Текст книги "Безумці"

Автор книги: Александр Насибов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 16 страниц)

Восьмий розділ

Тіло важке, болить. Це значить: спав мало, не відпочив. Негайно спати, наказує сам собі Карцов, спати, набиратися сил, енергії, бо завтра… Але що буде завтра? Настане ранок – і в гроті спалахне світло, почнеться рух. А потім? Потім вогні погаснуть і знову буде ніч, яку він зустріне, знеможений спрагою та голодом.

Чи розумно ждати? Чи не краще діяти, поки ще не втрачено гостроти мислення, не вичерпано сили?

Внутрішній голос підказує: спустись до води, перепливи лагуну і вийди там, де було піднято торпеди, – в цьому місці і тепер видно слабкий відблиск світла. Не зволікай, і тобі пощастить здобути їжу, прісну воду, а можливо, навіть зброю. Поспішай, поки навколо темрява та спокій. Не жди, не гай часу, бо завтра може трапитися таке, що ти втратиш шанси на порятунок!..

Голос цей такий вимогливий і наполегливий, що Карцов мимоволі сповзає до краю розколини.

Ось він уже на краю урвища. Ноги спущено до води, котра має бути десь поряд…

Отямившись, він ривком підтягує коліна, задкує. І важко дихає. Подумати тільки, мало не опинився в засідці! Варто спуститись у воду, і він ніколи не знайде дороги назад…

Хвилину тому йому було жарко. Тепер вологість проймає спину, розпливається по ребрах. А в роті немов стручки перцю – язик, піднебіння, гортань палають вогнем. Здається, все б оддав за кухоль прісної води!

Запалена уява малює картину: стіл, застелений білою холоднуватою скатертиною, на столі запітнілий глечик з водою, в якій плавають крижинки…

Де взяти воду, без якої він, здається, і справді збожеволіє?

– Спати, – вперто бубонить Карцов, лягаючи в розколині, – спати!..

Його розбудило світло – пульсуюче, надзвичайне. Карцов обережно визирає з-за скелі. Верхівка грота охоплена полум'ям. Вогняні хвилі – червоні, жовті, фіолетові – мчать назустріч одна одній, зіштовхуються і щезають, щоб одразу виникнути знову. Часом здається: вгорі палає рідкий метал, ось-ось він рине у воду, і тоді страшенний вибух на порох розвіє і грот, і скелю…

Звичайно, Карцов знає про сталактіта. Але як порівняти лаконічні рядки шкільних підручників з тим фантастичним видовищем, що відкрили його очам промені прожекторів, спрямовані в склепіння підземелля!

А в гроті працюють. Біля стелажів, де, немов гігантські патрони в обоймі, лежать рядом торпеди, порається бородатий – той, що вчора орудував кувалдою. Він у фуфайці і в'язаних штанях, у вовняній фесці та м'яких повстяних черевиках. На ньому пасок з великим пістолетом у розстебнутій кобурі.

Кран, що витягав торпеди, стоїть на краю майданчика. За його важелями другий мешканець підземелля. Стріла крана нахилена до води. Туди ж дивиться і крановщик. Ось він щось побачив, побіг до тунельного входу, перемкнув важіль у стінній коробці. Стадо ще світліше, спалахнув спрямований униз прожектор.

Тепер і Карцов помічає тінь, що рухається в глибині лагуни. Тінь збільшується, стає виразнішою. Незабаром випливає предмет, схожий на велику сигару. Торпеда, така сама, як і ті, що лежать на скелі? Ні, сигара, що виринула з води, набагато коротша. І позаду пливе чоловік. Карцов бачить довгі ручки, за які тримається плавець, у торці сигари – прикриті захисними кільцями гвинти, що спінюють воду. Підводний буксирувальник!

Сигара й чоловік наближаються до скелі, де напоготові стоїть кран. Буксирувальник уповільнює рух. Плавець чіпляє за гак стріли тросову петлю і подає знак крановщикові.

Карцов жде: ось-ось кран підніме сигару.

Але буксирувальник рухається далі і незабаром опиняється біля трапа. Тут плавець лишає свій апарат і підіймається на скелю. Дужий, гнучкий, в еластичному костюмі, з якого стікає вода, в перетинчастих ластах на ступнях, він скидає пасок з вантажами, респіратор і сідає на камінь. Карцову добре видно його лице – молоде, вродливе, але напрочуд мляве. Сівши, чоловік завмер, ніби раптово замислився.

