Текст книги "Андрій Лаговський"

Автор книги: Агатангел Кримський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 20 страниц)

Спустилася ніч. Місяць ще був не сходив, як студент попрощався з бідаками й вибрався додому. На одході він почув од діда:

– Ми, може, ще й одробимо вам ваші гроші або як під-можемося грішми, то колись оддамо вам вашу позичку. А тепер, поки що, нехай вам Бог заплатить, що не дали нам піти в неволю до якогось [...], що тими своїми каторжними процентами був би злупив шкуру.

Учувши слово «проценти», Лаговський болісно скривився, бо згадав ранішню сцену з матір’ю. І цілу дорогу він усе гірко міркував про це саме. Перед самим містом, коло лісної, він надибав цілу юрму нічліжан-прочан, що розклалися коло Громополя на спочинок. Мов блискавка, Андрія несподівано осіяла дивна гадка.

– Куди йдете? – спитав він.

– У Київ.

– Все пішки?

– Атож.

– Взяли б мене з собою?

Деякі з нічліжан заходилися радитись. Студент заспокоїв їх тим, що сказав, буцім він колись лежав у недузі та й об-рікся піти пішки на прощу до Лаври, якщо одужає. Прочани повірили та й згодилися прийняти його до товариства.

Тоді Андрій заразісінько попрямував до тієї хати, де знав, що там сидить його колишня нянька. Через злюче собаче гавкання підвівся якийсь хлопчак, – мабуть, Ганнин унук, – і вийшов на шлях. Андрій всунув йому в щуку останні п’ять карбованця.

– Од дай Ганні, – лаконічно сказав він, обернувсь і прудко пішов геть, додому, йдучи він міркував:

«В мене ще є семигривеник.. аж двадцять копійок... Либонь же, того семигривеника мені вистачить, щоб пішки дійти до Києва. А тими п’ятьма карбованцями Ганна могтиме заплатити мамі лихву... Тільки ж цікавий би я був знати от що: як треба характеризувати мій вчинок? Чи се добрість, чи істерійність?»

Вдома все було тихо й темно. Парубок уліз у свою хату крізь вікно, засвітив лампу, сів до столу й написав:

«Прощавайте, мамо, ми ніколи вже не побачимося. Живіть собі щасливо. Чемодана мого й скрипку одітніть у Київ на адресу мого товариша. (Далі йшла адреса.) Ваш Андрій».

Андрій, написавши листа, задумався й сидів-сидів... «Невже ж таки у мене нема нічого спільного з ненькою?! – перевірив він себе. – Ні, таки нема. Я й не люблю її. Мені на неї жалко тільки, а любові немає... Немає!.. Прощавайте, значця, мамо, навіки!»

Потім Андрій узяв своє пальто й пішов ночувати до прочан, бо вдосвіта треба було вже йти.

Ой, плакатиме ж узавтра мати, як прочитають їй синів лист! Ще ж плакатиме й Текля.

Спить Андрій коло прочан. Ніч холодненька, пальто гріє не гаразд – спокійного спання немає. І сняться йому якісь два невидимі голоси, що розмовляють про нього та й судять удвох совість його, наче судія та оборонець.

– Це егоїст, – каже невидимий судець, – покинув рідну матір, а вона його так любить!

– Та що ж робити, коли він її не любить! – виправдовується другий голос, голос невидимого оборонця. – Над своїм серцем ніхто не пан... не можна своєму серцю звеліти, щоб воно когось полюбило... на милування нема силування!.. А так серце в нього добряче – він останнім переділиться з бідними.

– Це не добрість, а моментальний порив істерійності! – глузує перший голос. – Бо, якби був добрий він, не був би покинув рідну неньку... Ну, але ще вернеться він до неї!.. Ще благатиме, щоб вона подарувала йому хоч крихітку своєї ма-тірньої любові!..

– НН Ні!! Не вернуся!! – хоче крикнути Андрій з-посе-ред свого кошмару. – Вже що-що, а про це можу напевне поручитися, що не вернуся до неї!

– Ет! – зневажливо й холодно насмівається з нього невидимий судець. – Таке індивідуум, як ти, а хоче ручитися за те, що колись буде! Адже з тебе людина істерійна: кожнісінької хвилини зугарен ти утнути таку штуку, що ані сам ти і ніхто не вгадає чогось такого. Тепер у нас 1894 рік, а хіба ти знаєш, чого тобі бажатиметься, приміром, 1895-го року! А скажемо, за десять год – ще більше води упливе!

