Текст книги "Дунайські ночі"

Автор книги: Александр Авдеенко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 17 страниц)

ДУНАЙ ІВАНОВИЧ

Шатров і Гойда дуже швидко встановили, що Петро Михайлович Кашуба – особа реальна. Народився і виріс на одному з островів у гирлі Дунаю. В юності рибалив. Був матросом, браконьєром, садівником, контрабандистом, шинкарював. Багато пив. Одружився пізно. Вдома бував рідко. Частіше бродяжив по Дунаю. Кілька років пропадав десь у південній Румунії: кажуть, працював на виноградних плантаціях короля Михая-батька. Повернувся на Дунай перед війною, пожив трохи в Ангорі і найнявся у монастир виноградарем. Користувався особливою прихильністю ігумені Філадельфії. Пив і тепер, але крадькома, у своїй монастирській комірчині.

В місті на Степовій вулиці живе відставна дружина Кашуби. Ходять чутки, що Марфа ненавидить чоловіка, який знехтував нею.

Виїхав Кашуба у Закарпаття ніби ненадовго. Наведе порядок у запущених виноградниках монастиря над Кам'яницею і повернеться.

Поїхав, кажуть, з письмовою рекомендацією ігумені Філадельфії.

Хто підмінив Кашубу? Добровільно погодився на це чи його вбили, щоб «Говерла» скористався справжнім іменем?

На ці питання Шатров і Гойда поки що відповісти не могли. Не пощастило дізнатися, де був Кашуба в останні дні перед від'їздом, з ким зустрічався.

Багато про що можна було б дізнатися в монастирі, зле Шатров не хотів знову звертатися до черниці. Розшуки виноградаря повинні бути таємними…

На легенькому одновесловому човні Гойда підплив до будинку № 5, що примостився на березі глухої протоки, на Степовій вулиці. Залишив суденце біля домашнього причалу, піднявся старими, майже прогнилими дерев'яними сходами на крутий укіс і опинився. перед невисоким парканом, сплетеним з верби.

– Ей, люди добрі, є хто? – закричав він.

На ґанок свіжопобіленої мазанки вийшла висока, огрядна господиня. Руки у жінки темні, натруджені, але обличчя майже без зморщок, чисте, смагляве. Потьмарені довгим життям блакитні очі світилися під широкими густими бровами. Низка старовинного намиста з червоного каменя охоплювала міцну, недряблу шию.

– Хто тут? Чого треба? – сердито спитала Марфа.

– З Одеси я, тітонько. Мені доручили передати вам посилку.

– Яка ще посилка? Помилився адресою. Повертай, пливи далі!

– Не помилився. Потрапив точно. Степова вулиця, будинок № 5?

– Правильно. А прізвище яке?

– Зараз скажу… Дозвольте зайти?

– Та вже заходь.

Гойда відчинив хвіртку і, зайшовши у двір, зняв кашкета.

– Добридень! Проїздом я, з Одеси. Петро Михайлович Кашуба вдома? Листа йому і гроші передали. Шістсот карбованців!

– Оце так! Звідки йому такий шалений косяк? Від господа бога чи від нечистого?

Гойда засміявся.

– В пеклі і раю грошей немає, тітонько. Там без них обходяться. – Він вийняв з кишені листа і подав Марфі. – Ось, читайте, будь ласка. Тут написано, від кого гроші і за що.

Марфа схрестила на грудях руки, зневажливо стулила губи.

– Ми грамоті не навчені. Нам це ні до чого. Читай сам!

– Можу… Адреса відправителя: Одеса, Червоноармійська, вісім, Качалай. І ось що тут написано:

«Шановний Петре Михайловичу! Пробачте, що не дотримав слова і не вислав боржок у липні, як обіцяв, – скрутно було з грішми. Тепер одержав гонорар і розраховуюся з вами. Повідомляю також, що всі ваші лози прийнялися. Жодна не запаршивіла трутовиком, як було минулого року. Пам'ятайте, що лози, заражені трутовиком, не лікують, а спалюють на пні. Спасибі за працю і за науку. Всього вам найкращого. Будете в Одесі – заходьте…»

Ясно тепер, тітонько? Кличте свого дідугана, хай забирає гроші.

