Текст книги "Андрій Лаговський"

Автор книги: Агатангел Кримський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 20 страниц)

Двірник позносив професорове збіжжя, допоміг йому порозпаковувати та порозташовувати все. Професор і сам помагав йому поратися, ставив привезені книжки на ті місця по полицях, на які треба було. Нарешті все було пороблено, і двірник, зачинивши двері, пішов. Професор зостався самотою. Зупинившись на самісінькому порозі поміж великою кабінетною кімнатою та спальнею, він мовчки дививсь і не сідав ніде. Потім криво осміхнувся кутиком рота.

– «И возвратихся, аки пес, на блевалище своє». – «Oui, je me suis retoume a mes vomissements», – голосно і повільно процідив собі він, згадуючи начебто якийсь уступ із Біблії та й навмисне даючи йому гумористично-курйозний французький переклад. Тільки ж гумор той був і недовгий, і силуваний, Henkershumor, гумор вішальника перед катом. Лаговський іще раз зоглядівсь – і здалося йому, ніби й стіни й стеля важніють над ним і його здавлюють своєю ваготою. Може, треба б було піти звідси геть, на подвір’я, на вулицю та походити по Москві? Себто знов оддатися своїм сірим думам, серед сірої погоди, і знов не могти втекти од себе? Ні, краще вже сісти й щось робити, коло діла якогось поратися!

Професор подумав та й, підійшовши до полиць із книжками, потяг звідти два старі математичні видання XVIII віку, в давніх шкуратяних палітурках. На спинці однієї з тих книг було витиснуто золотими літерами: Euler, Institutiones calculi differentialis^{37 – і дата: 1755. На другій книзі напис – Gru-fon, Supplement zu Euler’s Differentialrechnung38 1798. Професор хвилину поміркував, далі пошукав в обох працях потрібні йому уступи – та й за дві хвилини він, наче не допіру з дороги приїхав, уже пильно писав, вичисляв, перекреслював і знов вичисляв. Потім він нашвидку начеркав формулу Маклорена:}

/(х)=/(0)+х./Х0)+у"2/'"(0)+... та й заходився розкладати функції на ряди по степенях незалежних перемін. Цифри та латинські літери прудко чергувалися і або роздималися в іще ширші формули, або знов значно скорочувалися.

Дописавшися до якогосьЛаговський був пере-

v

рвав писання, щоб обтерти загусле чорнило на пері та й наново вмокнути перо в чорнилицю. Через тую перерву очі його майнули-перебігли по тому цифровому рядкові, який він оце був накреслив. Гульк – під знаком радикала стоїть p*rs, і Андрій зовсім виразно прочитав paliurus... Paliurus aculeatus – це ж оте саме знайоме йому держидерево, яке старанно викорчовувала генеральша Шмідтова з свого туапсинського участка!.. Боже мій! Навіть математика, навіть алгебра нагадує йому про Кавказ, про сім’ю Шмідтів!..

Він згадав, що йому до праці треба мати один свій чорно-вик – так якесь шпаргалля. Воно, мабуть, зосталося в чемодані. Він устав з-поза столу, підійшов і схилився до чемодана, щоб вибрати собі своє шпаргалля з-посеред тієї хаотичної мішанини рукописів, книжок, немитої білизни та дрібного манаття, які лежали жмутами і заповнювали собою його чемодан. Як стій Лаговський натрапив на якийсь старанно загорнутий сувоїк і розгорнув його. Тут лежав засохлий віночок із криптомерій, що йому колись були зробили молоді Шмідти в Туапсе і заквітчали його, мов поета-лауреата. Раптова немічність заволоділа Лаговським, як поглянув він на ті криптомерії.

– Невже ніде мені не знайдеться й не буде забуття?! Невже я ніколи не забуду вас, загублену для мене й дорогую для мене сім’ю?! – зашепотів він одчайно сам до себе, нервово підносячи вінка вгору. І в душі тихий голос одповідав: «Ба таки так! Не забудеш ніколи! Бо ти нікого ще так не любив на світі, як тую сім’ю! Ти й не могтимеш уже ніколи й нікого так любити... нема тобі забуття! Ти – раб своєї прихильності. Ти в кайданах. А найгірше – що твої кайдани для них навіть непотрібні, бо й тебе самого їм не треба».