– Він нещасливий уже й помре, мабуть, передше, ніж десять год над ним упливуть, – лагідно завважає невидимий Андріїв оборонець, – з нестерпучого життя він, либонь, сам собі смерть заподіє: втопиться, повіситься...

– Він?? Коли втопиться чи повіситься, то, мабуть-таки, без води і без віжок! – іронічно перебиває оборонця той перший, глумливий голос. – Такі егоїсти рідко коли реальну смерть собі заподівають: швидше вже можуть вони увірувати в Бога та й піти в ченці та й отак-от егоїстично втопити свою совість у свячених книгах та отечніх канонах; або знов – може він зробитися якимсь аскетом-ученим, упірнути в науку і, далеко-далеко од світу й од життя, потонути в своїх учених книжках, мов у могилі.

– Тільки ж будь-що-будь, до матері не вернуся-таки! – хоче крізь сон гукнути Андрій. – Серед чужих людей знайду собі більше щастя!..

Село Болшево Московського повіту.

Хутір Сугорки 27/VII1894

ЧАСТИНА ДРУГА

ТУАПСЕ

І

Берег моря. Кінець травня. Надвечір. Східна, азіатська кофейня. Гостей у кофейні нема нікого. Тут є тільки двоє людей: сидять коло східного низенького столика та грають у шашки; один чепурніший, з червоною рожею в петлі, другий – невмитий обшарпанець. Партія доходить до кінця.

– Та ну-бо, грецька мордо! Ходи швидше! Дамку свою посувай, чи що!

– Заждеш, хохлацька мордо... Тобі – нема куди поспішати... Але, либонь, твоя правда – посуну свою дамку... тільки б куди?..

– Г-и-и-и-и!.. Та став її десь швидше! Посуває злегенька... тягне, мов дохлого турка за хвіст... Ну, а я не довго ворожитиму: походю ось як...

Отак естетично розмовляючи, кінчали партію в шашки оті двоє людей у східній грецько-турецькій кофейні, в маленькому кавказькому містечку Туапсе, що має колись стати великим портовим містом і окрасою новітньої «руської Рів’єри», але поки що ледве має 2000 людей. «Руська Рів’єра» – се так звуть тепер у Росії колишню прибережну Черкещину, та Абхазію, та Мінгрельщину – незвичайно гарний край з підтропічною флорою, що розкинувся вузькою смугою уздовж Кавказького берега Чорного моря од Кубанщини та аж до Малої Азії, трохи чи не до Трапезунда;

він допіру залюднюється та й, може бути, що зробиться колись такою самою українською губернією, як, приміром, Херсонщина або Таврія.

Розмовляли ті два парубки мішаним російсько-українським жаргоном, яким балакають в усіх портових містах Чорноморії. Один з іграчів, що в петлі мав рожу, був грек; він служив у цій кофейні, звався він Григорій Андропуло; але той, що грав з ним, звав його задля гумору Хитро-Гре-кос Проповзаки. А той другий – знов був бурлака: українець, що, тиняючись по всіх усюдах, давно згубив не тільки український, але й узагалі людський образ і належав до «босої команди», або, як тепер кажуть по-модному, до «типів Горького»; се ж їх тут незчисленна сила. Звався він Носенко.

Коли се Андропуло одним зручним ходом закінчив партію.

– А що, Свинопупенко? – тріумфально подивився він на товариша, перекручуючи його прізвище в тім самім естетичнім дусі, в якім велася вся їхня балачка. – Я ж казав, що тобі не було чого поспішати!

– Піти хіба скупатися? Адже пароплав прийде ще не скоро, а купатися вже, мабуть, час... – бурмотів той. – Он скількись дам уже пішло до своєї купальні... А скажи, Грицьку, чи то правда, що коли жінка або дівчина скупається там, де купалися чоловіки, то вона може завагітніти? Я це вчора чув од Петра.

