Текст книги "Андрій Лаговський"
Автор книги: Агатангел Кримський
сообщить о нарушении
Текущая страница: 15 (всего у книги 20 страниц)
Згадалися й слова цинічного Володимира, старшого із Шмідтів, про сексуальний «фосфоричний дощ», який ллється понад головами згуртованої юрби; здалося Лаговському, що й сам він навіть бачить того доща... І цілий світ – наче дом розпусти.
Шумить-кипить бульвар. А я сиджу сумливий,
Дивлюся на людей...
В старих і в парубків я думи женихливі
Вичитую з очей.
Гляджу й на хлопчаків... А в них якії мрії?
Яку таять мету? —
Принести на вівтар – на груди до повії —
Невинність молоду.
Гляджу й на Немовлят... Кумедні споминання
Викликує той рід;
Що кожне, кожне з них із акту спарування
Прийшло на білий світ.
Народ, як лава, пре, і тиснеться, і треться...
Шумить-кипить бульвар.
Огидно на душі... і цілий світ, здається,
Великий лупанар...
Такі думки снувалися в його голові.
VI
Настали лекції, робота із студентами. Вересень збігав непомітно за новими тими університетськими враженнями. Додавалися ще й інші враження. В одному з товстих місячників з’явилася дуже прихильна оцінка поетичних писань Лаговського, а з Академії наук прислали йому золоту медаль за математичне писання. Про це й у газетних телеграмах скрізь оповіщено було. Прочитали про це й Шмідти; а вони вже повернулися з Кавказу.
І от прийшла поштою коротенька записка од генеральші Шмідтової: «Дорогий Андрію Івановичу! Ми вже давно в Москві. Чом Ви не заходите?»
Серце Лаговського затріпотіло, як перечитав він ці рядки. «Піду!» – зрадів був він. Та то був лиш один-однісінький момент, бо зараз-таки виринула убийча, холодна, безнадійна гадка: «Нащо йти? Щоб побачили мене слабовитого, сумного, нудного? А нудний – синонім того самого, що й докучний... Піти, щоб на них наводити нудоту, а собі завдавати жалю вічною наочною згадкою про те, що минуло й не вернеться? Та вже ж і Данте каже, що то одна з найгірших мук – ricordare la felicita nella miseria41... їм скука, мені – жаль, гарна перспектива! Це навіть негігієнічно і для них, і для мене було б!» – іронічно усміхнувсь Лаговський сам до себе.
«Ну добре! Був пішов би, – міркував він далі, – що ж після того вийде?.. Певне, що знову незабаром, ускорості, настала б неминуча розлука. А за нею наново пекуча самота? Наново мали б розпочатися для мене всякі гіркі муки в усій своїй болючій силі, тим часом як тепер я вже хоч трохи був заспокоївсь і серце хоч трошки загоїлося?.. Ні, ні! Не піду!.. Треба зовсім перетяти нитку, іншого виходу немає».
І професор одписав до генеральші Шмідтової: «Дякую за пам’ять до мене, дякую за все добре, що коли-небудь робили мені. Тільки ж уже не приходитиму до Вас. Так буде гігієнічно і для Вас, і для мене».
Навіщо він додав оте іронічне речення: «буде гігієнічно», – він і сам добре не тямив. Адже ж Шмідти ніяким ро-бом не могли б знати про тую душевну трагедію, що в ньому одбувалася аж два місяці. Вони ж не посварилися були з ним, вони навіть і розпрощалися були на Кавказі дуже сердечно. Та Лаговський того й не обмірковував. Попросту, що само собою написалося – те й написалося: «Так буде гігієнічно».
Лист пішов поштою.
Другого дня надвечір зазирнув до професора старший із парубків Шмідтів, Володимир. Душа в Лаговського похолонула з несподіваної зустрічі, та він себе переміг і взяв себе в руки. Поздоровкалися, як звичайно люди здоровкаються.
