Текст книги "Безумці"

Автор книги: Александр Насибов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 16 страниц)

Дев'ятий розділ

Події розгортаються так швидко, що їх важко збагнути. Дві години тому Абст викликав Карцова й наказав ретельно дослідити плавців, а потім дати їм можливість відпочити. Всі справи відміняються, бо невдовзі передбачається важлива робота.

Карцов повернувся до плавців, а незабаром надійшло нове розпорядження: зранку почати сортування речей на складі та стелажах. Для кожного плавця відібрати два комплекти водолазної білизни, фески, панчохи, рукавиці, гумові костюми, ласти. Все це запакувати в гумові мішки. Роботу закінчити опівдні.

Виходить, майно відправлятимуть? А як же люди? Вони теж поїдуть? Куди? А що коли взагалі вирішено ліквідувати це лігво? Можливо, фашисти вже на грані воєнної катастрофи й поспішають знищити сліди своїх злочинів? Чи не тому такий заклопотаний і похмурий Абст? Але якщо він хоче вивезти плавців, то, звичайно, спершу розправиться із свідками.

Про все це Карцов розмірковує, лежачи в ліжку. Ось він зводить голову, прислухається. Схопившись, поспішає до дверей.

Це – Марта.

– Сюди йдуть три підводних човни, – шепоче вона.

– Навіщо?

– Щоб забрати всіх. Операція «Долар». Вони хочуть…

– Марто, спокійніше!

– А вас він уб'є! Він уже вирішив…

– Це не новина. Та заспокойтесь. Візьміть себе в руки. Кажіть по порядку.

Марта розповідає.

Як і домовилися, вона прийшла до Абста й доповіла, що видужала. Абст зрадів. У всякому разі, їй так здалося. Розмова відбулася в Абстовому кабінеті. Там був і «гість». Він відрекомендувався: лікар Крістіан Галлер. Прикидаючись, ніби кокетує, Рішер похвалила його зовнішність, запитала про вік. Усміхнувшись, Галлер відповів, що народився двічі: тридцять років тому і позавчора. Втрутився Абст, пояснив: позавчора лікар врятувався від смертельної небезпеки, тож має право вважати, що народився знову… Далі Крістіан Галлер зауважив, що тут йому подобається і він залишиться в Абста доти, поки його не виженуть.

– Викрили, і він утік, – зауважує Карцов. – Утік з допомогою Абста. До союзників не повернеться.

Рішер веде далі. Несподівано Глюк доповів через переговорний пристрій, що в перископ бачить якихось звірів. Він так і сказав: «На ості звірі, дистанція десять кабельтових, поводяться спокійно».

Напевно, Абст чекав цього повідомлення. Він перезирнувся з Галлером, підвівся. Рішер наказали йти до радіорубки і змінити Вальтера.

– Нащо він знадобився Абстові?

– Вальтер мав іти до лагуни. Очевидно, в лагуні відбудеться щось важливе.

– Що саме?

– Не зрозуміла. Але Абст збирається випливти з грота. – Рішер розтуляє долоню. Карцов бачить згорнутий в кілька разів аркушик. – Прочитайте. Прийшовши до радіорубки, я незабаром прийняла повідомлення. Зняла копію…

Карцов читає розшифровану телеграму. Вона небагатослівна:

ОПЕРАЦІЯ «ДОЛАР». НА СВІТАНКУ ТРИДЦЯТОГО ТРИ ЧОВНИ ЛЯЖУТЬ НА ГРУНТ ЗА ПІВМИЛІ ДО ЗЮЙДУ. ВІЗЬМУ НА БОРТ УСІХ ПЛАВЦІВ. ТОРПЕДУ МАЮ. ТТ КАН.

– Операція «Долар»?

– Я не знаю, що це таке. Але завтра тридцяте вересня…

– Абст знає про телеграму?

– Її взяв Вальтер. Він увійшов до рубки, коли я закінчувала дешифровку.

– ТТ – ініціали Кана?

