Текст книги "Безумці"

Автор книги: Александр Насибов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 16 страниц)

– Чий літак?

– Не знаю. Мені було не до нього. Я підтримував приголомшеного вибухом чоловіка. На щастя, він скоро очуняв… Пробачте, розповідати далі? У вас стільки іронії в очах…

– Далі.

– Як вам завгодно. Отже, поблизу ми побачили перекинуту шлюпку. Нам пощастило поставити її на кіль. Виявилося, що це рятувальний вельбот. Він був ущерть наповнений водою, але повітряні банки тримали його на плаву… От і все. Решту зробили течія та вітер.

– Вас пригнало сюди?

– Скелю ми помітили вночі, при місячному світлі. До неї було кілометрів п'ять. У нас не було весел, вельбот несло мимо. Ми були виснажені, однак вирішили попливти. У воді незабаром загубили один одного: зиб, темрява… Як було далі, вам відомо.

– То ви були не самі?

– Ні.

– Хто ж був ваш супутник?

– Лікар, – відповідає Карцов, – викладаючи свій головний козир. – Один з лікарів госпітального судна. Англієць. – Він витримує паузу. – Індієць за походженням.

Знову заплутавшись у ланцюжку, папуга висить униз головою, завзято тріпоче крильми і кричить. Та Абст не звертає на нього уваги. Він іде до шафи біля стіни, нишпорить по полицях.

Карцов підводиться, звільняє птахові лапки, садовить пташку на жердину. Куточком ока він бачить: Абст розгвинчує круглу білу коробочку.

– Як звали індійця?

Карцов не квапиться з відповіддю.

– Ім'я вашого супутника? – повторює Абст, повертаючись до столу.

Карцов морщить чоло, мружиться. Абстове нетерпіння зростає настільки, що несподівано для – самого себе він промовляє:

– Рагху…

– Рагху Бхангі! – скрикує Карцов. Він хапає Абста за руки, зазирає у вічі. – Ви назвали його! Боже, яке щастя! Він тут, він підтвердить усе!..

Абст мовчки дивиться на Карцова.

Другий розділ

Восьмий день перебування Карцова в Абстовому підземеллі.

Як завжди, обід приносить Глюк. Та їжі цього разу занадто багато. І – два кухлі кави.

Поставивши тацю на столик, Глюк витягає з кишені штанів широку плоску флягу, підсовує ногою табуретку і сідає.

– Їстиму з вами.

– В доброму товаристві обід здається вдвічі смачніший, – усміхається Карцов.

– О, ви мастак на компліменти!

Карцов відзначає: Глюк каже йому «ви». Значна зміна.

Тим часом рудобородий дістає дві алюмінієві чарочки, наливає в них із фляги, підіймає одну чарочку.

– Я так скажу, лікарю: ви молодець, що видряпались. Інший ноги витягнув би від усієї цієї халепи. А ви вижили. Будьмо здорові, лікарю!

І, закинувши голову, він п'є. Карцов наслідує його приклад.

Вони апетитно з'їдають суп, густий, наваристий. До спустілих полумисок Глюк кладе консервовану свинину з картоплею, підливає соус. Їсть він жадібно, багато. Незабаром попускає широкий пасок, на якому висить кобура з пістолетом, а потім і зовсім скидає його. Разом із зброєю кладе на підлогу.

Брязнули двері. Входить радист.

– Ось ти де, Густав, – каже він. – Нумо, хутчій до шефа!

– Дідько! – бурмотить Глюк, вибираючись з-за столу. – І тут нема спокою!..

Вони йдуть.

«Занадто квапливо, – відмічає Карцов. – Ось і двері не замкнули за собою, і пістолет забули на підлозі».

Опустивши очі, він розглядає чорну кобуру, з якої наполовину вивалився важкий армійський парабелум.

Обойма, звичайно, порожня, або патрони розряджені. Загалом, примітивно…

Незабаром Глюк повертається. Кинувши швидкий погляд на пістолет, він сідає за стіл, знову розливає спирт.

– От добре, що потрапили до нас! – весело каже він і підіймає чарочку. – За ваше здоров'я!

– Прозит, – відповідає Карцов традиційним застільним німецьким привітанням.

