Текст книги "Безумці"

Автор книги: Александр Насибов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 16 страниц)

П'ятий розділ

Вони пішли лісовою стежкою, що вела в глиб острова. Було дуже темно, і Абст увімкнув ліхтарик, який передбачливо узяв із собою. Шурхіт кроків у тиші, тоненький промінчик світла, що вихоплював з пітьми то гілку, схожу на простягнуту руку, то дикий страхітливий камінь, підсилювали тривогу, якою була сповнена ніч.

Десь приглушено проверещало якесь звіреня, йому у відповідь лунко ухнув пугач. І враз, ніби вторячи цим звукам, порив вітру зашелестів у верховітті дерев. Ліс ожив, заворушився, загомонів…

– А він… не вирветься? – запитав Кан, перед яким невідступно стояли налиті кров'ю Бретмюллерові очі. – Було б цікаво зустріти його на цій стежці.

– Це неможливо.

– «Неможливо!» – передражнив Кан. – Я читаю: «Бретмюллер лежить крижем, як покійник». А за секунду він трощить шибки і вривається до кімнати!

– І це вже вдруге. – Абст помовчав. – Відверто кажучи, я гублюся в здогадах. Дивно, дуже дивно. Зрештою, причини з'ясуються.

– Коли ж?

– Скоро… – ухилився од відповіді Абст. – А ось ми прийшли!

Промінь ліхтарика освітив сіру бетонну стіну, обшарив її, ковзнув убік і затримався на широких двостулкових дверях з пандусом – у такі можна ввозити коляску з хворими.

– Хто? – почулося з пітьми.

Абст мовчки спрямував ліхтарик на себе – освітив груди, плечі, лице.

– Проходьте, – сказав голос.

Відвідувачі підійшли до дверей. Абст натиснув кнопку дзвоника. Двері відчинилися.

Вони попрямували коридором, проминули ще одні двері й опинилися в невеликій кімнаті.

Бретмюллер, зв'язаний, точніше сповитий широкою брезентовою стрічкою, лежав горілиць на низькому клейончатому топчані, що займав усю протилежну стіну кімнати.

Його заросле підборіддя було задерте догори, щелепи міцно стиснуті, широко розплющені очі зосереджено дивилися в якусь точку на стелі.

– При пам'яті? – Кан нерішуче зупинився посеред кімнати.

Абст похитав головою. Підійшовши до Бретмюллера, прикрив його очі долонею і одразу відхилив руку. Хворий не реагував.

– До сьомої, – наказав Абст служителю, що мовчки стояв біля дверей. – Приготуйте все, як завжди. Повний комплект. Не забудьте каву й сигарети.

– Він їстиме? – запитав Кан.

– Гадаю, ні. – Абст скривив губи. – Проте так треба…

Він провів Кана до затишної кімнати з м'яким ліжком: один із служителів порався біля каміна, роздмухуючи вогонь.

У коридорі пролунали кроки. Четверо санітарів внесли хворого, поклали на ліжко і пішли.

Зайшла жінка. Кан кивнув їй. Та вклонилась.

– Забинтуйте йому руки, – наказав Абст.

– І голову? – перепитала жінка, оглянувши брудну пов'язку на Бретмюллеровому чолі, що зсунулася.

– Тільки руки! – Абст нетерпляче облизав губи. – Руки він побачить, голову – ні. Розпочинайте!

Лице у жінки зарум'янилося. Вона спритно обмотала бинтом спотворені й закривавлені кисті хворого. Абст підійшов до столика з інструментом, впиняв з кишені коробочку ампул, відломив у однієї кінчик і втягнув шприцом рідину з ампули. Помічниця оголила й протерла спиртом Бретмюллерові плече.

Абст майстерно зробив укол.

Коли він повторив ін'єкцію, вприснувши ще одну дозу, у жінки затремтіли губи. Вона взяла вату, щоб протерти місце уколу, але Абст витяг з коробочки третю ампулу.

– Дев'ятсот тисяч! – прошепотіла вона.