– Кана звуть Фрідріх. ТТ – умовний знак. Я помічала: якщо у повідомленні стоїть цей знак, наступний зв'язок Абст проводить сам.

– Коли має бути зв'язок?

– О двадцять першій годині.

– Можна зробити так, щоб у рубці були ви?

– Ні. Хіба що Абст затримається…

Карцов підводиться:

– Марто, вам не віддали пістолета?

Вона хитає головою.

– Зрозуміло… Йдіть, Марто. Не можна, щоб нас бачили разом.

Він проводжає її до дверей.

– Постарайтесь відпочити, набратися сил. Можливо, все скоїться цієї ночі. Що б не сталося, об одинадцятій будьте у своїй кімнаті. Я постукаю… Мужайтеся, Марто!

Вона йде.

Карцов дивиться їй услід.

У неї волосся кольору платини, а очі темно-сині, майже чорні. Хвора, безпорадна, та скільки в ній мужності, внутрішньої сили!..

Йому ввижається. Сонячний день у рідному місті. Широка вулиця пролягла до порту. Попереду – море, воно стоїть зеленою стіною, і білі кораблі наче висять над дахами будинків.

Він обережно веде її. Вона в легкій світлій сукні. В руках букет квітів. У неї завжди буде багато квітів.

Нема ніякої війни.

І всі, кого вони зустрічають, знають про подвиг Марти, усміхаються їй, поспішають зняти капелюха.

Майданчик біля лагуни. Темрява. Тиша.

Карцов обережно пробирається у далекий куток майданчика до стелажів, де височить штабель ящиків, і береться до роботи. Зсунувши кілька ящиків і накинувши на них брезент, Карцов влаштовує собі сховище.

Він бере із стелажа водолазний годинник, заповзає під брезент і лягає якнайзручніше, – ждати доведеться довго. Між ящиками широкі щілини, в які буде видно і майданчик, і лагуну, коли засвітять прожектори.

Скільки часу він пролежить тут? Напевно, півгодини чи годину: будь-що треба з'ясувати, чого й куди поплив Абст. Може, човни вже прийшли? Інакше як зрозуміти слова Глюка про появу «звірів»? Що, коли «звірі» – це кораблі союзників, які Абст хоче знищити?

Карцов лежить долілиць, поклавши голову на руки. Коли-не-коли він трохи підводиться на ліктях, дивиться в щілину. В гроті темно.

Хвилини спливають, на серці дедалі тривожніше. Зростає відчуття близької небезпеки. Він мав щось зробити і забув… Але що саме?

Нестерпне чекання.

На світному циферблаті годинника – пів на восьму. За розпорядком плавцям скоро вечеряти…

Карцов здригається. Забув про плавців!

Ще півгодини тому він повинен був розбудити їх, перевірити, видати кожному препарат… І… забув це зробити.

Треба поспішати, поки є час. Страшно подумати, що станеться, коли він запізниться.

Ставши на коліна, він задкує поміж ящиками.

Пізно!

В гроті засвітилося світло.

З тунелю виходить Крістіан Галлер, Вальтер, Глюк. І з ними хтось іще. Придивившись, Карцов упізнає італійського офіцера.

Всі четверо – скраю майданчика, біля трапа. Дивляться у воду. Пози їхні – чекання. Чого вони ждуть? Чи кого? Звичайно, Абста.

Люстро лагуни темнувате, ніби затягнуте плівкою. Та ось Вальтер повертається до тунельного входу, перемикає рубильник. Спалахують ще два прожектори.

– Пора б йому й з'явитися, – каже Глюк.

– Отаку корівку не просто загнати в хлів! – посміхається Вальтер, підійшовши до колег. – Вона ще й зубки покаже.

– Бр-р! – Глюк мерзлякувато поводить плечима.

В розмову втручається Галлер. У величезній, наглухо закритій порожнині голоси звучать гучно, луна підхоплює їх, підсилює, і підземелля гуде наче величезний дзвін.

Увага людей зосереджена на воді.

– Погляньте! – кричить Вальтер. Усі відбігають од трапа.