Він не сумнівається в тому, що це була перевірка. Видно, Глюк задоволений її наслідками. Фашистам кортить, щоб новий лікар скоріше став до роботи.

– Послухайте, лікарю, – раптом каже Глюк, – де ви жили в Росії?

Карцов пояснює.

– Зрозуміло. А Україну знаєте? Це правда, там така земля: кілок устромиш і – росте? Бували на Україні, лікарю?

– Не доводилося.

– Шкода! – Рудий задумливо гладить бороду. – Ну, а Кавказ? Яка земля на Кавказі? Скажімо, десь біля Чорного моря?

– Добра земля. Навколо садки: виноград, чай, помаранча.

– І помаранча? – дивується Глюк.

У міру того як Карцов розповідає про Кавказ, німець дедалі більше хвилюється. У нього блищать очі, щелепа хижо випнута.

– А свиней там можна розводити? – раптом запитує він. – Свині, лікарю, надійний прибуток, я знаю!

Рудий розповідає про свої плани. Кожному, хто добре воює, фюрер обіцяв землю і робочу силу на сході. Можна оселитися, де тільки заманеться. Особисто він хотів було обрати Україну. Але якщо такий благодатний Кавказ, то й думати нічого: Кавказ біля теплого моря. Тільки б побільше робочої сили!

– А я вже примушу їх ходити коло землі! – посміхається Глюк. – Вони в мене попрацюють!..

Через день Карцова знову ведуть до Абста. Тут нічого не змінилося. Тільки сідало з папугою накрите напівкруглою корзиною, що обтягнута тканиною. Папуга спить.

– На вас чекає добра звістка! – урочисто каже Абст. – Владою, що дана мені фюрером, призначаю вас воїном німецького рейху. Прочитайте документ і розпишіться.

Карцов голосно читає.

– «Я присягаюсь, що буду відданий та покірний фюрерові німецької імперії і народу Адольфу Гітлеру, додержуватимуся законів і сумлінно виконуватиму свої службові обов'язки, в чому хай допоможе мені господь».

Карцов дозволяє собі секунду повагатися, потім розгонисто розписується під присягою. Абст одкладає папір.

– Ну, ви задоволені?

– Задоволений, – стримано каже Карцов.

– Та не дуже, якщо зважити на ваш тон.

Карцов мовчить, вичікує, що буде далі.

– Для проходження служби поїдете на батьківщину. Там дістанете призначення. Спорядження, зброя – теж там. У нас цього обмаль.

– Коли мене вирядять?

– З першим транспортом. Мабуть, скоро. Термінів назвати не можу: війна, а ми так далеко від своїх…

– Я розумію.

– Вигляд у вас розгублений. Хочете про щось запитати?

– Так, – Карцов морщить чоло. – Відправки доведеться ждати тижні? Можливо, місяці?

– Можливо.

– І весь цей час я ледарюватиму?

Абст облизує губу.

– Хочете працювати?

– Авжеж.

– Гаразд, – неквапливо каже Абст, – гаразд, Рейнхельт, я дам вам роботу. – Він підводиться, деякий час ходить по кімнаті, потім сідає на табуретку біля Карцова. – Я дам вам цікаву роботу. Від того, як її виконуватимете, залежить ваша кар'єра в Німеччині. Коротше, своє майбутнє ви тримаєте у власних руках.

– Постараюсь бути корисним.

– Хочу сподіватися… Сьогодні я познайомлю вас з нашим лікарем. Це жінка. Недавно вона одержала листа. В Берліні вбито її матір. Внаслідок сумної звістки – сильне нервове збудження, у сердешної відібрало ноги. Мій недогляд: я перевіряю всі листи, цей повинен був затримати, та недогледів. Обстежте її. Спробуйте допомогти. Я намагався, але… Словом, я дуже заклопотаний. Є й інші обставини. Коротше, лікуватимете її ви.

– Ви також лікар? – вигукує Карцов. – Ми з вами колеги?

Абст іронічно дивиться на співрозмовника.

– Так, – каже він, – як ви зволили висловитися, ми колеги… Та не будемо відхилятись. Отже, починайте лікувати її. Окрім того, вам доведеться обслужувати групу хворих – тих, кого лікувала вона, доки була здорова. А потім прибуде транспорт, і ви поїдете разом з нею. – Абст мовчить. – Я відправлю вас обох одним рейсом.