Замість відповіді Абст знову встромив голку шприца пацієнтові в руку.

Служитель одвіз столик з медичним інструментом, вкотив інший. На ньому стояли тарілки з обідом, пляшка якоїсь води, висока вазочка з апельсиновим желе.

Не минуло й десяти хвилин, як дихання хворого уповільнилося, стало рівніше й глибше. Губи розтулилися, на обличчі виступив слабкий рум'янець.

– Час! – скомандував Абст. Він обернувся до Кана: – Препарат уже діє. Сьогодні все скінчиться швидше. Хочу ще раз нагадати: обережність!

Жінка хутко розповила Бретмюллера. Брезентові стрічки зняли й винесли в коридор. Абст надів білий халат і шапочку.

Вираз очей у Бретмюллера поступово змінювався. Ось хворий повернув голову й оглянув кімнату. Побачивши Абста, зробив спробу підвестися. Служителі допомогли йому сісти, під спину поклали подушки. Потім вони вийшли.

Абст підійшов до хворого, взяв його за руку.

– Сьогодні у вас молодецький вигляд, – сказав. – Пульс близько норми. Словом, діло йде вперед. Скоро ви одужаєте.

– Та я зовсім ослаб, – мовив хворий. – Паморочиться в голові, все пливе перед очима. Ні, ні, не переконуйте мене – я почуваю себе щодалі гірше.

– Дрібниці, – Абст підбадьорливо всміхнувся. – Запевняю, найважче позаду. Лікування йде успішно. І ось доказ: я привіз до вас гостя.

– Я впізнав пана Фрідріха Кана, – байдуже сказав Бретмюллер. – Пан Кан бажає допитати мене? Я згоден сказати все, що знаю.

– Чудово! Ви продовжите свою розповідь, вам поставлять запитання. Але спершу треба пообідати.

Бретмюллер похитав головою.

– Не можу, – прошепотів він. – Мене нудить при самій згадці про їжу. Я нічого не їстиму.

– Гаразд, перекусите пізніше. Може, хочете сигарету?.. Теж ні? Дуже шкода. Я приніс вам болгарські сигарети, найкращі. Куріть, сьогодні можна!

Бретмюллер знову похитав головою. Абст викотив столик з їжею і повернувся.

– Розпочинаємо, – сказав він. – Отже, ви спливли в гроті. Що з вами сталося далі? Не поспішайте, докладніше опишіть грот.

– Так, грот! – Бретмюллер поморщився, хотів було піднести руки до голови і побачив, що вони забинтовані. – Що це? Що з моїми кулаками?

– А ви нічого не пам'ятаєте? – недбало запитав Абст.

На лиці хворого відбилося зусилля думки. Але ось Бретмюллер зітхнув, стомлено хитнув головою.

– Не пам'ятаю, – сказав він. – Уривки якихось кошмарів. Начебто тікав, гатив об щось руками, виривався… Ні, нічого не можу сказати. А що зі мною скоїлося? Невже знову буйствував?

– У вас була криза. Ви намагалися розтрощити кулаками он ту стіну. На щастя, криза минула. Саме тому ви так ослабли. Це природно: організм з усіх сил боровся з страшною хворобою. Боровся і переміг!

– Отже, я житиму?

– Безперечно, – бадьоро підтвердив Абст. – Але розповідайте. Пан Кан дуже занятий, він поспішає в Берлін.

– Не можу. – Бретмюллер довго мовчав. – Дуже хочеться спати…

Абст підвівся. Він був стурбований. Піймавши на собі погляд Кана, ледве помітно кивнув. Це означало: «Поспішайте!».

– Вам пощастило освітити грот? – швидко запитав Кап. – Який він на вигляд?

– Ми застосували переносний прожектор.

– Який він на вигляд? – повторив Кан. – Грот великий? Якої висоти склепіння? Чи є розколини в стінах, пустоти, тунелі?

– Грот величезний. Склепіння губляться в темряві. Зверху звисають сталактити. Їх безліч. З деяких капає волога.

– Стіни грота стрімкі?