Тим часом стріла крана йде вгору і витягує з води щось дивне. У повітрі гірлянда великих гумових мішків, туго напханих і обв'язаних тросом. Кран розвертається і кладе їх на майданчику.

Одразу ж з глибини випливає другий буксирувальник з плавцем, а за ним ще п'ять буксирувальників. Один за одним вони підпливають до майданчика, тягнучи за собою мішки. Спритно працює крановщик. Невдовзі весь вантаж піднято і складено на скелі. А віддалік сидять семеро плавців – молоді, в однакових костюмах, однаково байдужі та мляві…

На майданчику з'являється ще хтось. Жінка!

Вона вийшла з тунелю. На ній широка синя куртка, жовті в'язані штани, м'які черевики й пасок з пістолетом у розстебнутій кобурі.

Підійшовши до плавців, вона виймає з торбинки, що висить через плече, брикети, кожен завбільшки з долоню, розподіляє їх.

– Їжте!

Водолази розривають паперову обгортку.

– Швидше! – вимагає жінка, плеснувши в долоні, як це роблять, коли розмовляють з дітьми. – Швидше, у вас мало часу!

Плавці запихають їжу в рот. Дивно, вони не змінили пози, не зробили жодного зайвого руху, тільки розірвали обгортку і поклали в рот по шматку страви. Їхні щелепи працюють, а очі, як і раніше, дивляться в далечінь.

– Скиньте ласти! – наказує жінка, коли водолази поїли.

Плавці нахиляються, розшнуровують ласти, стягують їх і кладуть осторонь.

– Встаньте і йдіть!

Вся група підходить до мішків, бере дві в'язки і щезає в тунелі.

Незабаром люди повертаються, щоб узяти новий вантаж.

Ось вони віднесли уже всі мішки. Плавці сідають відпочити.

Жінка обертається до крановщика.

– Сигарету, Вальтер! – весело каже вона, скинувши шапочку і поправляючи світле волосся.

– Прошу, фрейлейн Рішер. – Крановщик виймає пачку.

– О, «Люкс!» Де роздобули?

– Все там же. – Крановщик, лисий чоловік з рухливим лицем і довгою шиєю, що стирчить з занадто широкого коміра светра, киває головою, зітхає. – Там же, фрейлейн: у себе в шафочці. Але запаси – на жаль! – кінчаються.

Жінка бере сигарету.

– А мої запаси вже давним-давно – ф'ють! – свиснувши, вона показує рукою вгору.

– Треба бути ощадливішою, – повчально говорить крановщик.

– Е, дурниця! – Жінка сильно затягується. – Незабаром у мене буде скільки завгодно і сигарет, і сонця, і всього, що мені заманеться!

Крановщик скочив із сидіння своєї машини.

– Їдете?..

Чоловік, котрий увесь цей час возився біля торпед, почав одягатися для спуску під воду: натягнув і зашнурував ласти, пристебнув пасок з вантажами, перевірив респіратор. Зачувши останні слова жінки, він вийшов на середину майданчика. Це здоровань з короткою рудою бородою. Ось він узяв у крановщика сигарету, закурив, випустив хмарку диму.

– То, значить, їдете? – каже він густим басом. – Домоглися свого. Ну, а хто буде за вас? Сам шеф?

В його голосі погано прихована досада. Взявши руки в боки, він похитується на широко розставлених ногах, морщить чоло.

– Це ж ненадовго, Глюк. – Жінка знизує плечима. – Тиждень, ну два. А потім у вас буде новий лікар, набагато досвідченіший.

– Еге ж, – непевно каже Глюк і спльовує. – Ну що ж, щасливої дороги, коли так… – Він обертається до плавців, які так само сидять на камені. – Гей ви, вставайте!

Ті слухняно підводяться.

– Взяти дихальні апарати! – командує Глюк. – Хутчій, апарати!

Підходить жінка.

Вона перевіряє, як водолази наділи паски з вантажами, пристебнули ласти, відкрутили вентилі кисневих балонів і наповнили повітрям дихальні мішки респіраторів.

