Текст книги "Безумці"

Автор книги: Александр Насибов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 16 страниц)

Олександр Насібов
Безумці

Нема злочинів, яких не вчинили і не здатні вчинити фашисти. Фашизм живий. Він набирає сили. Він сподівається, що настане час, коли все можна буде почати спочатку.

СВІДОК ШРАЙБЕР:

Групенфюрер СС професор Гебгардт робив операції на черепі російським військовополоненим і потім убивав людей, яких оперував, щоб мати змогу виявити патологічні зміни, деформацію кісток…

СВІДОК ПАХОЛЛЕГ:

Деякі експерименти викликали у людей такий тиск у голові, що вони божеволіли… у нестямі вони роздирали собі лице і голову нігтями…

З матеріалів Нюрнберзького процесу над головними воєнними злочинцями

Художник Г. В. Малаков

Від автора

Того пам'ятного вечора Кирило Карцов був удома. Вже давно посутеніло і за вікном ущух вуличний гамір, а він усе сидів біля столу. Радіо донесло передзвін курантів. У Москві була північ. А тут, на Каспії, минула перша година нової доби.

Карцов підвівся, походив по кімнаті, повернувся до столу і підсунув до себе розгорнуту газету. Це був звичайний номер західнонімецького «Курір» – вісім полос дрібного тексту і контрастних фото, надрукованих на тонкому папері, кілька сторінок реклами, потім вкладиш з продовженням якогось роману. Велику статтю в правому нижньому кутку першої полоси було обведено чорною рамкою.

Газета була торішня, але попала до Карцова тільки тепер, та й то зовсім випадково. Вранці він зайшов до мене в редакцію домовитись про наступні спуски під воду: на завтра було призначено занурення в районі затонулого в давнину міста, а Карцов не тільки лікар, а й підводний дослідник.

Підводні плавці працюють парами, охороняючи один одного, як це роблять в бою винищувачі. Під час занурення я – напарник Карцова. От він і завітав до мене, щоб заздалегідь усе уточнити.

Обклавшись газетами, я писав огляд. Тут були видання соціалістичних країн, номери французької «Монд» і лондонських «Таймс» та «Обсервер», бюлетені агентств. Розмовляючи, я рився в підшивках, потім відімкнув шафу і дістав велику паку газет з архіву.

Отут Карцов і побачив «Курір». Він так і вп'явся очима в статтю в правому нижньому кутку першої газетної полоси.

Кирило досконало знає німецьку, та спочатку не сама стаття в траурній рамці схвилювала його. Фотокартка, заверстана в центрі статті, – ось від чого він не міг одвести очей!

– Хто це? – обережно запитав я.

– Абст.

Мене наче пружиною підкинуло. Я схопив підшивку, вдивлявся в заголовок статті з фотокарткою. Неймовірно! Певно, у повсякденній метушні я пропустив цей номер газети.

– Некролог… – прошепотів я, сідаючи на стілець. – Як же так?..

Карцов не відповів. Потім він підвівся, пішов до дверей.

– Візьми її, якщо хочеш, – сказав я.

Він обернувся.

– Візьми газету, – повторив я, – тобі вона потрібніше.

Він повернувся до столу, взяв «Курір», сунув до кишені.

… Того ранку Карцов довго блукав вулицями міста, понад годину провів на Приморському бульварі. Він сидів біля самої води, прихилившись до спинки лави, розслабивши м'язи.

Хоч би який він був стомлений, варто йому опинитися біля моря, і втома відступала. Але зараз він дивився на Каспій і не бачив ні бухти, ні горбатого острова на обрії, ні буксирів і катерів, сила-силенна яких цієї пори снує від причалу до причалу.

День догоряв. Алею перетнули сині тіні. І вітер, що не вщухав з ранку, тепер стих, неначе втомився. Два скутери, здибивши носи, промчали вздовж кам'яного парапету бульвару і зникли в морі. Оглушливе тріщання їхніх моторів повернуло Карцова до дійсності. Підвівшись з лави, він пішов додому.

І ось він у своєму кабінеті. І з німецької газети на нього дивиться Артур Абст.

Ось який некролог з приводу смерті цієї людини надруковано:

НЕЩАСНИЙ ВИПАДОК ЧИ ЗЛОЧИН?

