Текст книги "Безумці"

Автор книги: Александр Насибов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 16 страниц)

Одинадцятий розділ

Марта Рішер стоїть, прихилившись до стіни, біля тунельного, повороту. Сили у неї тануть, але вона не може примусити себе повернутись до кімнати.

Ввімкнувши радіостанцію, вона й гадки не мала, що почує таке!.. Правда, вже давно стала звичною думка: для підпільниці, яка діє у фашистському кублі, фінал один – катастрофа, загибель. Та десь у глибині свідомості жевріла надія: може, якось минеться!

Не минулося!

О двадцятій годині сорок п'ять хвилин Марта зайшла до радіорубки. Їй пощастило: Абст був зайнятий біля лагуни, і вона сама прийняла важливе повідомлення. Ввімкнула станцію і, маючи трохи часу, настроїлася на хвилю центрального мовлення рейху. Це було суворо заборонено, проте вона іноді ухитрялася послухати, що робиться в світі: коли двері в радіорубку відчинено й видно велику частину коридора, завжди можна встигнути вимкнути станцію або збити настройку, якщо хтось появиться в тунелі.

Передавали звичайну інформацію – щось про економію електрики й газу. І раптом диктор, обірвавши передачу, оголосив, що надійшло дуже важливе повідомлення. В Берліні відбувся суд над керівниками комуністичної організації, яку виловила служба безпеки рейху. Велику підривну групу було старанно законспіровано, її філіали розкидано в багатьох містах Німеччини. Проте СД і поліція безпеки виявилися на висоті. Важку операцію по ліквідації зграї небезпечних злочинців здійснили успішно: заарештовано всю верхівку організації на чолі з керівником – заводським механіком ІІаулем Прозе. Виловлено весь актив.

Голос диктора гримів, коли він розповідав про роботу підпільників: ті вели антивоєнну пропаганду, саботували найважливіші постанови фюрера, переховували дезертирів і втікачів з концтаборів.

Диктор трохи помовчав й оголосив: недавно зрадники намагалися передати ворогові інформацію про важливу військову новинку й про місце розташування деяких заводів та лабораторій, де цю зброю створювали. Хвала господові, їм це не пощастило.

Змовників засуджено до страти. Сьогодні вирок виконано. Членів злочинницької зграї, які уникли арешту, незабаром схоплять. СД й поліція безпеки знають, де їх шукати!..

Передача екстреного повідомлення закінчилася, радіо замовкло. А Марта все ще сиділа з навушниками на голові – нерухома, бліда, нічого не бачила, не чула. Все загинуло, все: організацію розгромлено, товаришів знищено. Страчено Пауля Прозе – людину, що навчила її справжньому життю, боротьбі. Комуніст, чиє слово було законом для десятків самовідданих бійців. Розумний і суворий керівник, а в години дозвілля, – що не часто випадали на його долю, – дорослий хлопчак, невичерпний на жарти та пустощі.

«Фрейлейн, – сказав Пауль, коли їй пощастило влаштуватися в Аненербе, – фрейлейн, того дня, коли закінчиться весь цей кошмар і улюбленого фюрера повісять, того дня я прийду до вас з величезним букетом. І коли з'ясується, що ви ще не обрали хлопця до вподоби, бережіться, фрейлейн, бо я почну небачені атаки!»

Прозе жартував. Хотів підбадьорити її. А в самого стільки тривоги було в очах. Колись Марта врятувала йому життя, а тепер він посилав її в небезпечну розвідку, можливо, на смерть.

І ось його нема…

Марта сиділа біля пульта, приголомшена, спустошена.

Хронометр на передавачі методично відлічував час.

О десятій годині вона простягнула руку до панелі станції і настроїлася на передавач Абстових хазяїв. Той відповів. Марта прийняла й розшифрувала радіограму: завтра на світанку, коли три підводні човни ляжуть на грунт поблизу скелі, Абст повинен прибути на флагманський човен, котрий він відрізнить по знаку на його правій скулі – два білих трикутники вершинами один до одного. Між ними вхідний отвір шлюзового пристрою; через нього Абста впустять у човен. Сьогодні з двадцять другої години безперервно слухати ефір, опівночі налагодити з підводними човнами зв'язок.

