Текст книги "Андрій Лаговський"
Автор книги: Агатангел Кримський
сообщить о нарушении
Текущая страница: 18 (всего у книги 20 страниц)
«Любіть ворогів ваших...» Невже можна глузувати з тої людини, що додумалася до тих альтруїстичних слів?
І згадав Лаговський... давно це було й не часто... в його серці часом накипав гнів на Шмідтів, і він проклинав тоді першу годину своєї знакомості з ними, і ладен був навіть
помститися їм... А Йсус, і на хресті розп’ятий, молився за ворогів!..
Лаговський задумавсь... і, щоб утихомирити себе, написав поезію:
СОН
Зневажений, покривджений лежав я Та й з дикою ненавистю благав я:
«О, боже всеєдиний!... озовись!..
Помстись за мене ворогам!.. Помстись!»
І я заснув, потомлений журбою.
Аж бачу: став Ісус передо мною 1 каже тихо: «Гріх таким мольбам!
Господь сказав прощати ворогам».
Я угнівився: «Геть з мого порога!
Я визнаю єдиного лиш бога,
А ти сказав, що є тройко богів...
Не слухаю ж од тебе жодних слів!..»
Ісус одрік: «Казав я: син я божий,
Так божим сином всякий бути може,
Ніколи ж не казав я, що я – бог;
Єсть бог один, богів немає трьох.
Той бог єдиний – батько він над нами:
Він хоче, щоб усі були братами.
Ти ворогам своїм усе прости, —
Так сином божим зробишся і ти.
За ворога молись... люби, як друга...
І з серця вилетить усяка туга,
Ввілється в душу щастя... будеш рад...
І станеш ти й для мене рідний брат».
Це кажучи, глядів він так прихильно,
Що я схилився перед ним безсильно
І щиро вигукнув з плачем гірким:
«Дай, боже, щастя ворогам моїм!..»
Ах, що за чудо сталося зо мною!
Солодкі сльози вдарили рікою...
Кому ж я маю дякувать за те?
Благословен у бога ти, Христе!
Ця поезія була видумка. Такого сну ніколи Лаговський не бачив. Та що йому до того?! Адже як написав він цю поезію, то миттю заспокоївся, і голос совісті ущух та й не турбував уже його. Чи варто ж було аналізувати себе іще?
Він походив, походив по хаті...
«Вийти б подихати чистим повітрям? – майнула думка. – Ні, з півгодини попрацюю над своєю математичною роботою, а вже тоді піду пройдуся».
Він заходився писати Беселеву функцію:
ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА
ПОРОЗУМІЛИСЯ
І
Взимку, перед Різдвом, одбувся в Москві з’їзд учених природників, фізиків та математиків. На тому з’їзді виступив з дуже довгим, докладним рефератом професор Андрій Іванович Лаговський. Хоч його спеціальність була чиста математика, виголошений реферат, одначе, торкався якраз математики прикладної, технічної, а саме – дослідів над відпорністю будівельних матеріалів. Референт, дуже добрий теоретик, подав декілька цікавих своїх формул, практично важливих для інженерів-техніків, далі піддав суворій, безпощадній критиці всі нужденні російські лабораторії для спроб над будівельними матеріалами, порівняв цю справу, як її налагоджено в Америці, і наприкінці радив вирядити на літо спеціальну експедицію до Америки, щоб там наочно навчитися, як треба впорати це пекуче, невідкладне діло.
Доклад Лаговського справив велике враження на з’їзді, викликав довгі дебати й жваву обміну думок. Зібраних інже-нерів-техніків найбільше вражало те, що реферат несподівано вийшов не з їхнього гурту, не од спеціалістів прикладної, експериментальної математики-механіки, а од чистого теоретика, що досі був відомий тільки своїми працями в сфері функцій та інтегралів. Не можна було рівночасно не звернути увагу на ту надзвичайну знайомість із численними чужоземними працями, яку виявив референт. «І звідкіля він знаходить час, щоб стільки перечитати?» – шепотів один із стареньких, заслужених професорів математиків, дивлячись на бліде й слабовите, але ще зовсім молоде обличчя Лаговського.
