Текст книги "Андрій Лаговський"
Автор книги: Агатангел Кримський
сообщить о нарушении
Текущая страница: 17 (всего у книги 20 страниц)
– Це ви вмисне, з ідеї пустуєте, чи апетиту нема? – спитався Костянтин, як пішов Федір.
Лаговський був промимрив щось дуже не до ладу... потім узяв та й переказав ідеї Єфрема Сіріна, забалакав про перських пантеїстів, про перську суфійську поезію. Оповідав він, як умів: себто дуже картинно, жваво й інтересно, наводячи безліч колоритних, характеристичних цитат. Побачивши, що Костянтин слухає його надто уважно й співчутливо, Лаговський приодушевився ще більше, забалакав про пантеїстично-містичні екстази, про те, що людина повинна тягтися душею до свого перводжерела й зливатися з ним.
– У вас бували містичні екстази? – цікаво перебив його Костянтин.
– Один раз.
– А ви молитеся, щоб іще раз прийшов екстаз?
Професор, замість оповідати, виволік з-попід паперів,
накопичених на столі, свою записну книжечку, повну всяких віршів, і, розгорнувши найсвіжіше написану поезію, де ще й чорнило не присхло гаразд, мовчки підсунув гостеві. Той голосно прочитав:
ПРИЙДИ, БОЖЕ!
Пташенятко мале у гніздечку пищить —
На квиління його – зараз мати летить.
Чи ж я марно стогну: «Батьку! Авва-отець!
Припини ж ти до мене! Дай мукам кінець!
Я не віри прошу, в вірі щастя нема.
Я не раю прошу: рай – святая тюрма.
Я палюсь, я горю, бо тебе хочу знать,
Хочу бачить тебе, доторкнутись, обнять!»
Під віршами стояла й дата – то був учорашній день.
– Вам би піти в Соловецький монастир, зовсім далеко од столиць, – без жартів порадив Костянтин, – або ше лучче в розкольницький скит, де співають стихи про індійського царевича Йоасафа та про матір-пустиню.
– В християнський монастир?! До політеїстів?! Ну, ні!.. – іронічно розсміявся професор. – Вже нащо я поважаю давніх християнських письменників Сирії, та й там мене сердить віра в трьох богів та в богиню.
– В яку богиню? – не зрозумів Костянтин.
– А в матір християнського Бога!.. Думаєте, що як назвете її церковнослов’янським терміном, то вже й затулили свій політеїзм! Кажете, приміром, «успеніє пресвятия Богородиці», а не думаєте, що в перекладі на людську мову це значить: «У нашого Бога сьогодні мати померла!..» А ваша віра в трьох богів – хіба може не обурити кого хочете!.. А віра в дрібних божків – «святих угодників?» А віра в ідолів, в ті ікони?!
– З отої вашої гарячої ворожнечі проти християнства я можу напророкувати вам, що колись буде з вас найширіший християнин, який віруватиме і в ікони, і в усе, – розсміявсь Костянтин.
– Не увірую в трьох богів нізащо. Цього логіка ніколи не прийме!
– Ет, Андрію Йвановичу! – добродушно перебив його гість. – Пригадуються мені слова одного мого знайомого атеїста: «Найважча річ – визнати бога взагалі, увірувати в якогось бога. А вже коли ви віруєте, що бог – єсть, то я не розумію, чому б той бог мав не бути в трьох особах? Ба, навіть чому б йому не бути аж у тридцятьох особах?! Чи бога в одній особі визнати, чи в тридцятьох особах – це ж однаково важко для розуму». І він щиру правду сказав... От ми, молода школа початкуючих письменників, ми геть усіма силами вмовляємо себе й доводимо собі, що треба вірити в право-славіє з найменшими його дрібницями, з найтяжчими його догматами, бо credo quia absurdum1.1 кажемо собі з ентузіазмом, що ми повинні вірити й молитися по-православному, по-мужицькому; ми і в письменстві ламаємо списи за це... Та на ділі нічого путнього не виходить! Бо в нас – органічна атрофія для віри: хоч розуми наші й бажають віри, та душі наші в основі своїй – атеїстичні й холодні; через те всі наші доводи й слова зостаються теоретичними фразами. І молимся ми, а душевної щирої молитви ми не зазнаємо. А ви – ви в основі самій є натура, що вірує. Ви, коли схочете, могтимете навіть глузувати з бога і голосно заперечувати його, а прийде година, то помолитеся йому і сумніватися не будете. Ну, а такі люди, звичайно, можуть і міняти одну свою віру на іншу віру без усякого труда. Аби віра! Не поручуся, що сьогодні ви пантеїст, а завтра не будете православний з чудотворною іконою богородиці-троєручиці або католик з мадонною.
