Текст книги "Безумці"

Автор книги: Александр Насибов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 16 страниц)

Одинадцятий розділ

Крановщик та рудобородий повернулися до печери й розмовляють з Абстом. Говорить крановщик. А втім, тепер Карцову зрозуміло, що підняття, з води вантажів та буксирувальників – побічне заняття цього невисокого, рухливого чоловіка. Головна його спеціальність – радіо: мешканці грота зв'язані із своїми хазяями в Німеччині і, крім того, мають контакт з військово-морською ворожою базою. Там діє їхній агент. От про нього й доповідає зараз радист, точніше, про його повідомлення, прийняті під час останнього радіосеансу. Крановщик доповідає про великий конвой союзників, який от-от має пройти повз базу. Далі – повідомлення про висновки спеціальної комісії, що вивчала наслідки нещодавньої диверсії. Агент твердить: підірваний крейсер посаджено на грунт. Для ремонту його потрібно три місяці. Проте єдиний док, що міг би прийняти крейсер, також виведено з ладу. На ремонт піде стільки ж часу. Отже, півроку на док і корабель, в якому треба залатати велику пробоїну та відремонтувати головні двигуни.

Абст слухає неуважно, наче все, що розповідає радист, він уже знає. Сидить на табуретці, боком притулившись до стіни, немов дрімає.

Радист просить дозволу курити й розповідає далі.

– А засуджений намагався тікати!

При цьому він звичним рухом руки відтягує і без того занадто широкий комір светра, хитає головою на довгій шиї. Голос у нього високий, ламкий, немов у підлітка. Перед кожною фразою, він гучно втягує повітря, як це роблять, коли болять зуби, потім випалює фразу одним подихом, наче боїться, що йому не дадуть говорити.

– Що? – Абст випростовується. – Я не розчув. Ви сказали: втік?

– Намагався, шеф. – Радист жмуриться, долонею тре лисину, пересмикує плечима. – Стрибнув за борт, коли його вели в гальюн. Це сталося вночі.

– Та не поспішай, – бурчить Глюк. – Повільніше кажи, Вальтер!

– Роззява вартовий вивів його…

– Він утік? – перепитує Абст.

– Де там!.. Вартовий ще в повітрі прострочив його з автомата. Хлопець каменем пішов на дно. – Шарпнувши комір светра, Вальтер сплескує долонями і вигукує: – Я гадаю, це був німець, шеф. Так, так, німець, і ніхто більше!

– А як вважає агент?

– Передав повідомлення – і край!

Карцов затамував подих, аби почути все, що буде сказано про його втечу. Та Абст міняє тему розмови.

– Що з італійцями? – питає він. – Учора ви доповідали: човен має прийти через тиждень. Нових даних нема? Увечері в рубці були ви?

– Працювала Рішер, шеф. Та я переглянув її записи в журналі. Нічого нового.

– Італійці… – Абст дивиться на людей, що стоять перед ним. – Ви повинні знати, я давно полюю на одного з них. Уперше я побачив цього чоловіка років п'ять тому…

– Джорджо Пелла? – перериває Вальтер.

– Ви його знаєте?

– Ще б пак! – Радист зморщив у посмішці кругле жовте лице. – Прекрасний плавець, шеф! Я зустрічався з ним до війни, на матчі в Італії.

– Та Пелла не швидкісник. Я хотів сказати, він не спортивний плавець.

– Так, так, – викрикує Вальтер, – авжеж, не швидкісник! Пелла – пірнальник, шеф. У матчі він не брав участі – сидів на трибуні й дивився. А відзначився пізніше, коли ми закінчили. І як відзначився! Спортсменів на катерах вивезли в море. Вибрали чудову місцину, де вода прозора, стали на якір. І ось Пелла надів ласти, маску і, як був, без респіратора, пірнув на сорок метрів. Я очі вирячив.

Хихикнувши, радист запалює погаслу сигарету. Курить він теж особливо – тримає сигарету біля рота великими та вказівними пальцями обох рук, роблячи підряд кілька коротких квапливих затяжок, потім складає губи трубочкою і випускає довгу димову смужку.

– Мені довелося бачити його в іншій обстановці, – задумливо каже Абст. – Він поринав з дихальним апаратом… Ану, Глюк, як глибоко ви спускалися на кисні?

– Нижче тридцяти не ходив[26]26
  У Радянському Союзі глибина занурення в респіраторі, в якому застосовують чистий кисень, обмежена двадцятьма метрами. На більших глибинах чистий кисень небезпечний – він може викликати важке отруєння і загибель водолаза.


