Текст книги "Безумці"

Автор книги: Александр Насибов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 16 страниц)

Третій розділ

У каміні, складеному з брил зеленкуватого граніту, догорало велике поліно. Часом на ньому спалахували короткі сині язики полум'я, і тоді з напівтемряви виступали неясні силуети.

Вже давно посутеніло. Вітер, що віяв увесь день, ущух. На острові запала тиша. Абст підійшов до вікна, розчинив його. В кімнату ринула волога прохолода, в якій були запахи стоячої прісної води, і плісняви, і багнистих, замулених берегів, і дерев, що намерзлися за зиму, а тепер повернулися до життя…

Кан позіхнув, мерзлякувато зіщулився.

Абст обернувся:

– Ви нездужаєте? Може, вип'єте кави?

Кан кивнув.

Невдовзі служитель вкотив столик із кавою і пляшкою коньяку, підкинув у камін дров.

Абст розлив каву по чашках, одну з них підсунув гостеві.

– Що ж нам робити? – запитав. – Невже припинити все?

– Працюй, Артуре, працюй спокійно. Ми на порозі великої війни. Потрібно буде багато зброї. – Кан помовчав і закінчив: – Богові відомо, скільки мільйонів людей треба винищити арміям рейху. Для цього знадобиться будь-яка зброя, яку тільки зможе винайти людина! Аби вона добре нищила…

Несподівано за вікном почувся стогін.

Стогін повторився. Він дужчав, гучнішав, відтак перейшов у пронизливий зойк і обірвався.

Одним стрибком Абст опинився біля дверей, шарпонув їх і вискочив з кімнати.

А за вікном вже чути було вереск, тупіт, ричання, тріск кущів. Оддалік стиха бахнув пістолетний постріл.

Тієї ж миті віконне скло розлетілося на тисячі друзок, і в рамі з'явилось чоловіче лице. Очі, що вилізли з орбіт, скуйовджена чорна борода, закривавлені кулаки, котрими чоловік гатив по рамі, рештки скла, – побачивши все це, Кан закляк на місці.

Незнайомець втиснув у раму плечі, вчепився рукою за підвіконня… Ще мить, і він буде в кімнаті!

Кан метнувся до каміна, вхопив важку кочергу й приготувався до оборони.

Але за вікном з'явився Абст з помічником. Чоловіка відтягли. Ще кілька секунд долинав шум боротьби. Потім у будинку запала тиша.

Все сталося блискавично. На столі ще парувала кава, В каміні потріскували дрова. Тільки легенько тремтіла напівзірвана з завіс пуста віконна стулка, на килимі валялися скляні скалки, і вогонь каміна відбивався в них веселими іскорками.

Повернувся Абст.

Порушена розмова поновилася. Кан і його вихованець поводилися так, ніби нічого не сталося.

Тепер темою розмови були плавці. Абст доповідав: удень вони тренуються в басейні, вночі – на озері. Обстановка сприятлива, глибини добрі. Опрацьовано і здійснюється цілий комплекс допоміжних вправ, мета яких виробити й розвинути у плавців хоробрість, ініціативу, винахідливість. І все-таки це не те, що треба.

– Чого ж тобі бракує? – запитав Кан.

– Образно кажучи, запаху крові, – Абст посміхнувся. – Звірі, яких готують для вбивства, мають полюбити запах крові.

– Заманулося мерщій пустити їх у діло?

– Так. Конче потрібно, щоб плавці провели кілька операцій. Вони повинні повірити у свої сили, впевнитися, що наша зброя надійна і міцна.

Абст пояснював і далі, але Кан слухав неуважно. Перед ним невідступно стояло лице божевільного, його очі.

Минали хвилини, і міцніла певність: він уже бачив десь цю людину!

Кан підвівся з крісла, підійшов до каміна, довго дивився на вогонь. Потім рушив до рояля в протилежному кутку кімнати, в задумі провів пальцем по полірованій деці концертного «Дідеріхса».

Раптом він обернувся.

– Бретмюллер?

Абст кивнув.

