Текст книги "Андрій Лаговський"
Автор книги: Агатангел Кримський
сообщить о нарушении
Текущая страница: 12 (всего у книги 20 страниц)
Якби захотів був професор пригадати собі, чи віддавна він заслаб, то, мабуть, не без декотрого за клопотання був би побачив, що саме тоді, під ту надвечірню годину, минала якраз третя доба, відколи він мусив положитися в постіль. Та він не мав тепер часу роздумувати про цю обставину, бо, як лишився в світлиці сам без Володимира, то на нього миттю найшов спокійний, міцний сон – такий сон, якого він досі не мав, відколи заслаб. Ішла година за годиною. Вже стало темно; Шмідти вернули вже з прохідки – Лаговський мирно спав і того не чув. Вони полягали спати і перед сном не зовсім тихо балакали, а Володимир довго ще шелестів книжкою, читаючи її в ліжку «на сон грядущий», – Лаговський і того не чув, бо спав міцно. Аж пізно вночі його збудило якесь шамотання в Володимировій кімнаті, і він наполовину прокинувся.
Спросоння Лаговському здалося, що в Володимировій кімнаті рипнули двері і хтось вийшов на подвір’я. Потім йому наче приснилося, що коло його вікна внизу хтось із кимсь шепочеться. Потім – шепотіння змовкло, а хтось із кимсь тихенькою ходою одійшов од його вікна стежкою вниз до моря. «Невже це знов Володимир з Амалією?» – пролинула в Лаговського сонна гадка, але зараз він знов міцно заснув; а як прокинувся вранці, то зовсім, геть до остатку, забув про за те, що йому вночі було приснилося.
Найперше враження, яке професор з новою дниною виразно розібрав у собі, була радісна свідомість, що в голові нема прикрої, ніби чадної ваготи, що голова свіжа і не запаморочена. Зрадівши, він хотів устати й одягтися. Чобіт не було видко – мабуть, заверглися попід ліжко. Професор схилився, щоб видобути їх звідти; та як схилився – раптом у голові і в очах йому закрутився світ; він поточивсь і ледве не впав зімлілий. Довелося знов зістатися в ліжку та нетерпляче чекати, чи не зайде хтось його одвідати.
Першими прийшли Костянтин з Аполлоном, та своїм звичаєм посиділи недовго. А Володимира не було та й не було. Професор не міг зрозуміти цього загаяння. Що Володимир уже не спить, а встав, це він знав, бо чув шелест од його одягання, чув і те, як він вийшов і, очевидячки, пішов до школи пити свою ранішню каву; а це в нього ніколи не забирало часу довше як на півгодини. Пильно надслухуючи, чи не йде Володимир, чи не чути його тупотіння, професор міг нащуленими вухами тільки одно розібрати: що по подвір’ю ходять і товчуться якісь люди, і переносять щось важке, і стоять, фуркаючи, коні. Нарешті увійшов Володимир. Професор підвівся з ліжка, щоб його обійняти і сказати йому новинку, що він одужує.
– Ну, шкода, що я цього не знав, – з несподіваною колючою насмішливістю промовив Володимир, – бо зайшов би до вас трохи передше: може б, були змоглися, щоб одягтись та вийти на подвір’я та й особисто попрощатися із своєю вченицею, що вже не швидко приїде до Туапсе.
– Зоя поїхала? – тихо спитав Лаговський. Йому не було жалко за нею; так тільки якась несвідома меланхолія заторк-нула його душу.
– Поїхала... і не без скандальчика. Старий Андропуло... а це мені зараз розказав Грицько, що стояв там на подвір’ї... дуже сварився з нею, як вона сідала на воза, і казав, що влітку й восени, доки не одійде купальний й виноградний сезон для приїжджих, вона ніколи вже не житиме в Туапсе, бо через своє кокетування наведе сорому на його хату. Вже давно він був сердився, що вона кокетує, приміром, з вами і хоче вам закрутити голову; ну, та звісно, з вас спеціаліст-обожа-тель іще не великий, і Андропуло терпів оті ваші лекції мовчки. А оце, як перервалися ваші лекції, наша «трапезундська вдовичка» десь, певне, знайшла собі якогось енергійнішого обожателя, ніж ви, бо скількісь разів надвечір пропадала була кудись години на дві-три... Іще в Трапезунді в неї була трохи скандальна історія з одним адоратором... їх двох спіймали там на митрополичому кладовищі коло покинутих давніх печер... то старий Андропуло боявся, щоб і тут не зчинилося те саме.
