Текст книги "Безумці"
Автор книги: Александр Насибов
Жанр:
Прочие приключения
сообщить о нарушении
Текущая страница: 5 (всего у книги 16 страниц)
І він починає плисти.
Сонце низько над обрієм. Сонце – орієнтир. Там, де воно сідає, – захід. Південь – ліворуч на вісім румбів. Курс на південь. Тримати на південь.
За десять-п'ятнадцять миль на південь – острів, і на ньому база військового флоту союзників. Там порятунок.
Другий розділ
Прямі розслаблені ноги ритмічно рухаються у воді – вверх – вниз, вверх – вниз. Руки роблять повільні довгі гребки. Це кроль – швидкий і економічний спосіб плавання.
У великому місті на Каспії, де минуло дитинство та юність Карцова, були традицією тривалі запливи від причальних бонів міського яхт-клубу до ледь помітного на обрії горбатого острова.
Карцов не раз брав участь у цих запливах, а якось навіть прийшов до фінішу другим. Плисти в холодному бурхливому Каспії було набагато важче, але катери вказували напрям спортсменам і за кожним ішов човен, в якому сиділи напоготові рятувальники.
І ще: на Каспії нема акул!
А тут він уже бачив одну. Його високо підняла хвиля, і з гребеня хвилі він помітив, як на поверхні майнув трикутний плавець – брудно-білий, з рожевим полиском.
Акула щезла. Мабуть, не помітила людини. А що коли пливе за ним під водою і тільки жде нагоди, щоб учепитися…
Карцов підтягнув ноги, опустив голову у воду. Ось здалося: внизу майнула тінь. Наважившись, він пірнає їй навперейми. Ні, нема нічого.
Він продовжує шлях.
І пливе далі.
Думка про акулу не дає спокою. Тепер він певен, що їй заважає світло, що вона, як і всі хижаки, чекав: темряви.
А вечір надходить. Сонце вже торкнулося води. Щ кілька хвилин, і сутінки огорнуть море.
Він пливе. Шия і руки набрякли, ноги стали важкі. Перевернувшись на спину, він розкидає руки. Голова у воді, на поверхні лише очі та ніс. Відпочинок.
Він куняє в нагрітій сонцем воді, і йому ввижається Каспій.
Семирічним хлопчаком він цілісінькі дні просиджував на кам'яному парапеті набережної, висмикуючи саморобною вудочкою дурних масних бичків. Через рік з цього парапету він стрімголов кидався в піняві хвилі й, на подив роззявам, спливав кроків за двадцять од берега.
А потім були далекі шлюпочні походи до островів – за гадюками та пташиними яйцями для шкільних музеїв, з довгими сповненими романтики вечорами біля вогнища.
Якось знайомий епроновець подарував йому окуляри з гумового водолазного шолома. Того дня Каспій був на диво тихий і прозорий. Милуючись ним, хлопчик довго стояв на скелі і все повторював рядки, що запам'яталися йому:
«О, спокій моря! О, поплисти б у його простори, подалі од берегів, залишитися на самоті посеред його німої тиші!»
Він подумав: дивно, як однаково можуть мислити дві зовсім різні людини – французький літератор П'єр Лоті і російський хлопчак. Начебто разом складали ці слова…
Потім він надів окуляри і плигнув у воду. Був приголомшений тим, що несподівано побачив. Звідусіль його оточили фантастичні яскраві барви. Жовтий, зелений, червоний, синій, фіолетовий кольори, їх відтінки були щедро розкидані на піску і скелях, на водоростях і пропливаючих рибках. І кожна барвиста плямочка блискотіла і яскріла так, наче це був малюсінький коштовний камінець.
Так він уперше ознайомився з підводним світом. І вже не міг жити без моря.
Він вивчив кисневий дихальний апарат, десятки разів спускався під воду.
На цей час він уже був студентом-медиком. Надумав: стане лікарем, піде служити на кораблі, присвятить життя вивченню моря.
Він мав на увазі мирні кораблі. А трапилось так, що він став лікарем на сторожовику!..
Повернувшись до дійсності, Карцов робить кілька сильних гребків. Закинувши голову, дивиться на небо. Ще недавно воно було світло-блакитне, тепер стало бузкове. Надходить ніч. У цих широтах ніч заступає день майже раптово.
Тижні полону не минули безслідно. Він страшенно стомлений. Так хочеться хоч на мить заплющити очі, виключити свідомість, волю!
Аби не акула! Йому все здається: вона десь тут недалеко.