– Оце вже другу дипломатичну візиту роблю для мами сьогодні, – ліниво проказав Володимир, сідаючи в фотелю та запалюючи цигарку. – Перша моя візита була не до вас, а в інакше місце, і була дуже цікава. Єсть у нас давня знайома, великосвітська дама Корзова... стара розпусна баба... Бачили її? Невже не бачили? Ну, то знайте, це мати бассарабсь-кого віце-губернатора. Держить вона альфонса... платить йому добрі гроші... І той альфонс не хто, як мій давній шкільний товариш. Взяв я якось та й натякнув йому, що догадуюся, звідки в нього гроші. А він, живовидячки, все їй роздзвонив, розплескав. Тоді вона пише листа до мами, глухо повідомляє, що я, мовляв, покривдив її честь, а чим покривдив – того вона й казати не може і через те зриває з нашою сім’єю зносини. Мама – в сльози, мама – в істерику: «Чим ти її покривдив?! Іди попрохай вибачення в неї!» Я по-думав-подумав... та й поїхав до неї. Ніколи досі я в неї руку не цілував, а тепер як увійшов, так зараз узяв її шановну рученьку, чи то пак ручищу, підніс до губів, подивився на ті блудодійні пальці, якими вона лоскотала голе тіло мого товариша, та й солодко цмокнув їх... Вона – наче її хто олією по серцю помастив... Помирилися... Оце тепер приїхав іще до вас... з дуже схожою місією...
– Нащо ви мені це розказали?! – беззвучно спитався професор, дивлячися на Володимира з огидливим болем. – Ви набрехали на себе?
– Ба ні! – по-фанфаронському сказав Володимир. – Попросту хотів перед вами бути щирим. Полюбіть мене чорненького, а біленького всякий полюбить.
– За таке лицемірство мені хочеться руки вам більше не подавати!.. Ви й себе й Корзову споганили тим поцілун-ком, – суворо сказав Лаговський, роздратований тим фанфаронським цинізмом свого колишнього приятеля.
– Ого! – іронічно зареготавсь Володимир. – Це я чую од вас?! Од вас?.. Та чи ви забули, що ми аж надто добре знаємо один одного, бо обидва полежали в тім самім багні? Найкращий спосіб зрозуміти когось – це опинитися вкупі з ним у брудному болоті. Ви ж пам’ятаєте, мабуть, вашого любого Гейне:
Selten habt ihr mich verstanden.
Selten auch verstand ich euch,
Doch ais wir i m Koth uns fanden,
Da verstanden wir uns gleich42...
Ви кажете, лицемір? Нехай воно й так. Тільки ж чи вам, вам, лицемірові од початку до кінця, од голови до п’ят, пристало отаке проти мене казати?! Ні, високошановний друже мій! Ви самі не вірите в те, що кажете, бо знаєте, що ми з вами з одного й того самого поля ягідка... тільки, що ви затуляєтеся гучними гарними поетичними фразами та фіговим і виноградним листячком, а я нічим не запинаюся та й поводжуся щиро.
– Ні! Будь-що-будь, я не зміг би поцілувати руку Корзо-вої нізащо в світі, якби знав, що то за рука, – твердо сказав Лаговський. – Та й для кого хочете, найелементарніша етика не була б дозволила цього!
– Ба ні, Андрію Івановичу! Ви б і дуже добре знали, що то за рука, тільки ж були б собі сказали от як: «Це все неправда, що люди брешуть, а Корзова – гарна людина». Та й поцілували б були обидві їй руки, та ще й вірші б написали на тему про людський наклеп, та й силувалися б себе самого впевнити, ніби ви собі вірите... Бо на те з вас поет-ідеаліст... І Ломоносов, сам поет, не дурно каже: «А муза єсть такая девка, которую завсегда изнасильничать можно». Ви б були й направду «изнасильничали» її. Ви б написали були поетичний поклик до неї:
Поезіє! Супутнице моя!..
...Як попадався я в житейський бруд —
Робила ти одно з великих чуд:
Ховала все під фантастичним флером,
Як під сріблястим місячним етером.
– Ні, Андрію Йвановичу! – фамільярно додав Володимир, плескаючи професора по плечі. – Нам нема чого в чотири очі, одному перед одним, бути римськими авгура-ми-дурисвітами та вдавати святу серйозність, кажімо начисто. Покопайтеся не в своїй свідомості, ба глибше: в своїй підсвідомості, in Ihrem Unterwissen – і ви побачите, що я правду кажу.
Краска сорому кинулася в обличчя Лаговському. Він хвилину подумав.
– Неправда! – запротестував він нарешті. – Коли я любив або хвалив людей, то, здається, завжди був щирий і перед самим собою, мабуть що, ніколи не брехав!
– Гарні слівця – оті: «здається», «трохи чи ні», «мабуть що» – і т. ін., – зареготавсь Володимир. – Зовсім, як вірменське par amour. Чули?