Професор недовірливо слухав молодого парубка.
– Християнство я попросту аж ненавиджу, – сказав він,
– і навіть усі особи євангельські мені хочеться розуміти навиворіт, на злість соборному християнству. От, приміром, чи пам’ятаєте ви в Євангелії Йоановому, в главі XIII та XXI, згадку про того вченика, що його був любив Ісус? Про того вченика, який на тайній вечері, схилившись на груди Ісу-сові, сказав: «Господи! Хто – той, що тебе викаже?» Як ви думаєте? Хто справді той ученик? Як він на ймення?
– Та вже ж сам апостол Іван!
– Вибачайте! Такого факту нізвідки не видко, – може, то був і не він. І мені дуже бажалося б довести світові, що то був якраз не апостол Іван, а котрийсь інакший ученик, який по смерті Ісусовій холодно й байдужно забувся про свого вчителя, а через те євангелісти не захотіли навіть називати його на ім’я.
– Нащо ж вам бажалося б того?
– Нащо? На злість християнам! їхній бог Ісус любив того ученика найбільш од усіх, любив більше навіть, ніж вірних йому апостолів, а той чолов’яга безжурно забувся про Йсуса. Для християн Ісус є бог, що його любов – величезна честь; а для того вченика був він звичайна собі людина, що її любов має дуже невелику ціну... як, приміром, моя для когось... Або, знов, візьмімо Юду Скаріотського. Для християн це особа ненавидна, а мені він видається тільки дуже безталанною людиною, яку варто пожаліти і якої Йсус навіть не зрозумів. Та хочете, може, прочитати цілу мою поем-ку на цю тему?
Він погортав свою записну книжку, нашукав потрібну сторінку і подав Костянтинові.
Костянтин найпередше звернув увагу на заголовок для поемки. Попереду було написано: «Йошуа га-Ноцрі та Єгу-да з Керйоту». Тільки ж цей заголовок був уже замазаний, та й натомість поставлено інший: «Іуда Скаріотський».
– Як на мене, то я б був не міняв заголовка, – завважив Костянтин. – Оригінальна назва: «Йошуа га-Ноцрі та Єгу-да з Керйоту» виходить колоритніша, ніж буденне: «Іуда Іс-каріотський».
– Ну, це я й сам почував, – одказав Лаговський. – Але потім я надумавсь поставити в заголовку саме таке ймення, яке всі християни одразу впізнають та й одразу наберуться
ненависті: «Іуда Іскаріот». Тут у мене певна тенденція: виразна, свідома провокація для християн.
Костянтин задовольнився цією відповіддю та й потиху прочитав:
ІУДА СКАРІОТСЬКИЙ
(Історія озлобленої душі)
І
Чому не коло Вчителя Іуда?
В куточку під оливою він сів;
Ненавистю душа його палає,
Кипить на серці проти Йсуса гнів.
II
Кохав він дівчину, тому три роки:
Та зрадила тоді його вона.
Бажав він помсти, лютував, казився...
Аж чує, ллється мова чарівна:
– Любіте ворогів, прощайте кривду,
Благословіть того, хто вас клене. —
Це ж ти так проповідував, Ісусе!
Ти ставсь для Юди сонечко ясне.
Тебе він слухав, плакав щирим серцем,
Забув про зрадницю, забув любов, —
В твоїй науці мав єдину втіху,
В твоїй науці черпав силу знов.
III
Прийшли оце в Єрусалим на свято —
Як стій заслаб Ісус; в постелю зліг;
І вилежав весь день. А коло нього Іуда поравсь більше од усіх.
І руки грів слабому він Ісусу,
І прихилився до його груді.
– Який ти добрий, Юдо! – рік Учитель.
Який щасливий Юда був тоді!..
Аж ось отут, на святі в Русалимі, їх стріла тая дівчина в’юнка.
Гурток жінок тягався за Ісусом —
Вона пристала до того гуртка.
З закоханими, п’яними очима,
Вона тремтіла, як Ісус ішов.
А в серці бідолашного Іуди Прокинулась минулая любов.
– Естеро, полюби мене! – шепнув він,
Як опинився з нею тільки вдвох.
– Тебе любити?! Та хіба ж це можна,
Коли тут єсть Ісус!.. Ісус – мій бог!