– Неймовірно, – прошепотів Кан, повертаючись до крісла. – Бідолаха, що з ним стало. Дуже хворий?

Абст знизав плечима.

– Авжеж, – мурмотів Кан, – авжеж, якщо його віддали тобі… Шкода, дуже шкода Бретмюллера. Це був хороший німець, хороший офіцер.

Сім місяців тому німецький підводний човен нової серії «Випера», що тільки-но став до ладу, було виряджено в далекий похід. ОКМ оголосило: човен вирушає в океан, щоб перевірити механізми в умовах тривалого автономного плавання.

Насправді ж команді доручили важливе розвідувальне завдання, зашифроване, як «Операція Бібер»[10]10
  Бібер – бобер (нім.).


[Закрыть]. Човен мав проплисти кілька тисяч миль на південь і потайки проникнути в район розташування великої бази військово-морського флоту одного з потенціальних ворогів Німеччини. Треба було вивчити оборонну систему бази, виміряти глибини прилеглих до бази районів, узяти проби грунту, а головне – визначити й нанести на карту дуже складний фарватер у рифах, що був єдиним підходом до бази.

«Виперу» вирядили в похід. Проводи були урочисті. ОКМ настирливо підкреслювало: воно нічого не приховує, човен вирушає у звичайне плавання.

Збігали тижні, а повідомлення про човен не надходили. Спочатку це не лякало командування – в поході човен мав дотримуватися радіомовчання.

Та минули всі терміни, а «Випера» не повернулась. Пошуки не дали наслідків. І тоді оголосили, що човен загинув безвісти.

А згодом німецький рефрижератор, що плив з вантажем бананів повз ту саму базу, виловив командира «Випери». Офіцер був украй виснажений. Але якщо життя ще жевріло в ньому, то розум бідолаха втратив.

Фрегатен-капітена Ханно Брегмюллера привезли в Німеччину, де найкращі спеціалісти взялися його лікувати. Проте все було марно – хворого визнали безнадійним. Разом з його розумом було поховано таємницю загибелі «Випери».

Зрештою моряка передали в «І-W-І». Бретмюллер не мав сім'ї, родичів, і Абст міг робити з ним що завгодно…

Кан підвів голову й глянув на Абста.

– Ану лишень, поговоримо про Бретмюллера. Давно він у тебе?

Абст відімкнув шафу, дістав пачку карток, узяв потрібну.

– Фрегатен-капітена Ханно Бретмюллера привезли в лабораторію сорок вісім днів тому, – сказав він, проглянувши запис.

– Що з ним сталося?

Абст замкнув картки в сейф, підсів до гостя, задумливо потер скроні.

– Сьогодні ви неодмінно поїдете? – спитав він. – Може, заночуєте в мене?

– Але… навіщо?

– Навіть не знаю, як пояснити. – Абст почекав, зазирнув Канові в очі. – Хотілося б відкрити вам одну цікаву справу.

– Кажи!

– На це треба багато часу. Лишайтеся, шеф, не шкодуватимете. До того ж, ви добре виспитесь – повітря тут чудове, не таке, як у Берліні.

Кан замислився. Розвідник з багатообіцяючим майбутнім, медик, що вже зарекомендував себе сміливими експериментами над в'язнями, – все це дивно «синтезувалося в Абсті. Його життя минало на очах Кана, і все-таки Канові не раз спадало на думку, що він по-справжньому не знає Абста.

– Це стосується Бретмюллера? – запитав Кан.

– Так.

– Гаразд, я зостануся. Але ти доводив: він безнадійний?

– На жаль, Бретмюллера вже нічим не повернути до нормального життя. Проте мені пощастило… А втім, буде краще, якщо ми підемо до нього. Ви все побачите самі.

Фрідріх Кан знизав плечима. Він абсолютно не розумів, навіщо все це, але, добре знаючи Абста, не сумнівався, що той не турбував би шефа дрібницями.

Кан важко підвівся з крісла.

– О, не так хутко. – Абст знову відімкнув сейф, дістав велику жовту папку. – Перш ніж піти до Бретмюллера, нам варто ознайомитися з оцим. – І він поклав папку на стіл.

