Текст книги "Безумці"

Автор книги: Александр Насибов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 16 страниц)

Четвертий розділ

Тиха місячна ніч над океаном. Щойно повз скелю пройшов корвет, повертаючись з далекого патрулювання. Сигнальники звично оглянули в біноклі конічне громаддя, що стирчало з води. На містку, крім них та вахтового офіцера, був командир корабля. Він також не одводив бінокля від очей. Залиті блідим розсіяним світлом стрімкі боки скелі, як завжди, були мертві. Командир дав наказ на кермо, і корабель почав огинати скелю, промацуючи водяну товщу приладами: кілька годин тому далеко в морі було виявлено невідомий підводний човен. Його атакували, та, мабуть, безуспішно. Можливо, він десь тут…

Розшуки нічого не дали. Корвет повертався до бази.

Він одійшов, і підземелля ожило. Плавців негайно підняли з нар, вивели з тунелю. Майданчик біля лагуни освітили, спустили на воду буксирувальники. Десять чоловік на чолі з Глюком вирушили на середину лагуни і занурились у воду.

Ще десять плавців залишилися на березі.

Абст покидає майданчик. По дорозі він звично торкнувся рукою клямки стінного сейфа – перевірив, чи замкнуто сховище.

Карцов скоса стежить за ним. Так, він не помилився в здогадах: допомагаючи одягати плавців, він бачив – респіратори виймали з сейфа. Нижня частина залізної шафи геть уся захаращена півметровими металевими веретенами й короткими конусами; мабуть, це міни й детонатори до торпед.

Та сейф неприступний – ключі Абст носить із собою. От якби встановити контакт з Мартою Рішер! Проте вона мовчить. Після пам'ятної розмови про кінозйомки Карцов багато разів приходив до своєї пацієнтки. Він ждав активності і з її боку, та не дочекався. Не зрозуміла натяку? Чи не вірить йому, боїться? Як усе складно!

Радист сповзає з сидіння крана, довго сякається. Від напруження шия у нього червоніє, на вилицях виступають плями.

– Проклятуща вогкість! – каже він, витираючи долонею госрий ніс. – Вогкість така, що всі ми тут ноги витягнемо… Ну, лікарю, як справи? Трохи звикли, призвичаїлись? От уже справді дав вам бог робітку. – Підборіддям він указує на плавців, що сидять біля води. – Ради всього святого, будьте насторожі з ними!

– Спасибі за попередження. Шеф і Рішер мені все пояснили. Не турбуйтесь.

Радист нахиляється, щоб поправити шнурок повстяного черевика. Карцову видно його тонку шию, прозорі рожеві вуха, що стирчать обабіч воскової лисини.

– Послухайте, лікарю, – каже він, не підводячи голови, – а що коли візьмете мене в помічники? Знайдіть слушну хвилину і шепніть шефові: важко, мовляв, самому, хай допоможе Вальтер.

– Гаразд…

– Згодні?! – радісно вигукує Вальтер. Він випростовується і змовницьки підморгує. – Тільки про нашу бесіду нічичирк. Ви самі все це обміркували й вирішили. Згода?

– Авжеж. Принагідно скажу шефові. Вдвох було б легше: я роблю дослідження, пораюся біля приладів. Ви водите людей на роботи чи, скажімо, роздаєте їм препарат.

– От-от, лікарю, поцілили в самісіньку точку! – Вальтер посміхається, морщить рухливе безбороде лице. – А я готовий. У мене багато вільного часу. – Він витягає бляшанку з цукерками, вибирає леденець, акуратно кладе до рота. – І Глюку теж анітелень!

– Як хочете.

Радист веде розмову далі. Карцов відповідає йому, всміхається, а думає про інше. З голови не виходить тайник, де Рішер заховала камеру. Карцов добре бачить скельний уламок, котрим завалено розколину…

Тайник треба використати, щоб знайти спільну мову з дівчиною. Але як?