Лаговський, що держав був Володимира за руку, несподівано й несвідомо так здушив її, що Володимир аж скрикнув:
– Ой!! Що це з вами!.. Чи, може, ви ревнуєте?.. То ви на-правду закохалися в ній!..
– Ні! – сказав Лаговський, отямившись і силуючись удавати спокійного. – Але звідки в вас знов узявся цей насмішкуватий тон супроти мене?.. Ви наче хочете шпорнути мене тим усім... Вчора й позавчора ви балакали без насмі-хів... – Він це говорив дуже смутно.
– Ну, то вибачайте, – одмовив Володимир, разом змінюючи свій тон на лагідніший. – Коли ж зо мною сьогодні чортзна-що діється! Болить голова, тріпаються нерви, хочеться весь світ лаяти; а на душі – така погань накопичилася, наче там цілий ескадрон російської солдатні стояв обозом. Однісінька влізлива думка так і преться в голову: на якого чорта животіти на світі таким нездарам, як я?
Лаговському як стій згадався його сьогоднішній сон про нічний вихід Володимира: а може, то був і не сон?
– Знов Амалія? – ледве чутно й співчутливо спитав він.
Володимир уважно придивився до нього і, не знайшовши в тім його питанні ніякої іронії та глуму, кисло буркнув:
– Було й це... Бачу, ви знов хочете мою нудьгу ставити в причинний зв’язок з тим, що було вночі... Ну, та нехай ваша діагноза і правдива – тільки ж скажіть мені, чи можу ж я не чинити того, що чиню? Хіба ж я винен, що вряди-годи, в певні періоди, мені треба буває Амалій?.. Фізично треба, фізика моя того вимагає!... Розумієте?.. Хоч на другий день стає мені й недобре, але чи ж я винен, що за день перед тим природа моя підштовхувала мене і казала мені, щоб я вдався по Амалію?!
Професор мовчав.
– Це добре вам моралізувати, – роздратованим голосом казав далі Володимир. – Ви вченою роботою вже засушили себе, в вас фізична потреба вгасла – то не диво, що ви можете жити собі святим аскетом. А я...
З грудей Лаговського видерлося здушене, але таке голосне і гірке ридання, що Володимир перестав говорити і зачу-дуваний дививсь на нього.
– Нахиліться надо мною, Володимире, – тихо та рішуче проказав Лаговський.
Володимир нахилився до його подушки. Професор при-тяг його до себе, конвульсивно обійняв, нервово обцілував усю голову і напослідок прошепотів:
– Я сто разів гірший за вас, бо я лицемір...
І він розказав Володимирові все, що з ним сталося і через що він заслаб. Володимир слухав усю історію з величезним зацікавленням, забувся навіть про своє власне знерву-вання. Як професор договорив і геть зашарпавсь обличчям, Володимир дружелюбно поцілував його:
– Заспокойтеся, адже все переминеться, все буде знов добре: ця прострація не навіки ж... ви знов очуняєте і знов будете здоровісінькі й спокійні душею. – Так потішав він Лаговського. В душі своїй він тріумфував і радий був, що відтепер професор не смітиме читати йому казання про ідеальну любов. Але професор не міг догадатися про те Воло-димирове внутрішнє тріумфування і глядів на нього так, як глядить грішник-сповідальник на свого духовника.
– Але ви ще досі кохаєте її? – спитав потім Володимир професора.
– Ні, – твердо одказав той.
– А чого ви так конвульсивно затріпотіли, як я сказав, що в Зої була вже й у Трапезунді любовна історія?.. То не з ревнування?..
– Не знаю чому... Мабуть, тому, що ваша звістка впала на мене ще одним злишнім докором за мої звірячі інстинкти і за мою лицемірну мерзоту. Ви мені сказали дуже важливу новинку про неї, а я мусив собі пригадати, що ані я, ані Зоя зовсім не цікавилися довідатись одно про одного, що ми за люди, яка в нас душа, яке наше минуле... Всі наші відносини, як тепер вияснилося, збудовані були на чисто звірячих інстинктах, а не на якихсь інтелігентних інтересах.
