Текст книги "Андрій Лаговський"

Автор книги: Агатангел Кримський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 20 страниц)

– А признайтеся-таки, що ви мене любите? – кинула вона йому на прощання в останній із цих чотирьох днів та й так безжурно засміялася, що для професора цим разом умисний жарт її був більше ніж очевидний: ніяких зарозумілих ілюзій такий жарт і такий тон вже ж не міг збудити ані в ньому і в нікому. Тому-то професор, замість відповіді, поцілував щиро й безбоязко, по-братерському, Зоїну руку, яка до того й не тремтіла: Зоя держалася спокійно. Тільки ж через свою вдану спокійність і через досаду, яка в Зої ще трохи таїлася, Зоя не помітила однієї речі, що була б підлестила її жіночу самолюбивість: професор, ідучи од неї, аж сіяв своїм обличчям та й – це їй видко було б – опинився мало не на сьомому небі. Бо йому більше нічого й не треба було, як тільки те, щоб їхні відносини з Зоєю налагодилися більше-менше по-давньому, себто щоб він смів спокійно, здалека обожати Зою, а вона щоб на те не сердилася і дозволяла йому її обожати, а сама нехай би була дивилася на кого завгодно: чи на Костянтина, чи на кого іншого – байдуже!

Зовсім утихомирений, повний тихих, безтурботних радощів, Лаговський спробував написати вірші про своє, хоч безнадійне, та щасливе через його ідилічність кохання. Жодних путніх віршів, правда, не вийшло: писалося щось таке через лад наївне, що навіть маленькому школяреві сором було б таке писати. Та щасливий настрій Лаговського через те не простиг. Увечері, в шкільній альтанці над морем, під промінням ясного молодика, він балакав із Шмідтами на всякі теми так сильно жваво і сипав такою безліччю гумористичних уваг, що всім це навіть кинулося в вічі. А як вернув він до себе в хату і, лігши в постіль, згадував усю сьогоднішню днину, то нічого, окрім свідомості свого щастя, не міг у собі розібрати: сім’я любих Шмідтів і божество – Зоя поспліталися в один суцільний образ, в одну спільну чудову китицю прекрасних і бездоганних людей, і всі ті люди прихильно ставилися до нього, всі вони не тільки позволили йому любити їх, ба й самі платили прихиллям. Маючи таку щасливу свідомість, Лаговський аж раював – він сміливо міг сказати, що для нього більше вже немає на світі ніяких бажань, і крізь сон прошептав:

– О Augenblick? verweile doch! du bist so schon!..

Він не знав, що в той самий час Зоя, теж лежачи в постелі, роздумувала якраз про нього – і роздумувала не дуже весело. Бо жартівлива «трапезундська вдовичка», хоч мусила сьогодні на лекції остаточно і, так сказати, офіціально скон-статувати перед Лаговським, що недавній їхній мадригальній розмові вона не надає жодної серйозної ваги, але зробила це не з доброї волі, і це гризло її... Правда, їй сьогодні пощастило замаскувати перед Лаговським свою ображену жіночу амбіцію; вона знала, що Лаговський од сьогодні повинен думати, ніби їй байдуже до сердечних його почувань; він од сьогодні повинен думати, ніби вона охоче вважає натуральною і зовсім зрозумілою річчю той факт, що Лаговський у ній не закохався; ба їй начебто й не треба його закохання. Виходило б таким побутом, що Зоїна жіноча самолюбивість може зоставатися спокійною: професор не має права іронізувати з неї. Тільки ж направду Зоя чулася всі оті чотири дні болюче ображеною в своїм кокетстві і не переставала міркувати про байдужність Лаговського. Так, байдужність!.. Він зовсім до неї байдужний!.. Бо того, що справді творилося в душі Лаговського, Зоя не знала. Та коли б і знала, то второпати й розміркувати тих почувань вона була б не могла. А от, що закохані люди поводяться не так, як Лаговський, – оце вона розуміла. «Ні, ні! Він анітрошечки мене не коха!» – товкла вона собі після кожної лекції одну й ту саму прикру, образливу думку. Ба їй здавалося навіть, чи часом професор з неї не глузує. Так само і тепер, оце зараз, лежачи в пітьмі на постелі, Зоя обурювалася на непіддатливого свого вчителя. Вона згадувала останні його чотири лекції – і вся амбіція покривдженої красуні-кокетки аж страждала з такої зневаги. їй аж до божевілля бажалося тепер дати Ла-говському добру научку: бажалося зробити так, щоб він упав перед нею на коліна і, цілуючи край її одежі, слізно благав би в неї кохання, а вона щоб гордо могла гнати його геть од себе і звисока сказати: «Ні! Страждай, страждай!» Але що на це не було надії, то Зої хотілося плакати.

