Текст книги "Андрій Лаговський"
Автор книги: Агатангел Кримський
сообщить о нарушении
Текущая страница: 16 (всего у книги 20 страниц)
– Ви ж їх не знаєте, – несміливо перебив художницю професор.
– Я та не знаю?! Та я їх знаю, мовляли, і сирих, і печених, і варених. Егоїсти – от вони хто! Егоїзм – ото їхня найхарактерніша прикмета... Я їх здавна знаю. Візьміть хоч батьків, – ну, чи думали вони коли-небудь про громадянські ідеали? Ніколи! На суспільне почуття в них якась атрофія. Суспільність і їхня сім’я – це ніби два ворожі табори. Коли в них єсть які ідеали, то хіба генеральські: вибилися в генеральство, то хотять із себе вдати справжніх генералів і хиляться до тих, хто значніший та багатший...
Лаговський згадав Корзову, і йому ніяково зробилося.
– Або візьміть синів, отих ваших колишніх приятелів... Молодші вони, свіжіші, ніж батьки, – це правда; та нічого цікавого і в них нема. Про ваші відносини до них я б сказала, що ви були для них за доброго, безплатного гувернера... Не спортеся, не спортеся! Це воно було іменно так – я ж у Туапсе розгляділа це, хоч і здалека, та розгляділа добре! Ви, було, балакаєте на всякі теми, вони вас слухають – і ви самі себе слухаєте і робите собі ілюзію, ніби ви з ними балакаєте... Ні, не з ними – із самим собою!.. І чи любили вони вас щиро? Чи давали вам щось у душевній сфері?
– Вони мене дуже любили!
– Оті егоїсти – вас дуже любили?! Ат!.. Я їх з дитячих літ пам’ятаю, та й знаю, що в них душа й чуття – холодніші, як ніс у собаки. Щоправда, вони охоче, як мухи на мед, кидаються на нову людину і люблять бути з нею, доки вона балакуча, й жартівлива, і – одно слово – «інтересна»; але без жалю одвернуться, коли тая людина забажає не їх тішити, а вимагатиме од них співчутливого слова для себе самої... Може, і з вами отаке саме в них скоїлося, Андрію Йвановичу?
І Петрова допитливо подивилася на Лаговського. Той, щоб виминути точної, простої одповіді, перебив її:
– Вони мені дуже багато добра вчинили.
– Ах, Андрію Йвановичу!.. Не забувайтеся того, що каже Гете про «доброчинців». Він каже: «Доброчинці – це здебільша люди, які думають, що за одно гірчичне зерно вони сміють позбавити всіх прав тую людину, котрій вони вчинили добро». Чи й Шмідти не такі?
Лаговський знов викрутивсь од відповіді на ці художни-чині слова та й швиденько повернув розмову на інакший бік.
– Ви взагалі про Шмідтів несправедливо судите. Вони й направду дуже освічені парубки, люблять науку, мистецтво, поезію, музику. Це не звичайні собі хлопці, яких є на світі тисячі, а таки екстраординарні.
– Не екстраординарніші, ніж кожен інтелігент у столиці!.. Не екстраординарніші!.. А вже ж душею – то, кажу, черственькі і, нема чого казати, вам вони не рівні... Та й ще зависть мають супроти всіх тих, хто талановитіший, ніж вони... і тікають од таких. Хіба ж ви ніколи не задумувалися над тим, чому коло них так мало є цікавих знайомих, а крутиться самісінька сіра буденщина? Це тому, що серед сіреньких людей вони здаються вищі та й першенствують; а талановитих – бояться і, щоб не було з ними конкуренції, їх оминають... От тільки вас – ну, нема де правди діти: вони трохи таки полюбили були, а знаєте чому? Бо хоч ви значно талановитіші й кращі, ніж кожен із них, та ви побожно схилялися перед ними і щиро вірили... або силувалися вірити, що ви геть нижчі од них... Та й вам вони, мабуть, трошки заздрили... принаймні Володимир Ростиславович... От, хто мені страх не до вподоби – так він: отой справжній Кит Китич, Бардадим Іванович!.. Братики в нього так собі, простесенькі егоїсти, а це – смердюча блощиця...
– Не кажіть так, Ганно Володимирівно! – тихим, благальним голосом вимовив професор. – Єсть у Володимира декотрі свої вади, тільки ж вони – наче купка сміття, під якою схована дорогая, чудовая перлина.