Реферат знайшов відгуки й у щоденній пресі. Декілька газетних репортерів злапали професора тут-таки на з’їзді та й обсипали його запитаннями. Нарешті в недільному додатку до найбільше розповсюдженої газети з’явився дуже добре зроблений портрет, великий, на першій друкованій сторінці, з підписом: «Професор Андрій Іванович Лаговський. З приводу його реферата на з’їзді». А в тексті було подано життєпис його, позичений, мабуть, з нового енциклопедичного словника, та згадано, що він, учений математик, є заразом і поет. Тут само подавалися й деякі його поезії.
Сім’я генерала Шмідта, тільки без найстаршого сина – Володимира, сиділа за ранішньою кавою, як подали їм газету з отим недільним додатком. Знайоме обличчя одразу кинулося їм усім в очі. Повиринали прихильні згадки про нього. Наймолодший з братів, Костянтин, переказав, що він, не так тому й давно, був навідав Андрія Йвановича та й виніс од нього силу дуже гарних вражень і був тяг його до себе в сім’ю; та професор пручавсь і не хотів іти. А на стіні в Андрія Йвановича, висить група, де він сфотографувавсь був з двома братами Шмідтами, і тую групу, мов святу ікону, він побожно вквітчав посохлим віночком із кавказьких криптомерій, якого колись обидва брати були йому заплели в Туапсе, коло морського берега.
Оповідання дуже заторкнуло всіх. Усім захотілося Лаговського побачити. А надто генеральша Шмідтова захвилювалася.
– В четвер будуть мої йменини й парадний обід для всіх наших знайомих, – сказала вона. – Я напишу листа до Андрія Йвановича, щоб він неодмінно приходив, бо ми всі дуже його любимо і вважаємо за свого рідного, і що він мене тяжко покривдить, як не прийде.
І написала. Володимир про те нічого не знав. Лаговський скількись разів перечитав того листа. Чимсь аж надто гарним, п’янюче гарним віяло з тих чисто материнських запросин, що генеральша написала...
– Тільки ж я не піду! – вирішив він після довгенького вагання. – Я вже сім’ю Шмідтів поховав, і нехай вони мене поховають.
Натомість він послав свого слугу Федора до сусідньої оранжерейної квітниці замовити на четвер дорогого, розкішного букета з чайних рож. Як надійшов четвер, Федір заніс того букета до господи Шмідтів разом з візитовою карткою професора, без усякого привітального напису.
Генеральша звеліла поставити квітки в вітальні на столі. Зачали сходитися гості. Кожен звертав увагу на велетенського чудового букета, а іменинниця всім оповіщала, що ті квітки – од професора Лаговського і що він незабаром буде тут.
Та Лаговського не було. Вже в світлицях Шмідтів аж гуло од гостей, а Лаговського не було. Генеральша пішла навідатися до кімнати Аполлона, чи не там, часом, Лаговський сидить із її синами.
Всі тройко молодих Шмідтів знаходилися вкупі в Апол-лоновій світлиці, навіть Володимир, який, другим разом, неохоче був заглядав до Аполлона. Та тепер йому треба було попрохати в брата запонку й шпильку до галстука. Він стояв коло шухляди, а Аполлон нишпорив у ній. Наймолодший, Костянтин, мовчки сидів на дивані.
– Слухайте, Аполлоне та Костянтине! – звернулася до синів генеральша. – Сідайте на візника та й зараз привозьте сюди Андрія Ивановича, бо сам він, мабуть, і не вирядиться ніяк.
Володимир похмуро повернув до матері голову:
– А чи ви, мамо, дозволите, щоб він, чужа людина, не подавав мені руку тут, у вас?.. Вашому синові в вашому домі?
– Чого ж би він мав тобі руку не подавати?!
– Бо я його побив... – процідив Володимир.
– Як побив?! – жахнулася мати.
– Як побив? Так, як звичайно б’ють нахабних людей... Стусонув його кулаком в обличчя, трепенув у груди... Він покотився...
– Боже-господи!.. Побив слабу, недужну людину!.. Чому ж це так сталося?
– А тому, що ваш любий Андрій Іванович насмілився назвати мене падлюкою та й заявив, що руки не подаватиме.
– За що?! За що?! За що?!
Володимир промовчав. Далі – поправив галстука на шиї. Далі – кліпнув оком на братів і звільна проказав тихішим голосом і на нікого не дивлячись:
– Я йому був сказав, що його любов до моїх гарненьких братиків, а надто до Аполлона – це щось .непевне... Etwas Armenisches1.