[Закрыть], – басить рудобородий. – Чув, ніби декому щастить пірнати на сорок метрів. Та я не можу. Якось спробував, ледве не опинився на тому світі. Вальтер мене витягнув.

– Ну, то знайте: Пелла пірнав на сто п'ять метрів!

– З кисневим приладом?

– На ньому був респіратор тригодинної дії. На вигляд – звичайний…

– Брехня! – махає рукою Глюк. – Той, хто розповідав вам про це, безсовісний брехун!

– Глюк має рацію, шеф, – квапливо підтакує радист. – Ставлю бочку найкращого баварського пива проти одного вашого кухля, що вас ввели в оману.

– Та я все бачив на власні очі, – посміхається Абст. – І він сказав, що може спуститися ще глибше, метрів на півтораста.

– Як йому пощастило? – белькоче Глюк.

– Не знаю, хоч і здогадуюсь. – Абст замислюється. – Це не все. Слухайте, що було далі. Пробувши під водою хвилин двадцять, він хутко виплив. Розумієте: виплив без зупинок для декомпресії[27]27
  Водолаза з великих глибин підіймають повільно, з зупинками. Інакше неминуча так звана кесонна хвороба.


[Закрыть]!

Глюк стоїть, роззявивши рота, розгублено ворушачи пальцями.

Радист, смикнувши плечем, підскакує до Абста:

– Як же він міг? Глибина сто метрів… Та ще пробув там двадцять хвилин. Важкий водолаз підіймається з такої глибини дуже довго. Кілька годин!

– Пелла виплив на чверть години. І потім усміхався, жартував. А тоді прив'язав до свого респіратора динамітний патрон і шпурнув апарат далеко в море. Вибух – і респіратора як не було!

– Отже, вся справа в приладі: якої він конструкції, яку має начинку? – питає Глюк.

– Думаю, не тільки в цьому. Але скоро ми все взнаємо. І якщо нам поталанить… Словом, нарешті Пелла у мене в руках!

– Ми виб'ємо з нього все, – посміхається рудобородий. – Він не перший!

– Тепер про Рішер, – каже Абст. – Вона в тяжкому стані… Наскільки я міг визначити, параліч обох ніг. За цих обставин я бачу єдиний вихід. Ви, Глюк, контролюватимете плавців, перетворившись на пильну няньку.

– Але…

– Ви перериваєте мене, Глюк!

– Вибачте, шеф.

– Я розумію всю складність завдання, – веде далі Абст. – Тільки досвідчений лікар може впоратися з двома дюжинами істот, у кожному з яких дрімає звір, готовий вчепитися тобі в горлянку.

Саме так, шеф! У цьому весь сенс.

– Як бачите, я нічого не приховую. Ви повинні знати, який тягар берете собі на плечі. Та, гадаю, все обійдеться. Перші дні я буду невідступно з вами, навчу контролювати за ними, і діло піде. Головне – не ловити гав, бути насторожі.

Абст запитально дивиться на помічника. Той нервово ходить з кутка в куток.

– Ну, – питає Абст, – як ви вирішили?

– Не можу, шеф. – Глюк не приховує остраху. – Годувати їх і підганяти – найлегше. Головне ж, ви знаєте, не це… Головне, щоб вони не сказилися. Рішер намагалася вчити мене, як ви й наказували. Де там! Боюсь, шеф. Боюсь схибити, прорахуватися, А ви знаєте, до чого це приведе!

– Так, – Абст морщиться, начебто в нього болить голова. – Отже, відмовляєтесь? Гаразд, тоді ними займуся я.

– Це не вихід. Треба радирувати, щоб надіслали заміну.

– Звичайно, лікаря ми викличемо. Але доведеться ждати місяць, а може й більше. Місяць я нічого не робитиму… Глюк, ви повинні погодитись!

– Не наполягайте, шеф. Я дивлюсь їм в очі, і моя душа холоне. Що завгодно, тільки не це!

– Та даю слово: я не залишу вас ні на день.

Глюк похмуро мовчить.

Абст підводиться.

– Вирішено, – закінчує він. – До приїзду лікаря ми припиняємо бойову роботу.

І він іде.

Радист, котрий протягом усієї розмови нетерпляче ждав, швидко обертається до товариша.

– Дурень! – вигукує він.

– Хто?

– Хто дурень? – перепитує радист. – Та це абсолютно ясно. Звичайно, ти, Густав Глюк. Зачекай, шеф пригадає тобі!