– Дорогі мої!! Любі мої!! – зашепотів Лаговський, безнадійно простягаючи руки в просторінь, наче хотячи обійняти когось невидимого... – Весна нашої приязні прохолола, проминула безповоротно, ви мене забули – ну, так не споминайтеся ж і ви мені! Нехай і я за вас позабудуся!.. Не літайте коло мене, любі тіні! Не літайте! Не нагадуйте мені, що я знов сирота і бездомник! Не нагадуйте, бо моє серце й так почуває цю самоту!.. Болить!.. Пече!..

Вінок випав-вивалився з рук і зашелестів сухими своїми шпильками, ударившись об підлогу. Лаговський миттю був кинувся підхопити його, та й... ніби прокинувся, ніби очутивсь од сну. Він твердо поклав узяти себе міцно в руки. Обережно закрутивши тую криптомерійну пам’ятку в м’який папір, він сховав вінка в шухляді та й немовби заспокоївся.

– Die schonen Tage in Aranjuez sind fort!

Кінець чудовим дням в Аранхуесі! —

навіть трохи комічно продекламував він і зараз сів знов за працю. За якісь півгодини думка його наче зрівноважилася; замість болючих особистих спогадів цілу увагу захопили цифри, та алгебраїчні букви, та математичні формули. По пів-годині він мусив спочити хвилин з п’ять і помітив, що він уже доволі втихомирений. Тоді він знов схилив голову над своїми зошитами та книжками...

III

Отак пішло життя, днина за дниною, через увесь серпень. Лаговський зараз-таки зранку був брався до своєї роботи, забуваючи і про їжу, і про відпочинок, аж доки сама природа-володар нагадувала йому, що треба чогось з’їсти або на скількись хвилин спочити мозком та полежати в ліжку або піти подихати хоч півгодини чистим повітрям. Тільки ж на чистім повітрі, серед ходіння по шляху, в голову йому знов лізли всякі спогади – і через те він поспішав повернутися додому, щоб знов засісти за вчену книжкову працю, яка ставала для нього найліпшою розвагою, особливо коли йому щастило розв’язати якусь мудру задачу. Ще перші два дні Лаговський чувся настільки знесиленим, що мусив кожні півгодини кидати книжки та йти в постелю через надоїдли-ве, настирливе крутіння в голові; через той закрут у голові він іноді думав був навіть, що наближається смерть; іноді бувало й так, що, падаючи з-за столу в фотелю, він тратив і притомність і зоставався годину-дві якийсь омлілий, в якомусь тумані. Але то було тільки в перші дні по приїзді в Москву, а далі організм втягся в заведену працю і вже сам не був бажав спинитися, наче накручений механізм у годиннику або наче тая змучена коняка, що, доки запряжено її в віз, доти вона біжить та й біжить, а падає знесилена аж тоді, як її розпряжуть.

Своїм давно вже надбаним звичаєм і інстинктом самоохорони професор не спинявся на якійсь одній роботі, а чергував теми своїх заняттів, щоб таким способом давати собі теж одпочинок. Ото скількись перших днів він був попра-цювався над математичними інтегралами та функціями; а як помітив, що ця праця перестала давати йому потіху й насолоду, то разом залишив свою математику та й узявся за італійське письменство епохи Відродження. Минуло ще скількись днів – він, щоб дати знов інакшу працю своєму мозкові, трохи повагався та й сів писати одну студію, яка вже давно його була цікавила: «Зріст українського національного почуття за царювання Олександра III». За тими радикально несхожими роботами, хоч здоров’я Лаговського й руйнувалося і він значно схуд і зблід, – та набирався потроху він забуття про свою сирітливість, бо – чи оті субтильні математичні тонкощі, чи гуманіст Валля, чи очевидне загострішання української національної самосвідомості під ті саме часи, коли російська реакція найтяжче лютувала і найгірше силувалася здушити всякий не великоруський дух, – все то були інтереси не суб’єктивні його, не вузько особисті, а ширші, якими можна було зацікавити свій розум і затушковувати та й замазувати болючу душевну згадку про своє недавнє власне щастя, що тепер випурхнуло геть.

