Текст книги "Безумці"

Автор книги: Александр Насибов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 16 страниц)

Сьомий розділ

Пізнього ранку Фрідріх Кан розплющив очі. Він добре виспався, і від учорашнього нездужання не лишилося й сліду.

Деякий час він лежав нерухомо, пригадуючи події минулої ночі, потім глянув на годинник, потягся до шнура, що висів над головою, і подзвонив.

Нечутно розчинилися двері. Зайшов чоловік – той, що напередодні обслуговував гостя в Абстовому кабінеті. Він побажав доброго ранку і підняв штори. У вікно полилося таке яскраве світло, що Кан зажмурився.

– Ванна готова, – доповів служитель.

Кан відкинув ковдру, підвівся з ліжка, пройшов по пухнатому килиму.

– Корветен-капітен прокинувся?

– Корветен-капітен у себе в кімнаті, – відповів служитель.

– Що ж він робить?

– Корветен-капітен ліг дуже пізно і ще спить.

– Але, – Кан знову подивився на годинник, – скоро одинадцята. Ідіть розбудіть його!

– Пан Кан не повинен турбуватися, – сказав слуга. – Корветен-капітен Абст дав усі потрібні розпорядження. Як і наказано, людей буде зібрано опівдні.

Кан промовчав. У глибині душі він був задоволений відповіддю. Абст має хороших працівників. Там, де люди вміють гідно поводитися, а не плазувати перед начальниками, справи йдуть добре.

І він попрямував до ванни.

Гоління, потім купання і сніданок – усе йшло по раз і назавжди запровадженому порядку, котрий Кан цінував більше за все на світі.

Добре поївши, Кан поклав серветку й підвівся з-за столу. У нього ще лишалося кілька хвилин, щоб постояти на сонечку, підставивши лице під струмені ласкавого весняного вітерця.

О дванадцятій годині Фрідріх Кан у супроводі Абста зайшов до приміщення, де мав оглянути плавців.

Двадцять дев'ять молодих мужчин, одягнутих у грубі сірі светри і такі самі штани, завмерли в строю, що простягся через усю залу. Це були здорові, міцні люди, очевидно спортсмени.

Фрідріх Кан пішов уздовж шеренги, уважно розглядаючи плавців.

– А, давній знайомий! – гукнув він, дійшовши до Густава Глюка, і по-дружньому тицьнув кулаком в його широкі груди.

Можна було чекати, що Глюк зрадіє чи, навпаки, його засмутить грубувата фамільярність начальника. Але в очах плавця майнув переляк…

А втім, Кан не помітив цього.

– Хто ви? – запитав він, спиняючись перед кремезним чоловіком з гладкою короткою шиєю і округлими плечима.

– Боцманмаат[18]18
  Боцманмаат – чин у гітлерівському військово-морському флоті, що відповідає старшині першої статті.


[Закрыть] Еріх Поппер, – поквапився доповісти Абст, що ні на крок не відставав од шефа.

– Де служили?

За плавця знову хотів відповісти Абст, але Кан жестом зупинив його.

– Кажіть, боцманмаат! – наказав він. – Мене цікавить, де вам прищепили любов до моря.

– Спочатку в Ваффен СС[19]19
  Ваффен СС – війська СС.


[Закрыть], потім на торпедних катерах, – почулася відповідь. – Я старшина-моторист.

– Ого! – Кан значуще кивнув головою. – Такий послужний список прикрасить будь-якого німця. А спорт? Ви займалися спортом? Яким саме?

– Так, я спортсмен. Маю призи й дипломи.

Задоволено кивнувши, Фрідріх Кан рушив далі. Ось він зупинився біля лівофлангового.

– Ну, а ви? – запитав він, розглядаючи кругле рожеве обличчя плавця, його біле волосся і великі настовбурчені вуха. – Ваше ім'я, в якому ви чині?

– Обер-боцман Фріц Фалькенберг! – відрубав плавець.

– Служили на кораблях? А втім, я в цьому не сумніваюсь: у вас справжня морська виправка.

– Імператорський підводний флот.

– Посада?

– Кермовий-горизонтальник.

– Крім того, обер-боцман Фалькенберг відомий спортсмен, – докинув Абст. – Два роки підряд він був призером чемпіонату країни з плавання.

Кан відступив на крок, з повагою оглянув плавця.

– Подумати тільки, адмірал Редер віддав мені такий скарб! – вигукнув він.