«Яка я нещаслива! – думалося їй. – Усі, на кого я було погляну, мліли й пропадали, а він сміє дражнитися!.. Чи, може, очі мої ясні пригасли? Чи чорні брови вилиняли? Чи личко моє змарніло?.. Він мене анітрошечки не любить, а я – нещаслива!..»

«Який я щасливий, що можу вірно любити навіть того, хто мене не любить!» – раював тим часом Лаговський.

XVI

Старі Шмідти познайомилися з туапсинським «городським головою», і він їх запросив до себе в гості на вечір, разом із синами й з професором. Молодим Шмідтам візита до голови не здавалася анітрохи цікавою, але що для властителів туапсинсь-ких «участків» голова був дуже потрібна особа, то генерал рішуче сказав синам, щоб і вони йшли з ним і з матір’ю в гості.

Побурчавши трохи, – а Володимир – то й чималенько, вони згодилися. Професора ніхто не силував, бо знали, що він у чужім неінтереснім товаристві попросту мучиться.

Через тую візиту щоденна надвечірня прогулянка сім’ї Шмідтів не могла відбутися. Зоставшися самотою, професор надумався та й пішов навідати художницю Петрову. Її участок був далеченько; а вона, відколи всі Шмідти поз’їздилися, ані разу більше не заходила до них.

– От, милу несподіванку зробили мені! – привітала його Петрова. – А я скількись разів про вас собі згадувала... Не раз бажалося розбалакатися з такою інтересною людиною... Недавно знов прийшла книжка журналу, де про вас – критика.

– Ну, – засміявся професор, – коли вам цікаво було побачити «таку інтересну людину», то треба було не полінуватися та хоч разочок за ціле літо навідати Шмідтів... Ба там ви побачили б були цілу пригорщу далеко інтересніших людей, ніж мене... Але справді, скажіть на милість: чого ви до наших не заходили? Вони аж дивуються, що ви їх призабули.

– А чи знаєте ви, що далі сталося з тим бідним, нещасливим учителем? – спиталася Петрова замість просто відповідати на його запит. – Може б, хотіли послухати?

– Ах, ні! Не кажіть нічого, не кажіть! – як стій затурбувався професор. – Коли це має бути щось проти сім’ї Шмідтів, то я й слухати не хочу. Вони прекрасні люди – це я дійсно знаю; свідомо нічого лихого нікому вони зробити не можуть – це я теж дуже добре знаю... Я їх незвичайно люблю... А що вони мене люблять як рідного, то я не можу... не то, що не хочу, але органічно не можу слухати що-небудь проти них...

Художниця іронічно скривила губу.

– Добре! Нічого про вчителя не казатиму, – згодилися вона, – тільки ж у такім разі не одкажу й на ваше питання, чому я не заходила ввесь час до ваших Шмідтів... Або ні, одкажу загально: як ви органічно не можете слухати чогось проти своїх Шмідтів, так само й я органічно не мала охоти йти до них... Опроче, їх сім’я ніколи мене не цікавила... Люди собі, як люди...

– Ну, це вже ні! – заспорився професор. – Шмідти не просто «люди собі, як люди!»... Вони... вони...

Він слів не знаходив, щоб вияснити свою думку. Художниця скількись хвилин не одповідала; потім повільно сказала, не без очевидної іронії:

– А втім... Хоч і здавалося мені, що знаю Шмідтів, як свої п’ять пучок, та, мабуть, я їх досі ще не розпізнала... Мабуть, це справді якісь екстраординарні та ідеальні люди, коли в них закохалася така людина, як ви...

– Чи не сором вам отак глузувати, Ганно Володимирівно? – докірливо сказав професор. – Що воно має значити: «така людина, як ви»!.. Та й здається, що ми помінялися ролями, – додав він весело, бажаючи перевести розмову на жарт. – Мав би я, кавалер, казати вам компліменти, та натомість чую їх од вас, од дами!

