Текст книги "Безумці"

Автор книги: Александр Насибов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 16 страниц)

Шостий розділ

Чорне небо засіяне великими зірками. Вони мерехтять, пульсують. Деякі спалахують і, настовбурчивши вогняні хвости, тихо котяться небосхилом у чорну теплу воду.

І в цьому дивному світі, лишивши позаду острів та базу, пливе Карцов, пливе невідомо куди, знову сам у нічному океані.

Що чекає на нього?

Чи зустріне він конвой, про який казав Джабб. Дуже мало надії, що кораблі з'являться саме в ці години, помітять у темряві плавця, візьмуть на борт, врятують…

Карцов заплющує очі. Він так виразно бачить корабель, який раптом з'явиться на його шляху… Відпочине, одіспиться, отямиться. Минуть роки. Відгримить війна. І ось він дістає наказ прийти на цей тричі проклятий острів. Прийде туди на радянському бойовому кораблі, буде в парадному мундирі, при всіх орденах. І знайде тих, що допитували його і засудили… Та головне – зустріне Джабба. До його форменки він пригвинтить свій найдорожчий орден. Можна уявити, які будуть у Джабба очі! Джабб не вимовить ні слова, тільки витягне з кишені штанів кулак, розтулить його, і в ньому опиняться дві сигарети. І вони покурять і помовчать…

Набігла хвиля, накрила з головою. Карцов відпльовується, рукою одкидає назад мокре волосся. Треба плисти! До мети щонайменше дванадцять миль. Мета – це далека скеля, яку було видно з борту лінкора.

Мабуть, він допливе до скелі опівдні. Видершись на неї, вивчить становище в морі. Потім – сон. Він проспить цілу добу. Відпочивши, поїсть – у нього є харч. Та ні, діло не таке уже й кепське! Щоправда, немає прісної води, але тепер холоднувато, пити не хочеться, і Карцов якось не думає про воду. До речі, її можна знайти на скелі – джерело або дощова калюжа…

Світанок підкрадається непомітно. Здається, все так же темно, але ось уже можна відрізнити воду за два метри від себе, потім – за три, за чотири… Поступово з молочної імли проступає широка морська смуга, оповита рухливою плівкою.

Де ж скеля?

Карцов даремно вдивляється в море. Скелі нема, хоч за часом він уже повинен побачити її. Чи не збився з курсу?

Напружуючи всі сили, він трохи підводиться у воді; витягнувши шию, ретельно вивчає горизонт.

Він дедалі більше вірить, що скеля – це порятунок. Видереться на неї – його неодмінно помітять з корабля, що йтиме мимо. Його побачать, візьмуть на борт, привезуть на батьківщину. Тільки б знайти скелю!

Раптом налітає шквал.

Вітер шматує море на дрібні лихі хвилі, розкидає їх на всі боки, жбурляє до неба клапті жовтої, вкритої бульбашками піни.

До носа занурений у розбурхану воду, Карцов відчайдушно бореться з стихією. Хвилі штовхають його, хльоскають в потилицю, в обличчя; вода заливає рот.

А шторм дужчає. Важчають вали. Кожен, наздогнавши плавця, підіймає його на гребені, щоб одразу скинути, заплеснути, розчавити.

Про те, щоб плисти в потрібному напрямку, Карцов уже не думає. Всі зусилля зосереджено на одному: не захлинутися, вдихнути повітря, перш ніж накриє нова хвиля.

Вітер розкидав клапті туману, і гігантське сіре громаддя постало, несподівано, за якихось півмилі. Карцов бачить похмурі круті стіни і намисто бурунів під ними. Рифи? Так, скеля в кільці рифів.

Велика хвиля. Плавець на її гребені. Тепер скелю видно краще. До неї зовсім близько. Та він уже не поспішає. Треба все оглянути, знайти місце, де можна вийти з води.

Знову й знову здіймається Карцов на хвилях, наближаючись до скелі. Це монолітне громаддя, вгорі рівне, а в нижній частині помережене тріщинами та заглибинами. Перед ним – пасмо скель, що вистромили з пінявої води чорні вищерблені ікла. Якщо навіть пощастить прослизнути крізь ланцюжок рифів, шансів на врятування мало – перша ж хвиля може розтрощити плавця об гранітний бік скелі.