– Цього домігся корветен-капітен Абст, – пояснив Фалькенберг усміхаючись. – Це він обдурив моїх командирів. І ще у нас кажуть…

– Розповідайте, – зажадав Кан, – розповідайте, обер-боцман, кажіть геть усе!

– І ще в нас кажуть таке: корветен-капітен Абст виховувався в школі Фрідріха Кана!

Всі плавці зареготали. Кан також.

– Де ж ви проходили початкову підготовку? – знову спитав він.

– «Сила через радість»[20]20
  «Сила через радість» – фашистська воєнізована спортивна організація в гітлерівській Німеччині.


[Закрыть]. Гамбурзький філіал. Я був там понад три роки.

– Чудово! – вигукнув Кан. – Я бачу, корветен-капітен Абст зібрав тут квітник. Клянусь богом, з такими хлопцями можна брати штурмом резиденцію самого сатани!

Він замовк, збираючись з думками. І раптом запитав:

– А хто тут Шустер?

– Я обермаат Йозеф Шустер! – почулося з протилежного краю строю.

Кан обернувся на голос:

– Он ви де!.. Ану, вийдіть уперед, щоб я міг подивитися на чоловіка, який дуже спритно обдурив мене. Виходьте, хай усі подивляться на вас!

Із строю вийшов здоровань. У нього було довгасте обличчя і трохи криві ноги, а важкі руки такі довгі, що, здавалося, сягають колін. Плавець горбився, дивився спідлоба. Він скидався на велику мавпу.

– Ну й ну! – вигукнув Кан. – Мене важко здивувати, але ви, Шустер, добилися цього. А на вигляд ніби простодушний… – Він звернувся до Абста: – Отакий смирний тюхтій, чи не так?

Шустер стояв і розгублено дивився на начальника.

– Розповідайте, як ви все зробили! – вимагав Кан. – Кажіть голосніше, щоб я не пропустив жодного слова!

– Далебі не знаю, що вас цікавить… – нерішуче пробурмотів Шустер. – Боюсь, що ви помилково вважаєте мене за іншого.

Кан сердито взяв руки в боки.

– Я ціную скромність, але це вже занадто! – скрикнув він. – Можна подумати, що це не ви разом з Глюком украли кермо мого катера!

Шустер роззявив рота. Він перелякався. Запала тиша. І в ній почувся пронизливий голос Абста:

– Шустер, відповідайте!

– Та я не знаю, про що йдеться, – промурмотів плавець.

– Як це не знаєте? – Кан підійшов до нього впритул. – Що ви робили на озері минулої ночі?

– Я не був на озері!

– Де ж ви були?

– Спав. Спав, як і всі інші. Спав цілісіньку ніч, в кубрику, од відбою і до підйому!

Останню фразу Шустер викрикнув тремтячим, схвильованим голосом. Він стояв, важко дихаючи, покусуючи нижню губу.

Кан повільно обернувся до Абста. Той не зводив очей з Шустера. Можна було подумати, що цього плавця він бачить уперше.

– Обермаат Йозеф Шустер минулої ночі працював під водою разом із штабс-боцманом Глюком, – сказав Абст. – Він виконував завдання, діючи проти катера.

– Ні, – заперечив Шустер, рішуче хитнувши головою, – ні, я був у ліжку! Клянусь, я спав і ні в чому не винен!

– Глюк! – підвищив голос Абст.

Викликаний вийшов із строю.

– Кажіть!

– Обермаат Йозеф Шустер працював разом зі мною, – твердо сказав Глюк. – Нас було троє на озері: Шустер, Руприх і я. Ми атакували катер, в якому сидів пан Фрідріх Кан.

Рожеві Канові щоки потемнішали. Він витяг хусточку, витер нею обличчя, засунув хусточку в кишеню і знов оглянув стрій. Він бачив: плавці здивовані, у декого в очах мерехтять веселі іскорки.

– Руприх! – пронизливо крикнув він.

Третій плавець вийшов зі строю, пристукнув каблуками.

– Я матрос Конрад Руприх!

Кан подивився на нього. Руприх був здивований, розгублений не менше, ніж Шустер.

– Так, так! – гнівно мовив Кан. – Ви, я бачу, теж запевнятимете, що провели ніч у морфеєвих обіймах і нічого не знаєте?

Руприх розгублено мовчав.

– Відповідайте начальникові! – наказав Абст.