– Андрію Йвановичу!! Боюся за вас, що коли ви зовсім не одвертатимете носа од людського сміття, то звикнете нікуди не ходити по перли, інакше як на смітник; а де сміття не буде, там і перел не сподіватиметеся знайти... Глядіть, щоб цього з вами не сталося!.. А втім, Володимир у їхній сім’ї не виродок, він природний продукт їхньої хатньої ат-мосфери... До речі: чи пам’ятаєте ви історію з отим бідним народним учителем на Кавказі? Там, у Туапсе, ви не захотіли були дослухати її од мене; а вона кидає яскраве світло на ваших Шмідтів. Хочете тепер дочути?
257
– Ні, ні! – з болем залопотів професор, затулюючи вуха. – Єсть на світі святощі, яких торкатися не можна. Мої почування до Шмідтів – то святощі.
Петрова, здивована, погляділа на нього, не знаючи, чи кривдитися з його слів, чи сміятися з них. Вона вибрала друге:
– Hochgeehrter Herr Professor1! – комічно вимовила вона. – Це ж сміхота – отой ваш фетишизм, ваші «святощі»!.. Кому-кому, а вам не завадило б пам’ятати слова Макса Штір-нера... знаєте? того, що поклав підвалину доктрині про індивідуалістичний анархізм: «Коли святі дари наводять на тебе страх, проковтни їх, перетрави-перевари та й станешся вільним од них». А вже ж ваші Шмідти для вас навіть не святі дари... Чом же ви, замість слухати факти, немічно затулю-єте вуха, як мале хлоп’я?
Та Лаговський не захотів її слухати. Він швидше попрощався з Петровою.
Далі він пішов, сів на бульварі та міркував: «Вона не любить Шмідтів, через те не може їх зрозуміти, не може скласти їм ціну... Але покладімо навіть, що слова її про мене та про Шмідтів – справедливі. Нехай буде реальна правда, реальний факт, ніби я – талановитіший од Шмідтів; нехай вони мені не рівня, а я вищий од них... то що ж з усього того?.. Хіба моїй душі стане легше з того факту? Реальна правда казатиме одно, а серце моє каже мені іншу річ і не дозволяє мені втихомиритися без них і чутися щасливим без них... Бо я тих людей люблю... і хоч би хто вони були, вони мені – найкращі люди з цілого світу. Вільгельм Майстер каже: «Коли чоловік має чисто все те, що всі люди вважають за щастя, а не стає йому дрібнички, якої ніхто інший собі й не бажає, але яка, на його думку, важніша над усе, то той чоловік – найнещасливіша в світі людина...» Отож вас мені й не стає, дорогі мої! Вас!.. Може, для других людей ви й не цікаві і не потрібні, та мені – вас, самих вас треба!.. Бо вас я люблю... А через що люблю, не знаю, й не скажу... і ніхто мені цього, мабуть, не скаже!..»
І в голові професоровій сам собою перебіг вірш:
І краси в тобі нема,
І душі я не хвалю,
І не любиш ти мене, —
За що ж я тебе люблю?
Ах, назавсіди одна Буде відповідь моя:
Се – тому, що ти єсть ти:
Се – тому, що я єсть я.
«Так! Таки-так! «Се – тому, що ти єсть ти, се – тому, що я єсть я...» І через те нема мені спокою, забуття й щастя... Щастя було тільки з вами!..»
Лаговський згадав, що в нього єсть пам’ятка із щасливого туапсинського життя – фотографічна група з любительського апарата «Кодака», що сфотографував її влітку Володимир. На тій групі приязно сидять коло моря професор, Аполлон і Костянтин.
Він пішов з бульвару додому, взяв зараз заніс того маленького любительського знімка до доброго фотографа, щоб той збільшив фотографію аж до кабінетного розміру та зробив на артистичний лад три відбитки.
За скількись днів карточки були готові. Лаговський приніс їх од фотографа додому і довго дививсь на групу. Очі горіли сухими слізьми, не плакали... Далі він вибрав дві фотографії, для Аполлона одну і для Костянтина одну, і написав на кожній:
Я бачив любий сон: Кавказ... Лісисті гори...
Над морем сидимо – приятелі та я...
Чудова літня ніч... Ми дивимось на зорі...
