«Білий» теж засміявся – охоче, на всю губу, голосно.

– А це тому, що в них пам'ять коротка.

І ці слона, і цей збуджений сміх з ледве прихованою злістю підбадьорили Картера. Здається, є контакт.

– Так, пам'ять у них, справді, коротка, – сказав він. – Ще Західний Берлін лежить у руїнах, ще не згнили березові хрести на мільйонах німецьких могил, розкиданих по всьому світу, а нащадки Гітлера, його таємні і нині послідовники мріють про нову могутність, про підводний флот, атомні гармати, ракетну артилерію, про генералів, які стали б на чолі неохрестоносців Європи.

«Білий» з подивом, але не без схвалення глянув на інспектора, хотів щось сказати, та стримався, промовчав.

Картер ясно відчув, що намацав погано захищену, вразливу позицію у круговій обороні дресированої «жаби», і пішов у рішучу атаку.

– Слухай, Дороше, як тобі подобається моя російська мова? Коли б ти не знав, хто я, визнав би мене по мові за росіянина?

– Добре маскуєтеся, містер Хеннеді. Я знаю, хто ви, і все-таки думаю, що ви росіянин.

– Отже, ти вважаєш, що я розмовляю по-російськи, як росіянин? І це тебе не дивує?

– А що ж тут дивного? Хіба мало росіян живуть під чужими прізвищами? Своїх земляків з турецькими, французькими і навіть арабськими прізвищами довелося зустрічати і в Африці, і в Південній Америці, і в Штатах.

– А давно ти зрозумів, що я росіянин з американським прізвищем?

– Одразу, як тільки вас побачив… Ви звідки родом?

– Пермяк, солоні вуха.

– З Уралу, значить. З Ками-ріки. В американця коли перехрестилися?

Картер повільно, дивлячись просто у вічі «Білому», похитав головою.

– Не хрестивсь. І не буду.

– Як же так? Підданство у вас американське?

– Так. Чин американський, а в душі ніколи не піддавався американцям. Був, є і лишуся росіянином.

– Дивні речі кажете, містер Хеннеді. Не розумію, як американці тримають вас на такому високому посту?

– А вони нічого не знають. Оце тільки перед тобою і розкрив душу.

– А чому? Чим я заслужив таке довір'я?

– Себе в тобі побачив.

– Що, що?

– Зрозумів, кажу, що ти такий же, як я.

– Ну, це ви занадто. Який я вам родич?

– Та ти не бійся, Дороше, давай побалакаємо відверто.

– А що тут балакати? Все ясно.

– Ні, друже, не все тобі ясно. Ох, далеко не все!

– І не треба мені ясності. Ні до чого. Поїдемо, містер інспектор, додому.

– Ні, ти повинен знати, Дороше. Для цього я тебе сюди й затягнув. Не їжачся. Знаю, і ти ненавидиш цих… заокеанських глитаїв. Долари в них у грудях, а не серце. Долари – їхній бог і чорт. Заради долара вони залізли в Європу, на Далекий Схід, в Іран і Туреччину. Заради долара і атомну бомбу зробили. В ім'я долара і війну хочуть розпочати. Правильно їх Ради охрестили – паліями. В самісіньке око! Ми з тобою добре знаємо, що так воно й є. Справжні палії! З розбійницьким факелом по всьому світу гасають.

На цю довгу тираду «Білий» відгукнувся спокійною посмішкою.

– Містер Хеннеді, за кого ви мене вважаєте? Я ж не який-небудь дурник.

– Ех, Дороше, Дороше!.. Так тебе скалічили ці глитаї, що ти навіть втратив здатність розбиратися, де червоне, а де чорне. Схаменися, подивись на себе! Хто ти? Що вони з тобою зробили? Чим озброїли? Ти ж не людина, а жаба, нічна істота. Ти здатний тільки вбивати і руйнувати. Та хіба ти один в коледжі? А скільки таких коледжів у так званій зоні американського впливу!

– Містер Хеннеді, даремно розливаєтеся переді мною соловейком. Глухуватий я на вухо, не чую ваших пісень. Зрозуміло? А тепер – їдьмо. Поки що по-доброму прошу – їдьмо!