У лагуні рух. Випливають Глюк і його супутники. П'ятеро з них буксирують по касеті – точнісінько такій, у якій лежав індієць. Отже, прийшов човен і привіз нову партію божевільних, про яку згадував Абст.

Вальтер спритно орудує краном, витягуючи з води вантаж.

Приходить Абст. За його наказом плавці стають до касет, підіймають їх і виносять. Першу касету разом із трьома плавцями тримає Глюк.

Невдовзі на майданчику не лишилося жодної касети, а слідом за ними підняли з води п'ять великих гумових лантухів. Півгодини на відпочинок. Потім Глюк та його група знову йдуть під воду. Мабуть, у новий рейс.

Куди віднесли контейнери? Транспортування їх забрало загалом хвилин сім-вісім. Значить, недалеко. Можливо, до Абстової кімнати.

Карцов відзначає: відтоді, коли контейнери спливли, Абст ні разу не глянув на нього, не промовив жодного слова. Чи не тому він і завітав на майданчик, щоб лікар не підійшов до контейнерів? Але навіщо така секретність? Адже нову групу хворих мають доручити йому, Карцову!

А що коли в контейнері не хворі, а люди з нормальною психікою, котих господар підземелля, садист і вбивця, намагається позбавити розуму й перетворити на покірливих, безвольних істот?

Повертається загін Глюка. Цього разу плавці прибуксирували тільки мішки.

Абста не видно. Правильно, чого йому тут бути, коли піднімають звичайний вантаж!

– Попливете ще разок? – запитує Вальтер, витягуючи з води останній мішок.

– Закінчили. – Глюк, уже скинувши шолом, ополіскує обличчя у воді, обертається до супутників. – Нагору!

Плавці підводять буксирувальники до скелі, і Вальтер підіймає їх на майданчик.

Незабаром плавців роздягнули. Карцов і Вальтер грубими рубчастими рушниками розтирають їх, допомагають натягти штани та светри.

– Гей, ви, – кричить Вальтер, – підніміть мішки! Четверо на мішок, ану лишень!

Лантухи важкі. Згинаючись, люди тягнуть їх до тунелю. Вальтер іде попереду. Останній плавець, спіткнувшись, падає.

Схопившись з каменя, Карцов поспішає до нього. Та Вальтер уже там.

– Встань! – гримає він, схилившись над чоловіком. – Вставай, каналія!

Мішок притиснув плавця, той насилу виповзає, але ніяк не може приловчитися й підняти вантаж.

– У, падло! – стусонувши його кулаком у бік, Вальтер підставляє плече під лантух, – Ну, ставай до мене… Отак.

Плавець слухається. Він навіть не глянув на кривдника. Мовчки став поруч, узяв мішок…

– Ходімо! – кричить Вальтер на тих, що стоять попереду, і прямує до тунелю.

Карцов повільно повертається на майданчик. Глюк загорнувся у ковдру і жадібно курить.

– Лікарю, – скаржиться він, – нога в мене розболілася. Завжди, коли змерзну, болить нога, де був перелом. Чого б це?

Карцов пояснює.

– Ну, а перетинки? – розпитує Глюк. – Пішов на глибінь, і відразу позакладало вуха. Намагаюсь продути – не можу. Добре, що пройшло. А то вже думав спливати. Ось і тут трохи болить. – Рудобородий пальцями торкається чола.

– Нежить?

– Є трохи. – Глюк усміхається. – Диви-но, ви й це знаєте.

– Годі вам! – Карцов розсердився. – Все перевіряєте мене. Сумніваєтесь: лікар я чи ні?

– Що ви! – Глюк регоче. – Це я так. З вами й пожартувати не можна. Ото який ви вразливий, справді.

Людей нагодовано. Після важкої роботи вони сплять.