– Нехай і так, тільки ж оті, як кажете, «звірячі» інстинкти не виключають ані безмежного прив’язання до об’єкта своїх інстинктів, ані, – надто, – пекучого й болючого ревнування. Ще й навпаки: де кохання не платонічне, там заздрість дуже й дуже сильна! Людина може вважати свої грішні відносини за велику погань, а тим часом знов до них пнутиметься і ненавидітиме кожного, хто схоче в нього одбити об’єкт його неплатонічних відносин... Хіба не так це діло буває?.. Через те я й спитався: «Може, ви ревнуєте?»
– Не знаю цього взагалі, – задумливо казав професор, – а про себе зосібна знаю тепер тільки те, що ані звірячої заздрості в мене нема, ані нема бажання, щоб ті наші відносини знов колись поновилися. Я пам’ятаю з них тільки фізичний біль та спазми і більше нічого, а сексуалізм забувся. Нехай-но перебіжить у мене в голові хоч легенька згадка про наші відносини – разом впивається мені в тім’я якась розжарена голка... в потилиці між головою і хребтом раптово повстає невимовно болюча ломота... а до горла підбігає або підкочується якась істерійна кругленька куля, що через неї хочеться спазматично ридати й кричати... От і зараз: кажу вам це, а чую, як голову коле... Ні, ні! В моїй уяві грішний любовний акт відтепер асоціюється з самісіньким фізичним болем, а не з фізичною втіхою!..
193
– Ну, а якась інакша любов, платонічна, лицарська любов до Зої – вона ще зосталася?.. Адже був час, коли тим лицарським обожанням захоплена була ціла ваша істота...
– Ні, чисто все розвіялося без найменшого сліду, – прошепотів професор, заринаючи обличчям глибше в подушку і стидаючись глянути Володимирові в вічі. – Та чи й було колись у мене навправду лицарське кохання до Зої? Чи не одурював я себе?.. Адже ж, кажу, ані я її не знав, як людську душу, ані вона мене. Я напустив на себе ману, обвіяв себе чарівним туманом... я не звісно за що поставив свою вченицю на п’єдестал і заходивсь поклонятися їй... я сказав собі, що вона ідеал усього гарного й доброго на світі... так!.. А направду я навіть не поцікавився ніколи довідатися, хто вона, яка її душа, який її світогляд і що між нами є спільного!.. Тепер-от, мов ранішній туман на сонці, розвіявся мій любовний туман, і я, недомислюючись, питаю себе: «Як це сталося, що я напустив собі тую полуду на очі?» Та й то ще питання: чи правда, що я несвідомо помилявся? Бо, може, я лицемірно силувався сам себе одурити думкою про Зоїну ідеальність, а на споді душі моєї вже й тоді я знав, що Зоя не варта п’єдесталу?..
– Щодо мене, – проказав Володимир, – то я одразу зміркував, що наша «трапезундська вдовичка» – з «таких».
Професор лежав і мовчав. Володимир придивився до нього і побачив, що його очі знов заплющені, а губи конвульсивно кривляться. Потім професор повернувсь до Володимира спиною, затулив обличчя меншою подушкою, і з-попід подушки почулися придушені ридання.
– Покиньте мене, я хочу зостатися сам, – проказав професор нарешті, не повертаючись обличчям до Володимира.
Володимир вийшов.
Та це вже були останні години загостреної хвороби Лаговського. Надвечір, зачувши з гомону голосів, що всі Шмідти йдуть на свою надвечірню гулянку, він, замість лежати, тихесенько самотужки одягся, встав із ліжка і, підійшовши до одчиненого вікна, дивився за ними слідом; а вони знадвору його не бачили. Надвечірнє сонце кидало на нього своє лагідне, привітне проміння; синє море і блискотіло, і легко хвилювалося, і віяло на нього прохолодою; зелені гори сіяли з надвечірнього світла золотом та ізумрудами; птаство весело щебетало. З мертвим осміхом дививсь на те професор, стоячи коло вікна. В душу йому вливалися хвилі любого, поетичного настрою; але, вливаючися в душу, ті поетичні журкотливі хвилі наче висихали, бо на дні душі залягло пекуче почуття: «Не для тебе поезія, ти її тільки споганиш своїм душевним брудом».