Кан розгорнув її й побачив акуратно підшиті аркуші, вкриті машинописним текстом. У кишеньку на внутрішньому боці обкладинки було вкладено Бретмюллерову фотокартку: вродливий, елегантний моряк стоїть перед камерою, заклавши руки за спину.

– Тут таємниця загибелі «Випери», – сказав Абст.

– Бретмюллерового човна?

– Так. У папці зізнання свідка катастрофи.

– Ти знаєш людину, що врятувалася з «Випери»?!

– Врятувався тільки Бретмюллер.

– Чиє ж це свідчення?

– Бретмюллерове.

– Здається, божевільний є і в цій кімнаті! – Кан відштовхнув ногою щипці для каміна. – Пора нарешті перейти до діла. Кажи ж, я слухаю!

– Все дуже серйозно, – спокійно почав Абст. – Вилікувати Бретмюллера не можна. Проте деколи я повертаю йому розум. Він опам'ятовується на дуже короткий час. Потім строк кінчається – він навісніє так, як ви спостерігали недавно. Ще через годину хворий стає безмовною і непритомною істотою – лежить крижем, не спроможний мізинцем ворухнути.

– І в цій папці розмова з ним?

– Розмови, – поправив Абст.

– Але як ти цього добився?

– Лаври належать не мені, – Абст повів плечем. – Ви чули про Вільгельма Лоренца?

– Військовий?

– Лікар-психіатр.

– Ні, не пригадую.

– Може, вам що-небудь скаже ім'я Манфред Закель? Спробуйте пригадати, шеф.

– Теж лікар?

– Так, лікар. Обидва – німці. Перший живе в Америці, другий має власну клініку в Берліні. Починали вони. А я тільки розвинув їхні ідеї і дещо домислив… Вибачте, шеф, може, ви спочинете і ми пізніше продовжимо розмову?

– Ні, кажи зараз.

– Гаразд. Так ось Лоренц і Закель застосовували ціанистий натрій, інсулін і деякі інші препарати. Впливаючи ними на уражені хворобою клітини головного мозку пацієнтів, обидва лікарі досягали успіху навіть у дуже важких випадках. Але й вони безпорадні проти певних форм божевілля. Особливо, якщо вражено ділянки мозку поблизу таламусу.

– Таламус?

– Загадковий горбик у центральній частині людського мозку. Про нього відомо далеко на все. В усякому разі мені… Одна з численних таємниць мозку, не розкритих досі.

– Далі, Артуре, я уважно слухаю.

– Так ось, у цих випадках звичайні препарати не давали ефекту. Більше того, вони призводили до того, що мозкові клітини починали руйнуватися. Процес переважно необоротний. Саме така хвороба, а точніше, така форма хвороби у Ханно Бретмюллера. На жаль, він занадто пізно попав до мене в лабораторію. Повірте, я зробив усе, що в людських силах, аби хоч скільки-небудь…

Кан нетерпляче ворухнув плечем.

– Він загине?

– Так.

– А як же це? – Кан показав на жовту папку. – Ти ж дечого добився?

– До Бретмюллера кілька разів, але ненадовго, поверталася свідомість. Це єдине, чого я досяг. Спершу він опам'ятався на п'ятдесят хвилин, потім хвилин на сорок, на півгодини; при повторних ін'єкціях препарат діє дедалі слабше. Доводиться збільшувати дозу. А це не можна робити без кінця-краю – в сполуці препарату міцна отрута.

– Коротше кажучи?..

– Коротше, тепер я можу ввести її хворому востаннє.

– В моїй присутності?

– Так.

– Сьогодні?

Абст кивнув.

– А потім?

– Він, мабуть, загине.

–І теж сьогодні?

– Очевидно, так.

– Навіщо ж його турбувати? Чи не краще, щоб усе сталося само собою? Хай йому чорт, Артуре, він заслужив право вмерти своєю смертю!