Закінчивши дешифровку, Марта підвелася. Треба було негайно діяти і в першу чергу розповісти про все Рейнхельтові.

Вона попрямувала до дверей, але раптом зупинилася. Звичайно, вона не покаже Абстові радіограму. Та він або його помічники можуть уночі ввімкнути станцію…

Як бути?

Вона взяла викрутку й рішуче розкрила панель рації…

Потім пішла розшукувати Карцова, Його не було в спальні плавців. Напевно, лікар біля лагуни.

Марта прийшла на майданчик, коли говорив Галлер.

У неї не вистачило витримки розіграти переляк через пошкоджену радіостанцію: поки фашисти ремонтуватимуть, вона встигне попередити друга.

Діставши Абстів наказ іти в свою кімнату, Марта й не подумала скоритися. Вона знову й знову обійшла підземелля. Розшуки не дали наслідків.

І ось, притулившись до стіни, вона стоїть у центрі скельного лабіринта, самотня, безпорадна… Треба щось робити!

Переборюючи апатію, млявість, дедалі відчутніший біль у ногах, Марта чвалає тунелем. Іноді сідає й долонями розтирає коліна, ступні. Після кожної такої зупинки все важче примусити себе підвестися.

Непомітно вона опиняється біля входу в радіорубку. В повітрі запах диму, каніфолі: Глюк порається біля розкритої панелі передавача, орудуючи паяльником. Вальтер вносить ящик із запасними деталями до рації.

– А, фрейлейн! – Він обережно опускає ящик. – Не бачили Рейнхельта?

Глюк, припинивши роботу, обертається. Фашисти запитально дивляться на Марту.

Вальтер хоче спитати ще щось, але з коридора чути швидкі кроки, що віддаляються.

– Він! – кричить Вальтер.

Вихопивши пістолети, Абстові помічники вибігають.

Вальтер та Глюк мчать тунелем. Далеко попереду невиразно видніє силует людини, яку вони переслідують.

Два крутих завороти, один за одним. Тут від тунелю відходить короткий апендикс. Утікач звертає туди.

Глюк та Вальтер полегшено переводять дух: жертва у пастці.

Увійшовши до тунельного відгалуження, рудий вмикає ліхтарик.

– Матінко божа, – розгублено мимрить він, – а ми думали!..

Попереду, притулившись до каменя, стоїть плавець. Ось він відокремлюється від скелі, йде назустріч.

– Гей, ти, стій! – наказує Глюк.

Чоловік іде далі, немовби й не чув окрику.

– Які очі у нього, Густав! – злякано шепоче радист.

Плавець втягує голову в плечі, пригинається. Ось-ось він кинеться на тих, хто заступає вихід.

Глюк підіймає пістолет. Гуркіт. Пронизливий крик.

Марта чула і постріл і крик.

Шарпнувши двері, вона вибігає в тунель, але, ступнувши кілька кроків, змушена сісти.

Довго сидить на камені, заплющивши очі й стиснувши руками горло.

Знову в тунелі шурхіт, квапливі кроки.

З півтемряви вибігає людина.

– Отто! – владно гукає Рішер, перетнувши дорогу. – Стояти, Отто!

Плавець спиняється. Його зігнуті в ліктях руки падають уздовж стегон. Піднявши підборіддя, він дивиться поверх голови дівчини.

Куди він тікав? Уривки яких спогадів та образів, що майнули в спотвореному мозку чоловіка, підняли його з нар?..

Плавець нерухомий. Тільки груди його підіймаються – судорожно, коротко, немовби йому важко дихати.

Марта кладе руку на голову божевільного. Холоднуватими пальцями масирує чоло, скроні, потилицю.

– Спокійніше, – шепоче вона, – спокійніше, Отто, іди назад і лягай спати.

Плавець обертається і біжить назад – тією ж неквапливою вовчою ходою.

Марта довго дивиться йому вслід, болісно пригадуючи те, про що тільки-но думала.

Вона втратила рідних – загинули від бомб; її сподвижників та друзів стратили фашисти; а кілька хвилин тому вбили того, хто став для Марти дорогим, єдиним… Вій знайшов її в цьому пеклі, вилікував, коли вона вже думала, що загине, вдихнув у неї енергію, волю до життя, до боротьби!