Карцов бореться з усіх сил, та марно.
«Акула поряд», – це була його остання думка, перед тим, як він забувся.
З цією ж думкою Карцов розплющує очі. Здається, лише секунду тому він склепляв повіки, але тепер над ним чорнота і зоряний розсип. Найяскравіше сяє великий діамантовий ромб – Південний Хрест.
Треба плисти далі.
Він лягає на груди. Перший гребок, і – о чудо! – руки його наче у вогні. Рідке срібло струмує з пальців, розпливається по воді, і невдовзі все навколо вкривається малюсінькими блідими вогниками – вони мерехтять, пританцьовують, гинучи й з'являючись знову.
Він пливе далі. Тепер орієнтир – Південний Хрест.
Коли-не-коли він озирається. Позаду простяглася смуга світної води. Хвилі то заступають її, то знову відкривають, і світло немов пульсує.
Та йому не можна відвертати увагу, не можна зменшувати швидкість. Плисти вперед, точно на південь. Ще трошечки, ще п'ять чи шість годин, і він досягне мети.
Якби не акула! Думка про неї не відступає.
А її нема.
Невідомість така нестерпна, передчуття близького лиха таке велике, що він уже жде її, майже хоче, щоб вона прийшла. І ось акула.
З глибини до поверхні ковзнула тінь. Вона рухається навскіс, та раптом звернула і кинулася до людини.
Карцов махнув руками над головою, вдарив об воду, пірнув і, завзято гребучи, помчав до акули. Діяв так, наче мав справу із собакою.
Вона й була для нього собакою. Собакою Баскервілів: велика, сильна, в ореолі синіх примарних вогників, така ж чорна і люта.
Акула зникла.
Він знову побачив її, коли сплив.
Вона була на поверхні, але трималася осторонь. Та чи довго?
Треба плисти. Хай акула, хай сотня акул навколо, він все одно повинен плисти на південь, точно на південь!
Тепер рухи його повільні. Він пливе брасом, адже з акули не можна зводити очей. І ще: йому хочеться бути таким же нечутним, як вона, повільним та неквапливим. Акула по повинна відчути, що її злякалися. Хто-зна, що їй заманеться!
Година минає. І ще година.
Нічне тривожне море. Тиша, яку коли-не-коли перериває сплеск хвилі.
Несподівано акула звертає і мчить по дузі, лишаючи за собою чіткий пунктир світла. Невдовзі людина опиняється в її вогняному кільці.
Вона креслить і креслить кола, ніби не помічає плавця. Та Карцов бачить: кільце поступово звужується.
Секунда, і Карцов зникає, але тієї ж миті плескає по воді руками і занурюється. Очі широко розплющені, пальці виставлених рук розчепірені.
Різкими гребками Карцов повертається у воді. Де ж вона? Акули нема.
Ще кілька секунд, і він спливає. Працюють тільки руки. Ноги підтягнуто до живота. Мабуть, вона вже крадеться з глибини…
Він пливе на південь. Так само, як раніше, акула кружляє на поверхні. Але тепер Карцов майже не стежить за нею. Він стомився. Ноги задубіли. Добре, що на ньому светр. У светрі шар води, нагрітий теплом його тіла. Серце й легені він захистив. Це щастя, що він зберіг светр.
Зійшов місяць.
У міру того, як він підіймається до зеніту, світіння в морі слабшає. Тепер на морі спалахують лише окремі іскорки. А вода здається маслянистою, важкою.
Людина пливе на південь. Акула теж. Вони рухаються, не змінюючи дистанції, наче зв'язані невидимою ниткою.
Поступово до звичних морських шумів примішується уривчастий шурхіт. Він дедалі дужчає. Невже прибій?
Карцов намагається відновити в пам'яті все, що знає про острів, де розташовано базу союзників. Так, поблизу нього мають бути рифи.
Сильно калатає серце. Важко повірити, що порятунок близько.
І тут втретє акула іде в атаку.
Тепер вона мчить, розплескуючи хвилі. Жива торпеда в нічному морі!
Ударами рук об воду її вже не налякати.
Плисти назустріч?
Кричати?
Акула все ближче. І Карцов занурюється – ногами вперед, закинувши голову, не відводячи очей від розпливчастого місячного обрису на морській поверхні.
І раптом – місяць зник.
Це акула. Вона там, де секунду тому пішов під воду Карцов. Він виразно бачить її силует на тлі жовтої світної плями. Вона нерухома. Розгубилася, не помічаючи його? Чи жде?