– І хай, – похмуро мурмоче рудобородий, – хай пригадає. Гірше не буде.

– Ат, дурниця! – Радист витягає з кишені штанів плоску металеву коробку з карамеллю, довго перебирає цукерки пальцем. – Дати тобі, Густав?

– Та йди ти з цією гидотою! – обурюється Глюк.

Вибравши зелену цукерку, радист спритно кидає її в рот, ховає коробку до кишені.

– Треба берегти себе, – повчально каже він. – А то куриш і куриш. Я ось чергую: сигарета – цукерка… Може, дати м'ятну?

Рудий гидливо спльовує.

– Ну, як хочеш. Слухай. Я знову щодо цих… Ти, Густав, будеш не сам. Я завжди поруч. Удвох ми сила! Якщо трапиться щось, легко перестріляємо все стадо. Я, коли говорити відверто, зараз про інше турбуюсь. – Вальтер починає шепотіти. – Бач, сьогодні вибрав хвилину й послухав ефір. Закортіло дізнатися, що коїться в світі…

– Та не тягни!

– Вони знову бомбили Гамбург!

– Хто?

– Американці, хто ж іще! – Радист випльовує цукерку. – Триста «фортець» висіли над містом. Там таке робилося!..

Замовкнувши, він очікувально дивиться на співрозмовника. Той не відповідає.

– І на сході не дуже блискуче… – обережно додає Вальтер.

– Навіщо ти мені кажеш це? – Рудий насуплює брови. – Що ти хочеш?

– Хочу, щоб погодився.

– Ти, я бачу, хоробрий. Ну, а що, як схибимо, і вони вийдуть з-під контролю? Ану лишень заплющ баньки і уяви: пливеш на глибині, праворуч один, ліворуч – другий, та ще парочка рухається слідом. І раптом у них починається… Ти тільки уяви таке, Вальтер! – Уявляю! – Вчепившись пальцями у комір светра, радист рвучко нахиляється до співрозмовника. – Уявляю все дуже добре. Та ми з тобою розумні хлопці і «помилимося» тільки тоді, коли захочемо!.. Замкнемо їх і залишимо без їжі. Хай у них все починається. Збагнув? Плавців доведеться добити. – Радист посміхається. – Шкода бідолах, але що поробиш, коли все так сталося? – Він бере Глюка за плечі, зазирає у вічі.

– І нас з тобою вирядять на материк: плавців нема, нам тут нічого робити! А грошей нам не позичати. Грошей купа! І ще будуть. І чистесенькі ми: ніхто нічого не знає. Ось як воно все обернеться. Поживемо, оговтаємось, а там буде видно. Війна триватиме не вічно. Треба й про себе подумати. Шкура ж у людини одна…

Рудий нерухомо стоїть посеред печери. Раптом він мотнув головою, згорбився і, виставивши кулаки, кинувся на радиста. Той задкує.

– Ну, ти, – мурмотить Вальтер, крутячи шиєю, – легше, дурню… Про тебе ж піклуюсь!

– От що… – Глюк начебто опам'ятався, гучно видихнув. – От що, цієї розмови я не чув.

– А я нічого й не казав, – квапливо встряє радист.

– І ще зауважу…

– Тихо! – шепоче радист.

До печери швидко входить Абст.

– Глюк, одягайся! – кидає він.

Рудий здригається.

– Що скоїлося, шеф?

– На скелі – людина.

– Що?..

– На східному схилі біля самої води лежить людина. Я побачив її в перископ.

– Вона жива?

– Не знаю.

– З бази? – У радиста сяйнула догадка. – Плавець з протидиверсійної служби?

– Навряд.

– Зрозуміло, – вигукує радист, сплескуючи руками, – зрозуміло, хто він! Напевно, той самий… Напевно, течія принесла труп засудженого. Ну, того, що вбили при спробі втекти! Шеф, на допиті ви сиділи поруч. Не впізнали?

– Не до нього було. – Абст знизує плечима. – Ось-ось гримне вибух, а мені ще треба встигнути полагодити респіратор. Та й сидів він загорнутий у ковдру, голова забинтована – тільки очі блискотіли… Ну, годі базікати!

Абст виходить. Глюк та Вальтер прямують слідом.

Троє мешканців підземелля втягують до печери двометровий сірий циліндр.

– На стіл! – наказує Абст, йдучи до шафи з медикаментами.

Помічники кладуть циліндр на оцинкований стіл. Глюк стомлено випростовується.

– Розкрийте! – кидає Абст, порпаючись у шафі.