– Це правда, я спав, пане корветен-капітен, – сказав плавець. – Ми втрьох живемо в одному кубрику – обермаат Шустер, штабс-боцман Глюк і я. – Тепер Руприх дивився на Фрідріха Кана й звертався до нього. – Ми давно дружимо. Наші ліжка поряд. В їдальні їмо за одним столом… Відбій був, як завжди, о двадцять другій годині. Ми лягли разом, я це добре пам'ятаю. Ми вже були в ліжках, коли до кубрика завітав корветен-капітен – він часто приходить до плавців… От і все. Я спав як убитий. Вранці, коли прокинувся, на ліжках лежали всі троє.

– І штабс-боцман Глюк?

– Я перший розплющив очі, а він ще спав. Хропів так, що деренчало скло в ілюмінаторах. Все це правда, можу заприсягтися!

– Зрозуміло! – скипів Кан, знову витягаючи хусточку й витираючи піт, що вже юшив йому по щоках. – Мені все зрозуміло. Як кажуть, справа цілком ясна. Звичайно, я певен, що ваші слова – чистісінька правда. Вночі, поки всі ви мирно хропіли в ліжках, якийсь привид просвердлив дірки в днищі мого катера і до того ж украв перо керма. А потім вискочив з-під води на борт моторки, вчепився мені в груди, підняв над головою ніж!.. Йолопи, ви діяли прекрасно! Я вельми задоволений. Більше того, пишаюся такими хлопцями. І все, що мені треба, це подякувати вам за службу… Глюк, підтвердіть мої слова!

– Все було так, як ви зволили розповісти, – твердо сказав плавець.

– Слава Всевишньому! – Фрідріх Кан звів очі до стелі. – А то я вже почав думати, що й справді з глузду з'їхав у вашій компанії… Ну, а тепер скаже старший. Корветен-капітен Абст, спробуйте пояснити, що означає дурна поведінка ваших людей. Кажіть і знайте: винні матимуть по заслузі!

Абст, що досі стояв у позі напруженого чекання, ніби прокинувся.

– Обермаат Шустер та матрос Руприх казали правду, – мовив Абст. – Вони дійсно спали й нічого не знають. Катер атакував штабс-боцман Густав Глюк. Пане Фрідріх Кан, ви будете вражені, та цей плавець діяв сам!

Начебто вітер дунув по кімнаті. Стрій хитнувся і знову завмер.

– Проте ви не повинні звинувачувати Глюка, – вів далі Абст. – Сказавши вам неправду, він виконав мій наказ… Це так, штабс-боцман?

Глюк, що не зводив з Абста широко розплющених очей, судорожно ковтнув і переступив з ноги на ногу. Абст знову звернувся до начальника:

– Отже, я один винен у тому, що вас ввели в оману. Я визнаю це і готовий понести кару.

– Але навіщо ви зробили таке? – запитав Кан. – Чого прагнули?

– Я поясню… – Абст зачекав, обвів очима плавців. – Люди, що вишикувалися перед вами, – майбутні герої. Настане час, і весь світ схилить голови перед їхніми подвигами в ім'я фюрера і німецької нації. Мені дуже хотілося, щоб вони сподобалися вам. І от, готуючись до нічної перевірки, я дозволив собі маленьку брехню. Вам доповіли, що вночі на озері діятимуть троє. Я ж надіслав одного, бо знав – він упорається, і ви залишитесь задоволені. І подумав: тим більше ви здивуєтесь, коли з'ясується, що не троє плавців, а всього-на-всього один диверсант так блискуче працював під водою, атакуючи катер. Ось пояснення моїх дій. Ще раз прошу пробачення. Але далебі занадто велике було прагнення заслужити вашу похвалу.

Абст замовкнув.

Кан подивився на Глюка. Той стояв похнюпившись, розгублений і спантеличений. Ні, у всьому цьому була якась таємниця. Абст розповів не все.

– Гаразд! – буркнув Кан.

Відтак, повернувшись, він вийшов з кімнати.

– Розійдись! – одразу ж скомандував Абст. – Глюк, ви підете зі мною.

Коли Абст повернувся до свого кабінету, Кан сидів у кріслі біля каміна, неуважно крутячи в руках олівець. Побачивши Абста, він стрімко підвівся, кинув олівець в куток.

– Підійди! – наказав він.

Абст підійшов.

Кан узяв його за плечі.

– Розповідай, як усе трапилось. Я не вірю, що Глюк був сам.

– І ви не помилились. – Абст посміхнувся. – Проти катера працювало три диверсанти.

– Хто ж?

– Ті самі люди.

– Це серйозно? – тихо мовив Кан. – Чи ти й зараз зводиш брехню на брехню?

