Текст книги "Дунайські ночі"

Автор книги: Александр Авдеенко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 17 страниц)

НА ЛЕБЕДИНОМУ I ТОПОЛИНОМУ ОСТРОВАХ

У штабі Шатрову і Гойді дали спеціальний катер. «Ізмаїл». Зовні непоказний, з невеликою осадкою, замаскований під звичайну шаланду, він мав потужний мотор, радіо, прожектор. У бортовій сумці лежало спорядження підводного бійця і запасні балони з киснем.

Уночі вирушили вниз, у гирло Дунаю, до острова Лебединого.

За штурвал «Ізмаїла» сів Смолярчук. На ньому був старенький бушлат, пом'ята кепка і чорна сатинова сорочка.

Шатров і Гойда теж були в цивільному.

Рухалися швидко під ясним, усипаним зірками небом. Сиділи на кормі. Палили. Вдивлялись у темні береги. Попутний вітер зривав з Дунаю холодний водяний пил. Високо-високо, аж ген біля зірок, курликали журавлі, що прилетіли на зимівлю.

Гойда викинув недопалену сигарету, глянув на Шатрова, що сидів, заглибившись у якісь думи.

– Можна задати вам делікатне питання?

– Якщо тільки дуже делікатне!

– Ви давно знайомі з ним… з Дунаєм Івановичем?

– Давненько.

– З того часу?

– З якого?

– Як обоє були Іванами?

– Раніше і набагато.

Гойда посміхнувся.

– Я так і думав.

«Ізмаїл» уповільнив хід, попутний вітер вже не допомагав йому. Він дув тепер збоку, від плавнів, холодний, вологий, майже осінній. Дунай став горбистий. З прибережних кущів, мілководних проток і очеретяних заростей виповзав густий сизий туман. Темні хмари закрили зоряне небо.

– Ну й благодатний дунайський вересень!.. – Шатров накинув на плечі пропахлу рибою тілогрійку. – Далеко до Лебединого?

– Вже скоро, – відгукнувся Смолярчук.

На малій швидкості, майже навпомацки, тримаючись середини фарватера, рухалися вниз.

Лебединий виринав несподівано з сірої імли, чорний, окільцьований крутою трав'янистою дамбою, що захищає острів од весняної повені, і перетнув шлях. По гребеню дамби тяглася непроглядна подвійна шеренга молодих осокорів.

«Ізмаїл» пришвартувався біля невеличкої дерев'яної пристані.

Смолярчук заглушив мотор і підвівся з-за штурвала.

– Ось ми й на батьківщині Дуная Івановича! Не чекає він гостей у такий ранній час.

Туман розтавав, заповзав у плавні, в глухі нетрі очерету. Вітер могутнім крилом розчищав небо. Воно вже було світло-зелене і на сході злегка полум'яніло.

Нічна темрява відступала за дамбу, за хати, за сади.

По зеленому росяному гребеню дамби не поспішаючи йшла висока, міцна жінка середнього віку. Її світле, густе, з рудуватим відтінком волосся було зачесане гладко.

– Доброго ранку, Мавро Кузьмівно! – Смолярчук зняв кепку.

Підійшовши до причалу, вона з гідністю кивнула головою. Не здивувалася, що незнайомі люди називають її по імені та по батькові.

На ній було темно-синє у світлу іскорку плаття з білим комірцем. Сильні, засмаглі, як і обличчя, відкриті до ліктів руки.

Пильно дивилася вона на приїжджих сірими-сірими, як сталь на свіжому зламі, очима.

– В гості до вас завітали, – сказав Смолярчук.

– Що ж, гостям ми завжди раді. Ви звідки?

– Рибалки і мисливці. Друзі-приятелі Капітона Черепанова. Та й вам земляки.

– Щось не впізнаю. – Жінка безцеремонно розглядала м'яку поношену кепку Смолярчука, його потертий бушлат. – У гості приїхали, а в лахміття вирядилися. Гіршого одягу не знайшли?

– Це правда, вигляд у нас біднуватий, зате душа… Мавро Кузьмівно, пора б і впізнати! Ну й пам'ять!

– На пам'ять досі не скаржилась. Ану зажди, – обличчя твоє й справді знайоме… Начальник застави?

– Здрастуйте. Радий вас бачити. – Смолярчук подав руку.

– Не щедрися даремно. Ну, здоров! А хто з тобою? Теж прикордонники?

– Одеські відпускники. Дунайського оселедця забажалося моїм друзям. Капітон здоровий?