– Ні, не чув, – з неохотою буркнув професор, передчуваючи, що Володимир плесне якусь мерзоту.
І не помиливсь.
– Питаються у вірменина: «Карапете! Скажи, чи оддавалася коли тобі якась жінка par amour1?» – заходивсь оповідати Володимир. – «А що воно таке значить, дюша моя, оте «пар амур»? – «Себто без грошей, дурно». – Карапет подумав, подумав, отак як ви тепер, та й каже: «Атож! Так! Було один раз і par amour, без грошей, дурно... або краще сказати – трохи чи не дурно: тільки за п’ять копійок». Всі ви, поети-ідеалісти, страх як скидаєтеся на того вірменина.
– Чого ви прийшли до мене, недобрий чоловіче! – зашепотів Лаговський, геть обурений на безкраю Володими-рову нахабність. – Хіба я прохав вас одвідувати мене?!
– Мене мама послала, я й пішов. Вона думає, що з вас невинна душею дитина, чистий серцем товариш для її непорочних синів... то маєте прийти... Дарма, що тепер ви для них самих, братів моїх, уже й не цікаві. Ну, та батьки ніколи не знають того, що одбувається в душі їхніх дітей, – саркастично одказав Володимир. – Про вашу літню туапсинську історію з «трапезундською вдовичкою», що виснажила ваші нерви своєю дикою сексуальністю, мама не знає. Ба й брати мої не догадуються. Ви і для них – дитина-поет. Може, скучненький, та будь-що-будь – таки поет... Приходьте, коли вони ще того бажають... Не бійтеся, я не розкажу їм нічого, нехай уважають вас за святого «ацтека». (Це він навмисне перекрутив «аскета» на «ацтека»).
Професор утратив рівновагу.
– Все, все розкажіть усім! Розкажіть кому хочете! Рознесіть по цілому світові! Тільки мене покиньте самого! – покликнув він нервовим голосом. – Заволоділи моєю прихильністю, кров і соки серця мого забрали, вбили мене, вкинули в домовину – та ще й сюди в мою домовину приходите мене мучити, як вампір той!.. І цинічно оповідаєте історію про Корзову, щоб і я смакував ваш цинізм!.. Я більше з вами, Володимире, не знайомий, я й здоровкатися й прощатися з вами не хочу... Ідіть геть!.. І до ваших сім’ян я не прийду, позабудьтеся всі про мене!..
Володимир здивувавсь. Він ніколи був не сподівався, що розмова раптом набере такого характеру. Адже те все, що він казав Лаговському тепер, не дуже виходило з-поза рамок і тем звичайних їхніх літніх балачок. Тільки, що тоді Лаговський був прихильно казав: «Володимире, ви все проти себе видумуєте!» – а тепер поставивсь інакше. І Володимирові забажалося помститися. Несподівано одна злісна думка прийшла йому до голови.
–Не прийдете до нас, бо це буде «негігієнічно»? – лукаво вимовив він. – То ви сами признаєте, що відносини ваші до моїх гарних братів були негігієнічні?
Лаговський абсолютно не розумів, що Володимир хоче сказати. Та той не забарився пояснити свою думку виразніш. Він дістав свою записну книжку, понишпорив у ній та й подав професорові клаптичок паперу з нашкрябаним віршем:
Ти спиш чи дрімаєш?.. Заплющені очі...
Сиджу коло ліжка... Годинник стукоче...
Беру твою руку, ласкаю її,
І тихо голублю я пальці твої.
І бачу найкращу на світі хвилину:
Люблю я всім серцем прекрасну людину,
Якої й мізинця не варт увесь я,
А знаю, що ціла людина – моя!
– Це ж ви писали? – спитавсь він у професора.
– Я, – кивнув той головою вниз, зовсім не розуміючи, що ж тут лихого. – Це я був писав для вашого середнього брата Аполлона, – пояснив він далі. – Це було в початку нашого приятелювання, в розцвіті нашої приязні. Тоді для Аполлона я був дорога людина, він до мене був прихилився всією душею і не таївся з тим. То вже потім він знудивсь од мене, відколи я заслаб...