Генеральша безпорадно поглядала на всіх трьох синів. Володимир дививсь у куток. У середнього, Аполлона, палахкотіло обличчя. Молодший, Костянтин, з іронічною зневагою позирав на найстаршого брата.
Мовчання перервав обурений Аполлон:
– Я ніколи в світі був би не подумав, що з тебе, Володимире, така плюгава скотина! – аж гукнув він. – Мамо, ми з Костянтином зараз поїдемо й привеземо Андрія Йвановича і скажемо йому, що ви йому дозволяєте, коли він схоче, не здоровкатися з Володимиром... Ходімо, Костянтине!
І вони як стій пішли. Володимир понуро мовчав.
– Ой, робіть, що хочете! – простогнала знесилена генеральша. – І нащо я про це довідалася!.. Була б краще нічого не знала!.. А то тепер усі гості дивляться на букет та питаються: «Де професор? чом його нема?» – а я що їм казатиму?
Вона благальним голосом удалася до Володимира:
– Голубчику! Милий мій синашу! Та перепроси Андрія Йвановича!.. В нього серце добряче, він почує твоє прихильне слово – та й одразу пом’якшає... Голубе мій, попрохай у нього вибачення!.. І тобі ж буде цікавіш. Ти тепер узяв закинув юриспруденцію, знов зробився студентом, пішов на математику. То хіба ж тобі не цікаво буде поновити відно-сини з такою людиною, як Лаговський, що од нього ти багато дечого вивчишся?.. Ой, помирися з ним!..
І генеральша безсило впала на диван.
– Ну, добре, – кисло сказав Володимир, – зроблю все по-вашому... Ідіть до гостей.
Генеральша одійшла, а Володимир став дивитися в вікно, вниз на шлях. За двадцять хвилин під’їхав візник. На санках сиділо троє людей. В тому, хто був посередині, Володимир легко впізнав професора Лаговського.
Передпокій і роздягальня у Шмідтів знаходилася внизу, а вгору до покоїв вели дуже парадні сходи, встелені червоним сукном, яке придержувалося блискучими мідними пали-цями-поперечками на кожній приступці. Володимир вийшов на горішню площадку тих сходів, де стояло два великі лаврові дерева в діжках, і, перехилившись через поренчата, глядів, як роздягалися внизу коло жердки професор і два молоді Шмідти.
– Аполлоне! – гукнув згори через бар’єр Володимир. – Іди-но ти швидше сюди... тільки сам... без нікого!.. Я маю тобі щось дуже важне сказати.
Аполлон збіг по сходах на горішню площадку. Володимир його перестрів і, плутаючись, промимрив:
– Заведи Андрія Йвановича найпередше до своєї світлиці і покинь його самого... Я зайду туди і, сам на сам, щиро попрохаю в нього вибачення... Скажу, що справді я вкрай винен перед ним...
Молодші брати запровадили Лаговського до Аполлоно-вої хати й залишили його на самоті. Сказали, що зараз прийде старший брат і покається.
Професорові було страх ніяково. Він уже жалкував, нащо він дозволив Аполлонові та Костянтинові раптом витягти себе сюди... За хвилину двері одчинилися... З’явивсь Володимир...
Очі їх зустрілися. Володимир зачав глядіти кудись у куток і невиразно бубоніти якусь надуману промову. Він, очевидячки, перепрошувавсь перед гостем: та той не зміг з його балачки второпати ані слівця, бо замість людської мови чув од Володимира якесь ведмеже бурчання. Не дожидаю-чися, доки Володимир добурчить те, що мав сказати, професор швиденько підійшов до нього, привітно взяв його за руку та й так держав, не пускав. Володимир звів на професора очі. Той лагідно осміхнувся. На обличчі в нього було написано самісіньке прихилля до Володимира.
– Годі, годі, дорогий мій! – сказав він з неприневоленою щирістю. – Краще йдіть запрохайте сюди вашу маму. Мені не хотілося б зустріти її одразу на людях.
Та тут двері знов одчинилися, і на порозі професор побачив генеральшу Шмідтову. Коло неї держались обидва її молодші сини.