– Лишилося два рейси, – голосно каже жінка, – ви чуєте: два рейси! Тепер – у воду!

Плавці в лагуні, де вже плаває рудий Глюк. Працюють мотори буксирувальників. Маленький загін іде під воду.

Протягом кількох хвилин жінка та крановщик тихо розмовляють, потім зникають у тунелі. Прожектори гаснуть. Карцов знову в пітьмі.

Звідки доставлено мішки і що в них? Напевно, харчі, зброя, вибухівка. Отже, поблизу склад, що постачає мешканців підземелля? Легко сказати – склад! Можна не сумніватися, що на десятки миль навколо кожен вершок суходолу контролюють господарі військово-морської бази. Та склад є, і він недалеко: плавці вже побували в ньому і до вечері повинні зробити ще два рейси.

Карцов думає про водіїв буксирувальників. Дивні люди – дужі, молоді і… якісь апатичні. Втомились? А може, чимось заклопотані?

Безперечно, в гроті загін гітлерівських плавців, навчених діяти під водою. Сховище вибрано вдало: що може бути безпечніше за самотню голу скелю, котра вічно стирчить перед базою й давним-давно намуляла всім очі! На неї, звичайно, не раз висаджувалися моряки союзників, облазили скелю вздовж і впоперек. Але їм і на думку не спало, що скеля, точніше, порожнини в ній стали пристановищем фашистських піратів.

Авжеж, звідси й діяли люди, що висадили в повітря крейсер і док. Абст брехав, запевняючи, що їх доставив підводний човен.

Підводний човен… Стоп!

Тільки тепер Карцов зрозумів, який «склад» постачає мешканців підземелля. Це підводний човен, що потай пробрався в район скелі, ліг на грунт, а тепер, діждавшись ночі, виплив і розвантажується. До речі, чи не на цьому човні збирається мандрувати на материк жінка, що тільки-но зникла у тунелі?

Отже, вивантаживши мішки і взявши на борт пасажирку, човен піде. Шлях його лежатиме до Німеччини. А втім, йому зовсім не обов'язково плисти так далеко. Найімовірніше, човен рушить до однієї з таємних баз постачання фашистського флоту, розкиданих по багатьох морях. Там він навантажиться і знову візьме курс до самотньої скелі.

Непомітно минає час. Карцов задрімав.

І знову в гроті світло: спалахнув прожектор, промінь якого спрямовано на воду. Один за одним випливають з глибини буксирувальники. Незабаром вони біля трапа. Кран рухається, спускає стрілу.

Раптом лунає пронизливий зойк сирени. Миттю гасне світло.

Аварія чи сигнал небезпеки?

Та що може загрожувати сховищу, одягнутому в міцну кам'яну броню?

Сирена вмовкає. Тоді стає чути віддалений рокіт турбін військового корабля. Щосекунди рокіт гучнішає, обертається в гуркіт, потім слабшає і затихає: корабель, проминувши скелю, пливе геть. І тоді наче відновили показ фільму: спалахнув екран, плавці зарухалися в кадрі, кранова стріла нахилилася й потягла з води в'язку мішків…

Коли настане темрява, вирішує Карцов, треба пробратися на протилежний бік лагуни, щоб добути воду, зброю, харчі. Для цього слід було залишити орієнтир, по якому, повертаючись у темряві назад, він знайде вихід з розколини. Але Карцов уже знає силу припливу. Він розуміє: будь-який залишений на скелі орієнтир хутко опиниться під водою або високо над нею. Коротше, лишити розколину й спуститися в лагуну – значить попасти в пастку, бо дороги назад не знайти.

Проте він приречений і тоді, якщо сидітиме в сховищі. Як же бути?

І Карцов зважується на ризикований крок.

Він знімає штани, акуратно розстеляє на скелі і ножем викроює з них вузькі довгі смуги. Треба нарізати якнайбільше смуг, зв'язати їх і спустити в лагуну. Стрічка буде досить довга і досягне води на найнижчій точці відливу. Тоді можна сподіватися, що, повертаючись, він намацає орієнтир.

Намацає! Плисти доведеться вздовж стіни грота, плисти довго і в темряві, безперервно торкаючись рукою скелі. Станеться диво, якщо пальці відчують в якійсь тріщині смужку тканини.