Близь моря – хто погляне на калюжу?!
Ісус – він море, а калюжа – ти,
Я рада вмерти за Ісусів погляд:
Він – сонце, що сіяє з висоти!..
Ударила Іуду в серце заздрість – Зненавидів суперника свого:
– Він – сонце, море й бог, а я – калюжа!.. Естеро! Мало бачила його!
Коли б ти знала, що за вдача в нього!
Це ж бабська вдача!.. Я – так чоловік!..
Він – бог і сонце?! Глянула б учора —
Була б того не вимовила ввік.
Він постував, а хтось йому підсунув Вина чарчину – думав: «підкріпить»,
І як завадила йому та чарка!
Що скоїлось!.. Аж і згадати – гидь!..
Коли б була ти бачила, що сталось, Назвати Йсуса богом не могла б...
Естерка переслухала й сказала:
– Ти не калюжа: жаба ти із жаб!..
IV
Так от чому на одшибі Іуда Сидить попід оливою в кутку І люту думу думає з собою Про кривду й самоту свою тяжку.
Без любки... без Учителя... без віри...
Він тоне, мов знеможений пловець...
Ех, бідний Юдо! Сирітливий Юдо!
Вже знаємо, який тобі кінець...
Костянтин читав поему з великою цікавістю.
– Ви бачите, – перебив його професор, не давши йому й слова, – що я тут до Христа ставлюся навіть дуже об’єктивно. Я вихваляю всякі його моральні науки, я не перекручую його постаті на тенденційно поганий образ. Тільки ж я роблю з нього звичайнісіньку, смертельну людину. Хто так об’єктивно ставиться до Христа, той, напевне, ніколи в нього не увірує...
– Ах, Андрію Йвановичу, Андрію Йвановичу! – докірливо сказав Костянтин. – І ви тим думаєте мене й себе одурити? Та хіба ж ви не бачите, що навіть з оцих самих ваших віршів, де ви вчоловічуєте Ісуса якнайбільше, вже дихає ваша прикрита віра в Христа, та й то неабияка?? Ви намагаєтеся одкинути Христа, але ж видко, що Христова етика, Христова мораль – це ж єсть і ваша ідеальна мораль. А через те ви й отепер, проти своєї навіть волі, є вже християнин.
– Ну, вибачайте, Костянтине! – роздратований сказав Лаговський. – Етика в усіх релігіях більше-менше однакова, а в християнській релігії, може, й найслабкіша. Не забувайте, що християнство – дуже фанатична, нетерпима релігія, і така вона була вже й у самого Ісуса. Пригадайте його фанатичну науку: «Повеждь церкви; аще и церковь пре-слушает, буди тебе яко же язычник и мытарь». Невже треба вам ще гіршого, егоїстичнішого фанатизму, ніж оцей?.. І от таку етику ви ладні були б прищепити людям?! А хіба мало ще інших егоїстичних наук і вчинків у вашого Йсуса? Коли б ви знали, як мене сердить оте його прокляття, що він наслав на смоковницю! Він же її не садив, він її не поливав; росла вона, бідна, коло шляху, на камінню, без догляду, всім на поталу, наче бідна сирота, що про неї ніхто не потурбується, тільки її поневіряють і затуркують усі люди. А Йсус... добряче серце!.. Йшов з учениками, не знайшов на ній плоду – і прокляв!.. Мені й тепер-о аж серце крається з такої несправедливості... Шкода тої бідної смоковниці аж так, наче вона не дерево, а жива людина-сиротина... Наче це трапилося зо мною самим!.. У мене єсть і поезія на цю тему... ось вона... Тільки ви там не читайте четвертої строфи, прохаю вас.
ПРОКЛЯТА смоковниця
(Посвята для тих, хто виріс серед злиднів та й без прихильного слова)
При шляху зростала смоква на камінню...
Хто ішов – топтався по її корінню...
На палючім сонці... без роси й води...
Ще на ній ніколи не росли плоди.
От ішов Учитель – забажав він сісти,
З довгої дороги забажав і їсти:
Став шукати плоду в смоквинім гіллі.
Не знайшов нічого – та й прокляв її.
Припочить під нею сів з учениками.
Луснуло коріння в них попід ногами,
Та й усохла смоква... Бідне деревце!
Ти росла без плоду... Винно ти за це?!
– Може, дозволите прочитати ще й четверту строфу, що ви її заборонили мені читати? – насмілився попрохати Костянтин.