Карцв замикає двері й виходить. Так, йому довірено ключ. Але це тільки видимість свободи. Кожен його крок під таємним контролем. Де б він не був, завжди поблизу тиняється хтось із Абстових помічників чи й сам хазяїн грота. А частина підземелля, де працює Абст, радіорубка, камбуз і якісь інші служби, – ця частина грота взагалі заборонена для нього.

Сьогодні він викличе Рішер на розмову. У нього в кишені маленький чорний валок – касета з плівкою, вийнята з тайника на майданчику. Касета повинна примусити Рішер заговорити.

Карцов наближається до тунельного роздоріжжя. Праворуч дорога до «забороненої зони», ліворуч – до Рішер. Її кімнатка поблизу вихідного тунельного отвору.

До повороту лишилося кілька метрів, коли в тунелі пролунали кроки.

Карцов спиняється. Кроки дедалі гучніші. Тепер можна визначити, що йдуть кілька чоловік. Вони наближаються до роздоріжжя.

Притиснувшись до стіни, Карцов жде.

Попереду Глюк. Окрім пістолета, він озброєний ще й автоматом. Потім повз Карцова цепом проходять незнайомці. Перший, як він встигає помітити, зовсім молодий. На ньому військова офіцерська форма. Руки сковані.

В наручниках і ті, що йдуть слідом. Це теж військові, але, певно, солдати. Німці? Ні, у тих інша форма. Та й ці зовні не такі: смугляві, схожі на жителів півдня. У того, що йде останнім, кремезного здорованя з сережкою у вусі, кучеряве чорне волосся.

Позаду іде Вальтер з автоматом напоготів.

Незнайомців п'ятеро. Карцов пригадує: стільки ж було касет-циліндрів. Хто ж ці люди? Американці чи англійці?

Група рухається в напрямку до лагуни. Кроки стихають.

Постоявши, Карцов виходить з укриття.

Звичайні процедури у Рішер Карцов робить машинально. Двічі він ловить себе на тому, що, припинивши роботу, тупо дивиться пацієнтці в обличчя. Нервує й вона: прискорений пульс, неспокій в очах.

– Що там скоїлося? – запитує Рішер. – Я чула, мимо пройшли люди, кілька чоловік…

Карцов не встигає відповісти. Двері відчиняються.

Це Абст. Він вітається, розпитує про самопочуття хворої.

– Давно ви тут? – запитує Карцова.

– Хвилин двадцять, шеф. Я прийшов у призначений час. Вам здається, я спізнився?

Абст не відповідає. Помовчавши, звертається до хворої.

– Де ваш ключ?

Рішер кивком вказує на двері.

– Я замкну вас, – каже Абст. – Замкну на годину або півтори. Рейнхельт, постарайтеся розважити свою підопічну. Сьогодні вам надаються всі можливості випробувати благотворний вплив психотерапії.

Посміхнувшись, він виходить і замикає двері. Чути, як двічі обертається ключ у замку. В кімнаті тиша. Рішер тяжко дихав.

– Випийте. – Карцов подає їй склянку води.

– Що там скоїлося? – знову питає вона. – Привезли нову партію?.. Ви бачили циліндри, які спливали з-під води?

– Бачив.

– У циліндрах були люди… Це їх провели повз двері?

– Так.

– Скільки?

– П'ятеро.

– Боже мій, – шепоче Рішер, – боже, ще п'ятеро!

– Хто вони? Що з ними зроблять?

– О, ви все добре знаєте! – Рішер з ненавистю дивиться на Карцова.

– Ні, каже він, – я багато про що догадуюсь, але нічого не знаю напевно.

– Брехня!

– Мене замкнули з вами. Подумайте: чому? – Карцов витягає з кишені касету з плівкою. – Ваша, – каже він, тримаючи касету на долоні. – Там, у розколині біля лагуни, ще чотири таких валики. І кінокамера.

В очах Рішер жах.

– Ви необережні, – мовить Карцов. – Хіба можна так ризикувати?

Він подає касету.

– Візьміть і викиньте. Беріть же!

Рішер ледь помітно хитає головою.