– Місцями вони спадають до води полого. Наче укоси.

– Тому з води можна вийти?

– Так. Там принаймні два таких місця. Ми і скористалися ними. Ми вилазили все навкруги – шукали виходу з підземелля. Пошуки тривали понад добу. Було знайдено багато великих порожнин у стінах, своєрідних печер у печері.

– Є й наскрізні печери?

– Печер багацько, але наскрізних ми не знайшли. Порожнина наглухо закупорена.

– Як же ви опинилися на волі?

– Виплив через той самий тунель. У мене був аварійно-рятувальний респіратор.

– А де він починається?

– Тунель?

– Так. Звідки вхід до гроту?

– Із зюйда.

– Тобто з протилежного боку… Я хочу сказати: база міститься з норду від скелі?

– Так..

– Які глибини в гроті під час повноводдя?

– Там дуже глибоко.

– Скільки.

– Футів триста. Може й більше… Вибачте, дуже паморочиться в голові. І біль – знову той самий дикий, нелюдський біль!.. Дозвольте мені заснути.

– Розмову треба вести далі! – твердо сказав Абст. – Пане Кан, будь ласка…

– Так, так, – мовив Кан. Він по-дружньому торкнувся рукою Бретмюллерового коліна. – Ще кілька запитань, і ми підемо. Тоді ви зможете добре відпочити. Нумо добре подумайте і скажіть нам ширину тунелю. Чи можна пройти в грот на підводному човні?

– Ви ж знаєте, що трапилося з моїм! – з болем скрикнув Бретмюллер. – Невже надішлете туди інший? Проникнути на човні в грот неможливо. Хіба що водолаз сяде верхи на його штевень і керуватиме стерновим… Ні, ні, це неймовірно!

– Яка довжина тунелю?

– Півкабельтова чи трохи більше… – Бретмюллер раптом розсердився. – Та що ви все про тунель і грот? А корабель? А люди? Що з ними, де лежать їхні кістки, це вас не обходить?

Настала тяжка пауза.

– Годі, Бретмюллер, – ніжно сказав Абст. – Ми розуміємо ваш стан. Співчуваємо… Намагайтесь не хвилюватися, вам це шкодить.

Кан сидів, не відводячи очей од хворого, щось напружено обмірковував. Губи його ворушилися, пальці на руках тремтіли, наче він розмовляв з собою. Ось він нахилився вперед, виставив долоні.

– До вас ніхто не був у гроті? Ви не побачили там чиїхось слідів?

– Не поспішайте з відповіддю, – встряв Абст, – якнайкраще пригадайте, не помиліться.

Бретмюллер похитав головою.

– Зовсім ніяких людських слідів у гроті? – перепитав Кан.

– Ні.

– Ви сказали, у вас був дихальний апарат… Один?

– Апаратів було багато, на всю команду. Та я не міг дозволити скористатися ними. Я мав суворий наказ: на базі ні за яких обставин не повинні знати, що біля неї був німецький човен. Аби люди випливли в респіраторах… Коротше, я виконав наказ!

– Так ви самі знищили човен і весь екіпаж?! – скрикнув Кан.

– Сам! – Бретмюллер упав на ліжко, уткнувся лицем у подушку й лупцював по голові спотвореними руками. – Я сам знищив корабель, утопив людей. Навіщо? В ім'я чого? О, будьте ви прокляті!

Кан нахилився до Бретмюллера, взяв його за плечі, потряс.

Несподівано хворий замовк.

– Обережно! – гукнув Абст.

Та було пізно.

Бретмюллер скочив з ліжка, схопив Кана за шию. Обидва впали на ліжко, й Кан побачив біля себе оскалене лице божевільного.

Він скрикнув і знепритомнів.

Смакуючи, Кан кілька разів ковтнув і відкинувся в кріслі.

– Смачна кава! – мовив він. – Таку я куштував, здається, в Марокко.

Абст тихо розсміявся.

– Цей рецепт звідти й вивезено!