– З мене стара дівуля, то смію казати молодим паничам які хочу компліменти... а надто, коли передо мною не кавалер, а поетичний професор-панночка... – розсміялась Петрова. – А свою увагу: «така людина як ви», – я охоче поясню, коли ви мені скажете, куди ви поділи свою місячну платню, свої гроші за цей місяць...

І вона з усмішкою чекала на його відповідь...

– В цьому Туапсе, здається, не можна в одному кутку плюнути, щоб у другому кутку зараз того не впізнали, – сухо одрізав Лаговський.

Діло було в тім, що саме в той день, як пішов він на пошту одібрати своє місячне «жалування», переслане в Туапсе, він чогось із самісінького ранку чувся в дуже й дуже ідилічному настрої: гарні відносини до Шмідтів, повна сердечна втіха, повна душевна рівновага, з якої він уже цілий місяць не виходив, робили Лаговського таким щасливим, що йому аж молитися хотілося. Одібрав він свої гроші з пошти, пішов посидіти до моря і побачив, що в холодку сидять і снідають з десятеро теслярів та мулярів. Це були українці і, очевидячки, недавно ще й приїхали сюди, в Туапсе, бо розмовляли всі не туапсинською мішаниною, а чистою українщи-ною. Одягнені вони були страшенно вбого, в якісь дранки, а снідали самий хліб та часник. Лаговський витяг з кишені свої гроші, що оце одержав був із пошти, та й, лишивши со

бі карбованців тридцятеро на прожиток, решту оддав тим людям і прохав, щоб нікому про це не плескали. Але один із тих теслів робив тепер на участку в Петрової і, розказав їй про цю подію.

Розмова, що розпочалася в професора з Петровою з цього дражливого приводу, була спершу професорові дуже не до серця. Тільки ж Петрова своїм художницьким тактом повела справу так делікатно, що професор за скількись хвилин заспокоївся і забалакав з Петровою зовсім щиро:

– Ви тільки з непорозуміння можете дивитися на такі мої вчинки, мов на добродійство, – довірливо казав він до художниці. – Ви забули євангельську приповість про тую вдовичину лепту, яка єдино може мати моральну ціну... Ат! Уже бачу, що на мою згадку про християнство у вас на обличчі перебіг осміх... Ну, то знайте: звичайного християнства з його трьома богами та з попівством я й сам узагалі дуже не люблю; але ж наївні й правдиві євангельські притчі мені сильно подобаються. Особливо ж мені здається незаперечи-мо справедливою тая ціна, яку складає Йсус усяким, що так звуться, добродійним жертвам: все, що подавали багатирі із свого багатства, він назвав нічим, бо ті великі гроші, що вони їх давали, не були їм потрібні; а от хіба вдовича вбога лепта була справжньою жертвою... Що ж до мене, то ви бачите, хто я та які в мене можуть бути потреби: з мене – вчений книжковий черв-хробак, що не має дбати ані про гарну одіж, ані про інші такі вигоди, бо ті вигоди однаково йому не потрібні й не тішать його; а коли так, то гроші тож йому не потрібні. Ну, от я їх охоче й роздаю, бо сподіваюся хоч таким механічним способом трохи загладити своє паразитне існіння...

– Ваше існіння – паразитне?! – зачудувалася Петрова. – Талановитий учений, талановитий поет – і... паразитне ісіння?

– А ви як думали? Все моє життя складається з того, що я насолоджуюся наукою, та поезією, та естетикою – тим часом як другі без хліба пропадають, а на мене працюють. Це не є трутневе життя?

– Ну, в такім разі й моє життя – паразитне, – розсміялася художниця, – тільки ж я його змінити не захочу. Правда, я ніколи не забуваю, що сучасний лад несправедливий... я з цілого серця спочуваю і соціалістам, й іншим радикалам, ба навіть анархістам... я й сама силуюся сіяти поміж усіма людьми, з ким зустрічаюся, ліберальні, визвольні думки... думки про те, що треба соціальної революції... Але кинути живопис і естетику я й не можу й не хочу, бо це – моє покликання.