– Передусім прочитайте це, – Абст показав очима на жовту пайку. – Прочитайте і тоді скажете.

Четвертий розділ

ЗМІСТ ЖОВТОЇ ПАПКИ

8 лютого 1939 року.

Перша група ін'єкцій.

Час – 14 годин 07 хвилин.

Хворий лежить нерухомо, долілиць.

14 годин 14 хвилин. Дихання стало глибше, темп повільніший. Лице хворого порожевіло.

14 годин 21 хвилина. Періодичність дихання наближається до нормальної. Спостерігаються конвульсивні посіпування кінцівок.

14 годин 23 хвилини. Хворий, який лежав скорчений, випростався, перевернувся на спину. Він рівно й глибоко дихає.

14 годин 25 хвилин. Щільно закриті повіки хворого затремтіли. Він трохи розплющив очі, провів язиком по губах.

14 годин 26 хвилин. Очі розплющені. Хворий намагається сісти.

14 годин 28 хвилин. Повне відновлення свідомості.

Бретмюллер. Де я?

Абст. У госпіталі.

Бретмюллер. Ви лікар?

Абст. Так, я лікар і офіцер німецького військово-морського флоту. Але розмови потім. Спочатку ви повинні добряче поїсти. Зараз для вас це найважливіше. Перед вами обід – будь ласка, їжте. Починайте з бульйону. Запевняю, він дуже смачний.

Бретмюллер. Негайно з'єднайте мене з начальником військово-морської розвідки!

Абст. Сідайте до столу. Обідаючи, ви зможете розмовляти. Я охоче виконаю всі ваші…

Бретмюллер. Ні! Я розмовлятиму тільки з офіцером розвідки. Негайно викличте до мене відповідального працівника розвідки!

Абст. Ось моє посвідчення. Я офіцер розвідки. Мені відомо все про ваше завдання. Називаю пароль. «Операція Бібер». Сідайте, їжте і розповідайте все найважливіше. Я уважно слухаю.

Бретмюллер. Вони загинули – і човен, і люди!.. Це трагедія, яку не розповіси словами!

Абст. Сидіть спокійно. І – їжте. Наказую їсти!.. Ось так. Не поспішайте – їжа краще засвоюється, коли її добре пережовуєш. Пообідаєте, і ми продовжимо розмову. Я залишу вас. Повернуся за чверть години.

Через п'ятнадцять хвилин

Абст. У вас є якісь бажання?

Бретмюллер. Хотів би надіслати листа…

Абст. На жаль, неможливо. Але я обіцяю: кожне ваше слово буде передано за призначенням.

Бретмюллер. Як ви доведете це?

Абст. Ви бачили моє посвідчення.

Бретмюллер. Я командир підводного човна «Випера». Він загинув. Не дай боже, якщо туди пошлють інший!

Абст. Його потопили? Як це сталося? Коли? Де? Що з командою?

Бретмюллер. Загинув човен, загинули люди!..

Абст. Коли?

Бретмюллер. У ніч на двадцять третє жовтня 1938 року.

Абст. Ви знаєте, що сьогодні восьме лютого 1939 року? Відповідайте. Чому ви мовчите?

Бретмюллер. Це брехня!

Абст. Це правда! Вас виловили в океані поблизу тієї самої бази дев'яносто сім днів тому… Сидіть, вам не можна хвилюватися, витрачати сили!

Бретмюллер. Ви брешете, брешете! Цього не може бути. По-вашому, виходить, що я…

Абст. Так, усі ці дев'яносто сім днів ви були непритомні. Тривале перебування у воді не могло минути безслідно. Ви дуже серйозно захворіли, Бретмюллер. Але я запевняю: буде зроблено геть усе, щоб поставити вас на ноги.

Бретмюллер. Я не вірю жодному вашому слову!

Абст. Гаразд. Зараз чотирнадцять годин п'ятдесят сім хвилин. Через три хвилини Берлін передаватиме сигнали точного часу і одразу за цим календар подій за тиждень. Праворуч од вас радіоприймач. Увімкніть його, настройтесь на Берлін, і ви все зрозумієте…

О 15 годині 02 хвилини

Абст. Заспокойтесь. Випийте води. Поводьтеся пристойно, інакше я накажу зв'язати вас! Ось так. Тепер сядьте і відповідайте на запитання.