І тут же дзеркало лагуни розколюється, наче висаджене тараном. З води сторчма підіймається тупе чорне тіло. Це жива істота. Карцову видно блискуче око, ніздрю, з якої б'є струмочком пара. Ось звір роззявив пащу – грот сповнюється булькотінням, храпом. Ще секунда, й чудовисько на поверхні. Карцов бачить його майже повністю – від квадратної морди до горизонтальних лопатів дужого хвоста.

Сумнівів нема – в гроті сплив кашалот.

Торох!

Кашалот б'є хвостом по воді, пірнає. Точніше, він намагається піти під воду. Але таємнича сила виштовхує його наверх. Велетень гатить хвостом, піднімаючи навколо гори піни, кидається то в один, то в другий бік, марно намагаючись поринути.

Таке триває майже хвилину. Лагуна нагадує ночви з мильною водою. В повітрі карусель білястих пластівців та бризок, що іскряться в променях прожекторів – наче засвічений фантастичний фейерверк. І в цьому хаосі з світла та звуків кидається, борсається чорний звір, більший од паровоза.

Хоч як приголомшений Карцов, та підсвідомо, краєм ока він спостерігає і за людьми на майданчику. Вони стовпилися, схвильовано стежать за тим, що діється. Крістіан Галлер тримає за руку італійця і щось кричить йому.

Тим часом кашалот раптово звертає і мчить до пасма скель у далекому кінці лагуни.

Скелі все ближче, звір пливе швидше й швидше. Ось він біля каміння. Він повинен збочити, якщо ні… Бум! Кашалот з усього розгону вдаряється рилом у скелю, що плоско виступає з води. Він приголомшений, поранений: плями і смуги на воді – це кров. Із роззявленої пащі вихоплюється храп. А кашалот тулиться до каменя, немов намагається утекти від переслідування. Хто ж жене його на скелі?

Звір борсається десь біля скель, хвилювання в центрі лагуни вщухає, і Карцов бачить людину.

Плавець щойно виринув і на буксирувальнику неквапливо наближається до кашалота.

Абст?

Так, «Абст! Сьогодні в нього особливий буксирувальник – довший і грубішій за ті, котрими користувалися плавці. В кормовій частині пристрій, схожий на лійку, розтруб якої обернуто назад. Своєрідним ковпаком з прозорого матеріалу прикрито голову й плечі плавця. Вода обтікає ковпак і захищає людину. Отже, буксирувальник розраховано на підвищену швидкість.

До тіла буксирувальника прикріплено короткий срібний циліндр. На торці циліндра, також захованому під ковпак, – маховички, індикатори. В центрі торця світний квадрат, схожий на екран локатора.

Помітивши людей, Абст піднімає руку. Із скелі йому кричать, аплодують.

Абст повертає маховичок. Світло на панелі гасне. Кашалот перестає тремтіти, немов досі був зв'язаний з буксирувальником, а тепер, коли прилад вимкнуто, зв'язок цей обірвався. Відсунувшись од скелі, він незграбно ворушиться на мілководді.

Тим часом Абст підводить буксирувальник до трапа.

– Бачили все? – долинає до Карцова його голос.

Галлер і Глюк дивляться на італійця, котрого, мабуть, стосується це питання. Той мовчить.

– Я знаю, ви розумний чоловік, лейтенант Пелла. І я хочу, щоб цей спектакль було належно оцінено. Тоді, об'єднавши наші зусилля, ми змогли б…

Абсту не вдалося закінчити.

– Шеф! – тривожно горлає рудобородий. – Бережіться, шеф!

Попередження зроблено вчасно. Кашалот вибрався на глибоке місце й поплив назад. Помітивши людей, він кидається в атаку.

Карцов жде, що Абст мерщій вибереться з води. Проте сталося інше.

Кашалот так і летить на хвилях. Здається, нема сили, що здатна встояти проти його люті. А назустріч рухається буксирувальник. Вони хутко зближуються.

Та ось на торці циліндра спалахнуло блакитнувате світло. Тієї ж миті тварина зникає під водою. Бона немовби спіткнулась.