– Цю писульку я, бачте, знайшов у тім смітті, що вимели з Аполлонової світлиці. Мабуть, упало зі столу... (Або, може, й сам Аполлон викинув у сміття, – ідовито додав собі Володимир у дужках.) Ну, так от ви насмілилися сказать, що як я притулив руку Корзової до своїх губів, то тим і себе споганив, і її. А ви – чи ніколи не хотіли собі признатися, що, притуляючись до пліч Алоллонових, та голублячи його руку, та цілуючи його в голову, ви й себе поганили й його?
Лаговський криво всміхнувсь. Йому дуже хотілося тільки одного: швидше звільнитися від компанії Володимира та залишитися знов самому та й лягти спочити, бо вже в очах мріло і ноги підтиналися. Та він переміг себе і задумавсь над Володимировим питанням. Чи справді він такий нечистий душею, що навіть його доторкання до добрих людей може тих добрих людей споганити? «Квітка колись в’янула була од мене, – пригадав собі він з містичним сумом. – А люди?..» Пригадалося Лаговському, що в Туапсе йому завжди дуже гарно на душі ставало після щирої балачки з братами Шмідтами; та тільки, справді, не раз здавалося йому тоді, що він навіть не вартий приятелювати з такими благородними, чистими натурами, які живуть в їхніх душах. А іноді йому попросту було видавалося, ніби од Аполлона й Костянтина йде струйкою якась невидима ідеалістична містична міць, яка й йому передається і дає йому віру в святе, в божество і робить його самого благороднішим і кращим на душу. Якось у Туапсе він навіть подумав був, чи не сміють Костянтин і Аполлон сказати про себе так, як Ісус сказав до тої грішниці, що доторкнулася до нього: «Чух бо силу, яже из мене изиде». Все це отепер прийшло йому на спомин, як Володимир поставив йому своє запитання. «Таки-так, – подумав Лаговський, – вони – ідеальні люди, а я – лихий поганець-егоїст. І, мабуть, справді чи не поганив я своєю приязню ті чисті високі натури, яких я ніколи не був вартий».
– Ваша правда, —.сказав він Володимирові. – Голублячи Аполлонову руку, може, тим самим я його поганив.
Той навіть не сподівався на таку точну одповідь.
– Ого! – буркнув він. – У вас єсть настільки відваги й щирості, щоб без усяких вивертів точненько закваліфікува-ти свої відносини до моїх вродливих братів... А втім, тепер пішла мода на таке кохання, то можна його вже й не соромитися!.. Аполлон і Костянтин справді гарненькі хлопчики, коли в кого є смак до хлопчиків... Тільки знаєте що? Ваша правда: вам залицятися до них буде негігієнічно, бо ніколи ані один, ані другий не захотять статися вашими полюбов-ничками...
Тільки тепер Лаговський зрозумів, що хоче сказати Володимир. Він стояв, наче громом ударений.
– Геть, падлюко, з моєї хати! – скажено гукнув він, підводячись із стільця.
– А, так ось як! – закипів і зашипів Володимир. – То маєте, високошановний професоре-поете, на прощання собі пам’ятку!.. Оце вам буде разом і за Корзову, і за те, що насмілилися сказати мені «падлюка!».
І він з розмаху вдарив недужу людину кулаком по обличчі та навально штовхнув його в груди. Той безсило захитавсь і, несподівано застуканий, упав. Упав зомлілий, непритомний.
Володимир швидко вдяг пальто – і вийшов.
VII
Вдома, в гурті своїх батьків і обох братів, за вечірнім чаєм, Володимир переказав свою візиту до професора, вивернувши геть усе по-своєму. Діловито-спокійним, архіоб’єк-тивним тоном розказав він, що от сьогодні заходив він до Лаговського, посидів тамечки, хотів був розбалакатися з ним по-людському, тільки ж балакати з тим неврастеніком тепер несила, бо це, мовляв, людина недужа, вкрай рознервована, із психопатично розкрученими нервами – ніякісіньких відносин з ним теперечки вести не можна. (Про те, що він побив того «рознервованого», Володимир не захотів переказати.)
– Це типовий істерик! – з науковою поважністю докинув він, згадуючи не чию ж кваліфікацію, як ту саму, що давав собі колись і Лаговський. – Зараз у нього істерійні па-роксизми дійшли до крайніх градусів... Ну, та звичайно Венера за себе мститься, дається взнаки!.. – зіронізував він.