– Зажди!.. Я не все сказав… Надокучило мені тягнути цю лямку, прислужувати паліям. Хочу плюнути їм у пику, рубанути з розмаху і втекти. Все чекав підхожого випадку. І дочекався!.. На тебе покладаюся. Тільки-но перепливеш кордон і потрапиш на російський Дунай, одразу рушай на прикордонну заставу, вимагай розмови віч-на-віч з начальником державної безпеки. Є в них такий… звуть його «Компетентна особа». Розкажи йому про себе, скажи, що вирішив добровільно перейти до них. А потім скажи таке: майор Хеннеді, працівник американської розвідки, шукає зв'язку з російської розвідкою. Зрозумів?

– Та що ви, пане інспектор? Годі вам жартувати. Повеселились і досить.

– Ні, я не жартую, Дороше. Душа горить, тому і…

– Розум у вас загорівся.

– Подивися на мене, мій друже! Хіба я схожий на божевільного? – Картер замовк. Обличчя його було серйозне і сумне. В очах повно смутку. Губи скривилися в гіркій посмішці.

– Якщо не божевільний, тоді ви…

– Ну, договорюй!

– Міношукач.

– Хто?

– Міни, кажу, розшукуєте. І не там, де треба. Помилилися. В чистому полі нишпорите.

– Дороше, та зрозумій же ти!.. Не хочу я більше прислужувати цим хижакам. Не хочу бути зброєю нової світової війни. Не хочу плодити таких «жаб», як ти.

– А я не хочу слухати ваших розмов, мій пане. Годі, лопнуло терпіння. Поїхали додому! – Дорофій схопився, грізно стиснув кулаки.

Підвівся з прим'ятої трави і Картер. Обсмикнув світер, причесав розкуйовджене волосся і нищівним поглядом окинув з ніг до голови піддослідну істоту. Він був задоволений. На рідкість породистий екземпляр двоногих. Тіло велике, налите бичачою силою, тверде, ніби скручене з самих м'язів. Довгі жилаві руки, пудові кулаки. При такій ширині плечей, при такій невгамовній силі у цього чоловіка повинні бути розбійницькі очі, чорні, нічні, недобрі, а вони в нього світлі, майже голубі, з білявими віями. Обдурив він природу і обличчям. Не суворе воно, а світле, без будь-якого натяку на жорстокість. Обличчя дитини-велетня. З міцними і рум'яними, як у Будди, вилицями.

Агент з такою зовнішньою оболонкою далеко піде.

Картер неохоче подумав про інше, щоб довести до кінця почату гру. Глибоко зітхнувши, він жалібно сказав:

– Що ж, поїхали, жалюгідний боягузе! Дідько з тобою, живи як хочеш, а я… Та якщо здумаєш перешкодити мені, якщо розкажеш, про що я тут говорив, – бережися: мої друзі помстяться за мене.

– Я хоч і «жаба», але не донощик.

«Ось ти, нарешті, й спіймався, голубчику!» – подумав Картер, і на якийсь час йому стало шкода такого вмілого ошуканця.

Його жалість була передчасна. Майже зразу ж після повернення на базу до інспектора прийшов начальник школи і сміючись розповів, що до нього прибіг «Білий» і доповів про крамольні розмови російського інспектора.

Посміявся й Картер.

Того ж дня долю «Білого» було вирішено одним словом, яке написав експерт: «Придатний». Картер ще раз, тепер на японський лад, охрестив Дорофія Глібова «Камікадзе» – «Священний вітер».