225

IV

Особливо остання праця була зацікавила й розважила Лаговського й навела його на низку ще інших ідей і настроїв – оті студії над українським громадянським життям архіреакційної епохи Олександра III. Всю свою увагу він нарешті зосередив на цьому, наче забувши, що лікарі рішуче йому забороняли нервуватися політикою. Математика, ота близесенька спеціальність професорова, навіть ніби кудись зникла од нього. Ані старий Ейлер з Грюфоном, ані котрийсь інший з математиків, на якусь часину вже й не зачіпали були його. Обгорнувши себе галицько-українськими часописами, де повно було дописей з України з Олександрового царювання, та часописами польськими і всякими російськими з тих часів та відповідними тодішніми книжками – писаннями публіцистичними, науково-історичними і літературними, Лаговський їх перечитував систематично, шукаючи провідної нитки, та робив собі потрібні виписки й зазначки.

Щодня те читання й писання все більш і більш захоплювало його. З цікавістю він виразно постерігав незаперечиме явище: чим темніша ніч, тим ясніші зорі. З одного боку, тягнуться люті, запеклі заходи російського правління знівелювати геть усіх, чисто всі підвладні нації, ба приголомшити навіть своїх великорусів, щоб вони нічого більш не бажали, як обрусіння інородців та торжества для національності великоруської над іншими. А з другого боку – що? – у відповідь проти насильного обрусіння помічається скристалізу-вання національного почуття й національної самосвідомості в тих самих інородців, що їхня інтелігенція, доки були не настали часи навмисної русифікації, вже ладна була навіть сама потроху русифікуватися. Інтелігенти українські, татарські й інші «інородчеські», які перед епохою Олександра III вже й були балакали в своїх сім’ях мовою російською, тепер на злість русифікаторам зачали балакати по-своєму, мовою свого народу. Спеціально ж на Вкраїні замість давнішніх аматорів-«українофілів» виробилися свідомі інтелігенти-ук-раїнці; ба й сама назва «українофіл» сталася за Олександро-вих часів образливою лайкою, що од неї порядна людина повинна й одхрещуватися.

А великоруси? Чи їм прищепило правління квасовий «патріотизм», або любов до казенного «отечества»? Де там!.. Лаговський з особливим натиском силувався в своїй розвідці ілюструвати от який факт: усе, що було в Великорусі най-поступовішого, аж зненавиділо такі ідеї, як «отечество» та «патріотизм», відколи ті ідеї накидалися казенним шляхом і йшли од реакційного правління.

Що таке «отечество»? – глузував Щедрін. Та й сам він й одповідав: «Отечество это есть известная территория, в которой мы, по снабжении себя надлежащими паспортами, имеем местожительство. Но территория нередко меняет свои очертания: до 1871 года Страсбург был французским отечеством, ныне же он сделался немецким отечеством. Благодаря этим изменяемостям многие, при упоминании об отечестве, только оттопыривают губы. И вот для того, чтобы мы не оттопыривали губы, но понимали этот предмет во всей ясности, нам предлагается начальство. Отличие его от отечества в том, что отечество называет нас просто детьми, начальство же нередко присоединяет к этому эпитет: «курицыны».

Професор з мимовільним усміхом виписав цю російську тираду до себе в свою українську статтю і, гортаючи Щедрі-на далі, витягав звідти ще інші потрібні йому матеріали.

Якого патріотизму бажають од нас? – іронізував Щедрін у другому місці. – А вже ж не інакше, як покірного, слухняного, не такого, що хоче самостійно міркувати: бо «чем меньше развит человек, тем более способен он быть патриотом. Так обратимся же к ним, к этим непочатым, неиспорченным (но припахивающим) русским силам, которые не знают ни превратных толкований, ни ватерклозетов, ни конституций, ничего занесенного к нам с гнилого Запада... Всякий вновь родившийся человек есть уж патриот, а так как новорожденный не грубит, не возражает, а только портит пеленки, то надо думать, что выше этого патриотизма не может существовать». Коли державі грозитиме якась біда, війна, чи що, тоді начальство само подбає, щоб той патріотизм зробився силою активною, та й само накаже, в якій мірі треба того патріотизму виявити. «Патриотизм врожден – следовательно, он всегда налицо, следовательно, его можна вызвать на сцену во всякую минуту, когда в нем есть надобность. Все равно, как графин с водкой. Покуда нет в водке надобности, графин стоит в шкафу; как только есть надобность, графин ставится на стол, наливается рюмка или две, а затем водка опять препровождается в шкаф, а рюмки выполаскиваются и вытираются, чтобы не воняли. Вот краткий, но немудрый кодекс, которым руководятся теоретики народного обезличения».