– Це ви, професоре? – залунав унизу на стежці коло вікна дівчачий голос. То була одна з грецьких Backfisch’iB.
– Ви одужали? – привітно спитала вона. – Ловіть оцю квітку.
Професор спіймав квітку. То була біла розкішна троянда. Він застромив її собі в петлю коло комірчика і подякував дівчаткові поклоном за її ввічливість. Вона пішла собі.
Троянда... По-грецьки ipiaviacpuAXo... «бо в неї листочків ipiavxa... тридцять... або й більше ...» – згадалися йому давні Зоїні слова, що їх він почув тоді, як побачився з нею вперше... Господи, як давно це було! То була юна весна їхньої знайомості, а тепер... Йому сльози крутилися в очах. Він понюхав свою троянду. Йому здалося, що вона з його дихання прив’ялилася.
– Навіть квітка сохне, як доторкнеться до мене, споганеного!.. – забобонно прошепотів Лаговський. – Ні, мені білі квітки так само пристали, як непорочний вінець грішній нареченій...
І він вистромив троянду та й поставив у воду, а сам, сівши коло вікна і підперши голову руками, тупо задивився на вечірнє море і наче захолов у такім становищу.
XXIII
Покинувши ліжко, Лаговський сподівався знов зажити тим гарним і відрадісним життям коло своєї дорогої родини Шмідтів, яким він жив був у Туапсе досі. Знов почалися спільні гуляння по горах, сидіння ввечері коло моря і таке інше. Але все йшло йому не так, як давніше.
Найважніша зміна була в тім, що змінився сам Лаговський: він зробився наче не тією людиною, якою був досі. Це вже не був безжурний, жвавий і весело гумористичний співрозмовник, з яким водити компанію було досі так інтересно. Відтепер полюбив він мовчати, завжди меланхолійно задумувався, зробився в’ялий і повільний у своїх рухах, легко втомлювавсь, виглядав, наче який страждалець. Він і фізично ще трохи нездужав, та найбільше не переставала його гризти гнітюча думка, що, мабуть, немає вже найгіршої погані в світі, на яку він був би нездатний, коли обставини підіпхнуть його до тієї погані.
От, крадіж... Гроші вкрасти або хабар узяти – цього він, очевидячки, ніколи не могтиме зробити, та через що? Тільки через те, що гроші йому абсолютно не потрібні. Ну, а коли це буде чужий лист, незвичайно важний для нього, і ніхто не знатиме, що він того чужого листа прочитав, – то тоді як?.. Що, коли спокуса буде дуже сильна?.. Адже піддатися спокусі – це один-однісінький момент... – і кінець!..
Смертовбивство... Он, і тепер він радіє, як почує про політичне вбивство... Ну, та на такі звістки радіє й ціла Росія... Але й сам він не міг би вбити живу людину? Адже коли б його запроторили в тюрму, щоб заслати на Сибір... бо в нашій Росії багацько людей іде на Сибір зовсім несподівано та й без вини, з самісінького підозріння од вищих властей... – то хіба не зміг би він часом забити свого неповинного тюремного сторожа, аби втекти?.. Або... це ще й легше для нервових людей!.. – чи не отруїв би він того сторожа, коли б зміг?.. Або от, не в тюрмі, а на волі живучи: коли б на краю кручі стояв був лютий ворог Лаговського і не бачив кручі, а тільки він, Лаговський, бачив би його близьку загибель, – то чи напевне він поручиться про себе, що був би гукнув і перестеріг свого запеклого ворога?.. Адже один момент помовчати – і всьому кінець!..
Або знов зрада... Коли б посадили Лаговського в нелюдську самітню в’язницю для російських політичних злочинців та не давали скількись місяців ані кого бачити, ані чого читати, аж доки він не викаже відомих йому політичних переступників, – так хіба не надійшов би на нього з од-чаю раптовий пароксизм безхарактерності? І хіба не назвав би він, під афектом свого істерійного нервування, відомих йому людей, що у нього вірили... навіть своїх щирих приятелів?!