Карцов зігнувся в клубок на глибині.
Він задихається і спливає.
Тиском води його підштовхує до акули. Карцов біля її голови. Зовсім поруч жовтий світлячок – око чудовиська з вузьким котячим чоловічком.
У розпачі, скоряючись долі, Карцов видихає повітря.
Булькотять бульбашки. І тієї ж миті ривок величезного тіла, ривок такої сили, що Карцов вилітає з води.
Акула щезла…
Третій розділ
Невиразно біліє вночі гористий острів. Ще трошки, і Карцов буде серед друзів. Острів – база флоту союзників.
Холодно, дуже холодно – особливо в потилицю та ноги. Але він витримає. Уже витримав. Ще трошки, ще година чи дві, і йому подадуть руки товариші по зброї.
Рифи лишилися осторонь. Все ближче берег. Десь тут повинен бути вхід до бухти.
Так і є. Карцов пропливає мис, і відкривається бухта. Острів темний, в бухті час од часу блимає вогник. Один, досить яскравий, спалахує на краю довгого молу. Туди і треба прямувати.
Стуготіння гвинтів примушує його насторожитися. З-за острова випливає корабель. Позаду нього здіймаються горби спіненої води. Це вибухають скинуті з корми глибинні бомби. Сторожовик патрулює перед базою, охороняючи її від ворожих підводних човнів.
Вибухи лунають один за одним, і кожен віддається йому в грудях. Карцову не минути лиха, якщо корабель змінить курс і бомби впадуть ближче.
Сторожовик зникає за мисом. Хутчій, хутчій до бухти – корабель може повернутися!
І ось Карцов біля молу. Бетонне громаддя підіймається з води, захищаючи базу від хвиль. Там, де кінчається мол, вузький вхід до бухти, її ворота. Зараз бухту закрито – плавучі бони підтримують сталеву сітку.
Чарунки протичовної сітки досить великі, крізь них може проплисти людина. А тут і голови не просунеш. До того ж сітка, мабуть, тягнеться до самісінького дна. Лишається одно – впритул підплисти до молу: може, пощастить знайти щілину поміж стіною та боном.
Розрахунок правильний. Порівняно легко прослизнувши до бухти, він пливе вздовж молу, оглядаючись, де можна вийти з води.
Раптом у глибині бухти спалахує прожектор, лунає кулеметна черга. І одразу вмикаються прожектори в багатьох місцях. Добре видно кораблі, що стоять коло причалів і посеред бухти – на бочках. Прожектори нишпорять по воді. Кулемети, котрі тепер строчать і з берега, і з кораблів, також ціляться вниз – освітлена вода іноді скипає від куль.
Пливти далі не можна, лишатися на місці теж: одна з кулеметних черг влучила в бетон над головою Карцова, друга спінила воду зовсім поряд.
Тим часом переполох у бухті зростає.
Недалеко мчить катер. Карцов кричить, та голос його губиться в гудінні мотора.
А кулемети шаленіють. Звідусіль злітають освітлювальні ракети. Десь палить гармата.
Треба мерщій вибиратися з води. Карцов просувається вздовж молу, вдивляючись у стіну. Попереду якась тінь. Може, трап?
Карцов підпливає туди і раптом опиняється в смузі світла. Голос згори наказує йому не ворушитися. Засліплений, він безладно борсається у воді. Рокочучи, підпливає катер, різко гальмує. Карцова втягають на борт.
– Гей, дивіться сюди! – по-англійськи лине з молу. – Ось він, другий. Хапай його, хлопці!
В катер кидають чоловіка в чорному гумовому костюмі і перетинчастих ластах на ногах.
Катер готовий відчалити, але в останню мить Матрос, що стоїть на баці з відпорним гаком у руках, опускає гак у воду і витягає якийсь предмет. Карцов бачить кисневий дихальний прилад. Йому зрозуміло: людина в гумовому костюмі – підводний розвідник або диверсант.
Катер мчить до лінкора, що невиразно бовваніє серед бухти, швартується біля його трапа. Власник кисневого респіратора підводиться і в супроводі автоматників піднімається на борт лінкора.
Черга за Карцовим.
До нього по-англійськи звертається інший озброєний матрос. Карцов розуміє зміст наказу, але вій погано знає мову і по-російськи пояснює, що підвестися і йти не може – дуже знесилений.
Тоді матрос переходить на німецьку.