Згадка про Венеру була для всіх незрозумілою і несподіваною новинкою. Заходилися розпитувати Володимира. Той не довго казав себе припрохувати. Смачно попиваючи чай, він, з розстановами, додаючи свого специфічного, безпощадного соусу, любісінько виклав наверх усю тую історію, що скоїлася між Лаговським та Зоєю влітку.
Слухали всі з надзвичайною увагою, всі з однаково напруженою цікавістю, хоч враження в душі кожного будилися й дуже неоднакові. Костянтина з Аполлоном брала мовчазна досада, та не стільки за те, що їхній колишній приятель виявився не таким ціломудреним дітваком, яким він був здавався: це вони, парубки, простити легко могли б. Більше брала їх досада на те, що про цю авантуру, невигідну для їх давнішого ідеала, найперше довідавсь не хто, як Володимир, і що він злісно радіє і іронізує з того, та й, очевидячки, іронізує так само з Лаговського, як і з них обох. І в душі їхній родилася однакова антипатія як проти осміюваного Лаговського, так і проти оповідача, Володимира. Що ж до батьків, то в них забалакала стареча pruderie43, а надто в матері, бо вона страшенно дбала про моральність свого молодшого синаша Костянтина і боялася для нього всякої недоброї компанії.
– Так от він який! – обурилася генеральша, переслухавши Володимира, – а ми, було, думаєм собі: дитина! вчений, поет-дитина!
– Еге, дитина! – хехекнув Володимир. – А в тої дитини, може, своїх «дитин» ціла вже метка... Може, вже бігають по Москві та сірники продають... звичайно, коли він обережно не подбав про те, щоб його возлюблені витравлювали свій плід усякими secale согпш’ами44 або інакшими спеціями.
– Це вже ти брешеш, Володимире! – холодно перебив його середній брат Аполлон. – Я ані ідеалізую, ані хочу виправдувати Лаговського, тільки ж скажу те, що знаю: це в нього перша історія такого сорту!
– Ти знаєш!.. Ти знаєш його минуле?! Хто тобі поручиться, що він чисто все не брехав тобі про себе?.. Хто поручиться, що він не затаював своїх давніх авантур, та й то, може, далеко гірших?! Та от навіть оцю саму літню історію – адже він її од тебе затаїв!
– Він нас дуже любив, – тихо проказав наймолодший брат Костянтин, – йому сором було про це нам казати... Для нас він перестав бути інтересним, ми до нього прохолонули, тільки ж він і тоді нас таки любив і стидавсь перед нами каятися.
– Любив! – перекривив Володимир. Далі, хвилину помовчавши, він звільна одбив:
– А чи знаєте, мамо? Навіть і оте його «любіння», оте його прихилля до моїх братів – щось воно дуже для мене не певне... З душком, з ароматцем...
– З яким?
– А пам’ятаєте, мамо, Гейневі слова про графа фон Пля-тена: «Я б і не бажав, щоб він мене любив, а надто коли він стоїть позаду мене...» Знов же – з братів моїх дуже гарні хлопчики, нівроку... І в своїй записці до вас він признавався, що ходити йому до нас «негігієнічно»..
– Ну, це вже ти плетеш чорзна-що! – завважила невдо-волена генеральша. Та в душі її щось на дні таки зісталося. Звісно, як мовляв той Бомарше: Calomniez, calomniez, il en restera toujours quelque chose. – «Клевещіть, клевещіть – завсіди якийсь слід з того залишиться».
– І поганий же, розпутний у тебе язик! – суворо обрізав старшого брата Аполлон. – «Дуже гарні хлопчики, нівроку». Згадай, що з тобою він панькався й цілувався, мабуть, чи не більше, як з нами. А ходи стань коло дзеркала та придивися, то й сам побачиш, чи й з тебе «дуже гарний хлопчик, нівроку»!..
Володимир, сильно негарний на обличчя, злісно подививсь на вродливого Аполлона та цим разом змовчав, нічого вже не сказав. Він бачив, що оця його інсинуація впала не на сприятливий ґрунт і не пустить заживка.
– Він поет, – вступився наймолодший Костянтин, що й сам був поетом, – і поетичністю пояснюється увесь його темперамент, усе його поводіння. Це – темперамент артистичний, що виявляє свої почування своєрідними способами, часто ірраціональними.
– Гм!.. Поет!.. – буркнув ніби до себе під ніс Володимир. – Коли кожен віршомаз уже є поет, то кожен кіт, що напаскудить у фортеп’ян, є піаніст!..
