Текст книги "Андрій Лаговський"
Автор книги: Агатангел Кримський
сообщить о нарушении
Текущая страница: 5 (всего у книги 20 страниц)
– Я думаю, що це стародавнє nSkoq. Тільки ж по-старо-грецьки 7cfift.oq значить «лоша», або «молодий жеребець» – ну, а в теперішній грецькій мові це, певне, значить «молодий хлопець» або, може, «син»... Виходить, що ваші культурні греки, скоро поробилися християнами, потроху позабували, чи єсть яка одміна між молодим жеребцем та молодим парнем... – зажартував він.
– Чого стоїш? Іди! – грубо напався Шмідт на слугу, що все стояв коло них і ще не пішов собі.
«Що з ним коїться?» – метикував Лаговський.
Вони повдягалися та й пішли, щоб проходитися, на но-вовибудований мол – довгу кам’яну морську гать, що далеко випинається в море та й загороджує, як стінами, туап-синську сагу проти бурхливих морських хвиль і хуртовин. Дійшовши по молові аж до його кінця, вони оглянулися назад на панораму чудового туапсинського берега та й сіли спочити на молу, повернувшись спиною до безбережного моря, а лицем до тієї берегової панорами, – сіли не на якійсь лавці, бо такої там і не було, а просто на краєчку тієї кам’яної гаті і позвішували ноги вниз над воду. Перед ними амфітеатром лежала, як на долоні, вся туапсинська сага: і справа й зліва од них – зелені гірські береги, наче стіни-ступені того велетенського амфітеатру; а в глибу саги, наче на театральній сцені, розгорнулося гарне містечко Туапсе; воно на тій сцені стояло, наче окрема острівна гора, бо вирізувалося з-поміж лівого й правого берега саги, виступаючи наперед лобком, ба й виглядало, наче окремий острів, зелений, повний росистої свіжості і багатих соків. Здавалося, що той острів тільки що оце виринув з глибокого морського дна та й спинився серед саги, наче заквітчаний корабель, і вода з нього ще не стекла, не збігла, і плаває він і хитається серед гористої саги на воді. Ілюзія, що мов Туапсе – це плавучий острів, була тим більшою, що й праворуч і ліворуч од містечка лежать поміж ним і поміж обобічними горами дві долини – лівобічна та правобічна, і серед тих обох долин срібними рівнобіжними стрічками вливаються в море дві річки – зліва Паюк та справа Туапсинка, од яких пішло й саме назвище того містечка, бо «Туапсе» по-черкеськи значить «дві води». А там ще глибше на сцені, десь далеко од моря ген-ген поза Туапсе, синіла, мріючи на високому небі, нова зубцювата низка гір, а за нею ще далі, в глибу суходолу, ще далі од моря – мріла знов нова гірська низка, ще вища од першої; на деяких горах гніздилися сиві хмари.
Професор і Шмідт довго мовчали. Професор, захоплений чудовим краєвидом, почував, що йому аж плакати хочеться. Та на кінці, перевівши очі на свого супутника, він побачив, що той не дивиться на Туапсе, а понуро втупив очі вниз, у морську загату, куди звисають його ноги.
– Що з вами, Володимире Ростиславовичу? – делікатно позвідомився професор. – Чого ви сумний?
– Не сумний, а нудний... Бо й тут моя завсідня нудьга не кидає мене – од скуки здуріти можна!.. Я був думав, що новітні враження з цієї кавказької подорожі надовго підживлять мене, аж бачу, що ні... Дивлюся на ці гарні краєвиди, а самому хочеться позіхати. Все надбридло... Скрізь скучно...
– Але ж учора ви були такі веселі!..
– Справді? Ще вчора? – Він іронічно осміхнувся – Гм! Так то ж було вчора... Але ви забуваєте, де ми опинилися. Ми опинилися, та й уже зовсім, мабуть, знатуралізувалися в стороні напівгрецькій, де, самі кажете – ніхто не знає, чим одрізняється «молодий парубок» од «молодого жеребця»...
Професор допитливо подивився на Шмідта. Той помовчав та й з лінивою іронією протяг далі:
– А вже давненько один із гуманістів, або, може, Валь-кенаріус, або взагалі хтось із нових латинщиків, встановив був закон: Omne animal post coitum triste est12.