– Учора був здоровий, у плавнях полював.

– Ну, а ваші хлопці як поживають?

– А що їм! У затишку, під маминим крилом. Поїдуть скоро. Останні дні канікул догулюють.

– Не поженилися?

– Рано ще.

Мавра Кузьмівна нахмурилася, втратила настрій до розмови. Підвела голову з важкою шапкою волосся, окинула прикордонника холодним поглядом і зникла по той бік дамби, в саду.

– Вдова, – зітхнув Смолярчук.

– І давно овдовіла? – запитав Гойда.

– Років дванадцять тому. Правда, вдівство офіціально не підтверджено. Її чоловік Дорофій Глібов у сорок першому році, коли тут господарювали румуни, потрапив у королівський підводний флот. До якогось чину дослужився. А в сорок четвертому пропав безвісти.

Смолярчук подивився на зелену дамбу, де кілька хвилин тому стояла Мавра Глібова.

– Скільки женихів було – всім відмовила. Для кого береже себе… – Він раптом спохватився. – Чого ж ми стоїмо? Ходімо до Дуная Івановича.

Біленька хата під товстим очеретяним коржем. На свіжовибілених стінах ультрамарином наведені величезні волошки. Розмальовані і віконниці. Шибки у вікнах чисті, прозорі. Через увесь двір, од порога до дамби, через сад і город тягнеться обсаджена мальвами стежка. Стали на цю стежку Шатров, Гойда, Смолярчук, і квіти заступили сад, острів, Дунай. Тільки й світу, що над головою – вузька блакитна смуга ранкового неба.

З прохолодних сіней струмує терпкий дух підсушеного чебрецю. Під дахом полум'яніє вінок стручкового перцю. На старому парусі гора яблук. У корзинах рум'яні груші. У ночвах, видовбаних із стовбура верби, лежать прим'яті, трохи побиті груші. Їх не дуже охоче клюють кури, качки.

– Ей, люди добрі, де ви? – покликав Смолярчук.

– Тут вони, добрі й недобрі, – відгукнувся жіночий голос.

За мальвами, під очеретяним навісом біля літньої печі, поралися дві жінки, стара й молода. На молодій на босу ногу сандалети, жовтий, з глибоким вирізом, сарафан, що залишав відкритими плечі і більшу частину спини. На старій – глуха, до підборіддя чорна у білу крапинку кофта старомодного покрою, довга чорна спідниця, темна хустка, з-під якої вибивається сиве павутиння.

Це Лада Тимофіївна, мати Дуная Івановича. Її чоловік помер понад тридцять років тому. Лада весь час живе одна, нікому не стала тягарем, сама себе годує, ще й людям допомагає. Передчасна її сивина. Старості немає ні в обличчі, ні в очах, ні в рухах. Дивиться на всіх бадьоро, сміливо. Щоки і шия не зачеплені зморшками. Руки міцні, сильні.

«Теж лебединої породи», – подумав Гойда.

Молодиця у жовтому сарафані – Джулія. Смаглява, повновида. У неї великі чорні очі, ніби вуглики. Волосся теж чорне, кучеряве.

Лада Тимофіївна і Джулія ліпили вареники. В сім'ї Черепанових любили вареники і ліпили їх безліч. Цупкі, білі з зубчастими краями, з так званою «мережкою», вони лежали скрізь: на перевернутому догори дном ситі, на полотняних рушниках, на очеретяних циновках.

На плиті у великій каструлі клекотів окріп.

І Джулія, і Лада Тимофіївна з настороженою цікавістю дивилися на ранніх, непроханих гостей.

Смолярчук зняв кепку, привітався і, посміхаючись, переводячи погляд з Джулії на Ладу, запитав:

– Цікаво, хто з вас добрий?

Джулія засміялася, притиснула до грудей припудрену борошном руку і відповіла, не зовсім чисто вимовляючи по-російськи слова.

– Я сердита. А він є добра. Мама завжди хорошо, дуже хорошо! Правда?

– Це правда, – погодився Смолярчук.

– Не така вже я й добра, – пробурмотіла Лада Тимофіївна. – Вас яким вітром сюди занесло в такий ранній час?

– До вашого сина приїхали.

– В мисливській справі, мабуть? На сіннику він спить із своїми молодцями. Юлю, проведи!

Джулія витерла руки об ситцевий фартух, поправила волосся.

– Гайда! – сказала вона і без будь-якої причини розсміялася.

