Текст книги "Безумці"

Автор книги: Александр Насибов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 16 страниц)

Шостий розділ

За дверима кроки… Важке човгання. Карцов прислухається.

– Глюк? – Він запитально дивиться на Рішер.

– Інший. Вальтер.

– Знаю: радист?

– Він і радист, і керує краном, і обслуговує електростанцію.

– До речі, про станцію. Енергії витрачається багато: освітлення, камбуз, зарядка акумуляторів торпед, підводних буксирувальників… Що це за станція? За допомогою динамо обертається мотор? Але ж його не чутно. І звідки береться пальне?

– Мотора нема. Приплив і відплив обертають турбіни з генератором, а той заряджає акумулятори. Так мені пояснив Абст.

– Де містилася станція?

– Акумулятори в далекій печері. Її замкнено. Ключ у Вальтера. Решта під водою. Де – не знаю, це таємниця.

Запитуючи, Карцов думає і про інше. Останні півгодини він із скрупульозною точністю відновлював у свідомості все те, що знає про свою пацієнтку, заново оцінював поведінку Рішер, кожне її слово, аналізував Абстове ставлення до неї. І все це задля того, щоб переконати себе заговорити з нею відверто. Треба з'ясувати, з ким маєш справу, з'ясувати негайно, зараз. У нього нема часу ждати – події розгортаються бурхливо.

Та це риск – він оддає себе в її руки. Хай навіть вона чесна людина, але досить одного її необережного слова, душевної слабості, якщо Абст, запідозривши недобре, вчинить їй допит…

В котрий раз він напружує всю свою волю, щоб почати розмову, і… не може.

Знову кроки за дверима, тепер уже – кількох чоловік, напевно тих самих полонених^ їх ведуть назад. Отже, сталося!..

Фарфорова чашка, яку тримав Карцев, падає на підлогу і розбивається.

Він сідає на табуретку, довго дивиться на скалки. Кроки в коридорі стихають.

– Послухайте, Рішер, – каже він, не підводячи голови, – як ви сюди попали? Я не можу повірити, що ви разом з ними. Ви тут примусово?

– Ні.

– Ні? – Він з зусиллям випростовується, оглядає хвору. – Отже, добровільно?

Рішер мовчить. Вона лежить у ліжку, поклавши руки на перину. Голова відкинута назад, оті заплющені, волосся розсипалося по подушці.

– Тоді мені лишається припустити одне, – повільно мовить Карцов. – Мені лишається припустити, що вас послали до Абста з якимсь особливим дорученням, про яке він і не здогадується. Я не помилився?

Рішер мовчить.

– Хто ви така? – перепитує Карцов.

– А ви? – раптом запитує дівчина.

– Я ненавиджу націстів, – признається Карцов. – Я тут, щоб боротися з ними. Я не той, за кого мене вважає Абст. Знаю, він мені не довіряє, тільки використовує, поки не приїде новий лікар… Ось усе, що я можу сказати про себе.

Рішер мовчить.

Що вона знає про цього чоловіка? Дуже небагато. Перед тим як привести його вперше, Абст сказав: «Доля ласкава до вас, Марто. Лікар приїхав раніше, ніж ми могли припустити. Здається, йому можна довірити групу. Він прийде на інструктаж. Поясність новенькому тільки те, що конче потрібно для обслуговування людей. Ніяких екскурсів у минуле, ніяких імен. Коротше, він сторонній. Він тут тимчасово. Сподіваюсь, ви розумієте мене?»

Вона була здивована, схвильована. Як Абстові пощастило так швидко роздобути лікаря? Це можна пояснити тільки тим, що новачок приїхав підводним човном, котрим передбачалося відвезти на материк її, Марту. Але якщо прибула зміна, чому Абст не дозволив їй поїхати? Є лікар, а він усе-таки затримав її. З якою метою? В чомусь вона помилилася? В Абста виникли сумніви, і він не хоче одпустити її? Так, напевне, саме так.

Хто він такий, Ганс Рейнхельт? Мабуть, працівник однієї з численних служб військової розвідки.

Марта була певна, що підкреслена недовіра до новачка з боку Абста і його помічників – це просто маневр, розрахований на те, щоб приспати її пильність. Підозра зміцніла, коли Вальтер приніс їй обід і побіжно кинув кілька слів про Рейнхельта: він, мовляв, попав у грот випадково, припливши з якогось торпедованого транспорта.