– Немає його. Був, та загув.

– Не розумію.

– Поїхав.

– То чому ж ви мені одразу не сказали? Куди поїхав?

– А хто його знає! Шукай вітра в полі.

– Не знаєте, де ваш чоловік?

– Був колись чоловіком… У монастир піди, до довгохвостої Філадельфії, вона все знає про свого садівника.

– Чого ж мені у монастир іти, коли Кашуба тут живе.

– Тут його немає. І не буде. Отак. Бувай здоров.

Марфа махнула рукою, повернулася, пішла в хату.

– Заждіть!

– Ну?

– А ви не можете одержати листа і ці шістсот карбованців?

– Не мої ж гроші, голова!

– А ви їх передасте Кашубі.

– Дурниці кажеш. Однеси Філадельфії ці гроші, вона їх любить. Заради них і в монастир пішла.

– Не понесу. Не родичка вона Петру Кашубі.

– Іди собі, іди!

Гойда не міг піти, не дізнавшись про головне.

– Що ж мені робити? Як знайти вашого чоловіка? Тітонько, а друзі у вашого Петра є?

– Хто з таким дружитиме?

– Не може ж чоловік без друга обійтись.

– Один дружок у нього, такий же безпутний. З контрабандою колись в Одесу шастали.

– Це ж хто?

– Один одного вартий. На обох тавра ніде ставити, а приндяться, благородних та чесних удають, один одного соромляться. Потай сходяться.

– Потай? Це ж чому?

– А тому, щоб люди не знали про їхню п'янку. Зійдуться на острові, поколобродять два-три дні, побешкетують і розходяться геть хто куди, наче й нічого не було.

– Оце так дідуган… А хто ж він, його дружок?

– Сисой Уваров. Бакенщик з Тополиного острова.

Гойда повторив у думці: «Тополиний. Бакенщик. Сисой Уваров».

Справу зроблено. Те, заради чого прийшов сюди, з'ясовано. Тепер можна й відчалювати.

У гирлі Дунай розгалужується на судноплавні рукави, канали, утворює великі мертві заводі, озера, протоки, непрохідні плавні. Тут, на території, восьмої дунайської держави, поблизу Чорного моря розкидано сотні островів, великих і малих, з іменами і безіменних^ лісистих і голих, плавучих і нерухомих, безлюдних і обжитих.

Острів Тополиний невеликий, метрів двісті завдовжки І сто завширшки. Заріс шелюгою, вербами. Береги гумово пружні, вкриті товщею наносного мулу. Примітний він серед інших трьома тополями. Вони здіймаються до неба, переплітаючись могутнім гіллям. Тіні від них лежать на воді, наче темна хмара.

Біля підніжжя тополь-близнюків примостилася хатинка бакенщика Сисоя Уварова. Очеретяні стіни, обмащені глиною. Очеретяна покрівля. Недалеко дерев'яний причал з човном.

Навпроти Тополиного, на протилежному березі рукава, темнів безлюдний острівець, порослий чагарником. Тут і знайшли собі місце Гойда та його товариші по оперативній групі. День і ніч, змінюючи один одного, стежили вони за островом.

Сисой Уваров рано-вранці і ввечері об'їжджав на човні своє господарство, ловив рибу, збирав хмиз, їздив до міста по продукти, порпався на городі, варив на вогнищі під відкритим небом обід і вечерю, подовгу сидів на причалі, димів люлькою і вдивлявся у дунайський шлях.

Ні дітей, ні дружини у Сисоя Уварова не було. Жив самотньо.