– Та це ж я йому й сказав. Бачиш, он у мене єсть учена грецька книжка, – то я там вичитав, що такі пригоди бували в старовину... Але я вчора балакав з тутешнім російським доктором, кажу йому, що он таке написано в книжці. То він зареготався. «Се ж коли бувало? – каже. – Ще як Авраам був юнкером?.. Ні, може, це бувало колись, та хіба ще тоді, як народ був міцний, не висилений. А тепер, – каже, – кожнісінький хлопець-підліток, ще й не виріс, а вже до дівки ходив – тож і народ геть перевівсь на ніщо, й чоловічої сили давньої нема в нікому; тепер куди вже, щоб дівка завагітніла через воду! Тепер чоловік часто навіть од законної жінки дітей не діждеться!»

З пароплавної агенції почувся довгий свист. То був знак, що вже надходить пароплав. Почали сходитися на пристань матроси з агенції та й налаштували човен, щоб забрати з пароплава поштову кореспонденцію і таке інше. Турки-каїк-джиї з Трапезунда, яких повно по всіх чорноморських портах, опорядили свою велику барку, щоб позабирати з пароплава пасажирів або товари, які виписано з Одеси, Ростова та Новоросійська, бо тут, у Туапсе, ремісників обмаль, навіть шевці не раз у раз перебувають. З десяток босяків мішаної національності, безпритульні українці, захожі великоруси, одеські або малоазійські греки та кавказькі імеретини – усі обшарпані та й з дуже розбишацькими обличчями – згуртувалися тут само, чекаючи, чи не покличуть з агентства

і їх на підмогу, щоб пособляли перетягати якісь важкі ящики, чи там бочки, чи що. А опріч того, висипав на берег цвіт туапсинської інтелігенції: декілька російських чиновників з пошти, телеграфа, таможні та скарбу, декотрі багатші грецькі купці, що покидали свої крамниці на синів та прикажчиків, та десятків з двоє інтелігентів із Москви та Петербурга: це або наїжджі туристи, що перебувають тільки літо в тихому Туапсе, замість шумливих кримських курортів чи таких самих гучних, як Крим, кавказьких Мінеральних Вод, а на зиму знов їдуть до столиць своїх, або се туземні-таки піонери, що їм правительство безплатно нарізує на безлюдному Кавказі шматки землі, аби вони їх обробили та залюднили. Тепер усі вони повиходили на берег, бо серед тихесенького життя сумирного, самітного Туапсе приїзд пароплава, що три рази на тиждень прйвозить пошту, себто вісті з покинутої Росії, та й спиняється в Туапсе не більше як на годину, – той приїзд є подія великої ваги, і всім цікаво подивитися, як Туапсе на годину відживає та починає кишіти, немов дрібна комашня.

А з пароплава, що наближався, пасажири, повиходивши на чердак, любувалися на гарненьке містечко, що над ним на шпилі ефектно панувала церква з особливо ефектним хрестом, складеним із дзеркального скла. Здавалося, нікому й на думку не могло прийти, що оце богом благословенне затишне райське містечко було колись хижим гніздом, сто-лицею черкеських піратів і що в цій глибокій, затишній туапсинській затоці стояла була ціла флотилія розбійницьких черкеських кораблів та човнів-фелюк, яка рискала по Чорному морю, хапала в полон християнські кораблі і приводила їх сюди, в Туапсе; з полонників, котрі багатші, ті переховувалися тут аж до викупу, а котрі бідніші – тих робили рабами або валашили і, зробивши євнухами, продавали в Туреччину задля гаремів. Одна з найкращих фабрик євнухів була колись якраз отут, у цім-о затишному Туапсе. Та ніхто з пасажирів не пригадував собі або й не знав цього... ніхто, опріч трьох, що мали тут висісти на берег.

То були – перш за все двоє молодих людей, один з них трохи старший, другий молодший і невродливий, а третя – підстаркувата дама-генеральша, мати молодшого; між нею й сином видко було схожість в обличчях, тільки що вона була непогана на вроду, а син поруч неї здавався лихою копією. Вони втрьох стояли коло поручат осібною групкою та й дивилися і на Туапсе, і на доохресні зелені гори, де колись було аж засіяно черкеськими аулами, а тепер тії гори поросли густим лісом із ліанами, що через них, – про се наші подорожні були вже читали, – не можна й продертися без сокири.