– Коли хочете од мене правду знати, то більше-менше паразит і ви, – не вагаючись і не церемонячись, одказав професор. – Тільки ж у вас єсть супроти мене один козир, якого я не маю. Бо хоч ви через свою привілегійовану естетичну професію й сидите трутнем на шиї в тих бідних людей, яким нема жодного діла до ваших естетичних художніх творів, то ви рівночасно добре-таки цікавитеся долею тих самих бідаків та й приносите, яку можете, свою ідейну і практичну працю проти сучасного несправедливого суспільного ладу... Ви хоч протестуєте... А я й того робити не можу!

– Чому?

– Бо я – жмут вимотаних нервів, жмут напружених струн, а не нормальна людина, як усі. Доки ніхто не шарпає того жмута струн, доти він лежить спокійно і нікому не шкодить, і дисгармонії з нього не чути; а іноді навіть, наче Еолова арфа, звучить він непоганими якимись акордами, що нікому вух не ріжуть... Але нехай-но мені доведеться хоч легесенько схвилюватися, заколотитися – вже я й лягаю слабий, вже мало-мало не вмираю!.. Через те я й газет не смію читати: це мені й лікарі заборонили; бо скоро прочитаєш про яку-небудь нову людську кривду та сильно обуришся – от уже й заслабнеш... А коли я слабий, то я й сам мучуся, й іншим людям прикрий стаю, з ким тільки маю відносини, бо стаю й капризний і несправедливий до людей... а деякі з тих людей од мене навіть залежні – приміром студенти... а вже ж марну й велику муку завдаю я тим, котрі пораються коло мене, щоб мене погоїти... Та це ще не все лихо, бо найважніша біда – от яка: скоро я заслаб і втратив душевну рівновагу, я вже й до жодної праці стаю нездатний... ну, а що таке я без праці?! Чого я вартий без праці?! Або роз-гляньте попереду, що таке моя... вибачайте... «праця»?.. Моя «праця» – це наука та естетичне писання... Вони коли нікому й не йдуть на безпосередню користь, то принаймні дають певну втіху невеличкій жменьці людей – учених та естетиків. Нехай тих людей і небагато, та все ж, доки я працюю, доти я почуваю, що працюю не виключно для своєї особистої втіхи й спокою, ба ще й для втіхи інших людей. Правда також, що ідея «втіха» не те саме, що «безпосередня користь»: тільки ж обидві ідеї, робити «на втіху людям» і «на користь людям», мають між собою деяку спільність, і точну межу проміж ними прокласти не можна; через те я дозволяю собі більше-менше ідентифікувати обидві ідеї. Ну, так от: доки я працюю, доти я маю ілюзію, що комусь моя праця придасться і буде, може, й корисна... Покладімо навіть, що скептицизм прожене мою ілюзію, буцім з моєї праці приходить комусь дійсна користь, так і тоді я смітиму своїй совісті шепнути принаймні от що: «Добре! Моя праця йде тільки на втіху декому, а не справді на користь. Ну, але той, хто декільком іншим людям подає якусь утіху, чи то своєю наукою, чи естетикою, – той, в усякім разі, не належить до ворогів суспільності, бо він ще не робить світові активної шкоди, хоч і не чинить активної позитивної користі»... Ну, так от розумієте моє становище?.. Тільки доти, доки я не ляжу вкрай слабий і вкрай розбитий, можу я мати оту потрібну для моєї совісті ілюзію, що моє трутневе існіння не є нікому активно шкідливе... або, скажемо, не є надмірно шкідливе. Коли ж я, хоч би навіть з дуже благородного обурення, заслабну і стану нездатним до нічого і зроблюся тягарем для других, то тоді вже й ілюзії в мене не може бути, бо я тоді навіч бачу, що з мене стався для світу вже активно шкідливий паразит і більш нічого...

Він знов спинився та й широко втяг в себе повітря, щоб дихнути, бо грудям стало важко. Художниця все пильно слухала, то і тепер не перебивала йому, сподіваючися, що він поведе мову ще далі. Професор хвилину помовчав, а потім тихо й смутливо казав далі:

– А втім, навіть тоді, коли я маю силу до найпильнішої праці, мене не може зовсім покинути проклята, влізлива думка про те, що життя моє, яке тече далеко од політики і суспільного руху, завсіди неодмінно мусить бути й активно шкідливим для громадянства. Громадянство страждає й стогне під ярмом деспотизму. Тому-то кожний учений або поет, що знаходить у собі силу щиро працювати при нашому деспотичному ладі, а не йде протестувати й боротися проти того ладу, він своєю совісною працею просто освячує деспотизм та й скріпляє його. Бо хоч такий учений або поет сам мовчить і тихо собі працює одцалік од світу, так його ж мовчазна праця голосно ніби кричить перед цілим світом: «Сучасний лад зовсім не поганий! Адже, дивіться, і наука, і поезія, і культурна праця он як гарно розвиваються і процвітають при сучасному ладі!» Праця пасивних учених, поетів, художників – дуже велика підпора деспотизмові проти тих, хто бореться за волю... А бути не пасивним я, слабий, не можу...

Художниця вжахнулась:

– Але ж тоді й жити страшно, коли думати так, як думаєте ви! – скрикнула вона.

– Ну, а я докінчу вашу гадку та й виразно вимовлю те, чого ви не захотіли самі вимовити, – смутно осміхаючись, одказав професор. – Ви мали б сказати: «Ну, то щоб не животіти на світі шкідливим паразитом, ти мусиш смерть собі заподіяти та й перервати своє непотрібне й шкідне існін-ня»... Що ж! Я й про це думав не раз. Так рука чогось не піднімається проти себе... Та й однаково: я вже сам собою помру незабаром... за два-три роки... ну, нехай за п’ять... Сам собою марний трутень із світу зникне...

Він замовк. Петрова теж мовчала й про щось задумалася. Хоч професор обвинувачував і звав трутнем здебільша тільки себе, а для неї, художниці, знаходив деякі виправдання, вона в душі не могла згодитися навіть з таким, уже необразливим для неї, формулюванням цього питання і не згоджувалася з самообвинуваченням Лаговського. Мовчки подивилася вона на бліду, хоч заразом інтересно бліду, фігуру того чоловіка, що недалечко стояв уже й од смерті, та мусив з безнадійним спокоєм вважати ціле своє перебуте життя за паразитизм. І згадувалися їй деякі його поезії, наведені в тій журнальній статті про нього, що вона недавнечко була прочитала: з тих поезій віяло на художницю тихою благород-ною елегійністю, і пливла з них до її артистичного серця якась ніжна жаліслива чутливість. «Ні, такі люди не паразити», – подумала собі Петрова; тільки ж вона не вимовила тієї своєї думки перед Лаговським, а лиш тихо сказала:

– Як мені вас шкода!.. Ви – такий чуткий на все... Скільки ж ви повинні мучитися!.. Завсіди аналізуєте себе там, де другий і не подумав би себе аналізувати, – ну, і завсіди страждаєте душею!..