Загибель капітена цур зее[1]1
  Капітен цур зее – чин у гітлерівському військово-морському флоті, що відповідає капітанові першого рангу (полковнику).


[Закрыть] Артура Абста.

Ми схиляємо голови перед пам'яттю героя. Ведеться суворе розслідування.

Телеграф приніс скорботну новину. Біля східних берегів Австралії загинув капітен цур зее у відставці доктор Артур Абст – ветеран війни, кавалер багатьох орденів та медалей, визначний учений і турист.

Півроку тому доктор Абст вирушив у тривалу мандрівку. Його тридцятитонний тендер[2]2
  Тендер – тип однощоглового судна з косими вітрилами.


[Закрыть] «Зеевольф» переплив Атлантику і деякий час крейсував біля берегів США. Ненадовго затримавшись у Флориді, яхта взяла на борт дружину господаря, що перебувала в липні у Майямі.

Потім «Зеевольф» рушив на південь і переплив Панамський канал. Опинившись у Тихому океані, він узяв курс на Австралію, Гавані, острови Гільберта та Санта Крус – такі етапи цього складного переходу. Поминувши Нові Гебриди, доктор Абст подолав зі сходу на захід Коралове море. Він майже досяг мети: перед бушпритом «Зеевольфа» простягався Великий Бар'єрний риф. Починався приплив, і величезні вали з гуркотом розбивались об коралові стіни цього найбільшого чуда природи.

Тут, біля Великого рифу, відомого своїми неповторними скарбами та барвами океанської флори і фауни, Артур Абст вирішив спуститися кілька разів під воду.

І перший же день став для нього згубним.

Ясного сонячного ранку доктор Абст надів акваланг і пірнув у глибінь. За кілька хвилин після пробного занурення він виринув, і тоді з борту яхти йому подали легкий підводний буксирувальник з укріпленою на ньому кінокамерою. Випробувавши їх, плавець знову пірнув.

Сонце підіймалося все вище. Докторова дружина фрау Бригіта читала на палубі. Єдиний матрос яхти сидів поблизу і дрімав. Був штиль. Тільки легкий зиб колихав море. Здавалося, ніщо не віщувало лиха.

А воно насувалося.

Минуло хвилин десять, потім ще стільки ж. Бригіта Абст почала непокоїтися. Хвилини збігали, і тривога зростала, хоч було відомо, що трибалоновий акваланг Артура Абста дає можливість бути під водою тривалий час.

Минуло три чверті години. Фрау Бригіта кинула книжку й наказала матросові принести їй респіратор, щоб спуститися до доктора.

Матрос, подав їй маску і ласти, допоміг надіти балони.

Та фрау Бригіта не залишила яхти, бо цієї миті доктор Абст сплив. Він ледве тримався на воді і знаками просив допомоги.

Матрос кинувся в море, підтягнув потерпілого до яхти. З борту йому допомагала фрау Бригіта.

Коли Артура Абста підняли на палубу, він був непритомний. Фрау Бригіта побігла до каюти по кофеїн, а матрос почав робити господареві штучне дихання, вважаючи, що доктор отруївся вуглекислотою, яка була в погано відфільтрованому повітрі акваланга.

Принесли шприц. І тут сталося непоправне. Тільки-но голка торкнулася шкіри потерпілого, він судорожно зігнувся, перекотився через низький планшир і зник під водою.

Тривалі пошуки не мали наслідків – у цьому місці, на межі материкової обмілини, коралова стіна рифу стрімко сягає на величезну глибину.

Так загинув ветеран і герой війни, дослідник і спортсмен доктор Артур Абст.

Безодня зберігає таємницю благородного сина нації.

Провадиться суворе розслідування.

Карцов відклав газету. Артур Абст!.. Скільки ж йому було під час війни? Щось близько тридцяти. Тридцять чи трохи більше. Отож, нині було б майже п'ятдесят?.. Так, на фото – чоловік, здоровий, але вже літній. У нього розчесане на проділ блискуче темне волосся, високе чоло, трохи скошене до тім'я. Ніс, підборіддя, овал обличчя – бездоганні. Однак усе псує одвисла, начебто безвольна нижня губа. Навіть на фото видно, яка вона млява й мокра. А в маленьких Абстових зіницях причаїлася холодна, обачлива жорстокість.

