Текст книги "Безумці"
Автор книги: Александр Насибов
Жанр:
Прочие приключения
сообщить о нарушении
Текущая страница: 13 (всего у книги 16 страниц)
Карцов оглядає розколину, фотографуючи в пам'яті свій тайник, і швидко знімає шолом.
Дужий поштовх ногами відносить його далеко вбік. Далі, ще далі від розколини, де сховано коштовний дихальний апарат з майже цілим запасом кисню…
Німці схвильовано вдивляються в мертве лікареве обличчя. Він сплив, коли його вже не ждали: на мить показався на поверхні, щось гукнув, знову поринув. Глюк кинувся за ним, наздогнав на глибині, непритомного, схопив за волосся.
Потерпілий лежить нерухомо. Глюк підставляє йому під живіт своє коліно – звичайно, лікар напився води, треба очистити шлунок, легені. Але той здригається і розплющує очі.
– Пронесло, – полегшено мурмотить рудобородий. – Ану, поклади його зручніше.
Вальтер кладе Карцова на скелю, під потилицю запихає одяг.
– Розповідайте, що з вами скоїлося? – вимагає Глюк.
– Не знаю… Впав із трапа, поринув. Мабуть, глибоко: дуже стиснуло вуха. Тут і почалося. Від страху загубив мундштук. Шукаю його. Раптом задихаюсь і не можу знайти. Нарешті зціпив зуби. Ось він, кисень! Ковтнув раз, удруге і – стоп.
– Припинилася подача? – допитується Глюк.
– Тягну на повні груди – і нічого.
– Хвилинку! Повітря на час видиху носом випускали?
– Не пам'ятаю. Здається, випускав. У шолом попала вода, я й хотів…
– Хотіли, хотіли! – Глюк сердито трясе кулаками. – Хай вам біс, дурню! Вибрали з мішка весь кисень і нічого не додали з балона. Висмоктали повітря й дивуєтесь, що нічим дихати! А клапан навіщо? Навіщо на редукторі клапан, я питаю? Пальцем його натисни – і знову повний мішок. Учиш вас, учиш…
– Розгубилися, лікарю. Вирішили, що гинете, – встряє Вальтер. – Зірвали шолом, скинули апарат, пасок з вантажами – і наверх, як заєць. Так?
– Еге ж… Мені дуже шкода.
– «Шкода!» – Вальтер хитає головою. – Втопили респіратор, а нам відповідати. Що ми скажемо шефові?
– Лагуна мілководна, і, якщо дозволите, я сам…
– Знову «сам»! – люто гримає Глюк.
– З вашою допомогою…
– Послухайте, лікарю, не кажіть дурниць! – Глюк невдоволено шпурляє недокурок. – Яка, по-вашому, тут глибина?
– Ну, метрів п'ятнадцять.
– «П'ятнадцять»! – перекривляє Вальтер. – А чотириста футів не хочете?
– Еге ж, рівно сто двадцять метрів, хай йому чорт! – Глюк повен зневаги. – Ну, ще не передумали йти на грунт?
Карцов ніяково мовчить.
– Гаразд. – Рудий ледве стримується. – Ідіть до себе в кімнату, лікарю. І не проговоріться шефові про респіратор – буде й вам, і мені. Зрозуміли?
Карцов підводиться.
– Держіть! – Глюк кидає йому штани й светр.
Увійшовши до тунелю, Карцов одягається. Причаївся за каменем, жде: ось-ось у лагуну прийде Абст.
Хвилин через двадцять у центрі підземного озера спливає буксирувальник. За його кормою дві голови в шоломах.
Буксирувальник причалив. Прибульці підіймаються по трапу.
Перший з них – Абст.
Вальтер клопочеться біля другого, допомагаючи йому відстебнути вантажі й скинути респіратор. Шолом знято.
Карцов задкує в глиб тунелю. Йому здається, він галюцинує. Супутник Абста – це офіцер з лінкора, той самий поважний лейтенант, який так чудно облизує сигарету перш ніж закурити!