Карцов не помиляється щодо свого майбутнього. Зарахування «воїном німецького рейху», присяга, яку він щойно підписав, наступна відправка до Німеччини – все це брехня, Абстова вигадка, розрахована на те, щоб він, Карцов, працював добре, охоче. Але… Рішер? «Я відправлю вас одним рейсом». Невже її також чекає смерть?

– Тепер перейдемо до головного, – чує він голос Абста.

– Так, я слухаю вас…

– Називайте мене просто: шеф. Отож, перейдемо до головного. Ви вже знаєте, я медик. Хірург і психіатр. До останнього часу в мене була велика практика: під час війни людей з тим чи іншим ступенем розумової дегенерації не бракує. Я працював несамовито і зміг повернути суспільству багатьох своїх пацієнтів. Та, на жаль, не завжди все проходило успішно. Я зазнав жорстокої поразки над групою моряків, що побували під сильним бомбуванням. До мене привезли п'ятьох. Вони були глухі й непритомні. Я перепробував усі засоби, але марно. Вони були безнадійні. Незабаром один з них помер. Ще через місяць сконав другий. Мені стало зрозуміло: ті, які живуть, також приречені.

І тоді я наважився на ризикований крок. Років шість тому я вивіз з Південної Америки сильну рослинну отруту. У верхів'ях Амазонки індіанські знахарі застосовують її для лікування деяких психічних розладів… Я ввів препарат отрути одному з трьох, що лишилися жити, і став свідком чуда: чоловік, який багато тижнів лежав скорчений й задерев'янілий, після ін'єкції розслабнув, почав дихати рівно й глибоко. Ось він тре кулаками очі, підводиться. Я посадив його за стіл, і він з апетитом їсть. Він опритомнів, але абсолютно нічого не пам'ятає і ледве може промовити кілька слів. Проте це успіх, величезний успіх! Запалений, я нахиляюся над другим хворим. І раптом хтось плигає мені на спину, хапає за горлянку, звалює на підлогу. Задихаючись, я витягнув пістолет і… і лишився без третього пацієнта. Тепер, починаючи експеримент, я дію обачніше. Все повторюється – психотики виходять із стану коми[28]28
  Кома – непритомний стан за сильного пригнічення нервової системи (внаслідок травми, пухлини мозку і т. ін.).


[Закрыть], спершу поводяться цілком пристойно, а потім намагаються кидатися на мене. Та, вживши запобіжних заходів, я спокійно спостерігаю за цими незрозумілими спалахами несамовитості. Секундомір відлічує час. Через двадцять хвилин вони знову на підлозі, байдужі до всього, нерухомі й безпорадні. Така реакція організму на послаблення дії препарату – шаленство, потім різкий перехід до попереднього стану, коли хворий втрачає будь-який контакт із зовнішнім світом… Через день я відновлюю експеримент – хворі не реагують. Я наполегливо продовжую спроби… Коротше, період прояснення свідомості пощастило довести до шести годин, потім – до восьми, до десяти! Але щоразу дозу препарату доводилося збільшувати. А це ж найміцніша отрута… Словом, незабаром загинули й останні двоє.

Проте я був наполегливий. Не втратив надії і почав працювати з новою групою. Мені пощастило добитися того, що стан відносного психічного прояснення хворих триває безперервно кілька місяців, поки їм регулярно впорскують щоразу більші дози препарату й протиотрути. Але досить дати препарат трохи пізніше або не в такій дозі, і настає катастрофа: перед вами звірі, яких полонила манія вбивства… Ця група хворих перебуває тут. Вона була під опікуванням нашого лікаря. Тепер лікар вибув із лав. Отже, його заміните ви. Запам'ятайте: відтоді, як ви увійдете в контакт з хворими, життя ваше у великій небезпеці. Ви повинні добре затямити: найменша недбалість у роботі з ними, помилка під час визначення даних, за якими складається раціон спеціального препарату, запізнення чи затримка з його застосуванням – і вас розірвуть на шматки. Ось чому я так докладно вам усе пояснюю. Повторюю: в кожному з цих людей дрімає звір, готовий вчепитися вам у горлянку… Ви зрозуміли?..