– Не можна?.. А, розумію: її треба зберегти. І інші теж?.. Гаразд. – Карцов ховає касету до кишені. – Гаразд, я сховаю їх надійніше. І кінокамеру. Вони будуть цілісінькі, не турбуйтесь. Я вкажу вам місце… – Він бере Рішер за руку. – Скажіть, що зробить Абст з тими людьми?

Дівчина лежить нерухомо. По її обличчю розпливається блідість. Карцов жде.

У печері тиша. Довго тягнеться пауза.

– Марто, – наполягає він. – Марто, ми втрачаємо час. Відповідайте ж! Він уб'є їх?

– Ні, – шепоче вона.

– Що ж тоді? Операція?

– Не відразу. Спочатку тимчасово обезволить їх. Є препарат… Потім операція.

– Яка?

– Лоботомія.

– Я не зовсім розумію…

– Трансорбітальна лоботомія.

– Як її роблять?

Рішер підносить руку до обличчя, торкається пальцем верхнього краю очної западини.

– Звідси? – шепоче Карцов. – Яка мета операції?

– Людина позбавляється волі, пам'яті. Вона покірна, майже не мислить.

– Це назавжди?

– Не знаю.

– А брикети, якими годують плавців, навіщо вони?

– Якщо їх не давати, оперований незабаром перетворюється на параноїка. Це звір, захоплений манією вбивства. Потім він гине.

– І його не можна врятувати? Скажімо, повторна операція?

– Не знаю.

– А що коли препарат вприскувати здоровим людям?

– Він діє, та дуже швидко вимивається з організму.

– Розумію… Абст сам дійшов до всього цього?

– Він працював із спеціалістами. Практикувався в таборах.

– Ви були там разом з ним?

– Так.

– Невже допомагали йому?

– А ви? – Рішер дивиться на Карцова злими очима. – Самі ви що робите?

П'ятий розділ

Людей у наручниках привели на майданчик перед лагуною. Глюк жестом показує на кам'яний виступ недалеко від трапа.

– Сідайте!

Полонені стоять. Певно, не розуміють по-німецьки. Конвоїр хмуриться й повторює наказ, підсилюючи його рухом автомата.

Люди сідають на камінь.

Вони здивовані, спантеличені. Роздивляючись грот, неголосно перемовляються, знизують плечима. Німці стали осторонь і ждуть. З тунелю виходить Абст.

– Увага, встати! – наказує Глюк.

Полонені немов не чують. Молодий офіцер, що сидить скраю праворуч, одвертається і закладає ногу за ногу.

– Встати! – повторює конвоїр.

Абст рухом руки спиняє Глюка, який погрозливо підвів автомат.

– Встаньте, лейтенант, – каже він, і голос його звучить майже лагідно. – Ви зобов'язані встати!

Той, до кого звертається Абст, нерухомий, хоч і дуже хвилюється: груди так і ходять під кітелем, руки в кайданах напружилися.

Абст посміхається. Хвилин десять тому він так само посміхався в кімнаті Рішер.

– Добре, – каже він, бере у Глюка автомат і віялом дає чергу над головами бранців.

Гуркіт, гул. Їдка імла застилає майданчик. Коли вона розвіюється, четверо полонених стоять. А лейтенант сидить.

Йому років двадцять п'ять. У нього повні губи, короткий горбоватий ніс, рожеві смугляві щоки. Він усім тілом прихилився до каменю. Голову закинув назад, очі дивляться вгору – великі, темні, з вологими блакитними білками.

Абст підсовує до нього розніжку, сідає.

Він погано знає мову, якою намагається розмовляти, насилу підбирає слова, робить тривалі зупинки між ними. Це співуча мова – з характерним «ч» і розкотистим «р».

Лейтенант байдужий. Та ось він посміхається. Трохи підіймає долоню.

– Ви калічите мою мову, – каже він по-німецьки. – Розмовляйте своєю.