Минають секунди. Ні, мабуть, це тільки зовнішня схожість, заспокоює себе Карцов: лейтенант був вищий на зріст, гладший, інакше тримав голову.
Серце стукає ритмічніше. Тепер він майже певен, що даремно злякався.
Та ось Глюк подає гостеві портсигар. Той бере сигарету, підносить до губів і двічі проводить по ній язиком.
Восьмий розділ
Марта лежить у ліжку, знесилившись від пережитого.
Сьогодні вона точно відчула, що може рухати ногами. Спершу поворушила ступнями, почала згинати коліна. Через півгодини спробувала підвестись.
І підвелась!
Правда, її хитало на всі боки. Проте, вчепившись за спинку ліжка, вона ступила крок, і другий, і третій… Хтось іде коридором.
Рішер підводиться на ліктях, прислухається. У неї теплішають очі.
Ще недавно про нового лікаря вона думала з ненавистю. Тепер у довгі години самотності Марта намагається пригадати кожне його слово, «побачити» його жести, ходу. Вона ловить себе на тому, що в думці розмовляє з ним, часом сперечається, дорікає за якісь дрібнички…
Заходить Карцов. Він заклопотаний, неуважний. Ледь кивнувши пацієнтці, хутко йде до тумбочки з медикаментами.
Марта повернула до нього голову.
– Неприємності?
Він мовчить, обмірковуючи, як краще почати важливу розмову. Та раптом помічає: черевики Рішер стоять не там, де звичайно, – під тумбочкою, а мало не посеред кімнати.
– Пробували встати! – вигукує він.
– Пробувала ходити.
– Правда? – Карцов сідає на табуретку. – Невже ходили, Марто?
– Ступила чотири кроки.
– Розумниця, – шепоче Карцов. – Яка ви розумниця!
Він рвучко схоплюється.
– Підведемось?
Марта мовчки дивиться на нього.
– Підведемось! – повторює Карцов. – Треба примусити себе. Зараз це головне. Ну-бо, рішучіше!
Вона слухняно сідає в ліжку, спускає ноги на підлогу. Ось вона напружилась, устала, тримаючись за руки Карцева.
– Сміливіше! – вимагає він. – Сміливіше, наче й не було ніякої хвороби!
Карцов підтримує Марту, і вона неквапливо йде до дверей. Постоявши там, вертається, дедалі впевненіше ставлячи ноги в м'яких повстяних черевиках.
Стомлена, але щаслива, сідає на ліжко.
– А тепер розповідайте!
– Доброго мало. – Карцов морщиться.
Він розказує про італійців, про Бруно Гарріту, про Абстів наказ вивчати ремесло водолаза, про перше заняття під Глюковіга керівництвом і про викрадений респіратор. 1 на закінчення – про лейтенанта, котрий приплив разом з Абстом.
Дівчина лежить бліда, у неї тремтить підборіддя.
– Я знаю цього чоловіка, точніше, чула про нього. Агент розвідки, вже кілька років, як його заслали на базу. Абст вважає, що зобов'язаний йому життям.
– Що ж, він недалеко й від істини, – зауважує Карцов, пригадуючи сцену в салоні лінкора, коли лейтенант не зміг схопити Абста. – Так, агент врятував його.
– Під час зустрічі він упізнає вас! – тривожно шепоче Марта. – А зустріч неминуча.
– Неминуча. – Карцов замислюється. – Не сьогодні, то завтра. Уявляю: Абст входить до мене, і з ним цей чоловік!
– Що ж робити?
– Його треба знищити, але як це зробити? Передусім довідатися, де він влаштувався, скільки часу буде тут, які його наміри. На жаль, тут я безсилий.
– Тоді, можливо, я?
– Доведеться діяти вам, Марто. Відпочиньте, наберіться сил і йдіть до Абста. Скажіть, що здорові, починаєте роботу. Постарайтеся з'ясувати все, що треба. Ми повинні знати якнайбільше.
– Але, побачивши, що я вилікувалась, Абст уб'є вас!
– Не одразу. Він чекає, щоб я освоїв роботу під водою. Словом, у нас є ще час. Проте, якщо мене викриє агент, усе станеться миттю.