Перед Карцовим постає фінал їхнього бою.

Зелений мерехтливий сутінок.

Кров, що витікає з рани на стегні, тут, на п'ятнадцятиметровій глибині, теж зеленкувата.

І – Абст, котрий не чинить опору і тоне.

Карцов не раз хотів розповісти людям про Абста. Все пережите в «І-W-І» – підводному Абстовому лігві – плюс трофейні документи абвера[3]3
  Абвер – військова розвідка і контррозвідка гітлерівської Німеччини.


[Закрыть] та СД[4]4
  СД – гітлерівська служба безпеки.


[Закрыть], з якими йому довелося ознайомитись, – усе це створювало досить вичерпну картину.

Він брався за перо. Але увагу відвертали невідкладні справи, і записи лягали до шухляди столу. Крім того, Карцов був певен, що остаточно розрахувався з Абстом. Виявилось, помилка: якимось чином Абст вижив і помер тільки недавно.

Та, можливо, не варто ворушити старе? Скільки навколо нового, цікавого!..

Ні, варто!

На захід від Ельби на всі заставки вихваляють фашистів: і зразка 1933 року, і сучасних. Оголосили ж Абста мало не національним героєм!

Абст уже нікому не вчинить зла. Та в нього чимало однодумців, які живуть, діють, пориваються до атомної зброї, до влади.

Треба розповідати людям про чорні справи гітлерівців, завдавати фашистам удар за ударом, доки не щезне з лиця землі останній прихильник свастики.

Ці записки – відповідь на некролог у газеті «Курір».

Частина перша
I-W-I

Перший розділ

18 березня 1939 року о третій годині пополудні з центрального під'їзду берлінської резиденції Гітлера на Фоссштрасе вийшов літній чоловік, міцний, кремезний. Він був у цивільному, але довготелесі есесівці, що стояли біля входу з карабінами на плечах, вітали його як офіцера високого рангу.

Чоловік зійшов на тротуар і сів в автомобіль, який чекав на нього.

Десь за Олександерплац він торкнув тростиною шофера в плече. Той під'їхав до тротуару, загальмував і, вистрибнувши на панель, широко відчинив задні дверцята.

– Я буду тут… – Хазяїн автомобіля вказав на кафе із смугастими маркізами на вікнах. – Ви мені не потрібні. Можете їхати.

Сідаючи за кермо, шофер бачив: хазяїн неквапно попрямував до кафе.

Машина зникла за рогом. Тоді чоловік з тростиною, що стежив за нею краєм ока, звернув і пішов уздовж тротуару. В короткому широкому пальті, які тієї весни тільки входили в моду в Берліні, у цупкому касторовому капелюсі із загнутими догори куцими крисами і з тростиною під пахвою він нічим не відрізняється од тисяч фланерів, що заповнили в це надвечір'я вулиці німецької столиці. Насправді ж цей чоловік (назвемо його Фрідріх Кан) мав досить високий чин в ОКВ[5]5
  ОКВ – верховне командування збройних сил гітлерівської Німеччини.


[Закрыть] і керував найважливішим напрямком гітлерівської військової розвідки та контррозвідки.

Показалося таксі. Фрідріх Кан підкликав його, сів і поїхав.

Берлін вирував. Юрби молодчиків-фашистів біснувалися навколо трибун, з яких виголошували промови керівники НСДАП[6]6
  НСДАП – офіційна назва фашистської партії.


[Закрыть]. З вікон житлових будинків і установ, з балконів і дахів, з телеграфних стовпів та дерев звисали портрети Гітлера і націстські прапори – довгі полотнища кольору крові з білим колом і чорною свастикою посередині. Друкарні викидали все нові випуски газет, в яких смакувалися подробиці вступу гітлерівських військ у Прагу: в ці дні Німеччина завершувала окупацію Чехословаччини.

Поїздка на таксі тривала довго – автомобіль перетинав величезне місто. Поступово широкі гомінкі магістралі змінилися на тихі вулички з котеджами в палісадниках. Потім потяглися корпуси заводів. Тут уже не було ні прапорів, ні галасливих газетярів. По закутках стояли групи мовчазних людей.

Кан вийшов біля станції приміського електропоїзда, заплатив шоферові якраз стільки, скільки нарахував лічильник, акуратно причинив за собою дверцята і пішов до станційних кас. Тут він затримався, розглядаючи розклад.