– Та вже читайте, коли так цікаво вам, – неохоче згодивсь автор. І Костянтин дочитав:
Ах, попівство й досі сміє нас навчати:
«Треба неплодюче дерево зрубати,
Треба геть спалити, щоб і попіл згас!» —
Багачі! радійте! віра ця – для вас.
– Ну-у-у! Як вам не сором було, Андрію Йвановичу, доточити отакого кінця! – розсміявся Костянтин. – Була собі гарна поезійка нівроку... справді, може, й лірично-авто-біографічна для вас... а ви несподівано були взяли... і зовсім фальшиво взяли... ще й соціал-демократичну ноту та й пришили отого несмачного кінця! З доброї поезії зробили докторальну, тенденційну газетну передовицю!..
– Та я ж не хотів був, щоб ви читали четверту строфу, – виправдувався склопотаний Лаговський.
– А таки з вас буде колись добрий християнин нівроку! – правив своє Костянтин. – І в той день, як ви підете до церкви, щоб запричаститися, покличте мене... Я піду з вами...
– Та ви самі чи буваєте коли в церкві, циніку ви отакий! – іронічно спитав Лаговський.
– Грішен... рідко буваю... – добродушно покаявся гість, – якось усе часу нема, та й... вибачайте вже, що буду, як кажете, циніком!.. Покаюся перед вами: хоч теоретично я й признаю, що церковна одправа це небесна музика, але... дуже-дуже заграний і заїжджений той музикальний репертуар... Якби чогось свіжішого та оригінальнішого!
– Нігіліст із вас, нігіліст, дорогий Костянтине! Он що! – розлігся сміхом Лаговський. – Ви не то що не християнин, – ви, мабуть, свідомий атеїст!
– Ні, ні! Тільки не свідомий! – комічно виправдовувався той. – Мені страх як хочеться вірити й молитися і навіть, коли б можна, то й містичні надпориви мати і таке інше. Тільки ж біда, що хочеться в християнстві чогось оригінальнішого, поетичнішого... ну, хоч би скитського, розкольницького... Завіряю вас совістю, що я недавнечко страх як цікавився історією старообрядового протопопа Аввакума, і дуже щиро спочував йому, і дуже щиро захоплювався думкою, що правити службу треба не на п’ятьох, а на сімох про-скурах!.. Це ж велика ідея!..
– Костянтине?! – розвів руками професор.
– Авжеж! У тім – велика ідея, чи взяти п’ять чи сім про-скур... Не смійтеся! Між службою на п’ятьох і на сімох про-скурах лежить неоднаковість величезна!
– Неоднаковість таки величенька! Цілих дві проску-ри! – зажартував професор.
Розмова перепинилася, бо ввійшов Федір.
XIII
Професор загадав Федорові подати їм гарячої чорної кави. Костянтин пив без великої охоти, а професор, навпаки, припав до кави, як качка до води. Видко було, що той наркотичний напій більше йому дає сили, ніж їжа...
– А коло науки ви багацько працюєте? – допитувався гість. – Чи все коло пантеїзму?
– Багацько, бо коли доба має в собі аж двадцять чотири години, а життя моє самітне, то треба ж чимсь заповнити оті щоденні двадцять чотири години. Часу мені стає на все: і на свою математику... чисту й прикладну однаково... і на пантеїстичне читання, і на те, щоб читати всесвітню літературу.
– У вас серйозний науковий талан, і шкода було б, якби ви занедбали науку, – завважив Костянтин.
– Ах, мені до того мало діла! Сам я особисто не високу думку маю про свою вченість або краще сказати – ніякої думки про неї не маю. Може так, що мені краще б випадало бути, як то каже Гомер, «пастирем стад непорочних», ніж писати вчені книжки: а може бути знов – що я аж науковий геній! Та це – про мене! Мені до того байдуже. Знаю тільки, що моя натура тягне мене до науки і в мене єсть охота працювати науково – через те я вчений... Я не заплющую очей на те, що це інстинкт егоїстичний.
– Та й коло поезії заходитеся, бачу, чималенько, – докинув Костянтин. – Тільки знаєте, що мені здається? Щоб бути послідовним аскетом, треба б було вам зовсім од поезії одсахнутися, бо за поезією навряд чи знищите своє «я» вкрай!.. – зажартував він.