То невже ж за всі ці життя не заплатять вороги? А плавці – і за них ніхто не помститься? Якби в неї був пістолет! Але вона беззбройна. Так, рішення може бути тільки одне. Те, що вона замислила, – страшне. Проте у неї нема вибору.

Печера плавців.

Люди лежать на нарах. Деякі сидять на землі, мовчазні, нерухомі.

Щойно ввійшла Марта. За час хвороби вона одвпкла від них, і тепер їй не по собі.

Побачивши дівчину, один плавець підводиться з нар. Другий повертає до неї голову.

– Хочу їсти, – повільно каже він і ступає крок їй назустріч. – Пора вечеряти. – Він протягло зітхає. – Пора вечеряти, пора вечеряти…

Люди на нарах засовалися. Печера починає гудіти. Марта схвильована.

– Лягайте спати! – квапливо каже вона, відступаючи до дверей. – Спати, всім спати, лягайте на нари!..

Вона знає кожного, його історію, особливості організму. Тільки один незнайомий їй – широкоплечий житель півдня. У нього кучеряве чорне волосся. Він сидить у далекому кінці нар.

– Спати, лягайте спати, – повторює Рішер, і голос її тремтить, зривається.

Плавці неохоче слухаються. Та вона розуміє: це ненадовго.

Стоячи біля дверей, Марта востаннє дивиться на них. Вона все б оддала заради їхнього порятунку, все на світі!..

Дівчина довго стоїть біля виходу. У неї тремтять губи, і серце калатає так, що відбивається в скронях.

А Карцов шукає Марту.

По дорозі до спальні плавців він уже побував у її кімнаті, на камбузі, оглянув багато відгалужень тунелю. Де ж вона?

Його все більше охоплює тривога, передчуття близького лиха. Марта була на майданчику і все знає; в розпачі вона може зважитися на таке, чого вже не виправиш…

Ні на мить не забуває він також про італійця, котрий лишився сам на сам з Абстом. Щоправда, Абста зв'язано і в нього у роті кляп. Та все одно він небезпечний!

Вони зберегли Абстові життя, вирвавши з нього обіцянку врятувати плавців. Він дав слово. Але – Абстове «слово»!..

Головне зараз – видати плавцям препарат, розшукати Марту, з її допомогою знешкодити решту жителів підземелля.

Потім вони повернуться на майданчик, де чекає Пелла. Сейф відімкнуто, спостерігаючи за Абстом, італієць готує підривні заряди й респіратори. Крім того, він повинен вкрутити детонатор в одну з торпед – про всяк випадок. Все може статися…

Марта лишиться в гроті, а Карцов і Пелла, взявши заряди, подадуться розшукувати фашистські підводні човни. У цих справах Пелла великий спеціаліст. Недарма на нього полював Абст.

Такі плани.

Тільки б знайти Марту і встигнути до плавців, тільки б не спізнитися!..

Тунельний заворот. Містки перекинуто через розколину. Що це темніє на її протилежному боці? Якийсь предмет. Та Карцову не до нього.

Хутче, хутче до плавців!

Ще заворот. Ось вони, двері.

Ледве дихаючи від хвилювання, він одсуває заслінку вічка.

Нари порожні. Люди скупчилися в центрі печери, похитуючись на зігнутих ногах. Приміщення сповнене гомону.

Відсахнувшись, Карцов мчить туди, де зберігається препарат. Це в бічному тунельному відгалуженні, зовсім поряд. Можливо, він ще встигне відвернути лихо.

Ось і сховище. Та що це? Двері розчинено навстіж! Стелажі, котрі ще вчора було заставлено сірими картонними ящиками з брикетами, порожні.

Він іде назад, тицяючись ліктями об стіни. Немов сліпий. Містки через розколину. На самому її краю лежать два брикети. Очевидно, їх загубили, коли несли.

Карцов нахиляється над розколиною. З темряви війнуло холодом. Скинувши туди брикет, він чекає. Кілька секунд тихо, потім ледве чути сплеск.

У боковині містків стирчить цвях. На ньому довга темна нитка. Він і не помітив би її, та повітря в тунелі рухається і гойдає шерстинку.