Ждав, щоб машина поїхала.

А шофер, якому не хотілося повертатися без пасажира, барився. Минуло кілька хвилин. Пересвідчившись, що в цьому районі пасажирів не дочекатися, водій нарешті запустив мотор. Автомобіль рушив.

Фрідріх Кан одійшов від кас і неквапливо попрямував до лісу, що темнів на обрії. Не ступив він і сотні кроків, як його наздогнав старенький «оппель». Дверцята машини відчинилися. Кан сів у кабіну, і «оппель» швидко помчав дорогою.

Пасажир сидів нерухомо, стиснувши руками тростину. Він ще не заспокоївся після хвилювання, пережитого в Гітлеровому кабінеті. Він довго готувався до цієї аудієнції, вивірив усі деталі. Здавалося, успіх забезпечено. А сталося інакше…

Отож дві години тому на письмовий стіл Гітлера лягла пачка фотокарток. Горішня зображала людину в гумовому костюмі в обтяжку з дихальним апаратом на грудях. Широко розставивши ноги в литих каучукових ластах, плавець стояв на морському березі і дивився в об'єктив.

На другій фотокартці два плавці в таких самих костюмах сиділи верхи на торпеді, повністю зануреній у воду.

Ще з десяток фотокарток було зроблено під водою: плавець у гумовому костюмі і з дихальним приладом буксирує сигароподібний підривний заряд; той самий плавець приладнує заряд до корабельного киля; два легких водолази пораються біля розібраної керованої торпеди – її кормова частина лежить на дні, зарядне відділення підвішено до корабельного гвинта.

Гітлер схилився над картками.

– Наші? – запитав, розглядаючи фото.

– Італійці, мій фюрер! – гордо відповів Фрідріх Кан. – Таємниця, що вони бережуть, як зіницю ока..

– Торпеди… – Гітлер підвів голову, задумливо пожував губами, прижмурився. – Бачу, вам вони до вподоби?

– Керовані торпеди, які разом з людьми йдуть під воду і мчать до мети, невидимі й нечутні. – Кан поклав руки на стіл, подався вперед. – Навіть при пильній охороні вони легко проникають на ворожі бази і топлять військові кораблі, танкери… Загоряється нафта, розливається морем, і пожежі охоплюють десятки інших суден. Всюди паніка, жах, смерть!..

Кан замовк. Він був певен: ось зараз у Гітлерових очах спалахнуть вогники люті, рука натисне кнопку дзвоника. Вбіжить ад'ютант, йому накажуть викликати командуючого військово-морським флотом Редера. І тоді на голову безталанного адмірала, що проґавив важливу військову новинку італійців, впаде страшний гнів фюрера.

Що ж, Фрідріх Кан не заперечував би – Еріха Редера, який протягом короткого часу зробив блискучу кар'єру в ОКМ[7]7
  ОКМ – головне командування військово-морських сил у гітлерівській Німеччині.


[Закрыть] він вельми не любив.

Довго минала хвилина, протягом якої Гітлер роздивлявся фотокартки. Збуджений Кан стояв біля столу, не зводячи очей з фюрера.

– Дурниця! – раптом сказав Гітлер. – Дурниця, Кан! І, зібравши картки, віялом жбурнув їх на край столу.

Кан мовчав. Він був приголомшений.

– Не впізнаю вас, – вів далі Гітлер. – Невже ви гадаєте, що ці іграшки допоможуть нам підкорити Польщу, а потім і Росію?

– Мій фюрер, я гадав…

– Тоді, можливо, Францію?

– І не Францію, – промурмотів Кан. – Я не її мав на думці.

– Кого ж?

– Англію, мій фюрер. Англія – це острови…

Гітлер неуважно глянув на розвідника:

– Острови? Певна річ! Але їх підкорить повітряний десант, або морський, або задушимо блокадою – я ще не вирішив, як саме. Проте за всіх обставин британський флот повинен опинитися тут! – Гітлер витягнув руки, розчепіривши пальці, повільно стиснув їх у кулаки. – Я захоплю його, Кан, а не пущу на дно, як цього домагаєтесь ви. Зрозумійте, нарешті, що без британського флоту нам ніколи не поставити навколішки Америку!.. А щодо нової могутньої національної зброї, надзброї, зброї перемоги, то вона буде! Я ціную вашу завбачливість і енергію, але торпеда, яку ми створимо, це повітряна торпеда, літаюча!..