– Напевне, зрозумів!

– Лікар Марта Рішер докладно проінструктує вас. Слухайте її уважно, перепитуйте десятки разів, не проґавте жодної дрібниці.

– Зрозумів, шеф.

– Вам категорично забороняється вести з нею сторонні розмови. Ніяких відомостей про себе. Ви – лікар, приїхали з Німеччини, от і все. Повторюю: тільки ділові розмови. Жодного слова про будь-що інше. Жодного слова! У вас є запитання?

– Мені здається, все, що треба, ви сказали.

– І вам не страшно?

– Мені страшно, шеф. Проте я кажу собі: справлялася ж із ними жінка!

– Резонно. – Абст зацікавлено дивиться на Карцова. – А тепер останнє. Ви повинні знати, чого ця група перебуває тут, так далеко від прекрасних берлінських клінік. Інакше ви намагатиметесь збагнути незрозуміле. Така людська природа, з цим нічого не вдієш… Так ось, що вам відомо про камікадзе та кайтенс?

– Уперше чую ці слова.

– По-японськи камікадзе – льотчик навантаженого вибухівкою літака. Під час зльоту він лишає шасі на аеродромі. Отже, повернення неможливе. Пілот не може також викинутися в повітря – у нього нема парашута. Лишається одне: він знаходить об'єкт, пікірує. Вибух!..

Карцов розуміє, що Абст чекає на його реакцію. Він мовчить.

– Кайтенс, – веде далі Абст, – це людина, котра робить те саме, але під водою, сидячи на керованій торпеді. І тут нема порятунку – водій торпеди або вибухає, або гине в безодні… Як вам усе це подобається?

– Ну що ж, – обережно відповідає Карцов, – наскільки я розумію, ці люди добровольці… Одне слово, красива смерть, хоч від усього цього… м-м… трохи тхне середньовічним варварством.

Абст киває, погоджуючись.

– Справжнісіньке варварство! – підтверджує він. – Хай пробачать мені за це слово наші шановні союзники. Тільки подумати: гинуть здорові люди, в розквіті сил, при своєму розумі. Ні, ми не могли піти таким шляхом, хоч і в нас чимало героїв, ладних умерти за фюрера… Але ж зовсім інша справа, коли людина безнадійно хвора, а до цього ще й божевільна! Кілька тижнів, можливо, місяць чи два, – і вона загине. Вона все одно помре, бо приречена. Ви розумієте мене?..

Третій розділ

Просторий майданчик біля лагуни. Спиною до води вишикувалися плавці. Всі вони в сірих в'язаних штанях. Голови й тулуби оголені. Чверть години тому Карцов підняв їх з ліжок, примусив зробити гімнастичні вправи і тепер збирається видати кожному спеціальну їжу. Порції встановлено відповідно до наслідків досліджень, які було зроблено напередодні ввечері.

– Хвилинку, Рейнхельт!

Це Абст. Він щойно вийшов з тунелю і замислено дивиться на нового лікаря. Кілька днів підряд Рішер давала докладний інструктаж Гансу Рейнхельту. Потім під наглядом самого Абста він стільки ж часу практикувався у визначенні потрібної норми препарату для кожного плавця. І ось від учора лікареві надано самостійність. Поки що все йде нормально. Та Абст не певен, що людина, котра стоїть перед ним, цілком усвідомила відповідальність, яку покладено на неї… Звичайно, вжито всіх заходів. Кожен крок лікаря під наглядом. Рейнхельт цілу добу з плавцями. Він навіть спить в одному приміщенні з дорученими йому людьми, і, якщо скоїться недобре, першою жертвою буде він сам. А все-таки…

– Ось що, – пропонує Абст, – я вирішив зробити експеримент. Зараз ви залишите одного з них без препарату.

– Навіщо, шеф?

– Побачите. Де наша книга? Дайте її сюди.

Карцов подає йому книгу із списком плавців.

– Викресліть кого-небудь.

– Не можу, шеф, – тихо промовляє Карцов, здогадавшись про намір Абста.

– Викреслюйте. Самі, на свій розсуд. Ну!

Карцов змушений підкоритись і навмання креслить олівцем у списку. Його рука тремтить. Він розуміє: один з тих, що стоять у строю, цієї секунди приречений на щось страшне, можливо, на загибель.