У ВАШІНГТОНІ

В багатьох куточках земної кулі встановлено досконалі прилади, які наперед визначають погоду, реєструють землетруси, вибухи атомних і водневих бомб, застерігають людей од стихійного лиха, що їм загрожує, – циклонів, тайфунів. У Європі, Америці, на Далекому Сході, в Африці, Австралії, Індії виходять тисячі й тисячі книг, журналів, газет, що претендують бути дзеркалом учорашнього, сьогоднішнього і завтрашнього днів. Проте жодне чарівне дзеркало, жоден наймудріший прилад не зареєстрував літньої ночі 1956 року нічого такого, що загрожувало б людству. Жоден газетний і політичний пророк, знахар чи вчений не провістив людям, що через кілька тижнів, у жовтні, їх чекає велике випробування. Цієї ночі з закритого військового аеродрому Південної Німеччини стартував трансконтинентальний літак з розпізнавальними знаками військово-повітряних сил США і раннім американським вечором досяг узбережжя Нового Світу.

На борту «літаючої фортеці» перебував із своїм нечисленним почтом дуже поважний пасажир, справжнього імені і характеру занять якого не знав командир корабля. В його зовнішності не було ніяких ознак, які свідчили б про те, що він має відношення до американських військових.

Пасажир був у цивільному: сірий фланелевий костюм, біла сорочка, темний галстук, чорні, на м'якій підошві черевики, темно-сірий капелюх і просторий дорожній макінтош.

На аеродром у Берхесгадені він прибув у чорному броньованому наглухо закритому кадилаці. Впритул під'їхав до трапу літака і, не виходячи з машини, чекав, поки закінчаться всі приготування до польоту. Піднявся в літак тоді, коли вже були запущені і прогріті мотори, прибрані з-під коліс гальмові колодки.

У центральній частині «літаючої фортеці» він зайняв просторий салон, де стояли два крісла, стіл, диван, холодильник з напоями.

Було тут і те, що гарантувало цілковиту безпеку високої персони на випадок авіаційної катастрофи: найновіший автоматичний парашут, аварійний сигнальний ліхтарик і навіть вирізаний з бичачого рога свисток, за допомогою якого, в разі вимушеного купання в океані, можна з успіхом розганяти надто цікавих акул.

Особисті охоронці високої персони розмістились у глибині літака, в його хвостовій частині. Герметична прозора перегородка не дозволяла. Їм, звичайним смертним, дихати тим же повітрям, яким дихав їхній шеф.

Протягом усього польоту над Європою і Атлантичним океаном він їв, пив коньяк, дрімав, прощупував цупку упаковку парашута, читав, щось записував у товстий зошит в шкіряній палітурці, нудьгуючи вмикав і вимикав сигнальний ліхтарик, раз у раз поглядав на годинника, крутив величезний глобус, що стояв перед ним на окремому столику, задумливо смоктав роговий аварійний свисток і не удостоював своїх озброєних охоронців жодним словом і поглядом. Самотність, відокремленість од людей, од їхніх дрібних справ він вважав природним станом для себе, високої особи, якій довірено багато таємниць сучасного політичного життя.

Він не виходив із свого салону ні в Ісландії, де літак зробив короткочасну зупинку для заправки пальним, ні в Канаді.

Це був генерал Артур Крапс, начальник Європейського розвідувального центру, головної філії американської шпигунської служби. Найближчі співробітники знали його під кличкою «Бізон». У вищих сферах США, в державному департаменті, Пентагоні, канцелярії Білого дому Крапса частіше називали Артуром.

Хоч як засекречував він свою персону і діяльність, пронизливі репортери нью-йоркських газет, які готові продати рідну матір заради карколомних новин, все-таки довідалися про нього. Під час безпорядків у Берліні вони дещо повідомили про Крапса американським читачам. Правда, у цих повідомленнях була лише крихта істини, і вона не завдала ніякої шкоди «Бізону». Навіть королям новин не пощастило встановити ні справжнього імені, ні клички творця і керівника берлінських подій. У своїх замітках вони називали його «людиною без обличчя», вигадували про нього всілякі нісенітниці, висловлювали різні припущення. Тільки один раз наблизилися до істини, повідавши американцям про те, що безпорядками в Східному Берліні у червні 1953 року керувала «людина без обличчя», яка знаходилася із своїм штабом у Західному Берліні.