І люблять всі мене, мов рідная сім’я.
Прокинувся... Я де?! – В Московщині нидію!
Туман... Мороз і сніг... Для всіх я тут чужий...
Та я не проклену мій сон, коротку мрію:
То щастя був момент, безмірно чарівний!
І одіслав карточки поштою до двох братів – Шмідтів. Вони, як здобули його присилку, то наче щось теплеє заворушилося в їхніх душах.
– Бідний він! – сказав молодший Костянтин.
– Справді бідолаха! – згодився й Аполлон. – Ну, та що ж робити: сам собі винен... Або краще сказати: його егоїзм усьому винен. Бо хоч що кажи, а егоїст із нього чималенький...
Потім фотографії, що прислав Лаговський, були сховані. А тоді на якийсь час про Лаговського знов призабули.
Він же знов, як одіслав до братів дві їхні групові карточки, то залишену для себе третю взяв заправив у рамку, повісив на стінці коло столу і, сівши в фотелю, задивився на тую фотографічну трійцю та й довго глядів. І з полегкістю прошепотів:
Та я не проклену той сон, минутну мрію:
То щастя був момент, безмірно чарівний...
Далі підвівсь із фотелі... Дістав він із сховку засохлий туапсинський вінок з криптомерій та рож і повісив на рамку, щоб група виглядала з вікна, як із гірлянди.
Саме тоді заходило зимове сонце і кидало крізь вікно свій останній промінь на стіну з тією фотографічною групою. Є забобон, що коли людина впіймає найостанніший, що вже гасне, промінь сонця та встигне під той момент чогось собі щиро забажати, то таке щире бажання повинно збутися; цей забобон іде, мабуть, з поганських часів сонячного культу, коли вірили, що бог-сонце найкраще має затямити те людське благання, яке чує аж на послідку, перед розставанням. Отже ж раптом, несподіваною блискавкою пригадалося Лаговському це повір’я.
І от, дивлячись, як коротшав, пригасав і щезав промінчик, і жадібно поспішаючи використати останню безповоротну хвилину, він, отой професор університету, архіінтелі-гентна й освічена людина, син скептичного кінця XIX віку, зашепотів з одчайною, глибоко душевною, щиро поганською вірою, напружуючи все своє хотіння: «Забудьтеся Шмідти!.. Забудьтеся й не згадуйтеся мені! Боже-сонце! Зглянься на мене та й нашли на мене забуття!!»
Проміння згасло, а професор, розслаблений через нервове зворушення й трату вольової енергії, німо дивився на червоний, жовтогарячий іще обрій та й приказував пошепки те саме й те саме: «забудьтеся й не згадуйтеся!», аж доки горизонт почорнів.
Чи він направду вірив, що сонце може почути його молитву?
А вірив... принаймні вірив він цьому за тієї малесенької хвилини, яку треба було використати негайно, без скептичних міркувань, нашвидкуруч, бо промінь моментально готовий був згаснути.
Вірив!
X
«Tempus omnibus medetur». – «Все погоїть час». Цю латинську приказку пам’ятав і Лаговський.
«Звичайно буває діло так, що найпершу, ще невеличку полегкість проти свого душевного болю людина почуває так-що на день десятий, – теоретизував Лаговський, пригадуючи те, що знав із давнішого досвіду. – Потім знов, за місяць, уже як переминуть усі чотири місячні квадри, біль у серці перестає бути неодчіпним і не так уже пече. Ще збі-жить півроку – і болюча нудьга находить на людину вже зрідка. А за рік, як перейдуть усі чотири пори року та й уся природа геть поновиться, людина сміє вже сказати, що од-зволилася од нудьги і забула про всяку свою втрату...»
І він поклав: терпляче чекати, доки час усе загоїть.
Та Лаговському поталанило знайти собі лік трохи швидше, ніж він був сподівавсь.
Зайшов він до одного букініста, в його куцу книгареньку, і, розглядаючи всякі старі книжки, накопичені на стійці-ляді, взяв у руки одну товсту книгу. Це був п’ятий том аскетичних писань святого Охріма Сірійця, «иже во святых отца нашего Ефрема Сирина». Навмання професор розгорнув книгу і... натрапив на таку поетичну похвалу самітному життю:
«Доки дикий звір самотою в пустці живе, не знає він батога людського та пужална. Доки дикі кози в горах держаться, не хиляться вони перед тим, хто забажає їх обстригти.