– Цілком серйозно.

– Як же все сталося?

– Було так, як доповів Глюк. Його супроводжували Руприх та Шустер.

– Але вони заперечують це! Значить, брехали?

– Вони не брехали. – Абст зітхнув. – Вони забули…

– Забули про те, що протягом трьох годин бовталися в холодній воді?

– Вони були у воді близько чотирьох годин.

– І… забули?!

– Геть усе забули.

Абст посадовив начальника в крісло, сів сам.

– Це найважливіше з того, що я хотів показати вам. Наслідок багаторічних пошуків, розчарувань, сподівань. Підсумок гарячої, несамовитої праці… Іскра щастя блиснула зовсім недавно. Я здійснив десятки експериментів, раніше ніж повірив, що таке можливе! У клініці ви бачили, чого я досяг у дослідах над командиром «Випери». А на озері вам показали дію нашого препарату. Ви були присутні при новому експерименті. Більше того, стали його учасником.

– Що це за препарат? Він впливає на пам'ять? Людина втрачає її назавжди?..

– На жаль, на певний час.

– Як?

– Я впорскую препарат плавцеві. Ніяких помітних змін у психіці, фізичному стані. Препарат впливає тільки на центри мозку, що регулюють пам'ять. В пам'яті настає провал. Людина не пам'ятає, де була, що робила. До того ж, вона втрачає волю.

– І це надовго?

– На жаль, ні! Тривалість стану, коли людина втрачає пам'ять і наче перетворюється на живу машину, не перевищує чотирьох-шести годин.

Абст схопився з крісла, швидко підняв над головою кулаки.

– А мені треба, щоб таке тривало місяці, роки, можливо, все життя! – вигукнув він. – Уявіть: тисячі й тисячі людей, чий інтелект не такий вже цінний для нації, піддаються впливові спеціальних препаратів у лабораторіях, клініках, лікарнях… Ви тільки подумайте: солдати, які не розмірковують і, звичайно ж, ніколи не повернуться спиною до ворога! Ідеальні робітники – живі придатки до верстатів, до тракторів і сіялок на ланах, працьовиті й покірливі. – Абст зробив перепочинок, похитав головою. – Та це, звичайно, тільки мрії…

– Однак ти вже багато чого домігся, – похвалив Кан. – Вплив ліків можна перевірити на будь-кому?

– Так!

– І за будь-яких обставин?

– Мабуть, що так. Препарат не діє на неврастеніків, на людей з підвищеною збудливістю. Певна річ, серед моїх плавців таких нема.

– Як було «оброблено» Шустера й Руприха?

– Я впорснув їм препарат після того, як ви вирішили провести нічний огляд на озері.

– А Глюк?

– Його я не чіпав. За чверть години, коли Шустер і Руприх були, як кажуть, «готові», вони дістали завдання. Повернувшись з озера, плавці лягли спати. Як вони поводилися потім, ви вже знаєте. Щодо Густава Глюка, то…

– Стоп! Ти лишив його разом з усіма?

– Що ви, шеф! Він у сусідній кімнаті. Для надійності я замкнув його. Він буде там, доки ми з вами не поговоримо. Та й взагалі за нього можна не турбуватись. У Глюка медаль за проплив через Ла-Манш і… п'ятнадцять років каторги за «мокрі» справи. З каторги його визволив я. Він чудовий пірнальник, – вів далі Абст. – Перший опанував керовану торпеду та буксирувальники. І повторюю: він надійний, бо знає, що завжди може попасти назад у тюрму.

Кан кивнув.

– Я б хотів повідомити ще дещо, – сказав Абст. – Бачте, препарат – це тільки один напрямок досліджень, точніше, тільки один із шляхів для досягнення мети.

– А їх кілька?

– Мабуть, є і другий шлях.

– Який саме?

– Хірургічне втручання в діяльність людського мозку. Було б занадто довго пояснювати подробиці, та вас вони й не цікавлять. А ідея така: якщо хірургічний інструмент в змозі впливати на хворий мозок, то в принципі він же здатний розв'язати завдання й прямо протилежне.

– Тобто вплинути на якість центра здорового мозку?

– Так, саме так, – Абст понизив голос. – Можу сказати: експерименти вже розпочато, і вони підбадьорюють. Але бракує матеріалу. Надсилають мало і не завжди те, що годиться. Мені потрібні здорові люди, сповнені енергії, сил. А я одержую табірників, що ледве тягнуть ноги.