Вальтер і Глюк відкидають защіпки, схожі на стяжні запори каністр. Їх чотири, вони розміщені пояском у першій третині циліндра.

Високо тримаючи руку із шприцом, Абст повертається до столу.

Глюк береться за скобу в торці циліндра, тягне її до себе. Радист притримує циліндр з протилежного краю.

Циліндр розбирають на дві частини. В ньому – чоловік, бронзоволиций, темноволосий. Очі заплющені. Ніс, рот і підборіддя сховані в овальній воронці, від якої тягнеться до циліндра товстий гумовий шланг.

Карцов розуміє призначення циліндра. Це касета, в якій сюди доставляють людей, що не вміють користуватися респіратором. Фашисти захопили її з собою, коли випливали з грота. На скелі вони ввіпхнули невідомого в сталевий футляр, насунули кришку…

Радист звільняє чоловіка. Порожня касета, дзенькнувши, падає на підлогу, немов гільза артилерійського снаряда.

Тепер той, кого принесли, на видноті: голий, із впалим животом, худий, аж світиться. Здається, ребра ось-ось прорвуть жовту шкіру, що обтягує їх.

Над ним схиляється Абст. Він робить укол біля серця, приносить другий шприц і робить ін'єкцію в руку.

Чоловік здригається, стогне. Він розплющує очі, силкується підвести голову од столу.

Абст бере його за руку, слухає пульс.

– Води! – наказує. – Гарячої води. Зберіть усю, яку знайдете, злийте в ванну. Хутчій!

Глюк та Вальтер поспішають до виходу, але бідолашний починає судомитися. Він витріщує очі, хапає руками повітря, хрипить. Потім б'ється потилицею об кришку столу, хвиля тремтіння пронизує його від грудей до ніг, – і він нерухомий.

Абст пальцем підіймає повіко.

– Готовий! – кидає. Помічники вертаються.

Радист побожно хреститься, щось шепоче. Підійшов до небіжчика, складає йому на грудях руки.

– Швидко ти відчалив… – бурмоче він, розглядаючи незнайомого. – Хто ж ти був: малаєць чи індус?

– А, один біс! – Глюк розсердився. – Несли його, мучились, а він ноги протягнув.

– Не богохульствуй, – суворо каже Вальтер. – Припни язика, а то бути лихові… Це добре, що він умер серед людей.

– Міг би й пожити.

– У нас дорога йому була одна. – Радист зітхає, звично мне комір светра і знову хрестяться. – На день раніше, на день пізніше…

– Тьху! – обурюється Глюк.

З кишеньки на грудях він витягає круглу білу коробочку. Від неї тягнеться довгий шнурок.

– Поглянь.

Радист бере коробочку, здивовано крутить у руках.

– Та розкрий же!

Радист розгвинчує коробочку. Падає скручений в трубочку папірець. Він розгортає його і читає:

– «Рагху Бхангі, бакалавр медицини. 708. Редстріт, Лондон». Ну і що? – каже він, звівши очі на товариша.

– А те, що бакалавр медицини – це лікар. Хлопець носив оцю штуку на шиї. Він був лікар. Сама доля надіслала його сюди… Треба ж: доплив, щоб сконати у нас на руках!

– Лікар… – шепоче Вальтер, починаючи розуміти.

Він обертається до Абста. Той стоїть біля полиці, дезинфікуючи шприц.

– Шеф, ви ризикнули б довіритися чорношкірому?

– Не знаю. – Абст ховає шприц, обертається. – А втім, чому б і ні?

– Чужинцю, шеф?

– Чужинцю? – перепитує Абст, ідучи до столу. – А яка, власне, різниця? Він ніколи б не вийшов звідси.

Дванадцятий розділ

І знову Карцов бачить сонце – яскраве, палюче сонце просто над головою, відчуває подих вологого теплого вітерця.

Він лежить біля самої води, ноги звисають із скелі так, що хвилі охолоджують ступні, кісточки.

Час від часу він повертається на своєму незручному ложі, голосно стогне: може, на скелю виведено мікрофони; хай тоді мешканці підземелля не тільки бачать у перископ змученого, напівмертвого від поневірянь чоловіка, але й чують його голос.

Ніж лежить поряд, на краю вузенької кам'яної щілини. Карцов закрив його коліном і готовий миттю скинути в щілину, бозна-яку глибоку. Тільки-но Абст вирине з води, ніж зникне.