Бретмюллер. Три з половиною місяці.

Абст. Як це сталося?

Бретмюллер. Точно в строк ми вийшли в район розташування об'єкта. Звичайно, йшли під водою. Ризикнули трохи піднятися й виставити перископ. За розрахунками, був вечір, і я сподівався, що опинюсь між островом і сонцем на вечірньому прузі… Вибачте, у мене розболілася голова.

Абст. Нічого, нічого. Розповідайте швидше!

Бретмюллер. Розрахунок був правильний.

Абст. Ви вийшли в призначену точку?

Бретмюллер. Так, у перископ я побачив острів з базою. Він був прямо по курсу, миль за п'ятнадцять. А праворуч, по траверсу, за сім кабельтових скеля… Дідько! Від болю у мене розколюється голова!

Абст. А нудота? Вас нудить?

Бретмюллер. Трохи. Але, боже мій, голова!..

15 годин 17 хвилин. Препарати перестають діяти. Свідомість було відновлено на 49 хвилин. Буйство – 12 хвилин.

15 годин 31 хвилина. Хворий впав у попередній стан апатії й байдужості.

23 лютого 1939 року

Спроба повторити експеримент з ін'єкцією препаратів у початковому дозуванні. Невдача.

5 березня 1939 року

Третя спроба.

Дозу ін'єкції збільшено на 100 000 одиниць.

Час – 14 годин 30 хвилин.

Далі – як в період експерименту 8 лютого.

Повне відновлення свідомості о 15-й годині 03 хвилини. Хворий мав вигляд, наче прокинувся після тривалого тяжкого сну.

Абст. Добридень. Як ви почуваєте себе?

Бретмюллер. Кепсько. Що зі мною сталося минулого разу? Нічого не можу пригадати.

Абст. Дурниці. Ви поступово одужуєте. Не турбуйтесь, усе буде гаразд. Їжте і розповідайте далі.

Бретмюллер. Їсти не хочеться… А втім, я візьму шматочок. Дякую. Отож на чім я зупинився?

Абст. Ви спливли під перископ…

Бретмюллер. Так. Ми трохи спливли й побачили в перископ базу. Вона була прямо по курсу, миль за п'ятнадцять. А праворуч по траверсу, за сім кабельтових височіла ця проклята скеля!

Абст. Ось уже вдруге ви згадуєте про якусь скелю. Що це за скеля?

Бретмюллер. Велетенська конічна скеля, що самотньо стриміла з води. Страшна сіра махина, яка стала причиною загибелі човна…

Абст. Ви налетіли на неї?

Бретмюллер. Не переривайте! Вночі ми спливли, щоб зарядити батарею… Вибачте, яке сьогодні число?

Абст. П'яте березня.

Бретмюллер. Виходить, я знову був непритомний досить довго? Чи я нічогісінько не пам'ятаю?

Абст. Ви були непритомні.

Бретмюллер. Майже місяць!

Абст. Ви спали. Це зробив я, бо сон для вас – найкращі ліки. Але розповідайте далі. І, будь ласка, не відхиляйтесь: часу мало.

Бретмюллер. Я знову знепритомнію?

Абст. Розказуйте далі.

Бретмюллер. Боже, невже все повториться?..

Абст. Ви даремно втрачаєте час.

Бретмюллер. Гаразд. Ми майже зарядили батарею, коли сигнальник помітив корабель. Це був корвет. Він швидко пішов прямо на нас. Човен спішно ринувся на глибину. Спустившись на півтораста футів, ми опинилися на рідкому грунті[11]11
  Рідкий грунт – шар води, щільніший від навколишніх; човен, що спустився в нього, може лежати з вимкнутими моторами не занурюючись.


[Закрыть]. Ви знаєте, що це таке?

Абст. Так. Далі.