– Тепер зрозуміло, чому на озері ти розпочав розмову про чеських водолазів.

Абст кивнув.

– Зачекай. Скоро матимеш скільки завгодно матеріалу: війна не за горами.

– Я покладаю великі надії на полонених!

– Потерпи, – повторив Кан і додав: – Ану, принеси папку з Бретмюллеровими свідченнями. Цей диявольський грот у надрах скелі не дає мені спокою!..

Частина друга
Конічна скеля

Перший розділ

Холод привів Карцова до пам'яті. Тягар стискав груди. Гострий біль пронизував вуха. Задихаючись, він трохи роззявив рота, і в горло ринула солона вода.

Він шалено запрацював руками. Швидше, швидше! Відчуваючи, що легені можуть лопнути від напруження, вже охоплений конвульсіями задухи, він з останніх сил поривався наверх.

Навколо світлішало. Ось уже зовсім поряд сліпуче біла неспокійна плівка – водяна поверхня. Ще мить, і, приголомшений свіжим повітрям, вітром, рокотом моря, Карцов загойдався на хвилях, відпльовуючись і ледве переборюючи нудоту.

Отямившись, він оглянув збурене вітром море. Корабля не було. Тільки вдалині, на високому гребені хвилі, майнула розтрощена шлюпка. Майнула і зникла.

Щось примусило його обернутися. Розпліскуючи хвилі, спливав німецький підводний човен. Так, німецький – він це зразу визначив по характерному силуету рубки.

Не зводячи з нього очей, Карцов кілька разів глибоко вдихнув повітря, пірнув і поплив під водою.

Мокрий одяг сковував рухи. На мить виринув, дихнув, знову пішов під воду і скинув спершу кітель, потім черевики і штани.

Коли Карцов з'явився на поверхні втретє, до вороного судна було метрів сто. Човен розвертався прямо на нього.

Човен закінчив маневр, і під його штевнем[21]21
  Штевень (форштевень) – брус, що є продовженням кіля і замикає носову кінцеву частину судна.


[Закрыть] закипів бурун. Тоді Карцов нирнув і поплив назустріч, розраховуючи, що човен пройде зверху, а він, опинившись у нього за кормою, загубиться серед хвиль. Берег був недалеко, миль за п'ять. Він не мав сумніву, що дістанеться до суходолу. Тільки б не помітили!

Сталося інакше. Спливши, він побачив: човен із застопореними двигунами гойдається поблизу і на воду спускають надувну шлюпку.

Карцов хотів було знову піти під воду, та раптом зрозумів: даремно, йому не врятуватися – що б він не зробив, його доженуть.

Ось у шлюпку, яка гойдалася на хвилях, важко стрибнув матрос. Інший, нахилившись з палуби, дав йому автомат, а потім і сам плигнув до товариша. Шлюпка відчалила.

Карцов ждав. Дивився на німців не рухаючись, тільки трохи ворушив долонями, щоб триматися на плаву.

Кілька хвилин тому відбувся бій, короткий і запеклий. З туману, що на світанку огорнув і небо і море, несподівано вискочив ворожий тральщик. Німці розгубилися, моряки радянського сторожовика теж. Після секундної затримки повз Карцова пробіг комендор. Розвернувши носову гармату, він пальнув у ворога. Снаряд, мабуть, влучив у боєзапас – сліпучий спалах сховав німецький тральщик, а вибухова хвиля так жбурнула радянський корабель, що той ліг на борт.

Останній, кого бачив Карцов на палубі свого сторожовика, це боцман: перекошений од зойку рот, рука з розчепіреними пальцями показувала в море. Боцман раніше за інших помітив торпеду, але все-таки запізно…

А шлюпка тим часом наближалася. Матрос, що сидів на веслах, щохвилини озирався. Інший готував кидальний кінець. Обидва були в жовтих клейончатих куртках і рятувальних жилетах, обидва в темних пілотках.

Востаннє Карцов оглянув стрімкі білясті хвилі, смуги туману під сизим небом, коротким зусиллям виштовхнув повітря з легень і – пірнув…

Над головою Карцова механізми і стягнені в пучки труби. Перегородки злегка тремтять. Койка, на якій лежить Карцов, теж тремтить. Він в утробі німецького підводного човна, котрий пливе невідомо куди.