Відтоді, як, діждавшись темряви, він знову переплив лагуну, з ліхтарем знайшов орієнтир та своє сховище, а потім проліз до розколини і вийшов на волю, відтоді він багато передумав. Сплановано кожен крок, зважено кожне слово, яке він скаже хазяїнам грота. Чи є у нього шанси на успіх? Майже ніяких. Та він повинен спробувати!..

Військово-морській базі союзників загрожують нові диверсії – Абст і його люди не зупиняться на півдорозі. Тільки Карцов може перешкодити цьому, врятувати життя сотень моряків, зберегти кораблі, що діють проти спільного ворога. Те, що військовий суд бази засудив його до страти, нічого не міняє.

Друга причина, що спонукала його спробувати здійснити свій намір, – люди, котрих опікає Рішер. Хто вони, ці водолази? Хворі, психіка яких розладнана внаслідок якогось випадку? А що коли до такого стану їх довели навмисно, з метою? Але з якою?

Ні на секунду не може забути Карцов нерухомих очей водія буксирувальників. І особливо виразно ввижається йому голий плавець – той, котрого наздоганяла Абстова помічниця…

Що як така ж доля спіткає і його?

Сонце палить немилосердно, а ноги задубіли. Полонивши ступні, холод повзе до колін. Це страх від думки про те, що має статися.

Все одно він мусить проникнути в таємницю хазяїв грота!

Тільки подумати, він усе ще не втрачає надії вивідати ворожі таємниці, вижити та ще й переплисти океан з краю в край і повернутися до своїх з важливими відомостями про ворога!

Карцов морщиться. У ці хвилини він ненавидить себе за тупу, безглузду завзятість.

Він трошки підводиться на ліктях, довго дивиться в море. За обрієм, за багато тисяч миль звідси – береги його батьківщини.

Холод повзе вище От-от добереться до серця. Сили тануть. Їх уже, мабуть, не вистачать, щоб доплисти до бази союзників, аби Карцов наважився на таке. Та не віщує нічого доброго зустріч з тими, хто засудив його на смерть. Подумають, що грот та його мешканці провокація, і… виконають вирок.

Усе це незаперечно. А внутрішній голос доводить: ще не пізно повернутися назад. Якщо плисти повільно, заощаджуючи енергію, можна дотягнути до острова. А так і не відчуєш, як вичерпається тепло… Яка користь загинути, забравши з собою дані про підводне лігво націстів!

Карцов, стогнучи, перевертається на бік, долонями стискає голову. Що робити? Де правильне рішення?

Яскраве сонце. Спокійне море. Високе чисте небо. І – скеля, на якій лежить чоловік. Голова його незручно підігнута, пальці розкиданих рук вчепилися в камінь, понівечене тіло тремтить.

Швидше б ішли ті, що живуть у скельних порожнечах!

Ну, а коли його не помітять або вважатимуть за померлого?

Простягнувши руку, Карцов намацує ніж. Ось для чого зберігає він Джаббів подарунок. У крайньому разі, коли вже нічого буде чекати…

Р-раз! Він штовхає ніж у розколину: у воді, зовсім поруч, дві голови в шоломах!

Плавці вилізли на скелю, допомогли один одному скинути шоломи, підходять, незграбно човгаючи ластами. Ось вони присіли навпочіпки біля розплатаного на камінні тіла.

– Хто ти, старий? – по-англійськи питає Абст. Запитання повторене іспанською мовою, потім французькою. І тільки згодом лунає німецька мова.

– Хто ти, старий? – каже Абст. – Ти моряк? Твій корабель потоплено?

Старий!.. Карцову здається, він у сні.

Мозок працює незбагненно швидко. Так, авжеж, так: він виснажений, брудний, обріс.

Абст кладе пальці йому на зап'ястя, слухає пульс.

Він бачить страх в очах чоловіка, що лежить на скелі. Чому він лякається, намагається сховати руку?..

Абст хапає її, повертає до себе.

– Німець! – кричить він, побачивши татуїровку. Це останнє, що запам'ятав Карцов. Опритомнів він уже в підземеллі.

Частина третя
Безумці

Перший розділ

Він розплющив очі в ліжку, яке займало добру половину тісного кам'яного закутка. Поруч стояв Глюк і годував його з ложечки м'ясним бульйоном, гарячим, міцним. Чашка хутко спорожніла.

– Більше не можна, – повчально сказав Глюк. – Здохнеш, якщо обжерешся.

І він пішов, замкнувши за собою двері.

Абст поки що не приходив.