– Мерщій, – командує він, підштовхуючи Карцова прикладом автомата, – мерщій лізь нагору!
– Не можу, – по-німецьки відповідає Карцов, – я довго плив і зовсім охляв.
– Лізь, кажуть тобі, – кричить матрос, – Ось я зараз почастую тебе!
І він ногою штовхає Карцова.
– Не смій! – Карцов силкується підвестися. – Я радянський моряк, офіцер російського флоту. Нас потопив німецький підводний човен. Він підібрав мене. Потім літак закидав човен бомбами. Я виплив і дістався сюди. Допоможи мені піднятися на палубу!
Все це Карцов випалив одним духом. Він поспішає, нервує, охоплений несвідомим страхом. Він прислухається до власної мови і не може позбутися відчуття, що кожне його слово – вигадка, брехня!..
Матрос розкриває рота, щоб відповісти, та в глибині бухти шугає вгору полум'я, і все навколо здригається від оглушливого вибуху.
– Док! – тужно кричить матрос. – Вони висадили в повітря великий док!
Він пильно дивиться на Карцова. В його очах лють, ненависть. Ствол автомата повертається. От-от пролунає черга. І Карцову здається: він має рацію, цей здоровенний моряк, який ніби от-от заплаче.
– Облиш, Джабб! – чути з борта лінкора.
Матрос наче прокинувся. Широкою п'ятірнею він тре чоло, важко переводить дихання.
– Ведіть його сюди! – наказує той самий голос.
– Єсть, сер, – матрос закидає голову. – Накажіть спустити фалінь, сер. Полонений не може рухатися.
«Полонений»! У цьому конвоїр не мав сумніву. Про те, що Карцов назвав себе радянським офіцером, він і не згадав.
Як же поставляться до нього на кораблі? Що коли й начальники цього матроса… Дурниця! Трихвилинна розмова по радіо із своїм командуванням на материку, запит звідти в Москву, і все буде гаразд.
Згори, подали трос. Матрос Джабб обв'язує ним Карцова, береться за трос сам, і ось вони вже повисли в повітрі.
Над палубою їх розвертають і опускають. Торкнувшись опори, ноги Карцова підломлюються. Він упав би, кота б його не підтримав конвоїр.
Карцова тягнуть палубою, вштовхують у двері. Він мружиться від яскравого світла.
– Розплющ очі, – вимагає матрос, – розплющ очі й відповідай!
Карцов змерз. Його проймає холод. На лобі й на щоках – кров: він поранив лице, коли його вихопили з води і з усієї сили кинули на палубу катера.
– Холодно? – кричить Джабб. – Зажди, скоро стане жарко! Якби моя воля, підсмажив би тебе на вогнику!
Карцов тремтить дедалі дужче. Кров із великого садна на лобі заливає очі, заважає дивитися.
Хтось накидає йому на плечі ковдру, подає скляночку. Цокочучи зубами, ковтає раз, потім удруге і відчуває, як по шлунку розпливається тепло. Закоцюблі м'язи розслабилися. Дихати легше.
– Хто ви такий? – запитує чоловік біля столу.
Це лейтенант – показний, ставний, з темними уважними очима. От він узяв сигарету, лизнув її язиком, ніби заклеїв скручену цигарку, сунув у рот.
– Хто ви такий? – повторює своє запитання лейтенант, підносячи до сигарети сірник.
Карцов пояснює.
– Ну-ну. – Лейтенант морщиться. – Побережіть свої байки для інших.
– Я кажу правду.
– Ви мінували корабель? Який саме? Де міститься заряд? Раджу не баритися: водолази повинні встигнути вийняти вибухівку, тільки в цьому разі ви можете розраховувати на помилування.
Карцов повторює пояснення. Він дивиться в холодні насмішкуваті лейтенантові очі, і в грудях піднімається хвиля роздратування, злості.
Це триває кілька хвилин.
Нарешті лейтенант набирає номер телефону.
– Полонений мовчить, – каже він у трубку і знову облизує сигарету. – Точніше, теревені править… Гаразд, сер, зараз доставлю… Підготуйте цього чоловіка! – звертається він до Джабба.
Карцову спиртом промивають садна. Потім матрос невміло обмотує бинтами його голову і лице, лишаючи щілини для очей і рота.
– Встати! – командує Джабб.
Карцова приводять у салон, де інший офіцер – капітан-лейтенант допитує чоловіка в гумовому костюмі.
– Ага, – вигукує він, – от і другий з'явився! Давайте його сюди.
Карцова садять поруч з полоненим.