Все це Карцов розуміє. Але він намагається не думати про фіаско. Та й чи варто думати про повернення до сховища, коли невідомо, що жде його на майданчику і в тунелі.

Дев'ятий розділ

Відтоді як погасли прожектори і стало темно, Карцов лічить секунди. Певно, години досить, щоб мешканці гроту вгамувалися, заснули. Якщо прождати довше, то він може не встигнути повернутися затемна. Отож година. Три тисячі шістсот секунд, котрі він у думці одлічує, намагаючись не помилитися й не поспішати.

Час відміряно.

Карцов обережно сповзає до води, раз у раз простягаючи руку і торкаючись орієнтира. Стрічка вийшла довга. Це трохи заспокоює.

Ось і вода. Прихилившись до скелі, він востаннє обмацує себе. Ніж, що його подарував Джабб, – найбільша коштовність – надійно прив'язано до трусів. У задній кишеньці плитка шоколаду. Одну плитку він з'їв, коли лаштувався в дорогу, другу зберіг. Зараз з'їсть і цю, хоч йому здається – почуття голоду притупилося, він міг би й потерпіти. Але шоколад з собою не візьмеш – гумовий мішечок розірвано, у воді плитка розтане. А лишати в розколині безглуздо: шансів знайти дорогу назад майже нема.

Карцов обережно кладе шоколад у рот. Цієї ж миті щелепи гарячково стискаються. Давлячись, він ковтає всю плитку. Який же він голодний!..

Та час рушати. Розслабивши коліна, Карцов тихо, грудьми лягає на воду. Йому здається, він у теплій ванні. Так, тільки тепер він відчув, як змерз у гнилій вогкості підземелля.

Пливе навпрошки де малопомітної світної плями на протилежному боці лагуни. Руки й ноги нечутно працюють на глибині. Водяні струмені пестять тіло, вимиваючи втому, холод. Стає тепліше. Сили дедалі більше. Хочеться швидше доплисти, вилізти на майданчик, діяти!

Світна пляма недалеко. Уже можна розгледіти контур майданчика. Проте незабаром Карцов знову поринає в темряву: мабуть, він упритул підплив до майданчика, ребро скелі заступило тунельний отвір та світло, що линуло звідти.

Він не помилився – ще трохи, і пальці витягнутої руки торкнулися стіни.

Мети досягнуто. Тепер треба знайти трап. Без трапа на майданчик не піднятися – він занадто високий.

Де ж трап?

Йому здається – трап лівіше.

Він пливе в потрібний бік, ні на мить не одпускаючи стіни.

Двадцять гребків, сорок, сто… За розрахунками пройдено достатньо, а трапа нема.

Куди ж він подівся? А що як його підняли? Ні, це виключено. Карцов стежив за майданчиком, доки не погаснули вогні, і добре пам'ятає: до трапа не підходили. Може, його втягнули на скелю уже в темряві? Дурниця! Трап десь тут.

Повернувшись, він повільно пливе у зворотний бік, безперервно обмацуючи скелю. Час іде. Карцов проплив уже метрів півтораста, а то й більше. Трапа нема.

Тепер він почав хвилюватися. Або неточно вийшов до потрібного місця, або проґавив момент, коли трап підняли.

Обмацуючи рукою скелю, наштовхнувся на забитий в розколині великий металевий костиль з кільцем, від якого навкіс під воду йде сталевий трос. Навіщо він тут? Тримає щось на дні? Ні, не схоже – трос простягнувся занадто полого. Цілком імовірно, це орієнтир для тих, кому потрібно вибратися з лагуни на вільну воду.

А втім, Карцову не до троса. Він шукає трап.

Може, краще не квапитись і повернутися до свого сховища? Там він одпочине, діждеться світла, запам'ятає в районі трапа якийсь надійний орієнтир, щоб наступної ночі зробити нову спробу…

Торох! Карцов об щось стукнувся головою. Удар такий сильний, що, здається, хруснули шийні хребці. Це трап! Він наштовхнувся на боковину трапа.

Кілька хвилин витрачено на те, щоб віддихатися. Тримаючись за круглу металеву сходинку, він одв'язує та розкриває ніж, повільно підіймається з води.

Сходинка, друга, третя… А ось. і майданчик. Він у слабкому, тьмяному світлі, що лине з глибини тунелю. Ліворуч – торпеди на стелажах. За ними ще стелаж; на полицях складено якесь майно.