– Прекрасно. – Абст облизує губу. – Прекрасно, лейтенанте. Щасливий, що ви володієте німецькою. Отож, назвіть своє ім'я.

– Ви його знаєте.

– А все ж таки?

– Лейтенант Джорджо Пелла.

– Ну от, зовсім інша справа. – Абст задоволений. – Тепер я почув це на власні вуха. Хто міг подумати, що доля надішле мені такого гостя!

– Ви раді?.. – Лейтенант звертається до решти полонених. – Гляньте, друзі, як вони врочисто приймають гостей. Нас навіть обдарували браслетами. Чи це не знак справжньої німецької гостинності!

– Скоро може й пожерти принесуть, – озивається полонений з сережкою у вусі. – Я німців знаю – такі славні хлопці!

– Правильно, сержант Гарріта!.. – Пелла повертається до Абста. – Отже, тут раді нам?

– Ще б пак, лейтенант. Роздобути такого фахівця! Адже ми з вами люди однієї професії. Та порівняно з Джорджо Пелла я – нікчема, можете мені повірити!

– Навіщо я вам потрібен? – запитує італієць. Тон німця примушує його насторожитись.

– О! – Абст значуще стуляє губи. – Ви тут добре попрацюєте.

– Я не працюватиму на німців.

– Будете, лейтенанте. Але я хочу, щоб це було добровільно. Вас вигідніше мати за спільника. Дайте-но, я зніму з вас браслети.

– Спершу скиньте наручники з моїх товаришів.

– Та…

– Я буду останній!

– Як хочете. – Абст морщиться. – А я гадав: у наш вік донкіхоти перевелися навіть в Італії.

– І нагодуйте їх, – веде далі Пелла. – Останнім часом нам не давали їсти. Напевно, щоб ми стали лагідніші.

– Що, вас не годували?

– Уявіть собі, ні!

Абст обурений, гнівно хитає головою. Вальтер і Глюк зацікавлено дивляться на нього.

– Крім того, я повинен запитати… – Лейтенант оглядає купол грота. – Що це за катакомби? Нас три тижні везли на підводному човні. Потім човен ліг на грунт. Ми заснули. І ось ми тут. Де ми? Чому нас привезли сюди? Чого вам треба?

– Невдовзі довідаєтеся. А спершу кілька запитань. Ви були на російському фронті?

– Так.

– Де саме?

– Україна. Район на схід од міста Львова. Там усе й трапилося.

– Що саме?

– Вам невідомо про трагічні події, що сталися там наприкінці липня?

– Цього року?

– Гаразд, – нервово мовить Пелла, – гаразд, я розповім усе! Почну з того, що місяць тому росіяни добре дали по зубах вашому фюрерові й нашому дуче. Я маю на увазі м'ясорубку, яку влаштували росіяни поблизу Курська. Ви знаєте, скільки вони намололи німецького м'яса, та й не лише німецького? Ага, не знаєте! Тоді послухайте. Московське радіо сповістило: тільки за перші чотири дні боїв ворог втратив убитими понад сорок тисяч чоловік.

– Ви вірите цій брехні?

Лейтенант Пелла випростовується, підіймає скуті руки, повільно хитає головою.

– Синьйоре, – суворо каже він, – синьйоре, обережніше! Я був там, і я не сліпий. – Офіцер показує на товаришів. – Ми всі були там і готові заприсягтися, що росіяни аж ніяк не перебільшують. Втрати німецьких та італійських військ жахливі…

– Припустімо, – каже Абст. – Припустімо, ну і що ж далі?

– А далі те, що англійці та американці висадилися в Сіцілії. Чи ви й про це не знаєте?

– Знаю.

– І ось італійці тікають, німці – за ними: їхні основні сили не там, вони далеко на сході! Скрізь паніка, безладдя. Настає фінал. У Римі квапливо збирається Велика рада… Коротше, як тільки запахло димом у власному домі італійців, «мудрому вождю нації» Бенітто Муссоліні дали штовхана, а потім запроторили його до в'язниці. Народ сказав своє слово. Це й наше слово, синьйоре… Та я відхилився. Адже вас цікавить, що сталося в районі Львова?