Ніхто йому не хотів одповідати.
– Але чого-чого, тільки серця в нього мало,– вплутався старий генерал, що досі здебільша був мовчав.– Щоб узяти та й отак раптом, з холодною байдужною душею перервати відносини з нами!.. Скільки ж він щирості й сердечності зазнав од нас! І йому, бачимо, ані трохи не жалко розлучитися з нами!.. Неначе, бува, ти зустрівсь і розбалакавсь у вагоні з чужими подорожніми людьми, а далі – ти собі, не прощаючись, виходиш із вагона і забуваєш за них, а вони ідуть собі далі і не питаються навіть, як ти звешся... Егоїст із нього... їй-богу, егоїст!..
Тоді сім’я заходилася згадувати чимало таких пригод із життя Лаговського, звідки ставало ясно, що він повинен бути для сім’ї Шмідтів дуже вдячний. А він покинув їх з таким легким серцем!.. І навіть офіціально візитового знакомства вести вже не хоче!.. Чим далі йшла розмова на цю тему, тим більше всі Шмідти впевнювали себе, що з професора дуже невдячна й егоїстична натура...
– І справді: як він любить балакати про себе, про свої настрої й думки, – задумливо проказав середній брат Аполлон, якого в сім’ї вважали за архіоб’єктивну, архібезсторон-ню людину. – Звісне діло, ми, було, характеризуємо це, як «ліризм»... Ну, а як вдумаєшся гаразд, то й скажеш, що це звичайнісінький егоїзм... Щоправда, чимало можна йому й простити, бо не треба ж забувати, що це людина недужа, істерик. А втім, якось моє серце прохололо до нього.
– А може б, ви, Аполлоне з Костянтином, навідалися-таки до нього? – спитала генеральша, якій завжди прикрі були «історії». – Може б, він зазирнув іноді до нас, провітрився б трохи на часину...
– Ні, не варто! – сухо сказав Аполлон. – Нам нема ані часу, ані охоти поратися коло слабих. Схоче прийти сам – ну, нехай приходить: не виженемо, ввічливо приймемо, побалакаємо – коли можна буде з ним балакати по-людському. А робити заходи, щоб його силоміццю притягти до нас, – ні, я того не хочу!.. Та й важко було останніми часами мати з ним діло: нудота, нудота, зелена нудота!..
– Це звичайна історія всіх поетів, письменників, артистів і всяких інших «видатних» людей, – заговорив Костянтин, що був сам поетом і через те хотів зараз бути безпощадно об’єктивним. – Всі оті «знаменитості» цікаві бувають тільки в своїх писаннях, бо в них вони концентрують те, що в них справді єсть найкращого, найцікавішого. А в звичайних, щоденних відносинах вони здебільша незабаром стають для нас мало інтересні... ба навіть менш інтересні, ніж прості, пересічні люди, котрі не артисти, й не письменники, і не «знаменитості». Я б зважився сказати й більше: прості, «незнаменит!» людці видихаються в своїх розмовах не так швидко, як «знаменитості»...
Ще побалакали трохи про Лаговського, потім покинули.
Другого дня вже й не згадували про нього.
VIII
А Лаговський, як очутився, то побачив, що тратить останні моральні сили. Його покривджено... без жалю покривджено!.. І хто покривдив? Його любий Володимир!.. До цього почуття додалося ще й друге. Принциповий ворог традиційних пересудів, Лаговський, одначе, цим разом почував аж несвітський сором, як згадував, що його вдарено кулаком по обличчі.
«Викликати Володимира на дуель, за те, що він мене образив?» – майнула була йому думка.
Майнула. Та тільки на однісінький момент. «Що це! Я кров’ю захотів змивати образу?!» – саркастично спам’ятався він. І йому аж дивно стало, що така антикультурна, дикунська думка могла хоч на момент зародитися в його голові. Ні, про дуель нема чого й міркувати. Краще – все перетерпіти, перемучитися, та й забути і покривду і покрив-дителя. І рівночасно він – на гіркий жаль собі – почував, що він любить того Володимира, який його так страшенно образив. Любить більше, ніж міг досі того сподіватися. Любить навіть сильніш, ніж давніше був любив!