Вважай на дикого осла-онагра в степу: ніхто йому не сідає на хребет. Подивися на сарну в пустелі: ніхто не скубе її волосінь.
Глянь на оленів, що на верхогір’ю: не підпадуть вони під ярмо. Вважай і на вовка: не їстиме він одваженого та одмі-ряного оброку.
Глянь-но на куропатву, що по ямках та щілинах тулиться: не з мірки їсть вона зерно. Та й на дикого барана подивися: чому він не піде до людських осель?
Лев, доки в пустелі, це – пан собі, і все йому єсть. А чи бачив ти лева в городах, у звіринцях? Навдивовижу він людям і на глум!
Нехай-но орел зів’є собі гніздо над хатою – осліпне з диму! Коли дикий онагр або сарна заблукають до людських домівок – горе їм!
Як зійде олень з гір до чередників на діл, позбудеться чудового вінця на голові своїй. Дикого барана оточать брехливі собаки і обшматують йому рунисту шкуру. Попаде куропатва в людську сіть, не пожаліють ловці гарного її пір’ячка.
Дивись же на диких звірів та й біжи в степи та пустки. Не кидай гірських вертепів та скалистих печер, щоб поховані там мертві, трупи, не були щасливіші за тебе!..»
Весь захоплений несподіваною поезією цих рядків, які так жваво промовили тепер йому до серця, Лаговський закупив у букініста всі писання того святого Сірійця Єфрема та ще прикупив і інших стародавніх аскетів: єгипетського авву Ісаію, Ісаака Ніневійця тощо. І з того самого дня з невимовним, жагучим інтересом заходивсь читати свої придбання.
Нема де правди діти, декотрі християнські спеціальності спершу його вражали дуже прикро: приміром, його, монотеїста, різко шокирували молитви до «трійці», до «богоро-диці»; або, знов, йому було аж кумедно читати виступи проти «диявола», що чатує коло людської думки та спокушає душу.
Та незабаром він несвідомо надумав для себе ілюзію, щоб замазувати перед самим собою всякі такі «недоладності», наче їх і нема там у книзі. Бо от, стрічаючи очима в книзі надруковане буквами чорним по білому слово «трійця», Лаговський читав собі ті букви наче ієрогліфічну ідеограму і вимовляв не «трійця», а «Бог», «Боже». Так само, насилуючи всякий контекст, заміняв він і якесь речення: «Поможе мені Богородиця» на «Поможе мені Бог». Де було надруковано: «Спокушає мене диявол», – там Лаговський читав для себе: «Надходять на мене спомини про минуле щастя» і т. ін., – і під тим «минулим щастям» він з глухою несвідомістю розумів здебільша сім’ю Шмідтів.
Таким чином, через усякі такі викрути, все спеціально християнське, догматичне, що було в Єфрема Сірійця та інших подвижників, одсувалося в професоровім читанні на задній план, а натомість картинно поставали перед ним величні постаті сірійських та єгипетських аскетів, монотеїстів, на поетичному фоні палючої, безводної, скалисто пісо-чаної пустелі... Вже сама назва: «Сірія» або «Єгипет», «Ні-тра», «Сінай», «Ніневія» дихають поезією. А тут ще малювалася перед Лаговським чудова пальмова оаза серед безкрайого гарячого кам’янисто-піскуватого моря – оаза, куди анахорет на часинку заходить, щоб напитися води з живого джерела, і звідти знов іде в свою безводну пустелю – плести пальмові рядна та кошики та думати про безконечного... виганяти з себе нечисту людську натуру, щоб наблизитися до натури божества... Настає південна ніч... екзотична ніч з морем ярких зір на небі... Десь ревуть леви... Гаряча ніч... душно... та от перед світом подихнув свіжий вітрець, і сходить сонце... На високій, недосяжній скалистій вершині закричав цар-орел...
Обновилась, яко орля,
Юность мого серця.
Розпустила душа крила.
Пісня ллється, ллється.
Самітним життям по тих безлюдних пустелях анахорети Сирії та Єгипту загартовують і свою душу й тіло і навнають-ся володіти собою, не бути сліпим знаряддям своїх «нервів». Потім, уже геть загартовані, умудрені психологічним досвідом, вільні од рабства перед своєю плоттю і перед своїм індивідуалістичним «я», вони сміливо можуть і залишити свою безводну пустку та й, не боячись уже спокус світових, вертаються до людей, в людське товариство, щоб послужити людям, особливо ж бідакам-злидарям.
