Текст книги "Андрій Лаговський"
Автор книги: Агатангел Кримський
сообщить о нарушении
Текущая страница: 8 (всего у книги 20 страниц)
У своїй злості невродливий Володимир став зовсім бридким на вид.
– Ви того не зробите!! – прохав Лаговський.
– Зроблю!.. Та ще скажу їй от як: «Хоч із ваших дочок однаково мусять вийти проститутки, але то ще має бути за два роки... а поки що нехай не заглядають перед часом до голих парубків».
Лаговський із жахом подивився на розлютованого Володимира. Володимир під ту хвилину справді й сам вірив, що може взавтра сказати матері таке слово про її дівчат. Ла-говському стало боляче й зле на душі.
– Ви мені дуже не подобаєтеся за те, що кажете зараз, – сухо й холодно сказав він до Володимира. – Я мав про вас досі інакшу думку... Ну, добраніч!..
– Он як! – заіронізував Володимир, держачи його за простягнуту для прощання руку. – Що ж мені робити! Чим хто багатий, тим і радий!.. Такий я вам не до вподоби, кажете?.. А може б, ви згадали собі прислів’я: «Полюбіть нас чорненьких, а біленьких нас усі полюблятимуть»?.. Та куди ви? Посидьте-бо, не йдіть іще!.. Побалакаємо!
– Добраніч! Я спати хочу, – сказав Лаговський і пішов до себе.
Він таки справді хотів був зараз роздягтися та й лягти спати. В хаті у нього було темно. Він постояв скількись се-кунд у пітьмі, міркуючи, чи варто воловодитись і світити в себе лампу на одну хвилину, коли він однаково має зараз заснути. Щоб не світити, він розчинив двері до кімнати Аполлона і Костянтина, аби видко було йому роздягатися. Як розчинив він двері до них, звідти вдарив на нього сніп світла од їхньої лампи, і він спинився на порозі. Обидва парубки, що вже були лежали по постелях, підвели на нього очі. Професор разом забув, що хотів був уже роздягатися при тому їхньому світлі; натомість він увійшов до їх кімнати, підсів до них, і вони незабаром розбалакалися, переходячи з теми на тему. Двері між Володимировим і професоровим покоїками були зачинені. Та не зминуло й десять минут, як до Володи-мирових вух долинув через порожню й темну професорову горницю сріблястий Аполлонів сміх з тієї третьої кімнати, де жили обидва брати; потім почулося тільки тихе, плавке джуркотіння професорового голосу: він, очевидячки, оповідав братам щось цікаве і щось довге – і спати Лаговському живовидячки, ще не хотілося. Чого ж, коли Володимир кликав його посидіти коло себе, то він одмовивсь?!
До Володимирової душі раптом влилася різка, отруєна течійка ворожнечі проти Лаговського. Досі бувало так, що на всі Володимирові капризні вибрики та бутади Лаговський тільки лагідно осміхався та казав Володимирові, що він сам на себе клепле бозна-що; а от цим разом такий контраст! Цим разом професор велично засудив його і навіть балакати з ним більше не схотів, а пішов собі шукати достойної компанії в його братів!.. Володимира взяла досада, нащо взагалі він розкривав себе перед Лаговським: «Дуже треба розперізувати свою душу перед першою-ліпшою чужою людиною!» – їдовито подумав собі він. З цього моменту Лаговський став для нього не менш антипатичною особою, ніж його рідні брати – Аполлон та Костянтин.
XII
Молоді люди, як вернулись учора додому дуже пізно, то не встигли ще довідатися, що тим часом, як вони вчора вдома не сиділи, отоді само вчора знов приїхала до Андропулів
Зоя. Її вони не бачили вже буде тому більше ніж два тижні. Звістка про її приїзд могла б бути для них цікавою новиною.