І він довго розповідав, як перехитрив у Танжері власника портової кав'ярні, який пильно оберігав свій секрет приготування найкращої в місті кави. Пригода була весела, Абст діяв дотепно, і тепер співрозмовникам було з чого посміятися.

Вони знову були в кабінеті господаря острова, куди Абст привіз свого шефа після пригоди під час Бретмюллерового допиту. Кан чимало перетерпів, і Абст намагався розважити його, заспокоїти.

Звичайно, в критичний момент Абст захистив начальника. Але це коштувало життя командиру «Випери», якому він розтрощив голову ручкою пістолета, – напад був несподіваний, небезпека для шефа велика, і Абст діяв автоматично. Тепер він шкодував: втратив витримку, поквапився. Мозок божевільного спотворено, плани щодо його дослідження, найцікавіші плани, на які покладалося стільки надій, розсипалися на порох!

Кан замислився, спохмурнів. Він сидів, скоцюрбившись у кріслі, неуважний, млявий.

– Ви все ще нездужаєте? – співчутливо запитав Абст.

Підійшовши до каміна, він коцюбою порозтягував поліна. Вогонь спалахнув яскравіше. По стіні забігали великі чорні тіні.

– Вже пізно, кімнату приготували і, якщо шеф бажає…

– Ого, – перепинив співрозмовника Кан, випростуючись, – я бачу, мене записали в немічні старигани! Так ось, я розчарую тебе: постіль ждатиме, аж поки ми виконаємо ще одну роботу. Я дивитимусь плавців.

– Зараз? Уночі?

– А чому б і ні? Як я розумію, переважно вночі їм і доведеться діяти.

– Діяти? – вигукнув Абст, дедалі більше дивуючись. – Вам заманулося бачити їх у роботі?

– Саме в роботі. – Кан торкнувся його плеча. – Зараз ти покажеш, чого вони варті. Хай попрацюють, а ми подивимося.

– Це рішення ви прийняли тоді, коли відвідали Бретмюллера? Я не помиляюсь?

– Так. Я не можу забути показання небіжчика – командира «Випери». Хто б подумав, скеля з величезним природним тайником! І це поблизу військово-морської бази, проти якої нам неодмінно доведеться працювати!

Шостий розділ

Місяць стояв у зеніті, та хмари ховали його, і тільки ледь помітна плямка світліла в центрі чорного небосхилу. Темна була й вода. Її невидима течія майже нечутно облизувала борти корабля, що кілька хвилин тому одчалив від острова.

Абст, висунувши голову з-під вітрозахисного козирка, ведучи судно широкою плавною дугою, напружено вдивлявся в навколишній морок. На кормовому сидінні примостився Фрідріх Кан.

Катер ішов без вогнів. Мотор рокотів на середніх обертах. За транцем[12]12
  Транець – плоский край корми.


[Закрыть] приглушено булькали вихлопні гази.

На озері було холодно. І лихоманка, яку Кан глушив в Абстовому кабінеті гарячою кавою, знову охопила його. А коли розвідник думав про те, що цієї хвилини десь на острові входять у воду плавці, йому ставало ще холодніше, і він щільніше загортався в шкіряне пальто на хутрі, дбайливо запропоноване господарем острова.

Раптом Кан обернувся. Запущена з острова ракета повільно здіймалася в небо. Стало видно широку водяну гладінь і темну зубчасту смугу лісу, що звідусіль підходив до озера. Ракета полетіла вниз і згасла, не сягнувши води. Озеро знов оповила темрява.

– Старт? – запитав Кан.

– Так, зараз їх випускають.

– Вони заклякнуть, раніше ніж дістануться мети.

– Плавці в гумових костюмах, під якими тепла вовняна білизна. До того ж натреновані.

– Як вони знайдуть нас? – Кан недовірливо глянув на острів, від якого вони уже відпливли на значну відстань.

– Плавці знають наш курс. І в них є компаси.

– А скільки ми пройшли?

Абст нахилився до щитка з приладами, на мить увімкнув освітлення.