Отож, Рейнхельт – провокатор. Вона повірить йому, буде щира, і тоді…

Та ось цей чоловік вийняв руку з кишені, розтулив кулак, і вона побачила у нього на долоні касету з плівкою. Отже, Рейнхельт бачив, як вона знімала плавця. Бачив і не сказав. Нишпорив у її тайнику, витягнув звідти касети і, звичайно, записи, що зберігалися на дні розколини. Витягнув і… не показав Абстові?

А може, Абст уже знає про них?

Рішер дивиться Карцову в очі, дивиться довго, уважно. Він витримує її погляд. Він сидить, поклавши на коліна міцні руки. У нього відкрите лице, високе чоло. Обличчя молоде, а кучеряве волосся наче присипано пудрою. Невже це Абстів однодумець, провокатор?

Але що робитимуть фашисти, якщо вони викрили її тайник, проявили плівку, прочитали записи? Навіщо її лікують? Навіщо лишили на свободі, не знищили? Адже їм уже все відомо.

Рішер пригадує слова Вальтера про нового лікаря. А що як Вальтер не збрехав і Рейнхельт справді стороння людина, яку Абст використовує доти, поки не видужає вона?

Карцов розуміє її стан, терпляче жде. Ось він ледве ворухнувся на своїй табуретці, зітхнув.

– Звичайно, – каже він, – за всіма правилами і законами конспірації нам треба придивлятись одне до одного протягом багатьох тижнів, можливо – місяців. І тільки потім можна ризикнути… Я це усвідомлюю. Але у нас нема часу. Я зробив перший крок. Тепер ваша черга. Будьте ж відверті! Хто ви така? Розвідниця?

Рішер ледь-ледь хитнула головою.

– Ні? – Карцов розгублено тре долонею чоло. – А як же камера? Адже ви робили зйомку, і – я певен – таємну! Ви робили на власний страх і риск? Кому може знадобитися ваша плівка?

– Німцям.

– Німцям, сказали ви? Яким німцям? Зачекайте, зачекайте, чи не хочете ви переконати мене…

Рішер трохи піднімає руку.

– Запам'ятайте, – неквапливо каже вона, – запам'ятайте, Рейнхельт: я ні в чому не хочу вас переконувати.

Карцов замовкає.

– Дайте мені сигарету, – просить Рішер. – Дякую. – Вона бере сигарету, запалює її. – Скажіть, Рейнхельт, ви давно з Німеччини?

Вони зустрічаються поглядами, і Карцов відчуває, що не зможе збрехати.

– Марто, – каже він, – ви повинні знати: я ніколи не був у Німеччині. Я зовсім не німець…

Він розповідає про себе.

Закінчивши, дивиться на хвору, немічну жінку. На чолі у неї виступили крапельки поту.

– Знаєте, я наче скинув важкий тягар. Тепер у мене стільки сил! Ми боротимемося, Марто! Але для цього треба, щоб ви одужали. Повірте, ви одужаєте, і скоро. Тільки мобілізуйте всю свою мужність. Всю мужність, всю свою волю, всю до останку. Ви ж дужа, Марто!

– Ні, – шепоче Рішер, – ні, не можу…

– Неправда! Тоді я збрехав Абстові про рефлекси, що з'явились у вас в ногах. А сьогодні я їх намацав! Вони ще надто слабкі, і я не хотів казати. Та, присягаюся, ще, трошечки, і я вчитиму вас ходити!

Рішер рвучко сідає у ліжку.

– Але зрозумійте ж, – кричить вона, – збагніть же нарешті: я видужаю, і він уб'є вас!

Пауза. Марта повільно схиляється на подушку. В замку повертається ключ. Входить Абст. Він бачить: хвора нерухомо лежить у ліжку, осторонь, біля столика з медикаментами порається лікар.

– Закінчили, Рейнхельт?

– Давно, шеф.

– Ідіть до себе в кімнату.

Вузька довга печера. Ліворуч, уздовж стіни, суцільні нари, на яких сплять плавці. Над головою кожного – табличка. Двадцять два чоловіки на нарах, двадцять дві таблички над ними. Прізвищ нема, тільки імена. Кожен, хто живе тут, повинен лежати на своєму місці. Такий порядок. Його запровадив Абст.

Десь посередині в цьому ряді – вільне місце. Знято й табличку. На ній було написано «Гейнц».

У далекому кінці печери, навкіс од нар, вмуровано в підлогу металеве ліжко, на якому лежить Карцов.

Між ліжком і виходом з приміщення – безумці, що перебувають під його наглядом. Якщо скоїться недобре, йому звідси не вибратись. Абст наказав вцементувати ліжко саме тут: новий лікар, знаючи, чим загрожує йому недогляд в обслуговуванні плавців, краще виконуватиме свої обов'язки.