– Хто його знає, Володимире Ростиславичу! – казав старший до генеральшиного сина. – От, хоч і знаєш, що тут було люте розбійницьке гніздо і що ті черкеси-шапсуги були бичем для цілого Кавказу і що Росія добре зробила, вигнавши їх звідси в Туреччину, але, як згадаєш, що от жили вони тут у своїй батьківщині скількись тисяч літ, а тепер раптом пропали, то на душу якась меланхолія находить... Адже ще Птолемей, і Страбон, і інші грецькі історики згадують про тутешніх черкесів, або «керкетів». Аж от прийшли росіяни [....], прийшли з далекої Московщини, вигнали стародавніх тубільців тисячолітньої батьківщини з рідного гнізда...

– Не зовсім ваша правда, професоре, – в задумі озвавсь молодший, – бо хоч і на мене находить меланхолія, тільки ж не через такі сентименталії, як, приміром, «батьківщина», бо я тих сентименталій не розумію... Знаєте, я вже вам не раз казав, що я – наче лермонтовські хмаринки в небі, що «нет у них родини, нет им изгнания»... Ні, коли черкесів мені шкода, то з інакшої причини: жили собі вони, як орли, виробили були свою аристократичну культуру... піратську, рабоволодільчу культуру, се так, але ж і античні греки хіба були не пірати, не рабоволодільці? [...]

Професор розсміявся.

– Га!.. І отаке каже ліберальний юрист, охоронець загальнолюдських прав! – жартівливо поглузував він. – Ну, на вашу точку я не стану! Ви не подумали, що мусили почувати тії люди, над ким панували оті «орли»... Бо чи захотіли б були ви сами попастися в пазурі до тих орлів-черкесів та щоб вас зробили невільником або щоб на цій-от піратській фабриці зробили євнухом?

– Євнухом? – зажартував молодий юрист, одхиляючись од розмови про черкесів і переходячи на свою особу. – А чому б ні? Бути євнухом мені б, може, не завадило...

Професор хотів був щось докинути проти нього в тім самім дусі, але не встиг.

– Панове! Панове!.. – перебила їх генеральша. – Ви, здається, забулися, що вас слухає дама...

– Вибачайте, ваше превосходительство! – жартівливо-дитинячим тоном сказав професор і поцілував її в ручку. Вона, як добра мати сина, поцілувала його в голову.

– А я теж задумалася була про черкесів, та з практичнішого погляду, ніж ви. От, їх вигнано, а не розпитано в них про секрет: яким способом вони хоронили себе проти малярії, що лютує в цих місцях? Жили тут тисячі літ, були міцні, сильні люди, ніколи не слабували; а наші всі скаржаться на малярію та й пропадають, наче мухи... Ох! Хоч би той участок, який нам нарізано, не був малярійний!..

«Участками» звуться наділи, які правительство нарізує піонерам. «Малярія» та «участки» – це такі дві теми, що жодна кавказька інтелігентна розмова не перебудеться без них.

Тут під’їхала турецька фелюка та й звезла на берег генеральшу з сином та професора. Професор звавсь Андрій Іванович Лаговський. Він був ще дуже молодий і займав в університеті кафедру чистої математики не більше як два роки. Генеральша з сином були на прізвище Шмідти. Чоловік її, генерал Шмідт, був давно зросійщенні! німець, а вона – московка. Вона виїхала з сином до Туапсе раніш од чоловіка й усієї сім’ї, бо треба було попереду нашукати в Туапсе квартиру на літо, поки ще забудується їх «участок».

Туапсинська колонія цікаво придивлялася до трьох нових жителів, що прибули до них. Найменше уваги притягав Лаговський, бо його простенький, аж бідний і зовсім не елегантний одяг нікому б не міг сказати, що це має бути університетський професор.

– Може, вам треба квартири? – спитався в них Грицько Андропуло, а в нього коло коміра в піджаку встромлена була вже не червона, а свіжа біла рожа. – Отам на горі, в моїх родаків, єсть саме три покоїки, що оддаються в найми. Хазяї звуться Андропули... Кращої квартири не знайдете тут.

– Ах, ні! Не треба! Бо хто його знає, що' то за квартира! Нам би краще в гостиницю, – сказала генеральша.

– Пані думають, що тут паризькі гостиниці! – закепкував Андропуло. – Нічого! Побачите, що то за туапсинська гостиниця!

– Але ж тут візників хіба зараз коло берега немає?! – бідкалася генеральша. – Хто ж позвозить наші чемодани та кофри? Чому візники не виїжджають назустріч пасажирам?