І він розказав Лаговському, як ото вчора, наслухавшись Грицькових пісень, він вийшов на подвір’я до Грицька та й сказав йому привести дівку. Той привів; се була та сама Ама-лія, що в Андропулів служить. Грицько й покинув їх удвох серед гущавини тих велетенських акацій-гледічій, які ростуть недалеко коло дому. А сьогодні йому на світ дивитися бридко... до всього якась апатія, ніщо не цікавить, душу – мов тошнить. Взагалі це кожен раз у нього буває після таких еротичних пригод.
– То нащо ж ті пригоди? – тихо перебив його професор, силкуючись, щоб у тоні його голосу Шмідт не почув докору.
– Нащо? А пам’ятаєте, може, вірш англійського поета:
How bad, how sad, how mad, how fad was it,
But how was sweet13?..
– Ви мною тепер не гордуватимете? – закінчив він запитом, не знати чи фанфаронсько-іронічним, чи щирим.
– Я – вами гордуватиму?! Щоправда, сам я людина хоровита, ледве животію, мені жодних таких авантур не треба – але ж через те я й не беруся бути чиїмсь судцем в отаких-о справах... Я можу вас тільки жаліти, бо ви сами собі кару завдаєте. Оцей песимістичний настрій, оця апатія до всього, оце taedium vitae14 – хіба ж то все маленька ще кара?.. Дивуватимусь я хіба з того, як це ви можете шукати продажного кохання!.. Ви!.. Коли б хто інший, а то ви!..
– Бо для непродажного кохання я рилом не вийшов.
– Як треба розуміти оцей ваш енергійний вислів?
– Буквально, дослівно... так і розумійте!.. Рилом не вийшов... Погляньте лишень на мою пику.
Лаговський скоса глипнув очима на невродливе Шмідто-ве обличчя.
– Аполлоном Бельведерським вас не назву, але й особливої некраси теж не бачу... Людина – як людина.
– Ваша правда: шаблонна людина, з шаблонним обличчям, яких є тисячі, де не ступнеш... А братів моїх бачили? Хіба не гарненькі мордочки?
– Бачив... Хорошуни. Що й казати!
– Ну, то поруч них, через контраст, моя шаблонова пика здається просто рилом... А той контраст усі бачать завсіди, бо ми троє живемо разом.
– Але ж хіба саме обличчя... – хотів щось заперечити йому Лаговський.
– Знаю, знаю! – перебив Шмідт. – Хочете сказати, що людину можна любити й не за обличчя, а за душу... Ну, то знайте, хоч ви мене й ідеалізуєте: з мене найперший егоїст, а за егоїзм ніхто любити мене не хоче й не схоче...
– Ви не егоїст!.. – пересвідченим тоном перебив Лаговський, що саме тепер набрався ще більшої симпатії до Шмідта за його довірливу сповідь. – Ви дуже гарна людина!
– Бо ви ще мене не розібрали як слід... Ні, з мене егоїст, і я нікого не люблю... Хто до мене добре ставиться, ну, от як ви, – до тих я ще можу мати якусь симпатію, та й то не дуже глибоку. Так-так! Егоїст, егоїст... А звісно, що егоїстичних людей і другі не люблять... Правда бувають на світі талановиті егоїсти, то їх часом люблять не за душу, а за талан. Але ж я – нездара... Шаблонова моя пика, шаблоновий і талан – це в мене йде рівнобіжно паралельно... Кажу вам такий суд про себе без усякої пересади, бо я зовсім не хочу сказати буцім я дурень або ідіот, – ні, цього немає, тільки ж я і не талан, а так собі середня, пересічна, сіренька людина...
