Текст книги "Безумці"

Автор книги: Александр Насибов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 16 страниц)

Четвертий розділ

Високий худорлявий комодор[23]23
  Комодор – перший адміральський чин у військово-морському флоті деяких країн.


[Закрыть] читає вголос папір, який тримає обома руками. Ліворуч і праворуч від нього – офіцери. В мундирах, при кортиках і орденах, вони стоять як на огляді.

Три офіцери – це військовий суд. Карцова відокремлює від них стіл, накритий, зеленим сукном.

Є і четвертий член суду – той самий поважний лейтенант, що брав участь у перших допитах Карцова і марно намагався схопити Абста. Тепер він виконує обов'язки секретаря, сидячи за столиком, який поставили для нього в кутку.

Тут і матрос Джабб, ще один конвоїр та два майори, що розмістилися біля дверей.

Все це відбувається на борту лінкора, в салоні, де тиждень тому надміру самовпевнений капітан-лейтенант влаштував ставку віч-на-віч Карцова та Абста. Відтоді Карцов не бачив цього офіцера: допитували плавця, виловленого в бухті, чини морської контррозвідки. З тими, хто перебував під слідством, вони розмовляли по десять-двадцять годин підряд, були ввічливі, пригощали кавою та сигаретами і… не вірили жодному слову з того, що він повторював і повторював, спершу гаряче і запально, а потім, у міру того, як втрачав надію, дедалі байдужіше і млявіше.

Вони беззаперечно встановили: в бухті, біля молу, в одну й ту саму хвилину вартові помітили, а патрульний катер виловив двох диверсантів – чоловіка, який сидить оце перед ними, і його партнера. Той, другий, був у гумовому костюмі, мав кисневий прилад для дихання під водою. Відповідаючи на запитання слідства, він установив особу свого колеги, засвідчив, що тому було доручено мінувати крейсер. І справді, незабаром корабель злетів у повітря. Випадок допоміг втекти чоловікові в гумовому костюмі. Той, що лишився, мусить відповідати за диверсію.

Карцов сперечався, пояснював смисл Абстових свідчень, але старший слідчий, літній чоловік у чині майора, був непохитний.

– А що коли припустити протилежне? – казав він. – Вас затримали, ви знаєте: з хвилини на хвилину під корабельним кілем вибухнуть заряди. Тому ви прикидаєтесь ягням, усе звертаєте на товариша. І ось ми бачимо ваші вирячені очі, сповнені жаху, чуємо схвильований голос: «Крейсер! Рятуйте крейсер!». Ви ж чудово знали: вибух неминучий, уже ніщо не врятує корабель!

– Я кажу правду, я радянський моряк.

– Мені ще не доводилося бачити радянських моряків, які татуїрували б на своїй шкірі німецькі імена, та ще латинськими літерами.

– Я все пояснив.

– Вигадали, хочете ви сказати!

– Пояснив.

– А це як поясните?

Карцову показали радіограму. Виявляється, вони все-таки радирували на материк, а звідти було зроблено запит у Москву. І ось відповідь: командування радянського Військово-Морського Флоту засвідчує загибель корабля згаданого класу з усім екіпажем такого-то числа, в такому-то квадраті. Засвідчено також прізвище лікаря. А в кінці сказано: «На лівій руці капітана медичної служби Кирила Карцова татуїровки не було».

– Ні в штабі флоту, ні навіть у штабі з'єднання, до якого входив мій корабель, не могли знати про татуїровку.

– Хто ж знав?

– Мало хто. Вона біля самого плеча – щоб показати її, я повинен скинути кітель, сорочку.

– Хто ж міг знати все-таки про татуїровку? – наполягав слідчий. – Відповідайте, я даю вам змогу виправдатися.

– Члени екіпажу корабля, де я проходив службу.

– Люди «вашого» корабля, які нині мертві? – Слідчий не приховує глуму. – Ви маєте рацію, це дуже хороші свідки. Чи не рушити за їхніми свідченнями у нептунове царство?

– Та я напам'ять перелічив увесь екіпаж мого корабля, назвав імена людей, їхні флотські звання, навіть вказав приблизно вік кожного. А ви не визнали за потрібне передати в Москву цей найважливіший доказ того, що я – це я!..

– Мені здається, що корабель, про який ідеться, ваші колеги не потопили, а захопили. Люди з нього загинули або попали в полон. Така сама доля спіткала і корабельного лікаря. Хто міг завадити вам, розвідникові й диверсантові, визубрити два-три десятки імен? Фашисти можуть утяти й не таку штуку!