Вихід один – обійти скелю й дістатися до неї з затишного боку.

Карцов рвучко повертає.

Плисти стає ще важче – тепер він рухається навперейми шторму, в хаосі з води, піни, з тугих, як гума, повітряних течій. Він напружує всі сили, та марно. Щосекунди гуркіт прибою дужчає. Його відносить.

Кілька гребків, і він обертається. Скеля зовсім поряд – виразно видно, як хвилі вриваються в щілини та дірки її нижньої частини, випліскуються звідти, знову накидаються на каміння.

От-от Карцева підхопить і потягне на риф.

Але він зовсім спокійний. Певно, є межа, перейшовши яку людина вже не підвладна страхові.

До рифів – метри.

З води висувається камінь з зубчастою, як гребінець, верхівкою. Хвилі роздрібнюються на ньому, найбільші – перекочуються через «гребінець».

Пунктир підводних бескидів тягнеться по обидва боки цього каменя, оперезуючи скелю. А поміж рифами та скелею щось подібне до водяного коридора. Майже тиха вода.

Плавця підтягнуло до «гребінця» впритул.

Майнула страшна думка – промчати над ним на вершечку хвилі. Та це нездійсненно: потрібна велика хвиля, звичайна жбурне на кам'яні зубці.

Хвиля підіймає Карцова. Вище, ще вище! Він над рифом.

Невже жаданий дев'ятий вал?

Ні, верх хвилі зігнувся, готовий упасти.

Блискавкою спалахує в мозку: «Не ждати, торкнутися «гребінця» раніше, ніж у нього вдарить хвиля!»

Тієї ж миті він рвучко викидає ноги вперед. Під ступнями опора. Вигнувшись усім тілом, він на мить стає на вершині каменя.

Наступної миті водяний потік падає на плавця, душить його, мне.

Та напівживий, приголомшений, він уже по той бік рифу – біля самої скелі, в смузі відносної тиші. Течія тягне його вбік. Він пливе, пильно вдивляючись у море.

Щоразу, коли підступає великий вал, Карцов поспішає назустріч і приймає удар біля рифу. Його відкидає, та між ним і скелею смуга чистої води і можна маневрувати.

Течія огинає скелю. Скоро він буде біля її підвітряного боку і вийде з води.

Проте його жде нове випробування. Попереду вода крутиться в дивному ритмі. Невже вир?

Так, вир! Карцова несе швидше й швидше – до краю пологого водяного конуса.

Коло, ще коло. Опиратися безглуздо. Головне – зберегти сили.

Швидкість обертання зростає. Поступово все навколо зливається в довгий багатобарвний мазок – і скеля, і рифи, і море. А потім перед очима тільки стіна води, зелена гладенька стіна, яка лізе вгору, затуляючи і скелі, і небо.

Він вирішує: пора!

Останній глибокий вдих. Перегнувшись у попереку, Карцов головою пірнає під воду. Він знає: коловороти небезпечні на поверхні і в прилеглих до неї водяних шарах. На глибині вони швидко слабшають. Спуститися нижче і під водою відплисти од небезпечного місця – єдиний порятунок.

Широко, повільно гребучи, Карцов вертикально йде на глибину. Невдовзі вода, яка на поверхні була каламутна і запінена, стає світліша і спокійніша.

Тепер він пливе горизонтально вздовж підводної частини скелі, вкритої тріщинами та гротами. І скрізь тонкі бурі батоги, жмутки довгих м'яких батогів – вони тягнуться десь з глибини, пронизують водяну товщу і, досягнувши поверхні, звисають з неї розмочаленими кінцями. Кожна хвиля крутить їх, шарпає. Батоги танцюють, скручуються в джгути, наче щупальця невідомих тварюк, що причаїлися в безодні…

Пора підійматися. Карцов викидає руки для гребка вгору і… квапливо ховається у водоростях.

Над ним пливе людина.

Невідомий у гумовому костюмі, в шоломі і з дихальним апаратом на грудях. На ногах у нього ласти, в руці остень, на якому тіпається велика риба. Захоплений боротьбою з поживою, він то спускається, то випливає на поверхню.