Карцов розвиває свою думку далі. Марта повинна розвідати, що це за гості, яких жде Абст, коли вони прибудуть, які плани у Абста надалі.
– І ще запитання: ви вмієте плавати?
– Так, – відповідає Марта.
– А користуватися респіратором?
– Умію.
– Дуже добре.
Дівчина замислюється.
– Тепер я повинна сказати дещо важливе, – мовить вона. – Невідомо, кому з нас пощастить вибратися звідси. В усякому разі, якщо я загину…
– Марто!
– Не перебивайте. Нестерпна сама думка, що ніхто ніколи не дізнається про Абста. Тому я й повинна розповісти все.
РОЗПОВІДЬ МАРТИ РІШЕР
Росток… У цьому місті я народилася й провела дитинство. Але тепер нашого будинку нема. Замість нього, замість цієї вулиці – руїни. В них похована моя мати.
Батько загинув ще раніше. Він служив у Мюнхені, переїхав туди, коли втратив надію знайти роботу в своєму місті. Йому поталанило – влаштувався в барі кельнером. Ми вже збиралися продати будинок і їхати до нього, та батько раптово помер.
У ті роки мало хто по-справжньому розумів, що таке націзм. Це тим більше стосувалося батька – він завжди був далекий од політики.
І ось його вбили.
Пізніше нам розповіли подробиці. Якось увечері до бару, де він працював, ввалилася юрма горластих штурмовиків. Невдовзі всі вони добре випили, і котрийсь із них почав виголошувати промову. В далекому кутку за столиком сидів чоловік з двома залізними хрестами на лацкані піджака. Напевно, ветеран. Несподівано він схопився, підбіг до оратора, вчепився йому в груди, доводячи, що служив з ним в одному полку, що це не патріот, а брудний провокатор і донощик.
Зчинилася бійка. Все сплуталося. Хтось кинув пляшку, влучив батькові в голову. Він помер від крововиливу в мозок.
Це сталося весною 1923 року.
Через десять років фашисти захопили владу. На той час я здобула освіту й стала хірургом. Мене ще з шкільної лави вабила медицина. Мати й старша сестра заклали дім, працювали вдень і вночі, аби я могла навчатися в університеті, – вважалося, що я маю здібності.
Я дістала місце в лікарні на західній околиці Берліна.
І там зустрілася з одним чоловіком. На заводі, де він працював, вибухнув котел, і йому дуже розбило голову.
Мені пощастило зробити складну операцію. Він довго лежав у моїй палаті. Ми познайомились, часто розмовляли. Ми були майже однолітки. У нас завжди знаходилися теми для розмов.
Він видужав, і ми розлучились. А через півроку він раптом подзвонив до мене й запросив погуляти.
Того дня вирішилася моя доля. Виявилося, вони вже кілька місяців поступово вивчають мене. Вони – це група місцевих комуністів, що уціліли після того, як націсти розгромили їхню партію.
Їм були потрібні такі, як я, – молоді спеціалісти, минуле яких бездоганне з точки зору Гіммлера. Я стала членом підпільної групи. Мені дали завдання вступити в НСДАП, удосконалюватися як хірург, працювати старанніше.
Справитися з першою частиною завдання допоміг випадок. Якось я вилікувала одного блоклейтера [31] 31
Блоклейтер – квартальний керівник у націстській партії.
[Закрыть] , вилучивши йому пухлину мозочка. Цей чоловік і рекомендував мене в «Націонал-соціалістську спілку німецьких жінок». Щодо моєї професії, то тут уже підштовхувати мене не доводилося: хірургію я вважала справою свого життя, працювала багато й напружено, дедалі більше кваліфікуючись на операціях мозку. Про одну мою операцію, після якої одужав безнадійно хворий, написали в газетах… Зазначу, що о тій порі я вже мала картку члена СС.
І ось мене викликали в крейслейтунг [32] 32
Крейслейтунг – управління крейслейтера, окружного керівника у гітлерівській партії.
[Закрыть] .