Знову, вже вчетверте, він розказує, як опинився біля молу, як його схопили й підняли на борт катера.
За його спиною важке дихання.
Матрос Джабб безцеремонно кладе руку на його потилицю.
– Сер, – каже він капітан-лейтенантові, – все, що ви тільки-но чули, чистісінька брехня. Жодного слова правди, сер. Вони були поряд, коли ми витягали їх із води. Я стояв у катері і все бачив. Готовий заприсягтися, сер!
– Так, – тягне капітан-лейтенант, дивлячись на чоловіка в гумовому костюмі. – Ви діяли спільно чи ні? Відповідайте. Ще один вибух, і вас повісять на реї!
Досі полонений сидів спиною до Карцова. Тепер він трохи повертає голову. Його очі дивно нерухомі. Зате без упину ворушиться велика нижня губа. Чоловік час од часу підтягує її і облизує кінчиком язика. Інші м'язи обличчя мертві. В усьому цьому є щось зміїне, і Карцова пересмикує від огиди.
Деякий час Абст – а це був він – дивиться кудись по верх Карцової голови, потім знову сідає до нього спиною.;
– Ні, – каже Абст, – я не знаю його.
Офіцер посміхається.
– Зрозуміло, і ви вперше бачите цього джентльмена? – звертається він до Карцова.
– Так, уперше! – кричить Карцов. – У вас є радіо, зв'яжіться із своїм командуванням, нехай запитають Москву!
Лейтенант, що нотував допит, кладе перо і підводить голову.
– Ви згодні, щоб туди було надіслано і ваше фото? – каже він. – Вас не лякає відповідь, яка надійде з далекої Росії?
– Я наполягаю на цьому… Я вимагаю!..
– Гей, ви, тихше! – капітан-лейтенант супиться. – Скоро ви досхочу репетуватимете.
Поки точиться суперечка, Абст сидить нерухомо. Ніби його не обходить, що відбувається в салоні. Капітан-лейтенант обертається до Абста:
– Розповідайте, як ви потрапили до бухти? Якими засобами користувалися, щоб висадити в повітря док? Хто це зробив?
– Скільки запитань!.. – Абст морщиться. – А потім, коли я відповім, мене знищать?
– Розповідайте щиро, і я постараюся зберегти вам життя.
– Заприсягаєте?
– Так, якщо будете відверті.
– Гаразд. – Абст кілька хвилин мовчить, начебто збирається з думками. – Я німець, член бойової групи плавців з п'яти чоловік, нас доправив підводний човен. Він випустив нас, лежачи на грунті. Ваші люди – роззяви. Ми проникли крізь загорожу під самісінькими їхніми носами.
– Буксируючи підривні заряди?
– Саме так.
– Заміновано було тільки док? А кораблі?
– Опинившись у бухті, ми попливли до об'єктів, котрі кожному було визначено заздалегідь. Несподівано мій дихальний апарат відмовив. Я змушений був піднятися. Сховавшись біля стіни молу, я намагався відремонтувати його. Не встиг…
– Закінчивши, ви повинні були повернутися на човен? Він чекає на вас?
– Цього я не скажу.
– Відповідайте, – кричить капітан-лейтенант, витягаючи пістолет. – Даю півхвилини строку.
– Гаразд. – Абст втягнув голову в плечі, похнюпився. – Гаразд, я скажу… Так, він чекає на нас.
– Де? – капітан-лейтенант недбало цідить запитання, та Карцов бачить, як напружується його шия і трохи тремтять пальці руки, якою він спирається на стіл. – Де ваш човен?
Абст не поспішає з відповіддю.
– Де підводний човен? – чітко, по складах повторюй капітан-лейтенант.
– Там, – каже Абст, не зводячи очей. – Там, де й був.
– Його координати?
– Шість миль на захід од краю мола. Він лежить на грунті.
Лейтенант хапає телефонну трубку, передає, начальникові. Той набирає номер і доповідає про німецький субмарин.
– Ви потопите його? – млява питає Абст.
Капітан-лейтенант посміхається. Поклавши трубку, він відкидається в кріслі, проводить пальцем по смужці ретельно підбритих вусиків. Опам'ятавшись, насуплює брови.
– Далі, – суворо каже він, – викладайте все. Що ще повинні були мінувати ваші люди?
Абст мовчить. Його увагу привернув кисневий прилад, що лежить на столі. Ось він простягнув руку до респіратора, обмацав гофрований шланг, маску.