Один-однісінький був би певний спосіб, щоб справді загладити ту кривду, яку йому заподіяно, і тим «змити образу». Це – коли б Володимир своєю доброю волею прийшов сюди... та й лагідно сказав би, що йому шкода свого вчинку, що він перепрошує професора, що він до нього такий самий прихильний, як і давніш, улітку, що нічого поміж ними неначе й не сталося...
«А може, він і прийде?! – загніздилася гадка в Лаговського. – Може, прийде?!»
І в стомленій душі збудилася надія... болюча надія... тая неоправданая надія, що мучить душу гірш і лютіш од чистого безнадійного зневір’я.
Що бува тяжче, ніж дожидання? Минув і день, і другий, і третій, а неодв’язна надія шматувала Лаговському серце. Почує він чиїсь ступіні коло вікна, почує він шелестіння поза дверима – кидає працю й надслухує. Йому здається, що затого задзвонить дзвоник і увійде Володимир. І оте напружене дожидання безмірно гірше нервувало професора, ніж недавня тая самота без дожидань, без сподівань, в якій він був доти перебував, доки не одвідав його Володимир.
Вночі Лаговському снилися щасливі сни, ніби Шмідти з ним миряться. Він, утішений, прокидавсь – а тоді по серцю проходив іще зліший палючий біль та одбувалося якесь го-ріння-тління.
Часом намагався був Лаговський, іще за перших двох-трьох днів, що збігли після події з Володимиром, шукати собі гою через люті міркування про свою, мовляв, вищість, а Володимирову нижчість, йому щастило було на годинку викликати в собі злість проти Володимира – злість, яка, одначе, зовсім добре мирилася з нудьгою за Володимиром. Тая недовгая злість дозволяла йому набиратися деякої недовгої полегкості. Бо він був силувався собі нагадати, що, мовляв, він – інтелігент, а Володимир виявив себе неінтелігентним волосним писарем, малокультурним купецьким прикажчиком. Знов же, пригадував собі професор в усіх подробицях і оповідання Володимирове про те, як цілував він ручку в Корзової. І казав собі тоді Лаговський, що вчинок Володимира – живовидячки огидно мерзенний, а він, Лаговський, дав щиру, благородну оцінку тому вчинкові.
Та цих ліків, і то лиш для декількох моментів, стало Лаговському не більше як днів на двоє. Бо на третю днину вже зовсім не зосталося в душі ніяких почуттів проти Володимира, окрім одного гіркого каяття: «Нащо я довів Володимира до сварки? Нащо я довів до катастрофи?»
Цей покаянний настрій нарешті й запанував над Лаговським – без усякої перерви, без усяких інакших дум.
З лютих, чисто фізичних болів, що гризли серце, професор тоді кидався в ліжко, закопувався грудьми й лицем у по-душку, іноді навіть проти своєї волі верещав мов несамовитий, часто реготався й стогнав заразом. Не раз у хаті обертався тоді його вірний лакей – «лічарда» Федір. Він підходив, напував його валеріановими краплями.
– Я покличу доктора? – несміливо спитався він був у свого пана.
– Не смійте! – твердо одказав Лаговський.– Бо я й доктора не пущу і вас прожену, як покличете!
Щодо других Шмідтів, опроче Володимира, то Лаговський думав, що Володимир мав розказати їм, як він ударив Лаговського кулаком в лице.
«І, знаючи це, ніхто з них не хоче, однак, прийти до мене! – мучився Лаговський. – Виходить, що всі вони мене, а не Володимира вважають за винного?! А може, я таки й винен?!
Ну, коли так, то, може, й справді випадає піти оце, до Шмідтів, щиро перепросити Володимира, попрохати, щоб він не сердивсь?
Господи, господи! Ти ж бачиш правду!.. Не я Володимира, а Володимир мене тяжко скривдив... Не можна ж свідомо заплющувати очей!..
А все ж чи не краще буде, щоб, навіть чуючи за собою саму правду, таки піти перепросити Володимира, аби помиривсь? Та за одним ходом прохати – не знати вже за що – прощення у всіх інших Шмідтів...
Добре! Але все це нащо?.. Бо далі що вийде? Ну, звичайно, повинен буде й Володимир сказати, що «прощає» мене... повинна буде й уся сім’я сказати, що на мене «не сердиться». Та чи вернуть же вони мені свою давню симпатію і свій інтерес до мене? Ні, не вернуть! Симпатія – це як квітка, що зацвіла – й одцвіла, й зав’яла, й навіки засохла. А ін-тересність?.. Ех!.. Та навіть найцікавіша книжка, коли її щодня, щодня читати, стає скучна; найінтересніша людина, коли її добре пізнаєш, вичерпується та й робиться наче зачитана книжка. Отак і я: я здебільша вже, мабуть, вичерпався для Шмідтів... А втім, за своїм вічним сумом, я, хоч би ще й не вичерпавсь до кінця, буду для них однаково докучний...