– Візників у Туапсе взагалі немає, ваше превосходительство, – сказав пароплавний агент. – Познось їхні чемодани до Недзведського, – сказав він одному дужому туркові. Той узяв два важкі кофри на плечі, наче легесеньке пір’ячко, і заніс до гостиниці.

Туапсинську «гостиницю» держав один в’юнкий поляк, або, як казали там, «полячок». Поляків, загалом кажучи, єсть багацько на Кавказі. Тільки ж тая неохайна «гостиниця» швидше нагадувала поганенький убогий жидівський «заїзд» на Україні або азіатський «хан», ніж гостиницю в Польщі або ніж якийсь європейський готель. Всіх станцій було чотири, але дві вже зайняті; зоставалося ще дві. Генеральшу примостили в одній, а в другій – молодого Шмідта та професора. Зіставшись удвох, Шмідт зоглядів своє ліжко.

– Що це за простирядно! – обуривсь він. – Брудне, заляпане чорзна-якими нічними слідами!.. І хто тут спав?! Он, у мене з тих плям ціла географічна карта на простирядні виходить... всі частини кулі земної... Глядіть, Андрію Ивановичу: це ж зовсім контур Африки!..

– О!! То в мене принаймні контур Італії видко! – по-ди-тячому розсміявся професор, розглядаючи простирядно, постелене на його ліжкові. – Ну, так перемінімо тутешні простирядна на свої: в чемоданах єсть у нас.

– Ні, краще б геть із цієї клоаки! Самісіньких блощиць скільки тут повинно бути!.. – сердився молодий правник далі. – Та ще не пізно, ходімо краще з мамою до школи: то там виясниться діло, де нам жити!.. Краще розпитати про тую школу ще сьогодні-таки.

Вони вийшли. Генеральша розшукала й взяла з собою якусь телеграму, сховала в кишеню та й усі тройко попрямували до школи, розпитуючи дорогу в нечастих прохожих, що зрідка траплялися. А втім, до школи було близенько.

Сонце ще не сідало, і надвечірня пора була пречудова. Гарні, незвичайно ніжні і заразом наркотичні пахощі цвітучого винограду розносилися звідусіль, бо трохи чи не коло кожної хати обплітався коло ґанку виноград і був тепер саме в цвіту. Одне з найкращих, найпоетичніших місць було коло школи, що дивилася вікнами на море; там перед школою, над морською кручею, був садочок і над самісінькою кручею була платформа з просторим виглядом на море та лавочка під ліріодендром, або тюльпановим деревом – дуже вигідна лавочка, щоб посидіти та дивитися на затишну затоку й зелений прибережний Кавказ, що хиливсь над морем. Лаговський сів тут, і сів сам.

– Ах, як гарно! – прошепотів він, заглядаючись на краєвид. А тим часом генеральша розмовляла з учителем, що вийшов був на ґанок.

II

– Ви отримали другий лист мого чоловіка? – непривітно питалася в учителя генеральша, назвавши своє прізвище.

– Отримав, – одказав учитель.

– Торік на канікули ви оддавали школу нашим знайомим за двадцять п’ять карбованців місячно. Тепер ви з нас правите сорок. Генерал вам написав, що дасть тридцять. Що ви скажете на те?

– Скажу, що хочу сорок карбованців таки, бо, наймаючи вам школу разом із своєю казенною квартирою, я мусю сам вибиратися кудись в іншу хату. А на літо всі квартири в Туапсе дорожчають; в мене, знов, жінка і дрібні діти. Доведеться самому десь платити, може, по двадцять п’ять карбованця та й тіснитися мов у норі – ну, то яка ж мені вигода?

– Це ваше останнє слово? – холодно спитала генеральша.

– Останнє.

– В такім разі прочитайте, будьте ласкаві, цю телеграму.

Учитель узяв. В телеграмі стояло: «Генералові Шмідтові.

Можете на літо зайняти туапсинську школу безплатно, бо міністерську школу й не можна винаймати за гроші; а вчитель нехай на літо перебереться в давнішу, стару школу, що стоїть тепер порожня. Куратор».

– Як! У давнішу школу?! – остовпів учитель. – Та там же вогкість, там малярія! Через малярію ми ж і покинули тую школу, бо школярі мерли, а вибудували оцю...