Інтересна «трапезундська вдовичка», відколи Шмідти оселилися в Андропулів, була вже сталася справді інтересною для всіх – от тільки, що швидко од’їхала. А то навіть Володимир дуже дружелюбно до неї був усміхався та силувався розмовитись із нею і сказати їй якийсь комплімент або жарт; бо вона не показувала, що, мов, надає його братам перевагу над ним, і однаково симпатично одповідала Володимирові привітним осміхом і французькою каліченою мовою – однаково як йому, так і його братам. Тільки ж, як Зоя по-французьки лепетала сама аж надто зле, а розуміла французьку мову ще гірше, ніж говорила нею, то розмови між нею й пожильцями могли бувати хіба дуже первісні та лаконічні. Спробувала вона... це незадовго перед своїм виїздом... заявити їм, що новогрецька мова, кажуть, не дуже далеко одійшла од старої грецької – то, може б, чи не легше було їм порозумітися по-грецьки? На жаль, усі Шмідти, хоч цілих вісім год трубили в гімназії грецьку мову і писали щотижня в гімназії extemporalia27, могли тепер згадати собі самісінькі такі слова, як «військо», «похід», «виступати» та «начальник», і пам’ятали, що елліни із своїм ватажком Ксенофонтом evxemSev 87iopei')9r|aav отаЭцоис 8гю reapaodyyaq бега28, – ну, а з таким рясним словарним запасом вести галантну кавалерську розмову з дамами – не так-то воно й легко. Костянтин, студент-філолог, знав старих грецьких слів трохи більше; але й котрі він знав слова, то і ті не дуже надавалися до сучасної грецької розмови, бо були надто архаїчні або придбали собі в новій грецькій мові геть інакший відтінок. Якось він уранці, виходячи з дому і побачивши «трапезунд-ську вдовичку» під пальмами коло фонтана, захотів був увічливо сказати їй: «вітаю вас»; одваживши поклін, він вимовив: aaq аозга^оцаї; в своїй старанності сказав він це речення навіть не все по-стародавньому, бо не і5ц(£^, але по-новому , оад, аби вдовичка легше зрозуміла. Отже ж вона, як почула се ааяафрш, то швидше, затуливши лице руками, втекла до хати; потім, як спитали Шмідти в «яраліста», що? воно таке буде по-новогрецькому аала^орш,то «яраліст» зареготався, а перекладу не дав ... То так навіть філологові Костянтину не щастило на розмову з Зоєю; а Володимирові та Аполлонові – й поготів... Ще важче було, ніж зліпити самому грецьке речення, зрозуміти, що' хоче сказати по-грецьки Зоя. Бо от, знов-таки незадовго перед Зоїним виїздом із Туапсе, коли до того самого філолога Костянтина і знов коло того самого фонтана під пальмами вдалася була вона одного разу з запитом:
– Туркіка вонвонйа селіс? – то він, хоч і бачив, що вона держить на колінах коробочку з рахат-лукумом і ще з якимись східними ласощами, не міг того доміркуватися, що вона питається в нього, чи не хоче він турецьких цукерків: Тоирлха povpovia 9-вХек;? Зрештою, оце, «туркіка вонвонйа селіс» так сподобалося пустотливому ухові Костянтина, що він, чи було того колись треба, чи не треба, раз у раз по скількись разів на день питавсь у вдовички, проходячи повз неї: «Туркіка вонвонйа селіс?», а що він робив при тім дуже поважно-гумористичну міну, то «трапезундська вдовичка» розтиналася, аж заливалася сміхом.
Найчастіше, коли Шмідти хотіли сказати Зої якийсь дотеп чи комплімент, вони вдавалися були за підмогою до Лаговського; тоді він, хоч узагалі через свою несміливість державсь осторонь, виступав на сцену і по-татарськи переказував «трапезундській вдовичці» те, що було треба. Під такі хвилини він почував себе якось дуже любо, і в душу його, як дивився він на гарні очі та оксамитні вії Зоїні, находило якесь ніжне прихилля до неї; потім, виконавши свою місію і переклавши чужі слова, він знов усувавсь набік.