На пахучій перині сіна лежав розкинувшись Капітон Черепанов. Іван і Пальміро притислися до батька з лівого боку, Варлаам і Джованні —з правого. Хлопчики, мідноволосі, кучеряві, обвітрені, подряпані, покусані комарами. Все в них батькове: трохи кирпаті облуплені носи, чітко окреслені вилиці, гордий розліт брів, пухлі добрі губи. В середньому на кожного брата припадає років по шість, не більше.

Джулія, посміхаючись, дивилася на чоловіка і дітей. Навіть у сні туляться одне до одного.

– Ken!

Голос Джулії прозвучав тихо, але Дунай Іванович почув. Не розплющуючи очей, він простяг руки до дружини.

– Кеп, вставай! – сказала Джулія. – Тебе чекають камараде.

– Авжеж, чекаємо, Дунай Іванович! – загримів бас Смолярчука.

Черепанов струснув головою і схопився на ноги. Так легко прокидаються люди, звиклі до бойової готовності.

– Здоров, лежебоко! – Шатров опустив свою важку руку на міцне плече Черепанова. – Ех ти, зорю проспав!

– Що сталося?.. Звідки ти взявся? – з тривогою спитав Дунай Іванович.

– Збирайся, поїдемо. В дорозі все поясню.

– А вареники?! – сполошилася Джулія. – Кеп, не відпускай!

– А юшка і сазан, тушкований у власному соку?.. Отакенна рибина! – вигукнув Черепанов і рубонув долонею вище передпліччя. – А борщ із свіжою капустою!.. А запечені помідори з грибною начинкою? А пиріг з яблуками?

І Шатров здався.

– Мабуть, затримаємося. Ми поспішаємо, але й раніше строку справу робити не варто.

На обід була холодна горілка, було купання, була весела забава на березі Дунаю з Іваном, Пальміро, Варлаамом і Джованні, були розмови з Джулією, Ладою Тимофіївною і Маврою Кузьмівною. Довгий дунайський день.

Шатров навмисне затягнув час. Не можна, не мають права прибути до бакенів Сисоя Уварова засвітла.

Сутеніло, коли «Ізмаїл» відплив од острова Лебединого. Чотири години проти швидкої дунайської течії – і можна починати роботу.

Ще до підходу до Тополиного, Черепанов почав одягатися. Натягнув на міцне, мускулясте тіло теплу білизну, старанно розгладив усі складки. Надів дебелий, на м'яких застібках, в'язаний з товстої вовни комбінезон і хутряну курточку на «блискавках».

Гойда, який не зводив очей з поринача, запитав:

– Навіщо стільки вовни?

– Для тепла. Добре захищає од холоду. Навіть у літній воді можна задубіти після двох годин. Але це ще не все. Дивись!

Черепанов натягнув стьобані ватяні штани, підперезався ременем. Тепер він, розпухлий од одягу, круглий, обважнілий, повинен бути незграбний, неповороткий, а він без будь-яких зусиль, швидко і спритно заліз у водонепроникну, виготовлену з еластичної гуми оболонку, скомбіновану з штанів, сорочки і капюшона. Широкі браслети з особливої прогумованої тканини щільно стискували зап'ястя. На шиї такий же запобіжний пристрій. Браслети і особливий комір не пропускали під гумову оболонку ні води, ні повітря. Це допомогло підводному плавцю певний час зберігати нормальну температуру тіла.

Зверху гумового комбінезона, який ущільнив вовняний одяг, він натягнув ще один, парусиновий, під колір води і ночі. Це вже було маскування і захист од різних підводних випадковостей – гострого корабельного виступу, палі, корча, пня, затопленого уламка щогли, яка ржавіє на дні.

– Здорово це в тебе виходить, Кеп! – здивувався Шатров. – Так швидко обернувся на «жабу».

– І це ще не все.

Черепанов всунув ноги у важкі, на свинцевій підошві черевики і закріпив їх еластичними застібками. На грудях зручно приладнав кисневий балон, а на лівій руці водонепроникний годинник, скомбінований з компасом. До пояса причепив ліхтар, кинджал у чохлі. Нарешті, шумно видихнувши повітря, він сів на кормову лавку, поклав на коліна гумову маску з величезним скляним оком і з гофрованою трубкою від кисневого приладу.

– Отепер готовий.

– Не розумію. – Гойда здивовано дивився на плавця, вкрай обтяженого, як йому здавалося, громіздким спорядженням.