Настала пауза.

Гітлер сидів, постукуючи по столу пальцями.

– Америка!.. – прошепотів він. – Її атакують звідусіль: німці, італійці, японці. —Несподівано він підвівся, всім корпусом обернувся до співрозмовника. – Але найважливіше – Росія. Затямте, Кан: Росія – це ворог номер один!

Знову настала пауза. Гітлер стояв, заклопотаний якимись своїми думками, і дивився в простір.

Ось, начебто опам'ятавшись, він показав підборіддям на фотокартки і майже ласкаво запитав:

– Ну, а якщо мій друг Муссоліні дізнається, що ви нишпорили в його кишенях? Боже вас борони, Фрідріх Кан. Якщо таке станеться, я не дам за ваше життя навіть ламаного гроша.

Другий розділ

Сонце хилилося до обрію, коли «оппель» виїхав на берег великого озера. Біля дерев'яної пристані погойдувався катер. У кокпіті[8]8
  Кокпіт – відкритий ящик (кабіна) в кормовій частині палуби яхт і моторних катерів, де стоїть стерновий.


[Закрыть], прихилившись до штурвалу, сидів чоловік у сірому светрі, спортивних штанях і круглій в'язаній шапочці.

Це був Артур Абст.

Побачивши автомобіль, він схопився з місця, допоміг Кану перебратися на борт судна.

– Сподіваюсь, усе гаразд? – запитав він, запускаючи мотор.

Кан похитав головою, одвернувся.

Вміло зманеврувавши, Абст вивів катер на чисту воду і взяв курс до далекого лісистого острова.

– Що ж усе-таки скоїлося? – запитав він.

Кан почав розповідати про недавню аудієнцію.

Ще під час першої світової війни, коли молодий офіцер розвідки німецького військово-морського флоту Фрідріх Кан створював на африканському узбережжі таємні бази постачання німецьких підводних човнів, ще в ті роки пліч-о-пліч з ним активно працював його колега, теж запеклий розвідник і диверсант, Егон Манфред Абст.

Закінчивши справи в Африці, обидва розвідники дістали нове призначення. Кан став військовим дипломатом, Манфред Абст – його помічником. Обидва працювали у Мадріді, в німецькому посольстві. Та невдовзі щастя зрадило Абста. Під час однієї операції поблизу Гібралтару англійські вартові підстрелили його. Перед смертю Манфред Абст доручив Канові піклуватися про свого малолітнього сина Артура.

Так доля зблизила цих двох людей. Кан наглядав за Артуром Абстом, доки той виховувався в ліцеї і сотім вивчав медицину в Кельнському університеті.

Абст відзначався енергією, вмінням спостерігати. Він вивчив кілька мов, прекрасно плавав, стріляв, виявив певні музичні здібності. До того ж він ніколи не втрачав контролю над собою, багато чого вмів, але нічим не захоплювався серйозно, хіба що психіатрією та нейрохірургією…

Після цілковитої поразки Німеччини у світовій війні 1914–1918 років Кан не засмутився. Він знав: мине трохи часу, і прусський дух знову прокинеться в німцях. І тоді Німеччині насамперед знадобиться добре налагоджена розвідувальна служба.

Так воно й сталося. 1935 рік Фрідріх Кан зустрів на дуже відповідальному посту в заново організованій військовій розвідці Третього рейху. На цей час припадають і перші самостійні кроки Артура Абст а, тепер уже молодого медика й офіцера розвідки.

Катер підходив до острова, коли Кан закінчив розповідь про те, що трапилося в кабінеті Гітлера. Він не приховав жодної дрібниці, бо цілком довіряв вихованцеві. Абст мав право знати про діалог Гітлера – Кана ще й тому, що саме він, Абст, роздобув фотокартки італійських плавців і водіїв керованих торпед. За весь час розповіді Абст не промовив жодного слова. Він навіть не глянув на співрозмовника. Лише коли-не-коли облизував темні, ніби пересохлі губи. Така в нього була звичка: слухати, мовчати, дивлячись убік…

Катер причалив. Вони зійшли, піднялися на укіс, минули просіку в густому сосновому бору і опинилися коло приземкуватого будинку – на перший погляд, звичайної дачі. Але, придивившись, можна було помітити замасковані в кущах пости охорони.