– Не спорюся! Може, воно й так! – сміючись одказав Лаговський. – Тільки ж не забувайте, що й східним аскетам ніяк не щастило убити в собі свої пориви до віршування. Єсть такий перський поет Енвері, з передмонгольських часів. То він з грубим гумором казав, що так само як у жіноцтва буває щомісяця неминуча слабість, так само й на поета щомісяця находить нестерпуче свербіння – вірші віршувати:
Ох, віршування! хронічна хоробо!
Кинеш мене? Чи не кинеш до гроба?
Бідні поети! Мабуть, як жінкам,
Треба щомісяця слабнути вам?!
Мовчки красується квітка лілеї,
Хоч язичків – ціла сотка у неї,
От було б гарно – лілеєю стать:
Жить поетично – й чарівно мовчать!
– Щасливий ви, щасливий чоловік! – задумливо проказав Костянтин. – Ви тікаєте од життя, але я вам по правді скажу, що ви більше попускали корінці в сьогочасне життя з його інтересами і більш смакуєте життя, ніж хто; бо для вас і в одшельництві жити – цікаво... бо ви маєте собі для життя дорогі ідеали та завдання, бо ви знаходите собі в житті смак, gout de vivre1... Адже ж ви не нудите світом, марне питаючи себе: «навіщо жити?!» Релігія, наука, поезія, музика, філософія, теософія... ну, скажіть: хіба ж це не надто живії ваші годівничі корінці? Хіба ви скидаєтеся на розповсюджених тепер чехівських героїв, які знеохочені геть з усього та й абсолютно не знають: куди їм притулитися? чим зацікавитися?..
Професор мовчав. Йому не було жодної охоти суперечитися, дарма що він міг би не одно завважити проти слів свого молодого гостя.
– І подивуйтеся самі, яку ви маєте щасливу, міцну вдачу! – заздрив Костянтин. – Як рідко-рідко хто, ви можете жити сами з себе, без підмоги од людської компанії!.. Ви – наче павук, самі з себе прядете свою тканину, і зносини з людьми не неминуча потреба для вас. От ви любили нас, покинули нас – і знайшли собі новітнє щастя й без нас... І без нас, і без інших людей!.. А ми як? От я вас не бачив цілий рік, а за те бачив цілу низку всяких інших людей. Не цікаві вони!.. То от приходжу тепер до вас... слухаю... дивлюся... і що ж тут знаходжу? Затишна келія... У хазяїна келії – зрівноважений дух, спарований з інтелігентним розумом і талановитістю... Та ще й яка «інтелігентність», що дається знаттям сучасних біжучих інтересів та новинок політичних, літературних, чи театральних, чи яких. Ні, це інтелігентність «поза часом і просторінню», «вне времени и пространства»; розмова з вами однаково була б до серця або в усякому разі була б інтересна кожній, що мислить, людині всіх віків і всіх народів... А до того – скільки віщої, натхненної поезії в вас!.. Символ вашої поетичності – оці поетичні засушені вінки-сувеніри з бурхливого моря житейського... Ах, Андрію Йвановичу! Гарно тут у вас! Як побув я у вас тепер тутечки, то мені страх як скучно стало, що так довго я вас не бачив, що ви в нас не буваєте. Щасливий був час, коли ми приятелювали!.. Ні, ви повинні знову до нас вернутися, і за-жиймо знову тісною приязню!.. Ходімо зараз!
Професор понишпорив у своїй книжечці і з легким осмі-хом продекламував:
КОЛО МАШИНИ
Якось я стояв, задумавсь,
Коло ткальної машини:
Що за взори, що за тонкість У шовкової тканини!
А диви: сама машина Ані-ні не звабить очі:
Вся сіренька, вся буденна...
Монотонно так стукоче...
Ти, поет, – така ж машина!
Ткань думок твоїх – чудова.
А життя – зовсім сіреньке,
І буденна обстанова.
В тій буденній обстанові Раз побачивши поета,
Дехто й думає: «Чи вийде Що путяще з Назарета?»