– Сім кабельтових, – сказав, вимикаючи двигун. – Мабуть, досить.

Абст пішов на бак, хвилину возився з якорем. Почувся сплеск, коротко прогримкотів ланцюг у клюзі, і все затихло. Кан глянув на світний циферблат годинника.

– Дві години і шість хвилин, – мовив він. – Плавці атакують катер десь між третьою годиною і пів на четверту.

– Цікаво, – Кан пожував губами, – дуже цікаво. А скільки у нас під кілем?

– Футів п'ятдесят, – відповів Абст, повернувшись на корму. – Тут не дуже глибоко.

– Цікаво, – повторив Кан, – від третьої до пів на четверту. І ці півгодини я маю пильно дивитися?

– Будьте якомога уважніші, дуже прошу. Інакше вони ошукають нас.

– І кожен, кого я побачу, закінчує гру? Ну, а якщо я гукну його, а він пірне, наче не чув?

– Ви можете стріляти.

– Що?..

– Ви можете стріляти в кожну підозрілу пляму на воді. Будь ласка, не церемоньтесь.

– Це серйозно?

– Цілком. – Абст знизав плечима. – Адже так буде, коли почнеться бойова робота. Їх спеціально попереджено.

Кан зареготав.

– Ну і спритний! – вигукнув він. – Ти ж добре знаєш, що я не ношу зброї!

Замість відповіді Абст поклав на кормове сидіння маленький чорний пістолет.

– Заряджений, – сказав він. – Патрон у стволі. І є запасна обойма.

Кан обірвав сміх. Він не сподівався, що Абст піде так далеко.

– Зрештою, ви даремно турбуєтесь за них, – сказав Абст. – Патрони будуть розстріляні марно.

Він узяв револьвер, витягнув і перевірив обойму, потім, відтягнувши затвор, упевнився, що патрон справді у стволі.

– Ну, а що коли я справді побачу когось із них, вистрілю і не схиблю? Ти ж знаєш, я вмію спостерігати, вмію і стріляти!

– В такому разі хай ремствують на себе. – Абст роздратовано кивнув головою. – Скоро рік, як я морочуся з ними. Я не шкодую зусиль, щоб зробити з них убивць, найдосвідченіших і неприступних. І якщо помилився, нехай вони вже тепер дістануть по заслузі. Що раніше, то краще!

– Оце вже ні! – Кан рішуче відсунув пістолет. – Не будьмо такими жорстокими. Я придумав інше. Дай-но відпорний гак… Отак. – Він, оцінюючи, зважив у руках довгу важку жердину із сталевим наконечником. – Мабуть, це буде цікавіше, еге ж?

Абст розсміявся, гідно оцінивши задум шефа.

Чекали. Катер нерухомо лежав на воді. В повітрі не відчувалося ані найменшого вітерця. Тиша стояла така, що виразно було чути, як далеко за лісом розлягалися розмірені глухі удари. Там, за багато кілометрів від озера, дизельний молот вбивав у землю довжелезні грубі колоди. Це будували огорожу концтабору для кількох тисяч чехів, яких от-от мали пригнати зі сходу.

– Шеф, – сказав Абст, прислухаючись до далеких ударів, – можна дістати дюжину чеських водолазів?

– Навіщо тобі чехи? Це вороги, які не погодяться добровільно йти під воду. А примусиш, вони при першій же нагоді зрадять тебе, перейдуть до ворога.

– І все-таки я хотів би мати кількох чехів!

Біля борту почувся сплеск: велика риба, вистрибнувши з води, плеснула хвостом і знову пішла вглибину.

– Послухай, – мовив Кан, дивлячись на малюсіньку воронку, що лишилася там, де риба ковзнула під воду. – Послухай, Абст, від острова до катера вони пройдуть на глибині?

– Не обов'язково. Плавці можуть діяти на власний розсуд. Головне, щоб їх не виявили.

Настала пауза.