– Ще аргумент: ви бачите, як добре я знаю російську мову; було запрошено перекладача, і він…

– Не гірше ви знаєте й німецьку.

– Прошу вас, надішліть у Москву моє фото!

– Не бачу сенсу. А втім, якби я й хотів, це неможливо.

– Чому?

– Більд з метрополією не працює. Літаки туди не літають. Лишається надіслати з випадковим судном. Довго. За цей час ви стільки встигнете!..

– Утечу?

– В усякому разі, спробуєте.

– Але ми на острові.

– Еге, не вдавайте з себе жовторотого!.. Старшина Дінкер, якого було призначено невідтупно стерегти вашу персону, вчора прийшов з проханням. Він, бачите, сумнівається у тому, що ви німець. Ось і завітав просити старанно в усьому розібратись… А Дінкер втратив на війні батька. Від самого слова «наці» його кидає в жар. І цього хлопця ви змогли обкрутити круг пальця й прибрати до рук! Звичайно, він чесно про все доповів. Можу повідомити: ви його більше не побачите. Дінкерове місце займе матрос Джабб. Він виловлював вас із води. Він чув, як вас викрив ваш же колега. Словом, мені здається, що Джабб саме той чоловік, який потрібен для нагляду за такою хитромудрою бестією, як ви. Спробуйте навести йому полуду на очі, доможіться цього, і я скажу: ви сам диявол!.. А втім, завтра вашу справу буде закінчено.

– Мене судитимуть?

– Звичайно.

– А навіщо суд? Ви вважаєте мене німцем, а військовополонених треба…

– Он як ви закручуєте? – Майор глянув презирливо. – Не треба плутати. Ви не військовополонений.

– Хто ж я?

– Ви не були в армійській формі своєї країни, коли попали до нас, не змогли показати відповідного військового посвідчення. Тому вас судитимуть як диверсанта і вбивцю.

– А що загрожує диверсантові й убивці?

– Боюсь, що не зможу вас підбадьорити. На милість можна сподіватися тільки в одному випадку. Ви знаєте в якому?

– Я повинен дати цінні свідчення?

– Дуже цінні, які б переважили тягар вашого злочину.

– Але я не німець! – Карцов стомлено потирає скроні. – Зрозумійте, ви помиляєтеся!..

Ця остання розмова із слідчим відбулася вчора. А сьогодні Карцова судять. Точніше, вже судили, бо зараз читають вирок.

Процедура була короткою. Оголосили формулу обвинувачення. Задали кілька запитань і вислухали свідків – Джабба і що двох матроів. Далі комодор радився, спершу з сусідом праворуч, потім – ліворуч. Секретар подав аркуш паперу. Комодор переглянув його, зробив кілька виправлень, дав підписати членам суду.

Це і є вирок, який зараз читають.

Конвоїр Джабб кладе руку Карцову на плече, підборіддям вказує на суддів. Він пояснює: вирок прочитано, тепер слід вислухати його вдруге, в німецькому перекладі.

Карцов механічно киває. Він неуважний, млявий, не може зосередитися. В голові плутанина з уривків спогадів, образів. Часом щось тисне на серце, в грудях з'являється біль. І все, що йому хочеться, це піти звідси, повернутися до своєї залізної конури на форпіці[24]24
  Форпік – носовий відсік на судні.


[Закрыть], де вій принаймні лишиться на самоті. Джабб до уваги не береться. Останні два дні він невідступно поруч, та Карцов не помічає його, наче матрос – це деталь камери, частина її обстановки.

Несподівано перекладач і троє суддів, на яких дивиться Карцов, розпливаються у велику пляму. Вона тремтить, хилиться…

З допомогою Джабба він підводиться на ноги. Ї хоч читання вироку триває, він майже нічого не чує. У нього від болю розламується голова.

Ось перекладач опустив папір, зняв окуляри.

– Зрозуміли все? – запитує він, суворо кліпаючи віями.

Карцов мовчить.

– Вас присудили до смерті! – Перекладач витріщив очі, надув щоки. Маленький, з надмірно розвинутим підборіддям, він вельми пишається місією, що випала на його долю. – Як лазутчика й диверсанта, вас буде страчено. Згідно з статутом, вирок військового суду оскарженню не підлягає.