В печері неспокійно походжає радист. Він тільки-но увійшов, перекинувся з Карцовим нічого не значущими словами й ходить з кутка в куток.

Карцов стежить за ним. Ось Вальтер зупиняється біля нар, оглядає сплячих, звичним рухом бере сигарети.

– Не можна палити. Наказ шефа.

Радист висмикує руку з кишені, секунду вагається, потім рішуче сідає на ліжко:

– Йшов із радіорубки. Дай, думаю, зазирну: як там почуває себе лікар? От скільки їх, героїв. – Він підборіддям вказує на сплячих. – Та хіба мислимо, щоб одна людина впоралася з такою юрбою!

– Дякую, Вальтер. Поки що все гаразд… У вас був сеанс зв'язку?

– Як звичайно.

– І, певна річ, нічого нового?

Понад два місяці минуло відтоді, як Карцов утік з лінкора, але він ні на хвилину не забуває Джаббових слів про початок великого наступу німців у центрі Росії і про контрнаступ радянських військ. Що відбувається на батьківщині? Чи успішно діють наші війська? А може, Радянська Армія, обливаючись кров'ю, відступає під ворожим натиском?

– Ну гаразд, куріть, – дозволяє Карцов, бо бачить, що німець і досі мне в руках сигарету. – Куріть, Вальтер. Одну сигарету можна. Ви гість. Гостеві треба зробити приємне, правда ж?

– Дякую, лікаре! – Клацнувши запальничкою, радист прикурює. – Гість, сказали ви? Що ж, гість так гість.

– Поки що гість, – багатозначно підкреслює Карцов. – Думаю, ми з вами ще погосподарюємо тут, га?

Радист широко всміхається.

– То що нового в світі? – знову запитує Карцов.

– Як вам сказати, лікаре… – Вальтер мнеться. – Нам інші станції слухати не можна. Хіба що перехопиш десяток фраз, поки настроюєшся. А загалом, доброго мало.

– Знову, мабуть, Роммель затупцював в Африці?..

– Та не в Африці справа! – з досадою перериває Вальтер. – Росія, ось що головне, лікарю! А там, бачу, дали маху. Е, та що казати!..

Він зітхає і, шпурнувши недокурок, підводиться.

Підводиться й Карцов. Ледве стримуючи розбурхану радість, він проводжає німця до дверей, зачиняє за ним.

«Дали маху!» – повторює про себе.

Ці слова можуть означати тільки одне: наступ фашистів не вдався, їх женуть з радянської землі, нищать!..

Нари губляться в півтемряві. Чути важке дихання плавців. Хтось перевертається, мурмотить. Ось, здається, один сів, опустив ноги на підлогу.

Карцов вмикає світло. Ні, всі лежать. Усе гаразд.

Гаразд! Зараз він так ясно побачив господаря цього «порядку», його довгасте лице із гадючими очима і вологою відвислою губою.

– Нічого, – бурмотить Карцов, лягаючи в ліжко, – нічого, він дістане своє! Тепер уже недовго…

Що треба в першу чергу? Рішер повинна спробувати дістати ключ од сейфа, де зберігаються респіратори, зброя, підривні заряди. Тільки б роздобути ключ, а там уже він діятиме.

Та минає хвилина, і в серце заповзає туга. Припустімо, пощастило б знешкодити фашистів. Що він робитиме далі? Випливе з грота й подасться до союзників? А Марта? Залишиться віч-на-віч з безумцями? Можна сподіватися, певний час вона продержиться – доки є запас препарату. А потім? Що коли до скелі раптом прийде черговий підводний човен, а Марта буде одна?

З далекого кінця печери долинув рух, стогін. Плавець сів на нарах, тре кулаком очі.

– Лягай, – наказує Карцов, – зараз же лягай, Оскар! Спи, Оскар, спи.

Людина покірно лягає.

Карцов опускає голову на подушку, розслаблює плечі. Він довго лежить, заплющивши очі. Марно. Сон не приходить.

Кроки в коридорі. Повільно відчиняються важкі двері. Він схоплюється з ліжка, вмикає світло. Біля дверей Абст. За ним у пітьмі тунелю стоїть хтось іще.

– Все гаразд, Рейнхельт?

– Так, шеф. – Карцов іде назустріч. – Тільки Оскар поводиться неспокійно.

– Що саме? Симптоми?

Абст підходить до нар, нахиляється і довго дивиться на плавця.