Тричі на добу Глюк приносить їжу, каву. Майже не розмовляє. Задав кілька запитань: вік, професія, чи довго був у воді…

Лік часу Карцов веде так: три прийоми їжі, отже, минула доба; знову сніданок, обід та вечеря – ще доба.

Маленька лампочка під самим склепінням горить увесь час; світло її трохи пульсує.

Карцов ситий, відпочив, цілком екіпірований – на ньому такий самий в'язаний светр, штани та шапочка, що й у Глюка. Одяг теж приніс рудобородий, кинув на ліжко, вказав рукою: одягайся! Згадавши щось, пішов і повернувся з повстяними черевиками – жбурнув їх під ноги Карцову і мовчки став біля дверей.

Карцов натягнув штани, насилу просунув голову у вузький комір светра, взув черевики.

Глюк сів на ліжко, підняв холошу на лівій нозі.

– Помацай, – наказав він, плеснувши себе по гомілці, – помацай і визначи, що тут було, якщо ти справді лікар.

Карцов сів навпочіпки, обережно торкнувся грубого синювато-білого коліна свого вартового.

– Не тут. – Глюк похитав головою. – Нижче бери.

Карцов ковзнув руками до литконожного м'яза, помацав гомілку. На кістці було стовщення. Пальці ретельно обмацали кістку, пром'яли м'язи.

– У вас був перелом, – мовив. – Навскісний закритий перелом, напевно, обох кісток. А лікували вас погано: велика гомілкова кістка зрослася не зовсім правильно… Я не помилився?

Глюк мовчав.

– Коли це сталося? Років п'ять тому?

– Шість…

Все це відбувалося вчора, на третій день перебування Карцова в гроті.

А сьогодні, одразу після сніданку, Глюк вивів бранця з печери. За дверима їх ждав радист.

І ось вони йдуть вузьким, звивистим коридором. Лампочки, підвішені на забитих у скелю гаках, ледве блимають, треба пильно дивитися під ноги, щоб не спіткнутись.

Провідники зупиняються біля півкруглих дверей. Глюк тягне залізну клямку. Двері відчиняються.

Велика печера. Вгорі безліч сталактитів, стіни порівняно гладенькі, підлогу в центрі вкрито брезентом, під яким вгадується щось м'яке.

Посеред печери ніби стіл, коло нього кілька складених табуреток та жердина з поперечкою. А на жердині настовбурчився сірий какаду – справжній, живий!

Карцову ввижається: ось папуга стрепенеться, залопоче крильми, прокричить: «Піастри, піастри!» – і в печері з'явиться кульгавий Сільвер…

Та папуга нерухомий. А замість героя «Острова скарбів» до столу підходить Абст.

Він вийшов збоку, кивком указав Карцову на табуретку, сів сам.

Позаду бранця грюкнули двері: конвоїри пішли.

Простягнувши руку, Абст підсовує папузі блюдечко з кормом, перекладає на столі книги. Так минає близько хвилини.

– Ну, – каже Абст, підвівши голову й оглядаючи Карцова, – як почуваєте себе?

– Дякую, добре.

– Скільки вам років?

– Двадцять дев'ять.

– Двадцять дев'ять, – повторює Абст. – На вигляд ви значно старіший. Багато пережили? Що з вами скоїлося?

– Я б хотів запитати… – Карцов зацікавлено розглядає печеру. – Де я?

– Ви у друзів. – Абст простодушно усміхається.

– Це я розумію. Та кому я зобов'язаний порятунком? Я вже зовсім було втратив надію, і раптом… Що це за грот?

– Незабаром довідаєтесь. На все свій час. А поки що запитую я. Отже, ви лікар?

– Я невропатолог.

– І ви німець?

Задавши останнє запитання, Абст бачить: тінь пробігла по обличчі людини, яка сидить перед ним. Руки, що спокійно лежали на колінах, засовалися, пальці так стисли один одного, що побіліли суглоби.

Він повторює запитання.

– Так, я німець, – тихо відповідає Карцов. – Та я мирна людина, і ніколи…

– Як вас звати?

Готуючись до бесіди, Карцов вирішив, що візьме прізвище та ім'я свого шкільного друга.

– Ганс Рейнхельт, – каже він.

– Добре, – мовить Абст. – Отже, Ганс Рейнхельт, у якій частині Німеччини ви жили? Назвіть місто, вулицю, номер будинку. Назвіть близьких сусідів. Мене цікавить усе.

– На жаль, про Німеччину я знаю тільки з батькових розповідей та підручників історії й географії.