– Сперту я хочу знати, як ви там опинилися. Чому попали в піхоту? Адже раніше ви служили у флоті?

– Є речі, які стосуються тільки нас.

– Хвилинку, синьйоре лейтенант! – Сержант з сережкою у вусі підводиться з каменя. – Я не розумію, чому б і не сказати про це. Ми, хвала святій діві Марії, нічого не вкрали!

– Ви маєте рацію, Бруно Гарріта!.. – Офіцер обертається до Абста. – Ми, всі п'ятеро, не захотіли топити кораблі ворогів дуче. Тоді нас списали на берег. Спочатку посадили в тюрму, а потім передумали й відіслали на російський фронт, до «любих і вірних німецьких союзників», спокутувати провину. От і все.

– Зрозуміло, – киває Абст. – А звідки у вас така ненависть до німців?

– О, ви й це помітили? – Пелла гірко посміхнувся. – Зараз я повернуся до подій під Львовом, і ви зрозумієте… Уявіть собі вулиці старовинного міста. По них суцільною валкою сунуть німецькі військові грузовики. Вони везуть італійців: обеззброєні солдати й офіцери сидять на дні кузовів, заклавши руки за голови. Їх конвоюють німецькі автоматники. Ще тиждень тому і ті й другі воювали пліч-о-пліч. Тепер це вороги. Грузовики виїжджають за місто. Вони обганяють колони, що прямують туди пішки. Це італійці, теж без зброї і під конвоєм. Попереду генерали й офіцери, позаду солдати… Тих, кого везли, і тих, котрі йшли пішки, доставили в ліс і розстріляли у величезних ровах. Німці вбивали італійців. Розстрілювали з автоматів, закидали гранатами, добивали пострілами з пістолетів. Ви можете це збагнути?

– Те, що сталося, дуже засмучує, – зауважує Абст, – Проте винні не німці.

– Хто? Я винен у цій бійні? Хто, по-вашому?

– Деякі італійські частини вирішили скласти зброю. А закони війни суворі. Той, хто залишає союзника… Словом, годі! Ви занадто розбазікались. Я не схвалюю того, що трапилося під Львовом. Але не тому, що мені шкода розстріляних. Справа не в цьому. Той, хто придумав цю витівку, діяв нерозумно. Якби моя воля, я б примусив ваших співвітчизників повоювати, як примушу вас.

– Ого! – Лейтенант схоплюється. – Хочу бачити, як ви це зробите. Убити нас – так, це ваше право! Але примусити боротися? Звільніть мені руки, і я покажу вам справжню бійку!

Пелла лютує. Він ось-ось кинеться на Абста. А той байдужий.

– Сядьте! – наказує. – Сядьте, вам кажуть!.. Отак. Знайте ж: те, що ви й ваші люди вціліли у львівській кривавій бойні, це моя робота! Подяки не жду – я втричі більше одержу від вас. Ви потрібні мені, Пелла. Нас зацікавили ваші спуски на великі глибини із звичайними дихальними приладами. Як ви це робите? Я врятував вам життя. І я хочу, щоб ми стали друзями.

– Для нас війна закінчилася.

– Шкода, що ви так вирішили. До речі, ви даремно говорите за всіх. Адже й ваші товариші – досвідчені водолази?

Полонений мовчить.

– Досвідчені! – веде далі Абст. – Кожен має по п'ятсот і більше спушив, а два діяли в районі Гібралтара, де ними керував Вітторіо Моккагата[29]29
  Капітан другого рангу Вітторіо Моккагата був одним з керівників підрозділу італійського військово-морського флоту, в якому діяли людино-торпеди.


[Закрыть]… Та зараз мене цікавить не це. У нас теж є керовані торпеди, і вони, гадаю, не гірші від італійських. Мене цікавить інше. В чому секрет ваших спусків на великі глибини?