Од себе особисто, з власної ініціативи, Лаговський ніколи не сказав Зої жодного жарту, жодного комплімента, коли не лічити одного випадку, мабуть, чи не за день перед тим, як Зоя була од’їхала з Туапсе. Лаговському довелося тоді бути перед Зоєю товмачем Аполлоновим. Було це так. «Трапезундська вдовичка», як звичайно, сиділа була в холодку коло фонтана під пальмами і, серед «солодкого нічогонероб-лення», серед dolce far niente, дивилася в далечінь на море; хто мав вийти з хати, мусив неодмінно перейти повз неї. Аполлон, виходячи з господи разом із Лаговським, держав у руках квітку з рожі, ще доволі свіжу й гарну, хоч і вчорашню. «Ви б мені не подарували ту квітку?» – весело крикнула до нього Зоя по-турецьки. Лаговський переклав Аполлонові її прохання. «Скажіть, що нехай візьме, – оддав йому Аполлон квітку, – але мені сором давати їй прив’ялу рожу, коли вона сама – свіжа, цвітуча рожа». Професор узяв з Аполло-нових рук квітку, але, доручаючи Зої, не переклав їй Аполлоновою комплімента дослівно; натомість, згадавши слова з турецької пісні, тихо вимовив: «Візьміть, він вам дає і хотів би до того сказати, що ви сама квітка; так не сміє того сказати, бо не дурно ж у пісні співають:
Бен яриме: «гюль» – демем:
Гюлюн омрю аз олур.
(Не скажу я тому, кого люблю: «Ти – квітка», бо квітці жити не довго)». «Але ж ваш приятель турецьких пісень не знає! – стрепенулася Зоя і пильно подивилася на професора, що од нього особисто досі вона ані компліментів і нічого такого ще не чула. – Це вже ви од себе кажете, а не од нього?» Професор відчув, що він під тим поглядом аж паленіє, але вдав, що ніби не розібрав її питання, нічого на те їй не одмовив та й пішов з Аполлоном своєю дорогою. «Що вона вам сказала?» – спитав Аполлон. «Сказала, що дякує вам», – коротко одказав він, не розуміючи, навіщо він говорить неправду. Та за дві хвилини він забув про «трапезунд-ську вдовичку», а якби хтось йому був сказав, що він нею цікавиться, він зовсім щиро хіба б розсміявся.
Потім Зої не стало видко в Туапсе, і її роль для Шмідтів замінили Backfische, аж поки не довели до вчорашньої біди. І от учора знов приїхала Зоя.
Перший, хто про це сьогодні довідався, був професор, бо вставав раніш од своїх молодих приятелів; та він же звичайно їх і будив. Устав він, одягся і хотів був піти їх побудити, коли поглянув на годинник і побачив, що іще не пора. Він вийшов з хати, щоб піти на часинку до моря, коли це, на велику собі несподіванку, побачив «трапезундську вдовичку», що сиділа, як і колись, на своєму поетичному місці: в холодку під пальмами коло фонтана. По такім довгім небаченні професорові не випадало вклонитися тільки головою здалека – через те він підійшов до фонтана і поздоровкався з Зоєю за руку.
– Ну, як вам тут без мене велося? – жваво спитала вона своєю завсідньою смішливою манерою.
– Спасибі... Жили собі, підскакуючи та жартуючи... Ваші небоги – такі самі веселі, як і ви... – осміхаючись одмовив професор та й згадав учорашній жарт Backfisch’iB. – Тільки боюся, що вчора вони розжартувалися, мабуть, собі не на радість... – додав він і коротко розказав Зої усе, що скоїлося, прохаючи, щоб вона перестерегла дівчаток, аби ще вся справа до їх матері не дійшла.
– Ні, до матері не треба доводити, не треба! – запротестувала «трапезундська вдовичка». – Та вони вже й не робитимуть того вдруге, бо тепер мене побояться. А пана Володимира я сама, сама попрохаю, щоб не сердився... Він для мене, мабуть, буде ввічливіший, ніж ви... – кинула вона весело.
– Де це ви їздили? – перебив професор, вдаючи, ніби не чув останнього закиду.