Охоронявся і будинок, і острів, і навіть саме озеро. Повновладним господарем усього цього був Артур Абст. На острові містилась його лабораторія, зашифрована індексом «І-W-І». Кілька працівників розвідки, що завідували постачанням лабораторії і тому знали про її існування, були проінформовані: корветен-капітен[9]9
  Корветен-капітен – чин у гітлерівському військово-морському флоті, що відповідає капітанові третього рангу.


[Закрыть] доктор Артур Абст проводить складні дослідження в галузі лікування божевільних новітніми засобами нейрофармакології; його праці мають важливе значення для Німеччини.

Було відомо: час од часу з різних клінік країни в лабораторію «І-W-І» транспортують групи хворих. Їх привозять і залишають на острові. Тут вони проходять складний курс лікування, мета якого – повернути їх суспільству.

Те, що хворі не поверталися, нікого не бентежило: для Артура Абста підбирали клієнтів, що не мали родичів і близьких. Та й кого могла цікавити доля якихось божевільних у такий насичений подіями час, коли безслідно зникали тисячі здорових, відомих усій країні людей!..

Артур Абст і справді провадив дослідження. Проте головне завдання, яке доручив йому Фрідріх Кан, полягало в іншому і медицини не стосувалося. Тут, на відлюдному острові, в цілковитій ізоляції від зовнішнього світу Абст готував групу підводних розвідників та диверсантів.

Фотокартки, що їх Кан показував Гітлеру, було зроблено минулого літа. Саме тоді випадок допоміг Абсту проникнути в район таємної бази італійських підводних плавців, розташованої поблизу Спеції. Один з його агентів – конюший у маєтку герцога Сальвіаті – зажадав невідкладного побачення. Чуття підказувало Абсту: його викликають недарма. Тому, залишивши всі справи, він полетів на явку.

І не помилився. Агент розповів про дивні справи, що коїлися недалеко від маєтку, на узмор'ї. Тут, у селянських хатах, з яких виселили їхніх господарів, чи просто в наметах на березі оселилася велика група італійських військових моряків.

«Усі молоді, здорові, один в один, – доповідав агент, – усі чудові плавці. Цілісінькі дні у воді. І от яка дивовижа – плавають не тільки на поверхні, але надовго щезають у глибині, сівши верхи на якісь циліндри».

З допомогою агента Артур Абст пробрався спочатку в порожній маєток герцога, а потім і на узбережжя. Те, що він побачив, приголомшило його. І ось у розпорядженні Абста пачка фотокарток. Спеціальний фотограф групи італійських плавців зробив знімки, проявив плівку у ванній кімнаті замка і легковажно залишив її там сушитися…

З унікальними фотокартками Абст подався до свого патрона: знімки треба негайно показати фюреру. Але Фрідріх Кап міркував інакше. Він вирішив, що фюрер може й зачекати. Зате сам Кан не гаяв жодного дня. Тут, на острові, негайно було створено спеціальну групу на чолі з Абстом, що мала за будь-яку ціну розкрити таємницю італійців, скопіювати їхню апаратуру й підготувати першу партію німецьких «людей-жаб».

Проте німцям не пощастило викрасти креслення військової новинки, а тим паче – роздобути саму керовану торпеду: італійці ревно берегли свої таємниці від усіх, у тому числі й від німецьких друзів. Та, власне, в цьому не було особливої потреби – спеціалісти з технічного відділу розвідки хутко розібралася в Абстових фотокартках. Важлива була ідея, а її вони зрозуміли.

Робота в «І-W-І» закипіла. Незабаром було виготовлено дослідні торпеди, навчено групу підводних плавців. Тепер можна йти до Гітлера.

Фрідріх Кан вирішив: у фюреровому кабінеті він розпочне з італійських фотокарток. А потім, коли фюрер посатаніє і вчинить рознос командуванню флоту, – він, Кан, викладе головний козир: доповість про Абста й підготовлену ним групу плавців. Але, як відомо, справа обернулася інакше, і Кан повинен був дякувати провидінню за те, що не поквапився з доповіддю про діяльність лабораторії «І-W-І».