Бретмюллер. Застопорили двигуни – в останню мить здалося, що корабель почав повертати праворуч. Можливо, міркував я, нас іще не помітили, не варто виказувати себе шумом гвинтів. Але я помилився. Я зробив подвійну помилку. Я погубив людей, човен!..

Абст. Не відхиляйтесь. Розповідайте про найважливіше. Поки що мене цікавлять тільки факти. Згодом, коли ви одужаєте, ми повернемося до цієї розмови.

Бретмюллер. Дайте мені сигарету.

Абст. Для людини у вашому стані тютюн – найміцніша отрута!

Бретмюллер. Тільки одну сигарету!

Абст. Не можна.

Бретмюллер. Які ви жорстокі!

Абст. Я бажаю вам добра. Та ми даремно витрачаємо час.

Бретмюллер. Під водою ми стали на гідроакустичну вахту. Акустик доповів, що корабель підходить ближче. Я хотів було збочити з курсу корвета, але не встиг. Він розпочав бомбометання. Перша серія вибухів лягла ліворуч од нашого човна. Нас дуже струсонуло. А бомбування тривало. Корвет немов оскаженів, він крутився над нами і жбурляв нові й нові серії глибинних бомб. Вибухи, вибухи!.. Людей було оглушено. Човен кидало з боку на бік. За цих умов я прийняв рішення пливти. Я повинен був зробити спробу відвести човен… Боже, знову той самий біль у голові! І серце… Швидше відчиніть вікно. Повітря!

15 годин 41 хвилина. Препарати перестали діяти. Свідомість було відновлено на 38 хвилин.

Зроблено аналіз мозкових струмів, щоб з'ясувати, наскільки уражені його глибинні відділи. Результат різко негативний.

13 березня 1939 року

Четверта спроба.

Дозу групи ін'єкцій збільшено на 300 000 одиниць. Час – 18 година.

Відновлено свідомість о 18-й годині 47 хвилин.

Абст. Ось ми й знову зустрілися. Дайте-но руку. Пульс дещо прискорений, але так воно й має бути. Все гаразд. Розповідайте далі. Проте я повинен попередити: ви дуже швидко заснете. Тому поспішайте.

Бретмюллер. Голову мені перев'язано. Я відчуваю велику слабість. Що зі мною?

Абст. Нічого особливого. Лікування йде як слід. А голову перев'язали, бо ви вдарилися.

Бретмюллер. Напевне, сильно. Дуже болить. Отут…

Абст. Не чіпайте пов'язку! Опустіть руки, сядьте зручніше.

Бретмюллер. Чому ви не дасте мені поїсти? Раніше на столі завжди був обід… А втім, я й не їв би. Не можу. Паморочиться в голові. Паморочиться і болить.

Абст. Біль мине. Щодо харчування, то вам дають спеціальне харчування, коли ви втрачаєте свідомість. Звичайна їжа поки що для вас не годиться. Потерпіть, невдовзі видужаєте, і все буде гаразд. Розповідайте, я слухаю.

Бретмюллер. На чому я зупинився?

Абст. Вас бомбили, ви прийняли рішення відійти.

Бретмюллер. Так! Ми перейшли на ручне керування кермом, вимкнули всі допоміжні механізми, навіть машинки регенерації повітря, щоб до краю зменшити шуми човна. Електродвигуни, запущені на найменші оберти, ледве обертали гвинти. Ми довго маневрували, дуже довго. І нарешті нам пощастило відірватись од переслідування. Я зітхнув полегшено. Гадав, це – порятунок. А човен наближався до загибелі!

Абст. Що ж з вами трапилося? Сіли на мілину чи наштовхнулись на оту конічну скелю?

Бретмюллер. Я забув про припливну течію, яка в цих місцях занадто стрімка. А тоді саме був великий приплив.

Абст. Течією вас ударило об скелю?