Майже одночасно зникає Абст.

Невідомо, що діється в глибині. Проте через півхвилини морський велетень знову на поверхні. Абст переслідує його – світло на буксирувальнику яскраве, пульсує.

Кашалот біля каміння. Плескаючи хвостом, він мчить на брилу, що стримить з води. Ліворуч скель менше і вони розкидані, там багато води, можна маневрувати. Абст одразу націлює туди свою «гармату». Кашалот слухняно повертає в протилежний бік.

І ось – удар! Тварина б'ється мордою в кам'яне вістря.

Удар такої сили, що здається, затремтіло підземелля.

Смикаючи хвостом, кашалот падає на бік, виставляючи з-під води товстий білястий живіт.

Буксирувальник гальмує метрів за сорок од нього. Хобот циліндра все ще спрямовано на кашалота. Абст водить ним то в один, то в другий бік, немовби опромінює звіра.

На дошці з приладами світло таке яскраве, наче спалахують блискавки. Світло блимає, і в такт йому хвилі тремтіння проймають кашалотове тіло.

Схоже, що Абст добиває його. Але що за прилад установлено на буксирувальнику? Випромінювач? Напевно, так. Випромінювач невідомої енергії.

Абст звертає, запливає збоку. Немов хоче відігнати кашалота від скель. І справді, здригаючись усім тілом, тварина пливе до протилежного краю лагуни. Її хвіст ледь ворушиться, з глибоких ран у голові юшить кров.

Зібравши останні сили, кашалот пірнає.

За ним поринає Абст.

Десятий розділ

Вже кілька хвилин, як спустіла лагуна. Хвилі стали менші. Вони мляво набігають на каміння, відступають, до ходять до середини озера і там затихають.

А люди нерухомо стоять на майданчику.

– Діло зроблено, – каже Глюк італійському офіцерові. – Тепер шеф вижене звіра на чисту воду й повернеться. Весело, га? Не будьте дурнем, переходьте до нас – теж досхочу натішитесь!

Італієць мовчить.

Вальтер іде до крана, під'їжджає на ньому до лагуни Ось він витягнув шию, нахилився, напружено вдивляється У воду.

– Глюк, іди-но сюди! – кричить він. Рудобородий підходить.

– Онде, біля трапа, бачиш?.. Та он же, он! – Вальтер сплигує на землю, присідає, показує рукою. – Ну, бачиш?

– Матір божа! – мурмотить Глюк. І раптом кричить: – Він! Хай мені очі повилазять, якщо це не він!

Глюк квапливо спускається трапом.

– Диявол! – чує Карцов його голос. – Ніяк не дотягнусь. Подай мені жердину!

– Ногою, – радить Вальтер, – ногою підчепи.

Карцов притуляє лице до щілини поміж ящиками. Що вони знайшли у воді? А втім, яка різниця? Зараз головне – вислизнути звідси, дістатися до плавців, нагодувати їх… Та як це зробити? Варто залишити сховище, і його зразу ж помітять.

Тим часом на трапі з'явився Глюк. Ось він ступив на майданчик, урочисто підніс руку. В його руці… респіратор!

– Сплив, – кричить він, – повернувся до господаря!

Він любовно гладить дихальний апарат, струшує з нього воду.

– Поглянь-но! – дивується Вальтер. – Той самий?

– Він, Вальтер! – Глюк тицяє пальцем у кисневий балон. – Бачиш, пляма? Я сам підфарбував тиждень тому.

– В чому справа? – питає Галлер.

Рудобородий, гмукнувши, підморгує Вальтеру.

– Дурниці, – посміхається він. – Загубили апарат. А тепер, бачте, знайшли.

Так, це респіратор, що його викрав Карцов. Підводний тайник був надійний, доки в лагуні не зчинилася дика колотнеча. Хвилі викинули дихальний апарат з розколини. Свинцевий пояс, відчепившись, пішов на дно. А респіратор сплив – для цього досить, щоб у шланзі або гумовому мішку лишилося трохи повітря. Треба було ретельніше прикріпити вантаж.