Генеральша кинула бистрий погляд, побачила, як Лаговський пригорнув обома долонями руку її старшого сина, – і в неї одлягло од серця. Щаслива усмішка заблищала в її очах. Вона швиденько наблизилася до професора. Той схопив її руку та й покрив довгими-довгими поцілунками. Вона була зворушена, він був зворушений, всі були зворушені. Навіть Володимирові, було гарно на душі.
– Ой, Андрію Йвановичу! Андрію Йвановичу! – докірливо сказала генеральша. – І як вам не жалко було покинути нас більше як на цілий рік! Ви ж сами бачите, як ми всі вас любимо... Та ходімо до гостей... давно час обідати.
II
Вони гуртом пішли до великої зали, де понакривані були столи, бо в їдальні не було б і місця для сили народу, запроханого на сьогодні. Та й тутечки воно було тісненько. Поки що всі стояли коло одного столу з холодними закусками, впорядкованого на одшибі, та й закусювали й запивали горілками: усякими «рябинівками», «зубрівками», «англійською гіркою» або й вином. Серед безлічі гостей Лаговський побачив господаря – генерала Шмідта в парадному мундирі, пов’язаного білою серветкою круг шиї, та й попростував до нього.
Генерал як стій притулив, куди трапилося, тарілочку з закускою, що була йому в руках, швиденько обтер губи та вуса серветкою та й радісно обійняв професора. Вони тричі перецілувалися. В генерала сльози на очах закрутилися. Гості поглядали на цю сцену.
– Блудний син!.. – пояснив генерал Шмідт своїм сусідам. – Був одбивсь од батьківського дому – та й повернувся... І мені аж здається, що оцей наш обід – не на честь жінчиних іменин, а на честь блудного сина, що знов завітав під рідну стріху... Панове! Тост за професорове здоров’я!
Одягні гості оточили Лаговського. А на ньому був старенький, поношений піджачок, бо Костянтин з Аполлоном не дали йому часу навіть роздумуватись, не то щоб передя-гатися, як були везли його.
Лаговському стало соромно. Він несвідомо затулив обличчя обома долоньми...
– Та я не вартий того! – проказав він... Далі, щоб замаскувати своє заклопотання, він жартівливо вимовив:
– От добре каже Кузьма Прутков: «Почутлива людина на льодову висульку скидається. Пригрій її – розтане!»
Всі засміялися. Лаговському через той жарт пощастило одвернути од себе вселюдну увагу. Пішло знов закусювання, запивання... далі посідали обідати...
Подано іменинний традиційний пиріг...
Професорові дуже було хотілося притулитися за тим столом, де порозміщалися всі три молоді Шмідти, гувернантка та близькіші до Шмідтів люди. Тільки ж генеральша потягла його до того столу, де сиділа, на покуті, мовляв, вона сама – іменинниця – та «почесніші гості».
Він скорився й усадовивсь там, де йому було вказано. На його втіху, пані Шмідтова не посадила коло нього жодних дам, що їх він мав би розважати, ба навпаки, – примостила його, мов капризну даму, серед двох чоловіків, які, на її думку, могли б бути для нього цікаві.
Тільки ж нема де правди діти, сусіди тії були для нього мало інтересні, і він менше говорив з ними, ніж мовчки приглядавсь до них.
Бо ліворуч од професора сидів якийсь старий і глухий «почесний опікун» з відомства імператриці Марії – трохи чи не тайний совітник. Він скількись разів був запитав Лаговського, чи грає він у карти; кожного разу чув він відповідь: «ба ні, не граю», – тоді висловляв свій щирий жаль, та за п’ять хвилин забував оту професорову відмову й знов питавсь про те саме. Праворуч посадовлено було добродушного директора одного музею з дуже добрим російським аристократичним прізвищем. Лаговському здавна він був по знаку, як надто наївна людина, як тема для всяких анекдот: оповідали, що якось за вечірнім чаєм сказано було йому: «Сьогодні в нас святого Дем’яна», – то він аж сполошивсь і поспішно заявив: «Ой-ой-ой! Треба неодмінно поїхати зараз до Петра Андрійовича Дем’янова, щоб поздоровити його з іменинами!» Напросто Лаговського містився за столом грецький консул з прекрасною широкою чорною бородою й хитрими очима. Цей силувався бути для всіх любим, милим, увічливим і сіяв компліменти на всі боки, дамам особливо, хоч би вони сиділи й далеченько од нього. Консул отой сказав скількись гарних слів і на адресу Лаговського, кинув до нього пару турецьких фразок і, як почув од Лаговського так само дві-три фразки по-татарськи, сказані неохочим, кислим тоном, то розіллявся похвалами його «чудовій вимові» та й навмисне вихваляв його дуже голосно, щоб і інші чули. Та найбільшим дрібним бісиком розсипався й упадав той грек-дипломат перед старою Корзовою, що сиділа поруч нього, пишно вбрана, із свіжо пофарбованим рудим волоссям, з підмальованим обличчям. До Корзової надто часто вдавалася з усякими ввічливостями й сама господиня дому; та й, безперечно, Корзова за тим столом була осередком спільної уваги.