Я йшла туди з тривожним передчуттям. Все відбулося так несподівано, що я навіть не змогла попередити товаришів з групи.
За столом сидів креслейтер. Віддалік розташувався чоловік у мундирі генерала СС. Я впізнала його – це був Ганс Брандт [33] 33
Ганс Брандт – доктор медицини, бригадефюрер (генерал-майор) СС – гітлерівський генеральний комісар по отруйних речовинах, проповідник фашистської програми «легкої смерті», внаслідок здійснення якої тільки в 1939–1940 роках у Німеччині загинуло понад 275 000 чоловік.
[Закрыть] .
Крейслейтер перевірив мої документи, задав кілька питань і вийшов з кабінету. Тоді заговорив Брандт. Кілька хвилин він розпитував мене. Та я бачила – це формальність. Він уже багато що знає про мене й про мою роботу.
Мені запропонували стати співробітницею Аненербе [34] 34
Аненербе – інститут по вивченню спадковості. Так було зашифровано таємну фашистську організацію, що займалася злочинними дослідами над живими людьми.
[Закрыть] . Я й мої товариші по підпіллю майже нічого не знали про цю організацію – про неї ходили чутки, одна фантастичніше за другу. Напевно було відомо тільки те, що діяльність її глибоко засекречено й що опікає організацію сам Гіммлер.
Брандт сказав, що його пропозиція – велика честь. В Аненербе у мене будуть найширші можливості для наукової роботи та експериментування. Він дав мені дві доби подумати.
Того ж вечора мені пощастило зустрітися з керівником своєї групи. Вислухавши мене, він не міг приховати хвилювання. Та я й сама розуміла, як важливо, щоб німецькі комуністи мали свою людину в Аненербе…
Наступні півтора року минули як у тумані. Разом з групою лікарів я кочувала по концентраційних таборах. Через наші руки проходили тисячі в'язнів – ми відбирали потрібний «людський матеріал». Це були найрізноманітніші люди – здорові й такі, у котрих виявляли пухлини, хвороби серцево-судинної системи, печінки, легень… Їх везли до спеціальних лабораторій і клінік, а там ними розпоряджався шеф Аненербе доктор Вольфрам Зіверс.
Через рік і сім місяців мені дали призначення в одну з таких клінік. Я на власні очі побачила, що там діялося. Все те, що звичайні експериментатори-фізіологи роблять тільки з комахами, жабами, кроликами, собаками, все це Зіверс та його колеги проробляли над сотнями й сотнями живих людей: їм ампутували кінцівки й намагалися знову приживляти ноги та руки, вирізали кістки і внутрішні органи, на піддослідних випробовували невідомі мені препарати, отрути… Зважте, це почалося до війни. Фашисти досхочу напрактикувалися на співвітчизниках, раніше ніж одержали в своє розпорядження військовополонених!
Тут я і зустрілася з Абстом. Один з «кроликів», як у клініці звали піддослідних людей, був божевільний, що жив у світі страшних галюцинацій. Дуже буйний, він втратив усякий контакт з навколишньою дійсністю і являв собою приклад безнадійного параноїка. Абст вилікував його. Я асистувала під час операції і була приголомшена мистецтвом хірурга. З шанобливо» увагою стежила, як, знесилившись після надзвичайно складної двогодинної роботи так, що руки його тремтіли, блідий, Абст залишав операційну…
Добре пам'ятаю хвилини, коли Абст, стоячи поруч зі мною, мив руки.
«А ви мені сподобалися, – задумливо мовив він. – Я читав про вас. От і Зіверс задоволений вами. Дозвольте запитати, які ваші плани на майбутнє.»
У мене від хвилювання пашіли щоки. Адже я навіть не підозрівала, що ввечері цього ж дня Абст зробить новий експеримент над врятованим ним чоловіком і знищить його! Про це й про інше я довідалася згодом. Та того дня Абст ввижався мені добрим чарівником. Він був зовсім не схожий на недолюдків, які мене оточували. І я на мить забула, хто я, чого опинилася в Аненербе, забула, що виконую важливу роботу і вона дає наслідки. Адже, використовуючи дані, які я передавала, підпільна група вже здійснила першу акцію – організувала втечу групи приречених із Зіверсової клініки поблизу Веймара.