– Так, – каже Абст, зазираючи до книги. – Це Гейнц. Ану, давайте сумку.

І він одбирає ті півтора брикета, які призначалися плавцеві.

Підкоряючись наказу, Карцов роздає препарат. Плавці одержують брикети, тут же розривають упаковку і починають їсти.

Спорожнивши сумку, він оглядає людей. Дехто ще жує. Ті, хто вже поїв, ледь помітно хитаються на ногах.

Плавець Гейнц ніяк не реагує на те, що його обділили. Як і інші, він тупо дивиться в простір нерухомим, порожнім поглядом. Це високий, гармонійної будови юнак з надзвичайно виразним рисунком м'язів. Таку рельєфну мускулатуру рідко зустрінеш у плавця. А втім, з медичної картки Гейнца відомо, що колись він був не тільки класним браслетом, але й чудовим борцем. Карцов уявляє собі його на змаганнях – горда постава, очі блищать у спортивному азарті… Десь лишилися його батьки, кохана дівчина. Знали б вони, що сталося з Гейнцем, що його жде!..

– Готово? – запитує Абст. Карцов мовчки відходить убік.

Абст віддає розпорядження: Глюк поведе людей снідати, потім – на роботу.

– А ви, – каже він Карцову, – накажете Гейнцу залишити стрій і йти за нами.

Залізні двері замкнено на два масивних засуви. За ними на підлозі мурованої конури, що нагадує тюремну одиночку, нерухомо сидить чоловік. По цей бік дверей, біля овального вічка, – Абст і Карцов.

Замкнувши піддослідного, Абст покликав нового лікаря і протягом чотирьох годин екзаменував його. Тепер вони повернулися до камери, у якій замкнено Гейнца.

– Посидьмо, – каже Абст, глянувши на годинник. – Уже недовго.

Вони вмощуються на широкому скельному виступі. Карцов насилу стримує хвилювання. Він напружено чекає, що має статися в камері. Невже бідолаха загине?

І Карцов вирішує зробити останню спробу.

– Шеф, – каже він, – ви почали експеримент задля мене? Гадаєте, що інакше я не зважу повною мірою на ваші застереження?

– Так.

– Побоювання марні. Я все сприйняв дуже серйозно. Боюсь, що даремно знищите цінного бійця. Прошу вас, поки ще не пізно…

– Пізно. – Мигцем глянувши на годинник, Абст повторює: – Пізно, Рейнхельт. Це незабаром почнеться.

– Як завгодно, шеф. Я тільки хотів…

– Ви нічого не повинні хотіти! – різко перериває його Абст. – Ви повинні слухати накази й виконувати їх якнайкраще!

Карцов мовчить. Заперечувати безглуздо. Треба держати себе в руках. Чого б це не коштувало.

Він пригадує минулу розмову з Абстом. «У нас немало героїв, готових вмерти за фюрера». Чом би не так! Вони, ці «герої», були хоробрі, коли гігантська німецька воєнна машина долала слабкий опір бельгійців, поляків, розправлялася з французами. В пам'яті постає епізод, що обійшов у ті дні всі газети: польські драгуни з шаблями наголо атакують німецькі танки… Будеш героєм, розстрілюючи з танків безпорадних кіннотників!

Ну, а радянські люди знають ціну фашистським воякам, коли тих примушують битися за рівних умов. Бачили гітлерівських «надлюдей» і під Москвою, і під Ростовом, і на Волзі: полки, дивізії здавалися в полон, і кожен другий лаяв і проклинав свого фюрера…

Стогін за дверима.

Здригнувшись, Карцов підводить голову. Стогін повторюється.

За знаком Абста Карцов підходить до дверей.

– Відкиньте заслінку вічка! – наказує Абст.

Карцов дивиться у вічко. Він бачить: чоловік притулився до скелі і сидить на підлозі, витягнувши ноги, безвольно похнюпивши голову.