Ще дві сходинки. Тепер він по пояс над майданчиком.

Кут зору змінився, і він бачить… бачок! Невеликий хромований бачок, укріплений у звичайній ніші, котрих багацько в стіні поблизу тунелю.

Не можна поспішати: мокрі ноги лишатимуть сліди, і якщо хтось прийде… Ледве стримуючи нетерпіння, Карцов долонями розтирає підошви, із запалом тре ногу об ногу. Здається, минула вічність, поки вони просохли і Карцов ступив на майданчик.

Він біля бачка, береться за кран, підставляє губи – і дістає удар в гортань. Удар, що супроводжується сичанням та тріском. Не одразу й збагнеш, що вода в бачку під тиском, газована.

Карцов закрутив кран, прислухався. Тиша. Тоді він знов обережно трохи відкриває кран і з насолодою п'є найчудовіший з напоїв – прісну воду.

П'є, захлинаючись, зупиняється, щоб перепочити і прислухатися, знов підставляє рота під водяний струмінь. Здається, що напився, але минає хвилина, спрага повертається, і він в котрий раз припадає губами до крана.

Нарешті примушує себе повернутися спиною до бачка.

Просто очей торпеди на стелажах. Та вони без детонаторів. А де ж детонатори? Йому потрібен хоча б один. Під час вибуху однієї торпеди детонує решта, і тоді злетить в повітря все це чортове підземелля.

В пошуках детонаторів він обмацує майданчик. Дарма. Є торпеди, ласти, ще якесь майно, навіть підводні буксирувальники – в останній момент він знайшов їх у далекому від тунелю кутку. Все це не охороняється. І жодного детонатора чи дихального апарата.

Біля тунельного входу вмуровано в стіну лист заліза. Ось і клямка, а під нею – пластинка, що прикриває замкову щілину. Двері в інше приміщення? Та вони занадто малі. Чи це не сейф, де зберігаються детонатори?

Пересуваючись майданчиком, Карцов ні на мить не припиняє спостережень за вихідним отвором тунелю. Тунель – головна небезпека. В будь-яку хвилину звідти можуть прийти мешканці підземелля.

Поблизу стелажа з ластами нове заглиблення в стіні. Ого, ще стелаж! Тут на розпірках висять гумові костюми, а внизу складено глибиновимірювачі і підводні компаси, годинники та ліхтарі в водонепроникних футлярах. Осторонь – купка брезентових пасків з вантажами, в'язані фески, панчохи. Словом, на майданчику є все, що може знадобитися легкому водолазові. Бракує дихальних приладів та детонаторів. А без них усе це не варте й копійки.

Кроки! Чкурнувши за торпеди, Карцов завмирає.

З тунелю виходить чоловік. На майданчику темно, але невідомий проходить поблизу, йде повільно, і Карцов може розгледіти його. Чоловік зовсім голий!

Незнайомець прямує на край майданчика. Ось він підійшов до трапа, обійняв руками поруччя…

– Зігфрід!

Це гукнула жінка – та, котру крановщик звав фрейлейн Рішер. Карцов і не помітив, як вона з'явилася на майданчику.

– Стій, Зігфрід! – наказує Рішер.

Вона біжить назад до виходу тунелю, вмикає прожектор і повертається. Через плече в неї висить уже знайома Карцову велика сумка, а в руках – портативна кінокамера. Націливши об'єктив на голого, Рішер натискує спуск.

Камера сюрчить. Не відриваючись од неї, Рішер то відступає, то наближається до чоловіка, заходить збоку, ззаду, знімаючи його з різних ракурсів.

Спершу чоловік стоїть нерухомо, байдуже дивиться перед себе. Та ось він починає виявляти ознаки занепокоєння: озирається на всі боки, стискає і розтуляє кулаки, тупцяє, щось бубонить. Зітхнувши, нерішуче йде до води.

– Назад! – наказує Рішер, знімаючи далі. – Назад, Зігфрід, додому! Швидше йди спати!

Чоловік покірливо повертається і шкутильгає до тунелю. Жінка подає йому руку, в котрій затиснуто якийсь предмет.

– Візьми!

Чоловік прискорює ходу.

– Візьми! – владно повторює Рішер.