Ні, не повинно бути надії, щоб коли-небудь повернулося давнє. Кінець навіки!..
Кінець?! З ними, з такими чудовими людьми, та й кінець?!»
І Шмідти тоді виринали в спогадах Лаговського, осяяні ідеальним, недосяжним ареол ом.
«Що таке я? Я егоїст і щось нікчемне, сіре, безбарвне, а кожен із них – втілена велич! – роїлося йому. – Навіть і Володимир – це ж неабихто!.. Таких талановитих людей, як він, мало на світі... А коли заналізуєш його гаразд по щирості, то скажеш, що це навіть більше, як талант: це латентний, прихований геній... Та й душа в нього добряча... В Туапсе, як слабував я, ніхто мене не пожалував так, як Володимир... Ах! Прийди, прийди, Володимире! Прийди, пожалуй мене знову – і матимеш собі вірну собаку, що служитиме тобі до гробу!..
Прийди!!! Прийди!!! Або ти, Аполлоне! або ти, Костянтине! прийдіть!!!»
І він з пересвідченням, з напруженою думкою, з напруженою вольовою енергією, з насупленими бровима мовчки гукав Володимира й інших Шмідтів. І здавалося йому, що таке його безсловесне кликання мусить мати гіпнотичну, телепатичну силу і сім’я Шмідтів мусить його вчути.
«Бо невже ж оця безліч моїх мук та моїх призивів гине марно? Невже моє гіпнотичне навіювання не має над ними заочної жодної сили?! – божевільно думав професор, втомлений з вольового перенатуження, втомлений із свого заочного навіювання через далечінь. – Невже треба повірити, що коли оце я мордуюся й кличу їх, вони спокійнісінько сидять за столом і п’ють чай... і прозаїчно заїдають булкою... і навіть не пам’ятають про мене?! Де ж ти, світова справедливосте!..»
І знов – зневір’я, і знов усе думання кристалізується коло однієї тези: «Я – найпоганіша в світі людина, я мерзенний егоїст, а вони – сонце, якого я не вартий. Треба покірно перемучитися й позабути їх...»
Тижнів за три Лаговський і справді встиг більше-менше перемучитися й трохи позабути те, що сталося. Вдень він виходив на лекції, і це його розважало. Смутніш ставало вже аж надвечір, на самоті вдома.
Уже була пізня осінь, близька до зими. Дні були зовсім короткі. Сутеніло зарані. Не раз професор, одкинувшись назад у широкій фотелі, смерком довго сидів без світла і не запалював лампи. Пітьма сірими, каламутними хвилями поволі наводнювала й потопляла хату... В голові в’їдливо бринів чийсь вірш:
Сіре смеркання повзе, каламутне...
Звільна повзе вечорок...
Думи неяснії, думи мінутні
Тайний заводять танок.
От ізнялася юрба їх туманна...
Геть одліта, наче дим...
Люба моя! Дорогая, кохана!
Зглянься над серцем моїм!..
Тая «люба» була для нього сім’я Шмідтів, мов один суцільний образ, мов одна жива особа.
IX
Надійшла зима, та гарна, ще не люта. Надворі, за легесеньким морозом, дихалося любо й вільно. Світило сонце. Хрупотів під ногами й іскрився молодий сніг.
Якось на вулиці професор здибав Петрову, що з нею був познайомивсь у Туапсе. Художниця зустріла його привітно. Побалакали про одну картинну виставку.
– А як ся мають ваші Шмідти? – байдужно, проміж іншим, згадала Петрова нарешті.
– Я розійшовся з ними, – ніяково вимовив Лаговський.
– Не диво. Диво хіба, що аж тепер розійшлись, а не давно. Я й будь-коли не могла зрозуміти, що ви в тій сім’ї мали з собою спільного. Страх, яка неінтересна, сіренька сім’я. Можу вас завірити, що найцікавіша й найсимпатичніша людина поміж ними були не хто, як ви... А Шмідти самі... – ет!..