Здавалося, Абст і його шеф дрімають. Тим часом місяць посунувся далеко вперед до обрію. Хмари навколо нього розсіювалися. Стало світліше. Озеро затягнуло серпанком. Низько над катером прошелестіла зграйка качок. Легенько подув вітерець – ознака того, що надходить світанок.

Кан позіхнув, підніс до заспаних очей руку з годинником. І – завмер. Щось примусило його нашорошити вуха. Ось він обережно підсунув до себе підпорний гак, підняв його, перехилив через борт, підвівся.

– Де? – самими губами запитав Абст.

Кан підборіддям вказував на темну грудочку, що майже непомітно гойдалася поблизу катера.

– Бити? – Він націлив жердину, випростався, нахилився до борту. – Я його виразно бачу.

Абст не відповів, даючи шефові свободу дій.

Кан міцніше уперся ногами в ґратчастий поміст катера і з усіх сил ткнув жердиною в підозрілий предмет. Почувся сплеск, жердина глибоко пішла під воду, і Кап, втративши рівновагу, мало не впав за борт. Абст устиг схопити його і відтягнув назад. Удвох вони втягли жердину на судно. Гак було увінчано великим жмутком водоростей.

– Осічка, шеф! І знову чекання.

Ще двічі хапався Кан за жердину і щосили занурював її у воду, намагаючись влучити в невидимого плавця, і обидва рази безрезультатно. У першому випадку це була напівзатонула трухлява колода, і наконечник глибоко проштрикнув деревину, у другому маленький шматок очеретяної циновки.

– Дурниця! – роздратовано сказав він, витягаючи жердину. – Дурниця, Артуре, їх тут нема.

– Ви певні?

– Цілком. Вони збилися з курсу й повернули назад, або плавають навколо, не ризикуючи наблизитись… Ого, що це? – гукнув Кан, нахиляючись до кільсону[13]13
  Кільсон – брус на зразок кіля, але всередині судна.


[Закрыть]… – Поглянь, теча в катері!

В центрі кормового настилу прямо з-під ноги розвідника бив короткий водяний струмінь.

– А ось ще фонтанчик, – спокійно сказав Абст, освітлюючи настил ліхтариком. – Гляньте сюди. Ось він, трохи праворуч.

Кан побачив і другий струмінь.

– Дозвольте забити? – спитав Абст, порпаючись у ящику з інструментом. – Сподіваюсь, пробоїни зафіксовано?

Відповіді не було. Та Абст і не ждав її. Він витягнув чіпи, молоток і спритно позабивав отвори в днищі судна.

– Звичайно, діючи під дном ворожого корабля, плавці не свердлитимуть у ньому дірки, – сказав Абст, закінчивши роботу й випроставшись. – Вони підвісять заряди й ввімкнуть підривні механізми. Але, певна річ, я не міг дозволити їм мінувати наш катер. Тому бідолахам довелося взяти з собою свердла і добре таки попрацювати під кілем. Це цілком безпечно – я знав, на що вони здатні, тому мушкель[14]14
  Мушкель – дерев'яний молоток з короткою ручкою; застосовується для такелажних робіт (морськ.).


[Закрыть] і чіпи заготував ще на березі. Словом, це був експеримент, і, мені здається, вдалий.

Кан мовчав.

– Та, боюсь, плавці не обмежаться тільки цим, – вів далі Абст. – Зараз ми піднімемо якір і подивимося, чи не втнули вони ще чогось.

І він пішов на бак.

Невдовзі звідти долинув грюкіт якірного ланцюга. Катер здригнувся і рушив уперед.

– Якір піднято й покладено на палубу, – доповів Абст, повернувшись і ставши біля штурвалу. – Тепер запустимо мотор.

Кана не здивувало б, якби зараз трапилося щось із двигуном чи з гвинтом. Та ні, Абст увімкнув стартер, мотор запрацював, і катер поплив.

– Слава Всевишньому, все гаразд! – промовив Абст, зітхнувши. – епер кермо право на борт, і за чверть години ми вдома… Боже спаси і помилуй! – вигукнув він, розгублено крутячи штурвал. – Гляньте, що вони наробили. Подумати тільки, катер не слухається керма!