– Не думаю, бо куратор мусив би це знати, – холодно зауважила генеральша. – А втім, це й не моє діло. Ви бачите тільки, що кавказький куратор... а він давній приятель мого чоловіка... велить вам оддати школу безплатно. Канікули в вас почнуться за три дні? Так? Будьте ж ласкаві, виберіться звідси за тиждень. А гроші, хоч куратор це й забороняє, ми вам таки платитимем: по двадцять п’ять карбованців за місяць.

– Можете зрозуміти, – звисока додав молодий правник, – що ми могли б вам зовсім не давати грошей, але заплатимо, бо вже обіцялися були.

Учитель, схиливши голову, слухав та мовчав. Лаговський хоч і не хотів, та чув розмову, і йому стало прикро: у нього майнуло було прикре почуття, що бідний учитель, дарма що його вигнано із школи в якесь малярійне місце, муситиме з формального боку ще й уважати Шмідтів за своїх великодушних добродіїв; а в дійсності це було б несправедливо. Лаговського це шпорнуло. Він дуже був радий, що ця розмова принаймні не тяглася довго і що вони швидко покинули школу й вийшли з саду.

Прийшовши до гостиниці, вони сказали, щоб їм принесли самовар і чай на балкончик, себто на ганок, оповитий виноградом у цвіту. Був напрочуд гарний теплий вечір. Море коло балкончика вилискувалося всіма барвами, бо сонце спускалося на захід і давало більше тонів. Виноградний аромат упоював. Саме коло балкона стояв кипарис, а його обкутала гірляндами повзуча чайна рожа. Всі троє, задумані, мовчали, кожен думав про своє.

– Погляньте, Андрію Йвановичу, на цей-о кипарис, уквітчаний рожею, – сказала генеральша до Лаговського, що втупив очі в сріблясто-перламутрово-рожеве море і то згадував вчителя, то леліявся на крилах мрій кудись далеко поза море. – Та що це ви такий сумний? Може, нездорові? – стурбована спиталася вона і поплескала його по плечу.

Професор прочнувся і, підвівши очі на генеральшу, побачив, що вона, мов мати на сина, дивиться на нього. Всяка згадка про вчителя раптом вилетіла з його голови і залишилося саме чутгя, що єсть на світі люди, котрі його, сироту, люблять.

– Андрій Іванович, напевне, нову поему складає, – з добродушним глузуванням вимовив молодий Шмідт. – А в мене в голові якісь дурниці проносяться. То раз дивлюся на море та й чогось згадую із «Слова о полку Ігоревім»: «Взлелей, господине, мою ладу ко мне», – як бачите, зовсім на поетичний лад; а потім, ні сіло ні впало, згадую з Євангелія: «Изми пер-вее сучец из ока твоего», – та думаю: «сучец»... Як же воно скидається на чоловічий рід од «сучка»!.. Та й хочеться когось налаяти: «Ох, ти, сучець такий-розтакий!!»... А далі знов лізе в голову: «Взлелей, господине, мою ладу ко мне».

– Ти зовсім здурів, Володимире, – суворо сказала генеральша, тим часом як професор силувався втримати сміх. – Здається, ти сьогодні порядився верзти всякі непристойності... Ну, то ви, Андрію Йвановичу, не нездорові?

–Ні.

– Дивіть же, бо слабувати не варто: ані собі, ані людям, як-то мовляють.

Почалася балачка про здоров’я Лаговського, про те, що хоч він тепер і почуває себе краще, та не треба занапащати себе, та що тут, на Кавказі, в тихомирному Туапсе, серед нових вражень, серед гарної природи, він, напевне, дуже одпочине нервами, і т. ін., і т. ін. Професорові любо було слухати все те, бо хоча про здоров’я своє він і не думав дбати, та любо було чути, що єсть люди, котрі ним опікуються. Коли це раптом він покинув слухати генеральшу та й швиденько збіг з ґанку до моря. Там сонце, остаточно тонучи в морі за обрієм, кинуло твій останній промінь на купу прибережного каміння і осіяло фантастичним червоним блиском і дико-сіре креміння-гальку, і сіро-зелений колючкуватий кущ ерингія, що виріс серед гальки. Схилившись на одно коліно перед ерингієвим будяковим стеблом, професор задуманими очима любувався на тії тони, які лягали на ерингіїв цвіт. Потім він устав, поволі вернув на ґанок і поцілував руку генеральші.