Вартує його той самий матрос, що сидів на веслах у гумовій шлюпці. Це ширококостий худорлявий чоловік, з довгастого лиця якого не сходив вираз заклопотаності. Від цього матроса Карцов довідався про подробиці свого полону. На човні гадали, що він з німецького тральщика, тому й старалися. Довгообразий стрибнув за ним, наздогнав на глибині вже непритомного.

Відкачували Карцова довго. Як же розчарувалися підводники, коли він назвав себе! Не хотіли вірити. Адже він чудово розмовляє німецькою мовою. До того ж у нього на руці татуїровка «Ганс». Так звали шкільного друга Карцова. Здається, у п'ятому класі, начитавшись Густава Емара, вони вирішили стати побратимами. Вигадали спеціальний ритуал. Голки й туш знайшлися у знайомого човняра в порту. І ось Карцов виколов Гансові «Кирило», а той йому – своє ім'я по-німецьки.

Певно, Карцов схибив, не спробувавши скористатися з помилки фашистів. Опритомнівши, він хотів порозкидати тих, хто його тримав, метався, кричав. Ніби можна врятуватись із сталевої коробки, оточеної з усіх боків водою!..

Проте, все це позаду.

А що має бути?

Човен прийде на базу, і його передадуть морській розвідці. Потім – табір, якщо він витримає і доживе до табору.

Карцов відкидається на койці, заплющує очі. Отже, тринадцятий день полону. Годують полоненого непогано, не б'ють. Більше того, його відконвоювали до командира човна, і той намагається розпочати розмову, на всі способи варіюючи тему: «Ми чесні німці». Розмова не вийшла.

Це сталося днів десять тому. Відтоді полоненого не турбували.

А вчора човен атакував корабель. Торпеди влучили в ціль. Як повідомив довгообразий, жертвою піратів був транспорт союзників, що намагався без охорони проскочити небезпечний район.

Як же розрахуватися з фашистами? Карцов думає про це день і ніч, розробляє нові й нові проекти знищення човна і тут же відкидає: їх не можна здійснити. Він годинами лежить нерухомо, заплющивши очі. – Тільки б не бачити тих, хто поряд. Йому все здається – хтось із них убив Гліба.

Гліб – старший брат. Він поставив Кирила на ноги. Сам, бо багато років тому батько залишив сім'ю і кудись поїхав, а невдовзі померла мати. Гліб пішов з інституту, став креслярем – це давало можливість працювати вдома. Сусіди радили розшукати батька, зажадати допомоги. Гліб відмовчувався, супився.

Кирило пригадує: на плиті кипить бак з білизною. Гліб креслить тут же, на кухонному столі, скоса стежачи за братом, котрий вчить урок. Гліб встигав усе: і господарювати, і креслити, і давати легеньких щигликів Кирилові, коли той, бува, закуняє над підручником…

А потім вони одночасно вступили до інституту: Гліб довчатися на інженера-мостовика, Кирило – в медичний. Останні роки вони жили нарізно: старший служив в одному з українських міст, молодший – на флоті. Домовилися зустрітись улітку сорок першого, разом провести відпустку. Гліб загинув у перший же місяць війни…

Повільно минав час. Корпус човна легенько тремтить – працюють мотори. Холодно. Повітря затхле, застояне.

У відсіку кроки. Карцов пізнає човгаючу ходу свого вартового. Підійшовши, довгообразий штовхає в бік полоненого.

– Вставай!

Незабаром Карцов опинився в маленькій каютці, поблизу центрального посту, віч-на-віч з командиром підводного човна.

– Я доповів про вас моєму командуванню. Мені наказано…

Підводник не встигав закінчити. В переговорній трубці голос:

– Командира корабля прошу на центральний пост.

Німець швидко виходить.

Ввімкнуто сигнал тривоги. По настилу відсіків застукотіли матроські черевики. Завиваючи, на тонкій ноті загуділи електродвигуни.

Човен, що причаївся в океанських надрах, кидається в атаку.

Який же об'єкт нападу човна?

В каюті, де сидить Карцов, чути лише уривки команд та голос акустика, пост якого десь близько.

А перед дверима в каюту так само стоїть довгообразий вартовий.

Вуха, що звикли до шуму моторів, відфільтровують його. І Карцову здається – в човні тихо. Голос матроса, що монотонно зчитує показання приладу, посилює напруження.

І раптом у носовій частині човна поштовх. Торпеда – викинутий стиснутим повітрям довгий сталевий снаряд – помчала до цілі, несучи в собі сотні кілограмів вибухівки.

Карцов у думці лічить секунди. Десять. І тоді – новий поштовх: постріл другою торпедою.