– В Лазаревське... Не знаєте такого містечка? Черкеси звали його Псезуапе? – то, може, так знаєте? Це півсотні верстов буде звідси, од Туапсе... Тож само коло моря, туди до Сочі... Наших греків там чимало...
– Що ж ви там робили? Веселилися?
– Ат! Великих веселощів можна сподіватися з товариства наших греків, що про самісіньку торгівлю й думають і балакають? До того ж: які втіхи можуть в Лазаревському, коли воно і швидше село, а не містечко? В Туапсе – та й то з нудьги можна вмерти!..
– Це, певне, тому, що по-російськи ви не говорите; а то, будь-що-будь, знайшлася б і в Туапсе якась більше чи менше інтересна публіка... ну, хоч би серед чиновників, чи що... чи взагалі серед тутешньої інтелігенції... – Так міркував професор, але Зоя вже його перебила.
– Не говорю по-російськи?.. Але ж я дуже хотіла б вивчитися – та од кого?.. Самій не можна, бо важко... Та й книжки ніде такої тут не знайдеш: тут же й книгарень нема...
– А ви б сказали, щоб вас повчив... той... – професор хотів був уже вимовити «яраліст», як вимовляла й мадам Андро-пулова, але побоявся, щоб те слово Зоя не взяла за глум. – Нехай би вас повчив... той... як його! Георгій! – насилу згадав він «яралістове» ім’я.
– Сказали про кого! Одно – що Георгій здебільша цілий день у крамниці, бо батько сказав, щоб він йому, як приїздить із Катеринодарської школи на літо додому, пособляв торгувати; а друге – це такий хлопчина-грубіян! ніколи мені жодної догоди не зробить!..
Вона спинилася.
– А от хіба! – радісно згукнула вона, кокетливо поглянувши на професора. – Може б, в и схотіли мене навчити?.. Окрім вас, нема до кого й удатися... Ну, може б, годинку на день... зо мною – старою бабусею.
І вона проникливо й знов кокетливо подивилася на професора. Професор чув, що в нього, мабуть, червоніє коріння кожного волоса на голові. Та він і сам не знав, чого він соромиться. Конфузячись, він згодився вволити Зоїну волю, Поклали, що займатимуться російською мовою щодня годину, перед вечірньою прохідкою. Як на те, у професора був у чемодані підручник російської мови для татар.
Час був вертати до себе. Професор привітно кивнув до Зої головою і, осміхаючись, увійшов до Володимирової кімнати, щоб процедуру щоденного будіння почать з Володимира.
Молодих Шмідтів побудити бувало не легко, а надто Володимира, що ніколи не хотів прокидатися. Знаючи це за собою, Володимир давно вже, із своїм грубим гумором, який професорові, зрештою, тоді дуже сподобався, прохав його раз назавсіди: «Ви мене будіть, будіть та й будіть, нев-важаючи на ніщо... Може бути, що я спросоння зачну лаятися і посилати того, хто будить мене, в усякі далекі й близькі місця... – а ви не вважайте та й будіть!.. Може бути, що я спросоння схоплю чобіт і швиргону в вас, – а ви не вважайте та й будіть!.. Може бути, що я кину в вас оцим мідним підсвічником і провалю вам голову, – а ви таки не вважайте та й будіть, аж доки я зовсім підведуся на ліжку та запалю папі-роску... То вже буде знак, що я зовсім прокинувся... В крайнім разі можете на мене вилляти трошки холодної води...» Делікатні Аполлон і Костянтин отак грубо воюватись не обіцялися, але застерігали, що з ними буде інакша трудність: їм не можна вранці вірити. І справді, коли хто приходив їх будити, вони, прокинувшись, починали його спросоння серйозно впевнювати, що вони буцімто прохали його розбудити їх не сьогодні, але взавтра і що він помилився; на довід, що їхні завірення щира правда, вони навіть давали йому слово честі та знов засинали.