Бретмюллер. Аби це!.. Та я веду далі. Минуло з півгодини, а ми, як і до того, рухалися на малих обертах. Курс було прокладено так, що скеля лишалася осторонь. І раптом човен, тицьнувшись скулою в перепону, різко збочив. «Повний назад!» – скомандував я. Мотори завили на граничних обертах. Човен одскочив, дістав міцного удару в корму і затремтів у вібрації. «Гвинти!» – закричав мій помічник. Миттю було вимкнуто двигуни. Та ми спізнилися. Трапилося найстрашніше: човен втратив гвинти! Обидва гвинти!..

Абст. Удар носом і одночасно удар кормою? Не збагну, як це могло трапитися.

Бретмюллер. Збагнете, дослухавши до кінця…. Дайте мені сигарету.

Абст. Ні.

Бретмюллер. Благаю вас, одну сигарету!

Абст. Ні в якому разі. А то я стану вашим убивцею.

Бретмюллер. Мені дуже погано. Голова болить… Тьмариться в очах. Дайте води.

Абст. Випийте це. Застерігаю: буде гіркувато, проте зніме біль… Отак. Тепер вам краще?

Бретмюллер. Трошки… Я продовжую розповідь. Ми випробували всі шляхи до порятунку: спустилися нижче, та човен дном упирався в перепону; обережно маневруючи баластом, намагалися спливти, і скоро над головою почувся скрегіт металу. Так, за незрозумілих обставин, ми опинилися в пастці. І раптом хтось гукнув: «Човен рухається!» Ми затамували подих, прислухаючись. Справді, підводний корабель без гвинтів усе-таки просувався вперед, торкаючись боками перепон. Безперечно, нас тягла течія. Що ж сталось? Пояснення могло бути лише одне: човен опинився у підводному скельному тунелі, звивистому й широкому. Нас тягнув туди приплив, а можливо, просто течія, про яку ми й гадки не мали. Так чи інакше, але ми попали в одне з тунельних колін і саме тому вдарилися спершу скулою, а потім, коли намагалися плисти назад, – кормою та гвинтами.

Абст. Що було далі?

Бретмюллер. Минуло понад годину. Човен усе рухався. Я міркував: можливо, тунель наскрізний, і ми, просуваючись уперед, зрештою опинимося на воді? Про свої надії я повідомив по трансляції, і люди трохи повеселішали. «Тільки б виплисти на чисту воду, – шепотів я, – а там ми придумаємо, як врятуватися!»

Абст. Ваші припущення справдилися? Тунель був наскрізний? Вам пощастило вивести з нього човен?

Бретмюллер. Ні.

Абст. Далі, Бретмюллер.

Бретмюллер. Мені важко говорити. Страшенно болить голова. І – спати. Я хочу спати! Дайте мені перепочинок, я посплю трохи, і ми…

Абст. Ось вам сигарета.

Бретмюллер. О, дякую! Будь ласка, сірника. Боже, як паморочиться в голові!.. Ні, не можу палити. Погасіть сигарету. Мене нудить од запаху диму!..

Абст. Розповідайте, Бретмюллер.

Бретмюллер. Минуло трохи часу, і удари об корпус вщухли. Човен вільно висів у воді. Чи рухався він, я не знаю. Ми виждали близько двох годин. Навколо було тихо. Тоді я ризикнув увімкнути машинки очищення повітря, – люди задихалися від нестачі кисню. Завмерши, ми ждали шуму гвинтів корвета і нових вибухів. Проте все було спокійно. Ще година нестерпного чекання. Я посміливішав і скомандував спливати. Ми могли ризикнути: за розрахунками нагорі ще була ніч. Немов крізь сон, я чув голос матроса, що лічив показання глибиноміра. Ми поступово спливали…

Абст. Перебиваю вас. Які глибини були в тунелі?

Бретмюллер. Приблизно сто п'ятдесят футів.

Абст. Це дуже цікавий тунель!