– Отже, ви німець, але жили за кордоном?

– Так.

– Емігрант?

– Син емігранта.

– Добре, – повторює Абст. – Назвіть країну, що стала вам за другу батьківщину.

Карцов витримує паузу.

– Кажіть же!

– Я з Росії.

– З Росії? – так само спокійно веде далі Абст. – Навіть народилися там?

Карцов киває.

– Німцями були і батько ваш і мати?

– Так.

– І вони живі?

– Мати померла. Батько був живий.

– Був живий… Як це розуміти?

– Його мобілізували до російської армії. Де він, чи живий, мені невідомо.

– А ви самі? – Абст кінчиком язика лизнув нижню губу. – Також служили в їхній армії? Чи служите?

– Вибачте! – Карцов підводиться. – Вибачте, але я не знаю, з ким розмовляю. Ви добре володієте мовою. Краще навіть за мене. Але ви не схожі на німця. Та й звідки тут візьмуться німці, за тисячі миль од кордонів Німеччини!.. Де я? Що ви зробите зі мною?

– Що я зроблю з вами? – Абст обережно гладить папугу, поправляє ланцюжок на його лапці. – Це залежить тільки од вас. Від того, наскільки ви будете відверті у своїх зізнаннях.

– А в чому я повинен зізнатися?! – вигукує Карцов.

– Розкажіть, як ви тут опинились.

– Та…

– Не гайте часу.

Карцов відмовляється. Він уже сказав достатньо. З ним можуть робити все що завгодно, та він не розтулить рота, поки не довідається, де він, що за люди його допитують.

Сказавши це, замовкає, чекає, щоб Абст примусив його відповідати. Тоді все, що він розповість далі, буде переконливіше.

– Гаразд, – погоджується Абст. – Я командир потаємної німецької установи, особливої військової групи. Ви перебуваєте в нашому сховищі. От і все, що я можу повідомити.

Абст бачить: співрозмовник здивований, розгублений, все ще сумнівається. Посміхнувшись, він простягає руку до однієї із кнопок на краю стола.

– Пост номер один, – чути в динаміку Глюків голос. – Слухаю, шеф!

Абст торкається пальцем ще однієї кнопки.

– Пост номер два, – лунає у відповідь, і Карцов упізнає голос Вальтера.

– Перевірка. – Абст приймає руку, звертається до Карцова. – Годі, чи все ще вагаєтесь? А втім, – іронічно додає, – вороги могли вивчити німецьку мову лише з однією метою – обдурити таку поважну персону, якою, безперечно, є ви!

Карцов починає розповідь. Він називає місто на Каспії, де народився і виріс, номер будинку і квартири свого шкільного товариша, наводить подробиці його біографії. Це точні відомості. Якщо Абст має змогу перевірити їх, за наслідок можна не боятися. В думці Карцов просить пробачення у Ганса та його батька. Обидва вони – справжні патріоти, антифашисти. Рейнхельт-старший добровольцем пішов на фронт у перші дні війни. Щодо Ганса, то він хворів, і тому його мобілізували порівняно недавно…

Абст слухає не перериваючи. Він так само сидить за столом, напівзаплющивши очі, руки лежать на колінах. Можна подумати, що він куняє.

Зате папуга безперервно рухається. У нього раптом почався приступ веселощів. Лускаті лапки з міцними зігнутими кігтиками так і бігають по сідалу, масивний дзьоб довбає ланцюжок, яким птаха прикуто до жердини. Ланцюжок дзвенить, папузі це подобається – на певний час він завмирає, схиливши голову, наче прислухається, і знову починає плигати.

Ось папуга невдало, повернувся, ланцюжок зашморгнув другу лапку, і, впавши з сідала, птах повиснув униз головою. Абст підводиться, розплутує пташку і садить на місце.

– Розповідайте, – каже він. – Отже, чотири місяці тому вас мобілізували. Що було далі?

– Мене направили до Мурманська. Ви знаєте цей порт?

– Ви офіцер?

– Так, мені присвоєно звання капітана медичної служби. Я б не дезертирував, та…

– О-о! До того ж ви ще й дезертир! – Абст посміхається. – Ну-ну, що ж примусило вас кинути військову службу у росіян? Розповідайте, це дуже цікаво.

– Я прибув до частини. А незабаром з'ясувалося, що її відправляють на фронт.

– Так і слід було сподіватися… Що ж, ви не хотіли воювати проти своїх? Патріотичні почуття не дозволили вам підняти зброю проти німців?

– Так.