Тут він на хвилинку спинився; але, передше, ніж Лаговський встиг що-небудь йому одмовити, він уже казав далі:
– А втім, не думайте, прохаю вас, начебто бажаю я перед вами поскаржитися на те, що мене ніхто любити не хоче!.. Чиясь любов чи нелюбов – це справді байдуже для мене, і ми навіть киньмо цю тему та й, коли не скучно вам, перейдімо до другої, цікавішої й болючішої для мене, яку я несподівано тепер зачепив... Коли я над чим серйозніше задумуюся супроти себе, так хіба от над чим... Хоч і знаю я про себе, що сам я – то так собі шаблонова, пересічна людина, ну, але ж і ті люди, всі-всі, яких я бачу навкруги, хто вони? Адже всі вони тривіальні банальні, безбарвні, неоригінальні. Як я маю дивитися на них? Я дивлюся на них згорда, з презирством... І от, коли з чого досадно буває і на що я можу щиро скаржитися перед вами, так це тільки на одну річ: завсіди я добре знаю й добре почуваю, що, дивлячись на людей згорда, сам я – анітрохи не ліпший од тих безбарвних людей!.. Не ліпший ані на цяточку!.. Отож заразом злість бере, що безпідставної амбіції та честолюбивих потягів єсть у мене чималенько. Іноді хотілося б так: бути великим світовим талантом саме для того, щоб висловити всім людям свою погорду та й щоб ощасливити їх, кидаючи їм якусь одробинку од своєї геніальності... Гарно було б кинути тую одробину з погордою і по-наполеоновськи, зневажливо гукнути: Сггё-vez chiens si vous ne le voulez pas15!.. Тільки ж знов кажу: у мене єсть іще настільки критичності, щоб знати, що цього не буде, бо я анітрошечки не геній: щонайбільше, я – буйніша, крупніша величина поміж іншими бездарностями, та й тільки! Розумієте? Не талан, а буйна, крупна бездарність!.. А коли це знаєш свідомо, то тільки нудьга бере і думаєш: «Чого жити на світі?»
– Я не розумію насамперед, яка мета вашого само-ко-пирсання, – тихо перебив Лаговський саркастичну й нервову Шмідтову сповідь: – І не радив би вам завдаватися марними питаннями про те, чи ви геній, чи не геній. Може, другі люди й захотять розібрати, хто ви, та нащо вам самому це знати? Будьте тим, чим ви можете бути, до чого ви здатні, до чого вас тягне ваша природа, і не питайтеся, чи у вас виходить із вашої любої для вас праці щось геніальне, чи не геніальне. Он от іволга співає дуже не зле, та й горобчикове щебетання буває любе, і вони щасливі собі. А якбищо горобчик або іволга захотіли були неодмінно поставати геніальними солов’ями, то, певне, що й другим смішні були б їхні силування, та й вони самі були б нещасливі... Щодо мене особисто, то я радий, що я анітрохи не цікавлюся знати про себе, чи талан я, чи так собі середній робітник. І вам даю пораду: робіть, як я роблю. У вас же є наукові інтереси – ну, й працюйте над наукою, і будете спокійні духом. От побачите, що тоді і другі люди, а не ви сами, вам на несподівану втіху скажуть, що в вас і талан є і що ваша праця комусь другому теж корисна або комусь люба; а коли того люди й не скажуть, то принаймні вам самим зостанеться невідклична втіха, що ви працювали над цікавою для вас працею і не скучали, не нудили тоді світом... Та от же й про вас мені ваш меценат-професор казав, що ви йому подали дуже добре написану статтю «Звичаєве право у кабардинців» і що в вас добрий науковий талан.
– Гуано перувіанське моя стаття! Он що! – саркастично вимовив Шмідт. – То ви думаєте, що юридичні науки – моє покликання?!
– А то ні?!
– А ні! В тій історії моєї юридичної кар’єри моя неоригі-нальність і крупна бездарність аж виблискують. Батьки мої спершу були хотіли, щоб я пішов на математичний факультет або в інженери, бо я, бувши гімназистом, мав нахил до механіки... Але я, попросту на злість їм, пішов на юридичний факультет. Незабаром той факультет мені розлюбився; тільки ж я, ганчіркообразний, все-таки не кинув того факультету, але, без усякої симпатії до правничих наук, блискуче перейшов усі чотири роки університетського курсу!
– Ну, то значиться, у вас був-таки талан до юридичних наук!
– Ну, ні!.. Ви в гімназії любили грецьку та латинську мову?
– Ні, – одказав Лаговський.
– А яку одмітку мали?
– Найвищу. Чужі мови мені легко даються.