З першого дня Гойда зрозумів, що Сисой Уваров на острові не один. В Ангорі він купив буханку хліба, брус масла, пачку цукру, сигарети, свічки, дві пляшки горілки. На другий день знову купив буханку хліба, сало, ковбасу, горілку і кілька пачок сигарет. А ввечері, коли Уваров сидів на березі Дунаю і дивився на воду, в хатині бакенщика спалахнуло світло: хтось, мабуть, запалював сигарету.

Вночі чоловік, який ховався в хатині, вийшов із сховища і хвилин десять сидів на ґанку. Велика стрижена голова. Обросле худе обличчя.

Це був справжній Кашуба. Гойда бачив його на фотографії і одразу впізнав.

А через кілька днів невеличкий пароплав «Бреге» спускався з верхів'їв Дунаю. На траверзі Тополиного судно уповільнило хід. На острові зразу ж спалахнуло світло ручного ліхтарика. Минуло небагато часу і з пароплава скинули у воду громіздкі предмети.

Вантаж потонув, не лишивши на поверхні буя.

Тільки-но пароплав зник, бакенщик сів у човен, вигріб на фарватер Дунаю і пройшов над тим місцем, де затопили «посилку».

З першими променями сонця Сисой Уваров сів у човен і поїхав До міста. Зробивши свої звичайні покупки, він по дорозі на пристань заглянув на пошту, опустив у скриньку листа. Лист був адресований у Явір, монастир, садівнику Петру Михайловичу Кашубі. На аркуші, вирваному із учнівського зошита, Уваров писав:

«Здоров, Петре! Низько кланяється тобі і шле дунайський привіт твій однокашник і кум Сисой Уваров. Ми живі й здорові. Того й тобі бажаємо. Правда, ти невартий доброго слова. Поїхав і як у воду пірнув. Чому не подаєш голосу? Невже не тягне на рідний Дунай? Невже прикипів до кам'яних гір і праведниць? Якщо так, то пропаща ти людина. Ех, Петре! Риба кишить у Дунаї, як черва, сама в казан проситься. З холодних країв прилетіло усяке вільне крилате птаство. Пелікани на своїх ходулях походжають по мілководдю, полюють на пліть. На світанку у плавнях трублять лебеді. В садах гілки гнуться від яблук, груш, айви. На баштанах тріскаються дині-дубівки. Жаром горять кавуни. А в діжці просякли розсолом дунайські оселедці…

Що, потекла слинка, чернецький лакизо? Приїжджай! Для тебе тримаю у холодній копанці білоголову. Ну, втомився умовляти!

Чекаю. На тому й до побачення.

Сисой».

Між рядками цього листа особливою невидимою. рідиною було написано:

«Сьогодні вночі щасливо доставлено другу партію вантажу. Дядько сповістив, що незабаром приїде гість. Поживе в мене тижнів два, зробить свою справу і перекочує до вас. Приготуйтеся! Пароль: «Кажуть, ви добре лікуєте виноградну лозу, заражену трутовником». – «Лікують людей, а виноград, заражений трутовником, викорчовують і спалюють». Терміново повідомте про одержання листа».

Шатров і Гойда точно встановили і позначили на карті місце, де скинули вантаж з чужого пароплава «Бреге», – тиха дунайська протока, прикрита з одного боку безлюдним острівцем, з другого глухими плавнями.

Дивлячись на ріку трохи примруженими очима, Шатров думав уголос:

– Цікаво, який ще «подарунок» послали нам фюрери американської розвідки?

– Дозвольте пірнути і подивитись? – запропонував Гойда, знімаючи одяг.

– Ти, Василю, перебільшуєш свої можливості. – Шатров подивився на помічника і посміхнувся. – В цьому місці Дунай такий швидкий і глибокий, що дно його може обстежити тільки досвідчений поринач у підводному спорядженні.

– Що ж робити? Давайте запросимо поринача з аквалангом з Москви або Севастополя.

– Довго чекати. Небезпечно гаяти час. Знайдемо тут, в Ангорі.

– А хіба тут є?