– Дивіться, – вимагає Абст, – дивіться уважніше! І уявіть себе поруч. Ви в одній з ним печері, розумієте? Ви погано обслужили його, заґавилися, виявили недбалість… Ніч. Ви спокійно спите, поряд лежать двадцять чотири таких, як оцей. У вашій сумці препарат, який ви забули дати їм. І ось вони прокидаються…

Чоловік звів голову, підняв до чола руки, затулив ними обличчя. Сидячи на підлозі, він розгойдується. Все дужче, дужче. З-під притиснутих до рота долоней вихопився стогін. Стогін гучніший. Це вже не стогін – розгойдуючись, чоловік протяжно скиглить.

Ще мить, і він на ногах.

Карцов бачить його лице. Хвилину тому юно було нерухоме. Тепер на ньому лють. Божевільний озирається. Ось він побачив двері, виставив руки, пригнувся. В горлі у нього клекоче. Піймавши його погляд, Карцов присідає.

Наступної миті важкі двері здригаються від тіла, що навалилося на них. У двері грюкають. Кам'яне підземелля сповнюється голосінням.

Абст задоволено посміхається: експеримент справив враження. Можна не сумніватися – тепер лікар буде акуратний і пильний.

Він бере Карцова за руку, веде коридором. Зойк божевільного лунає глухіше. Незабаром тільки далекий неясний шум супроводжує їх у скельному лабіринті.

– Вам шкода його? – запитує Абст зітхаючи. – Нічого не вдієш. Ви ж знаєте, бідолаха був приречений. На місяць раніше, на місяць пізніше, але кінець був би один. Шкода бідолаху! Проте така доля…

Карцов не відповідає. Швидше б лишитися на самоті, віддихатися, зібратися з думками!..

Біля тунельного роздоріжжя він уповільнює ходу.

– Я б хотів зазирнути до Рішер, шеф.

– До речі, про неї. Отже, ваш діагноз – істеричний параліч? Ви певні, що не помилились?

– Ні.

– І ніяких сумнівів?

– Не розумію вас, шеф.

– Вона понад два тижні без руху. Ви доповідаєте: поліпшення не настало. А істеричні паралічі виліковуються порівняно швидко…

– Рішер вразлива, нервова особа.

– І це гальмує одужання?

– Так. Вона переконала себе, що ніколи не одужає. Я неодмінно вилікую її, але потрібен час.

Абст приводить Карцова до свого робочого приміщення. Розмова триває.

– Час, час! – вигукує Абст і, сідаючи за стіл, гладить папугу. – Саме його й бракує нам з вами, дорогий Рейнхельт. Я б сам лікував її, та не можу – зайнятий, дуже зайнятий, колего. А попереду ще стільки важливого діла.

Абст бачить, ще співрозмовник почуває себе ніяково, і по-своєму тлумачить його стан: новий лікар наляканий, приголомшений. Що ж, дуже добре! Але в усьому треба знати міру. І Абст вирішує трохи розважити його.

Простягнувши до папуги руку, він двічі ляскає пальцями. У відповідь пташка спритно перекидається на сідалі. Ще щиглі – і новий пірует папуги.

– Подобається вам мій малюк?.. Це подарунок, Рейнхельт. Подарунок людини, котра виплекала й виховала мене.

Папуга одержує порцію корму. Абст певний час стежить, як птах дзьобає, потім звертається до Карцова:

– Так ось, Рейнхельт, ви повинні знати: незабаром сюди привезуть нову партію божевільних. Їх треба швидко підготувати до роботи. Це буде доручено вам. Подбайте, щоб до того часу Рішер видужала.

– Гаразд, шеф, я докладу всіх зусиль.

– Ну, а які ваші взаємини? Ви їй сподобалися?

– Не знаю. Здається, не дуже. Вона мовчить. Іноді плаче. Дуже нервова особа.

– Щось питала?

– Тільки те, що стосується лікування. І ще: коли-не-коли у мене просить сигарету.

– Рішер одержує скільки їй належить.

– Напевно, норму варто збільшити. В її стані…

– Гаразд.

– Ще прохання, шеф. Мені заборонено розмовляти з нею. Я маю на увазі розмови на абстрактні теми. Це створює додаткові труднощі в лікуванні. Не можна недооцінювати психотерапію. Ви прекрасно знаєте – для нервовохворого бесіди мають таке ж велике значення, як гімнастика, масажі або вітаміни. Може, знімете заборону?