– Я так і думав. Так ви повинні зрозуміти мої юридичні успіхи... Іноді, правда, мені й здавалося, що я вроджений правник, але от зараз бачу особливо ясно, що це не моє покликання... Так!.. Ну, слухайте далі. Відбув я, значиться, університетський курс. Потім отак само, без любові до вибраної теми, я совісно написав компілятивну статтю про звичаєве право у кабардинців, за яку мене запрохано зостатися при кафедрі. Тепер я готуюся до антипатичного мені магістерського правничого іспиту – і через свою бездарність, мабуть, блискуче складу його. Рівночасно пишу дисертацію на тему, яку мені порадив мій професор: «Закони про спадщину в старомосковському праві XV—XVII віку і в тодішніх народних поглядах». Тема ця – мені така цікава, як торішній сніг. Але, побачите, я – через свою шаблоновість і бездарність – знаю вже, що дуже добре напишу й обороню цю дисертацію... та й засяду на професорській кафедрі... і поважно викладатиму студентам тую науку, до якої сам ставлюся з презирством!.. «Закони про спадщину»... це що ж таке? Це – вияснення того питання, як треба поділити поміж спадкоємцями подерті штани... господи, господи!.. Невже нас, проти нашої волі, ще мало давить буденщина, щоб я і в своїй духовній праці не хотів од неї одірватися?! Адже й без того всяка буденщина насильно вдирається в наше життя, буденні дрібниці силоміццю заїдають нас, од тих спірок про «подерті штани» і таке інше вже й так нікуди втекти не можна!.. В душі я радий був би, щоб міг хоч на хвилину забутися про щоденну мізерію й дріб’язки; радніший був би одірватися од неї, одірватися од усяких таких банальностей життя, як діленина тощо... Се в душі, в теорії. А на ділі, в практиці – от бачите, що роблю! Сам, добровільно, без чужого примусу, обібрав собі спеціальність – виясняти, як треба ділити подерті штани!.. І для кого виясняти! Адже кому треба буває ті штани ділити? Саме таким людям, яких я зневажаю з цілого серця!..
– То киньте таку нелюбу спеціальність! – зачудувався Лаговський. – Змініть її на таку, котра вам до вподоби... на таку, що ви до неї здатні і прихильні.
– А котра спеціальність мені до вподоби? До котрої я здатний і прихильний?..
– Ну-у-у, Володимире Ростиславовичу! Чи мені це знати, чи вам?.. Може, прикладна математика, механіка...
– Ат! Нема такої спеціальності, щоб мені подобалася... Всі спеціальності – банальні, всі вони – нудні, всі нічого не варті... Ще юридична – ніби трохи цікавіша.
Лаговський задумався, але зараз пригадав, що й давніш, у Криму, і оце недавнечко, на пароплаві, Шмідт залюбки перегортав ліберальну часопись «Право» і, здається, щиро казав, що ця часопись просто аж будить його до боротьби проти сучасного несправедливого світового ладу і що він радий із своїх юридичних інтересів, бо вони дозволять йому свідомо дивитися на світ і на його суспільний лад... Він голосно нагадав це й Шмідтові.
– Може, я це й був казав, – похмуро одмовив той, – але тепер того не скажу. Бо сьогодні з самісінького ранку якась огида мене взяла до всяких життєвих тривог... До чого всі ті пориви, всі ті протести, всі ті невдоволення з сучасного ладу?.. Хіба не краще – втекти кудись геть од усяких «треволнений» і закопатися кудись у таке місце, де жодних ідей немає!.. Ат! – махнув він нарешті рукою. – Мізерія – ім’я мені, мізерія!
Несподіваний здогад разом просвітлив професора. Він притяг до себе Шмідтове обличчя і скількись разів ніжно й жалісно поцілував.
– Слухайте, дорогий мій Володимире, – шептав він, ла-скаючи його голову, – ах, вибачайте, що вас так коротко зву, але ж ви, мабуть, дозволите мені звати вас попросту Володимиром?.. Ну, то слухайте, дорогий мій, що' я вам скажу: вірте мені, що жодних серйозних розчарувань у вас немає і не повинно бути. Бо я тепер зрозумів, що з вами діється. Все те, що я чую од вас, це – кажучи вашими таки словами – tristitia omnis animalis post coitum. Але ж треба думати, що вчорашньої авантури у вас не буде вже знов ані сьогодні, ані взавтра, ані післявзавтрього... Так? Ну, то в такім разі... Тільки ж простіть, що я зараз торкнуся грубого й цинічного пункту... фізіологія каже: що із свого організму чоловік оддає жінці, те в нім фізіологічно поновлюється за три дні; а коли так, то... це якраз із вашого таки матеріалістичного погляду... повинен буде й ваш лихий настрій за три дні статися гарним... Ви вже вибачайте, що я вам плещу такі грубі тривіальності, – перепрошував він Володимира зовсім наївно та й по-дитячому дивлячись йому в вічі. – Але справді, якраз отаке враження я виніс із цілої нашої розмови; і думаю тепер, що ваш оцей настрій не може тягтися довго: він тимчасовий. Та ще от моя рада вам: ви вже й тепер своєю сповіддю на половину очистили свою душу, а...