– Вранці приведете його до мене. Дуже добре, що не упускаєте жодної дрібниці, Рейнхельт. Я задоволений вами.

Карцов механічно киває. Він думає про того, хто стоїть за дверима. Чоловік ледве помітний. Але це не Глюк і не Вальтер.

Тим часом Абст сідає на ліжко.

Сідає й Карцов. Уперше він бачить Абста неголеним. І волосся, яке завжди акуратно розчісане, тепер розкуйовджене. Вигляд у Абста дивний.

– Стомився, – каже він, перехопивши погляд Карцова. – Дуже стомився, Рейнхельт. І це не тільки фізична втома. Сказати відверто, тут і перекинутися словом нема з ким, окрім вас. Боже, як я ненавиджу тріумвірат, через який мільйони німців одірвано від сімей, вони бідують, зазирають в очі смерті!..

– Тріумвірат? Ви маєте на думці…

– Росіян, британців та янкі! Я мрію про час, коли нарешті їх буде зламано Ось заплющую очі й бачу: фюрер підіймається з-за столу; зім'явши воєнні карти, шпурляє в корзину для сміття. Урочисто проголошує: «Quod erat faciendum!» Це латинь, Рейнхельт. «Що й треба було зробити!»

Карцов нахиляє голову.

– Ну, а якщо станеться неймовірне і битву буде програно? – веде далі Абст. – Що тоді?

Карцов знизує плечима.

– Напевно: «Honesta mors turpi vita potior!»[30]30
  Почесна смерть – краще, ніж смерть ганебна (лат.).


[Закрыть] Чи не так?

– Та ви скарб, Рейнхельт! – регочучи вигукує Абст. – Подумати тільки, виросли серед варварів, а латинь знаєте, як рідну мову!.. Цитату ви навели чудову, але вона не годиться. Звичайно, ми переможемо. В Німеччині фюрер кує нову зброю перемоги. Ті, хто на фронті, також діють не покладаючи рук. Сказане стосується і нас з вами. Ми робимо велику справу. Запевняю, незабаром ми добряче попсуємо нерви нашим ворогам. Що б ви сказали про зброю, яка поражає в повітрі, на воді, під водою, поражає беззвучно, незримо, без промаху?..

– Це дуже цікаво, шеф! Ви, я бачу, не тільки лікар, але й талановитий технік.

– Машину придумали інші. А я тільки випробовую її… Так ось, – веде далі Абст, – я прийшов, щоб сказати: нас жде напружена робота. Найближчим часом я сподіваюсь гостей. Серед них мої друзі і дехто з начальства. Вони приїдуть подивитись наше сховище. А потім усі ми візьмемо участь у важливій операції. І я прошу вас подвоїти старання по лікуванню фрейлейн Рішер. До їхнього приїзду вона повинна видужати… До речі, ви матимете змогу негайно ж поїхати.

«Негайно поїхати!» Після розмови з Мартою Карцов чудово розуміє смисл цих слів.

– Який термін, шеф? – запитує він, намагаючись, щоб голос лунав буденно, рівно.

– Не більше тижня. Сім-вісім днів.

– Я старатимусь.

– Чудово. Поспішайте, Рейнхельт. Вас давно ждуть у Німеччині.

– Дякую. Одне запитання: я вирушу разом з фрейлейн Рішер?

– Вона залишиться. Деякий час вона буде тут. Ви зустрінетеся з нею пізніше, через півроку. У вас буде про що поговорити, правда?

І Абст дружньо поплескує Карцова по коліну.

– Дякую, шеф. – Карцов збентежений. – Ви вельми добрі до мене. Я б хотів віддячити вам тією ж монетою.

– Ви й так робите достатньо, Рейнхельт… Тепер про те, що стосується особисто вас. У крихкій шкаралупі ви подолали десятки миль бурхливого моря. Витримавши це випробування, ви показали себе дужою і вольовою людиною.

– Я тільки намагався врятуватись.

– Ну, ну, не прибіднюйтесь!.. Потім ви ризикнули – залишили шлюпку й попливли, щоб дістатися до скелі. Ви були виснажені, в морі ревів шторм, та ви витримали. Ви допливли, а той, другий, не зміг. І я роблю висновок: ви не тільки вольовий чоловік, але й чудовий плавець. Ось я й подумав: а що коли наш молодий, енергійний лікар навчиться працювати під водою? Чим він гірший за Глюка або, скажімо, за мене самого? Треба тільки, щоб він навчився користуватися респіратором, підводним движком та іншими пристосуваннями… Я правильно міркую?