Абст не брехав. Кан бачив: штурвал повернуто праворуч, але за кормою, як і раніше, лягає прямий, наче лінійка, слід. Ніби керма й не чіпали!

Абст вимкнув мотор, залишив штурвал і, обернувшись до шефа, розвів руками, немов запрошував його бути свідком пригоди.

– Ну-ну, – пробурмотів спантеличений Кан, – годі жартувати! Спритно ж ти все влаштував!

– Я? – весело сказав Абст. – Даруйте, я тут ні до чого.

– Хто ж зіпсував кермо?

– Звичайно, вони. Мабуть, хотіли якнайкраще показати себе. От і потягли кермове перо. Та не хвилюйтеся. Ми обдуримо їх. Я знав, з ким маю справу, тому, крім мушкеля, прихопив ще дещо.

З цими словами Абст заходився відв'язувати прикріплене до планширя велике весло.

І тут сталося таке, на що, здається, не розраховував навіть Абст.

Тільки-но він спустив весло за корму, щоб діяти ним замість керма, як його вирвало з рук і відкинуло геть.

Тієї ж миті з води виринуло чорне гнучке тіло. Кан і оком не змигнув, як людина опинилася на борту, схопила його за барки, занесла руку з ножем.

– Стій! – гукнув Абст, намагаючись вихопити з кишені пістолет. – Стій, кинь кинджал!

Та плавець тільки інсценував атаку. Ось він випустив Кана, сів на банку і, встромивши клинок поруч себе, стягнув з голови чорний гумовий шолом.

Абст оскаженів.

– Встати! – наказав він.

– Не треба. – Кан узявся за комір, попустив вузол краватки. – Не треба, Артур. – Він звернувся до плавця: – Скажи, ти сам це придумав?

Той усміхнувся.

Але ось він подивився на Фрідріха Кана, потім оглянув його уважніше і наступної миті схопився, став струнко. Обличчя плавця виражало жах.

– Сідай, сідай! – Кан поплескав його по блискучому чорному боці. – Сідай і давай поговоримо. Ти мені подобаєшся, хлопче. Та сідай же, хай тобі грець!

– Вибачте, – промурмотів плавець, проте й далі стояв, виструнчившись. – Бачить бог, ми не знали, що на катері – ви. Пан корветен-капітен Абст сказав перед тим, як ми пішли на завдання: «Якомусь штабному офіцерові заманулося подивитися, на що ви здатні». От ми й вирішили…

– Твоє ім'я?

– Штабс-боцман[15]15
  Штабс-боцман – чин в гітлерівському військово-морському флоті, що відповідає мічману.


[Закрыть] Густав Глюк!

Кан уже заспокоївся, і до нього повернувся хороший настрій. Зручніше вмостившись біля транця, він допитливо розглядав чоловіка, що стояв перед ним. Руки, обличчя і шия плавця, там, де їх не закривала гума, були чорні – мабуть, змащені сумішшю жиру й сажі. На цьому тлі яскраво виділялася вогняно-руда борода, коротка й густа. В'язану водолазну феску було натягнуто на вуха. Гумовий костюм, який щільно облягав тіло, закінчувався на ногах широкими еластичними ластами. На грудях було пристебнуто дихальний апарат – невеликий балон стиснутого кисню, довгаста коробка з речовиною для поглинання вуглецю, що виділяється під час видиху, і гумовий лантух, від якого тяглася до шолома гофрована трубка. Плавець був оперезаний брезентовою стрічкою із свинцевим вантажем – на ній висіли підводний ліхтар та кинджальні піхви. До зап'ястя рук було прикріплено спеціальні компас, годинник та глибиновимірювач.

– Розповідай! – наказав Кан. – Розкажи, як ви діяли під кілем катера. Розповідай докладно, я хочу знати геть усе.

Плавець відкашлявся, делікатно відвернувшись, плюнув за борт, скинув феску і витер нею рога.