– Є. Та ще який!.. Невже ти не чув про Капітона Черепанова?

– Черепанов?.. Ні, не чув.

– Надзвичайна людина. Тутешній, з Лебединого. Рибалка. Син російського помора Івана Черепанова, який колись блукав по Румунії і осів у гирлі Дунаю. Іван полював, рибалив. Одружився з рибачкою Ладою. Через рік у Лади та Івана народився син Капітон. Коли хлопцеві минуло десять років, помер батько і Капітон попав до німців-колоністів. Бездітним Раунгам сподобався білявий пастушок. Вони всиновили його і назвали Вільгельмом. Повнолітнього Вільгельма, німця, підданого Румунії, мобілізували у королівський румунський флот. У розпалі війни його, як найкращого плавця та поринача, послали в секретне з'єднання «К», на північ Італії в Доломітові Альпи. У Вальдао, в закритому басейні, італійці, перші пориначі Європи, перші підводні диверсанти, передавали німцям свій бойовий досвід. Через кілька місяців школу, де вчився Вільгельм, перевели. у Венеціанську затоку, на острів… Стій, я забув сказати найголовніше: ще на початку війни Капітон став членом патріотичної підпільної організації «Романо».

– Він і тепер пірнає? – запитав Гойда.

– Коли треба, то пірнає.

– Цікаво!.. Нащадок російського помора-втікача… Всиновлений румунськими німцями… Член підпільної організації «Романо». Боєць секретного з'єднання «К»… Розкажіть про нього докладніше, Микито Самійловичу!

– Це довга історія. Але ти повинен усе знати про Дуная Івановича. Слухай!..

«Джулія» легко рухалася на перлисто-зеленій воді лагуни. На островах розкинулася Венеція – старовинні палаци, церкви, кам'яні щербаті вулички, гомінливі тратторії, потемнілі від часу і вологості будинки, відбиті чорним дзеркалом каналів.

У променях місячного сяйва біліла піщана коса, що відділяла лагуну від Адріатики. Там, де вона розгалужувалася протоками, наче прямо з води виринали курортні містечка Порто-Лідо і Порто-Маламоко.

Високо в небі пропливали хмари, то закриваючи, то відкриваючи круглий карбований місяць, його негріюче пронизливе світло холодно виблискувало на лусці ще живої трепетливої риби, на кожусі мотора, сталевих гаках і скляних поплавках сіті.

Чезаре Браттоліні сидів на кормі, легко крутив кермо і, гнаний до берега припливом, думав про море, про його багатства, про свою бідність, про війну. Воєнний розбій завжди приносить людям лихо, а вони все-таки б'ються, гублять своє життя, працю, втрачають синів.

Кулаки Чезаре стискуються. Перед ним наче живі постають сини.

Джані любив грати на гітарі, любив дівчат, і вони любили його, любив пісні, любив море. А Муссоліні зробив його піхотинцем і погнав у Абіссінію. Там йому все остогидло. Загинув. За віщо?

Леонардо кував якорі, ланцюги і залізні решітки, схожі на чорне мереживо, його відірвали од улюбленої справи, навчили стріляти і погнали на далеку Північ, У холодному степу на Дону він і наклав головою. А навіщо йому холодна, чужа Росія, коли в нього була сонячна Венеціанська затока, Адріатика, Середземне море?

Джузеппе, гондольєр, не пішов дорогою старших братів. Заховався в Альпах, став партизаном.

Від згадки про молодшого сина в серці старого рибалки потеплішало.

– Салют, батьку!

Батько? Не може бути. Почулося. Довкола ні душі. Тільки хмари, місяць, тиха вода лагуни і на обрії темна Венеція.

– Салют, батьку! Добрий вечір!

Голос пролунав сильніше, впевненіше – звучний, трохи хрипкуватий, як у Джузеппе і у всіх людей, які виросли на неспокійній морській воді.

Чезаре швидко обернувся.

Нікого!