У ті хвилини я про все це забула. Я була майже закохана в Абста. І, коли він запропонував мені працювати з ним, я погодилась.
Так я опинилась у лабораторії «І-W-І».
Відтоді мої зв'язки з підпіллям урвались. Я була ізольована від зовнішнього світу. Лише іноді, коли лабораторія містилася ще поблизу Берліна, мені дозволяли ходити по покупки, але завжди у супроводі Глюка. Я знала, що він з групи німців, котрі живуть на протилежному кінці острова й навчаються діяти під водою. Все це були молоді, здорові люди, прекрасні плавці, захоплені новою, на їхню думку, романтичною професією.
Отже, ми з Глюком кілька разів їздили до міста. Я написала листа до товаришів, та надіслати його не пощастило. Глюк не зводив з мене очей, дозволяв заходити тільки до магазинів. Я купувала, а він стояв біля дверей. Потім ми сідали в автомобіль, що чекав на нас, і повертались до озера.
А в лабораторії справи йшли своїм звичаєм. Абст експериментував над людьми. І це були не божевільні, зовсім ні! На операційний стіл одного за одним клали здорових чоловіків. Відбувалося те саме, що й у клініках Аненербе. Різниця полягала в тому, що об'єктом експериментатора була центральна нервова система людини, її мозок. Абст щось наполегливо шукав, вторгаючись інструментами в черепні коробки піддослідних. Що саме, я дізналася після випадку з плавцями…
Востаннє мене відпустили з острова, коли вже почалася війна. Німеччина напала на Польщу. Незадовго до цього фашисти розправилися з Чехословаччиною. Задуми Гітлера здійснювалися, і юрби обивателів, що заповнили того дня берлінські вулиці, тріумфували – вони готувались як слід нажитися на нещасті інших народів.
У Глюка, що йшов поруч зі мною, фізіономія випромінювала щастя. Я ж кусала губи, щоб не розплакатися.
Ми ввійшли до великого універсального магазину. Глюк лишився внизу – він хотів випити кухоль пива, а я піднялася в торговий зал.
Мене позбавили зв'язку з товаришами. Я одна в оточенні ворогів, вони добиваються успіхів, спинити їх ніхто не може. Як боротися з ними, та й взагалі – чи можлива боротьба, чи є в цьому хоч краплина сенсу? Чи не краще припинити опір і пливти за течією?
Такі були думки, з якими я безцільно блукала магазином, переходячи од вітрини до вітрини. І раптом на одному стенді побачила портативну кінокамеру. Я завмерла, не зводячи з неї очей.
Купила її разом з запасом плівки, придбала безліч інших речей, здебільшого зовсім не потрібних: серед покупок легше було пронести кінокамеру на острів.
Я купила кінокамеру, бо все-таки сподівалася відновити зв'язок з товаришами. Яким убивчим звинуваченням фашизму були б кінодокументи про діяльність Абстової «лабораторії»!..
Та повертаюсь до випадку з плавцями. Взимку 1941 року троє утекли з острова. На пошуки підняли всю охорону. Втікачів наздогнали. Одного вбили під час перестрілки, двох схопили й привели до Абста.
Чому вони тікали, не знаю й досі. Можливо, на них вплинула жорстока поразка, якої зазнали німецькі війська в битві на підступах до російської столиці? Хтозна!
Я була певна, що Абст знищить їх. Та обох утікачів ізолювали від інших плавців, і все. Абст навіть не допитав їх. У ці дні він, на жаль, досягнув мети, до якої здавна прагнув, і не виходив з лабораторії, закінчуючи серію останніх експериментів.
Через тиждень плавцям зробили операції – спершу двом дезертирам, потім усій групі, за винятком Глюка й Вальтера. Семеро загинуло під Абстовим ножем. Решта перетворилися в безвольних, покірних істот. Тепер Абст міг не боятися, що вони втечуть чи проговоряться.