– Еге ж, еге ж, очистив! – буркнув Володимир, перебиваючи його. – Тепер душа в мене стала така чистенька, наче недавнечко вичищена клозетна яма, що позбулася свого золотистого делікатного змісту і стоїть порожня і готова служити надалі своєму високому призначенню.
Лаговський розсміявся.
– Бодай вас! Чого тільки ви на себе не наклеплете! – лагідно дорікнув він. – А ви далі вже не поганьте себе знову: тікайте од зносин із жіноцтвом, то все й буде гаразд... Знаєте, що прийшло мені зараз на думку? Ми, люди, певне, скидаємося на отой молодий кущ зілля, що якось виріс отут на молу (він показав на зілля в розщелині поміж камінням): глядіть, зараз він – свіжий, зелений і буде таким, аж доки не дасть насіння; тоді – всихає, бо вся сила втрачена. Отак, мабуть, і чоловік: доки береже свою продуктивну силу та й не витрачає себе – доти він зостається свіжий, необезсиле-ний... Але простіть... Які наївні дурниці знов я плещу!..
Володимир помовчав, йому хотілося про щось звідоми-тися, але він не зважувався задля дражливої делікатності тієї речі.
– А скажіть, Негг Professor, – насмілився він нарешті, – ви... жінок таки не знаєте? Живете справді аскетом?
– Що ж тут дивного? – без манірності, зовсім природно й попросту сказав Лаговський. – Адже мені три чисниці до смерті. Я слабий, не до жінок мені... Знов же й науці своїй, сухій науці, я оддаюся так сильно, що всякі похоті мусять пропадати... Це, мабуть, усім відома річ. Чув я був колись із народних уст, що в жидівському талмуді точно визначено, скільки разів на тиждень, чи на місяць, чи на рік кожна жінка сміє не то щоб бажати, а попросту аж вимагати од свого чоловіка, щоб він неодмінно прийшов на ніч до неї; ну, так для купця – одна норма, для ремісника – знов друга і так далі, а вченому рабинові норма – один раз на рік, один-од-нісінький раз; і більше ніж один раз на рік рабинова жінка не сміє й добиватися законних подружніх любощів од свого чоловіка, коли він сам не схоче... Такий закон – навіть для здорового рабина... А для хоровитого – ну, тому жінок, очевидячки, не треба!..
– Ах, це я розумію, бо й сам помічав, що книжкою або розумовою роботою геть проганяються всякі сексуальні за-баги. Але ж ви не тільки вчений... ви ж і поет!
– То що?
– Ваші вірші – гарні пісні про кохання... Невже вони не мають реальної підстави?.. Та й узагалі це, здається, психологічний закон такий для кожної поетичної вдачі – мати собі даму серця, виспівувати радість од зустрічі з нею або горе од розлуки з нею. А ваша вдача – поетична.
– То ви думаєте, що кохати даму серця – це значить бажати грішних відносин із нею?! На вашу думку, кохання веде будь-що-будь до блудодійства! – згукнув професор аж обурений. – Ідеального, чистого кохання немає?!
– Я в ідеальне кохання не вірю та й завсіди був думав, що поети брешуть, коли про нього співають. Або роблять так, як Данте: виспівують Беатріче, а сплять із своєю правною подругою Джеммою.
– Ну, коли не вірите, то краще покиньмо цю розмову, – сухо сказав Лаговський, підводячися. – Та вже час іти додому.