Артур Крапс негайно вжив заходів, щоб ці повідомлення тлумачилися вигідно для його відомства. В той час реакційні газети рясніли хронікою «берлінського бунту», що багато обіцяв сильним світу цього та, ба, не виправдав їхніх сподівань. На першій сторінці однієї газети, що виходить тиражем п'ять мільйонів, було надруковано статтю власного берлінського кореспондента, де «проливалося світло» на життя таємничої «людини без обличчя». Виявляється, це був давній, заслужений «лідер народів, що борються за свободу. Ім'я своє він приховував з цілком зрозумілих причин: на території, контрольованій комуністами, десь у трикутнику Варшава – Прага – Будапешт, у нього лишилася родина: стара мати, дружина, діти».

Ця ж «людина без обличчя», або «летючий лицар свободи», як його ще називали американські газети, з'явилася нібито і в Познані, коли там почалися пожежі, погроми, вбивства.

Та цього разу репортери помилилися. «Бізон» не був у Познані. Туди в свій час і в достатній кількості послали «людей закону Лоджа».

Командир корабля стриманим і гранично шанобливим голосом повідомив Крапсу про те, що літак наближається до Нью-Йорка. Він не сподівався почути у відповідь од високого пасажира навіть «о'кей». Протягом усієї подорожі пілот доповідав генералу над якими пунктами земної кулі пролітає «фортеця», і завжди – наче боввану. Та цього разу пасажир порушив довге мовчання… Він узяв телефонну трубку і тихо, приглушено, голосом хворої людини на астму, попросив зробити над Нью-Йорком три кола.

– О'кей, сер! – відгукнувся пілот. – Я негайно запитаю дозволу.

– Я тільки прошу, майоре…

– Слухаю, сер.

Артур Крапс вимкнув світло і припав до ілюмінатора.

З глибини океану, з надр американської ночі, що тільки-но спустилася на землю, виникла колишня вотчина герцога йоркського, щедрий трофейний подарунок англійського короля Карла II, який розбив війська Голландії на американській землі.

«Як ти виріс відтоді, Нью-Йорк! – подумав Крапс. – Неозорий. Сяючий. Диво двадцятого століття. Місто міст. Ворота в Новий Світ. Вічний пам'ятник енергії, невгамовної діловитості і мудної сміливості!»

Артур Крапс, генерал, мільйонер, командуючий таємною армією, багато з того, що колись любив, тепер забув. І тільки Нью-Йорк, притулок його голодного і холодного дитинства, любив і досі.

Нью-Йорк був джерелом благополуччя Крапса. Як же він міг не любити це місто, як міг стримати посмішку радості, коли воно виринуло перед ним в усій величі. Після довгої розлуки з цим обітованим куточком американської землі Крапс гостріше відчув, який він йому дорогий.

«Америка! Дивлячись на тебе щодня, перестаєш помічати твою велич».

Перший у полі зору Крапса з'явився острів Джон Біч: всередині підковоподібної лагуни велетенський пляж з привозним піском, плавуча заякорена сцена, амфітеатр на вісім тисяч місць, величезний парк, що розкинувся на тисячу гектарів. У спорудженні цього дива, що виросло на пустирі, брала участь одна з фірм, контрольована капіталом Крапса, і тому він дивився на острів, як на свою годувальницю, і тепло, з вдячністю підморгнув йому.

– Дозвіл є, сер! – почувся голос пілота.

Крапс не відривався від ілюмінатора.

«Літаюча фортеця», приглушивши мотори, пливла вздовж узбережжя. Нью-Йорк відкривав «Бізону» свій океанський фасад: біля самої кромки води чорнів молодий парк Баттерн, далі на горбах здіймався скелястий, гостроверхий, сяючий, наче тібетські льодовики, острів Манхеттен, той самий, що його в 1626 році обміняв на дешеві брязкальця Пітнер Мінюйт, один з перших американців.