Карцов повертається і повільно йде до дверей. Пропустивши його, конвоїри прямують слідом. Він виходить на палубу.

Широка бухта сяє в промінні яскравого південного сонця. Вода нерухома, вдавлені в неї важкі корабельні тіла – також. А на ледь окресленому обрії чітким трикутником проектується самотня скеля. Дивно, що Карцов не помітив її. Адже плив повз неї. Коли б затримався там на годинку, все б могло бути інакше…

Хилиться до обрію сонце. Ще трохи, і воно покине синє небо, щоб потонути в синій густій воді. І сонце, і море, і небо такі ж, як і того дня, коли він урятувався з човна, що гинув. Але тоді в його серці жила надія. Так, поруч плила акула. Та він був вільний, він боровся! Він переміг її! І ві безсилий перед людьми. Врятуватися з фашистського полону, утекти від акулячих зубів – тільки для того, щоб тебе вбили союзники!..

Думки мляво рояться в голові. Карцов нерухомо стоїть біля борту. Йому не заважають. Та конвоїри поруч, він відчуває їх потилицею, спиною…

Ззаду Джабб простягає руку. Поміж вказівним і великим пальцями з жовтими обкусаними нігтями затиснуто сигарету, інші тримають запальничку. Карцов бере сигарету. Джаббові пальці ворушаться, кришка запальнички відскакує, і Карцов прикурює від малюсінького вогника.

Після перших затяжок наморочиться в голові. Та це швидко минає.

І знову дивиться він на далеку конічну скелю. Чому так вабить до себе цей камінь? У його морі, біля входу до рідної бухти, теж височить відлюдний горбатий острів…

Докурив сигарету. Хочеться ще! Обернувшись, він дивиться на Джабба. Той мовчки подає пачку.

Карцов бере сигарету, розминає в пальцях і… завмирає, нахилившись до запальнички, яку підніс Джабб. Він бачить: на палубі лежить невелике долото – інструмент закотився в шпігат[25]25
  Шпігат– пристосування для стоку води.


[Закрыть], і його майже не помітно.

Наступної секунди Карцов діє автоматично. Пальці розтуляються, і сигарета падає. Нахилившись, він піднімає її. Другою рукою Карцов ніби спирається на палубу біля шпігату, і тому долото опиняється під долонею…

П'ятий розділ

Вони лежать на койках, які злегка гойдаються: Джабб горілиць, Карцов на боці, підклавши руки під щоку. Койки підвішені поряд. І Джабб, якщо заманеться, може дотягтися до Карцова. Коли-не-коли він так і робить: не повертаючи голови, перевіряє, чи все гаразд із засудженим.

Джабб вартує Карцова в камері. По вузькому коридору, яким карцер сполучається з палубою, ходить ще один вартовий.

Засудженого пильно охороняють. Він не повинен утекти. Він не повинен сам позбавити себе життя. Це зроблять інші, яких, можливо, вже призначили. Їх, напевно, буде двоє, якщо його повісять, і чоловік п'ять-шість, коли задумали розстріляти. Він не пам'ятає жодного слова вироку і не знає, яку смерть йому визначено. Правда, можна запитати – Джабб поруч…

Карцов зітхає. Щоразу, коли він лишається на самоті з своїми думками, вони несуть його на батьківщину. Ось і тепер він сповнений дум про рідний край. Дуже тяжко на серці. Він переконує себе, що найважче позаду – минуло два воєнних роки, а ворогові не пощастило захопити Москву, форсувати Волгу, перейти через Кавказькі гори. Та подейкували, що цього літа німці почнуть новий генеральний наступ на всьому фронті. І от літо минуло. Що тепер там, на сході?

Джабб витягає руку з-під подушки, кладе перед полоненим грубу книжку з металевою застібкою. Карцов здивовано роздивляється оправу білої лакованої шкіри, на якій сріблом витиснено лотарінгський хрест.

– Візьми і погортай, – почав Джабб. – Побори свою гординю, помолись, хлопче!

Карцов мовчки відсуває книжку. Джабб бере її, долонею проводить по оправі, наче змахує порох. Лице у матроса зосереджене. Руки, в яких він благоговійно тримає молитовник, тропіки тремтять.