Полонений мовчить.

Абст торкається рукою його коліна.

– Послухайте, – лагідно каже він, – я давно симпатизую прекрасному спортсменові Джорджо Пелла. Охоплений цим почуттям, я врятував йому життя. Знайте ж, довірившись мені, всі ви будете у великому виграші…

– У вас виграєш! – перериває Бруно Гарріта. – Виграло мишеня, попавши до котячих пазурів!

– Повірте, я можу примусити вас, – доводить Абст. – Та набагато краще, якщо ми діятимемо разом. – Він підводиться, оглядає італійців. – Кожному з вас я пропоную…

– Спершу нагодуйте моїх людей, – наполягає Пелла. – Дайте їм їсти, ви, гуманіст, що не бажає нам лиха!

– Спершу я хочу почути відповідь.

Все відбувається раптово: стрибок лейтенанта Пелли з витягнутими вперед скутими руками, невловимий Абстів рух, і… кулаки полоненого таранять повітря.

Італієць на землі, а осторонь так само спокійно стоїть Абст.

– Встаньте! – каже він.

Пелла неквапливо підводиться. Він сильно забився, у нього тече кров із рук, розтрощено види цю.

– Одначе ви наполегливі… – Абст задумливо дивиться на італійця. – Ну, хай буде по-вашому. Ви просите нагодувати людей? Гаразд. Я намагався порозумітися з вами…

Підводиться Гарріта.

– Послухайте, ви! Ваші пройдисвіти самі жерли, як свині, а нас годували впроголодь. Так було спочатку, нам тоді ще давали таку-сяку їжу. Останні два дні про нас взагалі забули. В мене від голоду буркотить в череві, у хлопців теж. Вони в такому стані, що не погребували б, мабуть, падлом на зразок вашої персони.

Гарріта лютує. Ось-ось він повторить помилку свого командира – із скутими руками кинеться на Абста. А той спокійний. Здається, навіть задоволений, що так розгнівав полоненого.

– Що ж, вашому апетитові можна позаздрити… – Абст обертається до Вальтера. – Як справи на камбузі?

– Обід буде через дві години, шеф.

– Дві години, це довго. Наші гості не можуть чекати. Як же бути?.. – Абст наче розмірковує. – Ось що, йдіть і принесіть консервів – чотири бляшанки свинини з квасолею і чотири великих сухарі. Для лейтенанта візьміть щось делікатніше. Скажімо, кухоль кави з мого термоса й бісквіти – теж з мого запасу. Ви зрозуміли?

– Так, шеф.

– Консерви беріть найсвіжіші – з зеленою етикеткою. Вам зрозуміло?

– Зрозуміло, шеф. – Радист перезирається з Абстом. – Усе зрозумів.

– Ну й чудово. А там і обід скоро. Йдіть.

Конвоїр зникає в тунелі.

Абст звертається до італійців.

– Сподіваюсь, ви задоволені?

– Просто щасливі! – крізь зуби цідить Пелла. На майданчику запала мовчанка.

Минає кілька хвилин.

І ось повертається Вальтер. Він несе тацю, на якій кухоль кави, купка бісквітів і консерви – бляшанки вже розкрито, поряд з кожною лежать сухар та ложка.

– Можна роздати, шеф?

– Звичайно. – Абст широким жестом показує на бранців.

Вальтер передає каву і бісквіт лейтенантові, потім обходить його супутників.

Італійці беруть консерви. Лейтенант Пелла чекає, поставивши кухля на камінь. І тільки впевнившись, що всі одержали порцію, ковтнув кави.

А німці спостерігають.

В круглих Вальтерових очах гостра цікавість. Він подався вперед, витягнув шию, мне комір светра. Глюк спокійніший: стоїть, поклавши руки на автомат.

Абст, сидячи на розкладній табуретці, постукує пальцем по коліну, немов відлічує секунди.