– Нас було троє, – почав він. – Поки ми – обермаат[16]16
  Обермаат – чин у гітлерівському військово-морському флоті, що відповідає головстаршині.


[Закрыть] Шустер і я – поралися біля керма, третій плавець свердлив днище моторки. Гайки заржавіли, і ми довго таки повозилися, поки відокремили перо від баллера[17]17
  Перо і баллер – частина катера.


[Закрыть]. Потім я допоміг матросові Руприху просвердлити обшивку катера. Тільки-но ми скінчили, як пан корветен-капітен Абст почав витягати якір. «Ого, – міркував я, – зараз запрацює гвинт. Стережися, Густаве Глюк!»

У цей час під кормою зібралася вся наша трійка – Шустер, Руприх і я. Вони подалися додому, бо завдання було виконано. А я вирішив затриматися.

– Чого?

– Цікаво!

– Не розумію…

– Цікаво, – повторив Глюк усміхнувшись. – Дуже кортіло глянути, як ви керуватимете без керма. От і лишився.

– Де ж ти був?

– Відплив трохи, виставив з-під води очі, і ждав. Бачив, як катер рушив і тут же спинився. Потім чув пояснення пана корветен-капітена Абста. Він сказав правду – всім нам хотілося якнайкраще показати себе. І тут диявол спокусив мене пожартувати… Хто ж міг знати, що на борту саме ви? Я гадав, один з цих штабних красенів…

І Глюк ніяково замовк.

Кан бачив – плавець сказав не все.

– Далі! – наполягав він.

Глюк переступив з ноги на ногу.

– Ви раз мало не простромили мене своїм гарпуном. Наконечник пройшов за дюйм від мого плеча. Я ледве вивернувся. І ще скажу: ну й очі у вас!

– Ти чуєш, Артур? – гукнув Кан.

Абст усміхнувся і розвів руками, немов визнаючи свою поразку.

– Далі! – наказав Кан підводному диверсантові. – Що було потім?

– Ви злякали мене. І розсердили. – Плавець помовчав. – От я й вирішив… як би це сказати…

– Помститись?

– Виходить, що так. – Глюк зажурено кивав головою. – Я ж не знав, що на катері ви!

Фрідріх Кан уже не слухав. Він зовсім розвеселився від усвідомлення того, що все-таки помітив плавця. Приємні були і незграбні лестощі цього здоровенного кругловидого бороданя з лукавим поглядом світлих широко посаджених очей.

Кан по-батьківському поплескав його по плечу, посадовив поруч себе, пригостив сигаретою.

– Додому, Артур! – розпорядився він. – Всі добре попрацювали, заслужили на відпочинок.

– Цілком заслужили, – погодився Абст. – І особливо ви, шеф. Але в мене прохання. Хотілося б, щоб після відпочинку ви знайшли час побалакати з плавцями. Запевняю вас, вони будуть щасливі.

Абст говорив байдуже, мляво цідив слова. Та це була гра. Кан не повинен догадатися про сюрприз, який готували йому. Хай усе відбудеться раптово. Тим більший буде ефект. Напружена робота в останні роки нарешті дала наслідок, і Абст готувався до екзамену.

Ще недавно він не міг і мріяти про те, що його задуми здійсняться. Але тепер, коли вже видно, що війни не минути, все піде інакше. Ця фантастична історія, що трапилася з Бретмюллером та його «Виперою»! Півроку тому межею Абстових бажань був малюсінький відлюдний острівець осторонь уторованих морських шляхів, на якому можна оселитися і без перешкод здійснити задумане. А тепер відкривалися можливості й перспективи незрівнянно більші. Острівець, хоч найвідлюдніший, не міг зрівнятися з просторим сховищем у скелястій товщі, про яке розповів Ханно Бретмюллер. Грот, наглухо ізольований від зовнішнього світу! Дивовижний тайник під водою! Лігво, розташоване так близько від військово-морської бази майбутнього ворога Німеччини. На кораблях цієї бази Абст зможе випробувати все те, що народилося і ще народиться в надрах нової, могутньої лабораторії «І-W-І»!