Але десь близько, здається за кормою, важко дихала людина.

Санта Маріє! Не хворий, не пив. Ніколи не боявся ні бур, ні коричневих, ні чорних сорочок, а тепер душа сховалася в п'яти.

– Спаси і помилуй! – пробурмотів Чезаре.

– Пробач, товаришу Браттоліні! Не хотів лякати. Здрастуй.

– Де ти?.. Хто ти?.. – помертвілими губами прошепотів рибалка.

– Я тут, заспокойся, будь ласка. До сліз, до болю в очах вдивлявся Чезаре в місячну воду лагуни, але не помічав нічого, крім жмутика морських маслянистих водоростей. Потім з води піднялася чорна рука і вхопилася за борт шаланди.

Чезаре хотів крикнути, та губи не ворушились. Завести б мотор і втекти – до островів, до берега, до людей, але руки не слухалися.

– Браттоліні, не бійся мене, я твій друг.

Зникло те, що здавалося водоростями, і Чезаре побачив обличчя незнайомої людини. Молоде. Дуже бліде. Привітне.

– А я думав, риба почала говорити. Бісова душа! Мало на той світ не загнав старого.

– Каюсь. Але в мене немає іншої можливості побачитися з тобою, побалакати.

Звичайні слова, звичайна людина, хоч і в жаб'ячій шкурі. З подивом і цікавістю дивився Чезаре на чорного з білим обличчям поринача і пригадував, що чув про людей-жаб.

У самому центрі Венеціанської лагуни, на невеличкому острівці височів сірий, огороджений муром, старовинний монастир Сан-Джорджо-ін-Альга. Довго в ньому ніхто не жив. Весною у Венеції власті поширили чутку: в монастирі створено госпіталь для поранених, які одужують. Та рибалок не так легко обдурити; невдовзі люди дізналися, що в монастирі оселилися люди-жаби. Ночами вони шастали по всій лагуні, лякаючи нічних купальників на курорті Порто-Лідо. А в холодні дні грілися на сонці, мов тюлені на безлюдних піщаних мілинах коси. Вечорами бавилися в каналі Гранде, під «Мостом зітхань», біля причалів портового млина, овочевого ринку і біля набережної Палацу дожів.

Чезаре кивнув головою на монастирський острівець.

– Виходить, ти звідти… людина-жаба?

– Я людина.

– А що ж ця людина робить серед «жаб»>

– Удень спить, їсть, читає «Майн кампф», заучує інструкції. Ввечері надіває резиновий комбінезон, звалює на спину балони із стисненим повітрям, підперізується свинцевим ременем, бере водонепроникний компас, ліхтар і спускається під воду. Цілу ніч, міняючи балони, бродить по дну лагуни. На світанку, втомлений, ледве пересуваючи ноги, повертається додому, доповідає начальству про виконане завдання і завалюється спати… Наступної ночі тренується біля «Тампіко»…

– «Тампіко»? – недовірливо перепитав Чезаре. – Корабель-утопленик?

– Еге ж, той самий, він врізався носом у грунт, але корма під час припливу тримається наплаву. На дні лагуни лежить і танкер «Ілларія». Люди-жаби з повною викладкою тренуються біля кораблів-утоплеників.

– І всі такі, як ти… німці?

– Я не такий, Чезаре.

– Хто ж ти?

– Твій давній друг.

– Друг?.. Серед «жаб» у мене немає друзів.

– Так, ти мене не знаєш, а я тебе знаю. Все літо кружляв довкола твоєї шаланди. Живеш ти на острівці Джудекка. Сільвана – твоя дружина. Дочці, Джулії, недавно минуло дев'ятнадцять. Вона працює в тратторії на П'яца ді Сан Марко. Гарна, вродлива дівчина. Розумниця.

– Припустімо… Даремно ти кружляєш навколо нас, хлопче. Твоя квестура ^[3] _{3
   Квестура– поліція.}


[Закрыть]нічим не поживиться.