Карцов морщиться. Як ускладнилося становище!

– Увага! – кричить Галлер. – Увага, Глюк!

З води виринає Абст. Він підпливає, гальмує біля майданчика, підіймається трапом.

Йому допомагають роздягнутися, поздоровляють, усі горланять, перериваючи один одного. Віддалік мовчки стоїть італієць.

– Ну от, спектакль закінчено, – задоволено каже Абст, сідаючи на камінь. – Потрібен висновок фахівця. Вам сподобалося, лейтенант Пелла?

– Мені було шкода тварини. – Італієць зволікає. – Я хочу піти звідси.

– Воля ваша! – Абст розсердився. – Я гадав, що ми поговоримо. Сьогодні ще є час. Завтра буде пізно. Пізно для вас, лейтенант!

– Нам нема про що розмовляти.

– Навпаки, розмова передбачається важлива… Хвилинку! – Абст звертається до помічника – Глюк, звідки цей респіратор?

Плавець винувато пояснює.

– Певні, що той самий?

– Так ось вона, позначка. – Глюк підіймає респіратор. – Погляньте на горловину балона, шеф. Фарба облупилася, я й підмастив. Бачте: балон сірий, а підфарбовано голубим. Я сам фарбував, шеф.

– Дайте сюди!

Глюк подає респіратор. Абст оглядає його, намагається відгвинтити вентиль балона.

– Скільки разів казав, не загвинчуйте намертво! Ану лишень, одгвинтіть!

– Це не я, шеф…

Абст обертається до другого помічника. Вальтер хитає головою:

– І я до цього непричетний. Глюк тільки встиг виловити його з води, як з'явилися ви. Ну, всі ми кинулися до трапа… Вентиль було загвинчено, шеф.

Абст розлютований.

– А клапанна коробка? – кричить він, – Дивіться, краник перекрито! Хто це зробив?

На майданчику мовчання.

– Хто це зробив? – Тепер Абст тихо цідить слова. – Виходить, сам водолаз? Спустився під воду й там намертво перекрив балонний вентиль і кран у клапанній коробці? Навіщо? Щоб тут же, задихаючись, скинути з себе апарат, вантажі й кулею летіти на поверхню?.. Хочете запевнити мене, що так воно й було?

Карцов чує кожне слово, бачить розлючену Абстову фізіономію – той уже про все догадався, бачить страх і розгубленість на обличчях помічників.

– Я можу розповісти, як усе сталося, – веде далі Абст. – Знайте ж, респіратор було сховано на глибині, а не панічно кинуто в хвилину небезпеки. Спершу його акуратно ізолювали від води, а вже потім запхнули до якоїсь скельної щілини.

– Навіщо, шеф? – шепоче радист.

– Навіщо, навіщо! – Абст злісно мружиться. – Цей тип удавав з себе нетяму. А під водою він працює не гірше за нас! Він сховав респіратор, щоб узяти його, коли настане час… Де він, цей Рейнхельт, чи як його там по-справжньому?

– Зачекайте, Абст, – задумливо мовив Галлер. – Ось уже кілька разів я чую це ім'я… Хто він, звідки взявся?

Абст коротко пояснює.

– Рейнхельт, – бурмотить агент, – Ганс Рейнхельт, лікар… Виловили місяців два тому, кажете ви? – І раптом вигукує: – Татуїровка на руці – «Ганс»?!

– Так, – відповідає Абст, – Так, і татуїровка.

Галлер помалу сідає на камінь.

– Збігається все, – приголомшено мимрить він, – і татуїровка, і дата, коли його «вбив» вартовий, а потім він з'явився тут. Це росіянин, росіянин!..

Пауза.

Першим отямився Абст. Засунувши руку до кишені, він вихоплює низку ключів. Ціла! Кілька квапливих кроків, і він біля сейфа. Ключ встромлено у замкову щілину. Поворот. Ще поворот. Сейф розчинено. Одного погляду досить, щоб упевнитися: тут усе гаразд.