Згадавши це, Крапс посміхнувся. Лише двадцять чотири долари коштував колись Манхеттен. А тепер йому ціна – десятки й десятки мільярдів доларів. Європу, мабуть, можна обміняти на цей невеличкий острівець, оточений незліченними пристанями (дев'ятсот кілометрів причальних ліній), з'єднаний з материком мостами, які приголомшують європейця, звиклого до мікроскопічних масштабів. Спарені мости… Комбінація мостів… «Триборо бридж» – велетенська вилка, що з'єднує між собою три райони, Ажурний, на чотири залізничних колії, міст Хелл-Гейт… Бруклінський міст, «восьме диво світу», і міст Джорджа Вашінгтона – без проміжних висячих опор, на кручених канатах, на виготовлення яких пішла сто сімдесят одна тисяча кілометрів стального дроту. Бетонована ріка над звичайною рікою. У вісім рядів мчать по ній машини. І тут у тридцяті роки потрудився долар «Бізона», обріс центами, подвоївся, потроївся.

Промайнули гирло Гудзону і клаптик суходолу, острівець Бедло. Звідси, згори, навіть гігантська, дев'яносто два метри заввишки, бронзова француженка з факелом у руці, Статуя Свободи, здавалась іграшковою.

Згодом Крапс побачив і другий острів – Елліс з його концтабором.

«Літаюча фортеця» плавно розвернулася, пішла на місто, в лоб.

Ріки Іст-Рівер, Гудзон, набережні, нагромадження хмарочосів і серед них геркулесів стовп, стодвоповерховий Емпайр-Стейт білдінг, увінчаний шпилем, телевізійною баштою, трьома червоними обертовими вогнями – маяками. З півдня на північ простяглися прямі, наче вирублені у дрімучій хащі будинків довжелезні авеню, їх перетинають, із сходу на захід, стріти. І тільки невгасимо сяючий вогнями Бродвей прорізав Манхеттен по діагоналі.

На дні глибокої ущелини, на Уолл-стріт, стирчить скромний шпиль невеликої церкви Святої Тройці. А далі – хмарочоси, хмарочоси. Сімдесят сім поверхів Крейслер білдінг. Тисячі вікон рокфеллерівського центру. Незграбна цегляна піраміда Тюдор-Сіті. Недоросток-хмарочос ООН (всього 39 поверхів) стоїть у темряві, відсвічуючи у своєму мармурі і склі чужі вогні.

І, нарешті, Центральний вокзал, а навпроти – особливо пам'ятний для Крапса готель. Навіть запах його коридорів і номерів пам'ятає Артур. Багато років тому він служив під його дахом таксі-боєм, хлопчиком на побігеньках, одержуючи на чай мізерні центи. Не думав він у той час, не гадав, ким йому судилося стати у п'ятдесят п'ять, скільки матиме доларів.

З'явились і зникли площа Вашінгтона і прилеглі до неї вулиці.

Велетенський чолов'яга, зроблений з фанери, зручно примостився на карнизі одного з будинків-скель, палив сигарету, завбільшки як голобля. Над ним спалахували і гасли вогненні літери: «Я палю тільки сигарети «Кемел».

Рекламний потік «кока-кола» спадав з небесної висоти на Нью-Йорк. Переморгувалися розпізнавальними зазивними сигналами ресторани, спек-бари, кафе-тони, дракс ^[2] _{2
   Дракс– аптеки-закусочні.}


[Закрыть].

Море вогнів лишилося позаду, і «літаюча фортеця» ввійшла у затінену смугу міста. Жодного хмарочоса. Приземкуваті будинки. Це Гарлем, чорна околиця Нью-Йорка, район негрів. А ось і Бауері. Тут живуть не негри, а голодні й обірвані чистокровні американці, росіяни, італійці, французи, греки. «Кожному – своє, – думає «Бізон». – Не вміють жити, не мають справжньої американської хватки. Щастя – це гроші. Гроші – це залізні м'язи, орлині очі, хитрість лисиці, собачий нюх».

– Сер, які будуть розпорядження? – почувся голос пілота. – Ще зробити коло чи лягати на курс?

– На курс!

Знову долі розлігся безмежний океан ночі. «Літаюча фортеця» набрала висоту і на повну силу моторів попрямувала до столиці, ні на мить не втрачаючи з поля зору молочний шлях наземної траси аеролінії Нью-Йорк – Вашінгтон. «Це Америка!.. – посміхнувся Крапс. – У всьому світі панує електричний голод, а ми, американці, дозволяємо собі прокладати на землі вогненний курс літаків. Розкіш? Ні, це американський розмах, американський стиль, американська щедрість».