Лаговський узяв виписав ще й оцей уступ та й далі знов шукав того, чого йому треба.

Чи повік доведеться терпіти знущання реакційного правління над людською волею? – питалися передові великоруси за казеннонаціоналістичних часів Олександра ІІІ-го. – Ні, не повік, – одповідав хоч би той самий Щедрін своїм убив-чоіронічним способом, бо «как ни запуганы умы, но потребность освободить душу от обязанности вникать в таинственный смысл начальственного выражения «курицын сын» настолько сильна, что способна изменить и самый взгляд на значение Угрюм-Бурчеева».

Але всякі такі пророкування не могли не викликати в думці Лаговського одну сумну свідомість: що й за його часів справа не стоїть інакше. «Адже ж і досі в нас хіба не те саме?!» – думав професор математик ніби якусь нову для себе думу.

І от що з ним сталося: од історії реакційних часів Олександра III він щодня все більше та й більше привертався думками до сучасності, про яку він за наукою вхитрювався досі якось ніби забувати або принаймні заплющувати на неї свої очі. І зневір’я брало його, як згадував він про те, що діється. Темрява... гніт... народові дихати не вільно... Та коли ж справді надійде в Росії революція?.. Чи швидко російські народи захотять скинути ярмо деспотизму?! Чи швидко?! Коли!!

І отак замість наукового студіювання раптом налітало на недужного Лаговського сильне бажання кинутися самому в життєву політичну боротьбу, закликати всіх до бою з гідрою бюрократичного деспотизму, піднімати народ до повстання, власноручно метати самому терористичні бомби, коли ніщо не поможе... Кулаки стискалися, зуби зціплялися з ненависті, нерви тремтіли...

Тільки ж то все були самісінькі поривання, мов безсиле тріпотіння крил у підбитої пташини, яка нікуди линути й не може. Лаговський сам знав гаразд, що нікуди дальш од бажань та мрій він, недужий і слабий, не піде. Та проте нерві} тремтіли; ненависть палала; він весь хворобливо хвилювався. Раз збудоражена нервова система не скоро заспокоювалася.

Сталося хворобливій людині те, що й повинно було статися. Лаговський зачав знов губити сон. Умлівання частішали. Організм чувся знеможеним. Знову зачиналася нервова прострація. І ото знов тоді над розумом і над громадянськими почуттями брало гору своє суб’єктивне горе, і серце стогнало: «Ти – сам»...

... А серпень одходив. Наближавсь академічний рік.

V

Вернувся з літнього одпуску із села слуга Лаговського Федір, його незмінний вірний «лічарда», як то кажуть стилем московських лубочних лицарських повістей. Приїхав він уранці саме після такої ночі, коли професорові не пощастило заснути ані на годину. У Федора був свій власний ключ од дверей, і він увійшов до хати, не дзвонячи в дзвоник. Лаговський лежав у постелі.

Федір аж злякавсь, як поглянув на свого схудлого, зблідлого, зчорнілого «панича», що сумно подивився на нього з ліжка та й ледве кліпнув очима на Федорове привітання.

А ще більше злякався Федір, коли був одійшов та й, знову ввійшовши в хату трохи пізніш, побачив, що його «панич» уже був підвівся, одягся, а тепер сидить за столом непритомний, схиливши голову та обличчя на стіл – і не дихає. Щоправда, попирскавши на нього водою, Федір легко одволодав його і привів до пам’яті. Але зараз-таки після того, не гаючи часу і нічого не кажучи Лаговському, Федір побіг до одного відомого московського доктора-професора, з яким Лаговський мав декотру знакомість, стріваючися з ним іноді на університетських професорських радах. Той професор медик був людина доволі легкодумна, з типу безжурних bonvivanfiB¹, з тих, що, мовляв, і самі собі в вічі наплюють, і рідного батька з кашею з’їдять. Та в усякім разі ставився він до Лаговського прихильненько; а медик був з нього справді гарний.