– Авжеж, шеф.

– І у вас є таке бажання?

– Я згоден, – відповідає Карцов. – Більше того, вашу пропозицію я розцінюю як велику довіру до мене. Мої акції ростуть!

– От і чудово! – Абст підводиться. – Тренування розпочнете завтра. Я дам вказівки Глюкові. Він буде вашим інструктором.

– Глюк – славний хлопець.

– Чудово! – повторює Абст. – А тепер прийміть ще одного до вашої групи… Заходь! – каже Абст тому, хто весь цей час стояв у коридорі.

Чоловік переступає поріг. Він у фланелевій сорочці і в'язаних штанях.

Карцов вдивляється в його темне від загару обличчя, обрамлене кучерявим чорним волоссям, і, хоча чоловік переодягнений, він упізнає одного з тих, кого недавно зустрів у тунелі.

– Його звуть Бруно, – каже Абст. – Лягай, Бруно! – Він рукою вказує на нари: – Лягай і спи!

Чоловік іде до нар і лягає горілиць, розкинувши руки, спокійно заплющує очі.

– Бідолаха! – зітхає Абст. – Скільки не ходили біля нього – ніяких зрушень. На жаль, безнадійний. Завтра ви дослідите його, Рейнхельт, і доповісте.

І він виходить.

Залишившись на самоті, Карцов сідає на ліжко, стискує долонями голову.

Так минає кілька хвилин.

Новачок спить, рівно й глибоко дихаючи.

Карцов нахиляється до нього, розглядає його лице, чоло, очні яблука, щільно закриті червонуватими повіками, вилиці, скроні.

Ніяких слідів операції.

Він ще ретельніше вивчає обличчя людини. Праве віко чисте. А на лівому, вгорі, майже під самою бровою невелика темна шкурочка. Немов присохла грудочка бурої грязі.

Кров!

Ось звідки проник у мозок тонкий ріжучий інструмент. Абст розправився з новою жертвою. А в підземеллі ждуть своєї черги ще четверо. Завтра, ні, може, ще сьогодні їх спіткає та ж сама доля.

У новачка оголено частину грудей. На темній шкірі фіолетові смуги. Татуїровка? Карцов розстібає комір його сорочки. Так, татуїровка. В центрі грудей майстерно зображено схрещені весла й водолазний шолом з круглим ілюмінатором. А під малюнком текст: «Матір божа, оберігай славного хлопця Бруно Гарріту. Спеція, 1938 рік».

Напис італійською мовою.

Карцов повільно йде в кінець печери. Зупиняється біля плавця під табличкою «Марко». У того кругловиде лице з м'яким профілем, пухлі губи, русява борода. А очі, пам'ятає Карцов, блакитні, великі. Колись у них жила, мабуть, хитрувата сміховинка…

Хто він – серб, болгарин? Можливо, українець?

Поруч лежить Зігмунд – цей, напевно, поляк. Сюди можуть привезти й росіян, і американців, і англійців!

Карцову здається – він бачить німецькі табори військовополонених з юрбами приречених, бачить Абстових агентів, котрі перегортають картотеки, опитують в'язнів, мацають їхні м'язи… «Людський матеріал» відібрано. Це фахівці, котрих не треба вчити працювати під водою. Їх вивозять і на підводних човнах транспортують сюди. Полонені не хочуть служити ворогові? Та Абстові й не потрібна їхня згода. Коротка безпомилкова операція – і загін слухняних смертників-торпедистів готовий. Вони не виявляють невдоволення, сумнівів, страху!..

Карцов бачить міста в руїнах, палаючі села, висаджені в повітря заводи, палаци, бібліотеки. І скрізь – трупи, тисячі трупів. Ті, що лишилися жити, будуть приречені на рабську покірність і отупіння. Адже переможцям потрібна робоча худоба. Таке, за Гітлеровим задумом, скоїться в Радянському Союзі, потім у Європі і, нарешті, в усьому світі.

Чи варто дивуватися з того, що чинить у своєму таємному лігві Артур Абст? Те, що він робить з кількома десятками людей, Гітлер має намір зробити з мільйонами.

Карцов повертається і чвалає у свій куток. Сівши на краєчок ліжка, виймає з кишені сигарету.

Раптом він схоплюється, стискає кулаки. Він збагнув, навіщо Абст запропонував йому вивчити ремесло водолаза. Його, Карцова, буде знищено не одразу, ні. Спершу йому зроблять операцію, і він займе місце на цих же нарах!

Сьомий розділ

Карцев зашнуровує на нозі довгий широкий ласт.