Він надумував собі ще й інакші огидні злочини, придумував для них підхожу, правдоподібну, влегшену ситуацію... «Ні! Це все неможлива для мене річ!! – одбивався він од усіх тих влізливих, ганебних гадок. – Я ж не підлотник, я таки чесна людина!.. Не злодій, не вбивця, не зрадник!.. Ця погань мені органічно противна, – мені про таку гидь сором і помислити!..» – Та заразом завжди виринала в Лаговському невідступна згадка: «А хіба не те саме казав я собі і всім людям про кохання й розпусту? Хіба я не органічно обурювавсь проти Володимира за його цинізм?.. А отже: надійшла хвилина – і всі гарні пересвідчення як стій шкереберть!..»
Свого смутку, що придавлював душу, не міг Лаговський позбутися й у товаристві Шмідтів. Йому бажалося тільки мовчки сидіти в гуртку з ними, із своїми дорогими побратимами, та нічого самому не говорити, а от хіба тільки слухати, про що вони балакатимуть: бо їхня розмова розважить його проти гнітючої його задуми. А виходило так, що мовчав не сам він – мовчали й вони, молоді Шмідти, – і ніякої розмови він у їх товаристві не міг почути. Лаговський попереду дивувався, через що в них це так виходить; тільки ж потім доміркувався, що давніше, ще як не був він слабий, ціле розмовляння вів і підтримував тільки він сам, а не Шмідти. Бо це ж не хто, як він сам, завсіди підносив інтересні питання про письменство, про поезію та музику, про естетику взагалі, а Шмідти тільки одповідали йому під тон, згоджувалися або спорилися; це ж не хто, як він сам, був жартував і сипав дотепами, а молоді його приятелі тільки залюбки ловили тоді його слова та сміялися веселим сміхом, та лиш іноді ще й своє слівце докидали. Перестав він тепер бути живою душею їхніх розмов – погасли й розмови.
Через свій смуток і мовчання професор ставав для них попросту нудний; тепер сталося так, що він-то шукав їхнього товариства, а вони, не чуючи од нього вже нічого, не чуючи його гумору, нудилися та нишком аж позіхали, принаймні Костянтин та Аполлон.
З Володимиром у професора балачка могла текти далеко легше, бо звичайно Володимир сам любив оповідати щось про себе та висловлювати свої погляди, а не од других що-небудь слухати; професор мав бути для нього саме добрим слухачем, з яким Володимир міг любісінько ділитися своїми думками. Тільки ж професорові ставало тепер чимраз важче вислухувати всі оті, що авторитетно вимовлялись, Володимирові думки та заяви. Бо, відколи Володимир почув професорову сповідь і самобичування, він почав трактувати його трошки звисока та й не дуже вже церемонився підносити йому такі свої погляди, проти яких у того протестувала вся його природа.
Не сміючи тепер через свою визнану грішність нічого різкого казати проти Володимирових тез, професор намагавсь оминати дражливі балачки з ним та частіше втікати од нього. Але куди? Знов горнутися по-давньому до Костянтина та Аполлона? Так кожен раз, як він, прийшовши до них чи в кімнату, чи де, сідав і сидів з ними мовчки й сумовито, вони, дивлячись, що він знов нічого не говорить і тільки мовчить і нічогісінько інтересного своєю особою для них не приносить, мовчали й собі також. Видко бувало, що вони вже й стісняються його компанією. Та вони часом шукали навіть першої-ліпшої приключки, щоб непомітно одійти од тієї колись цікавої, а тепер нестерпуче нудної людини. Це їм бувало найлегше вчинити на погуляннях. У професора, по хворобі, розвилася сильна задишка, він швидко втомлювавсь і міг ходити лиш поволі – отож Костянтин з Аполлоном умисне не хотіли чекати на нього, щоб не бачити його вічно смутного обличчя. Вони поспішали наперед, а він примушений бував іти позаду: або з Володимиром, або із старими Шмідта-ми – генералом та генеральшею та їх компаньйонкою.
З генералом ходити бувало й не важко, бо він ішов і ступав поволі та оповідав сам охоче що-небудь із свого життя.