Бретмюллер. Отже, ми спливали. Щосекунди я ждав удару рубкою об скелю. Та над нами була вода, тільки вода. Трохи спливши, підняли кормовий перископ, але нічого не побачили. Два інших перископи були пошкоджені і не висувалися з шахт. І ось на глибиномірі нуль. Я відчиняю рубочний люк і підіймаюсь на місток. Мене охопила тиша й темрява – густа пітьма, якої не можна ні з чим порівняти. Нас наче занурили в туш. Пітьма і зовсім нерухоме повітря. Чомусь на думку спав «Наутілус» капітана Немо… Несподівано для самого себе я скрикнув. Звук полетів кудись у далечінь, і невдовзі до мене повернулась луна. Я стояв на містку, спантеличений, приголомшений, а голос мій усе ще звучав, відлунюючись од невидимих перепон, і поступово слабшав. Ніби він теж шукав порятунку і не міг знайти. Сумнівів не було – човен сплив у величезному гроті!..

Абст. Що ж ви?.. Чекайте, я підтримаю вас!

19 година 11 хвилин. Препарати не діють, і свідомість було відновлено на 24 хвилини.

Повторне дослідження мозкових струмів. Стан хворого загрозливий.

Це була остання сторінка. Фрідріх Кан перегорнув її і закрив папку.

Тільки тепер він почув звуки музики. За роялем сидів Абст. Його пальці легко бігали по клавіатурі, очі дивилися за вікно, на важкий червоний місяць, який повільно сходив над пустельним озером. Здавалося, туди ж летіла і мелодія, стрімка і тривожна. І музика, і місяць, і водяна гладінь, що тьмяно відсвічувала за вікном, та й сам Абст, його дивні нерухомі очі – все це прекрасно поєднувалося з тим, про що було сказано в жовтій папці.

Абст перестав грати.

Вони довго мовчали.

– Це був Шуберт? – запитав Кан, аби що-небудь сказати.

Абст похитав головою:

– Я грав Баха. Одну з його ранніх хоральних прелюдій. Написано для органа. Якби тут був орган!..

– Але, я пам'ятаю, ти любив Шуберта, – наполягав Кан. – Ти захоплювався й іншими, але Шуберт для тебе…

– Йоганн-Себастьян Бах – ось мій король і володар! – схвильовано мовив Абст. – Бах у музиці, Шіллер у поезії.

– Шіллер? – промимрив Кан, неуважно дивлячись на озеро. Він думав про інше.

– Так. Хочете послухати?

В Абстовому голосі звучало нетерпляче прохання. Здивований, Кан несподівано для самого себе кивнув.

Абст підвівся, склав на грудях руки. Позад нього було вікно, і темний, майже чорний силует Абста чітко виділявся на тлі широких ясних смуг, прокладених місяцем на поверхні озера.

 
Під крилом грози жаским,
З гір, із дикого провалля
Буря вирвалась, заграла,
Креше блискавку і грім.
Свердлить вихор хвилі, свердлить,
Чорна паща – глибина, –
Як страшна безодня пекла
Розверзається до дна.
 

Читав Абст повільно, напружено. Голос у нього був пронизливий, уривчастий, і музика вірша зникала зовсім.

– Це з «Геро і Леандра», – тихо мовив Абст. – Вісім рядків, а скільки експресії!

Кан промовчав. Він погано розумівся на віршах та й, признатися, не любив їх. Він вважав себе діловою людиною, а поезія не для таких.

– Ось що, – сказав він. – Накажи, щоб нам принесли поїсти. Ми повечеряємо й поговоримо. І не барися – у нас чимало справ.

Вечерю сервірували в сусідньому приміщенні. Кан з апетитом поїв, випив великий кухоль пива.

– Повернемося до Бретмюллерових свідчень, – сказав він, коли подали солодке. – У мене з голови не виходить цей дивний грот. Подумати тільки, він поруч тієї бази! Господарі її, мабуть, і не підозрюють, що в скелі є величезний тайник.

– В цьому весь сенс, – кивнув Абст.

Кан стягнув з шиї серветку, рішуче підвівся:

– Не будемо гаяти часу! Ходімо до Бретмюллера. Я сам допитаю його.

– Може, перенесемо на ранок? Вам треба відпочити, виспатись. І попереджаю: це небезпечно. Хтозна, як він зараз поводитиметься.

– Але ти будеш поруч!