– Що тобі не зрозуміло, Василю? – запитав Шатров.

– З таким вантажем навіть секунди на воді не втримаєшся, підеш на дно.

– Дунай Іванович, чув?

– Чув.

– Поясни людині, поки є час. Нехай знає, що до чого.

– Можна. На мені нав'ючений не простий вантаж. Хитромудрий. Уся хитрість в сорочках, штанах, комбінезонах. У складках, рукавів, штанів збирається повітря. Воно, наче подушка, лягає між тілом і резинового шкурою – гріє і надає плавучості. Можу лежати на воді з усім своїм верблюжим вантажем, як поплавок. Захочеш утопити – нічого не вийде.

– А як же ви пірнаєте?

– Для цього є ще одна хитрість. Дивись! – = Черепанов узяв важкий свинцевий пояс, що лежав на кормі і показав Гойді. – Коли треба, можу втратити плавучість. Варто лише відтягнути на короткий час комір сорочки від шиї, і водяний тиск витягне з «подушки» через щілину між шиєю і сорочкою чималу порцію повітря. Я стану важчим кілограмів на двадцять і піду на глибину.

Попереду, на фоні дунайської води, вирізнилися темні пліши, велика і менша – острови Тополиний і Чорний.

Переключивши мотор на підводний вихлоп, без вогнів, у цілковитій тиші пробиралися до Чорного: глухою протокою, мілководдям, у тіні верб і осокорів.

Зайшовши у затишну бухточку, заглушили мотор.

– Он там, – прошепотів Дунай Іванович і махнув рукою на ріку, де спалахував вогник бакена, попереджаючи, що там перекат. Бакен був недалеко, метрів за сто від бухти.

Черепанов підвівся і, тримаючись за гілку верби, що звисала над катером, почав вдивлятися в шлях, який мав незабаром подолати.

– Отже, по цей бік бакена? – запитав Шатров.

– Метра за два ближче до фарватера. Дозвольте виконувати?

– Іди!.. Розвідай і залиш усе як є. Тільки обережно! Дідько їх знає, який там приготували сюрприз.

– Не хвилюйся! Сюрпризи роблять люди, люди їх і відгадують.

Дунай Іванович надів гумову, з теплою підкладкою шапочку, потім капюшон, переступив борт катера і, незграбно крокуючи, пішов у напрямку дунайського стрижня. У воді його було видно все менше й менше. І раптом він зовсім зник. Ні сплеску. Ні сліду на поверхні Дунаю.

Повернувся через сорок вісім хвилин.

Вибрався на берег, стягнув маску, обережно вдихнув повітря, повільно видихнув, «промиваючи» свіжим струменем легені.

Шатров і Гойда мовчки дивилися на нього, терпеливо чекали, що скаже.

– Ех, запалити б!.. – промовив Черепанов і винувато посміхнувся, відкриваючи блискучі зуби. – Ну, нічого, обійдуся.

– Що там? – запитав Шатров.

– Контейнер з гвинтовою кришкою, а в ньому – десятикілограмові «підривні рибки». Прикріпи кілька до бокового кіля глибше від ватерлінії – і будь здоров, нема корабля.

– Скільки їх?

– Дюжина. І дві міни-торпеди.

– Торпеди?

– Малятка. Алюмінієві балони, начинені особливою вибухівкою. Кожен у чемодані може заховати. Останнє слово підривної техніки. Газова камера регулює плавучість і затоплюваність. Такими «сигарами» можна висадити в повітря міст. Вибухають вони звичайно на дні ріки – тиск води посилює вибухову силу. Управління кнопочне: одна кнопка для камери затоплення, друга – для камери спливання, третя – для включення годинникового механізму.

Шатров і Гойда перезирнулися. Вони готові були задати один одному десятки питань.

– То кажеш, їх можна заховати у чемодані? – промовив Шатров.

– Цілком.

– Ну що ж, Дунай Іванович, – сказав Шатров, – роздягайся, поїдемо відпочивати.

Через кілька хвилин катер безшумно пройшов глухою протокою.

«ЦУГ ШПІТЦЕ»

Від причалів Регенсбурга відійшла пристосована до плавання по річках і морях швидкохідна спортивна яхта «Цуг шпітце». Гострогруда, новенька, з блакитними шовковими вимпелами на щоглах, вона легко розтинала холодну воду гірського Дунаю і мчала вниз, на схід, до Австрії.

Свіжий вітер рвав на кормі чорно-червоно-золоте полотнище.