Це от-от станеться. Але минає час, і нічого незвичайного не відбувається. Люди жадібно їдять. Лейтенант, покінчивши з бісквітом, п'є каву.

Гарріта підвівся, йде до нього, подає бляшанку.

– Командире, – пропонує він, – тут зовсім небагато, візьміть, прошу. Дуже смачно!

Вальтер робить мимовільний рух – немов хоче втрутитись. Абст зупиняє його малопомітним жестом, і радист лишається на місці.

Пелла відмовляється від частини сержантової порції. Постоявши, Гарріта повертається туди, де сидів, і дожовує останній шматок.

– Глюк, перепишіть людей! – наказує Абст.

– Єсть, шеф. – Рудий виймає блокнот, бере олівець, по черзі опитує італійців, занотовуючи їхні імена та військові звання.

Так минає ще чверть години.

І ось з чотирма полоненими щось сталося. Тільки-но вони нахилялись один до одного, перемовлялися, навіть пересміхались – експансивність не залишає жителів півдня ні за яких обставин. Тепер італійці немов куняють з розплющеними очима.

Переміну, що відбулася з солдатами, помітив їх командир. Спочатку він тільки здивований. Але минає час, і лейтенант непокоїться.

– Підійдіть до мене, сержант Гарріта! – кличе він.

Той повільно обертається. На його обличчя лягла тінь – зусилля думки. Та через секунду обличчя знову нерухоме. Сержант зітхає і одвертається.

– Гарріта! – повторює командир.

Не діставши відповіді, підсідає до сержанта.

– Що з вами? – хвилюючись запитує Пелла. – Занедужали?

Гарріта мовчить. Він як камінь. Тільки сережка легенько тремтить у вусі.

Пелла хапає його за плечі, трясе, зазирає в очі.

– Гарріта, – кричить він злякано, – сержант Гарріта!..

Абст, що стежив за цим, ловить на собі розгублений лейтенантів погляд і відвертається. Ось він позіхнув, мигцем глянув на годинник.

– Що ж ви стоїте, Глюк? – Абст невдоволений. – Ану лишень зніміть браслети з цих бідолах. Уявляю, як вони намучилися… Боже, та киньте до біса свій автомат!

Рудобородий широко усміхається, кладе автомат, підходить до полоненого, безцеремонно бере його за руку. Знімає наручники. Руки італійця вільні. Але той ніби й не зрадів – підніс руки до очей, оглянув їх і знову опустив.

Дзеньк – і браслети розкрито на руках другого полоненого.

Невдовзі розковані всі четверо.

Підібравши наручники, Глюк з'єднує їх в один ланцюг.

– Готово, шеф.

– Одведіть людей.

– Єсть, шеф. – Глюк обертається до полонених. – Гей, ви, рушайте за мною!

І він іде в тунель.

Італійці прямують слідом. Групу замикає сержант Гарріта. Він несе в'язку наручників, яку шпурнув йому конвоїр.

– Йдіть і ви, – звертається Абст до Вальтера.

– Слухаю, шеф.

– Зашифруйте й передайте в ефір: «У мене все гаразд».

– Зрозуміло.

Радист підіймає з землі автомат, якого залишив Глюк, і теж зникає в тунелі.

Тепер Абст сам на сам з офіцером. Не дивлячись на бранця, він походжає майданчиком, замислено оглядає лагуну. Потім, вирішивши, що час для розмови настав, підходить до італійця і стає у своїй улюбленій позі: руки в кишенях штанів, ноги широко розставлені.– Ну, що ви скажете, дорогий Джордже Пелла? Як вам подобається у мене, які враження?

– Звільніть мені руки, – тихо просить італієць.

– Охоче!

Абст спритно відсунув засувку браслетів, жбурнув їх убік, потім обережно розтер долонями глибокі сині борозни на зап'ястях італійця.

– Отак… А тепер я запрошую вас обідати. Ми разом пообідаємо і побалакаємо. Ходімте!