– Не дуже туго, – попереджає рудобородий.

– Знаю. – Карцов намагається вдати такого собі самовпевненого дилетанта. – Знаю, дорогий Глюк. Головне, щоб ця штука не впала з ноги. Тому й прив'язую її міцніше.

І він удає, ніби з усієї сили стягує шнурок.

– Ану, облиште! – Глюк рішуче розпускає шнурівку. – Щільніше не треба. Якщо перетягнете, судорога зведе стопу, а то й усю ногу. Бовтатиметесь, як падло в ополонці. Добре, коли поруч опиниться партнер і витягне з води. Ну, а якщо ви один-однісінький відпливли на милю од берега, а в респіраторі нема вже кисню? Що тоді? Каменем підете на дно. Запам'ятайте, лікарю: під водою не жартують!

Смакуючи подробиці, він розповідає про випадки, коли водолази гинули від кисневого сп'яніння або отруєння вуглекислотою, від баротравми легень, кесонної хвороби, від зубів акули чи просто від переохолодження організму.

Глюк бачить: його учень, ще хвилину тому такий самовпевнений, тепер явно боїться.

– Пройняло! – злорадно вигукує він.

– Ще б пак! – Карцов з побоюванням дивиться на лагуну, що простяглась біля ніг. – Адже, кажучи відверто, я й плавати як слід не вмію. Так, тримаюсь на воді, гребу помаленьку… От що! – Він рішуче схоплюється, скидає з ноги ласти, взуває повстяні черевики. – Зараз я піду до шефа. Я сам добровільно виявив бажання навчитися вашому ремеслу. Отже, можу й відмовитися. Пошлюсь на вас: «Глюк розповідав про небезпеку, про яку я й гадки не мав». Адже ви підтвердите мої слова?

– Що ви, що ви! – перелякався рудий. – Сідайте, лікарю, на місце. Ото який ви, бігме! Все взяли за щиру правду. І я гарний – базікаю, а ви й повірили. Ану лишень, давайте ногу, я зашнурую ласт. Та не бійтесь, інколи у воді, серед риб, безпечніше, ніж тут, у нашій компанії. Так-то, лікарю… Тепер другу ногу… Готово. Ану, тріпніть ступнею, та дужче. Ще дужче, лікарю! Ніби хочете скинути кліща.

Карцов трохи підіймає ногу, робить короткий, різкий змах. Литий каучуковий ласт пружинить.

– Ну й чудово! Спускайтесь у воду. Поплавайте з чверть години. Тільки не здумайте брасом – нічого не вийде. Для ластів годиться лише повільний кроль. Дивіться, лікарю. Отак…

Наставник лягає на скелю й показує, як треба рухати ногами, плаваючи кролем.

– Зрозуміли?

– Ясно. Можна у воду?

– Давайте. І не баріться, сьогодні ви повинні узнати ще багато чого.

Карцов стягує светр.

– Ого, – вигукує Глюк, розглядаючи його міцне, мускулясте тіло, – та ви, лікарю, стали красенем! До будь-якої дівчини поткнетесь – помре від щастя.

Замість відповіді Карцов незграбно стрибає у воду.

Тепла, лагідна вода! От якби на повній швидкості перетнути лагуну з краю в край! Але Кравцов безпорадно кружляє навколо трапа, старанно імітуючи побоювання, страх глибини.

– Не так! – гукає Глюк, перехилившись через поруччя трапа. – Не розмахуйте руками, ноги розслабте, дійте ними м'якше, наче лінуєтесь або дуже втомилися.

Карцов і далі бовтається, здіймаючи піну та бризки. Сильний сплеск.

Плигнувши у воду, Глюк безцеремонно відтягує Карцова од скелі.

– Морока з вами! – кричить він. – Ану лежіть спокійно. Тепер повільно рухайте ногами. Запам'ятайте: нога працює вся, до кінчиків пальців. І не бійтеся зігнути коліна. Працюйте ногами вільніше, м'якше.

Хвилин через десять Карцов дозволяє собі трохи «освоїти» кроль. І ось уже, рухаючи ластами, він пливе геть від трапа. Ласти – дивна штука. Вони вдвічі збільшують швидкість плавця, заощаджують багато сил.

– Так, так, – задоволено мурмотить Глюк, – нічого, лікарю! О, що це ви? – стурбовано гукає він, бачачи, що Карцов раптом зачастив руками, закашлявся, повернув і поспішає назад.

– Втомився, – тяжко дихає Карцов, – втомився і… серце.