Повторюю, вся ця група складалася з німців. Та німці були тільки першими жертвами. Після початку війни більшість піддослідних почали привозити з таборів військовополонених. Одбирали водолазів і спортивних плавців.
Час од часу навчених плавців групами по два-чотири чоловіки вивозили з острова. Куди – не знаю. Але назад ніхто не повернувся. Натомість прибувало «поповнення». Здорові, сильні молодики проходили короткий курс підготовки під керівництвом Глюка й Вальтера і – лягали на стіл в операційній Абста.
А минулої весни всіх нас привезли сюди…
Рішер замовкла, тяжко переводячи дух. Карцов намагається всміхнутись їй. Усмішка не виходить.
– Дякую, Марто! Я задам кілька питань. Абст цілком довіряє Глюку й Вальтеру. Чому?
– Глюк – найкращий плавець, чудовий водолаз.
– І це все?
– Він убивця. П'ятнадцять років каторги…
– Що ж він зробив?
– Топив людей. Це була справа, що набрала широкого розголосу. Фотокартки злочинця обійшли всі газети. І я, побачивши Глюка на острові, одразу його впізнала, хоч він одростив бороду. Він топив купальників, коли працював водолазом рятувальної станції.
– Нащо?
– Потім «розшукував» трупи загиблих і одержував винагороду.
– І Абст витягнув його з тюрми? Глюк знає, що може туди повернутися?
– Так.
– А Вальтер?
– Такий же негідник. Правда, у тюрмі він не сидів. Та Абст знає про нього щось таке… Словом, він тримає в руках і Вальтера.
– Ви казали, що втратили зв'язок з підпільною групою. Проте в листах додому можна було назвати потрібне ім'я, обережно натякнути… Ви не використали таку можливість?
– Я була зв'язана тільки з керівником групи. Вдома про нього не знали. Та й взагалі я не могла згадувати його ім'я в листі: Абст ретельно перевіряє всю кореспонденцію. Я хотіла поїхати звідси хоч ненадовго. Не пощастило…
– Тепер про плавців… – Карцов немов веде далі перервану думку. – А що як цим бідолахам можна повернути пам'ять, волю? Споатку я шукав нагоди знищити грог разом з його мешканцями. Тепер розумію: треба неодмінно допитати Абста. Яка ваша думка?
– Навряд чи Абст щось скаже. Та йдеться про двадцять три життя, тому варто спробувати.
– Саме так. І якнайскоріше! Мені влаштовують усе нові й нові провокації та пастки – Глюк і Вальтер де завгодно кидають свої пістолети: бери, дій! Якось я зловчився й перевірив патрони Глюкового парабелума, «забутого» на майданчику. Вони були холості! Абст і його помічники весь час заходять до печери плавців, щоб глянути, що я роблю. Один з них неодмінно стовбичить у дверях, коли я годую групу або вкладаю її спати. Навіть уночі я чую, як хтось підкрадається до дверей і довго стоїть, прислухаючись…
Карцов сидить, схиливши голову, поклавши руки на коліна, зосереджений, похмурий. Тепер він повинен сказати Марті таке, що стосується тільки їх, сказати негайно, бо невідомо, чи випаде для цього інша нагода.
Марта! Він бачив у ній ворога, якого треба було знищити разом з іншими фашистами з підземелля. А тепер він тремтить навіть од думки, що з дівчиною може скоїтися лихо.
Почуття прийшло несподівано, відразу, захопило його до останку. Він ніколи не розлучиться з Мартою. Тільки пощастило б знешкодити Абста і врятувати покалічених ним людей! Закінчиться війна, він забере Марту з собою, оточить її ласкою, теплом. Вони разом працюватимуть, разом плаватимуть в океані, поринатимуть у його глибини.
Пауза затягується.
Карцов підводиться. Хвилину стоїть перед дівчиною, усміхаючись якимсь своїм думкам.
– Що з вами? – запитує вона.
– Так… – Він бере її за руку, помалу стискає і ніжно опускає на ковдру.
Потім виходить.