В таких розмовах професор, почуваючи себе гаразд і не бачачи, щоб його співрозмовник бажав утекти од нього, міг іноді навіть забувати про те, що для інших він зробився аж геть неінтересною людиною і що молоді Шмідти нудяться в його товаристві. Та надовго про се забути не можна було. Бо кожним іншим разом, думаючи про їх відносини взагалі, він, з болем серця, не міг не помічати тієї виразної, гіркої переміни, що сталася. Особливо один щоденний момент коло моря бував для Лаговського гіркий: найгіркіше йому ставало на душі саме тоді, коли Костянтин та Аполлон, посидівши з ним утрьох мовчки коло гарного морського берега, серед чудової надвечірньої або нічної тиші,'незабаром підводилися й казали, що час уже й додому йти. Бо так їм скучно було!.. Який це був контраст для Лаговського проти давніх безжурних часів, коли вони втрьох могли сидіти коло моря хоч цілісіньку ніч і не скучити!..
Ішов день за днем. Якось на проході, коли Костянтин з Аполлоном одбігли своїм новим звичаєм наперед, Лаговський наважився, щоб не зостатися без них, трохи прискорити свій хід та й їх наздогнати-таки. Пішли втрьох разом; було душно. Далі сіли вони втрьох спочити недалеко од заболоченої річки Паюка. Лаговський важко одсапував з того прудкого ходіння і, як звичайно, мовчав; піт великими, буйними каплями не переставав котитися з нього, і він аж пашів, хоч од сусідньої річки віяло вже прохолодною вогкістю. І всі мовчали.
– Розкажіть-бо що-небудь, Андрію Йвановичу! – вдався до нього Костянтин. – Колись із вами було нам дуже весело, а оце останніми часами ви такий мовчущий зробилися, що аж нуда пориває!
– Бо в мене нема охоти й потреби, щоб балакати, – смутно одказав професор. – Мені, слабому, одна тепер від-радість – сидіти мовчки коло вас та дивитися на вас та радіти, що ви – коло мене.
Сказавши це, він замовк і задумавсь. На Аполлона він тим часом не дививсь, і не знати було, чи він його бачить. Аполлон знов сидів на узбіччі, далеченько од нього. Не спо-діваючися, щоб професор міг його почути, Аполлон з нудним видом прошептав сам до себе вірш із Надсона:
Только утро любви хорошо,
Хороши только первые встречи,
а потім, знов-таки тихенько й сам до себе, прошепотів російський епітафійний вірш про вмерлого:
Покойся ж, милый прах, до радостного утра!
Чутке ухо Лаговського підхопило ті обидва речення Аполлонові. Жодних ілюзій в нього тепер не могло зістава-тися: він мусив зрозуміти, що для обох молодих Шмідтів він утратив тепер чисто всяку інтересність і є для них не більше як труп. З такої образи серце йому боляче стиснулося, але він нічого не сказав Аполлонові, не дорікнув йому і затаїв гірке своє почуття, хоч воно аж дерлося й просилося видобутись на світ. Тільки важкого зітхання він стримати не міг та й, разом із зітханням, втяг у себе широку струю вечірнього повітря. І оте повітря, що він у себе втяг, здалось йому бридко холодним, проникливо вогким і прикро несмачним – аж дух йому захопило і в грудях закололо.