Кожен, хто проводжав поглядом освітлене сонячними променями судно, не міг не радіти. Серцю кожного німця дорогі слова: «Цуг шпітце».

Напередодні відплиття яхти з Регенсбурга в газеті «Баварський час» надрукували фото «Цуг шпітце» і під ним текст: «Найвища точка Німеччини завтра опівдні почне свій навальний рух у найнижчу точку великого Дунаю – до його гирла, в царство пеліканів, лебедів, лелек і очеретяних нетрів, туди, де тоннами видобувають чорну ікру. На судні перебувають тринадцять молодих матросів-спортсменів: рибалок, плавців, любителів далеких мандрів. Чортову дюжину очолює старий дунайський вовк. Молоді баварці пройдуть по Дунаю вниз і вгору понад п'ять тисяч кілометрів, відвідають сім дунайських країн. Зайдуть у чорноморський порт Констанцу, в Стамбул. Щасливого вам плавання, відважні шукачі пригод!»

Жодного слова правди не було в цій замітці, підготовленій у «Відділі таємних операцій».

Прикордонна поліція Регенсбурга лише для формальності заглянула в судновий журнал «Цуг шпітце» і дала «дозвіл» на закордонне плавання.

В трюмі яхти на підвісних ліжках спокійно відпочивали люди-жаби. Їх не внесли у список команди. Таємні пасажири були словаки, угорці, болгари, румуни, росіяни.

Команда «Цуг шпітце» складалася з німців Федеративної Республіки Німеччини, досвідчених співробітників секретної служби, очолюваної Рейнгардом Геленом, у минулому гітлерівським генералом, а тепер одним з найближчих помічників «Бізона».

У серпні тисяча дев'ятсот сорок п'ятого року президент США Гаррі Трумен поставив свій підпис під Потсдамськими рішеннями. І в цей же час, у штабі 7-ї американської армії у Вісбадені закінчилися переговори між представниками американської розвідки і фюрером німецького шпигунського центру у Східній Європі Геленом. Гітлерівець Гелен, виконуючи головний пункт укладеної угоди, передав «Бізону» секретний архів і всі списки своєї агентури в Польщі, Чехословаччині, Румунії, Болгарії, Угорщині та інших країнах.

Серед особливо видатних осіб, яких «Бізон» одержав у спадщину, виділявся Карл Бард, інженер-гідролог, колишній член так званої Дунайської комісії.

Тепер Карл Бард очолив операцію «Цуг шпітце».

Босий, у білому вовняному светрі, у синіх джинсах, прострочених подвійним швом, з ковбойськими шкіряними нашивками на задніх кишенях, стояв він біля штурвала і весело оглядав береги Дунаю. Обличчя засмагле від високогірного сонця, обвітрене крижаними вітрами, скуйовджене волосся, як і належить відважному шукачеві пригод.

В Туреччині Бард колись здійснював операцію «Галата», в Румунії – «Чорна кров», у Чехословаччині – «Влтава», у Східному Берліні – «Камінь і скло», в Познані – «Тонучі зірки».

Серед тих, хто проводжав мандрівників у далеку дорогу, був і заокеанський кореспондент Карой Рожа. Майже ніхто з американських читачів не знав цього угорського прізвища. Під цим прізвищем і личиною журналіста діяв у Західній Німеччині та інших країнах особливо довірений співробітник «Відділу таємних операцій» з кличкою «Кобра».

До Регенсбурга Карой приїхав за особистим розпорядженням свого шефа, йому доручили провести «жаб», побажати їм щасливої дороги і повернення. Рожа виконав завдання і повернувся у заповідник до генерала Артура Крапса з твердим переконанням, що все буде саме так, як він казав у своєму напутньому слові.

Білосніжна яхта, підхоплена швидкою течією, що підсилювала потужність дизеля, мчала мимо знаменитого Баварського Лісу. Дикі скелі, чахлі гірські ялини і руїни замків відбивались у прозорих водах Дунаю.

Проминувши Братіславу, мандрівники у глухій місцевості зупинили двигун, спустили на воду дві міни-торпеди і двох «жаб» у повному бойовому спорядженні. Торпеди зразу ж затопили, поставивши їх на якір у місці, позначеному на карті.

«Жаби» попрощалися з Карлом Бардом і попливли до берега.

Першу десантну групу зашифрували словом «Пресбург». Так колись називали Братіславу пси-лицарі, що колонізували в XII столітті землі Словаччини і Східної Європи.