– Панич мій во цвіту літ погибають! – трагічно заявив Федір докторові-професорові на перші його питання. Той не міг не осміхнутися з того виспренно книжного «во цвіту літ» і не зовсім повірив Федорові, тільки ж будь-що-будь не забаривсь і поїхав до Лаговського заразісінько.

– Знаєте, колего, що я вам порадив би накраще? – сказав він з добродушною іронією, як переслухав Лаговського. – Погоїтися вам випадало б за всіма правилами науки. Вночі – спати... бо ніч – для спання, а не для сидіння за книжками; лягати – з курми, а вставати – з першим променем сонця. На якийсь час треба було б зовсім не працювати розумом, закинути всі книжки к чорту і к його високошановній любій мамі. Треба регулярно пити молоко; добре б було б, коли б жити десь у горах південної Баварії на поетичному лоні природи та пити молоко осляче; не дурно ж німці кажуть, що осляче молоко вкупі з гірською поезією – правдиве джерело безсмертя... Ну, а коли нікуди в Баварію не поїдете, то й тутечки, в Москві, довго не сидіть у хаті, виходьте кожної години на свіже повітря. Особливо ж – книжки позакидайте...

Лаговський не міг розібрати навіть, чи шуткує доктор, чи говорить «настояще»: настільки йому здавалася аж дикою тая ідея – закинути книжки.

– Господи! – іронічно жахнувсь він. – Зробити із свого життя ненастанне, регулярне курування! Та це ж скука смертельна!.. А далі: нам – і не читати книжок?! Та без них же ми з вами, вчений люд, помремо з нудоти, й скуки, й з порожняви!.. Ні, пане докторе! Дайте нам попереду спосіб, щоб книжки перестали бути для нас необхідною, неминучою стихійною потребою, такою самою, як вода для риби й повітря для пташки, та вже аж тоді приписуйте рецепт: «покинути книжки».

Професор доктор поблажливо засміявсь, наче наївну дитину слухав.

– Не кажіть отих загальних слів: нам, для нас. Кажіть тільки про себе самого: мені, для мене. Бо, приміром, я зовсім легко кину наукову працю, якщо вона мені завадить... Та й ви, аби схотіли, зможете одкинутися од неї.

– Я не можу! Я вмру без книжкової роботи... збожеволію... сам собі смерть заподію...

– А ви спробуйте одурити себе самого. Скажіть собі, що ви це робите не через мою лікарську пораду і не для здоров’я, а для етично-філософського принципу. Еге, еге! Складіть собі філософську теорію, що, мовляв, книжки взагалі річ шкідлива й не моральна, не тільки для вас, але для кого завгодно... ну, до толстовщини пристаньте, чи що!.. Втовк-мачте в голову собі думку, що вся наука – ідіотство... А потім, як одужаєте, то аж тоді одкиньтесь од цієї теорії та й знов беріться за науку з новітніми силами. «І благо ти бу-деть, і долголітен будеш на землі».

– Ви жартуєте, Олександре Богдановичу!! Як же ж можна ні сіло ні впало, ad hoc обернутися в толстовця? Задля свого лікування вбити собі в голову свідомо провізоричну філософську теорію, яка зовсім не випливає з душі й з пересвідчення?!

– А! Це не так і важко, бо ви на те людина, себто той звір, що належить до класу Homo sapiens¹ і має надзвичайно розвитий інстинкт самоохорони. Стародавні філософи казали, що людина – це звір без крил і без пір’я. А я б сказав: «Людина – це такий звір, що може втовкмачити собі в голову яку завгодно ідіотську дурницю, коли тую дурницю підшепне інстинкт самоохорони»... Та кому-кому, а вам, поетові, зовсім легко одурити себе й накинути собі яку хочете ілюзію, без надмірних торгів із своєю совістю... їй-богу, приставайте до толстовців!.. І ходіть цілий день по чистому повітрі, майте моціон, робіть ручну роботу, стругайте доріжки, зимою одгортайте лопатою сніг...

Доктор це казав таким добродушним тоном, без найменшого бажання вразити Лаговського, що той навіть покривдитися не міг.

– Ні, це скучно! – безнадійно крутнув він головою.