Карцов стежить за ним. Через кілька годин Джабб помре. Джабб і, напевно, той другий, що розмірено ходить коридором. Карцов може повернути собі свободу тільки за таку ціну. До дрібниць продумано план втечі, точніше, план того, як вибратися на палубу. А там доведеться діяти відповідно до обставин. Коли йому пощастить, він непомітно дістанеться до борту і по якірному ланцюгу спуститься у воду. Далі треба вислизнути з бухти і, опинившись за молом, плисти у відкрите море: може, зустрінеться якийсь корабель.

Отож знайденим на палубі долотом він уб'є Джабба. Потім треба постукати в двері кулаком, двома подвійними ударами, як це робить Джабб. Почувши такий сигнал, другий вартовий – це перевірено! – зразу ж відсовує засув.

Карцов лежить горілиць, склавши на грудях руки. В думках він бачить кожен свій крок, бачить Джабба, який конає на підлозі в калюжі крові. Хто він, цей натроє з грубим бугристим обличчям і світлими, майже безбарвними очима? Клерк, дрібний крамар, комівояжер? Ні, не схоже. Найімовірніше, тягнув лямку десь на заводі чи в порту. Вдома, звичайно, лишилася сім'я: у таких кремезних та неквапливих завжди багато дітей…

Розчиняються двері. На порозі майор контррозвідки – той, що вів справу Карцова.

Джабб стрімголов скочується з койки. Конвоїр, що чергує в коридорі, вносить брезентові розніжки, ставить їх біля стіни і йде.

Джабб також іде до дверей.

– Відставить, – каже майор. – Будете тут!

– Єсть, сер.

Майор звертається до Карцова:

– Я повинен поговорити з вами. Встаньте і підійдіть.

І ось вони сидять на табуретках, за метр один від одного. В протилежному кінці камери, широко розставивши ноги і заклавши руки за спину, притулився до перегородки Джабб. Койки ще гойдаються, по стіні плигають чорні потворні тіні.

Майор починає розмову без зайвої балаканини. Вирок буде виконано негайно – розпорядження вже зроблено. І, якщо засуджений хоче врятувати собі життя, треба поквапитися. Вирок не можна скасувати або оскаржити. Але старший військовий начальник, в даному разі комендант бази, має право дати помилування…

Майор веде далі. Карцов стежить за ним. На вигляд це спортсмен. Шкіра на його обличчі рожева, гладенька. В очах, голосі багато енергії. І тільки сивувате волосся та зморщені руки свідчать про те, що офіцерові не так уже й далеко до старості.

Тим часом майор розгортає папір.

– Прочитайте! – наказує він Карцову. Карцов читає:

КОРВЕНТЕН-КАПІТЕНУ АРТУРУ АБСТУ. ОПЕРАЦІЯ «БЕЗУМЦІ». ДЕНЬ X – 5 ЛИПНЯ 1943 РОКУ. КАН.

Прочитавши, він опускає папір, запитально дивиться на контррозвідника.

– Підписано: Кан, – неголосно каже майор. Він ховає документ і, закинувши голову, дивиться на Карцова. – Що вам відомо про операцію «Безумці»?

Карцов знизує плечима.

– Цей папір попав до нас у руки позавчора, – веде майор. – Поблизу бази ми потопили ваш підводний човен. Ідучи на дно, він, на щастя, опинився на рифах, порівняно неглибоко. Водолази проникли до нього, витягли сейф із командирової каюти. Документ, належним чином опечатаний, зберігався у відділі сейфа, що мав механізм знищення… Як бачите, є всі підстави гадати, що ті, хто надсилав його, вважали документ важливим. А на конверті – тільки прізвище та ім'я, які нам ні про що не кажуть. Хто такий – Абст? Що це за операція «Безумці»? Ви повинні про неї знати.

Карцов не витримує. Кинувшись до майора, він хапає його за барки, піднімає з табуретки, трясе.

– Зрозумійте, – люто кричить він, – зрозумійте, я росіянин, росіянин!..

Джабб насилу відтягує полоненого.

Майор обсмикує на собі мундир, пригладжує волосся.