Другу десантну операцію провели на підступах до Будапешта. Третій десант викинули в межах болгаро-румунського Дунаю.

Четвертий… про нього розповімо докладно.

В четвертому десанті був один чоловік. У картотеці «Бізона» його зареєстрували шифром:

«РОДДН – 1916 + 8 + 8. Б + СВ».

У перекладі на звичайну мову це означало:

«Росіянин. Особливо довірений. Дунайський напрямок. Народження 1916 року, восьмого місяця, восьмого дня. Кличка – «Білий», він же «Священний вітер».

Дід і прадід Дорофія Глібова були волзькими плотарями, сильними, хоробрими, чесними людьми. В минулому столітті вони втекли з царської Росії на край землі, у придунайські очеретяні нетрі. Осіли на острові, де зимували лебеді і зажили вільним життям рибалок, мисливців. У роду Глібових не було боягузів, зрадників, немічних духом і тілом, ледарів, донощиків, хапуг, грабіжників, паліїв, убивць.

Дорофій-онук ріс на березі Дунаю в просмоленому човні, в плавнях, у нескінченних рибальських походах: далеких, з виходом у море, і близьких – на озерах, лиманах, у протоках.

З 1940 до 1944 доку Глібов служив у румунському флоті. Не з доброї волі пішов, а під загрозою розстрілу за дезертирство. На нього наділи чужий мундир, вважаючи його, корінного росіянина, за румуна на тій лише підставі, що жив він на березі Дунаю, на Ізмаїльщині, яка двадцять два роки, з 1918 до 1940 року, була в полоні румунських бояр.

У той день, коли королівська Румунія капітулювала, підводний човен, на якому служив Дорофій, плавав у Чорному морі. Командир не повернувся до Констанци. Він приховав од матросів, що Румунія вийшла з війни, і наказав прямувати до турецьких берегів, де човен було роззброєно, а команду інтерновано.

За колючий дріт погано доходили добрі чутки з батьківщини. Зате перед наклепами на Радянський Союз широко розчинялися ґратчасті ворота і двері бараків. Табірні пропагандисти переконали Дорофія, що йому назавжди перетнули дорогу на Дунай, що його розстріляють, якщо дізнаються, хто він. І тому, коли у табір прийшов чоловік, який назвав себе довіреним «Російського братства» і запропонував інтернованим допомогу, Дорофій прийняв її.

Трудовий батальйон, куди потрапив Глібов, будував автомобільну дорогу на Кіпрі, бетонував стратегічні аеродроми, розширював автостраду, прокладену в африканській пустелі, зміцнював береги Суецького каналу, прокладав нафтопровід.

Безрадісна праця, чуже сонце, чужа земля, чужий хліб, чуже повітря, самітність виснажили Дорофія фізично і душевно.

Работорговці з «Російського братства» помістили його у монастирський госпіталь. Там його і знайшли вербувальники американської розвідувальної служби. Вони з'явилися перед ним як рятівники з так званої «Ліги людинолюбства».

Вилікувавши, поставивши Дорофія на ноги, «рятівники» послали його у законспіровану школу «Трудовий притулок», яка містилася на березі Тихого океану, в Південній Каліфорнії й існувала за рахунок «Рокфеллерівського фонду».

Виховували Дорофія Глібова довго. Перший рік він доглядав дерева шкільного саду, вивчав англійську мову і регулярно, щодня, слухав лекції, які мали на меті прищепити ненависть до Радянського Союзу.

На другий рік «отці» притулку ввели спеціальні дисципліни: топографію, радіосправу, вміння переходити кордон, таємну розвідку в тилу ворога, здатність жити під чужим прізвищем.

Після закінчення школи Дорофія переправили в Німеччину. На високогірному озері і на Дунаї він пройшов додатковий курс навчання.

Ще на секретній «жаб'ячій» базі, дізнавшись, що має вчинити на Дунаї, Глібов вирішив повернутися до матері, дружини і синів. Прийти, сказати, що незаконно перейшов кордон. Вдома, звичайно, запитають, де пропадав стільки років, що робив, чому прийшов темної ночі?

Нічого не приховає. Скаже всю правду.

Мати, діти, дружина не викажуть його властям. Заховають або відправлять у плавні, де можна жити вільно, не попадаючи на очі ні прикордонникам, ні міліції. Болотяний бугай, вовки та рись будуть його сусідами. Нічого. Витримає до певного часу.