– Добре, Рейнхельт, розмовляйте з нею. Одначе підкреслюю: тільки на абстрактні теми, як ви сказали. Базікайте про музику, про кіно або книжки. Жодного слова про політику, про становище в країні або про те, що діється в морі. І тим паче про вашу роботу тут. Поводьтеся так, наче вона стороння людина.

Від Абстового робочого приміщення до кімнатки Рішер півсотні кроків. Карцов повільно ступає коридором, що веде вниз. Він усе ще не заспокоївся від збудження, викликаного жорстоким експериментом Абста. Люди завжди люди, що б з ними не трапилося. Хворі, а тим більше ті, в яких ушкоджена психіка, потребують особливої уваги і піклування. Це елементарно. Але фашисти – і гуманізм! – Карцов знає, що роблять гітлерівці на окупованій радянській землі. Через лінію фронту просочуються повідомлення про злочини загарбників на Україні, в Прибалтиці, Білорусії. Втікачі-полонені розповідали про місто смерті на заході Польщі, в якому розстрілюють і отруюють газами сотні тисяч людей… А недавно пішов поголос: Бресті німецькі хіміки створили завод, де варять мило з людського жиру. Коли про це довідалися на кораблі, де служив Карцов, хтось із моряків узяв під сумнів: занадто вже неймовірно.

Неймовірно? У Карцова стискаються кулаки. Тепер він побачив, на що здатні фашисти!

Але ж німецький народ давав світові справжніх героїв. І в шерензі славних не останніми були медики. Карцов пригадує. Берлінський лікар Отто Обермайєр прищепив сам собі холеру й відмовився від лікування. До останьої хвилини він диктував асистентам все те, що відчував, – люди повинні були навчитися розпізнавати холеру, щоб краще боротися з нею… Мюнхенські медики Вернер і Бенцлер з цією ж метою заразили себе тифом.

В ім’я здоров’я і щастя людства лікарі повинні були експериментувати, і вони робили досліди на собі: заражалися чумою, пропасницею, проказою, піддавалися укусам тарантулів, змій…

Вони, ці лицарі та герої, і – Абст! Подумати тільки, у нього такий самий диплом лікаря, він також давав клят самовіддано служити хворим і тим, що страждають!

До кімнати Марти Рішер не більше десяти кроків. Карцов примушує себе в уяві перенестися до цієї дивної дівчини. Хто вона? Фашистка, така сама, як Абст, його віддана помічниця? Здається, в цьому важко сумніватися: Рішер робила те що тепер доручили Карцову. Та йому відомо и інше: Рішер проводила кінозйомку плавця на березі лагуни, плакала и жбурляла у воду брикети. А потім сховала в скелі свою камеру. Кілька днів тому, перебуваючи на майданчику, він вибрав момент і засунув руку в тайник – камера там і досі. Він порівнює все це з іншими відомими йому обставинами: благаннями Рішер відпустити її до Німеччини, істеричним припадком і спробою отруїтися, коли Абст відмовив. Таємна кінозйомка плавця плюс зйомки торпед та іншої секретної зброї, які вона могла робити раніше, і наполегливе домагання виїзду звідси – чи немає зв'язку між цими фактами? А що коли вона хотіла показати зняту плівку комусь у Німеччині? Кому? В усякому разі, не хазяям, які про все, що діється тут, звичайно, знають. Кому ж тоді? Можливо, комусь з опозиції гітлерівському режимові? Дурниця! Нема там ніякої опозиції, нема і не може бути. Людей, котрі не були згодні з фашизмом, убили або загнали в концтабори, а ті, хто уцілів, причаїлися, сховались у щілини, не насмілюючись вистромити носа. Лютий націстський терор знищив усе передове, світле, чим колись пишалася ця країна. Стоп!.. Карцов здригнувся від здогаду. Що коли Рішер – розвідниця? Для такого припущення є всі підстави. Та на кого вона працює? На американців чи на англійців. Може, вона росіянка?

Подумати тільки, тут у нього союзниця!

– Спокійно – шепоче Карцов, запалюючи сигарету. – Спокійно, не поспішай. – Він жадібно ковтає гарячий дим. – А якщо ланцюг твоїх міркувань – тільки домисел? Тоді неминуча помилка, котру вже не виправити. Спокійно, не роби квапливих висновків!..