Голий зупиняється. Рішер підходить до нього. Карцов чує, як чоловік шматує папір, плямкає.

– Добре, – каже Рішер. – А тепер – спати. Спати, Зігфрід. Мерщій у ліжко!

Чоловік зникає в тунелі.

Кілька секунд Рішер дивиться йому вслід, гучно зітхає, затуляє долонями лице. До Карцова долітає схлипування.

– Боже, – шепоче Рішер, – боже праведний, змилуйся наді мною!..

А потім відбувається уже зовсім дивне. Несподівано вона підходить до води, хапає все, що лежить у її великій сумці, жбурляє в лагуну.

– Ось, – кричить вона голосом, що зривається, – ось тобі, ось!..

З цієї сумки Рішер викидала харчі, якими годувала пірнальників. Тепер Карцов розгледів, що це – брикети, загорнуті в папір. Схожі на голландський шоколад. Німці дають його своїм льотчикам та морякам, і він як трофей частенько дістається радянським воїнам.

Подумати тільки, шоколадні плитки плавають десь поряд!

Тим часом Рішер випорожнила сумку й повільно пішла геть. Голова її нахилена, руки стомлено висять вздовж тіла.

Недалеко від тунельного входу вона ховає кінокамеру. Саме ховає: спускає в розколину і закидає отвір кам'яними уламками.

Потім гасить прожектор і йде.

Зачекавши, Карцов крадеться до трапа. Біля самої скельної кромки в щілину впало два брикети в червоно-білому папері. Він бере один, – розриває папір. Ні, це не шоколад. На долоні брусок легкої жовтавої речовини з тонким фруктовим ароматом.

Покуштувати?

Несподівано в свідомості постають нерухомі обличчя плавців, їхні порожні, мертві очі. І особливо ясно він бачить чоловіка, що тільки-но зник у тунелі. Рішер годувала його отакими брикетами, вона була дуже наполеглива… Тим, що буксирували циліндри та мішки, теж давала цю їжу…

Жбурнувши у воду жовтий брусок, Карцов довго тре пальці об камінь.

Десятий розділ

Бічне відгалуження тунелю. Печера в печері. Щось схоже на камеру в скелі. Середину приміщення займає довгий стіл, оббитий цинком. У кутку біля дверей дві шафи із скляними боковинами, заставлені хірургічним інструментами та медикаментами. Обстановку доповнюють кілька табуреток – металевих, пофарбованих білим. А на тросі, протягнутому від стіни до стіни, – велика лампочка з відбивачем, що спрямовує світло на стіл, тоді як стіни та склепіння затінено.

У далекій од дверей стіні великий пролом. За ник – скелі, що спускаються до лагуни. Тут і заховався Карцев. У нього на руці годинник, круглий водолазний годинник. Він узяв його з стелажа на майданчику. Опріч того, відклав акумуляторний ліхтар у водонепроникному кожусі, але тільки відклав і залишив на місці. Ліхтар допоможе Карцову знайти орієнтир у стінній розколині, через яку він пройшов до цього грота. Він дістанеться назад по скельному лабіринту, діждеться відпливу й вийде в море.

Такі плани. А поки що він жде. Чверть години тому Карцов побачив Абста. Той вийшов з печери, не погасивши світла. Отож, повернеться.

Карцов опинився тут після невдалої спроби пройти в тунель з боку майданчика. Двічі наближався до вихідного отвору тунелю й обидва рази відступав: десь у глибині горіло світло, звідти чулися голоси, стукіт друкарської машинки. Карцову потрібні були їжа, зброя. Певно, все це можна знайти тільки в тунелі. А тунель був неприступний. Тоді свою увагу він зосередив на вогнику, що горів десь удалині, в стіні грота. Вогник спалахнув приблизно з півгодини тому, світив безперервно, рівно.

Карцов спустився у воду і поплив на світло.

Так він опинився на скелях біля пролому в стіні печери.

Він був готовий до того, що може зустрітися з Абстом. І все ж, коли Абст з'явився в печері, Карцову перехопило подих.

Абст увійшов, і майже зразу в дверях замаячила постать рудобородого здорованя.

– Шеф, – неголосно сказав він, – схоже, що Рішер знову…

– Що? – Абст обернувся до нього. – Знову істерика?