Переконання Дорофія Глібова в тому, що його не викажуть, мало тверду підставу. Вільні дунайські рибалки здавна ненавиділи все, що вкладалося в поняття влада, ненавиділи румунських жандармів, бояр, скупників з Констанци і Галаца, шинкарів, податкових збирачів. Вважалося справою доблесті і геройства поглузувати з примаря, міського голови, з поліцейського. Честь тобі, російський рибалко, якщо ти зірвав жовто-синьо-білий прапор і втоптав його в багнюку. Ти викликав схвальний регіт друзів і товаришів, якщо виколював риб'ячою кісткою очі королю Михаю на парадних іконописних плакатах. Тобі допомагали всі рибалки, коли ти вночі пробирався з контрабандним вантажем з гирла Дунаю у Чорне море. Тебе переховували від королівських прикордонників, що йшли по твоєму сліду. Оголошений поза законом, ти міг роками жити у неприступних для жандармів дунайських плавнях. І хліб, і рибу, і вино принесуть тобі друзі у таємне сховище. Ти ставав богатирем, улюбленцем дунайського народу, його героєм, коли відкрито боровся з королівською владою.

Тридцятого вересня Федір Щербак і Михайло Сухобоков наказом начальника застави Смолярчука були призначені в наряд. Прикордонники заховалися на березі Дунаю в густому чагарнику навпроти Тополиного острова. Бійці не зводили очей з хатини бакенщика Уварова, стежили за рікою.

Високі, по-осінньому яскраві зірки відбивались у воді. Темний вогкий пісок берега зливався з гладінню ріки.

Гарно в цей час на краю радянської землі. Вже немає або майже немає комарів, найстрашнішого лиха дельти Дунаю, не відчувається втомленої задухи. Немає ні дощів, ні туманів. Золотий перехід від літа до осені. Дихати легко. Повітря хмільне, винне. В садах дозрівають яблука. Набирає солодкого соку айва. Засихає на корені очеретяна тайга. Чорні дунайки з раннього ранку до пізнього вечора курсують між островами, баштанами, перевозячи на велику землю кавуни, пахучі дині. Виноградарі готуються до збирання щедрого врожаю: викочують з прохолодних схованок винні дубові бочки, лагодять давильні машини і видовбані з цільного дерева корита. Незабаром на всьому побережжі Дунаю люди не питимуть воду. Молоде сонячне вино, легке, немов повітря, утолятиме спрагу дорослих і дітей.

Годину за годиною відбивав час великий дзвін ангорської церкви.

Невгамовно, сперечаючись за місце на воді, галасували перелітні птахи: гуси, пелікани, журавлі, що відпочивали у плавнях перед великим перельотом у Африку. Тільки лебеді уперто відмовчувались. Та глупої ночі їх хтось сполохав і вони теж подали свої голоси, затрубили.

– Кілль-клііі!.. Кілль-клііі!..

А через мить долинуло напрочуд благозвучне, скрипково-ніжне, м'якотрубне:

– Анг!.. Анг!..

І знову полетіло звичайне, грубувато-гортанне:

– Кілль-клііі!.. Кілль-клііі!..

Федір Щербак не відривав погляду від ріки. Він прислухався до пронизливо ясних, чистих, то грізно застережливих, то радісно закличних, то просто веселих криків лебедів і раптом подумав: «Лебединий край. Ангора!.. Ангора!.. Нарешті я збагнув, чому Ангора є Ангора. За лебедині пісні її так прозвали».

– Чуєш? – прошепотів Щербак.

– Що?

– Ні, нічого. Здалося. Відбій!

Михайло Сухобоков зневажливо махнув рукою.

– Я так і думав. Знаєш, Федю, я оце чекаю порушника, а сам переконаний: даремно томлюся, нічого не випаде на мою долю.

– Звідки у тебе таке переконання? На кофейній гущі ворожив?

– Пізно ми з тобою народилися. Не в ті часи живемо. Тепер шпигун у глуху ніч та ще й через дунайський кордон не полізе. Тепер він більше у м'якому вагоні з усіма вигодами їздить або на ТУ-104 з паспортом туриста в кишені мандрує. Скільки ти служиш на кордоні?

– Рік.

– А хоча б одного порушника затримав?

– Ще не довелося. Але це ж добре, що не йде сюди порушник: боїться, тому й не іде. Вибирає місце, де легше, надійніше, безпечніше. Ну, добре, помовч! Потім побалакаємо.

Так перешіптувалися прикордонники тієї ночі. А регенсбурзька яхта «Цуг шпітце» спускалася вниз по Дунаю.