– Говорімо правду, – закінчив він, – не я вас покинув, а ви мене, бо я вам наскучив. І лучче було б, якби я одразу був сидів безвихідно в своїй самоті і не вилізав до людей, щоб потім давати собою розчарування для них... Кажете, що од мене тхне віща поезія? Нехай ніби й так! Але я вже додумався як слід до тої немудрої істини, що людям любіш бачити поетичну тканину, а не ткальну машину, і що поетів краще зовсім не бачити або треба бачити не щодня, а хіба зрідка... ну, заходити до них, приміром, раз на рік, як оце й ви зробили. Лучче бачити самісінький естетичний їхній бік і не вгля-
датися й не знати того, що в них єсть спільнолюдське. В щоденній розмові, в щоденнім баченні, в щоденних відносинах поет неодмінно наскучить і набридне... навкучить іще тяжче навіть, ніж проста «прозаїчна» людина. Бо до «прозаїчної» людини ви не ставите надмірних естетичних вимог, а од «поета» – ви, навіть не хотячи, навіть несвідомо, в своїй потайній думці вимагаєте, щоб він був з усіх боків естетич-но-поетичний, навіть щоб обличчя і волосся було «поетичне». І коли побачите в ньому щось дрібне, буденне, загальнолюдське, коли побачите в ньому щоденні – скажу – фізіологічні функції, то навіть будь він поет із поетів 96%-ої проби, він попрозаїчнішає для вас.
– Не для всіх, – перебив Костянтин, – здається, що в нашій сім’ї ви мали пошану!..
– Мав пошану, доки ви не приглядалися зблизька до моїх прозаїчних рис!.. Мені здається навіть, що коли на прохідках у Туапсе серед кавказької природи я одходив од вас на бік, щоб «полляти кущ», то вже й тоді моя поетичність трохи тратилася в ваших очах, і коли я починав після того декламувати вірші про поезію моря, то я вже трошечки здававсь вам або комічним, або лицеміром... І всякі натхнення, всякі натхненні, пророчі віщування, хіба вони могли не тратити своєї сили в ваших очах, – ну, тоді, скажемо, коли ви дивилися хоч би й на мою просту одежу?.. Ну, приміром, на оцей мій куций жилетик, оцей обшарпаний і подертий жилетик, до того ж іще без одного гудзика?.. Бо чи є щось на світі прозаїчніше за куций жилет? Будьте щирі, любий Костянтине, признайтеся по совісті, що навіть і в той період, коли ви найбільше захоплювалися моєю «поетичною» особою, ви в тайниках своєї душі не могли мені геть до краю простити мого жилета. «Віщий поет повинен ходити в пророчій мантії» – от яка думка повинна була ворушитися без вашого відому в вашій голові. Не соромтесь признатися мені про це: я ж це вже давно обдумав і обміркував... Та от, дивіться, і на цю тему є в мене вірші.
Костянтин узяв подану йому записну книжечку і прочитав:
АХ, НА НЬОМУ ЖИЛЕТ, А НЕ МАНТІЯ
Як на тебе зійде Віщий дух, пророчий,
Ти, гляди, не стався На людськії очі.
Бо сучасні люди,
Чуючи пророка,
Кажуть: «Де ж на ньому Мантія широка?» їм пізнати важко Дух, огонь поета, – їм би треба мантій,
Мантій – не жилета.
Ну, й тебе самого Обгортає сором,
І вогонь твій гасне,
Ще й стає докором.
Замість образитися, гість розвеселивсь.
– Ви ж несправедливі! – сказав він. – Ну, звичайно, декотрі буденні ваші дрібниці, мабуть, могли нас шокирува-ти... вже не пам’ятаю зараз... але ж вони швидко й забувалися через те, що були не більше як дрібниці. Ми любили вашу поетичність, через те й прощали всякі дрібниці. І не варто про це й згадувати! Ходім до нас – і житимем укупі по-давньому!
– Ви дуже влучно сказали: «ми любили вашу поетичність». Не сказали: «любили вас», але «вашу поетичність», – осміхнувсь професор і, не даючи Костянтинові перебити його, казав далі:
– Коли б ви були любили мене попросту, як людину, як сіру людину, з її негативними і безбарвними прикметами, то я б охоче повірив, що для прозаїчних дрібниць моїх ви б неодмінно були знайшли прощення... ба ви їх були б навіть не бачили. Та ви любили мене саме-іменно як поета, як естетика, як письменника – ну, а таким особам ви можете простити якусь їхню прозаїчну дрібницю раз, два, три, чотири рази, а далі повинні охолонути. Коли ви любите не саму людину, а її талант, то якраз дрібниці й найбільш важать на тих терезах, на яких ви оцінюєте вагу тієї людини. Скажу й більше навіть: саме дрібниці тії, коли вони бувають прикрі, можуть геть знеохотити вас до якталановитішої людини – і ви їй скажете: «З тебе високий талант, з тебе благородний поет-пророк, ми твій талант поважатимем, ми признаватимем висоту твоєї душі, але... держися од нас якнайдалі! Бо крім твого таланту й високої душі, є в тобі ще й деякі неароматні дрібниці...» Це я не про себе кажу, бо й таланти мої невисокого сорту, а кажу взагалі. Та коли хочете, прочитайте мої вірші, як не на цю саму, то на дуже близьку тему.