– Ідеалізуєте! – перебив її швидко професор. – Це тільки тепер, у розмові з вами, мені стало так-о гірко! А звичайно жодних душевних мук і рефлексій у мене не буває, коли я можу працювати, себто коли я не буваю вкрай недужий. Ви не забувайте, що всяка праця, хоч і егоїстична, дає людині великий душевний спокій і вдоволення, дає вона велику насолоду й забуття. Одгородившись за лікарським наказом од усяких болячок життєвих-суспільних, од усяких темних боків життя, од усякого життєвого бруду, я – хоч і слабий і півумерлий – залюбки працюю з рана до вечора над любою мені наукою. Захочу спочити, то спочивок знаходжу собі в тім, що втішаюся поетичним письменством та музикою або сам пишу поезії. І ото ж тая поділена з естетикою моя праця, як іде далеко од життєвих скорбот, «средь сладких звуков и молитв», то дає мені, півмертвому, таку велику насолоду, таку душевну гармонію, якої запевне не має жоден із живих людей, котрі товчуться в вирі суспільного життя... Ні, ні! Хоч узагалі я маю про себе тверду свідомість, що з мене – трутень, але звичайно серед праці я про те забуваю, і душа моя зістається спокійна... Чи ви розумієте тепер мою егоїстичну психологію під той час, як я роздаю свої гроші бідним?.. Це я часто роблю... Не зовсім, може, розумієте?.. Ну, так уявіть собі таку картин: от сидів я тихо-мирно в ученому кабінеті далеко од життєвого бруду або ходив-тішився гарною природою... раював... потім вийшов на биту дорогу, де бачу живий світ; аж гульк, передо мною стає на шляху нещасливе убожество, що б’ється як риба об кригу, аби заробити дрібну копійчину на хліб насущний... А в мене гроші єсть, і тих грошей мені не треба, бо я й без них маю геть повне щастя із своєї трутневої праці; а зайвих потреб, які вимагали б видатків, у мене й немає. То я з потайним егоїзмом і кажу собі тоді: «Хоч моє щастя й одбувається коштом тих-он убогих людей, тільки ж нехай ніхто не скаже, що з мене сріб-ролюб. З тієї душевної гармонії й рівноваги, яка мені дісталася через мою працю, я вже зовсім щасливий – ну, то ті гроші, які мені прийшли за любу для мене працю, себто за моє щастя, я оце охоче вертаю вбогому людові, що гірко робить на мене чорну роботу під той час, доки я витаю в блаженних емпіреях моєї наукової та поетичної діяльності. «Диви ж, моя совісте, – кажу собі, – адже, оддаючи цим бідакам свої гроші, я стаю тепер такий самий убогий, які вбогі – вони. Диви на це, моя совісте! Диви – і лицемірно заспокойся. Адже бідна, суспільно покривджена верства простого люду мусить собі про мене сказати, що я – трохи добріший і трохи легший трутень, ніж бувають інші трутні, – я трохи менший дармоїд, ніж інші пани...» Отак уговкуючи свою покладливу совість, я швидше оддаю біднякам ті гроші, яких мені й не треба. От совість і заспокоюється трошки, і засинає в дрімоті; а я вертаю додому, щоб спокійнісінько бути й надалі паразитом убогої суспільності, та ще й почуваю себе немало виправданим... «Хитро, мудро і невеликим коштом», – як каже возний у Котляревського... Ну, то як же наректи мою психіку?.. Хіба це не простісінький егоїзм?.. Та що ж ви мовчите, як у рот води набрали, Ганно Володимирівно?!

– Я мовчу тому, що думаю, як гарно було б, коли б усі егоїсти думали й робили так, як ви... Тільки ж, вибачайте мені, я вашому щастю не дуже й вірю... На вашому дитячо-радісному обличчю скільки перебутої меланхолії видко!

Професор задумався.

– Ваша правда... – поволі протяг він. – Тепер я забувся про тую меланхолію, але вона в мене єсть або була. Тільки ж причина їй була не в тім, щоб я мучився думками про свій паразитизм... Меланхолія завжди находила на мене з самоти... і серце боліло не раз без видимої причини... Єсть у людини, мабуть, вроджена потреба, щоб до когось прив’язатися душею, і коли нема до кого, то душа заниває... Але тепер я й забув про те занивання, бо я – не сам, а маю цілу сім’ю, де мене люблять.

– Ви вірите, що тая ідилія довго тягтиметься, – сказала Петрова, не помічаючи, що вона одбігає од теми. Та професор і не хотів уже вертати її до перерваної теми. – Ох, не вірте самому собі, – казала вона вже без іронії, – в кожній приязні єсть свій період свіжої, нової весни і гарячого літа, а за ними – неминучий період слотливої осені й холодної зими...

Лаговський недовірливо слухав її, – ніби хотів своїм мовчанням сказати: «Цього бути не може: я Шмідтів любитиму довіку, а вони мене». Та нічого того не вимовив, а натомість безжурно проказав вірш із Гейне:

Нехай мене взавтра ти й зрадиш,

Сьогодні ж іще ти моя,

І тим-то в обіймах у тебе Подвійно втішаюся я...

Але з його безжурного тону видко було, що оцей Гейнів вірш виплив зовсім не з серця його, бо він сподівається вдержати своє щастя і сьогодні, і взавтра, і післязавтрього і сподівається повік не пізнати жодної зими для своєї приязні з Шмідтами.

Розмова таким способом зовсім одбігла од міркувань про особу Лаговського. Потроху темою стали всякі туапсинські враження; розмова доторкнулася тих греків Андропулів, у яких жив Лаговський із молодими Шмідтами. Він оповідав про них Петровій з великою симпатією, казав, що попереду вони йому самому були не подобалися, а тепер – дуже до вподоби.