Вона ввійшла у радянські води, проминула Сулинське гирло і тепер поспішала до румунської Кілії.

Федір Щербак пильно вдивлявся в ріку. Темно довкола, гаї чорної вільхи важко тиснуть береги, заховалися за хмари зірки, а Дунай не темніє, мерехтить перламутровою блакиттю, майже світиться. Ось за це, мабуть, його й звуть голубим.

Дивиться прикордонник на велику ріку і йому здається, що вона разом із зірками і місяцем є на землі джерелом світла.

Федір за час солдатської служби споріднився з Дунаєм, полюбив. Усе прочитав про цю ріку, що було в міській бібліотеці і в книголюбів. Усі легенди, всі пісні про батька-Дуная записав у товстий зошит.

Бачив він тільки нижній, радянський Дунай від Вилкова до Рені, а розповідав, ніби тисячу разів бував на всій річці, яка тече по території восьми держав Центральної і Східної Європи.

Щербак і до армії любив доводити будь-яку справу до кінця, робити її на повну силу. І справа платила йому добром. Найвідповідальнішу і найделікатнішу службу начальник застави довіряв насамперед Федору Щербаку. В гирлі Дунаю нараховувалося безліч острівців, проток, боліт, озер, плавнів, єриків, але всі, навіть з дуже химерними назвами, були відомі Щербаку.

Любов дуже пам'ятлива.

Дунай, Дунай! Ти богатир, краса і гордість Відня і Братіслави, Будапешта і Белграда, пісенна слава Німеччини і Австрії, Словаччини і Угорщини, Югославії і Болгарії, Румунії і українського півдня!..

Починається Дунай в Німеччині, на східному схилі Чорного лісу, на висоті понад тисячу метрів. Джерела його – Брігах і Бреге. Зливаючись поблизу Донауелшінгена, біля підніжжя замка Фюрстенберг, у старовинному парку, струмки утворюють Донау – Дунай. Тут стоїть кам'яна статуя матері з двома немовлятами, яка уособлює Дунай.

Верхній Дунай пробиває у Шварцвальдському плато глибоку вузьку щілину. Береги одягнуті в камінь, вк ті мохом, чагарником і чахлою гірською ялиною.

Протікаючи в південній Німеччині вздовж хребта Баварський Ліс, Дунай вбирає в себе притоки, що прямують з Тріпольських Північних Альп, з боку Швейцарії, все більше й більше набухає, стає глибшим.

Ульм – перше велике придунайське місто. До Ульма по берегах Дунаю розкидані здебільшого приземкуваті кам'яні, обплетені виноградними лозами будинки сіл і хуторів. Зрідка трапляються старі руїни, можливо, пам'ятки феодальної епохи.

Покинувши землі Німеччини, Дунай пробиває собі широке річище серед гір та пагорбів, поглиблюється, набирає сили і пришвидшує течію. Річище тут примхливе, небезпечне. Оберігаючи себе від капризів Дунаю, австрійці спорудили випрямляючі і захисні дамби.

Прорізавши з заходу на схід Верхню Австрію, Дунай омивай відроги Альп, підніжжя Віденського лісу і вдирається в серце двомільйонного Відня, в першу на своєму шляху столицю.

Після Відня Дунай тече по віденській улоговині, серед густого верболозу, вздовж автостради Відень – Братіслава – Будапешт.

На чехословацькому кордоні вбирає в себе Мораву. У районі старовинного замка Девіна, де Морава впадає в Дунай, починаючи з переможного 1945 року вільні люди святкують день дружби слов'янських народів. Від зорі до зорі на берегах Морави дзвенять пісні – чеські і словацькі, російські і українські, польські і болгарські, сербські і хорватські. Відблиски святкових вогнів лягають на води Морави і Дунаю.

Слов'янський Дунай привільною дорогою мчить до зелених горбів Малих Карпат, на схилах яких у глибоку давнину містився римський табір, а пізніше, в дев'ятому столітті – фортеця Великоморавського союзу племен. Тепер на схилах Малих Карпат над Дунаєм височить Братіслава, столиця народної Словаччини з її старовинним Градом – Кремлем. Дунай тулиться до самого центра Братіслави – до його бульварів і набережних. Пронісши свої води повз Вільну, Зимову і Нафтову гавані Братіслави, він розгалужується на головне русло і Малий Дунай. Між ними лежить найбільший у світі річковий острів – Житній.