Карцов довго не може спіймати її задерев'янілими пальцями. Нарешті підносить до очей.

Синя шерстинка.

Пам'ять підказує: Марта, коли вона з'явилася біля лагуни, була в синій куртці.

Марта!.. Карцов так ясно бачить її. Маленька, ще не зміцніла після хвороби, вона плентається тунелем, згинаючись під вагою ящика. Скинувши його в розколину, повертається, щоб узяти новий.

Її хитає од слабості. Їй зовсім кепсько.

Кожен крок дається важко.

Стелажі спорожніли. Ящик за ящиком зникли в безодні. Нарешті лишився останній. Дотягнувши, Марта кидає його на скелю, падає навколішки, сантиметр за сантиметром штовхає важкий ящик до розколини.

Краї провалля положисті. Тут легко втратити рівновагу. Та Марта не думає про небезпеку. Налягаючи на ящик, вона суне його, суне.

Швидше, кожну секунду її можуть наздогнати!

Останній ривок – і ящик летить у провалля.

А за ним, знесилившись, сповзає туди й сама Марта, чіпляючись за камені і не знаходячи в них опори…

Карцов примушує себе підвестися, помалу йде через містки.

А гомін у спальні плавців гучнішає. Він схожий на гуркіт штормового моря.

Гомін наростає. Тепер чути й удари. І раптом голосне ревіння потрясає тунель: немовби звук, протаранивши перепону, вихопився на волю.

Нарешті Карцов опам'ятався!

Та вже чутно тупіт десятків ніг – ті, що біжать, ось-ось вискочать з-за рогу.

Метнувшись убік, він ховається за скелю. Стоїть, притиснувшись до каменя, і його обдають хвилі повітря, розбурханого втікачами. Юрба мчить повз нього, зникає в тунельному закругленні. А невдовзі звідти долинають постріли, зойки.

Дорога до лагуни ще вільна. Пересуваючись уздовж стіни, Карцов поспішає до виходу.

З новою силою гримить підземелля: юрба повертається.

Все вирішують секунди. І Карцов, уже не ховаючись, біжить по тунелю. Тепер недалеко. Вій встигне. Тільки б Пелла був на місці.

Вибігши на майданчик, Карцов очима шукає товариша.

– Я тут! – Пелла біля стелажів. Орудуючи ключем, він угвинчує детонатор в торпеду.

– У воду! – волає Карцов.

Схопивши спорядження, складене біля трапа, вони одночасно стрибають у лагуну.

Швидко надівають респіратори, прикріплюють вантажі. Підривні заряди, компаси, ножі – все напоготові. І вони поринають.

А плавці вже вискочили з тунелю. Юрба розтікається по майданчику, божевільні падають із скелі у воду. Та без дихальних апаратів вони безпорадні. Пірнувши, плавці задирають голови і, оточені роєм світних бульбашок, пориваються до поверхні.

Вода напрочуд гарна. Вона міниться всіма відтінками синього кольору – од кобальту до ультрамарину; сповнена світла, життя, яскриться; зграї риб'ячої молоді крутяться в ній та граються, і в кожній рибчині відбивається сонячний промінь.

Але все це – біля поверхні. Ближче до дна, – а до нього тут метрів двадцять п'ять – переважають спокійні і холодні тони. В сіро-синій сутіні пропливають великі риби. Вони прямують до невисокого пасма, що стирчить з мулу, пасма, за яким дно стрімко йде вниз. Риби перевалюються через каміння й розчиняються в густій імлі. А з похмурої безодні випливають зустрічні мандрівниці. Проминувши пасмо, злітають вертикально угору, немовби знудьгувалися по світлу та сонцю. І кожна, досягнувши поверхні, народжує беззвучний вибух – срібними стрілками на всі боки мчать мальки, наче тріщини бризкають по люстерку…

Біля пасма з'явилися люди. Великий групер втупився випуклим оком у чужинців, засовав плавцями, обережно відсунувся. Із скельної щілини виволокла своє гадюче тіло мурена, постежила за ними, вищирила отруйні зуби і знову ковзнула до нори.