– Ну, то от вам не скучний спосіб: нашукайте собі веселу, щебетливу дівчину, трошки собі закохайтеся в ній (тільки ж аби справді трошки, не без міри!)... будьте раз у раз укупі з нею, ідіть разом на прогуляння... Вночі – грійтеся коло неї... За таким режимом книжка в голову не піде.

– Ет! – буркнув Лаговський. – Мені аж паскудно на душі стає, як згадаю про жіноцтво.

– Ну, то що ж мені чинити з вами, шановний товаришу? – комічно розвів руками доктор. – Кажу вам без книжки сидіти та систематичний курс лікування одбувати – ви плачете: «Це дуже скучно!» Кажу вам дівчину взяти – ви плачете: «Це дуже весело!» Скучного ліку – не хочете, веселого ліку – не хочете. Що ж нам, докторам, діять із вами?..

Лаговський смикнувсь на місці.

– Ну, ну!! Бачу, ви вже сердитеся... Не сердьтеся, не треба!.. Я жартував!.. – перебив самого себе медик та й поплескав невдоволеного Лаговського по плечах. – Працюйте й далі над книжками, коли не можна інакше, та тільки все в міру, не цілий день і не цілу ніч. І в усякому разі не читайте того, що вам ворушить нерви: не читайте щоденних газет, не читайте сучасної розшарпаної белетристики... Од біжучих, гарячих інтересів стійте якнайдалі.

Лаговський мовчав. Бо колись давно, як був він дуже слабий, другий лікар теж забороняв йому читати сучасні політичні писання, і той лікар так само був велика славнозвісність. Таким способом оця медична порада не була для Лаговського жодною несподіваною новітньою «єрессю».

– Які ж книжки я маю право читати, «с разрешения и одобрения медицинского департамента»? – з саркастичним, кривим осміхом спитавсь він.

– Ех! Найлучче – щоб ніяких!.. Ну, та коли без книжки ви повинні вмерти, то чергуйте свою абстрактну математику з підземною наукою археологією та з піднебесною наукою астрономією... Це науки дуже пользовиті на здоров’я... Можна й над письменством, над літературою попрацювати-ся, тільки щоб з розбором. А знаєте що? Заходіться писати якогось роману про самого себе: автобіографічна белетристика, особливо з прикрасами та підмальовуванням свого власного портрета – дуже гігієнічна річ, бо коли на душі єсть якась вагота та гострий біль, то геть чисто все попереливається на папір, а на душі стане легесенько й вільно...

А коли своєї повісті писати не хочете, читайте інших письменників... Та найлучче письменників давніх, а не теперішніх... Був би порадив вам читати античних класиків – от, Го-рацій ставсь би для вас зараз дуже добрим ліком. Так коли ж класиків тепер зовсім здискредитовано нашими ідіотськими гімназіями – вони всім набридли, сором навіть раяти їх комусь!..

«Чого він завсіди такий веселий? Чого він раз у раз радіє?» – думав Лаговський, вже неуважно слухаючи його балаканину.

– Ага, до речі, згадав... – весело,схопивсь доктор, витягаючи з бокової кишені якусь писульку, – може, вам буде цікаво прочитати оцю сатиру на класицизм, перелицьовану з української пісні «Чи я в лузі не калина була?» Скомпонував цю пародію вашою мовою один із наших професорів філологів; він ніякий українець, але теоретично знає всі мови на світі, і українську так само. Підписався він тут козацьким криптонімом «Федір Корж». Він не мені був дав цю «шпигачку», а одному з ваших земляків, теж моїх пацієнтів – ну, а я її сьогодні позичив у того, щоб почитати на дозвіллі...

Він подав Лаговському поштовий листочок паперу з українським написом: «Дорогому приятелю і товаришу Агахтангелу Охвимовичу Таврійському, хай пам’ятає і в пізні літа. 7 листопада 1899 р.» Було ж там записано дослівно от що:

НАУКА – МУКА

Чи я в свого батька не єдиний був синок?

Чи для мене в неньки не найкращий був шматок?

Взяли ж мене, відіслали Та в гімназію віддали —

Така ж доля моя, таке щастя моє!

Чи не ріс я дома, як на попасі теля?

Чи мене не вчили, що панич ізвік гуля?