– Хочете знати, чому я такий наполегливий? – каже він тим самим рівним, спокійним голосом. – Бачите, ви прибули до нас п'ятого липня, тобто того самого дня, який оголошено початком операції «Безумці». Погодьтесь, ми маємо всі підстави робити деякі висновки! Ми ще раз просимо, розкажіть усе, що знаєте. Ви можете зробити людству важливу послугу. Я уповноважений заявити, що ваше становище одразу зміниться на краще. Вислухайте мене уважно. Отож, ваші плавці атакували базу. Можна не сумніватися, що буде й друга спроба, і третя. Словом, вони не забуватимуть нас. І ось ми склали план. У ту мить, коли на базу нападуть, ви тікаєте. Вас доставлять безпосередньо на територію Німеччини або однієї з країн, окупованих її військами. Все буде виконано бездоганно, ніхто не матиме найменшого сумніву в тому, що ви врятувалися чудом, завдяки своїй винахідливості та сміливості… А потім ви розпочнете працювати. Ви допоможете нам ліквідувати кораблі й бази, з яких діють підводні диверсанти. І я запевняю, що жодна волосинка не впаде з голів відважних німецьких воїнів, яких з вашою допомогою ми візьмемо в полон. Закінчиться війна, і вони повернуться додому, неушкоджені й здорові. А кінець, як ви розумієте, вже близько. Після тяжкої поразки, якої зазнали ваші армії на російській річці Волзі, Німеччину ніщо не врятує. Ось чому, допомагаючи нам, ви допоможете і своїй країні. Вона приречена. Вона тим більше приречена, що не дрімають Америка та Британія. Могутність союзників величезна. Тому людина, що за цих умов прискорює закінчення війни, діє благородно.

– Я радянський офіцер, – втомлено каже Карцов.

– Це ваше останнє слово?

Трохи зачекавши, майор підводиться. Тепер у нього лице старої людини. Певно, він дуже сподівався завербувати того, кого вважає за німецького диверсанта.

Майор повільно йде до дверей. Біля виходу він обертається.

– Чи не вважаєте ви, що мій візит і моя пропозиція, так само як і суд над вами – інсценівка?.. Можливо, ви гадаєте: «Це зроблено для того, щоб змусити мене сказати правду». Помиляєтесь. – Майор морщиться, наче в нього болить голова. – Щойно ви втратили свій останній шанс. Дуже шкода, бо я чомусь маю до вас почуття симпатії.

І він виходить.

Виждавши, Джабб сідає на табуретку, торкається плеча полоненого.

– Слухай, а ти даремно відмовився. Погодився б, та й по всьому. Ну що тобі, важко? Майор сказав правду – фашистам одна дорога. Чого ж упиратися? Чи ти, хлопче, з двома головами – однієї не шкода?

Джабб останні дні нервує; він придивляється до засудженого, і його мучать сумніви. Їх посіяв дружок – той самий старшина Дінкер, котрого за вимогою майора контррозвідки списали на берег. Чекаючи на катер, Дінкер вибрав хвилину і, озираючись на всі боки, поманив товариша пальцем.

«Джабб, старина, – зашепотів Дінкер, – вони повісять росіянина! Я вибув з гри, ти починаєш її. Я нічого тобі не раджу, та поговори з ним, як слід поміркуй. Може, щось і зробиш для бідолахи».

Джабб заціпенів. Він мало не заїхав Дінкеру в писок: наберешся з ним халепи!..

Дінкер поїхав. І ось Джабб другу ніч не спить. А ця остання розмова із смертником, як кажуть, доконала матроса. Подумати тільки: чоловікові запропонували життя, свободу, а він анітелень! І що воно за один? Гітлерівський фанатик? Але запеклий фашист не вдавав би з себе росіянина. Та ще після суду й вироку, коли все вирішено. Він би використав будь-яку можливість, щоб повернутися до своїх і знову взяти зброю до рук. Так хто ж ця людина? Невже Дінкер мав рацію?

Десь на палубі б'ють склянки. Корабельний дзвін-ринда дзенькає глухо, тоскно. «Наче по небіжчику», – думає Карцов.

Два подвійних удари. Це означає: двадцять дві години.

Час втечі наблизився. Зараз усе буде вирішено. Карцов неквапливо засовує руку в кишеню, вологими пальцями стискає долото…

І розтуляє руку. Він раптом зрозумів, що не зможе вбити матроса.

Що кілька секунд внутрішньої боротьби, і він кладе долото на стіл. Повільно човгає до койки.

Джабб дивиться на долото нерухомим поглядом. Отямившись, хапає його, проводить пальцем по гострому лезу. Як інструмент опинився у засудженого? Яке мав призначення? Для чогось чи для когось?

– Мене хотів убити? – розгублено мурмоче він. Полонений стоїть у дальньому кутку камери, відвернувшись до стіни.

Джабб підходить, зупиняється позад нього:

– Чого ж не вбив? Ми ж вороги! Я виловив тебе з води. На суді свідчив проти. Тепер охороняю, поки за тобою не прийдуть…

Карцов мовчить.