– Але сидіть, сидіть! – придержав його Володимир. – Не сердьтеся на мене, бо це я свою власну погану мірку прикладаю до всіх. Я був колись страшенно закоханий, готовий був плазувати перед дамою свого серця, мов найпослідніший раб; я мучився, чому вона мене не любить, нудився, страждав гірше од усяких друкованих поетів... Тільки ж, пам’ятаю, ніколи мене не кидала одна гадка, одно бажання: зменшити віддаль між мною і дамою мого серця на мінус три вершки... Ет, поганець з мене, он що! – махнув він рукою. – Ви святий, а я поганець!
– Нащо ви клеплете на себе всячину? – сказав порушений, засоромлений Лаговський, притягуючи Володимирову голову до себе на груди. – Хіба ж я не бачу, що ви не такий, як кажете про себе, а попросту хочеться вам себе сьогодні бичувати? Бідний хлопче мій!
Він ще дужче пригорнув його голову до себе та й обцілував її... Потім вони підвелися й пішли з молу.
«Чудний отой народ – поети! – думав собі Володимир, ідучи поруч професора і скоса дивлячись на його бліде, виснажене обличчя, що задумливо гляділо на гарне Туапсе. – Невже я себе не знаю, а він мене знає? Невже я справді такий, яким він мене ідеалізує? Ох, недурно кажуть, що поети – брати божевільних... А подивіться на нього – от хто щасливий, так щасливий! Іде – та й жадібно вдихує в себе повітря, аж п’є його, і нюхає його, і задушується з поетичного впою та захвату. Таки так: коли хто щасливий на світі, так то, запевне, він!.. Слабий, хоровитий, на ладан дише – а душа його життєвою гармонією тішиться щонайповнішою, бо має він для життя свої виразні, свідомі завдання... свідомі, органічно відчуті... не знає жодних рефлексій та душевних дисонансів. На здоров’я занепадає він аж так, що смерть не сьогодні-взавтра вирве його, мабуть, геть із сього світу, але дивіться: поки що він весь щасливо сполучений із світовим життям... зв’язаний із життям і з цим світом органічно, кожним своїм фібром, кожним почуванням, кожним наміром, думкою і вчинком,
бо не почуває себе зайвою людиною на світі... А я?.. Між мною і життям – самісінька дисгармонія!..»
А Лаговський, що справді дорогою впивав у себе й гарне морське повітря і чудову красу кавказької природи і взагалі почував себе зараз дуже до ладу, йшов та думав про те, яка гарна людина з отого Володимира та наскільки Володимир переважає його морально. Через свою сповідь, через усі ті гріхи, які, – думав професор, – Володимир навмисне на себе наклепав, піднісся Володимир у професорових очах на високий п’єдестал, мов яке божество, і професор радніший був служити тому своєму ідолові, мов вірний раб панові. Ранні дитячі літа Лаговського упливли самотою; од людей через свою убогість він і в гімназії і в університеті зазнав був чимало кривд і образ, взагалі нечасто бачив ласку; самотли-вий, він звичайно міг шукати розваги тільки в книжках, та в поезії, та в музиці; дуже рідко блиснув був йому промінь людської прихильності. Потім, несподівано для себе вибившись як стій на професорське становище, міг він душею суб’єктивно заспокоїтися тільки проти суспільних людських образ, які давніше були падали на нього часто; його плебейську амбіцію вже відтепер люди не кривдили, його поважали, нервам його стало легко; але самота, як гірко давила його передше, так гірко іноді давила й тепер, і зовсім до кінця її вигнати не могла ані наука, ані поезія... І от оце тепер приходить йому таке щастя: він більше вже не сам, у нього є брат, та й який брат! Людина, що такої ідеальної нема й на світі – така людина, що сам він не вартий «отреши-ти ремень сапогу ея»...
Генеральша сиділа в своїй світлиці й переглядала якусь «смету», що їй написала для її «участка» туапсинська будівельна комісія, коли це увійшли Володимир та Лаговськй. Володимир сів на стільчику, трохи підтомлений з ходіння по сонцю, а професор став позаду нього та й, зіпершися ліктями на його плечі, мов на поручата, притиснувся своєю щокою до його голови. Потім він підійшов до генеральші, що бачив у ній тепер втілену добрість, і, нічого не кажучи, підніс і притулив до своїх губів її руку; вона тихо поголубила його по голові. Потім Лаговський знов пішов до сидячого Володимира і, щасливий, сперся ліктями об його плечі.
«Що за мила дитина отой Лаговський!» – думала генеральша, з лагідним осміхом дивлячись на нього й на свого сина.