Аж на те мене кохали,

Щоб писать екстемпорали —

Така ж доля моя, таке щастя моє!

Є у мого батька на дворі прудкі хорти,

Що доскочать зайця, тільки свору відпусти.

Є і тут-таки собаки...

Знаєм їх ми, небораки —

Така ж доля моя, таке щастя моє!

В нашого сусіда єдиниця є дочка,

Хоч ще недоросла, та хороша вже така.

Є й у мене єдиниця,

Та бодай їй ісказиться! —

Така ж доля моя, таке щастя моє!

На бахчах у батька лепські дині й кавуни,

А в садочку груші і черешеньки смачні.

Тут ні груші ані дині,

А багато є латині —

Така ж доля моя, таке щастя моє!

На селі дівчата знають гарнії пісні,

Що їх любо слухать і співать було мені.

Тут пісень я не співаю:

Все товчу по Ходобаю —

Така ж доля моя, таке щастя моє!

Ой, коли б ти, нене, знала, що таке глагол! їх у книжці більше, ніж у тебе в вуллях бджол; Чом усі вони так само Не спрягаються, як ато? —

Така ж доля моя, таке щастя моє!

Чи так справді в Римі лопотали язиком?

Чом він геть не згинув, як Гоморра і Содом? Отже ж лихо! Гірший tamen¹ Буде зрілості екзамен —

Така ж доля моя, таке щастя моє!

Та чи тим я зрілий, що збазграю перевод? Буцім вже без того недоспілий весь народ! Чим давать екстемпорали,

Ви б жонок про се спитали... —

Така ж доля моя, таке щастя моє!

Чи не було краще утопитися мені?

Чи не було краще не родитися мені?

Panis, piscis crinis finis,

Ignis, lapis,pulvis cinis^{39 —}

Така ж доля моя, таке щастя моєї

Федір Корж.

(Заборонено Петроболотською цензурою – бодай я з нею поцілувався коли брешу!)

Лаговський читав – і весело реготавсь. Та заразом забалакала в ньому й філологічна жилка, що нерозлучно жила з ним, як і трохи чи не з кожним українцем:

– Коли знаєш, що писала оце людина, яка вкраїнську мову вивчила чисто філологічним способом, «а не з практики, то доводиться аж дивуватися на філологічну геніальність тієї людини, – раптом, оживившись, забалакав він. – Але таки видно, що без живої практики перебутися не можна жодному геніальному філологові, хоч би й з яким тонким лінгвістичним нюхом. Дивіть на оці слова жонок, Охвимо-вичу... За філологічними законами отак й треба було б казати – порівняйте: о-вес з буквою о, хоч вів-са уже чується з і. Так само буде по-вкраїнському Охрім, а не Єфрем, з початковим О, а не Є. Тільки ж біда, що живеє життя знає свої власні закони, не раз противофілологічні, і живі люди говорять не жонок, а жінок, по аналогії з формою жінка. Або знов – у живій мові замість сподіваного Охим, кажуть Юхим або Йохим, тільки не Охим, дарма що в інших таких випадках систематично говориться: Охрім, Овсій, Остап, усе з О, і жінка князя Юрія II Галицького звалася замість Єфімії – Офкою .. Знаєте? Жінка отого князя, що писався: Dei gratia natus dux et dominus totius Russiae Minoris^40?

Доктор слухав його з прихильною усмішкою, достоту як слухають малу нетямущу дитину, що знайшла собі цяцьку і вже не плаче.

– Отак, отак його! Уцжжа! – жартівливо нацькував він Лаговського. – А це дуже добре, щоб отакі речі вас цікавили, бо з них для здоров’я шкоди не буде... Ну, а ото тамечки що в вас лежить? Лоренцо Валля? Гуманіст XV віку? Ба навіть видання того самого століття?! Це добре... Та знов розвідка: Savonarola und seine Zeit?¹ Що ж, і це гаразд, і це не завадить... А ще що? Чосер? та ще Шафтсбері? Що це за Шафтсбері?

– То англійський класик-мораліст XVII віку, – сказав Лаговський. – Він же, знов, і естетик. Є ще й другий, новіший Шафтсбері. Он у мене він теж стоїть.