Матросові очі наливаються кров'ю. Згорбившись, він простягає тремтячі кулаки. Його велике, міцне тіло здригається від напруження.

– Відповідай! – ричить він. – Відповідай, будь ти проклятий! Чому не вбив? Чому?

Карцов різко обертається.

– Та зрозумійте ж, – мало не кричить він, свердлячи матроса ненависним поглядом, – зрозумійте, я росіянин, росіянин!..

Вони сидять на брезентових табуретках в дальньому кутку камери. Джабб тре хусточкою лоба, очі, щоки, запалює сигарету, гучно сякається і зітхає.

– Правильно, все правильно, – буркотить він. – Правильно, що відмовився від майорової пропозиції. Звичайно, націсти хутко б розкусили, який ти німець!.. То що ж нам робити, як діяти? Ти не думай, я б плюнув на все і пішов до майора: так, мовляв, і так, надсилайте новий запит. Але думаю, що буде не користь, а шкода. Спишуть, як Дінкера. Ще й відлупцюють. Ах, дурень я, не повірив йому. Хоча знав – Дінкер кілька років працював у Росії. Підписав контракт з фірмою – і гайда до Рад будувати завод. Слухай, він не прибрехав: він і справді працював у місті, звідки ти родом?

– Так…

– Ну й ну! – шепоче Джабб. – Он воно як може бути… І він закидав тебе запитаннями: зараз, мовляв, виведу його на чисту воду! Так було?.. Ти повинен знати: після розмови з тобою він одразу пішов до майора, не злякався. Там йому відмовили – хотів до самого адмірала дійти. А вийшло: списали хлопця з корабля, та ще й посадили на тиждень. Це означає – не сунь носа не в своє діло…

– У мене прохання.

– Кажи!

– Можна надіслати листа?

– Ні.

– Перехоплять?

– Розумієш, він запізниться… – Джабб супить брови, відвертається.

– Отже, мене… скоро?

– Завтра.

– Все одно, – повторює Карцов, – все одно, треба надіслати листа!

– Я все розмірковую, що б таке вигадати, – задумливо каже матрос.

– Пізно!

– Пізно, коли вб'ють. Доти не пізно. – Джабб стискає кулаки. – Чи сам вирішив накинути на шию зашморг?

– Але що можна зробити?

– Тікати! – вигукує Джабб.

Карцов приголомшено дивиться на, матроса. А Джаббові очі блищать від збудження.

– Тікати! – рішуче повторює він. – Ти ж сам хотів… Тепер пропоную я! Може, відмовишся?

– Я втечу, а вас судитимуть.

– Буде суд чи ні, це поки що тільки балачки. Найімовірніше, якось минеться. Звичайно, вліплять так, що шкіра тріщатиме. Але ж заради такого… – Джабб хапає Карцова за груди. – Тікай, росіянине! Можливо, зустрінеш конвой – кораблі часто проходять північніше бази. Якщо трапиться таке, тоді все гаразд. А ні – то краще загинути в морі, ніж гойдатися в зашморгу!

– Тікаючи, я таким чином підтверджу…

– Та ніякого дідька ти своєю смертю не доведеш. Уб'ють, і край! І годі базікати! Слухай, що скажу. Так ось: ти тікаєш, а потім я щось придумаю і надішлю вісточку. Напишеш сторінку, я й перешлю. На той випадок, коли щось трапиться в дорозі…

– Як же ви все влаштуєте?

– А тобі який клопіт?.. – Схаменувшись, Джабб зосереджено дивиться на годинник. – Часу, хлопче, в обріз. Піду принесу папір, напишеш листа. А потім – з богом! До світанку повинен вибратися з бухти.

– Котра ж тепер година? – не витримує Карцов.

– Майже двадцять три.

Карцов ходить з кутка в куток, намагаючись ступати повільніше, дихати розміреніше.

Мрії несуть його далеко за межі залізної клітки. Губами він відчуває смак вільної морської води. Ось мчить до нього гострогрудий красень з червоним прапором на гафелі. Він наближається, він зовсім поряд. Карцов кричить, простягає до нього руки. І тоді з безодні постає конічна скеля. Вона росте, заступивши корабель. День згасає, все потонуло в темряві.

Він трясе головою, щоб одігнати безглузду примару. Як лине час! Здається, Джабб тільки-но пішов, а нагорі вже знову пробили півгодини.