Лаговський знав досі про Корзову тільки те, що ця розпусна баба любить держати коло себе молодих альфонсів і що вона – мати бассарабського віце-губернатора. Незабаром виявилося, що з неї ще вища птиця.
– Скажіть, пйофесойе, – манірно спиталася ота руда баба. – Вам, мабуть, дуже цікаво було поглянути в недільній газеті на свій пойтйет? Де ж таки! Побачити своє власне обличчя!
– Я своє обличчя бачу щоранку в дзеркалі, як зачісуюся, – спокійним, рівним, ніби зовсім не насмішкуватим то-
ном сказав Лаговський. – Бачу щодня і не додивляюся в ньому нічогісінько цікавого для себе.
– Господи! Ви мене не зйозуміли!.. – сюсюкала Корзо-ва. – Я хотіла була сказати, що й усі читачі так само повинні були бачити в газеті ваш пойтйет і читати надйуковане ваше ім’я... Та от й я сама дуже люблю, коли в газетах було згадується ім’я мого сина Олекси.
– Одтепер теє ім’я, Олекси Миколайовича, траплятиметься по газетах іще частіш, – пояснила Лаговському генеральша Шмідтова, що здалеченька дочула мову Корзової. – Олексу Миколайовича вчора викликано до Петербурга – на посаду товариша міністра внутрішніх справ або ще, може, й самого-таки міністра!..
Професорові одразу стало ясно, чого і генеральша, і грецький консул, й усі інші сусіди так надскокують коло Корзової. Він поглянув на генеральшу – і несвідомо відчув душею, що за оцей рік у його душі одбулася якась зміна. Торік отаке все надскокування й підлабузнювання до розпусної матері відомого бюрократа, безпринципового обрусителя та громадянського гнобителя, було б нелюбо вразило душу Лаговського, і, може б, викликало в ній цілу трагедію. А тепер він поставивсь до цього зовсім байдужно: все це здалося йому якимсь дріб’язком, не вартим уваги. Він почував, що, безперечно, він дуже любить генеральшу Шмідтову, та вже не ідеалізує її, а бере її, яка вона є, і без усяких душевних роздвоєнь вибачає їй усі її слабкі струни. Та вибачає він усенькі людські слабкості ще й усім тим дідам-сановникам, що сидять навкруги за столом; ба навіть вибачає й самій Корзовій її розпусту: що ж, коли господь таку їй натуру сотворив!
Ба ні! Таки навіть не «вибачає» і не «прощає», а попросту мало тим цікавиться... не спиня на тім своєї уваги...
Одіткнули шампанське. Поналивали всім у бокали.
Хтось сказав довгого тоста на честь іменинниці. Всі повставали із своїх місць, повиходили з-за столу та й потяглися цілою юрбою цокатися бокалами з хазяйкою господи. Під-' вівсь і Андрій Іванович, підійшов до неї, щиро поцілував їй руку, а вона йому чоло та й повернувся на своє місце за стіл.
Навдивовижу йому стільця його за столом уже не було. Не було й тарілки й прибора. Він стояв ні в сих ні в тих. Коли це хтось іззаду поклав йому руки на плечі. Це був Костянтин:
– Я серед цієї метушні забрав і вашого стільця, і тарілку, й серветку та й переніс до нашого, «молодшого» столу... он туди оддалік... Трошки ми там потіснилися – і місце для вашого стільця знайшлося.