Прийшли назад додому. Лаговському подали лист з наліпленими болівійськими поштовими марками, що привіз сьогодні поштовий пароплав. Сім’я Шмідтів попрямувала до школи, щоб сісти за вечерю, але Лаговський пішов зачинивсь у своїй світличці і розпечатав той далекий лист, щоб прочитати його не гаючись. Писав це князь Голіцин, що був тепер консулом у Південній Америці, в Болівії; його жінка також зробила свою прихильну дописку на мужевому листі. Була це давня знайомість Лаговського, із Швейцарії, з тих часів, як він ще не був професором, а тільки готувався до своєї посади, висланий російським міністерством освіти по ліпшу науку до деяких швейцарських славнозвісних професорів. Молодий, добре освічений і ліберальний князь Голіцин, що літував тоді із своєю жінкою в Швейцарії, теж не був ще тоді тим, чим був теперечки: не зробився тоді ще консулом, а був він тільки аташе при одній із дипломатичних російських місій у Європі. Познайомилися вони випадком, перебуваючи в однім і тім самім швейцарськім готелі, і заприязнилися тоді з молодим ученим дуже сильно; а він ставився до них трохи чи не так, як оце тепер ставився до Шмідтів, себто з повним обожанням. Вже й скількись год минуло з того часу, і багато позабувалося, а вони не переставали вряди-годи листуватися з професором. В отім листі, що прийшов сьогодні, князь оповідав професорові про дуже цікаву сторону Болівію, куди він приїхав консулувати ще недавнечко, та й питався в тім листі, чи не зміг би професор якось вибратися та й приїхати до них погостювати в Болівію. «Ми з жінкою й досі Вас не раз згадуємо, – писав князь, – вже скількись год ми не бачилися з Вами, а проте серед шумливого виру новітніх обличчів, нових типів, які великими хвилями раз у раз перед нами скрізь перебігали й перебігають, де б ми не знаходилися, не міг Ваш образ ніколи затертися в нашій пам’яті, бо Ви – незвичайно рідка людина, з оригінальною й талановитою вдачею... А чи повірите? Адже навіть Ваш убогий одяг, що – покаюся – попереду дуже нелюбо вражав мене й шокірував, тепер згадується мені з особливою симпатією, бо й він одповіда Вашій оригінальній вдачі... 1 знайте, що ані наші гарні розмови про естетику, яку ви так тонко розумієте, ані наші жваві розмови про світове письменство, в якому Ви такі начитані, не зостаються стільки у мене в пам’яті, скільки зостається в пам’яті ваш дитячий, чистий ідеалізм. Коли кому пощастить зустрітися з такими людьми, як Ви, тому надовго легше стає жити в світі, бо серед тривіальної повсякчасної людської буденщини завжди можна буває згадати собі Ваш ідеальний образ і вірувати, що не переводяться ще люди, в яких душа гармонійно сплетена з ідеалів істини, добра та краси... Зберіться та й приїздіть до нас. Болівія зовсім не так далеко, як Вам могло б здаватися...» А на послідній сторінці мужевого листа княгиня наївно писала Лаговському, наче казку малій дитині, про свою ангорську кицьку Фері-де, яку він у них бачив у Швейцарії і не раз ласкав, та сповіщала його про її тодішні киценята, що поїхали також у Болівію: «Тепер вони давно вже поробилися гладкими, величезними, солідними котами і звуться сеньйор Альваро та сеньйор Гернандо».
«Господи, господи!! – гірко подумав професор, як перечитав той лист од Голіциних. Він тупо поглядів-поглядів на полум’я свічки, що за її світлом читав отой болівійський лист. Потім дмухнув і загасив свічку, щоб зовсім оддатися в пітьмі своїм думам. – Був же колись час, що для людей я був чиста дитина, яку можна тішити навіть трохи чи не казковими оповіданнями про кицьку Феріде з її киценятами... А тепер?..
Я тепер – наче намальована картина, що впала в смердючу, гнойову калюжу та й полежала в ній, – думав Лаговський далі. – Полежала картина в тім багні, в тім смердючім, розведенім гною – та й, хоча всі її складові елементи позоставалися в ній цілі, не стало вже давньої картини: барви порозмокали і поперемішувалися між собою... замість намальованого образу сталася брудна ляпанина... полотно пересякло гноєм і смердить... Замість колишньої доброї картини – брудна, смердюча ганчірка, що її в руки взяти гидко...
Та зо мною сталося навіть гірше, ніж з тією картиною, – знов думав він. – Брудну, розмоклу картину чи ганчірку може взяти добрий артист, сполоще її начисто, висушить та й зреставрує – і поновиться давня добра картина, знов постане чистий, художній образ... А для мене хіба є таке поновлення? Для мене хіба є такий артист, щоб міг відродити мені мою давню, чисту душу?.. Навіть великий архітект – і той не зможе цього вчинити... Адже не зможе?..»
Лаговський упав на коліна і зачав молитися:
– Великий архітекте! Всемогутній художниче людської душі! Ти – всесильний... Зроби одно із своїх чудес!.. Ти – володар не тільки над прийдешнім часом, але й над минулим: зроби своєю всесилою так, щоб те, що минуло, було неправдивим, щоб було воно ніколи неіснілим, щоб було тільки привидом!.. Зроби так, щоб той факт, який одбувся, стався ніколи неодбутим, ніколи-ніколи не вчиненим!.. Зроби так, щоб про той бруд і про ту погань, в якій я скупався, я смів собі спокійно сказати: «Це був тільки сон, ніколи того в дійсності не бувало...» Зроби так, щоб і моя душа і моє тіло поробилися знов дитяче-невинними, дитяче-безгрішними!..