«Поет!» – міркував Володимир, почуваючи теплу професорову щоку коло свого виска.
А щасливий Лаговський думав собі: «В Гетевому «Фаус-тові» єсть в одному місці питання: Kannst du dem Augenblic-ke sagen: Verweile doch! Du bist so schon16! Ну, я для себе смію гордовито перевернути цей вірш інакше: Ich kann dem Au-genblicke sagen: Verweile doch! Du bist so shon17... Постій, хвилино, ти – така прекрасна!
VIII
Трохи обговтавшись та обглядівшись у Туапсе за два дні свого побуту, і професор, і Володимир засіли кожен до своєї повсякчасної роботи. Професор писав для Академії наук рецензію на одну математичну розвідку, що прислана була на премію, і багацько порався коло всяких інтегральних вичи-слювань, а Володимир копався в «Судебнику царя Івана III» та в «Уложенії царя Олексія Михайловича». За роботою розмовляти їм доводилося мало, а втім Лаговський помічав, що Володимир іще смутний і не має великої охоти розбалакуватися.
На четвертий день після того, як вони були сиділи на молу, їм захотілося піти зоглядіти дуже гарну на краєвиди шосейну бруковану дорогу, що йде з Туапсе повздовж морського берега, роблячи зигзаги серед прибережних гір, – іде вона на північ, до Новоросійська. Сонце ще не вечоріло і сильно припікало, та за прохолодною бризою, себто вітрецем, що подихав з моря, йти було неважко. Там і сям, серед битого шосейного шляху, на сонці грілися жовті гадюки і, зачувши тупіт од ніг наших пішоходців, із шелестом тікали з битого шляху набік, поміж темну лісову непроглядну гущавину; а вже ж туди ніхто не міг би продертися за ними крізь шпалерну стіну велетенських товстенних ліан, завгрубшки з людську руку, які міцно пообпліталися навкруг деревних стовбурів і суків і перекидалися з одного дерева на друге; а де не видно було ліан, там густо-густо повився на деревах плющ та позаростав усе волохатий сивий ломоніс-клематіс і непролазний, дуже чіпкий і колючий paliurus aculeatus, трохи схожий начебто із акацією; по-тутешньому він зветься «держидерево». Колись давніше отаких гущавин тут не було, ще тоді як жили тут черкеси-шапсуги; тоді були тут славні сади, та городи, виноградники; бо Черкещина вела жваву торгівлю і садовиною з Туреччиною, що присилала в черкеські порти безліч торгових кораблів та фелюк; але тепер, за чверть століття, відколи Кавказьке побережжя спустіло, воно геть позаростало буйною могутньою порослю та й нагадувало непроглядні дівичі ліси та пущі Південної Америки; тепер важко навіть хоч трохи розпізнати які-небудь сліди од колишньої дуже високої хліборобської культури, що цвіла тутечки. Нікого з людей на шляху не зустрівалося, бо яких-небудь новітніх осад та колоній замість покинутих черкеських аулів іще тут обмаль. З гущавини часом чути було рохкання: десь поблизу бродив дикий вепр.
Коли шлях піднімався на гору, то зліва внизу раз у раз з-посеред зелених дерев блищало перед нашими пішоходцями море; справа внизу одкривалися чудові долини, а за ними маячіли вкриті лісом гори, наче велетенські зелені смушеві кучеряві шапки. В обох панків на душі настав гарний настрій. Професор радніший був би мовчати та тільки любуватися на ту прекрасну дівичу природу, але Володимирові хотілося балакати, і він щебетав про абищо. Дуже часто він розповідав Лаговському цікаві, на його думку, юридичні випадки, які він познаходив у «Судебнику Івана III», які торкалися поділу спадщини. Лаговський з увічливості слухав його привітно, але не хотячи згадував собі не дуже давні власні слова Володимирові: «Ділять подерті штани». А мрійлива його думка сама собою линула кудись у надхмарну височінь або ген-ген за синє море. В усякім разі він був радий, що Володимирова похмурість пропала.
Несподівано Володимирова розмова звернулася на цікавішу тему. Вони саме були спинилися, щоб посидіти коло одного джерела під навислими скелями. Ті скелі були, як узагалі на прибережній Закавкажчині, з ламкого каміння, що зветься тріскун.