От таке малювала Лаговському його фантазія...
Нічогісінько спільного з теперішніми прозаїчними чен-цями-монахами, що сидять по всяких лаврах та монастирях та моляться до тисячі дрібних божків, яких вони звуть «угодниками», Лаговський у поетичних своїх сирійських та єгипетських анахоретах, звісно, недобачав, і він вважав би був за профанацію – рівняти давніх аскетів до теперішніх ченців. Бо на згадку про сучасного монаха асоціація ідей малювала йому щось дуже огидливе й комічне: якусь смішну фігурку, що лицемірно загрузла в усяких незрозумілих і нікому не потрібних догматичних дурницях і дрібницях і гадає, що коли вона їстиме пісну харч в акуратній точності по уставу та коли твердо віруватиме в filioque1 або одки-да-тиме filioque, то матиме право на царство небесне – на те царство, де ростиме рай з якимись смачними яблуками і, мабуть, чи не з печеними ковбасами... Такі ченці і їхні «архімандрити» (а вже ж і саме слово «архімандрити» дихало сміховинною комічністю) інакше й не пригадувалися Лаговському, як у парі з якоюсь глузливою побрехенькою про них боккаччіївського типу або типу, фабліо. І здавалося, що навіть дзвони в їхніх монастирях, котрі тонші – ті глумливо дренькотять-дріботять швидесенькими тонесенькими голосками:
К нам, к нам, к нам, к нам,
К нам, к нам, к нам, к нам,
К нам, к нам, сиротам! —
а великий монастирський дзвін товстим, грубим голосом повільно гуде:
Бууу-дем!.. бууу-дем!..
Не забуууу-дем!!!
Ні, ті Єфреми Сірійці – люди інакшого складу! їхній евдемонізм – інтелігентний евдемонізм... їхня етика – етика інтелігентної натури.
І Лаговський силувався сконцентрувати перед собою в систематичну теорію всі ті розкидані враження, які він виловлював з розкиданих писань Єфрема Сірійця. Чи тая система була справді система дійсного, історичного святого Єфрема Сіріна, чи, може, то були суб’єктивні ліричні fanta-isies impromptues1 самого професора поета Лаговського «на теми з Єфрема Сіріна» – Лаговський над тим і не задумувавсь. Він тільки тямив, що всі оті свої ідеї, та враження, та настрої він чи так чи сяк вичитав із Єфрема, а вже ж більше нізвідки.
«Чи має право людина на щастя? – питався св. Єфрем крізь призму Лаговського. – Має. Тільки треба свідомо зрозуміти, у чому щастя.
Щоб бути щасливим, треба мати волю духа, треба бути паном над собою, а не рабом своїм, – казав Лаговському св. Єфрем далі.
А рабом буває людина з багатьох причин. Пнеться людина до багатства – то вона раб багатства, раб грошей. Буває рабство і перед їжею, перед розкошами світовими. Ще гірше рабство – честолюбивість та славолюбивість, рабство перед думкою інших, перед думкою певного гуртка людей. А вже ж найнещасливіше й найбільш нестерпуче рабство – то кохання, або любов не до всіх, а до одної-двох-трьох вибраних осіб. Така любов навіть розум наш крутить: вона не дає нам логічно любити всіх людей однаково, але засліплює наші очі, концентруючи нашу прихильність на одній чи декількох окремих особах, марно ідеалізує їх і надає їм такі нереальні ознаки, яких і нема в них і не було ніколи. А що найгірше – така любов напроваджує всі наші заходи тільки на одну точку: здобути обопільну любов любимої жінки або здобути обопільну приязнь любимого чоловіка. Вже нащо велика неволя – пнутися до слави або до влади серед чималого гуртка людей, а ще більша неволя, ще тісніша клітка – ловити собі прихильність однієї людини...»
– Ах, святий Єфреме! Як я тебе розумію!! – шепотів Лаговський...
«А ще гірше, – казав Лаговському св. Єфрем далі, – ще гірше – якщо людина полюбить особу другого полу. Тоді до егоїстичної прихильності додається ще й сексуальна мерзота. Коли ще й були в індивідуальній прихильності якісь ідеальні, ніби святі ілюзії, то вони в сексуальних відносинах вкрай пропадають. Чиниться нечиста бридота... А далі надходить фізичне знесилення... з людини робиться якась викручена ганчірка... людина нудить світом... Розчарування...»
– Так, так!! – надпориваючись казав собі Лаговський. – Це щира твоя правда, Єфреме, яку я сам на собі спробував!.. Тільки ж ти позабувсь додати, що після того людина вже й боїться зостатися на самоті, а безпорадно чіпляється за інших, благає, щоб вони її пожаліли-полюби-ли, і попадається в щонайгіршу неволю... А якого ліку ти мені порадиш, щоб вигоїтися? Що може одзволити од такої неволі?
«Аскетизм! – на тисячі ладів музикально одповідав святий Єфрем Сірін Лаговському крізь чорні рядки своїх писань. – Аскетизм!..»
Правду кажучи, професорові ніколи не було дуже далеко од аскетичного життя: проста, вбога обстанова, проста бідна їжа, непоказний одяг, брак честолюбивості – це давно ввійшло було в його плоть і кров. Через те Єфремові проповіді, доки вони говорили проти рабства перед розкошами сьогосвітніми, були для професора мало цікаві; та він їх навіть попросту проминав, як не новину для себе, бо в цій царині його дух і так не був рабом. Гнітило його зовсім інакше рабство, йому треба було вбити тільки свій сердечний рабський біль, отой біль, що поставав з нудьги за сім’єю Шмідтів. Досі ніякими своїми логічними і навіть найлогічнішими міркуваннями визволитися з того болю ще не можна було – так чи не дасть рецепта й чисто практичної поради святий Єфрем Сірін?
І Лаговський знайшов тую емпіричну пораду, якої бажав. Радикальний рецепт був один: голод.
«Добровільний голод хоч і коли – то не завадить, – вичитував собі Лаговський з писань св. Єфрема. – Лікарів поспитайтеся – то й ті вам скажуть, що переповнений живіт є джерело всіх хороб. Поголодувати, з’їсти менше, ніж хотілося б, – це навіть для гігієни добре. А вже ж коли впаде духовна неміч, з ображеного самолюбства, чи з амбіції, чи з тілесних страстей (або з безталанної приязні! – додавав собі в дужках Лаговський pro domo sua1) – то треба зовсім покинути їсти: всякі страсті знищує голод».
Оця грубо матеріалістична порада найбільше заполонила фантазію Лаговського і зробилася для нього найлюбішим одкровенням. Всякі релігійні поривання Єфрема Сіріна, всякі зітхання за Богом – усе після того одійшло для читача на другорядний план. Зцілющою водою одтоді кропила душу Лаговському тільки ота матеріалістична, емпірична порада: голод.
Він зачав морити себе голодом, не їв, не пив, доки ставало сили, щоб терпіти. Як підходила південна пора і час для снідання – розвивалися шлункові соки, і живіт аж кричав їсти. Професор терпів. Далі соки ніби розпливалися десь по тілу, в організмі на чверть години почувався ніби легесенький пароксизм холодної пропасниці, а далі вже не хотілося їсти – аж доки не надходила пора обідняя. Тоді знов одбувався в організмі той самий болючий фізіологічний процес голодного страждання – і знов після того живіт утихомирювавсь. Іноді, щоб завдати собі більшої муки, професор з’їдав трохи солі – і після того мучив себе непиттям.
Як голод чи жадоба дуже сильно давалися взнаки, то професор дещо брав з’їдав чи випивав чаю, та небагато, щоб мук од голода не розганяти-таки. І серед тої ненастанної боротьби з фізичними муками од не'їдіння він зовсім добре відчував, що душевні болі розвіюються, нема охоти про них думати. На диво йому, і фізичне здоров’я його не руйнувалося з такого режиму, а ще ніби й ліпшало, міцнішало. Душевна свіжість, втішне визволення од в’їдливих спогадів родили з собою й тілесну свіжість.
XI
За тиждень такого аскетично голодного, але відрадісного життя одкривсь нарешті перед професором ще й той, інший елемент Єфремових писань, якого він досі й не цінував гаразд і наче навіть не завважав його досі: елемент чисто релігійний, екстатичний. Захотілося не тільки мати вільний дух і вільне серце, але й розмовляти з божеством; захотілося летіти душею до нього, захотілося з’єднатися з ним...
І Єфремові писання дуже ставали в пригоді професорові: одтоді ніколи ніяка поезія так багацько не говорила до серця йому, як екстатичні Єфремові молитви та його небесна лірика...
Перечитавши Єфрема Сіріна та інших аскетів Сходу християнського, Лаговський взявся за індійських аскетів буддійських, за перських дервішів-суфіїв. Перські писання він читав у перекладах німецьких та англійських. Ці, з їхнім чистим монотеїзмом чи, краще сказати, пантеїзмом, припали йому до душі найбільше; і, дивлячись на мудрі, закручені східні букви паралельного перського тексту, Лаговський радніший був прочитати суфіїв в оригіналі. Він довідавсь од філологів, що перська мова дуже легка, напрочуд легка і... заходивсь її вчити.
Перебігло отак три місяці, і Лаговський почував себе врівноваженим. Іноді він підходив до фотографічної групи, де був сфотографований укупі із Шмідтами, і довго-довго приглядався до неї і згадував кожного з колишніх приятелів, аж доки його обгортав меланхолійний сум. Але то вже був очевидний знак, що душа його була вільна од справжнього страждання, бо хто дійсно страждає, той пильно тікатиме од усякої згадки, а не стане сам собі її викликати...
Якось він, подивившись на групу, розгорнув суфійського поета Джалаледціна Румійського XIII століття та й натрапив на таку містичну поезію:
Раз навідався до любки парубчук.
Підійшов під двері милої: «Стук-стук»!
Чує голос він: «А хто там?» – Каже: «Я». —
«А, се ти?! То вся любов твоя – брехня!
Геть од мене, недоспілий ти, сирий!..
Підпечись в огні розлуки – та й доспій!
Аж розлука, може, виучить тебе:
В ній пізнаєш і мене ти, і себе».
Взяв пішов блукать по світу молодик
І паливсь огнем розлуки цілий рік;
Добре пікся і варився – та й вернувсь!..
Знов під двері до коханої поткнувсь.
Тихо грюкнув – та й од страху аж закляк,
Хоч давно усе обдумав, що і як.
Чує голос: «Хто там проситься сюди?»
Каже: «Любко!.. Під дверима – тільки ж «ти». —
«Якщо ти єсть тільки я, то входь-но «я»!
Двом же «я» тісна була б хатинонька моя.
Пхати в голку пару ниток – се чудно.
Ми ж пролізем, ми не двоє, ми – одно».
«Давнішими часами, якби я був зустрів таку поезію, я був би сказав собі, що парубчук – то я, а любка – сім’я Шмідтів, – подумав Лаговський. – Отже ж тепер у мене нема ніякої охоти розуміти цю поезію інакше, як містично. Любка – то він, всеєдиний».
Професор гортнув Джалаледдіна далі. Заманячив вірш: «Джемаді будем». Слово «джемаді» значить «кам’яний», «мінеральний»... Лаговському чогось пригадавсь раптом Володимир з його надто драстичною картиною про «фосфоричний дощ», з якого пішли на світ усі людці. І Лаговський сів та й переробив Джалаледцінів вірш на такий спосіб:
ОД ПОРОШИНКИ – ДО БОГА
Був колись час, що не був я душею:
Дрібкою фосфору був під землею.
Сипався, терся я геть по світах,
Та й опинився у батька в кістках.
Він мене вилляв: з любовним течінням —
Я з мінералу зробився насінням.
В череві матері став я рослиною...
Як народився – зробився звіриною.
Далі підріс я – і стався людець...
Чи ж я повірю, що це вже кінець?!
Ні! Як помру я, то буду літати:
З мене ізробиться янгол крилатий.
Тільки ж не хочу я й янголом бути:
Хочу ще й богом себе я почути.
Бог – океан, я – одна із краплин.
З ним я зіллюся – та й стану един!
– З ним я зіллюся та й стану єдин! – тихо сказав собі він знов. І страшенно забажалося Лаговському зіллятися з тим усеєдиним не аж після смерті, ба зараз. Одкинувшись головою на спинку фотелі, він екстатично простяг угору руки і пнувсь усім серцем, і всією думкою, і всім хотінням до всеєдиного. І занімів-заціпенів у такій-о позі. Коли це як стій у голові і в очах йому закрутилося; він стратив пам’ять, притомність і – в п’янім сні – полинув-понісся кудись у височінь. Що він там побачив, він після не міг собі розказати: знав тільки, що був разом із усеєдиним, і що крапля на момент розпливлася в океані, і що це було аж жахливо солодка хвилина, може, навіть аж до цинізму солодка хвилина...