І Костянтин читав із записної книжечки далі, де йому показав професор:
ВНОЧІ НА САМОТІ
І
Книжку суфія-аскета,
Превеликого поета,
Цілу ніч читав я щиро І в його схилився віру.
І уста мої шептали:
«Хоч приснись, мій ідеале!..
Ах! Щаслив той чоловік,
З ким ти жив був цілий вік!»
І не встиг я це сказати —
Увійшов дервіш до хати.
Сів він. Дивиться на мене...
Все на нім брудне, злиденне:
Шмаття – дертеє, смердюче,
На ногах – якісь онучі;
А поганий піт од ніг Ледве дихати я міг.
Похитав він головою,
Каже: «Житиму з тобою...
Будем разом їсти, спати,
Буду пильно наглядати —
Книжку ти яку читаєш,
З ким говориш, де буваєш...
Твій я буду судія —
Будеш весь такий, як я...—
Голос хриплий, деспотичний;
Вид його – не естетичний.
Хоч душа його й вельможна,
Ноги ж... дихати не можна!
Аж заквилив я з одчаю:
«Ні... Покинь мене, благаю!..
Ідеалом – будь мені,
Але жити разом – ні!»
II
Це був сон. І – хочу вірить —
Не прогнав би я аскета.
Але сон був добрий образ Долі кожного поета.
Ти, поете, не дивуйся,
Що тебе не дуже люблять,
Що твої читають вірші,
А тебе не приголублять.
Чи поетів, чи пророків —
Люди хочуть лиш читати,
А не хочуть жити разом;
Ба не можуть і впізнати.
Костянтин розсміявся, поклав книжечку на стіл і, підійшовши до Лаговського, приязно притулив свою щоку до його щоки.
– Мій любий Андрію Ивановичу! – сказав він, ластячи-ся до нього, як кіт. – Ви думаєте, ми вас розлюбили? Та хіба ж можна вас розлюбити?.. Давно-давно не чув я чогось такого, такої справді оригінальної мови, як сьогодні в вас, і вірте, що через свою любу оригінальність ви завжди будете для нас невичерпано дорогою людиною, якій ми вмітимем скласти справедливу ціну!.. Погляньте навкруг нас: чи ж не бачите, яка безбарвність і безкольориста тривіальність панує скрізь? От і ми, нова молодь, пнемося до оригінальності шляхами декадентств, символізмів і т. ін. – і проте всі, як викопані, скидаємося один на одного, і через тую бліду безбарвність ми аж очі намуляли один одному! Серед шаблонових портретів усіх тих людей самісінький ваш портрет врізається в пам’ять. І ви думаєте, ми можемо не дорожити вами?! Ходім до нас!
Професор делікатно одсторонивсь од Костянтинових обіймів.
– Яка мова! Які панегірики! – з добрячою посмішкою поглузував він.– Ви кажете про якийсь мій «портрет», що ніби виділяється серед вашої знайомої портретної галереї. А мені пригадується анекдота про того московського «живописца вивісок», що до нього прийшов купецький робітник з іменинною чашкою: це він, бачте, мався подарувати тую чашку своєму хазяїнові «на день андєла». «Хочу, – каже малярові, – щоб ви мені на цій чашці патрет мого хазяїна вималювали». Маляр питає: «А як він одягається, твій хазяїн? По-руському, по-простому, або, може, по-німецькому?» – «По-руському». – «Білявий чи чорнявий?» – «Швидше білявий, як чорнявий». – «Зачісується набік чи посеред голови?» – пита маляр. «Посеред голови». – «А борода лопатою чи клинцем?» – «Лопатою». – «Ніс який?» – «Та звісно який!..» – Ну, – каже тоді майстер.– патрет твоєво хазяїна – самий амнакнавєнний, а цена ему – сємдєсят пять ка-пєєк. Готов будет к завтрєму...» Отак, дорогий Костянтине, і мій патрет – «самий амнакнавєнний, і цена мнє сємдєсят пять капєєк». І наскучу я вам своїм «оригінальним портретом» дуже швидко, і позіхатимете ви од мене не менше, як од своїх декадентів. Бо сподобали ви не мою особу, з її всіма людськими потребами, а сподобали тільки мій літературний чи естетичний портрет.