Ще сто двадцять п'ять років тому кращі уми людства захоплювались американським способом життя, протиставляючи його способу життя Англії, Франції і особливо «Росії. А Росія тоді сяяла і гриміла.

Солодкі, заколисуючі роздуми Артура Крапса були враз перервані. Він почув незвично зухвалий голос:

– Сер, увага!

Крапс здригнувся, його рука мимоволі схопила аварійний протиакулячий свисток.

– Спокійно! Я не боюся цієї штуки,

Ні, це не голос пілота, не голос начальника охорони. Незнайомий. Чужий. І лунав він не з телефонної трубки, а чувся тут, у глухому салоні, де Крапс був сам, де не могло бути сторонніх. Владний, визовно незалежний голос.

– Де ви? Хто ви? – прошепотів «Бізон».

– Для мене не існують замки, охорона, смерть, таємниці.

«Бізон» вдихнув повні груди повітря і з усієї сили подув у аварійний свисток. Але видув лише слабенький писк. Таким безпомічним він бував тільки у сні.

Хтось стримано, весело засміявся.

– Сер, вас озброїли проти акул, а я людина.

– Як ви сюди потрапили? Де ж ви? – злякано озираючись, промовив «Бізон».

У салоні нікого. В глибині літака, в його хвостовій частині порозлягалися у зручних кріслах здоровезні, озброєні до зубів охоронці. Варто дати їм сигнал, кивнути, підморгнути… Крапс розкрив рота, щоб закричати, але тільки судорожно позіхнув. Що за чортовиння!

– Сер, це даремно, – промовив невідомий. – Ваші охоронці міцно сплять. І ви спите. Тому й безсилі.

– Що вам потрібно? – прохрипів «Бізон».

– Сер, я хочу поговорити з вами. Про що? Я підслухав ваші чисто американські думки. Ви зблідли? У вас посилилося серцебиття? Заспокойтесь. У вашому портфелі секретні документи в цілковитій безпеці. Вашій дорогоцінній оболонці нічого не загрожує. Бачите, в моїх руках немає ні дубинки, ні кольта, ні ампули з отрутою, ні атомного пістолета. Я озброєний тільки правдою. Отже, я підслухав ваші думки і хочу з вами посперечатися.

– Посперечатися? Цікаво! Що ж, не заперечую. Зі мною вже давно ніхто не сперечається. Всі чомусь одразу погоджуються навіть тоді, коли це безглуздя. Ну, то про що ж ми будемо сперечатися?

– Посперечаємось про Америку і американців, – сказав невидимка.

– Охоче! В цьому питанні мене ще ніколи не перемагали. Звідки ви? Хто? Певна річ, не американець, якщо не погоджуєтеся з моїми думками. Звичайно, росіянин! А може, привид? – Крапс уже так освоївся з своїм незвичайним становищем, що дозволив собі цей жарт.

– Не привид. Не росіянин. Народився в Америці. Американець на сто процентів. Виріс на американській землі. І все ж не такий американець, як ви, Артур Крапс. Сер, я безіменний американець, один а тих, кого люблять називати простим хлопцем, прямим нащадком Джорджа Вашінгтона і Авраама Лінкольна. Ви, здається, зраділи? Ще б пак! Сильні світу цього люблять мати справу з простими хлопцями: вони покірні солдати, слухняні робітники, високо шанують долар, зірчастий прапор, Білий дім, Статую Свободи, віддані американському способу життя!.. І я довго був таким. Був!.. Доти, доки не озброївся правдою історії. Отже, я простий американський хлопець, який знає історію Америки… Це вас не лякає? А, ви теж знаєте історію і готові схрестити зі мною зброю? Згоден! Скажіть тільки, на якій підставі, в ім'я чого Сполучені Штати Америки відраховують левову пайку свого бюджету на воєнні витрати?