А ті пливуть далі. Їх двоє. Ноги в ластах звиваються, наче щупальця, руки витягнуто над головою. Ще недавно Пелла тримав перед очима компас, щоб точно йти по курсу. Тепер потреби в ньому нема – ціль знайдено. Підводний човен, один з трьох, що згадувався в радіограмі, лежить на дні, напівсхований у гущавині бурих водоростей, немовби спеціально зарився в них.

Карцов і Пелла зупиняються – заряди, які вони буксирували, опускаються і повисають на лінях.

Рухом руки Пелла кличе товариша. Зблизившись головами, вони ширяють у прозорій воді. Пелла вказує на великі циліндри – ними заставлено палубу човна. Чотири циліндри перед рубкою, по два в ряд. Стільки ж у кормовій частині підводного човна. Пелла жестами пояснює: в циліндрах торпеди; підійшовши до ворожого порту, човен лягає на грунт і випускає плавців; ті відкривають кришки циліндрів, витягають торпеди….

Карцов киває – він усе зрозумів.

Знову скоромовка жестів. Італієць просить, щоб Карцов лишився на місці й спостерігав – мало що може скоїтися. Він, Пелла, підвісить заряд, увімкне годинниковий механізм детонатора. На це піде небагато часу, і вони почнуть шукати нову ціль.

Карцов згоден. Повільно опускаючись у водорості, він стежить за товаришем, що продовжує путь.

Тиша, спокій.

Човен немов мертвий. Вимкнено навіть машинки для очищення повітря. Це зрозуміло – субмарина на невеликій глибині, її можна виявити приладами з корабля, що проходитиме поблизу, а виявивши – закидати бомбами.

Тиша. Спокій. Тільки іноді клацають клапани в Карцовому респіраторі – клапан вдиху різкіше, клапан видиху – слабкіше.

Де ж Пелла?

Карцов розсовує водорості і ривком мчить уперед.

Він побачив: з поверхні моря на човен пікірує людина. Невідомий у респіраторі. Ось він підніс руку до пояса, вихопив ніж.

Карцов з усіх сил працює ластами. Його жене страх за товариша, жене лють, шал, бо в атакуючому він упізнав Артура Абста.

Вони швидко пливуть до однієї точки.

Їхні шляхи перетнуться за метр од італійця. Той, ні про що не підозрюючи, прикріплює до човна вибухівку.

Вороги ось-ось зштовхнуться. Абст уже біля Пелли, підняв руку з ножем. Карцов атакує його і відганяє. Чи встиг Абст ударити італійця? Здається, ні…

Плавці кружляють у воді, не ризикуючи зблизитися. Вони знають: для перемоги потрібен тільки один удар. Той, хто схибить, загине.

Поступово Карцов відтісняє Абста од човна. Треба виграти час. Пелла закріпить міну, ввімкне годинниковий механізм детонатора і прийде на допомогу. Вдвох вони легко подужають ворога.

Карцов і Абст пливуть усе далі, помалу підіймаючись до поверхні.

Пелла дивиться їм услід. Дивиться все важче – навколо каламутнішає, наче з дна піднявся мул. Та Пелла знає: це не мул, це кров. Він лежить на носовому горизонтальному кермі човна. Якщо він ворушиться, кров з рани в боці юшить дужче. З кров'ю втрачаються сили. Їх у Пелли так мало, що навряд чи йому вдасться закріпити підводний заряд.

Що ж робити? Випливати?

Це легко – варто скинути вантажі на поясі, і його вже ніщо не втримає під водою. Він полине туди, де повітря й сонце, де друг, допомога якого так потрібна! Та Пелла вирішив: він закріпить міну й приведе в дію механізм детонатора.

Переборюючи біль, італієць перевертається на живіт, намагається підтягнути лінь із зарядом. Зусилля втомило.

В голові наморочиться, ось-ось він знепритомніє. І лінь вислизає з пальців.

Ще спроба, і знову невдача.

Віддихавшись, Пелла озирається. Кругом пусто. Тільки мурена випливла з-за скелі й, уткнувшись носом у пісок, звивається товстим слизьким тілом.

Сил дедалі менше. Про лінь Пелла вже не думає. Вихід один: він запустить годинниковий механізм міни і спливе, лишивши її біля човна. Він сподівається, що найближчим часом човен не рушить з місця.