Знову секунди нестерпного чекання. Потім – віддалений удар великої сили.

Човен з диферентом[22]22
  Диферент – нахил корабля по поздовжній осі.


[Закрыть] на ніс іде вглиб.

Незабаром ще вибух.

На човні заграли відбій тривоги. Оддраїли важкі двері відсіків. Корабель сповнюється галасом.

Двері каюти розчинено навстіж. Чутно близькі кроки. Розмовляючи, проходять два офіцери. До Карцова долітає:

– Червоний хрест на борту…

От, виявляється, хто жертва фашистів – корабель з червоними хрестами на бортах, плавучий госпіталь, за всіма законами війни недоторканий для будь-якого ворога!.. Карцов бачить пошматоване торпедами госпітальне судно. Скрізь трупи загиблих під час вибуху. Уцілілі – каліки, поранені й хворі – обліпили трапи, видираються на палубу, скочуються звідти у воду, в закривавлених пов'язках, безпорадні, беззахисні…

Карцов схоплюється з розкладного стільця, стискує руками голову.

Конвоїр кладе палець на спусковий гачок автомата.

– Гей, ти! – попереджає він полоненого. – Спокійніше!

Ще хвилина чекання, і повертається командир човна.

– От і все, – каже він, сідаючи до столика. – Це був транспорт. Тип «Ліберті». Сім тисяч тонн. Один з тих, яких чимало ліплять нині на американських верфах. Нахаба, він ішов без охорони!

– У нього були червоні хрести на бортах.

Командир човна начебто й не здивувався з того, що полоненому відомо про хрест. Бліде обличчя німця, облямоване борідкою – акуратною смужкою темного волосся по нижній щелепі од скроні до скроні, нерухоме. В очах байдужість і втома.

– Госпітальне судно? То й що? Яка різниця. Коли росіяни бомблять німецькі міста, вони не дивляться, де завод, а де будинок чи госпіталь!

– Брехня!

– Ну, не росіяни, то американці або англійці. Чи не все одно? І вони мають рацію, хай їм чорт: хворі видужують, у поранених зростаються кістки, потім вони сідають за штурвали бомбардувальників, стають до гармат і мінометів! Отак, пане гуманіст.

Іронічно оглянувши бранця, підводник нахиляється до переговорної труби:

– Акустик!

– Слухаю, командир.

– Становище!

– Чистий горизонт, командир.

– Ми спливемо під перископ. До потопаючих може поспішати допомога. Бережись, якщо проґавиш фрегат!

До перегородки приколото карту. Досі її заслоняв клейончатий командирів плащ, що висів поряд. Тепер, обернувшись до переговорної труби, господар каюти зачепив плащ, і той упав на підлогу. На карті олівцем накреслено звивисту лінію. Певно шлях, пройдений човном. А ось і точка, де він перебуває нині.

У першу мить Карцов не вірить: це дуже далеко від того місця, де загинув його корабель. А втім, він уже два тижні в полоні, і човен весь час рухається, до того ж уночі – в надводному положенні, отже, дуже швидко… Так, за тринадцять днів він міг пройти величезну відстань.

Куди ж він прямує? В цьому південному морі з маленькими екзотичними островами не повинно бути гітлерівських військових об'єктів.

Знову погляд на карту, і Карцов пригадує: поблизу, менше ніж за два десятки миль на південь, є острів, на якому розташована база флоту союзників. Он воно що! Тепер зрозуміло, звідки йшло госпітальне судно.

Пам'ять підказує далі. П'ять діб тому, вночі, коли човен сплив, на його палубі довго чути було тупіт, вигуки, якусь метушню. Ніби він прийшов до порту й почав навантажуватися. Тепер Карцов певен: човен брав вантаж. Десь у затишній бухті одного з островів, а може, просто у відкритому морі він зустрівся із своїм танкером, одержав солярку для дизелів, торпеди, продовольство, прісну воду. Тепер, повністю споряджений та укомплектований, він займе позицію в районі ворожої бази й топитиме його кораблі.

Підводник повернув убік переговорну трубу.

– Продовжимо нашу розмову… Е, та ви, я бачу, нервуєте. Через якихось там союзників? Чи варто? При нагоді вони з задоволенням вистрілять вам у спину. Вистрілять, будьте певні!.. Отже, я доповів про вас і дістав розпорядження. Моє командування дійшло висновку, що може звільнити вас…

Зробивши паузу, він жде. Співрозмовник мовчить.