– Гранітів, як у Криму або в Фінляндії, тут щось не видко, – зауважив Володимир. – Ах, про Фінляндію... В останньому числі «Права» є страшні звістки про нові утиски й самоправства нашого правительства в Фінляндії.
Він з гарячим обуренням зачав розповідати Лаговському факти. А той, хоч йому лікарі задля нервів рішуче заборонили інтересуватися політикою, ба навіть читати щоденні часописи, зачав жадібно його слухати і обурювався ще більше, ніж Володимир. Нарешті, задихаючись од гніву, він крикнув:
– І коли фінляндці додумаються та й уб’ють російського генерал-губернатора? Один-однісінький є лік проти всіх тих бюрократичних виродків: терор! Проти «августейших», «самодержавних» бюрократів нехай працює й воюється «августейший, самодержавний» динаміт!
– Ого, пане професоре! – здивувався Володимир. – Щоправда, сам я, як і всі благополучні російські громадяни, нічогісінько не маю проти терору. Нехай гинуть бюрократи всякими способами... особливо, коли не сам я, але інші люди вбиватимуть їх і рискуватимуть собою... Тільки ж для мене це великий сюрприз – чути цеє саме з ваших уст. А хіба ви забули, як ви в Криму були хвалилися мені, що вам байдуже до політики і що ви хочете знати тільки чисту науку та чисту поезію? Звідки ж тепер такий радикалізм?
Лаговський, заклопотаний, заходився був докладно пояснювати своєму молодому приятелеві, що політичні пересвідчення – це одна річ, а активна політика та агітація – це друга річ, і що хоч утікати од політики він мусить, та робить це тільки через свою хоробу, але ж зовсім викоренити свої органічні політичні симпатії і антипатії він не може. Підступив він до цієї теми здалека, бо хотів її вияснити якнайширше, а Володимир знов не хотів розуміти, що то за політичні пересвідчення, які активно не виявляються, а тільки десь платонічно ховаються. Розпочалася спірка, Володимир незвичайно захопився всією тою розмовою та й доводив, що кожна поступова людина повинна чинити щось рішуче, а не обмежуватися голими та ще й потайними пересвідченнями, – коли це несподівано зачулося кінське тупотіння та й з-поза скелі виїхало двоє кавказців-верхівців, а з ними жінка, теж верхи. В усіх трьох були горді й вродливі обличчя – не ті за-смаглені й дикі обличчя, які бувають, приміром, у грузинів. Ні, лиця в цих гордих людей були делікатно білі, аристократично білі, навіть трошки бліді, з дуже тонкими рисами, чисто європейського, інтелігентного типу. Це були нащадки тисячолітніх кавказьких піратів – черкеси-шапсуги з недалекого новітнього аулу Георгіївського, де російське правительство поосаджувало трохи чи не всіх тих нечисленних шапсугів, котрі не схотіли йти з рідного краю в Туреччину. Вони прямували тепер до Туапсе.
На Кавказі воду з гірських річок та течій не п’ють, бо бояться захопити болотну пропасницю; але просто з джерел пити можна. Шапсуги на часину злізли з коней, підійшли до джерела, де сиділи Лаговський з Володимиром і перебили їм розмову. Ті розбалакалися з ними, потім прохали їх вимовити по-черкеськи, чудувалися з численних трудних звуків шапсузької мови, де часом важко буває одрізнити приміром х, ш та с; бо от «дочка» буде по-шапсузьки щось середнє між хіпхахун, сіпсасун і шіпшашун «кінь» – не знати, чи шы, чи хы, чи сы; «100» – чи шшон, чи ссон, чи хьхон.
З дальших розпитувань виявилося, що «2» буде по-шапсузь-кому щось середнє між тку і т’у, а «7» – зветься по-шапсу-зьки таким словом, де чується звук середній між л і р: ніби блон, ніби брон, та ще й з гугнивим н на кінці слова, на лад французького носового п. Чи єсть яка неоднаковість поміж «4» та «10», того ані професор, ані Володимир спершу довго не могли пізнати, аж доки розібрали, що «4» – то буде mvoH, а «10» – псо", з дуже твердим с. Черкеси охоче з легким усміхом вимовляли перед ними всі оті круті слова; часом злегка сміялися, коли ті не могли вимовити їх за ними.