«Дитина!» – думала генеральша.

«Дитина! – думав і молодий Шмідт. – Еге, зовсім дитина, хоч і старший за мене. А я?..» – якось журливо подумав він.

Трохи з перегодом подорожні полягали спати: генеральша в одній кімнаті, Лаговський і Володимир у другій. Лаговський лежав у постелі, повний поетичних, і естетичних, і просто щасливих вражень. Чути було, як дихає Володимир, що вже заснув, і Лаговський почув себе щасливим, що він чує те дихання і що тут поблизу лежить людина, яка до нього прихильна, а він до неї прихильний сто разів більше. А до старої генеральші він чує просто аж собачу вірність. «Чи єсть хто на світі кращий душею, ніж вони! Чи зможу я коли дорівнятися їм?!» – упоєний, питає він себе, ворушачися в ліжку.

Несподівано, серед таких щасливих почувань і питань, перед Лаговським нібито майнуло в пітьмі вчителеве обличчя, і поетичний настрій разом пропав. В ухах тихий голос учителя ніби прошелестів: «Та там же малярія». Якась отруєна течійка влилася в професорову душу. «Ні, недобре вони з ним учинили», – заговорив чийсь голос у його серці.

«Поганець з мене, поганець!! – митло засоромив себе він. – Це ніщо, як ганебна заздрість насуває мені такі думки проти Шмідтів! Тому що я не можу ніколи зрівнятися з такими ідеальними людьми, як Шмідти, то моя заздрість несвідомо силується забрудити передо мною їхній чистий, ідеальний образ!»

Прочитавши собі таку нотацію, Лаговський заснув.

В туапсинській «гостиниці» не було жодних умивальників, а був тільки таз та відерце, що стояло на подвір’ї, саме коло ґанку під фіговим деревом; там висіло й розколоте дзеркальце. Жіночої прислуги теж не було. Тим-то й генеральша, що встала вранці передше од усіх, мусила без усяких церемоній робити свою туалету на одкритому повітрі та ще й за підмогою не служниці, а заїздового наймита-по-лячка. Наймит поставив їй і самовара, але піти на базар по хліб відмовився, бо треба було помогти ще й іншим помитися. Тим-то генеральша, діждавшись, доки повставали її син та Лаговський, попрохала їх піти та покупити чогось до чаю.

Хоч у Туапсе було вже з троє магазинів на російсько-європейський лад, але базар був чисто азіатський, і тільки офіціально обов’язкові російські вивіски з такими грамотними написами, як «Трахтирь Висёли Край», нагадували, що це має бути Росія; базар – то був собі густий ряд маленьких чи більшеньких тісних крамничок, або рундуків з зовсім одкинутими лядами замість прилавка, або це були звичайні столики під накриттям-наметом. Хлібопекарні тож само були халабудки без дверей і без вікон, і пекарі на очах у всієї громади витягали з печі гарячі бублики, паляниці та азіатські пиріжки; житнього хліба ніде не було видко, як воно й звичайно водиться на сході. Скрізь чулася грецька або, переважно, турецька мова, бо більшість усіх отих купців та пекарів була з Малої Азії: з Синопа, Самсуна та Трапезунда; навіть греки здебільша розмовляли між собою по-турецьки. З пекарів, до яких поткнувся Шмідт, щоб покупити бубликів, ніхто по-російськи не знав, бо їх хазяїн-хлібопекар якраз був самсунець, ”ЕААт|и тоирхснрсооц^9.

– Ну, Андрію Йвановичу! – жартівливо вдався Шмідт до професора. – Поможіть! Побалакайте з ними по-татарськи, щоб продали хліба та щоб ми з голоду не померли. Ви ж не дурно, мабуть, ганялися за чорноокими татарками в Криму!

Лаговський ніколи за ніякими татарками не був ганявсь, але щоправда – в глухих закутках Криму перебував, через свою грудну хоробу, дуже часто: в кожен період, вільний од лекцій – чи влітку, чи взимку, чи ввесну, – через те по-та-тарськи говорив він добре. Турецька ж і татарська мова – немало одна й та сама. Він покупив бубликів; але обом не хотілося ще вертати до гостиниці, бо цікаво було подивитися на всякі тутешні базарні типи. Окрім греків і турків, тут було видко й усякі інші кавказькі національності. Професор і Шмідт легко пізнали вірмен та імеретів, що, хоч і християни (а імеретинці ще й православні), вважаються через свою торгову вдачу за кавказьких жидів; пізнали й ту націю, яку вірмени визискують – веселих, але немудрих грузинів; траплялися тутечки й усякі інші типи, яких наші приїжджі впізнати не могли, і Шмідтові здалося, що то, мабуть, чи не осети, або, як кажуть на російський лад, «осетини».