Лаговський це казав без усякої гіркоти, навіть жартуючи. Костянтин теж розсміявсь і рішуче поклав руки на плечі йому, ніби хотів силоміццю тягти його за собою.
– Ходім! – сказав він. – Що за чудні речі ви говорите! Хіба ваше літературно-естетичне обличчя не є частина вашої людської особи, вашої індивідуальності? Ми вас любимо цілого, всього вкупі, і як людину і як естетика, та й не хочемо піддавати вашу індивідуальність анатомічній операції і переділяти ножем оті ваші обидва боки. Ви – професор і письменник Андрій Іванович Лаговський, і ми виразно знаємо, які ознаки асоціюються для нас з думкою про того індивідуума, що зветься Андрій Іванович Лаговський. Ідіть до нас – і наша приязнь наново розцвіте.
– Не піду! – тихим голосом сказав професор і обережно зняв із своїх пліч Костянтинові руки. – Що колись між нами було, те вже поховано, і хреста над могилою поставлено, і вічную пам’ять над тим одспівано.
– Ходімо! – переконував його Костянтин і, призабувши похвалу, яку він недавно був виспівав на честь «оцієї поетичної келії» Лаговського, додав: – Адже ви пропадете тут самі, в вашій німій тюрмі, серед ваших поцвілих книжок, у тісній і темній книжній домовині!..
– Прощавайте, дорогий Костянтине, і покиньте мене жити самого в цій домовині!..
Костянтин одійшов, а професор довго ще сидів задуманий. Очі стали вогкі од близьких сліз. Бажання жити вкупі з людьми, слухати їхню прихильну мову знов у ньому ожило й заговорило. Та він нарешті подумав і навіть доволі чутно прошепотів: «Але ж не надовго б стало в них тієї прихильності». Знов би я швидко остиг їм, а тоді знов би гірко мучився, чом вони до мене охолонули... І були б ті нові страждання ще гіршими од тих, котрі проминули... Ні, ні! Самота – ото одне-однісіньке щастя моє!..»
Він підвівсь, походив по хаті, подививсь на свої шафи з книжками – і сів, щоб написати нові вірші, які прийшли в голову:
І чого тії люди не скажуть!
Що заперся я в темній тюрмі;
Навкруги – лиш самісінькі книги,
Спорохнілі, поцвілі, німі.
А того тії люди не знають,
Що й фантазія – там, де і я,
Що мене заколисують мрії.
Що...
Тут він спинився, бо останній рядок якось іще не скристалізувався в голові рельєфно, а тільки каламутно крутився разом з римою. Лаговському не хотілося спиняти свою творчість і зараз-таки додумувати цей нескінчений рядок,
289
10 Андрій Лаговський бо натхнення підказувало йому вже й третю й четверту строфу. Він написав:
В самоті, на безлюдді, у тиші... —
і тут раптом знов перепинивсь. В душу йому своїми поганими холодними пазурами дряпався нудний біль... і начебто не давав писати. Та Лаговський, невважаючи на ніщо, знов схопився за перо. Він схотів написати в цій третій строфі, що от серед нічної тиші зачинає тут у підземеллі грати небесна музика, розсувається стеля, видко чудове небо, де дивним способом сяють рівночасно і золоте сонце, і срібний місяць, і діамантові зорі; а звідусіль із кутків хати виринають пальми та гігантські екзотичні квіти, і схиляються над ним, і віють своїм ароматом, і пестять його; а небесна музика грає ще солодше... І він щасливий...
Ридання несподівано перервали його натхнення, перо випало з пальців, і він гірко-гірко заплакав.
«Ні, самота – таки горе, – подумав він, – але постійна, незакаламучена самота вже ж лучча й легша, ніж тая спілка з людьми, що кінчається розлукою та й перевертається в самоту...»
Потім він утихомиривсь. Сльози обсохли. Про Шмідтів уже гадки не було. Але зате тепер там десь на споді душі, в далекому закутку, забалакав уже якийсь зовсім інакший голос. І то був голос совісті. І чулося Лаговському:
– Савле, Савле! Что мя гониши!
Справді, нащо він накинувсь на Йсуса? Ну, добре! Він не вважає Йсуса за бога і не вважатиме, але нащо він його лаяв і як людину? Хіба таких людей, як Ісус, не треба хоч кому поважати й шанувати? Хіба Ісусів образ навіть най-скептичніші історики не вважають за дуже гарний, ідеалістичний?