– А спитаєте, чим вони викликають симпатію до себе, оті не дуже освічені греки? Може, вони прості, безпосередні діти природи, не зачеплені антипатичною цивілізацій-ною гнилизною? – оповідав він. – Так ні, не те! Вони не діти природи. Бо хоч не видко в них великої освіти, але рівночасно бачиш в них цілу безліч вродженої глибокої культурності, якої нема, наприклад, у завсідніх сусідів грецької нації – в турків та татар: бо і ті – дуже й дуже симпатичні, але видко, що варвари. А греки?.. Комерсанти, практиканти, а заразом естетики, поети!.. Давніше я не хотів був згоджуватися з Володимиром Ростиславовичем, коли він казав, що нащадки тисячолітньої культурної нації серед усяких несприятливих обставин, серед повного занепаду, задержують у своїй крові дещо таке, що їх одрізняе вигідно й аристократично од простих варварів... Я сперечався був проти цього, а отже, потроху я з практики несвідомо прийшов до такого самого пересвідчення... Скільки поетичних вражень викликають собою ті греки!.. І їхня мова, хоч і змінилася вже супроти класичної старовини, завжди ще нагадує антично-ел-лінську... і їхні рухи дуже часто страх які антично пластичні, еллінські!.. І в їхньому побуті, поруч меркантильності, скільки єсть поезії!.. А от якби ви побачили мою вченицю, коли вона сидить попід пальмами коло фонтана!.. І вона, і вся картина аж проситься на полотно!.. Артеміда, та й годі!

– Може, ви в ній закохалися? – зашуткувала художниця. – І тому вам усі греки поетичні?

– Ет!.. – комічно одмахнувся рукою професор. – Попросту бачу поетичність, через те й кажу, що це – поезія... А ото ще, пам’ятаю, бачив я раз, як на горі сидів один тутешній грек з фесом на голові... Так сидів він у такій мальовничій позі і мав таке обличчя, що мені зараз нагадалися клефти і їх пісні, що іноді – лицарсько-гайдамацькі, а іноді – лицарсько-трубадурські... І я зовсім легко вірю, що отой мій грек... а він простий крамарчук... потрапить складати такі самі гарні пісні, які є в клефтів... Ах! От іще згадав про грецьку народну поезію: недавнечко я й сам пізнав од наших хазяїв одну співанку... простенька вона, а скільки в ній колористичності! —

ХарсЕт6хє£і/’ то атоца аои

То цоаХо|іиро5ато

ПоіЗ (і’ехаїїє ухюикє-ухюикє,

Tov vo^v |яп) х’£Хааа то

...Один із моїх приятелів Шмідтів переложив се по-ро-сійськи он як:

О, дай вкусить с прелестных уст Цветок благоуханный,

Который свёл меня с ума Улыбкой непрестанной...

– А один раз бачив я, як наш господар пив вино на балконі над морем і сперечався про щось... не скажу, може, навіть і грубо лаявся... Так я аж заглядівсь на нього! Сердиться, маха руками, стука кулаком об стіл, щось белькоче. Скажете, це дуже неелегантно? Ну, а повірте, що збоку на це дивитися – виходить любо! Бо жести його – такі вимовні і красиві!.. Він піднімає серед спору свою чарку і випиває – то й це виходить у нього так елегантно, що аж ефектно!.. Чую, кричить він щось, кричить сердито, мабуть, лається... – так що ж мені робити, коли я раптом виразно розчуваю з-посеред його сердитої мови одну прекрасну, дуже архаїчну, ще аж гомерівську граматичну форму! Такої форми не було вже й у аттицькому наріччі, бо вона й там уже затратилася; але, бачимо, вона ще й досі в живій мові Малої Азії не вимерла!.. Чую сей античний архаїзм, що знаю його тільки з «Іліади» та «Одіссеї», та й почуваю себе самого – варваром, а того грека – елліном... А на фоні тієї сцени – голубе море...

– Вибачайте, професоре, що вас переб’ю, – з тонким усміхом перервала його патетичну мову художниця, – тільки ж, хоч і я саму себе вважаю за людину естетичну, в мені не викликають греки такого самого екстатичного подиву, який викликають вони у вас... Ой, глядіть, чи справді не закохалися ви в своїй грекині, що дивитеся на всіх греків з такою надмірною ілюзією!.. Та, може б, ви згадали собі одну пародію Кузьми Пруткова, яка повинна вас трохи розхолодити!..

Вона витягла з шафи книжку і, одшукавши те, що хотіла, почитала:

Спит залив. Эллада дремлет.