По трапу чути кроки.

Двері відчиняються. Це майор.

Чого він прийшов? Невже матрос таки звернувся до нього?..

Карцов примушує себе неквапно піти до койки, лягти й заплющити очі. Він чує: майор зупинився поруч.

– Я гадав, що наостанку вам усе-таки захочеться побачити мене, – каже контррозвідник.

Відповіді нема.

– А де Джабб? – питає майор у вартового в коридорі.:

– Не знаю, сер. Він недавно пішов. Повинен бути з хвилини на хвилину. Та ви не турбуйтесь, тут усе гаразд.

Джабб не ходив до майора! Радість, що нахлинула, знову змінюється гострим неспокоєм. Він от-от повернеться, майор покличе його, затримає…

– Прощавайте! – каже контррозвідник. І ще хвилину стоїть біля дверей.

Лишившись на самоті, Карцов полегшено зітхає. Проте небезпека ще не минула – майор може зустріти Джабба на трапі, на палубі.

Час лине, лине…

Кроки в коридорі. Знову майор? Джабб?

Ні, до камери входять вартовий і незнайомий матрос. Обидва озброєні. Опівночі на кораблях усіх морів та океанів зміняються вахти. Ось і тут, біля карцера, заступає на пост новий вартовий. Один передає засудженого, другий приймає його.

Ринда сповіщає про початок нової доби. А Джабба все нема. Чому? Відімкнути свій рундук, взяти блокнот і перо – справа однієї хвилини, а його нема вже понад годину.

Вдалині чути рокіт. Схоже на стугін турбін корвета. Незабаром долинають удари глибинних бомб, які скидають перед входом до бухти, щоб відігнати німецькі субмарини.

Що коли підводні диверсанти перебралися через бони і саме в цю мить підвішують заряди до корабельних кілів? Знову загримлять вибухи, почнеться руханина, бухту яскраво освітять, і про втечу не може бути й мови.

Карцов стискає руками гарячий лоб. Джабб, де ж він, чому не йде?..

Пів на першу ночі. Через чотири години світанок, після нього, якщо не пощастить втекти, для засудженого вже не буде ні дня, ні вечора.

І раптом хтось торкає його за плече.

– Джабб, – шепоче Карцов, – Джабб!..

– Ну-ну, – мурмоче матрос, – годі нервувати. Ось папір та ручка. Не барися, пиши.

– До кого?

– До російського уряду. Сміливіше пиши, одверто. Я придумав, як влаштувати, щоб лист дійшов. Тут одного матроса зовсім списують. Надійний хлопець, не підведе. Доставить лист в метрополію. А там, переказували, тепер багато ваших хлопців. Комусь з них і передасть. Спритно?

– Так, так! – Карцов вдячно киває, а тим часом перо швидко біжить по паперу.

Списано сторінку, другу.

– Досить! – наказує Джабб.

Карцов закінчує листа, згортає аркушики.

– Візьми конверт. Не забудь адресу.

Карцов великими літерами виводить: «Передати до Наркомату оборони СРСР».

Джабб бере листа, ховає на грудях.

– Все буде гаразд, – бадьоро говорить він. – От побачиш, ми ще повоюємо!.. А тепер слухай новину. Це – щоб сила в тебе зросла перед важкою справою. Так от: ваші дали націстам по зубах, добре дали, хлопче!

– Де?..

– Я, бач, забув, як воно зветься, це місто. Не так уже й далеко від Москви. П'ятого липня німці почали наступ. Непогано почали. Та росіяни були напоготові. Тиждень оборонялись, а тепер пішли вперед. Тільки-но радіо сповістило: націсти перелякалися і тікають. Отакі справи! Тож вище голову і дивись веселіше.

Карцов хапає Джабба за плечі, пригортає до себе, міцно цілує.

У широко розкритих світлих матросових очах спалахують вогники – вогники радості, подиву. Чи таке здалося Карцову? Можливо, Джабб все-таки сумнівався щодо полоненого і тільки тепер остаточно повірив йому? Чи не тому він так довго не повертався?

– Довелося вичікувати, – каже Джабб, наче відповідаючи Карцову. – Колишній вартовий не випустив би тебе вночі. А новий – страшенна роззява. Скажу, що в заарештованого болить живіт, він і не заперечуватиме… Тепер слухай, та уважніше. Як піднімемось на палубу, підемо не туди, де гальюни, а навпростець на бак. Ступи десять кроків, і опинишся біля кнехта лівої скули. А до кнехта підв'язано кінець. Сідай, намацуй його, спускайся за борт. І – з богом! Зрозумів?