Карцов ховається біля скелі. В голові одна думка: витримати, не захлинутися. Секунди збігають.

Чоловік, мляво працюючи ластами, віддаляється. За ним лягає смуга рудої каламуті – кров, що ллється з пораненої риби.

Можна випливати. Карцов підіймається, краєм ока стежачи за мисливцем. По дорозі він бачить: риба зірвалася з остеня, гарячково сіпаючи хвостом, спускається на дно, за нею кидається мисливець. А що коли невідомий помітив Карцова?..

Виринувши і вдихнувши повітря, він озирається. Зовсім поряд скеля, і в ній широка щілина. Швидше туди!

Карцов ковзнув у розколину і пливе вузьким кам'яним коридором. Поступово тунель ширшає. Скелі, що низько звисали над головою, відступають, утворюючи щось на кшталт грота.

Він пливе в грот, повертається у воді. Навколо похмуро, тихо. Вдалині світиться маленький трикутник – розколина, через яку він проник сюди. Іноді світловий трикутник гасне – хвилі запліскують вхід. Там, на волі, море шаленіє. А тут вода майже нерухома.

Ніхто його не переслідує. Побоювання були марні.

Що робити? Повертатись? А що як той, з остенем, причаївся біля входу… Ні, краще зачекати. Він домігся головного: підвітрений бік скелі близько – досить виплисти з грота, повернути ліворуч, і він досягне мети.

Тільки б уникнути зустрічі з невідомим.

Хто цей чоловік? безперечно, німецький диверсант. Можливо, на світанку, коли в морі було тихо, він залишив підводний човен, щоб пополювати, і біля пустельної скелі його захопив вітер. Але ж плавцеві з респіратором шторм не перешкода – від негоди можна сховатися на глибині.

У звичайному респіраторі можна бути під водою години дві-три. Якщо плавець вирушив на полювання ще до того як почався шторм, у його дихальному апараті лишилося не більше половини запасу кисню. А диверсантові треба ще дістатися до човна, який, звичайно, зупинився далеко від підступних рифів… Отож, за всіма ознаками, він зараз не страшний: у нього просто нема змоги ждати. Виходить, після відпочинку Карцов може випливти з грота і прямувати далі.

Він лягає на спину. Лицем до виходу. Якщо дивитися вгору, перед очима чорнота. Але попереду, ближче до розколини, на скельовому склепінні мерехтить відблиск світла. Коли-не-коли Карцов трохи підгрібає долонями, не спускаючи очей з світлового зайчика.

У нього ще багато сил. Тільки холодно. Хочеться вибратися з води, відчути під ногами підпору, зігрітися. Він заспокоює себе: тепер це лише питання часу.

Лежачи у воді, він відпочиває. І раптом промінь світла зник.

Стрепенувшись, Карцов дивиться в тунель, та бачить вдалині тільки малопомітну зелену смужку.

Заколисаний тишею і спокоєм, він забув про приплив. А вода підкралася, залила розколину.

Швидше до виходу, поки ще лишилася плямка світла!

Кинувшись уперед, Карцов наштовхнувся на виступ Ще гребок – і знову перешкода. Звідки вона? Зовсім недавно її не було.

Він пригадує. З тунельного купола спускалося щось схоже на кам'яну торочку. Годину тому, коли він плив у тунель, «торочки» на метр не вистачало до води. Тепер, під час припливу, вона перегородила тунель.

Єдина можливість досягти виходу – це пірнути. Та до розколини метрів тридцять. Не пройти їх під водою в напівтемряві вузького коридора, та ще проти припливної течії!

Карцов у пастці. До відпливу з грота не вийти.

Сьомий розділ

Карцов підносить руки до лиця і не бачить їх. Навколо темрява.

Поверхня води нерухома. Та ноги відчувають її рух на глибині. Вода прибуває.

Що коли склепіння грота низьке і кожен приплив заповнює його вщерть? Якщо таке станеться – Карцов приречений. Поки не пізно, треба обстежити грот – можливо, він наскрізний і другий отвір ще не залито.