Поринач засміявся.

– Квестура, хвалити бога, не здогадалась ще працювати під водою. А то б пронюхала, що ти і Джулія зв'язані з гапістами ^[4] _{4
   Гапісти– міські партизани.}


[Закрыть]. Мене повісять, якщо дізнаються, що зустрічався з тобою. Друг я ваш, товариші!

Хлопець говорив просто, справді по-дружньому. Обличчя його ніжне, як стовбур берези, брови золотисті, вії пухнасті, губи посміхаються.

Чезаре давно навчився відрізняти правду від брехні, фальш од щирості. Повірив пориначу.

Повірив, та не поспішав признаватися в цьому. Вивчав і його і себе.

– Ти розмовляєш по-італійськи, як румун.

– Ні, я не румун. Росіянин з Румунії. Дунайський птах. Почастуй, Чезаре, тютюнцем.

Рибалка всунув йому в зуби запалену сигарету.

– Росіянин?

– Так.

– Як звати?

– Вдома звали Дунаєм Івановичем, а тут – Вільгельм Раунг. Німець!.. Справжній. Не підкопаєшся.

– Чому ти став німцем, та ще «жабою»?

Дунай Іванович погасив недокурок сигарети у воді і промовив:

– А для чого твій брат Паоло, чесний італієць, став карабінером у таємній поліції?

– Ти й про це знаєш? – здивувався Чезаре.

Місяць сховався за темну хмару. У глибоководній протоці, на дорозі великих кораблів, над пляжами і купальнями Порто-Лідо спалахнув сторожовий прожектор. Вузький сильний промінь промацував від корми до носа приземкувате судно, що повільно заходило в лагуну.

Свіжий вітер доніс з островів удари дзвонів, що сповіщали про зорю.

– Чезаре, мені потрібна твоя допомога. Хочу повернутися на Батьківщину. Допоможеш?

Рибалка не поспішав з відповіддю. Місяць, що виринув з-за хмари, освітив його обличчя, але тепер воно було похмуре, пооране глибокими зморшками. Холодно, допитливо дивився італієць на росіянина.

– Чому ти хочеш повернутися додому?

– Я там потрібен.

– Кому?

– Тим, хто воює проти Гітлера.

– Воюють проти Гітлера скрізь. Нам і тут, у Венеції, потрібні солдати. Переправлю тебе до Джузеппе, в Альпи, до партизанів.

– Мушу бути на Дунаї, на Чорному морі. На мене чекають. Там дуже потрібні підривники.

– Добре, хай буде по-твоєму… Що тобі потрібно?

– Документи німецького солдата-відпускника, обмундирування, чемодан.

– Спробую дістати. Ще?

– Карти області Венетто, південної Австрії і трохи грошей… німецькі марки, ваші ліри.

– Коли хочеш їхати?

– Якнайшвидше.

– Залазь, сховаю. Через годину зігрієшся в моїй хатині. Звідти і переправимо до Австрії.

Дунай Іванович усміхнувся посинілими губами.

– Я не сподівався, що так швидко повіриш. Завтра піду, якщо ти будеш тут о десятій вечора.

– Буду!

Дунай Іванович Підвів голову, подивився на блакитне небо.

– Мені час, батьку. Бувай здоровий! До завтра!

Насунувши капюшон, маску з сіткою, він зник під водою. В тому місці, де зник поринач, булькаючи, з'явилися бульбашки.

Світало.

Мілководна глуха бухта. Бетонований причал. Старі кам'яні сходи ведуть на обривистий берег, до поточеного вітрами монастирського муру.

Дунай Іванович стягнув з ніг ласти і, залишаючи на камінні сліди резинових панчіх, сутулячись під тягарем спорядження, незграбно почвалав угору.