– Зрозумів, – поспіхом відповідає Карцов. – Ходімо!

– Зажди! Опинившись у воді, не відпливай од борту, тримай уздовж нього до штевня, а звідти – до бочки, на якій стоїть корабель. Ти повинен допливти до неї і сховатися, раніше ніж я вдарю на сполох. Запам'ятай: у тебе буде хвилини дві, може, три. Встигнеш?

– Постараюсь! – шепоче Карцов, здригаючись од хвилювання.

– І борони тебе боже здіймати шум. Помітять – і ми з тобою – покійники. Гойдатимемось у зашморгу поруч. Це гарненько запам'ятай, не схиб, не підведи мене.

– Зрозуміло. Ходімо ж!

– Зараз хмарно, – веде далі Джабб, – видимість нуль. Вітер з оста, слабкий. Море – два бали. Отож погодка добра. Хоч вітер, здається мені, буде дужчий. Вранці може заштормити… Лінкор стоїть кормою до бон. У тому напрямку й я палитиму, як вдарю на сполох. Арештант, мовляв, кинувся до борту, почав перелазити через поруччя. Тут я, не гаючись, зняв автомат. Всадив у нього півдюжини куль, він і пішов на дно годувати кальмарів.

– Потрібен сплеск від мого «падіння» за борт?

– Буде! – Джабб лукаво мружить очі. – Біля борту напоготові баластина.

– Зрозуміло.

– А ти замри за бочкою. Не дихай. Вичікуй. Поки не погаснуть прожектори і не вгамується гармидер. – Джабб витягає з кишені якийсь предмет. – Голова, бачу, загоїлася. Тримай, натягнеш на неї.

– Навіщо? – Карцов здивовано роздивляється сітку для волосся.

– Натягнеш, коли опинишся в морі. Дно бочки у водоростях. Нарви їх, позапихай в чарунки сітки – буде маскування. Так і пливи: весь унизу, під водою, нагорі сама голова в сітці, з якої стирчить трава. Розумієш? Ногами не дуже розмахуй. Хай тебе несе течія. Якраз потрапиш до бонів. А там – дій, та спритніше.

– Дякую!

Джабб показує невеликий пакет:

– Провізію тобі зібрав: шоколад, цукор. Усе в гумовому мішечку, води не боїться. Передам нагорі. Пакет не повинен попасти до чужих рук. Тому всередину поклав вантаж. Випустиш його – він потоне.

Матрос востаннє оглядає товариша:

– Ну, брате, відвоюємось, шукатиму тебе. Місто, звідки ти родом, я запам'ятав. Ти вже теє… не помри доти!

І він жартівливо тицьнув кулаком у груди Карцова. Він навмисно грубий, у його голосі, жестах бравада. А очі дивляться журливо…

– Ну, все! – Джабб рішуче розрубав долонею повітря. – Рушили!

Він підходить до дверей, стукає.

– У гальюн, – недбало цідить він у відповідь на запитальний погляд вартового. – У хлопця болить живіт.

Одійшовши трохи, вартовий пропускає обох. Джабб бере свій автомат, що стояв у коридорі, відводить затвор.

– Уперед, – командує він.

Палуба зустрічає їх могильною чорнотою теплої похмурої ночі. Періщить дощ. З берега тхне горілим. Тихо, тривожно.

Карцов мимоволі спиняється.

– Йди! – шепоче Джабб і підштовхує його в спину.

Карцов ступає кілька кроків і наштовхується на перешкоду. Це кнехт, про який згадував матрос.

Присівши навпочіпки, він квапливо обмацує литу чавунну колоду. Еге, ось він, трос.

– Хутчій, – чує він Джаббів шепіт, – швидше обертайся. Ось на, тримай!

– Він передає Карцову пакет з шоколадом і цукром.

– Візьми й це!..

Джабб намацує Карцову долоню й кладе в неї важкий плоский предмет. Це складаний матроський ніж.

Ніж і пакет покладено до кишень штанів, в одній з яких уже лежить сітка для волосся.

Карцов стискає руку рятівника. Ковзнувши за борт, він зависає на тросі.

Ось і вода.

Він випускає трос. Той миттю йде вгору – Джабб поспіхом ховає його, щоб не лишилося слідів.