Под портик уходит мать

Сок гранаты выжимать.

Зоя! Нам никто не внемлет!

Зоя! Дай себя обнять!

Зоя! Утренней порою

Я уйду отсюда прочь...

Ты смягчись, покуда ночь!..

Зоя! Утренней порою

Я уйду отсюда прочь!

Пусть же вихрем сабля свищет!

Мне Костаки не судья:

Прав Костаки – прав и я!

Пусть же вихрем сабля свищет! Мне Костаки не судья!..

В поле брани Разорваки Пал за вольность, как герой...

Бог с ним! Рок его такой!

Но зачем же жив Костаки,

Когда в поле Разорваки Пал за вольность, как герой?!

Видел я вчера в заливе Восемнадцать кораблей:

Все без мачт и без рулей...

Но султана я счастливей!

Лей вина мне, Зоя, лей!

– Хіба не здається вам, що отой ваш п’яний пластичний грек, про якого ви були оповідали мені з таким пафосом, страшенно нагадує оцього Разорвакі? – додала Петрова, прочитавши ці вірші.

– Ганно Володимирівно! – з комічним жалем розсміявся Лаговський. – Нащо ви мої поетичні ілюзії силуєтеся розвіяти?

– Вам не завадить трохи позбутися ілюзій, – дражнилася художниця. – Я й сама тямлю, що поетова фантазія – це наче місячне сяйво, що як упаде на побите скло та на смітник з бур’яном, то людині вночі здається, ніби перед нею алмази, й діаманти, й перли, розсипані серед чудового, чарівного квітника. Та воно добре так буває марити на один момент... нехай на один вечір... ну, а цілий вік жити поетичними ілюзіями на смітнику, ідеалізуючи собі той поганенький смітник... ні, вибачайте! Це «собі дорожче коштує», як мовлять крамарі... Раніше чи пізніше, вже хоч би й через сморід, ви ж догадаєтеся-таки, що смітник є смітник, а не той рожевий поетичний квітник, на якому феї мали порозсипати алмази та перли; тому-то треба іноді заздалегідь розвіяти свої ілюзії, розвіяти їх з цілою свідомістю та й оглянутися навкруги тверезіш... Я до вас маю велику симпатію; признаюся про це щиро – через те й дозволяю собі самовільно застерегти вас, що смітник завжди є тільки смітник...

– Що таке вам зробили Андропули, що ви їх звете смітником? – смутно спитав Лаговський.

Художниця засоромилася і взяла Лаговського за руку.

– Я не спеціально про Андропулів кажу, – щиро пояснила вона, – я їх не знаю, і вони можуть собі бути дуже непогані люди, хоч, напевне, без тієї надто великої поезії, яку ви в них догляділи. А я, бачте, тільки взагалі хотіла порадити вам, щоб ви не переборщували, ідеалізуючи тих людей, котрі вам сподобаються... бо з надмірної ідеалізації виходить тільки надмірне розчарування, а це вже річ, яка не завжди легко й безболюче минається для душі людської... Ну, звісне діло, для вас нема ще жодної грізної небезпеки, коли ви, сподобавши собі тепер скількись греків, берете та й ідеалізуєте цілу грецьку націю; бо хоч би вам і довелося, може, на тій нації сильно колись розчаруватися, то таке розчарування не буде ще для вас дуже гіркою і дуже тяжкою річчю: будь-що-будь, грецька справа не глибоко, мабуть, запала в вашу душу... вона для вас справа стороння, далека. Але подумайте, яке страшне горе ви почуватимете, коли переконаєтеся, що, наприклад, оті Шмідти, яких ви так ідеалізуєте, зовсім не ідеальні люди?! Не думайте, буцім я хочу вам сказати щось погане проти Шмідтів! Ні! Бо що ж тії Шмідти?.. Знаю я їх давно: люди з них – як люди: не кращі та й не гірші од загалу людей... ну, а коли вони до того люблять вас, то чому б справді не приятелювати вам з ними?.. Але я бажала б тільки порадити вам, щоб ви ані їх, ані інших людей не ставили ні сіло ні впало на високий п’єдестал, а щоб одразу придивилися до них з більшою критичністю. Це ж і для них безпечніш, бо з п’єдесталу легко полетіти й розбитися...