Тоді підводник веде далі. Російський офіцер може не сумніватися, що з ним розмовляють серйозно. До речі, його не просто відпустять, але й зроблять усе, щоб він щасливо дістався до своїх. Звичайно, він повинен підписати зобов'язання…

– Яке?..

– О, дріб'язкове! Крім того, вам добре платитимуть. За короткий час ви станете забезпеченою людиною.

– А що коли я обдурю вас? – тихо мовив Карцов. – Спочатку дам згоду про людське око, а потім підведу? Повернусь до своїх і розповім усе, як було. Що тоді?

– Укладаючи угоду, завжди ризикуєш. – Командир човна знизує плечима. – На жаль, це неминуче. Та ви повинні знати: у мене нема відчуття, що риск надмірний. Коротше, я певен, що маю справу з порядною людиною.

– Порядна людина не зможе мовчати, знаючи про потоплення госпітального судна.

– Це порядність дурня! Ви, зрозуміло, жартували?

– Ні!

Німець підводиться:

– Ні?.. І ви відмовляєтесь од порятунку? Навіть не спробуєте обдурити мене?

– Я ненавиджу вас! Усіх ненавиджу і зневажаю – до останнього вашого солдата!

Тарах!.. Після сильного удару в обличчя Карцов летить до дверей. Тут його хапають, витягають з каюти. А він кричить, пручається, рветься.

Каюта командира в носовій частині човна. Відсік, де тримають Карцова, міститься в кормі. Полоненого тягнуть через центральний пост.

І раптом гуркіт. Човен захитався. Вибух, ще. Гасне світло.

Вибухи, вибухи!

Начебто гігантські тарани б'ють в корпус підводного корабля. Його кренить, і до відсіку ллється вода.

Конвоїри щезли. Карцов приголомшено притиснувся до перегородки. Темрява, тупіт, галас. Командир кричить, вимагає ввімкнути аварійне освітлення. Лампочки загоряються і одразу ж гаснуть. Знову удар, і відсік сповнюється пронизливим свистом – в ньому губляться зойки жаху, болю.

Карцов щільніше притискається до стіни: горе, якщо попадеш під струмінь стиснутого повітря, що виривається з пошкодженої магістралі!..

А вода прибуває. Вона вже по пояс, по груди…

Попереду, звідки плеще вода, слабкий проблиск. Треба наважитися! Кілька глибоких віддихів, і Карцов пірнає в потік. Шалено працюючи руками й ногами, він проривається вперед. Ось вона, пробоїна – велика дірка з вдавленими всередину краями. За нею піняве зелене світло. Отже, човен біля самої поверхні.

Карцов пролазить в пробоїну, звиваючись усім тілом, щоб не торкнутися гострих країв пошматованої сталі.

І ось він уже в морі, а повз нього повільно пливе в безодню конаючий корабель. Звідти і долинають приглушені крики, удари сталі об сталь і гучні пістолетні постріли…

Все ближче водяна поверхня. Над головою наче зігнуте дзеркало. Воно гойдається, відбиваючи людину, котра спливає.

Ще мить, і Карцов наполовину вистрибує з-під води.

Сонце!

Сонце, за яким він так сумував у полоні, важке червоне сонце, що схиляється до обрію! Карцов на повні груди вдихає повітря. Яскраве світло, свіжий морський вітерець – від усього цього наморочиться в голові, слабшає тіло. Він наче п'яний.

Рокіт мотора вгорі примушує його задерти голову. В небі неспокійно кружляє літак. Ось хто потопив німецький човен.

Навколо з'являються і лопаються величезні бульбашки. Вода вкривається піною. По ній розпливається масляне озеро. Це солярка з розчавленого на великій глибині корабля.

З бомбардувальника пляму помітили. Він розвертається і летить на південь. Карцов кричить, махає до нього рукою, хоч розуміє – з трьохсотметрової висота навряд чи помітиш у хвилях людину.

А літак усе далі. Скоро це мало помітна цятка на обрії.

Карцов сам у безлюдному морі.

Насамперед він скидає важкі парусинові штани, які йому дали на човні. Хотів стягнути й светр, та передумав: мабуть, доведеться довго бути у воді, і светр захистить від переохолодження.

Кілька хвилин Карцов плаває над місцем загибелі човна, сподіваючись знайти рятувальний жилет. Пошуки марні. І тоді його огортає жах: здається – він уже втомився, холодна вода, занадто прискорено колотиться серце. Він примушує себе не думати про це. Зрештою годину тому його становище було значно гірше.