– Що ви відчули? – допитується наставник. – Задихнулися, ковтнули води?

– Не знаю. – Карцов бере його за руку. – Несподівано потьмарилося в очах. Тільки жодного слова шефові. А то злякається, заборонить. У мене це змалку – раптом непритомнію. Та нічого, я неодмінно навчусь. Жодного слова шефові, Глюк. Обіцяєте?

Карцов старанно розігрує роль новачка. Німців варто переконати, що учень виявляє запал, у нього багато апломбу, та нема здібностей, і мине чимало днів, доки він буде готовий до самостійних спусків під воду.

Треба виграти час, треба, щоб Марта видужала, почала ходити.

Тим часом Глюк, підтримуючи учня, допомагає йому підпливти до трапа, вхопитися за поруччя.

– Піднятися зможете? – питає він.

Карцов повільно підіймається по трапу, часом усім тілом повисаючи на супутникові.

– Легше, – застерігає рудобородий, – легше, а то шубовснемо разом. Міцніше тримайтесь, упевненіше ступайте.

Нарешті вони на майданчику. Глюк рушником насухо витирає учня.

– Мені сподобалися ласти! – заявляє Карцов.

– «Сподобалися»! Злякались!

– Дурниця! – Карцов усміхається. – Гадаєте, скис? Ось відпочину, й знов у воду. Це здорово, що придумали ласти, хай їм біс! Цікава штука.

– У воду я вас сьогодні не пущу, – зауважує німець. – Досить, наплавались. Вчитиметеся на березі. Візьмете респіратор, звикнете до шолому й балонів, а там побачимо.

Він бере прогумовану брезентову сумку, виймає дихальний апарат.

– Бачили такі?

– Не доводилося…

– Це респіратор системи Дрегера.

Глюк докладно пояснює будову приладу, призначення окремих частин.

Карцов слухає неуважно. Всі кисневі дихальні апарати діють за єдиним принципом. Респіратор, яким він користувався під час навчальних спусків під воду, також мав сталевий балон із стисненим киснем, редуктор, гумовий дихальний мішок, систему клапанів, шолом і, нарешті, пристрій для поглинання вуглекислоти. Коротше, він у всьому вже розібрався і з Глюковим респіратором може пірнути хоч зараз.

– Ну, – повторює наставник, – ознайомилися, зрозуміли, в чому сенс? Дивіться!

Коротким точним рухом він натягує шолом на голову, кладе палець на кнопку клапана. Гумовий мішок спухає – туди з балона вривається кисень.

– Увага! – глухо долітає до Карцова.

Глюк робить кілька глибоких вдихів, висмоктуючи кисень з мішка, знову наповнює його, показує, як перекрити вентиль балона.

Потім знімає шолом.

– От і все.

– Можна спробувати?

– Катайте.

Карцов хапає апарат, силкується натягнути шолом.

– Та не так квапливо, лікарю! Далебі, ви як дитина. Встигнете й поплавати, і надихатися. Спочатку розберіться що й до чого… Ну, давайте!

Апарат пристебнуто на грудях, Карцов надів шолом. Німець зацікавлено спостерігає, як учень дихає. Дивак, він частить, поспішає, витрачаючи втричі більше кисню, ніж потрібно. А втім, це неминуче. Згодом прийде досвід, і все буде гаразд.

Несподівано шия у Карцова червоніє. Він ривком стягує шолом:

– Мало не задихнувся!

Глюк регоче, тицяє пальцем туди, де гофрований шланг з'єднується з маскою. Тут металевий патрубок з клапаном і краном, який німець непомітно перекрив.

Карцов жартівливо погрожує йому, відкриває кран, пробує, чи добре надходить кисень.

– Добре, – задоволено каже. – А тепер подихаємо У воді.

– Не сьогодні. – Глюк жестом зупиняє учня. – Ви, лікарю, стомилися, варто відпочити. Та й у мене справи: треба зустрічати шефа.

– Як це – зустрічати? Де ж він? Я недавно розмовляв з ним. Він просив…

– Був, та загув! – Задоволений власним дотепом, рудобородий хрипло регоче. – Саме так – загув. Але скоро має повернутися.

– Ну, хоча б з півгодини у нас є? – капризно тягне Карцов. – Пустіть мене у воду на півгодинки, Глюк!

– Гаразд, лікарю, – вирішує наставник. – Гаразд, натягніть шолом. От який ви наполегливий! Хоч кого вмовите. Тільки глибоко не йдіть – метрів на п'ять, не більше. Та я й не пущу вас глибше – працюватимете на сигнальному кінці.