– Плаче, шеф. Замкнулася й несамовито кричить.

– Поклич її, Глюк.

– Краще б самі, шеф. Ви ж знаєте, дівка з характером. У мене на таких сверблять кулаки. Боюся, не стримаюсь, шеф!..

Абст вийшов. Глюк пішов слідом. Все це сталося з чверть години тому. І ось знову в коридорі кроки. Абст і Рішер входять до печери. Жінка йде, витираючи хустинкою очі.

– Можете сісти, – сухо кидає Абст.

Рішер сідає на табуретку. Опустивши голову на руки, вона плаче.

Так минає кілька хвилин. Поступово жінка заспокоюється. Ось вона глибоко зітхнула, випросталася, одвела від лиця руки.

– А тепер кажіть. – Абст закидає ногу за ногу. – Ви щось хотіли сказати мені? Кажіть, я слухаю.

– Човен… пішов, – шепоче Рішер.

– Так, пішов. – Абст облизує губи. – Виникла небезпека, що його можуть виявити. Тому, розвантажившись, він знявся з грунту й відплив.

– А як же я? – кричить Рішер. – Ви обіцяли!

– Ще трохи, і його закидали б глибинними бомбами.

– Я вас просила…

– Човен повернеться. Потерпіть. Ви довго чекали, потерпіть ще, і все влаштується.

– Просила, – повторює Рішер, – просила ще вчора! Ви обіцяли переправити мене на човен заздалегідь.

– Виникли обставини… Я не міг, Марто.

– Не могли! – Рішер виймає з кишені аркушик. – Ось лист. Бомба влучила в дім, матір загинула в руїнах. Сестра при смерті!

– Я не міг, – повторює Абст. – Був би човен і зараз тут, все одно не міг би. Обійтись без вас неможливо. Нам доручили важливу справу. Ви знаєте, ми тільки почали. Витримавши, ви заживете слави, у вас буде багато грошей… Ну, витріть сльози та усміхніться. Ви – німецька жінка. Коли ми переможемо й повернемося, кожен вважатиме за честь поцілувати вам руку. Треба залишитися й ждати зміну. Зрозумійте: без лікаря, що спеціально обслуговує групу, нам буде сутужно.

– Та коли ж ви нарешті відправите мене? – знову питає Рішер, і в голосі її чути лихі нотки.

– При першій нагоді. Потерпіть. Інтереси нації вимагають. Ще півроку, рік… Стійте!

Абст кидається до Рішер, яка миттю дістала щось сховане на грудях і піднесла до рота.

В карколомному стрибку йому пощастило відштовхнути руку Рішер. На підлогу падає невелика склянка. Слідом за нею осідає на підігнутих ногах жінка. Абст підхоплює її, укладає на столі, трохи піднімає їй віко, мацає пульс. Видно, стан Рішер викликає в нього занепокоєння. Знайшовши очима злополучну склянку, він обережно бере її, роздивляється, нюхає.

Глюк, котрий тільки-но ввійшов, повільно наближається.

– Отрута? – неголосно каже він.

Абст коротко киває.

– Встигла?

– Ні…

– Що ж тоді з нею?

– Ще не знаю, – Абст оддає йому склянку. – Закинь подалі. Вертайся з носилками.

Глюк бере склянку з отрутою. Схилившись над столом, Абст стежить за пульсом Рішер.

Та розплющує очі й, упираючись долонями в стіл, намагається сісти. В її очах страх.

– Що з вами?

– Ноги… – зойкнула Рішер. – Я не відчуваю ніг!

І знову втрачає свідомість.

Біля дверей шурхіт. Це повернувся Глюк. Він прийшов не сам. З-за його плеча виглядає крановщик.

– Ну то що з нею, шеф? – запитує Глюк.

– Відібрало ноги.

– Хай йому дідько! Завжди клопіт з бабою. Тоді теж була істерика, тиждень лежала, не маючи сили вимовити слова. Тепер – ноги!.. Як же ми будемо самі?

– Не знаю.

– Без лікаря загинемо, шеф. Чи кинете геть усе й будете тягти за неї?

Абст виймає пістолет з кобури на паску Рішер.

– Візьміть її, покладіть у ліжко і повертайтесь.

Глюк та крановщик стягають жінку з столу, кладуть на носилки й виходять.