Він робить кілька обережних гребків. Витягнувшись, ковзає по воді. Досі в гроті було тихо. А тепер до вух долинає слабкий плескіт.

Уточнивши напрямок, Карцов підгрібає. Сплески чути виразніше. І ось пальцями Карцов торкається каменю.

Тепер він рухається, гребучи однією рукою. Другою весь час веде по стіні.

Він пливе дуже довго. Навколо суцільна темрява. Вода, вода, і нескінченна гладка скеля…

Ніколи ще Карцов не був так близько до відчаю. Він сліпий. Сліпий – значить безпорадний. Йому здається: тільки-но він плив повз місце, зручне для виходу з води, – досить було простягнути руку, і він намацав би в скелі виступ, карниз, тріщину. Він не зробив цього і втратив останній шанс.

Та він пливе. Безустанку рукається вздовж стіни, метр за метром, обмацуючи її поверхню. В пальцях, що зробилися такими чутливими, зосередилась уся його воля.

Несподівано Карцов завмирає. Здалося: в глибині, біля опущених ніг вода розбурхалася, звихрилася, ніби поблизу промчало величезне тіло. І почувся дивний звук: удар чи клацання.

Що це? Притиснувшись до скелі, Карцов жде.

А пам'ять люб'язно підказує:

«Тіло у нього було цеглисто-червоне, метрів шість завдовжки, на голові щупальця, вирячені очі – кожне око завбільшки з гарматне ядро великого калібру. І дзьоб! Гачкуватий, він вистрибував з якоїсь порожнини в голові і лиховісно клацав. Коли величезні кліщі розкривалися, вони, здавалося, могли обхопити грот-щоглу».

Доповідь командира французького корвета «Алектон» про зустріч із стопудовим кальмаром становить лише одну сторінку грубого тома, в якому зібрано все те, що відомо про страховисько океанських глибин.

Карцов ніби перегортає сторінку за сторінкою. Новий епізод. Тепер розповідає командир британського фрегата «Дедалус».

«Посеред хвиль пливла величезна товста змія, звівши голову приблизно на метр над водою… Кілька хвилин ми дивилися на гігантську змію, але вона жодного разу не опустила у воду темно-коричневу, півметра завтовшки голову з жовто-білим намистом навколо шиї. Довжина тулуба метрів двадцять».

Скільки таких свідчень! Та й сам океан коли-не-коли викидає на берег для загального огляду то кальмара розміром з автомобіль, то шматок щупальця невідомої тварини, завтовшки добрих три чверті метра…

Причаївшись біля скелі, Карцов напружено слухає тишу. Холодно. Він зовсім задубів. До того ж скорчило руки. Карцов обережно масирує пальці. І раптом, рвонувшись, несамовито кричить, тіпається. Його ноги обплутало щось холодне, слизьке.

Не відразу збагнеш, що це тільки водорості, котрі занесла сюди течія. Поборовши страх, він опускається під воду, скидає з ступнів цупкі петлі.

І знову пливе вздовж стіни. Темрява. Тиша. Невидима вода в невидимій скельній чаші. І в ній людина, що наперекір усьому бореться за життя.

Поступово стіна робиться вугластою, ребристою. Дедалі частіше зустрічаються западини. Увага! Тут можуть бути несподіванки.

Карцов уповільнює рух, ретельніше обмацує камінь. Незабаром долонею намацує тріщину. Квапливо «оглянувши» її руками, він визначає: тріщина починається під водою. А як далеко сягає вгору? Це поки що невідомо. Та безперечно – вгорі вона ширшає.

Притиснувшись до скелі, він жде.

Ось коли відчувається справжня сила припливу. Вода прибуває швидко, і Карцов разом з нею підіймається вздовж тріщини. Так, вона стає ширша й глибша. Незабаром у неї можна буде пролізти.

Ще трохи вгору. Так, добре. Він влазить у кам'яну щілину, дряпається на скелю. Мерщій, мерщій!.. Йому ввижається, хтось поспішає слідом, от-от дожене.

А тріщина росте. Спочатку вона підіймалася майже вертикально, а тепер усе більше відхиляється вбік. Повзти легше – Карцов уже не ранить плечі об гострі прискалки.