Та раптом він спинив своє благання: замість молитовного настрою в душу впала скептична рефлексія і не дала молитися далі.
– Я зовсім дурію! – прошепотів він знесилений.
У двері хтось постукав. Лаговський швидше підвівся з навколішок та й заходився, щоб засвітити свічку. А в кімнату вже весело увійшов Володимир.
– Що це ви? Плакали? – спитав він здивований. – І в пітьмі сиділи?!
– Ні... це так собі, – заклопотаний казав професор. – Попросту втомився з нашої прохідки, та й забажалося полежати в пітьмі.
– А мама послала мене, щоб я привів вас до наших. Зайшли ми з гулянки до школи – дивимося, стоїть на столі великий кошик з чудовим виноградом: то туапсинський го-родський голова прислав татові свіжий гостинець-новинку із свого виноградника. Розсудлива мама хотіла була, щоб винограду того ми сьогодні не чіпали, а щоб зоставили на взавтра, ба навіть звеліла компаньйонці занести кошика до комори. Але ми, непокірні сини, втрьох добилися того, щоб виноград оддали нам на поталу ще сьогодні-таки. Тоді мама сказала мені, щоб я привів і вас.
– Спасибі!.. Та мені не хочеться, – одмовлявся професор, марно силуючись осміхнутися на веселе, безжурне оповідання Володимирове.
– Ні, ні, ходім! Нема чого вам тут киснути на самоті! – рішуче заявив Володимир таким тоном, що не терпів собі сперечень, та й, узявши професора попід руку, потяг до оселі старих Шмідтів.
Всі сиділи коло винограду і пильно, іноді перекидаючи-ся жартами, працювали над тією їжею, ароматно пахучою й напрочуд солодкою, бо виноград у Туапсе – то справді найкращий на ціле Кавказьке побережжя. Професорові генеральша вибрала на тарілку гарне, велике, рясне гроно і поставила перед ним тую тарілку разом з другою, порожньою маленькою тарілочкою. Він машинально заходився їсти той виноград, машинально одскубував од своєї китяхи по одній ягідці і клав у рот, а як висмоктував, то з методичною машинальною акуратністю випльовував виноградні зернятка й порожню лушпайку на підставлену тарілочку. Тая неестетичная виплюнута купка потроху росла й росла на тарілочці, а Лаговський, механічно працюючи губами, тупо не відводив очей від неї. Думи його літали не тут у хаті, і він не чув нічого коло себе, не чув навіть того молодого, свіжого реготу і тих веселих уваг, які голосно й безжурно кидав котрийсь із парубків Шмідтів про свій виноградний апетит і свою виноградну ненажерливість, а надто – про апетит їхньої старої гувернантки, тепер маминої компаньйонки.
«Ще так недавнечко, в кінці травня, цей виноград цвів ароматичним цвітом, – гадав собі професор, на нікого не дивлячись, – а тепер на серпень виноград доспів, і оце за півгодини нічого не зостанеться од нього... нічого... окрім висмоктаного, несмачного лушпиння. Десь, певне, все тут у Туапсе стигне швидко... не тільки виноград, але й почування людські: симпатія, приязнь... Отак і моя приязнь із Шмідтами – цвіла в кінці травня запашним, ароматним цвітом, та за два місяці доспіла... і далі-далі нічого з тієї нашої приязні не зостанеться... окрім висмоктаного лушпиння, під яким хіба де-не-де хоронитиметься ще крапелина солодкого медового соку...»
І він голосно розсміявся. Всі Шмідти разом повернули голови до нього: очей його вони не бачили, бо він глядів у тарілку, тільки ж їм почувся не сміх, а ридання. І справді не можна було розібрати, чи ридає Лаговський, чи регочеться. Та от раптом він упустив з рук недоїдене гроно винограду і, мов неживий, звалився з крісла на підлогу. Всі кинулися до нього. Аполлон, як молодий студент лікар, зоглядів його, послухав серце, послухав живчик.