Цей екстатичний пароксизм стався переломною кризою у житті Лаговського. По нім надійшла начебто якась невеличка реакція проти надмірного нервового напруження. Після того хоч професор і не одкинувся ще од аскетичного життя до останку, та воно сталося в нього більше-менше нормальне, без болючих спроб над своїм тілом і над своїм «я», без тих надмірних голодних і містичних ексцесів, які траплялися досі. І всеньке його життя ввіходило потроху в своє звичайне русло. Пішла рівна, спокійна вчена праця в самітному затишку кабінету, пішли щоденні піші прогулян-ня по тихих, нелюдних переулках Москви або виїзди на санях у зимові замерзлі підмосковські ліси, вкриті снігом та інеєм. На душі держалася ще якась меланхолія, та не тая безнадійна, тупа меланхолія, що нищить душу й серце, але вдумлива, відрадісна, лагідна меланхолія, з якої хочеться щиро молитися.
Лаговський завжди був держав себе тихим, скромним, незамітним, сіреньким чолов’ягою. Тепер він набрався ще «тихішої» думки про свою особу. І навіть коли виходив він на кафедру читати лекцію, то йому аж дивно бувало, що він повинен говорити звідти підвищеним, гучним, авторитетним професорським голосом, а не ховатися десь мовчки в куток, поза кафедру.
XII
Мало що не рік минув, відколи Лаговський розійшовся із Шмідтами.
Несподівано зайшов до професора наймолодший брат – Костянтин.
Старим своїм звичаєм він підійшов, дав себе поцілувати в голову та й, ніби нічого, забалакав:
– У вас були вірші Бодлера й Верлена. Мені вони потрібні. Хотів був їх виписати з Парижа, а цензура не пускає. Зайшов до вас – попрохати вашого примірника.
Лаговський добряче дививсь на Костянтина. І любо йому було дивитися на свого колишнього приятеля, і чудно було, і смутно ставало, навіщо він прийшов і перебив йому душевну його тишу.
– Що це за віночок, Андрію Ивановичу? – спитав Костянтин, зиркнувши оком на висячу фотографічну групу – себе, Аполлона та Лаговського в Туапсе, що навкруг заквітчана була сухим вінком із криптомерій.
– Це з тих криптомерій, що колись ви з Аполлоном нарвали мені в Туапсе, як поетові-лауреатові, – осміхаючися пояснив Андрій Іванович.– Пам’ятка про наше колишнє приятелювання...
І смуток зростав у його душі.
– От як! – з інтересом скрикнув Костянтин. – А мені здавалося, що ви повинні чинити так, як радить ваш улюблений поет Гейне:
Посохлі фіалки... Зажовклая стрічка...
Та локон, що пилом укривсь...
Наддерті записочки... Пам’ятки з того,
Чим тішилось серце колись.
Дивлюсь на ті пам’ятки знудженим оком Та й в коминок кидаю їх... —
отак я б голову був заставив, що ви на всякі пам’ятки про нас подивитеся «знудженим оком» і «в коминок вкинете їх»!
Лаговський мовчав. Дивно якось було йому говорити з Костянтином, наче з мерцем, що встав із могили. Йому здавалося навіть, ніби він тепер попросту спить і ніби вся балачка з Костянтином іде не наяву, а вві сні...
– Здорові були, Костянтине Ростиславовичу! – радісно привітав гостя слуга Федір, що вступив до хати. Федір був колись служив у Шмідтів і через те знав добре Костянтина.
– Доброго здоров’я й вам, Федоре! – прихильно хитнув головою Костянтин. – Ну, що? Як живуть ваш панич? Дуже багацько працюють і вдень і вночі?..
– Та, воно, працюють вони... працюють... – несміливо одказував Федір, – а от що зле: мало їдять... Трапляється день, що ані до снідання, ані до обіду не доторкнуться.
– Побіжіть-но на пошту, Федоре, та покупіть мені швидше марок, – перебив Федора професор, щоб не дати йому розбалакуватися на цю тему.