Вода лишилася далеко позаду. Серце калатає ритмічніше. Обравши зручний майданчик, він з насолодою лягає. Яка страшенна втома!

Відпочиваючи, Карцов обмірковує план дій. Треба обстежити підземелля. Хто знає, чи не знайдеться хід до скельної верховини. Якщо пошуки нічого не дадуть, він повернеться до води і під час відпливу випливе через розколину.

Пора братися до діла. Карцов обережно рачкує, щоб не забитись об склепіння головою, підіймає руку. Рука не відчуває перешкоди. Сівши навпочіпки, підіймає другу руку, трохи випростовується. Потім підводиться на весь зріст. Над ним порожнеча.

На деякий час він розгубився. А втім, усе дуже просто: краї тріщини, по якій він повз, розійшлися. Нічого страшного. Зараз він визначить напрямок і спуститься до води. Мабуть, незабаром почнеться відплив. Не варто витрачати сили. До того ж легко й заблукати.

Але де вона? Він добре пам'ятає – вода ліворуч. Отже, з протилежного боку стіна. Треба намацати її…

Карцов ступає крок праворуч. Ще крок. Стіни нема. Ану, ще один… Ні, не можна! Він віддаляється од води. Вода – це порятунок. Коли почнеться відплив і розколина стане вільною, в грот проникне світло. Поблизу води він помітить світло і легко вибереться на волю. Якщо ж він загубить воду, дороги назад не знайти.

Закинувши голову, Карцов нерухомо стоїть у темряві. Чи справді вода ліворуч? Може, він випадково збочив, коли піднімався із скелі?

Треба перевірити.

Він сідає навпочіпки, нишпорить по скелі руками. Шукає камінець, щоб жбурнути туди, де, за його розрахунком, має бути вода. В мертвій тиші підземелля сплеск пролунає досить гучно. Напрямок буде визначено. Все це нескладно. Потрібен лише камінець.

Та каміння нема. Жодного камінця. Під долонями гладка скеля. Що ж, це зрозуміло. В гроті не буває дощу. Тут не дмуть вітри, не палить сонце. Скеля не руйнується. Звідки візьметься каміння?

Ставши на коліна, він механічно обмацує кишені. Звичайно, нічого потрібного. У нього тільки пакунок з харчами та ніж. Ну, з ножем він не розлучиться ні за яких обставин… А що коли спробувати відколоти ним прискалок?

Карцов розкриває ніж. Пальці обмацують кам'яну підлогу. Ось, здається, щілина. Він засовує в неї лезо, легенько натискає. Трошки сильніше… Камінь не піддається. Ще трохи… Ні, небезпечно – ніж можна зламати.

Знову кілька марних спроб! Тоді він виймає пакунок з їжею. Джабб казав про цукор та шоколад. Тепер вони знадобляться.

Карцов намагається розкрити пакунок. Нелегке завдання – розірвати руками мішок з міцної прогумованої тканини. Карцов так хвилюється, що забуває про ніж… Нарешті мішок розрізано. Так, ось шоколад – дві великі плитки. Ось цукор – вісім шершавих кубиків. А що це? В руках у Карцова нагель. Зрозуміло, навіщо поклав його Джабб: нагель відіграє роль грузила.

Пальці ніжно погладжують знахідку – короткий металевий стержень. Націлившись, він обережно жбурляє нагель ліворуч од себе і весь перетворюється на слух: зараз буде сплеск.

Нагель, дзенькнувши, падає на камінь.

– Так, – бубонить Карцов, риючись у кишені, – отже, помилився. Певна річ, треба було взяти лівіше.

Він виймає грудочку цукру, зважує на долоні. Легенька. Але тут така акустика! Р-раз! Цукор летить убік.

Знову мить чекання – і знову удар об щось тверде.

– Спокійно, – шепоче Карцов, тручи долонями чоло. – Сядьмо подумаємо. Головне – не квапитись. У мене скільки завгодно часу, щоб усе гарненько обміркувати.

І він сідає на скелю.

Зосередитися неможливо. Просто очей невідступно стоїть море. О, тепер він думає про море зовсім інакше! Він усе б віддав, аби знову опинитись у воді, хай навіть у похмурому скельному колодязі, з якого недавно ледве вибрався. Що з того, що він знесилився і змерз? Витримавши, дочекавшись відпливу, він знову побачив би сонце. А тепер! Скільки ще поморочиться в темряві, доки знайде дорогу назад. Та й чи знайде? Що коли відплив уже почався, а він і не знає про це? Йому, можливо, варто тільки трішечки відійти, щоб побачити і воду, і світло, яке проходить крізь неї, і саму розколину. Але куди треба йти? Де вода?

Він примушує себе лягти на скелю. Треба заспокоїтись. Проте минають хвилини, він знову на ногах, квапливо виймає ще грудочку цукру.

Кине грудочку лівіше. Якщо знову буде невдача, він витратить третю грудочку, четверту… весь запас цукру, весь шоколад, але воду конче треба знайти!

Обмацавши пальцями цукор, він зручніше кладе його на долоні, в думці накреслює напрямок.

Кинув!

Сплеску нема.

– Третя, – уперто каже він.

Знову кинув. Наслідок той самий.

– Годі, – мурмоче Карцов, – годі, треба подумати.

Йому все здається: рішення є, воно вельми просте, та він схвильований, збуджений, і це заважає знайти правильний шлях. Потрібен перепочинок. Заспокояться нерви, і вихід знайдеться. Будь-що треба опанувати собою.

І він починає лічити.

Повільно вимовляє цифри, прислухаючись до власного голосу, що дивно лунає у тиші підземелля. Нас іде.

Карцов сидить на камені, підтягнувши до підборіддя ногу. Долонею злегка ляскає по скелі, відбиваючи ритм лічби. І ввижається йому: хтось оддалік підтримує лічбу гучними ударами в такт.

До цифри шістсот, якою закінчується перший десяти-хвилинний відпочинок, лишається небагато. Остання цифра, останній удар рукою об скелю. Тиша…

Хочеться їсти. Деякий час він стримується, оце тепер уже не в змозі обманювати себе. Міг же він жбурнути не три грудочки цукру, а чотири чи п'ять. Ось він і з'їсть ці «зайві» грудочки.

Обережно кладе цукор у рот. Як хутко він тане!..

Тепер другий кубик.

Та цукор лишається в руці: десь недалеко, один за одним, лунають глухі, ритмічні удари.

Акустичний ефект? Ні, хтось довбе скелю.

Ось стукіт припинився. Хвилинна пауза, і удари поновлюються в тому самому темпі.

Хто ж стукотить і де? Може, на скельній верховині? Ні, не схоже: звуки чути збоку, немов із схилу. Та скельні боки стрімкі, майже неприступні. «Ось тому їх і довбають», – відповідає собі Карцов.

Уява малює картину: чоловік насилу видерся на скелю і готує собі сховище. Хто він? Напевно, той самий плавець з остенем. Пливе до підводного човна! Дурниця, нема човна. Висновок про те, що він десь тут, було зроблено механічно, під впливом Абстових «визнань». Звичайно, Абст брехав – човен пішов.

А як же підводний мисливець? Звідки він узявся? Та з того ж таки човна. Його випустили з нього, але в призначений час він не повернувся – збився з курсу, забарився. Мало що! Човен не діждався його, відплив – на базі зчинили тривогу, і він хутко залишив небезпечний район.

Отож, один з диверсантів лишився. Впевнившись, що човна нема, плавець доплив до скелі, відшукав на схилі щілину, і ось довбає її, готує собі схованку.

У нього є остень, він б'є рибу, йому не загрожує голодна смерть. Він терпляче ждатиме човна, котрий, напевно, повернеться.

Карцов прислухається до ударів, і йому здається – бачить плавця. Той усе ще в гумовому костюмі. Шолом, дихальний апарат і ласти скинув, вони лежать осторонь. Тут же недоїдена риба. Він їв її сирою, бо в нього нема вогню. Та й не наважився б він розпалювати вогонь перед очима ворога, навіть якби були у нього сірники й паливо…

Роздуми Карцева обриваються. Йому стає холодно. Причім, як не дивно, мерзне лише правий бік. А якщо повернутися?.. Так, тепер мерзне лівий. А ось і легенький вітерець. Отже, повітря в гроті рухається?