– Ви зловили мене, бо відмовив апарат, – каже він у відповідь на запитальний погляд капітан-лейтенанта. – Ніяк не збагну, що з ним трапилося… Дозвольте глянути?
Офіцер знизує плечима. Німець зламаний, почав давати свідчення. Чому б і не дозволити йому цю маленьку вільність?
Абст уміло розбирає клапанну коробку – металевий патрубок, що з'єднує шолом із шлангом.
– Так я й думав, – каже він зітхаючи, – Перекосилася пружина. Досить трохи підправити її. Ось так… Бачите, вона стала на місце? Тепер усе гаразд. Респіратором можна користуватися.
Загвинтивши патрубок, Абст кладе апарат і знову завмирає.
В тому, як він тримається, в його лагідності, голосі, тоні, як і в зізнаннях, якась фальш. Занадто вже швидко склав зброю… Важкі диверсійні справи німці доручають людям вольовим, міцним. А цей – слинько. Трохи натисли на нього – і він скис. Дивно!
Допит тим часом триває. Задавши Абсту ще кілька запитань, капітан-лейтенант звертається до Карцова.
Той намагається підвестися.
– Можете сидіти.
Карцов хитає головою:
– Відправте мене до начальника вашої бази. Я повинен зробити важливу заяву.
– Кажіть.
– Я розмовлятиму тільки з комендантом військово-морської бази!
– Сідайте! – повторює капітан-лейтенант і знову береться за пістолет. – Сядьте на місце!
Джабб підходить і штовхає Карцова на стілець.
– Ну, я жду. – Капітан-лейтенант опускає пістолет. – Кажіть.
– Ви негайно передасте її комендантові бази?
– Так.
– Повідомте, – кричить Карцов, – повідомте, що тут перебуває офіцер радянського військового флоту, якого взяв у полон німецький підводний човен. Я втік з нього, вплав дістався до вашої бази і знову опинився в полоні, але вже у своїх союзників! Повідомте, що російського моряка посадили поруч з фашистським бандитом і допитують нарівні з ним!
Капітан-лейтенант збентежений Він бачить, у якому стані людина, що сидить перед ним, і простягує руку до телефонної трубки.
І тут вперше проявляє себе Абст.
– Несподівано він обіймає Карцова, по-дружньому плескає по плечу.
– Гаразд, гаразд, – лагідно каже він, – досить прикидатися дурником. Ми програли, і тепер кожен повинен подумати про себе.
Абст звертається до капітан-лейтенанта:
– Це бойовий плавець нашої групи. Йому було наказано підвісити два заряди під кілем он того корабля. – Абст підборіддям вказує на ілюмінатор, за яким у світанковому промінні видно нерухомий крейсер. – Він охоче розповість, де заряди і як їх знешкодити, коли ви йому також збережете життя.
Карцов щосили штовхає Абста. Капітан-лейтенант глузливо посміхається.
– Спритно, – каже він, проводячи пальцем по своїх вусиках. – Ну то що, ми й далі ламатимемо комедію?
Карцов приголомшено дивиться на німця. А той не зводить очей з великого хронометра на перегородці салону: він нахилився вперед, згорбився від напруження, майже не дихає. Він увесь – чекання.
Чого він жде?
Догадка приходить раптово: це він мінував крейсер! Тепер, підставивши Карцова, він уникає удару і, крім того, знищує ворога – радянського офіцера.
Карцов трохи підводиться, вказує на ілюмінатор.
– Крейсер! – гукає він. – Рятуйте крейсер!..
Могутній корабель нерухомий у спокійній воді бухти.
І раптом він здригається. Над бортом з'являються стовпи води, диму.
Вибух такий сильний, що лінкор трусонуло, в салоні широко розчинився ілюмінатор. Карцов падає з стільця, конвоїр та лейтенант на нього.
Крізь дим, що ввірвався до приміщення, видно капітан-лейтенанта, який припав до ілюмінатора. Високо підіймаючи ноги в ластах, до нього біжить Абст.
– Бережіться! – кричить Карцов.
Пізно. Абст поруч. Він б'є ворога, і той падає. Другий вибух. Лінкор знову хитнуло.
– Держіть його, Джабб, – гукає лейтенант, вказуючи на Карцова, – міцніше держіть, я схоплю другого!
Він біжить до Абста, але, спіткнувшись падає. Поки він підводився, Абст з респіратором у руках вже просунувся в ілюмінатор. На мить майнули в повітрі його широкі чорні ласти…