Замкнувши сейф, Абст помалу повертається.

– Глюк, однесіть випромінювач!

Плавці прямують до крана, щоб підняти буксирувальник.

Цієї секунди Карцов помічає біля вихідного тунельного отвору Марту. Бачить її і Абст.

– Рішер! – вигукує він. – Що ви тут робите?

Кран рокоче, підіймаючи з води буксирувальник. Марта виходить на майданчик:

– Я не розчула, шеф…

– Ви давно зайшли?

– Тільки-но… Щось сталося з передавачем. Я вимкнула його й поспішила сюди.

– Глюк, Вальтер, мерщій! – наказує Абст. – Закінчуйте і йдіть у радіорубку. Негайно налагодьте станцію!

Німці, що вже зняли з буксирувальника випромінювач, несуть його в тунель.

– Мені йти з ними? – запитує Марта.

– Йдіть до себе в кімнату. До речі, де наш лікар?

– Не знаю, шеф. – Марта охоче пропонує:– Я знайду його й пошлю до вас.

– Чула, – шепоче Карцов, – чула все. Хоче попередити мене!..

– Йдіть у свою кімнату, – повторює Абст. – Зачиніться й відпочивайте. Я сам знайду його, коли звільнюсь.

– Так, шеф.

Марта йде.

– Раджу піти й вам, – звертається Абст до Галлера. – Не треба, щоб він бачив вас.

Галлер залишає майданчик.

Провівши його поглядом, Абст обертається до італійця.

– Ну от, ми з вами самі. Сьогодні ви бачили немало цікавого, чи не так?

– Я хотів би піти звідси, – каже Пелла.

– Спочатку ми поговоримо.

– Що ж, поговоримо. – Італієць сідає. – Цього чоловіка вб'ють?

– Він був приречений уже тієї хвилини, коли опинився у нас. Але певний час я використовував його знання. Тепер потреба минула.

– Напрошується аналогія, синьйоре.

– Нема ніякої аналогії! По крові, складу розуму й способу життя ми – брати, лейтенант Пелла. А той – росіянин! Він комуніст. Отже, мій особистий ворог і наш ворог, ворог усіх німців і всіх італійців. Ви розумієте мене?

– Припустімо. Що далі?

– А далі те, що ми з вами союзники, як би не змінилися відносини між нашими країнами… Італія програла війну. На жаль, становище ускладнюється і для Німеччини. Тепер, коли росіяни виходять до кордонів рейху, багато хто вважає, що Німеччину може спіткати доля вашої країни. Проте нація робить усе, щоб запобігти катастрофі. І я вірю: ще нічого не втрачено. На заводах рейху кується нова страшна зброя. Горе тому, проти кого її націлять.

– Що ви маєте на увазі?

– Багато що… Завтра, наприклад, сюди прибудуть підводні човни. Вони готуються до відповідальної операції: човни вирушать бомбити Америку!

– Яка дурниця!

– У святому письмі сказано: «Не робіть необачних висновків».

– Ви вірите, що цей задум можливий?

– Як кажуть юристи: прецедент був.

– Я не знаю таких прецедентів. Правда, Бенітто Муссоліні мріяв здійснити щось подібне до цього. Та, на щастя, це. лишилося на папері…

– Я маю на увазі інше. Потрібні факти? Прошу. Лютий 1942 року. Тихий зимовий вечір на узбережжі США, поблизу Лос-Анжелоса. За п'ять хвилин до заходу сонця з-під води виринає силует бойової рубки підводного човна. Це японський І – 17. Віддраюється рубочний люк. До гармати біжать матроси. Один за одним лунають десять пострілів. На березі вибухи, пожежа, паніка… І це не єдиний факт. Літаки, що здіймалися з японських човнів, знищували військові об'єкти у Ванкувері, а в штаті Орегон підпалили ліс: грандіозна пожежа палахкотіла кілька днів. Далі, човен 1–25 обстріляв велику базу американського флоту… Звичайно, це дріб'язок, проте й він довів ворогові, що океан – захист не дуже надійний.