На східній околиці Венеції, над Сан-Джорджо-Маджоре заполум'яніло небо. Над промисловим передмістям Маргера, над димарями заводів ніби палала хмара, яку наскрізь просвічувало сонце. По величезному мосту, перекинутому з материка на острів, приглушено гуркотів електропоїзд. Винищувачі баражирували над лагуною і містом. Рибальські шаланди поверталися з Адріатики.

Перед залізною хвірткою Дуная Івановича зустрів вартовий з пістолетом у чорній кобурі, в комбінезоні, в береті.

– З щасливим поверненням! – він поплескав поринача по спині, обтягнутій цупкою резиною, яка блищала од води, і відчинив перед ним хвіртку. – Ти останній.

Дунай Іванович зайшов у двір, побачив звичну невеселу картину. Зубчасте громаддя монастиря, освітлене з одного боку сонцем і темне з другого. Витоптаний піщаний майданчик. Острівці чахлої трави, бункер. Оце й усе. На гумовому килимі, яким було вкрито бетонований горб сховища, грілися солдати секретного з'єднання «К». Серед них були старший фенріх Кінд, плавець серед плавців, і знаменитий австрієць Альфред фон Вурціан, головний інструктор, майбутній чемпіон. Поклавши на коліна журнал-щоденник, він щось писав.

Залишаючи на піску мокрі плями, Дунай Іванович відрапортував фенріху про виконане завдання і потім сказав:

– Ну й нічка, будь вона проклята!

Австрієць одірвав погляд од журнала, глянув на бліде, розпухле від холоду обличчя Раунга.

– Віллі, ти схожий на утопленика. Знову захопився глибинами?

– Тягне мене туди.

– Дивись, щоб не захмілів і не лишився там.

– Двом смертям не бувати.

Раунг поставив балони під зарядку, зняв комбінезон, вовняну білизну, зазирнув у напівтемну прохолодну келію лікаря, пройшов належний огляд і, нарешті, з задоволенням, розлігся на сонці. Так звичайно роблять усі плавці, повернувшись з тренування. Не до розмов сьогодні Черепанову з «жабами». Хочеться уявити собі, як він добиратиметься на Дунай.

Голі і напівголі пориначі, засмаглі, чорноголові, руді, біляві, з задоволенням відпочивали: дрімали, ліниво палили, читали газети. Серед них ще немає ні видатних, ні хоробрих, ні щасливих, ні прославлених. Усі рядові бійці з'єднання «К», новобранці секретного фронту, всі подають великі надії. Хтось у майбутньому висадить у повітря величезні Неймегенські мости через голландську річку Ваал або фортечні батареї у гирлі Сени, хтось зруйнує головний шлюз Антверпена, переріже понтонні переправи на Одері в тилу у росіян, що наступають на Берлін, хтось виведе з ладу важливі мости у Штеттіні між островом Волін і Померанією.

Не відрізняються й ті, кому судилося попасти в полон або загинути.

Гітлер за кілька днів до смерті, за свідченням історика з'єднання «К» Беккера, наказав сформувати особисту охорону з підводних бійців. Тоді фюрер уже не вірив і есесівцям. З Гіммлера зірвав погони, ордени й усунув од усіх посад. Герінга оголосив зрадником.

Тридцять бійців з'єднання «К» відгукнулися на заклик Гітлера охороняти його особу. Згаданий Беккер у своїй книзі «Німецькі морські диверсанти» твердить, що добровольці «зібралися на аеродромі Рерик, де мали при повному спорядженні (вони були озброєні до зубів) сісти на три підготовлених для цієї мети транспортні літаки Ю-52, щоб летіти в оточену палаючу столицю. Проте в Берліні не знайшлося жодного аеродрому, який міг би прийняти їх. Щоб пробитися до імперської канцелярії, моряки повинні були приземлитися на широкій вулиці біля Бранденбурзьких воріт. Авіаційне командування вислало літак-розвідник, який мав розвідати доріжки для приземлення. Та розвідник повернувся, не виконавши завдання. Радянська зенітна артилерія відігнала його. Над Берліном стояла густа хмара диму і кіптяви. Орієнтуватися було неможливо. Але другий літак-розвідник, що вилетів 28 квітня вранці, передав, що намічена для посадки літаків вулиця розрита воронками і там не зможе приземлитися жоден літак. Останню пропозицію, використати парашути, з'єднання «К» відхилило як непридатну. Щонайменше половина людей попала б на охоплені полум'ям будинки, а добровольців у команду самовбивць не було навіть в останні години війни. На другий день Гітлер своєю смертю звільнив бійців з'єднання «К» від останнього завдання».