– Добре! І це все добре!.. Такі речі, як старе італійське письменство часів Ренесансу та давня англійська поезія, як Чосер, та стара англійська філософія, вам не пошкодять... Таке – читайте здоровенькі... Ого! А це в вас що? Якесь давне грецьке видання? Святий Анастасій Сінаїт?! Нащо він вам? – здивувавсь доктор.

– Це я був узяв його, щоб пошукати, чи не знайду тут чогось для історії математики, – пояснив Лаговський, – в цих його енциклопедичних «Питаннях і одповідях» може дещо трапитися цікаве й для моєї спеціальності.

– Ач! То ви й грецької мови не призабули ще й досі?.. От лінгвіст! Або, може, там десь на півдні ви й живу грецьку практику мали?

– Ні! – хитнув головою Лаговський. Щось його боляче вкололо.

Доктор написав рецептика – про всякий випадок, мовляв. Далі попрощався. Лаговський подякував йому за те, що він його навідав.

– Що ви робите, колего, щоб чутися отаким безжурним? – спитав він його на прощанні, сумовито всміхаю-чися.

– Що роблю?.. Гм... Як вам сказати?.. А що то у вас он там лежить? Чи не Щедрін, бува?.. Еге, Щедрін... Ну, то пригадайте собі принцип одного з його героїв: ніколи не задумуватися над життям, а хапати його нашвидкуруч, спохвату, згаряча, отак, як воно само згаряча ставиться перед вами: «Жизнь наша здешняя подобна солянке, которую в тракти-pax подают. Когда ее ешь смаху, ложка за ложкой – ничего, словно как и еда! А коли начнешь ворошить да разглядывать – стошнит!» Прощавайте, товаришу!..

Безжурний професор медик пішов, а професор поет Лаговський гірко задумавсь. «Такі самі слова й я безжурно був казав недавнечко, коли життя моє щасливо розстелялося передо мною, – подумав він. – А тепер і радий був би ковтати життя «смаху», спохвату, та нема чого!.,»

І знов згадалися щасливі дні, як приятелював він із Шмід-тами. І занило серце щемлячим болем. І пригадалася ціла низка літніх подій, що чіплялися одна за одну ланцюжком і тягли одна одну за собою. Все нещастя почалося з любовної історії, яка одбулася поміж ним і Зоєю та й зробила з нього труп. Не будь того розпутного кохання, не було б і всіх дальших подій.

Зовсім машинально він узяв в руки грецьку книжку Ана-стасія Сінаїта, яку був витяг доктор. Думка в Лаговського була про Зою, а пальці несвідомо перегортали грецький текст. Як стій Лаговський скинув очима на одне місце – і ще гірш йому стало: Дгю у ар екп (тоаас evwtoxaxoi ёх тог) оозратоq: |ліа – лол/аіпс; uo/дншаа, .vcu ціа аушСоиоа, той f soxiv т| отгара xai то 5dvpuov– вичитав він. Він поглянув на заголовок статті – це була стаття про любодіяння та нечисті сни. «Єсть в людській природі така вода, що, як вибіга з тіла, то святить його. То сльоза. І єсть в людській природі така вода, що, як вибіжить з тіла, то споганить його: то – сперма».

Разом з тим у голові майнув десь вичитаний уривок з російського вірша про якогось бедуїнського доісламського витязя:

Женским телом не сквернил свое он тело.

«Я і скверний, я і труп, – подумав Лаговський. – Але що ж діяти!.. Коли труп, то й будьмо трупом! – безнадійно махнув він рукою. – Знов, як давніш, покину все живеє, політику ж найпаче, житиму самою математикою та ідеями Ренесансу або ідеями підземної археології чи надземної астрономії... А коли пощастить, то посунуся й далі: спробую ще й од тих мертвих наук одкинутися, житиму без думання, без ідей, худоб’ячим життям на зеленій паші».

Він одяг пальто і вийшов посидіти на бульвар. Було багацько народу, бо на бульварі грали музики. Народ лавою сунув коло професора, все гуло, як рій в улику. А професора не кидала неодзивна думка про те, що якби не було літньої його розпусної історії, то жив би він і досі щасливий, і що неплатонічне кохання є джерело всіх нещасть для людства. А люди, диви, пнуться до кохання!.. І всі, хто тут є на бульварі, всі одного й того самого бажають!..