Перед ним в коридорній стіні двері, пофарбовані в сіре з грубою клякою замість ручки. Він гасить сигарету і стукає.

Марта Рішер лежить у ліжку. В неї таке саме, як і у всіх розкладне залізне ліжко. Але вкрито хвору не брунатною казенною ковдрою, а червоно-білою смугастою периною.

Побачивши лікаря, вона відкладає книжку, яку читала, опускає очі.

– Добридень, – каже Карцов.

Рішер підтягає перину до підборіддя.

Карцов питає про самопочуття, сон, апетит. І дістає короткі лаконічні відповіді. Під час перших відвідин нового лікаря Рішер поводилася інакше, але Карцов суворо виконував Абстові вказівки, і вона замкнулася. Відтоді в їхніх взаєминах нічого не змінилося.

Він починає роботу, намагається викликати колінні та ахіллові рефлекси. Дарма. Ноги Рішер мертві.

Тепер масаж, – каже Карцов.

Він ретельно розминає м'язи ніг. Ноги Рішер стрункі, м'язи добре розвинуті.

– Займалися спортом?

Мовчання.

– Займалися, – впевнено каже Карцов. – І я знаю: це був велосипед!

Очі Рішер напівзаплющені. У неї довгі круто зігнуті вії. Карцов згадав про велосипед, і вії здригнулися.

Він уважно роздивляється дівчину: тонкий, прямий ніс, повні губи, зовсім ще дитячі, густі світлі брови, що зрослися на переніссі… Звичайне лице. І очі звичайнісінькі – трохи задумливі і сумні.

Зустрінеш таку десь під Воронежем або на Ставрополі – і не відрізниш од тисячі інших.

Закінчивши процедуру, Карцов сідає на табуретку, виймає сигарети.

– Втомився, – признається він. – Дозвольте закурити?

Рішер киває.

– Чи не хочете підтримати компанію?

Дівчина бере сигарету. Карцов довго намагається запалити вогонь, та сірники безнадійно погані. Тоді Рішер простягає руку до столика в головах, намацує запальничку.

– Дякую. – Карцов прикурює.

Погляд Рішер зустрічається з поглядом Карцова, у якому сьогодні доброзичливість, теплота.

– Втомився, – повторює Карцов усміхаючись. – Відпочину трохи, й почнемо гімнастику… До речі, я теж захоплювався велосипедом.

Він з гумором розповідає, як одного разу на шосейних гонках збив необережного перехожого.

– І як ви думаєте, хто був цей перехожий? – вигукує він. – Мій сусіда по дому, з котрим у нас були давні незлагоди. Певна річ, він не повірив, що це випадковість…

– Ви все вигадали, – спокійно каже Рішер.

– Вигадав, – признається Карцов.

– Навіщо?

– О, в мене підступний задум!

– Хочете розважити мене?

– Дуже хочу. Коли прийде транспорт, ви повинні бути на ногах.

Він хотів трохи підбадьорити хвору, але при згадці про від'їзд дівчина починає плакати.

Карцов підводиться, щоб подати воду, і… лишається на місці.

До кімнати входить Абст.

– Що тут діється? – запитує він, спинившись біля порога.

– Нічого особливого, шеф. Просто я зробив масаж, і ось фрейлейн відчула біль. Хороша ознака. Зрозуміло, фрейлейн розхвилювалася.

– Це правда? – каже Абст, звертаючись до Рішер.

Та нахиляє голову.

– Добре. – Абст обертається до Карцова. – Закінчивши з хворою, приходьте до мене. Візьміть із собою картки групи.

– Ви вдруге збрехали, – каже Рішер, коли Абстові кроки затихли вдалині.

– Ви теж!

Вони довго мовчать.

– Історію з велосипедом я вигадав, – каже Карцов. – Я ніколи ним не захоплювався. У мене була інша пристрасть: кінокамера! Люди, що вміють працювати з кінокамерою, особливо на фронті або, що ще небезпечніше, у ворожому тилу, – це мужні люди, чи не так?

Рішер мовчки дивиться на нього. Карцов закінчує масаж.

– Ось вам дві сигарети. Пам'ятайте: ви повинні видужати. Якнайшвидше!

І він виходить.