Тільки-но почало сутеніти, Дунай Іванович, як завжди, вирушив на підводне тренування. Спустився кам'яними сходами, зайшов у воду і прощально оглянувся – високий кам'яний мур. Ні, зневаги до монастиря у нього не було. Тут його навчали висаджувати в повітря англійські, радянські, американські кораблі, мости, підводні човни, нафтопроводи, щогли високовольтних передач, греблі, шлюзи. А він тепер оберне цю злу науку проти гітлерівців.

Чезаре Браттоліні чекав його там, де вчора зустрів. Він був не один. Поряд сидів широколиций темноволосий чоловік у непромокальній рибальській куртці. Незнайомець добре розмовляв італійською мовою, але назвався Іваном. Посміхаючись, він додав по-російськи:

– Тепер усіх росіян Іванами звуть. Де тільки не воює наш брат. В Італії, на грецьких островах, у Франції, на Балканах, у Татрах, на Віслі!.. А ви – з Дунаю?

– Припустімо… – Черепанов хитрувато подивився на старого рибалку і, не стримавшись, весело розсміявся. – Здрастуйте, товаришу! Оце так утішили! Оце так подарунок! – Мокрою, слизькою рукою, обтягнутою резиною, він схопив руку Івана. – Правда твоя, брате, де тільки ми не зустрічаємося! Де буря, там і ми. Здоров, друже!

– Здрастуй, Дунай Іванович. Здається, так тебе величають. І я зрадів, коли дізнався, в яку ти шкуру заліз. Отже, царевич-жаба шукає доброї роботи?

– Так, шукаю.

– Що ж, ми дамо.

– Хто це «ми»? – посміхнувся Черепанов.

– Партизани Венеції.

– І радий би, та… мене чекає робота вдома, на Чорному морі, на Дунаї.

– Небезпечно туди пробиратися. Патрулі, облави, гестапо, квестура!.. Навіщо ризикувати? Тутешні гітлерівці теж наші закляті вороги. Ну?

Черепанов мовчав, роздумував, позирав на Івана.

– А ви хто? Як сюди потрапили?

– Офіцер Радянської Армії. Комуніст. Був у полоні. Втік у італійські Альпи. Зібрав партизанський загін. Вважаю себе у цих широтах представником радянського командування і партії більшовиків.

Одразу все прояснилось. У Черепанова не було більше запитань. Він сказав:

– Слухаю вас, товаришу.

– Залишайся в монастирі. Так буде краще.

– Що я повинен робити?

– Нам потрібна зброя. Венеціанський арсенал для нас вушко голки, а для тебе – протока. Ночами ти повинен пробиратися в арсенал і постачати нас вибухівкою, гранатами, ручними кулеметами.

– Зроблю.

– Те, що дістанеш, прийматиме Чезаре Браттоліні.

– Виходить, ви були впевнені, що я лишуся?

– Аякже! Із слів Чезаре я зрозумів, що на тебе можна покластися.

Капітон Черепанов лишився у з'єднанні «К». Незадовго до падіння Берліна повернувся на батьківщину…

Шатров і Гойда приїхали на заставу. Капітона Черепанова на місці не було. Вирушив у гирло Дунаю. Щороку відпочиває на острові Лебединому – рибалить у протоках і озерах, полює в плавнях, ходить на моторній шаланді на узмор'я.

– Що ж, поїдемо на Лебединий, – сказав Шатров.