Професор охоче пішов за Костянтином. Його примостили за тим столом посеред Костянтина та Аполлона. Напроти його сидів Володимир та стара гувернантка Fraulein Ег-nestine. Коло неї – якийсь невідомий для Лаговського молодик, польського типу, чорнявенький з закрученими вусе-нятами, фатуватий. А котрі ще іначі особи сиділи тут само трохи далі за тим «молодшим» столом, то на них можна було вже навіть і не вважати, бо за сильним людським гудінням, що заповнило залу, однаково їх несила було б чути, не було б спромоги і вдаватися до них.
Професор найпередше кивнув привітно головою до Володимира. Тому все ще було ніяково, і він, щоб не збільшувати ніяковості, спитався:
– Ну, що цікавого почули ви за тим столом, там у «дорослих»?
Прихильно осміхаючись до Володимира, Лаговський розказав йому ходячу анекдоту про музейського директора, що іменини Петра Андрійовича Дем’янова шукає в календарі на день пресвятого Даміана. Володимир щиро розсміявся і був надзвичайно вдячний Лаговському, що той сам допомагає йому поновити добрі відносини. Далі Костянтин з Аполлоном забалакали до Лаговського про німецьку оперу з Байрейта, що має незабаром приїхати до Москви з Німеччини та й виставить увесь цикл вагнерівських опер. їм обом, Костянтинові з братом, сильно хотілося ще наперед записатися до абонемента та бажалося, щоб і Лаговський записався. Він дуже радо згодивсь і прохав, щоб усі три їхні квитки були в театрі поруч. їхню жваву балачку перебила німкеня-гувернантка:
– Чи ви знаєте, Herr Professor? – вдалася вона. – Є така приміта, що сидіти за обідом поміж двома братами – то знак на щастя. Будете колись щасливі...
– Ще буду колись? – зажартував професор. – Fraulein Ernestine! Адже ж мені й зараз сидіти поміж цими двома бра-тами – то вже щастя... А тут, щоб довершити щастя, іще й третій брат сидить напроти нас... Чого ви, Fraulein Ernestine, так недовірливо хитаєте головою?
Гувернантка зневажливо скривила губи, комічно ніби звисока обдивилась всіх трьох братів Шмідтів і ще зневажливіш вимовила:
– Ой, зазнала я на своїй шкурі того щастя!.. Адже вони, всі тройко, – мої вихованці, повиростали на моїх руках, то про них ви не в кого, а в мене розпитайте!.. Збавили вони мені віку!.. Отой, непосидючий найменший... (тут вона хоробро ткнула пальцем просто в Костянтинове обличчя) мучив мене своїми невпинними пустотами... Оцей, тихий середущий – ну, правда, він найкращий з-поміж трьох... От хіба що потайки він стругав цілий день якесь цурупалля та заскаблював і різав собі пальці; я йому тільки те й знала, що перев’язувати рани... Але отой, найстарший... отой злюка!., (вона зробила паузу і крізь окуляри дивилась на свого сусіду, Володимира, повернувши ввесь свій корпус до нього) раз у раз лупцював своїх братів та скуб їх. Вони верещали, а я їх розбороняла... а одного разу він мене саму за руку вкусив... Еге, мов цуцик!..
– Заткніться, Fraulein Ernestine, – порадив їй Володимир.
– Ні, ти – так заткнися! А я говоритиму! – накинулася на нього стара німкеня. – І яке ти маєш право казати мені таке слово «заткніться!»
Не можна було розібрати, чи вона справді гнівається, чи для жарту вдає розгнівану... З-поміж Шмідтів ніхто в усякому разі не брав її слів серйозно. Лаговський теж усміхавсь.
– Виходить, що ви їх погано виховали, – сказав він шут-куючи.
– Аби ви знали, то направду вони й не вихованці мої!.. Я їх навчала німецької мови, а виховати їх була несила...
– Бо щоб нас виховати, – іронічно докинув Володимир, – випадало б самій бути людиною, а не німецькою гиндич-кою... Або краще сказати: не бути естонською гиндичкою. Бо ви ж направду не німкеня, а попросту естонка з Ревеля... Чухонка...
І він аж надто фамільярно поплескав гувернантку по плечі. Тая швидким рухом стріпнула з свого плеча Володимирову руку:
– Не смій до мене доторкаться!.. Сам ти гиндик кацапський... Яка я тобі чухонка?!
Володимир зробив патетичне обличчя, стулив долоні як на молитву і з великим комізмом простяг їх до старої діви.