Але звідки тут вітер? Мабуть, усьому причина вода в скельному басейні. Під час припливу вона діє як поршень, виштовхуючи з підземелля зайве повітря.

Де ж отвір, через який вентилюється грот? Він, мабуть, там, куди тягне вітерець. До речі, удари теж чути звідти.

Карцов підводиться.

Ідучи у напрямку повітряного струменя, він має побачити отвір на схилі гори. Тоді не доведеться вплав огинати скелю, дертися вгору по кручі.

Та біля виходу ворог, і в нього остень. Що ж, не беззбройний і Карцов.

Час збігає, а він вагається. Ну, а якщо плавець – його давній знайомий? Карцов вражений таким простим здогадом. Звичайно, це Абст. Його ж і кинули фашисти, тікаючи на підводному човні!

Карцов лежить на краю кручі, лежить нерухомо, приголомшений тим, що несподівано побачив на власні очі. Та все по порядку.

Він довго повз, орієнтуючись по маловідчутному повітряному струменю. Раптом майданчик змінився на тунель – Карцов почав наштовхуватися руками на стіни. Згодом тунель перетворився на вузький лаз, дно якого було вкрите гострими виступами. Він обдирав коліна, та ліз далі.

Поворот, ще поворот, потім закрут тунелю, мало не в зворотний бік, – і він, стогнучи, притискає долоні до очей.

Кілька хвилин лежав долілиць, боячись повірити, що знову побачив світло. Так, перед ним був отвір. Звідти струмувало світло і чулися удари: чіткі, гучні…

Заспокоївшись, Карцов підтягнувся на руках, обережно зазирнув у пролом.

Він гадав, що знайшов вихід з підземелля. Але не побачив ні неба, ні сонця. Тунель вивів його до нового гроту.

Це дуже велика, майже кругла скельна порожнина. Внизу ледь-ледь плескотить вода, освітлена прожекторами, – вони прикріплені до стін і спрямовані вниз. Верх підземелля губиться в темряві.

Карцов прикипів поглядом до лагуни. Під водою щось рухається. Якась тінь підіймається з глибини. Щосекунди вона виразніша.

Тінь біля самої поверхні. Ще трошки, і з-під води виринають дві людські голови, одна за одною, обидві – в чорних очкастих шоломах.

Люди спливають. Ось видно їхні плечі, груди. Вони пливуть впритул, не змінюючи дистанції, немов сидять на гігантській рибині.

Карцов не відразу помічає, що з безодні виринуло ще три «вершники». Ставши в кільватер до двох перших, вони також рухаються лагуною.

Зменшивши швидкість, плавці дісталися до протилежного краю підземного озера, де стрімкі скелі утворюють щось схоже на майданчик. Тут спалахує світло. Тепер видно опущений у лагуну трап, ніші в стіні, стелажі, якісь ящики.

Біля стелажів працює чоловік, ударами кувалди заганяючи в скелю залізний костиль. Ці звуки й вели Карцева по скельному лабіринту.

Ось з печери виїжджає колісний кран. Він наближається до води, нахиляє стрілу й витягає з лагуни грубий циліндр. Ніс циліндра заокруглений, в середній частині – сидіння і щось схоже на козирок перед ними. А на кормі виразно видно стерно. Сумнівів нема – це торпеда, пристосована нести на собі людей.

Тим часом кран розвернув торпеду, відкотився назад і поклав тягар на стелаж у глибині майданчика. Йому допомагають плавці, що вже вилізли з води й поскидали шоломи та ласти.

Кран повертається і витягає другу торпеду. Та що це? В повітрі дві торпеди, підвішені одна над одною. У верхній прорізано кокпіт, і в ньому сидить людина, закрита прозорим обтічником.

Робота триває. Незабаром кран підіймає ще два сталевих циліндри.

Торпеди встановлено на стелажах. Плавці вилізли, кинули шоломи і респіратори.

Прожектори гаснуть.

Темрява.