Він надягає Карцову пасок із свинцевими вантажами, обв'язує талію плавця тонким плетеним тросом, ще раз перевіряє підгонку та справність респіратора. Водночас дає поради: як «промивати» дихальний апарат, виводячи з нього зіпсоване повітря, як регулювати свою плавучість і миттю звільнятися від паскових вантажів, якщо в цьому виникне потреба.

Карцов дуже хвилюється, бо задумав дещо ризиковане: коли все піде добре, сьогодні він заволодіє респіратором.

– У воду! – наказує рудий. Пірнальник неквапливо сходить трапом.

Ось його ноги торкнулися води, занурилися по коліна, по стегна. Ще трошки, і вода сягає підборіддя. Тепер перед шоломом гойдається вода лагуни, наче Карцов притулився до стінки акваріума… Ще трохи – і вода наполовину закрила скельця шолома.

– Вперед! – підбадьорює Глюк. – Не бійтеся!

І він пускає сигнальний кінець.

Карцов підіймає руку, махає нею в повітрі. Потім голова його щезає під водою.

Деякий час він нерухомо висить у водяній товщі. В яскравих променях прожектора здається, що кругом блакитний світний серпанок. Поступово світіння слабшає – під впливом паскових вантажів Карцов помалу опускається. Видимість дедалі гіршає, незабаром його ноги ледь помітні – вони немов вплавлені в скляні сутінки.

Тиша, спокій.

Повиснувши на сигнальному кінці, Карцов відпочиває: нелегко вдавати схильного захоплюватися простачка, сміятися, жартувати, коли знаєш, що перебуваєш під загрозою гіршого навіть ніж смерть.

Тиша, спокій. При кожному вдиху й видиху чітко клацають респіраторні клапани – немов метроном лічить підводний час.

Отже, зроблено все, щоб Глюк (а значить і Абст) повірили, що лікар захопився новою справою, охоче йде під воду, все бере за чисту монету і ні про що не здогадується.

Але це – найлегше.

Тепер починається головне – треба затягти навчання, доки не видужає Марта. Крім того, остаточно вирішено: у найближчі хвилини він викраде респіратор.

Деякий час Карцов просувається вздовж стіни, вимережаної заглибинами та розколинами. Ось, здається, придатна щілина.

Несподівано трос, на якому висить Карцов, починає рухатися. Часті ривки – сигнал водолазові негайно виходити на поверхню.

Що сталося на майданчику? Невже доведеться відкласти задумане? Ні, не можна – невідомо, чи трапиться ще така нагода.

Мляво працюючи ластами, Карцов помалу підіймається. Одночасно він розв'язує вузол троса. Так, добре. Трос ледве тримається. Тепер дужий ривок, і все буде гаразд…

Він на поверхні.

– Возитесь! – кричить рудобородий, широкими кільцями вибираючи трос. – Лізьте хутчій!

Наполовину піднявшись з води, Карцов затримується на трапі.

Глюк бачить: учень важко дихає, рухом руки просить допомоги. Міцніше спершись ногами, Глюк тягне троса. Карцов дереться і раптом, різко відкинувшись, падає у воду.

Ривок – і Глюк з тросом у руках летить до центра майданчика.

На майданчику гомін, метушня. Вальтер, що тільки-но підігнав кран до лагуни, плигає з сидіння, поспішає до Глюка, допомагає йому підвестися.

Німці налякані: лікар, за якого вони головою відповідають перед Абстом, пішов під воду – один, без страховки!

Глюк скидає светр і пірнає. Незабаром він на поверхні.

– Погано видно! – кричить він. – Біжи по респіратор! І знову поринає.

А в цей час Карцов, влаштувавшись у розколині під водою, осторонь трапа, стежить за поверхнею лагуни. Він бачить, як двічі пірнав Глюк, як потім він зник, піднявшись по трапу. Через хвилину-другу німець спуститься вже з дихальним апаратом. Тоді від нього не сховаєшся.

Пора спливати.

Не знімаючи шолома, він одстібає респіраторні лямки. Відімкнуто аварійний замок паска, і брезентовий ремінь із свинцевими пластинами запхнуто в розколину. Тепер потрібно випустити кисень з гумового мішка, інакше респіратор спливе… Так, добре. Апарат з порожнім повітряним мішком покладено під вантажі. Та Карцов ще в шоломі. Останній вдих. З мішка висмоктано залишки кисню. До кінця перекрито вентиль і респіраторний кран. Тепер апарат може лежати у воді скільки завгодно.