– Fraulein Ernestine! Mein Estisches und asthetisches Le-ben! Grollen sie nicht45... – мелодраматично проказав він!
– Ідіот! – визвірилася тая на нього. – Ach, das ist scheus-slich46!
– Ну, от бачите, Fraulein Ernestine, що з вас справді не німкеня, а чухонка, – діловито завважив Володимир. – Треба було б сказати: scheusslich!.. а ви вимовляєте: scheis-slich47... Це ж непристойність виходить.
– Коли ти, Володимире, зараз не стулиш губу, то я встану з-за столу та й піду геть, а мамі твоїй скажу, що сидіти поруч таких непристойників, як ти, нема змоги...
Видко було, що цим разом стара дівуля вже не жартувала, а справді розсердилася. Її другий сусіда, той, що скидався на фертикуватого полячка, страшенно зацікавився подією.
– А що воно значить? Що воно значить оте німецьке слово? – проворненько спитав він у професора.
– Не знаю, якого слова вам треба... бо я не чув нічого, – холодно сказав той, – бо ми тим часом тут були вели свою приватну балачку з Костянтином...
Нахилившись ближче до Костянтина, він спитав:
– Хто він, оцей тип? Аж надто, признаюся, антипатичний.
– Зветься він Дембовський, – не дивлячись на Дембов-ського, тихенько сказав Костянтин. – Я його страшенно не люблю. Він, делікатно сказати, є «паж» Корзової, а неделікатно можна б його нарікти ще й по-інакшому... Він припхався сюди вкупі з Корзовою, вона його скрізь за собою возить, і отож мама навіть доручила мені, щоб я був з ним дуже ввічливий... Феліксе Ромуальдовичу! – вже голосно вдався Костянтин до Дембовського. – Чом у вас ані в чарках, ані в бокалі нічого немає? От я вам наллю старого хересу... Ви ж любите?
Цеє кажучи, Костянтин уточив Дембовському повну склянку міцного вина. Той з розгону її випив – Костянтин похіпливо налляв йому ще одну склянку.
По душі Лаговського перебігло на хвилину якесь прикре почуття проти Костянтина. Та зараз воно його й покинуло. «Що ж! Це все по-людському!» – подумав він про юного Шмідта. І рівночасно з тим він потроху почав розуміти, уже виразніш, що він більш не ідеалізує нікого з-поміж Шмідтів, а любить їх таких, які вони є, не заплющуючи на них очей.
Тим часом тости за столом чергувались один за одним. Далі настала перерва. Обід підходив далі-далі до кінця. І от, несподівано для всіх, голосно забряжчав чаркою по бокалі молоденький Дембовський. Всі очі з усіх столів звернулися на нього.
– Шановне панство! – сп’яна промовив він. – Багацько тут чулось тостів... та говорили самісінькі чоловіки. А дами – мовчали. Прислів’я каже: «Слово – срібло, мовчання – золото». Отже дами – то й буде золото. Піднімаю тост за оте мовчуще золото. Випиймо за дам!
І Дембовський, з бокалом у руці, попрямував у той бік, де за столом знаходилась генеральша Шмідтова, пані Корзова
305
11 Андрій Лаговський та деякі інші дами. Корзовій він дуже довго цілував руку, висловлюючи всякі добрі побажання. Далі цокався й з панами, а надто з тими, котрі значніші.
– Що ви скажете про оцей тост? – іронічно питав Володимир у Лаговського, все ще трохи вовкуватим тоном.
– Скажу, що пан Дембовський проминув дуже добру нагоду помовчати.
Володимирові цей жарт дуже припав до сподоби. Він розвеселивсь.
– Так! Але про саму промову, про її силуваний зміст – що ви скажете?
– Скажу: слово – срібло, мовчання – золото, а мовчання пана Дембовського – золото в квадраті, – осміхавсь професор. Володимирові стало ще веселіш. Всяка вовкува-тість проти Лаговського у нього відпала.
– В вас і жарти з математичного поля! – завважив він не без утіхи. – А чи ви знаєте? Адже ж і я зробивсь тепер математиком. Я покинув юриспруденцію, я знов студент університету, та вже на факультеті математичнім. Мабуть, доведеться і в вас працювати, на ваших практичних заняттях.
Лаговському це була новинка. Він страшенно зацікавився справою, заходивсь розпитувати Володимира, – коли це раптом коло нього виросла постать Дембовського, з бокалом у руці. Дембовський енергійно, навіть аж ніби грізно вимахував своїм бокалом.