– Тут у вас єсть осетини? – спитавсь він у гладкого крама-ря-грека, що, здавалося йому, мусив розуміти по-російськи.

– Перед Великоднем було, – одказав той, вимовляючи «пуло» замість «було», – я й сам покупив був півпуда... Та тепер немає.

– Та осетини – се ж такий народ, такі люди! У них осібна мова, – недомисляючись казав Шмідт.

– А! Народ і мова!.. Бо то єсть іще й риба така, осетина (він розумів осетрину)... Про всяку мову, коли хочете, розпитайте в он тій кофейні, у Джованні Пападопуло: він усі мови знає.

Шмідт і Лаговський з цікавості заглянули до кофейні, а на них, знов, цікаво поглядали всякі греки та російсько-міжнародні типи Горького, що пили в кофейні каву, курили цигарку чи кальян або різалися в шашки та в карти. На буфетному столику лежало скількись газет: були дешевенькі «Биржевые ведомости » з коротким, але красномовним друкованим підписом: «Этот номер сдан на почту по расписке С.-Петербургского почтамта в количестве 147635 экземпляров», але переважно лежали числа часописей грецьких: «Патріс;» та «’Аоти¹». Шмідт, який ще ніколи не бачив жодного новогрецького писання, нашвидкуруч розгорнув одно число «’'Аати» та й, собі на втіху, вичитав у відділі телеграм (Тв^єурафт'ціата) звістку про те, що «архонт галлійської по-літейї Лумпет» сповістив про щось галлійську «буле'» та «ге-русію»; се, живовидячки, відносилося до президента французької республіки Лубета та до парламенту з сенатом. Молодий правник набрався дуже веселого гумору з тих античних термінів, приложених до сучасної Франції, а надто йому припав до вподоби «архонт Лумпет». Дальша телеграма, де написано було, що ‘оІаХтц; ifjX9ev єц ‘IpifUrv, тож само його розвеселила, бо попереду йому здавалося було, що тут іде мова про міфічний Ереб, а вже потім він зміркував, що це має значити: «Шах приїхав до кавказького міста Єревана». Ще більше розвеселившись, він простяг руку ще й по ті дві товсті книжки, які лежали на буфеті. Хазяїна кофейні, самого Джованні Пападопула, не було тоді; коло буфету стояв тільки Грицько Андропуло та й дружелюбно поглядав на веселого панича. Одна книжка була: ‘ttuyieivii оті (рисгюХоуіа то€І уацои, а друга – лічебник на венеричних хвороб, під заголовком: Kaivog і’атрбі; ти vatppoSiotatxov voacoy¹⁰

IV

– Ого! – пустотливо крикнув Шмідт, дивлячись на Грицька. – А навіщо вам у Туапсе такі книжки?.. Тут же, здається, й жіноцтва жодного немає... Я принаймні досі бачив тут самих чоловіків... Хочете не хочете, а мусите жити святими ченцями.

– Та воно так, – фамільярно одказав Грицько, – жіноцтва тут обмаль, та таки є; не без того товару й тут... От, коли вам треба буде дівчину на ніч, скажіть мені, за один мент буде!..

– Спасибі! – ніби іронічно, ніби щиро подякував Шмідт. – Так бачите, Андрію Йвановичу, – шуткома вдався він до професора, вже як вони виходили з кофейні, – не пропадемо з голоду: оцей graeculus погодує.

«Які погані часом жарти в Володимира Ростиславовича!» – думав собі Лаговський.

– Ні, тут єсть таки й жіноцтво, – тяг далі Шмідт, оглядаючи базар, бо він побачив якусь перекупку в українському вбранні, що сиділа коло кошика з яйцями. – Бачите, он сидить жінка... або принаймні це людина в спідниці... хоч, правда, з товаром нежіночим...

«Які погані жарти в нього!» – думав собі Лаговський, нахмурившись.