– Дуже похвально. А що завадило б вам, прибувши на фронт, перейти до німців? Ви не подумали про таку можливість?

– Перебіжчику не ймуть віри. Особливо, якщо цей перебіжчик від росіян. А втім, ви це добре знаєте. Ви самі виловили мене в океані, доправили сюди, хоч я й не просив про це, а тепер смієтеся з мене, не вірите жодному моєму слову. Що ж, за це не докорятимеш. Я на вашому місці, напевно, зробив би так само.

– А ви відверті, пане дезертир!

Карцов розводить руками, мовляв, нічого іншого йому не лишається.

– Розповідайте, що було далі.

– Далі? – Карцов робить паузу. – Чесно кажучи, говорити далі не хочеться, бо далі сталося те, чому ви й зовсім не повірите.

– І все-таки…

– Випадок звів мене з моряком союзного конвою, що привіз до Мурманська військовий вантаж. Мій новий знайомий виявився американцем німецького походження. Ми хутко потоваришували, знайшли спільну мову. Можливо, тому, що обох нас доля позбавила батьківщини… Коротше, я ризикнув і заговорив з ним відверто. І ось перед відплиттям конвою він приніс мені одяг. Я переодягнувся. У моїй кишені морська книжка та інші папери, які дозволять пройти в порт…

– Він узяв вас до себе на судно?

– Уявіть, так. Він боцман, сховав мене в приміщенні для якірного ланцюга. Там я просидів чотири доби. А на п'яту, коли ми були далеко в морі, нас торпедували. Транспорт затонув. Я чудом врятувався.

Карцов розуміє, що Абст йому не вірить. Та він і не ждав іншого. Проте головне попереду…

– Ви, певна річ, запам'ятали назву корабля, на якому пливли, можете вказати місце й день катастрофи?

Запитання не застукало Карцова зненацька. Він знає, що відповісти. Того року гітлерівські підводні човни, діючи групами, або, як тоді казали, «вовчими зграями», часто атакували транспортні каравани, що йшли до радянських портів. Один такий наліт на великий конвой, коли він уже пішов у зворотний рейс, було здійснено місяць тому. Німці потопили кілька суден, а кораблі охорони, в свою чергу, послали на дно ворожу субмарину. Повідомлення про бій конвою з фашистами обійшло всі газети. Готуючись до бесіди з Абстом, Карцов відновив у пам'яті подробиці. І тепер упевнено називає дату й приблизне місце події. Він хотів було вказати й номер одного з загиблих транспортів, та в останню мить передумав. Навряд чи повинен бути надмірно точний у своїх свідченнях чоловік, який стільки перетерпів.

– Тепер про корабель, на якому я плив, – каже він. – Транспорт не мав назви. На борту були цифри. Білі цифри на сірому корпусі. Які, не запам'ятав. Я довго плавав у холодній воді, а це не сприяє зміцненню пам'яті.

– Зачекайте! Що ж, кораблі конвою не підбирали людей з торпедованих суден?

– Не знаю. Мабуть, ні. Там таке робилося!.. Мені здається, уцілілі транспорти прискорили рух, щоб швидше піти з небезпечного місця.

– Як же ви врятувались?

– Конвой було атаковано, коли почало смеркати. Кілька годин я плавав серед уламків. На мені був надувний жилет, і я підібрав ще один.

– Де це трапилося?

– Гадаю, в Баренцовому морі.

– А ви уявляєте, де перебуваєте тепер?

– Загалом, уявляю.

– Відстань із Баренцова моря до нас ви пропливли на своєму надувному жилеті?

– Цю відстань я проплив на борту судна. Мене і ще кількох чоловік підібрало британське госпітальне судно. Як виявилося, воно йшло в ці води. Наскільки я міг збагнути з розмов матросів, десь тут міститься військово-морська база союзників.

– Як ви знову опинились у воді? Що трапилося з судном?

– Його також торпедували.

– Торпедували госпітальне судно?

– Так, і порівняно недалеко звідси.

– Німецькі підводники потопили госпітальне судно, що мало розпізнавальні знаки?

– Судно мало здоровенні хрести на бортах і на палубі і все-таки дістало в бік дві торпеди. У вас, напевно, є змога перевірити мої слова. Адже це сталося зовсім близько. А втім, я не сказав, що торпеди були німецькі. Само собою зрозуміло, я їх не бачив. Та через чверть години після загибелі судна, коли я борсався у воді, прилетів літак. За кілометр од мене він скинув у море бомби. Кого він бомбив? Напевно, підводний човен.