– Ви теж хочете десь підпалити ліс і зруйнувати кілька будинків?

– Тепер усе задумано серйозніше. Німецькі човни випустять на американські міста свої літаки-снаряди великої руйнівної сили. Кораблі в портах атакують люди на торпедах. Перший об'єкт – Нью-Йорк з його хмарочосами й гігантським портом. Бомби й хмарочоси!.. Правда, цікаво?

– Авжеж, я розумію, чого ви хочете цим досягти. День у день справи німців гіршають. Вас б'ють і росіяни, і американці з англійцями. 1 удари посилюються. Як бути далі? Єдина можливість – розколоти табір ворогів, залякати одного з них, примусити укласти мир, і тоді всі сили кинути проти іншого. На сході ваш задум приречений на провал. Тому свої погляди ви звернули на захід. Дурниця! Я глибоко переконаний: обстріл Америки, хай з повітря і з-під води, хай найбільш варварський, уже нічого не змінить у ході війни. Занадто пізно, синьйоре.

– Як вам сказати… У президента Рузвельта завжди була міцна опозиція. Німці мають за океаном багато добрих друзів. Це могутні люди. Їм потрібна приключка… Вони давно чекають приключки, щоб посадовити в Білий дім іншу людину, лагіднішу. Треба допомогти їм. Тим паче, що вибори президента не за горами. Словом, е всі підстави для оптимізму. Хтозна, що станеться, коли під ударами з повітря почнуть валитися нью-йоркські хмарочоси, а в портах вибухатимуть кораблі з нафтою!..

– Німці проллють кров тисяч людей, переважно жінок і дітей, але нічого не досягнуть. Ви добре розумієте, що війною керують не з Америки. Головне – росіяни, а тут, я певен, ви безсилі… Та перейдемо до діла. Я стомився і хочу спати. Що ви бажаєте від мене ще?

– Вперше я побачив, як ви працюєте під водою, років п'ять тому. Ваше мистецтво схвилювало мене. Але тоді це була заздрість дилетанта. Тепер я зацікавлений як професіонал. Мені відомо, що ви приховували свій секрет навіть од співвітчизників. Чи не в цьому причина того, що з вами обійшлися так круто?.. В день вашого приїзду й сьогодні я показав, що також дечого домігся. Мені здається, я маю право сказати: об'єднаймося ж!.. Ви мовчите? Що ж, я розумію – ділова людина не розстанеться з тим, що дорого коштує, не діставши солідних гарантій. Такі гарантії будуть. Я уповноважений запропонувати вам чин капітан-лейтенанта німецького військово-морського флоту, посаду мого заступника й сто тисяч марок у будь-якій валюті і в будь-якому банку світу.

– А що повинен робити я?

– Нам потрібен загін плавців, здатних поринати на глибини сто-сто двадцять метрів… Ну, згодні? Можу додати; наказ про ваше призначення підпише сам фюрер.

– Що ви зробили з моїми товаришами?

– Для вас це небажані свідки. Я вирядив їх до табору військовополонених.

– Брехня, – кричить Пелла. – Їх убили!

І, схопившись з каменя, кидається на Абста. Абст, як завжди, напоготові. Точним ударом він звалює італійця, трохи піднімає, знову б'є, штовхає ногами.

– Я примушу тебе підкоритися, – повторює він люто, – примушу, примушу!..

Якусь секунду Карцов вагається. Та наступної миті, розкидаючи ящики, він плигає, звалює Абста й, сівши на нього, викручує руку, якою той тягнеться до пістолета.

Пелла стискує ворогові горло. Ще хвилина – і Абст зв'язаний. Його несуть у глиб майданчика, за стелажі.

Карцов порпається в Абстових кишенях. Ось він випростався. В руках у нього низка ключів.

– Росіянин! – Карцов тицяє себе пальцем у груди.

Пелла стоїть поруч, часто киває. Він усе зрозумів.

У нього розбито ніс, пошкоджено брову. Він важко дихає. Кров і сльози, перемішавшись, юшать по його обличчю, капають з підборіддя.