Міни внизу, в піску. Пелла сповзає з керма і планірує до них. Ось він ліг на грунт, береться за механізм детонатора.

І раптом сильний удар. Якби Пелла був на поверхні моря, він би побачив: розкидавши верхівку конічної скелі, в небо вихопився вогняний стовп, скеля, хитнувшись, впала у воду.

Пелла зрозумів усе. Адже він сам угвинтив у торпеду детонатор миттєвої дії. Вибуху однієї торпеди було досить, щоб детонували інші, які лежали поруч, на стелажах.

Сила вибуху шпурляє італійця на борт човна. Скельця шолома тріснули. До лиця просочується вода.

В човні забігали, загомоніли. Він здригнувся, грунт під ним зарипів.

Пеллі недобре. Він задихається. В шоломі повно води.

Він здирає шолом.

Невиразно видно сірий, у заклепках борт субмарини, що пропливає поблизу. Де ж міна?

Руки нишпорять у піску. Намацали, обхопили снаряд. Міну притиснуто до грудей. Пелла, як сліпий, оббігає її пальцями.

Ось він, детонатор!

– Нуль… – шепоче Пелла.

І ривком повертає лімб.

Човен підкидає, кренить. З пробоїною в борту він опускається в киплячу каламуть.

Мчать угору волоті водоростей, бульбашки повітря та соляру, спливає, кружляючи, розчавлена мурена.

А осторонь Карцов б'ється з Абстом. Перший вибух не завдав їм шкоди – удар було ослаблено відстанню. Та ось висадив свою міну Пелла. Карцова боляче штовхнуло в груди, заклало вуха. Повітряний мішок респіратора тріснув, до легень увірвалась вода. Ледве живий, він зірвав шолом, скинув пояс з вантажами і виринув на поверхню.

В грудях – сильний біль. У роті відчувається смак крові.

Де ж Абст?

Карцов занурює голову у воду, напружено вдивляється в синю темінь.

Там усе затягло серпанком. Проте далеко в глибині, поблизу дна, ледве видно силует людини.

Абст загинув?..

Ні, ворушиться. Отже, живий, і респіратор його справний.

А Карцов без дихального апарата, загубив ніж, беззахисний.

Ось Абст засовав ластами, трохи сплив. Тепер він точно під Карцовим. Закинув голову й дивиться на нього.

Він може напасти у будь-яку секунду, та бариться. Чому?

Вичікує, щоб ворог підняв голову, дихаючи. Цієї миті Абст і потягне його під воду.

Карцов повинен атакувати. Атакувати всупереч логіці, котра вимагає виманити ворога з глибини, щоб битися за однакових умов. Абст не жде нападу. Несподіваність – єдина перевага Карцова.

І він пірнає.

Так, Абст навіть не ухилився – тільки встиг простягнути назустріч руку з ножем. Удар влучив Карцову в стегно. Наступної секунди він смикнув Абста за руку. Ніж випав. І тут же Абст дістав міцний удар в горло.

Ще удар, ще!.. Рятуючись від ударів, Абст ногами відбиває ворога, тягне на глибину.

Люта, беззвучна боротьба у водяній товщі. Абст слабшає. Його ноги розтискаються, він сповзає по тілу Карцова.

Зібравши всі сили, Карцов робить останній удар – зверху, двома кулаками.

Треба добити ворога, та Карцов задихається. Відштовхнувшись од нерухомого тіла ворога, він мчить до поверхні.

Сонце. Спокійне море.

Карцов лежить на воді, жадібно дихаючи. При кожному вдихові біль впинається в ребра, при видиху на губах з'являється кров. Певно, дуже пошкоджено легені.

Віддихавшись, він оглядає обрій. Навколо тільки вода.

Завалившись, скеля поховала плавців.

Там же, на дні, під кам'яними брилами, спочиває Марта.

І італійський моряк Джорджо Пелла, людина з мужнім серцем, уже не підніметься з глибини… Сльози душать Карцова.

Востаннє дивиться він туди, де глибоко під водою похована Марта Рішер.

На півночі, за обрієм, – база союзників. Він повертає на південь. Він знову сам в океані.