– За дам!! – гукнув він до професора.
– Кому?! І за що?! – ніби злякавсь Лаговський і навіть затулився ліктем і долонею, як щитом.
Володимир розлігся сміхом.
– Ні, нічого ви не «задасте» Андрієві Йвановичеві! – вдавсь він до Дембовського. – Я свого професора обороню!
Дембовському обличчя зробилося якесь дурне-предурне.
– Та ні, професоре! Я й не сказав, що вам задам, а виголосив тоста «за дам», за прекрасний пол, – ще й виправдувався він. – Випиймо!
– Спасибі, – сухо сказав Лаговський... – Он, уже час із-за столу вставати, а не тости пити. Чуєте? За тим-от далеким столом гуркотять стільцями...
Справді, всі повставали. Обід одійшов. Гості порозходилися по покоях. Хто – пішов до вітальні, хто – до курильної кімнати, хто – засів грати в карти. Володимир узяв Лаговського під руку і, не давши його братам, потяг до себе в свою кімнату. Там вони посідали двох. Більше нікого там не було.
III
– Чом ви не захотіли навіть цокнутися з тим пришелепуватим Дембовським? – спитав Володимир, аби почати розмову. – А Дембовському так сильно бажалося виступити перед вами в ролі середньовікового дамського лицаря!
Лаговський був радий, що Володимир не мовчить, а сам зачинає балачку. Він осміхнувсь.
– Та бачите, – сказав він, – мені не було охоти скидатися на Діккенсового конюха з Піквікського клубу. Пам’ятаєте, може: як один із слуг на кухонному бенкеті був проголосив тост за дам, то конюх підвівся та й, дуже ввічливо й галантно розкланюючись перед компанією, сердечно дякував за цей тост, ніби стосувався він спеціально до нього...
Володимир допитливо подививсь на Лаговського – і мовчав. Той зрозумів, що Володимир не дуже йому повірив.
– А втім, може, я вам і не щиру правду кажу... Може, попросту мені той Дембовський – огидний.
На ці професорові слова Володимир знов помовчав, але вже не через те, що не вірив. Потім набравсь відваги та й сказав:
– Мені Дембовський, мабуть, іще огидніший, ніж вам... Мені справді тепер бридко руку йому подавати. І не тільки тепер... а ще з того часу, як я був у вас і як у нас з вами зчинилася історія через того альфонса.
– Володимире! Покиньте навіть згадувати про це!
– Ба ні! Вже коли почав, то докажу... Я вам признаюся, що я вас був ненавидів увесь час, відколи ми посварилися, але ще гірше зненавидів отого проститутника... Та я приневолений піддержувати з ним добрі відносини, бо Корзова наша давня знайома, і мама шанує її дуже... А вже ж ми європейці... ми маємо додержуватись усіх зовнішніх форм увічливості і не раз мусимо навіть переламувати свої безпосередні почуття. Це ж тільки азіати можуть через кожну дрібницю одразу хапатися за кинджали та гукати: «Ухадьг проч!! Разіть буду!!!» Але перед вами я безмірно винен і не знаю, що був би дав, аби моєї провини перед вами наче й не було...
Професор переслухав Володимира дуже уважно. Він у душі абсолютно не поділяв Володимирової думки, ніби відносини сім’ї Шмідтів до Корзової та до її «пажа» – це мав би бути справжній «європеїзм». Та разом з тим мова Володимирова уже не вражала його й не дратувала, як бувало колись. Йому було до того наче й байдуже. «Нехай вірить у те, в що вірить!» – подумав він і, замість сперечатися, поклав руку на Володимирове плече та й сказав дуже м’яким тоном:
– І що вам за охота балакати на цю тему? їй-богу, ані Дембовський, ані Корзова не варті тієї уваги, яку ми з вами їм присвячуємо!.. Краще розкажіть мені, яким способом ви зважилися покинути свою юридичну спеціальність... ви ж готувалися були вже й до професури!., і чому перейшли на математику?
Володимир дуже охоче почав казати про свій новий напрямок. Професор з неменшою охотою слухав його. Отак вони балакали більш над годину. Ніхто до їхньої кімнати не заходив. Аж нарешті Лаговський сам схопився:
