Текст книги "Андрій Лаговський"
Автор книги: Агатангел Кримський
сообщить о нарушении
Текущая страница: 7 (всего у книги 20 страниц)
– Про озрійця? – комічно обурився Володимир. – Ні, ні! Про озрійця я був не парадокси казав, а реальну правду. Признаюся, що тоді, як спорився з вами, то був спорився ще тільки на злість вам; але оце, без вас, я ще раз уважно перечитав Гейневого «Der Asra» і зараз вам доведу з правничою пунктуальністю, що озрійця я розумію точно... Хто такі – оті озрійці?
– Хто? Звісно араби!
– Так... Ну, а тепер, хоч ви й не правник, розміркуйте: чи міг природний араб бути чиїмсь невільником за часів арабської імперії, за часів арабського халіфата?
– Ну, мабуть, не міг...
– Таки не міг, це я вже й дійсно знаю... Виходить, що тая Гейнева подія одбувалася вже тоді, як арабський халіфат занепав... себто після X віку... Це terminus a quo22... Та в Гейне єсть і точніша дата. Царівна в нього зветься Sultanstochter:
Taglich ging die wunderschone Sultanstochter2...
...Ну, а султани – відколи вони позаводилися на сході? Не пам’ятаєте?
– Вибачте... трохи призабув... Здається, після XI віку...
– Та вже ж! Бо султанський період – період панування турків... Арабин-озрієць міг бути невільником не інакше, як за пізніших, турецьких часів, себто за часів широко розвитого гаремного життя. А ходити по турецьких садах, стояти коло гаремних фонтанів, бувати серед жіноцтва, зустрічатися з турецькими царівнами – вже ж нікоторим чоловікам турки цього не дозволяють, хіба що євнухам. Чи так?
– Нехай і так, – згоджувався Лаговський, ще не зовсім догадуючись, до чого веде Володимир свою казуїстику.
– В такім разі вся Гейнева подія стає зовсім ясною, наче на долоні. Діло було в султанському гаремному саду, де всі невільники – євнухи. Але туди, через недогляд, попався не-вільник-озрієць, що не був євнухом.
Гаремна царівна, Sultanstochter, навіть і здумати собі не могла, щоб до гарему... – розумієте, до гарему!! міг затесатися незвалашений чоловік. Вона думала була, що й озрієць не хто, як євнух; а що всі євнухи народ гладкий, товстий, жирний, рум’яний, то вона здивувалася, чого це наш озрієць блідий та й аж сохне. Ну, захотіла розпитатися, що і як. То він їй: «Ба, я не євнух! А коли ти мені оддаси себе, то я аж замучу тебе своїм юнацьким коханням, бо я – озрієць, а оз-рійці, як пригорнуть жінку, то вже й випустити не хотять, ба навіть з такого кохання аж помирають...» Що далі було, Гейне не каже, та догадатися вже неважко: врадувана царівна, що, замкнута в гаремі, аж пропадала за мужчиною, кинулася озрійцеві в обійми... А озрієць, з любовної голодовки, мабуть, таки й помер на її грудях.
– Тю-тю!! – роззявив рота Лаговський. – Оце парадокс – так парадокс!! Ну, та й казуїст із вас!
Згодитися з Володимировим толкуванням Гейневої поезії він, очевидячки, не міг, але всі ті комічні доводи йому сподобалися через свою казуїстичну дотепність і ще ніби й солідну науковість. Він розлігся сміхом, аж спинитися не міг. Володимир весело поглядав на нього, бо бачив, що проти його жартівливої адвокатської казуїстики Лаговський не може вже нічого вдіяти.
– Тільки ж ви, поети, такий народ, що жодних доводів не послухаєте, – кепкував Володимир далі. – Ви – наче жіноцтво, що вислухають якийсь довід і скажуть: «Ваша щира правда, але мені здається інакше...» Я певний, що взавтра ви, сидячи коло моря, «там, де плещуть ясні води», знов співатимете втрьох із братами «Озрійця» і казатимете: «Це – платонічне кохання, бо нам так здається...»
Тут він помовчав. Потім знов забалакав.
– А ви, бачу, з братами швиденько порозумілися... або, як грубенько мовляють стрільці, миттю «знюхалися». Вибачайте мені за цю мою незвичайну, драстичну термінологію... Та я ж не поет, а цинік... Вони будуть вам добрі слухачі, не споритимуться, як я. Наша з вами приязнь, десь, певне, вже розпалася, а з братами у вас вийде чудове, поетичне, естетичне приятельське тріо, куди прозаїкам краще й не лізти...
Він говорив це трохи роздратованим і насмішливим тоном. Де була в нього іронія і де щирість, розібрати було не можна.
– Ваші брати – справді гарні і напрочуд поетичні люди, – тихенько вимовив Лаговський, з любов’ю дивлячись на Володимира, – але на вас я їх собі не проміняю. Та ви й талановитіші од них, а що ви од них старші й розумніші, то ви мені навіть ближчі; до того ж – ви нещасливі... Нехай собі з ваших братів – гарні люди і люблять вони мене, а ви нехай глузуєте з мене та й набріхуєте ще й на себе самого всякі страхіття – я, однаково, тільки одно почуваю: ви – мені найдорожчі за всіх людей на світі...
З цими словами професор схилився й притулився лицем до грудей напівлежачого Володимира і прихильно слухав, як у нього б’ється серце. Самолюбний осміх промайнув по губах у Володимира, і всякі непорозуміння поміж ним і професором миттю порозвівалися.
– Але ви мене таки дуже ідеалізуєте, – сказав він нарешті до професора. – Не хочу скривати од вас от чого: ото як ви були зовсім перейшли до братів, а мене покинули, то це мені було нелюбо. Я сидів собі збоку од вас, на лавці, і міркував і аналізував себе: через що мені стає прикро, коли ви од мене одкидаєтеся і звертаєте свою увагу на братів? «Може, я його дуже люблю? – міркував я про вас і одповідав собі: – Ні! Я егоїст і нікого не люблю, і мені нічиєї любові не треба. Так чого ж мені прикро, що він од мене одкинувся? – питав себе я – і мав тільки одну відповідь:– Хоч я й егоїст, але я заздрий. Я нікого любити не можу, але ревнувати до когось можу...» Чи ви розумієте мої почуття?.. Ну, от я вам поясню це поетично, щоб ви легше розібрали. Я – отак, як Снігурочка в Островського: бо і в неї серце – з холодної криги і любити нікого воно не може, а заздрити і ревнувати – може. Отак і я. Якби не було тут братів, що вас од мене од-бирають, я б анітрохи був не жалував, що ви мене кидаєте; тільки ж коли я бачу, що вони вас забрали собі і вам з ними весело, мене пориває досада і стає шкода, чому ви не коло мене... Поганець я, поганець! Так і знайте.
А Лаговський ще дужче тулився своєю щокою до його грудей. Він не вірив нічому тому, що казав Володимир про свій егоїзм; з усього, що він од Володимира чув, він висновував, що Володимир надзвичайно гарна людина і дуже його любить; правда, що Володимир, може, любить його не так сильно, як він його, та він рівної обопільності й не хоче вимагати: нехай собі Володимирове чуття не таке сильне, як у нього, – в усякім разі Володимир – його щирий приятель, і Лаговський на тому вдовольняється.
Міцно поцілувавши свого побратима Володимира на прощання, професор пішов до себе й ліг спати. Рідко коли він почував таке задоволення з життя, таку гармонію в душі. Вся сім’я Шмідтів сіяла в його уяві блискучим сонячним світлом: добра душа генерал... ще добріша генеральша... поетичні Костянтин і Аполлон... розумний, сумовито-вдумливий Володимир, що сам себе бичує... І всі вони, всі оті чудові, недосяжно гарні люди, всі вони його люблять! Він більше не сирота!.. Чи він вартий того!.. Чим він може їм оддя-читися, хіба як не собачою вірністю?..
О Augenblick! Verweile doch: du bist so schon!..
Постій, хвилино, ти така прекрасна!..
XI
Та відносини його до Володимира іноді ставали скрутні.
За два чи три тижні професор зробився зовсім своєю людиною в сім’ї генерала Шмідта. Кожну вільну хвилинку він неодмінно перебував разом із Шмідтами, ба й обідав і чай пив укупі з ними; а що вже до надвечірньої якої прохідки або екскурсії, то без нього був би й ніхто не схотів іти чи їхати. Здебільша, правда, він завсіди, чи вдома, чи де, приставав до товариства не батьків, а молодих парубків: Володимира та його, братів-студентів, що з ними трьома й жив був разом у спільній квартирі – не до товариства старших,
бо у старших, себто в генерала та в генеральші та в їхньої дочки Зінаїди було багацько свого власного, спеціального діла. Старі клопоталися коло того, коло чого клопоталися й інші туапсинські піонери на своїх подарованих наділах, або «участках»: доводилося пильно поратися коло свого «участка» вже й через те, що там уже будувалася в них хата-госпо-да, – а треба ж було наглядати й за майбутнім садом, що обов’язково мусив бути заведений на «участку». Вже робітники повирубували з «участка» чіпкі товстезні ліани-саса-парілі, часом з руку завтовшки, що непроглядно були поперепліталися поміж столітніми каштанами та волоськими горіхами, і генерал з генеральшею мали тепер доглядати, як вони вирубують на «участку» ще й карабіч (такий дрібний граб) та викорчовують ще й оту густу й колючкувату кущову поросль, яку тут, на Кавказі, звуть держидеревом і яку професор з Аполлоном (вони любили ботаніку) закваліфі-кували як paliurus aculeatus. Це дерево – з листям, наче в білої акації, а з кущовим гіллям – як у жовтої акації; тільки ж воно ще густіше й далеко колючіше од білої акації, а вкорінюється в ґрунт гірше, ніж яка дереза. Тепер робітники зглибока викорінювали держидерево та й копали натомість ямки під обов’язковий «плантаж»: під плодові дерева, виноград і таке інше, що мало засадитися з осені. Всі думки, всі інтереси, всі балачки старих Шмідтів зосереджувалися тепер коло будівлі, коло викорчовування, коло «плантажу»; а це була тема, мало цікава як для молодих Шмідтів, так і для професора; через те вони четверко воліли здебільша держатися окремо од батьків. Зінаїда, знов, трималася своєї власної сім’ї, дбала з нянькою про свої малі діти й їхні дитячі хороби, і це тож само не дуже було цікавим для всього парубочого товариства. Компаньйонка генеральшина, колишня німецька гувернантка в сім’ї Шмідтів, тулилася навпереміну коло генеральші та коло Зінаїди, а до братів її, своїх давніх вихованців, ставилася з невкритою холодністю, особливо до Володимира, що часто її дражнив; та й професор теж був для неї анітрохи нецікавий. Таким способом усі обставини вели до того, щоб професор разом із трьома братами складали свій окремий, тісніший гурток. Тільки ж неоднаковість характеру Володимирового і двох других братів робила те, що позиція Лаговського супроти Володимира ставала в тому гурткові іноді не легкою. Трохи не щодня це виявлялося надвечір, коли всі вони, і старі і молоді, виходили разом погуляти, щоб подихати посвіжілим повітрям.
В Туапсе є де проходитися, особливо по гарних самітних околицях туапсинських; туди ціле покоління Шмідтів і прямувало надвечір. Або з цікавості ходили вони зоглядати зовсім не гарні порожні плаци, недбало й нашвидкуруч обгороджені плотом, з гордими, поки що невідповідними написами: «Городской сад», що скидався на пастівник, або «Бульвар», де ще й дерев не було ніяких. Ходили вони всі гуртом дивитися й на інші розплановані пустирі, де з напису видко було, що тут має колись лягти «Московская» або інакша вулиця; але поки що не малося там нічогісінько, не було жодної хатини, тільки стояли самісінькі квадратові огорожі, зроблені з тину або попросту з дрючків та полін, бо нові володільці тих «участків» іще не приступали до роботи над ними... І на всяких таких надвечірніх прохідках компанія половинилась: розбивалася на поважну – старшу, з батьками, з компаньйонкою, з малими дітьми, і неповажну – молодшу, з парубками; своїм звичаєм професор завсіди одбігав од старших та од Зінаїдиної сім’ї та й ішов з кимсь із молодих Шмідтів. Але, знов, і ця молода компанія теж розбивалася на дві групи. Часом Лаговського забирав під руку Володимир і йшов удвох з ним, силуючись іти трохи одцалік од братів; часом, знов, його брали під обидві руки Костянтин та Аполлон та й вели з собою, а Володимир тоді зоставався сам та й ішов побіч, далеченько од них, щоб не слухати балачок професорових із братами на нецікаві для себе теми. Під такі моменти в душі самітнього Володимира повставало потайне невдоволення не тільки проти братів, ба й проти професора.
Різнь поміж трьома братами зоставляла свій слід на відносинах Володимира до Лаговського ще й у багатьох інакших пригодах, особливо тоді, як доводилося їм поїхати іноді кудись далекіше од містечка Туапсе, всім чотирьом укупі на одному возі.
Кожна поїздка, коли казати взагалі, відбувалася дуже жваво й безжурно, і той віз, на якому вони їхали, бував звичайно вмістилищем гомінкого сміху, реготу та веселості, аж навіть похмуре обличчя найнятого погонича з Вельямінів-ської слободи іноді розхмарювалося й осміхалося на безжурний галас паничів, що сиділи на возі. Возом у них був не який фаетон або коляска, а попросту сільський драбинчак. Фаетонів у Туапсе взагалі не водилося або хоч і мавсь один у якогось грека, то однаково, що його не було: найняти його рідко кому щастило, бо той одинокий фаетон звичайно знаходився в роз’їздах. Поштових коней у Туапсе теж було обмаль: кінна пошта допіру починала тут заводитися. Отож, щоб кудись поїхати, найлегше можна було роздобути собі хіба драбинчака у поблизькому напівросійському, напівук-раїнському селі-слободі Вельямінівському, що стоїть по той бік річки Туапсинки, в глибу долини. Вельямінівське славиться своїми лютими пропасницями, бо ані великоруські, ані вкраїнські колоністи не можуть одкинутися од своєї дідівської звички – селитися й на Кавказі якраз поблизу самих річок з їхньою малярійністю, а не на горі, як це робили черкеси і як роблять тепер греки. Через те у всіх вельямінів-ців бліді, хоробливі та й виснажені обличчя: таким бував і кожен погонич, у якого собі наймали драбинчак паничі Шмідти... Та їм до того бувало байдуже. Вигідно підібгавши попід себе ноги або навіть безжурно порозлягавшись на драбинчаку, поверх рясно намощеного сіна та простелених ряден, молоді Шмідти з професором їхали, було, верстов за десять – двадцять по одному з тих трьох прекрасних, але безлюдних побрукованих шляхів, що вже заздалегідь по-прокладані скарбовим коштом до порта Туапсе: один – приморський шлях із півночі, з Новоросійська, другий – приморський шлях із півдня, із Сухумі, третій – непримор-ський, із середини Кавказьких гір, із сходу, з Кубанського козацького города Майкопа; вже й тепер попрокладано оті бруковані биті шляхи в надії на те, що в новозбудованому порті Туапсе буде колись велика вивозова й привозова торгівля. Поки що на тих шляхах нічого, окрім чудових, розкішних лісових, та гірських, та морських краєвидів, не було видко. Іноді хіба з-поза нижчих близьких гір на височенному шпилі далекої найвищої гори, – так верстов за двадцятеро од Туапсе, – здалека виблисне й заманячить перед подорожніми високе гірське грецьке (колись черкеське) село Ма-копсе, де оселилися 'ЕШ|ує<; xovpxocpoovoi; або покажеться висока двугорба гора Туішхо, на якій порозкидалися розлогі виноградники барона Штейнгеля із славною на всю Росію винарнею; або десь на якомусь зовсім близькому верхогір’ї майне перед очима четверокутна прогалина вирубаного лісу, засіяна кукурудзою або тютюном, або іноді, – це вже на такій верховині, де нема надмірної вогкості, – засіяна і пшеницею; то знак, що десь там поблизу, поза велетенськими каштанами чи буками, невидимо притуливсь хутір. А чий хутір? Грецький? Український? Старий черкеський? Німецький? Естонський? Чи кого іншого з населених тут колоністів? Про це нема в кого розпитатися, бо на шляху нікого з людей не видко, і зрідка-зрідка хіба проїде тим порожнім брукованим шляхом котрийсь тутешній селянин-колоніст. Найчастіше це бува якийсь потурчений грек, в якого тільки віра зосталася православна грецька, а мова – турецька; він везе на буйволах бочки та тюки з Майкопа; часом це бува в’юнкий імеретинець. Іноді, та й то вже рідше, драбинчак з нашими подорожніми наткнеться на шляху на товариство захожих турків-каменярів з Анатолії, себто з Малої Азії, що понуро сидять кожен коло своєї купи наваленого каміння та й поважно й повільно стукотять молотками; їх найняла місцева російська адміністрація; вони трощать каміння та лагодять і залатують шосе, що порозмивалося од частих і сильних кавказьких злив. Навіть з побіжного погляду видко, що се – тупа, неповоротлива, солідна нація, яка, коли й наукові твори писатиме, то й над тими творами працюватиме так само неоригінально й машинально, наче камінці молотком товче... І знов тихо, і знов на шляху нічого не видко. Серед такої дорожньої самоти та безлюддя наші паничі на своїм драбинчаку не мали чого стіснятися перед публікою. Костянтин і Аполлон голосно гукали, коли бачили з одного чи з другого боку дороги якийсь надто чудовий або величний краєвид, шарпали Лаговського за руки й повертали за плечі, щоб він, як поет, не проминув котроїсь надмірно гарної картини природи, співали пісні, реготалися, жартували. Стаючи на спочивок, професор з Аполлоном шукали всякі цікаві, адже підтропічні зілля, та й силувалися дати кожному ботанічну класифікацію... Вертаючись аж упоночі додому тією самою дорогою, всі вони, вже притомлені, покотом лежали навзнак на драбинчаку, на постелених ряднах – «паласах», і, втупляючи очі в зоряне небо, задумувалися та мовчки марили або тихесенько насвистували чи півголос-ним хором співали якийсь підхожий до їхнього настрою романс з меланхолійною мелодією: «Через що я люблю тебе, темная нічко?» або який інший. А найчастіш траплялося так, що професор їм що-небудь оповідав, переважно на літературну тему, оповідав тихим, рівним тоном, що «мов течійка журкотить», як сказав Костянтин.
І завсіди в усіх тих поїздках Володимир почував, що в професора стає більше спільності з його братами, ніж з ним, і що йому, Володимирові, краще випадає мовчати серед кожної розмови, коли він не хоче грубо порушувати той ліричний тон і той сентиментальний настрій, які переймали його братів та Лаговського, а йому органічно були наполовину чужі.
Увечері, перед сном, а як іноді то аж до півночі або й пізніше, вони перебували у шкільному саду в павільйончику, що звисав понад самим морем; полягавши грудима на довгому столі та спершись головою на лікті, вони слухали, як море вночі шумить, плескаючись об берег. Часом Лаговський, що мав дуже тонкий музикальний слух і гарну музикальну пам’ять, приносив туди свою скрипку і, без доброї техніки, але і без фальші, награвав їм усякі знайомі оперові та концертові мелодії, які кому хотілося згадати собі.
Та найчастіше він як і скрізь, так і тут, над морем, під любий плескіт морських хвиль, «журкотів, як течійка» – і знов
здебільша на літературні теми. Серед нічної пітьми, лежачи з молодими своїми приятелями на столі, він було знайомив їх з тими європейськими або слов’янськими письменниками, котрих вони не знали, а що мав він добру пам’ять, то колоритно переказував їм зміст усяких писань тих письменників; коли це бували які-небудь гуморески, то зчинявся невимовний регіт. Такі оповідання охоче слухав і Володимир. Але ж іноді розмова переходила на ліричну поезію, починалося цитування всяких віршів, а часом знов Костянтин та Аполлон прохали Лаговського, щоб він читав їм свої власні поезії, що їм дуже припадали до вподоби. Тоді Володимир почував себе чужим, бо поезії Лаговського, хоч деякі подобалися й йому, – особливо за їхню музикальність, коли не за зміст, – але більше того, що не будили в його душі жодних почувань... от хіба іронічну насмішку. Бо Лаговський мав чутливу, навіть сентиментальну українську вдачу; сентиментальність його, як звичайно в хоровитої людини, була аж надмірна; Аполлон і Костянтин були типові репрезентанти тієї значної, може, й переважної частини російської інтелігенції, що в її жилах тече примішка романтичної німецької крові і що вона більше втішається російськими перекладами з Гейне, ніж своїми рідними російськими ліриками. В супротивність до братів – у Володимирові воплотилася рельєфно і безмірно більше, ніж, наприклад, в його матері, ота холодна, твереза, розсудлива, чисто великоруська вдача, що не терпить сентиментів і романтичності, а органічно тягнеться тільки до реалізму. Не можна сказати, щоб і він не міг часом відчути поетичну красу підтропічної ночі, не можна сказати, щоб і він не міг оцінити гарну картину природи або втішитися мелодичною музикою, чи що. Ні, естетична насолода була в тім і для Володимира. Тільки ж у нього виходило все те якось дуже по-розсудливому, не так, як у його братів; а коли одного разу Володимир побачив, що Лаговському аж закрутилися сльози на очах, як задивився він був на сизо-голубі шпилі далеких гір, осяяні рожевим промінням сонця при його заході, то Володимир міг тільки здвигнути плечима або звалити вину за ті сльози на слабі нерви Лаговського... Так і отут, вночі коло моря, в павільйончику над береговою кручею, Володимир, довго слухаючи, як його брати аж упиваються поетично-ліричним пафосом разом з Лаговським, починав нудитися з того й зачинав глузувати. Тоді всі вони троє замовкали і навіть не хотіли споритися проти нього; розмова переривалася, і Володимирові ставало досадно на самого себе.
Він далеко радіший бував, коли йому траплялося, потай від Аполлона та Костянтина, забрати Лаговського після вечері самому одному та й піти з ним кудись серед нічної пітьми, на таку прогулянку, де брати не могли б знайти їх двох. Поет Лаговський, як усі поети, скидався трохи на Еолову арфу, що з одного подуву вітреця грає на один тон, а з другого подуву – на другий тон; коли зоставався Лаговський сам на сам з Володимиром, без братів, то він легко піддавався Во-лодимировому настроєві, і Володимир чувся тоді в його товаристві зовсім гаразд. Тоді й мефістофелеві Володимирові жарти та глуми могли не вражати Лаговського анітрохи, ба він міг щиро сміятися навіть з грубенько-цинічних Володи-мирових дотепів, на які той був чималий майстер, а в натурі Лаговського не лежав цинізм. Ба навіть коли піднімалися й поважні розмови з Володимиром на доволі спеціальні правничі теми, до яких професор-математик Лаговський Вже ж не мав жодного спеціального підготування, то і такі розмови часом могли Лаговського направду й чимало-таки зацікавити; от треба було тільки, щоб він зостався вдвох із Володимиром без нікого третього. Без нікого третього навіть поетичні ремінісценції, які Лаговського ніколи й ніде могли кидати і якими він завсіди мусив із кимсь поділитися, несвідомо пристосовувались у нього до Володимирового характеру, бо в товаристві Володимира самі собою приходили Лаговському в голову побільше такі поетичні згадки, що торкалися бойових суспільних тем; такі ремінісценції і Володимир слухав охоче. Тільки ж треба сказати, що ті моменти, коли професор і Володимир, без братів, знов могли дихати одним спільним духом, траплялися в них двох уже не часто: адже частіше виходило так, що Лаговський був скрізь укупі з Костянтином та Аполлоном і відчужувавсь од Володимира. А до того часом серед їхнього спільного життя виринали зовсім несподівано декотрі дуже нелюбі події, які прокладали поміж обома приятелями все товстішу та й товстішу перегорожу. Одна пригода була особливо прикра.
В тій грецькій сім’ї Андропулів, де вони наймали половину господи, повно було всяких чорнявеньких і бистрооких дівчаток-підлітків того віку, що німці прозивають Backfische. Звалися ті дівчатка античними еллінськими йменнями, що вимовлялися на новогрецький лад: Андромахі, Елені, Пене-лопі, Кассандра, а їхня тітка, – вона тепер, правда, кудись була поїхала, – звалася Зої. Шмідти якось довго не могли собі добре всіх тих античних імен затямити, бо їм щоразу, поруч «Андромахі», «Елені», «Пенелопі», «Кассандри» та «Зої», чомусь нагадувалися ще інакші грецькі жіночі імення, які підходили під аналогію або під риму до цих: і Клеопатра, і Філопатра, і Каллімахі, і Клеомахі, і Зої, і Хлої, і Ірині, і Ка-тарині, і ще інші якісь «...іні», аж у голові все плуталося. Через те Шмідти, коли говорили, бува, проміждо собою, по-прозивали тих дівчат легшими для себе, оригінальнішими йменнями: найстаршу дівчину, Кассандру, звали вони «трапезу ндська наречена» – це в pedant23 до літературних типів «Мессінської нареченої», та «Абідосської нареченої», та «Коринфської нареченої» (жартівлива аналогія з «Коринфською нареченою» їм насувалася в голову найбільше); що ж до трьох менших сеструнь, то їх вони проміждо собою називали попросту одним збірним назвищем: Backfische. Ба навіть інтересну Зою, що її ймення всі, дякуючи Байроновій «Maid ot Athens24», швидко затямили, краще любили вони звати між собою епітетом «трапезундська вдовичка», а не «Зої»; а втім, її давно вже не було тоді в Туапсе. Так само, до речі сказати, вони й молодого хлопця Андропула, що вчився в Катеринодарській реальній школі, а тепер літував удома, ніколи не звали між собою на ймення, а мали його під прізвищем «яраліст», бо так вимовляла це слово його мати. Великих розмов із сім’єю Андропулів їм не доводилося заводити, бо й розмовитися з тими дівчатками було навіть важко: адже тільки Кассандра, найстарша, вміла говорити по-фран-цузьки, але ж вона була й найсоромливіша од усіх сестер та й завсіди ховалася в хаті; а менші дівчата, недавно привезені з Трапезунда, дуже цікаві, прудкі, бистроокі реготухи, цокотіли тільки по-грецьки та по-турецьки і хіба пару слів могли зв’язати тією російсько-українською мішаниною, що чується на туапсинському базарі. Як ішли було молоді Шмідти повз них, то грецькі дівчата вибухали сріблястим сміхом собі в кулак, потім швиденько ховалися одна за одну, потім знов голосно шепотіли ніби зросійська: «какой красіві!» – та й знов, фуркаючи, тулилися одна за одну.
Шмідти з великою веселістю ставилися до тих вибриків, іноді питалися в Лаговського, як треба сказати по-турецьки той чи інший жарт, та й голосно вимовляли його; а пустотливий Костянтин, проходячи коло тих молодих грекинь, патетично мугикав собі пісню, яку зложив для себе старою грецькою мовою, але про яку сподівався, що й новогрецькі дівчата могтимуть із неї хоч трохи щось уторопати:
Ka55av6pa jiov, хаШатгі xa)v xopoov25!..
Після обіду, серед гарячої надморської вогкої спеки, – а було настало вже Йвана Купала, – і Шмідти, й професор примушені бували в своїх світлицях трохи чи не зовсім пороздягатися та, побравши книжки в руки, трошки полежати напівголими по своїх тапчанах, щоб одпочити і не загинути з нестерпучої підтропічної спеки. І от тоді часом двері їхніх покоїв як стій одчинялися ніби з вітру; а коли Костянтин або Аполлон в адамових костюмах підводилися, щоб їх причинити, разом чулося, що хтось утікає, та й, одбігаючи, швидко тупотить ногами; чулося – лунав здушений регіт, і хлопцям оставалося хіба й самим зареготатися. Іноді так само розчинялися самі собою двері й до Володимирової світлиці, але це бувало рідше, бо він доки вдягався, щоб піти зачинити їх, невдоволений бурчав, і того прикрого бурчання не могли дівчата не чути і мусили розуміти, що це сердитий панич. Або іноді в запнуте, але одчинене вікно до Костянти-
на та Аполлона летів ніби ненароком м’яч, падав коло постелі котрогось – і знов чувся дівочий вереск, регіт, тікання. Молоді обидва Шмідти й собі розлягалися тоді сміхом; знов мусив або Аполлон, або Костянтин підводитися і, силкуючись, щоб грецькі панночки не бачили слов’янської наготи, викидав м’яча крізь вікно назад на подвір’я... Володимир навіть і в таких випадках, хоч вони його особисто й не торкалися, теж був трохи бурчав, але дівчат се вже більше смішило, ніж лякало... Ато, було раз, пустотниці прибігли до наймички Амалії і заявили, що паничам треба води вмитися, та швидше, швидше! Амалія з важким відром води побігла до їхнього покою. Вона раптом розлетілася до них саме тоді, як на Костянтинові та Аполлоні нічогісінько не було, і мусила прожогом податися назад; з переполоху вона й двері покинула розчинені навстіж, та ще й спотикнулася, та й перекинула відро. Вода великою потопою залляла весь покоїк паничів, заливаючи й їхні ботинки та шкарпетки, покладені на підлозі. Галас... Метушня... Швидке вдягання в одежу, щоб скочити та й зарятувати себе од потопи... Гомеричний регіт...
”Лсфєато' 6c£p’ evfipxo угАсос (хсаарєааі Seotoiv26!
Одного разу, повернувшись упоночі додому, Аполлон і Костянтин побачили, скоро засвітили сірник, що в них було нашествіє іноплеменників: бо тих персиків і абрикос, що Шмідти були лишили на столиках коло своїх постелей, не стало, а натомість покладені були цукерки; «еллинская прелесть», – заявив філолог Костянтин. Тая самая історія вчинилася й на другий вечір.
– А ми з вами, Володимире, мабуть, дуже старі для тих чорнявеньких грекинь! Підтопталися!.. – зажартував професор. – Нам з вами цукерків або іншої еллінської прелесті не підкладають!
– Бо в мене на столі не лежало жодної садовини навзамін їм, – весело сказав Володимир. – Та от я їм узавтра покладу справжню добру новинку: велике гроно винограду Тутешній туапсинський виноград іще не достоявсь, але на базарі... я сьогодні бачив... є привезений з Батумі виноград анатолійський. Побачимо, який за те вони мені даруночок підкладуть...
Він так і вчинив: коло свого столика поклав виноград.
Увечері вони всі пішли на прохід і вернулися пізно вночі.
– У мене знов цукерки, – розсміявся Аполлон, – а персики вкрадено.
– Те саме й у мене, – оголосив Костянтин.
Володимир помацав на своєму столі в темряві і налапав
щось велике, якусь паличку.
– Це, мабуть, шоколад, – голосно догадавсь він і засвітив свічку. – Я ж казав, що мені буде найкращий подарунок, бо дівчатка – народ вдячний... Але що це за знак?! – скрикнув він, обурений, розглядаючи малюнок, що був наліплений на тому папірчику, в який закручено було паличку шоколаду.
Лаговський взяв у Володимира шоколад і, подивившись на наліплений малюнок, крутнув губою: там намальовано було орангутанга, що комічно й сердито надягав на себе штани. Аполлон і Костянтин, подивившись і собі на оте саме, позаливалися реготом, бо не можна було сумніватися, що то мала бути карикатура на їх і буркотливого брата.
– Будьте ласкаві, мої дорогі братики, покиньте реготатися! – розлютований крикнув Володимир, і його сірі очі засвітилися якоюсь мишачою злістю. – Радійте на свої облизані мордочки, що в вас вони дуже гарні!..
Костянтин і Аполлон, замість одповідати, споважніли, мовчки вийшли з Володимирової хати й пішли до себе.
– Що за паскудство! Що за нахабність! – аж варивсь Володимир. – А от я взавтра тим поганим дівчиськам вуха пообриваю!! Морди їм наб’ю!!
– Втихомиртеся, Володимире, – вмовляв його Лаговський, якому трохи й шкода було Володимира, але оця похвалка прикро його вразила. – Ви – вчините ручну розправу над малими дівчатами?? Ви – битимете нерозумних дітей за їх жарт?! Та бог із вами!
– Ні! Я зроблю ще краще! Сам рук я не паскудитиму, а вдамся до їх матері та й розкажу, як вони розчиняють нам двері та підглядають голих кавалерів... Нехай знає мати – то, може, натовче їх, наче кошенят, мордами в землю!..