Хоч досі Володимир ні разу ще не шпурнув у професора ані чоботом, ані ліхтарем, той будь-що-будь мав завсіди з ним чималеньку мороку, доки вспівав збудити його. Так було й сьогодні. Всунувши Володимирові нарешті в рот цигарку, сам запаливши йому сірник і діждавшись, щоб він потяг дим у себе, професор пішов побудив Аполлона з Костянтином і знов вернув до Володимира, щоб переконатися, чи встає вже він. Жодного сліду з того нелюбого враження, як він дістав був од Володимира вчора, в Лаговського сьогодні вже не зоставалося. Не можна було того самого сказати про Володимира: в нього на дні душі лихий осадок проти професора заліг добре; тільки він того не виявляв, і розмова поміж ним і Лаговським повелася сьогодні так само спокійно, як і колись.
Кинувши Володимирові, який лежачи курив, скількись незначних уваг про гарну сьогоднішню днину, Лаговський далі сповістив його, що «трапезундська вдовичка» обіцялася подбати, щоб дівчата не чинили нікому з них пустот.
– «Трапезундська вдовичка?!» – втішно спитав Володимир, який до неї ставився прихильно. – То вона приїхала?
– Приїхала й житиме тут довго... Навіть російську мову хоче вивчити... Прохала мене, щоб я був її вчителем...
– Прохала вас?! От так-так!.. Дивіть на нього: смирненький, плохенький, нібито закопався в науку та ховається там од дам, а тим часом дамські серця заполонює!.. Ох, чому я не знаю турецької мови, щоб одбити в вас вашу вченицю!..
– Покиньте це глузування, Володимире, – прохав Лаговський, вже й не радий, що похвалився йому.
– Тільки ж стережіться, учений пане професоре! – шут-кував Володимир, напускаючи на себе тон зловіщого пророка. – Utinam falsus vates sim29, але мені здається, що ви в своїй учениці закохаєтеся!.. Пильнуйте добре свого серденька!..
– Та ви вже й зараз закохані! – почувся через розчинені двері жартівливий голос Аполлона з його світлиці. – Хіба це не видко з того радісного тону, яким ви сповістили Володимира про своє щастя?
– Ат! – безнадійно махнув рукою професор.– Глузуйте!.. Ну, та ви собі одягайтесь самі, а я піду каву пити.
Вийшов і покинув реготунів.
XIII
Відколи розпочалися в професора щоденні лекції російської мови з Зоєю, вона, тая «трапезундська вдовичка», значно поінтереснішала і для всіх Шмідтів, бо тепер було їм навіть більше приключок, щоб і між собою балакати про неї. Лаговський, приміром, дуже хвалив її успіхи і охоче про них балакав. Та й до неї безпосередньо вдаватися доводилося їм тепер частіше, ну от хоч би тоді, як Шмідти юрмою входили до вітальні Андропулів, щоб сказати професорові (а лекція одбувалася саме там, у вітальні), що всі йдуть уже на прохідку, – то чи не час би йому скінчити свою лекцію з Зоєю? З Лаговського не переставали дрочитися, що він, мовляв, закохався в «трапезундській вдовиці» по самі вуха; він з того дрочіння тільки сміявсь, але одно було таки правда: лекція з Зоєю зробилася для нього дуже важною точкою його щоденного життя; вже зранку, навіть серед пильних своїх учених занять, він, з якоюсь несвідомою нетерплячкою, аж дочекатися не міг, чи скоро надійде четверта година, – бо тоді він ішов на лекцію до Зої. Відбувалися заняття спокій-но, діловито, трохи чи не геть без усяких сторонніх балачок; але для Лаговського було й у тім щось любе.
Із Шмідтів, – а вони надскокували коло Зої всі охоче, – найбільше цікавився гарною вченицею Лаговського молодий Костянтин. Він так пильно розпитував було в Лаговського про всякі подробиці кожної лекції, що той починав підозрювати, чи не закохавсь у ній Костянтин направду. Лаговському здавалося, що й сама «трапезундська вдовичка» більше дивиться на Костянтина, ніж на кого іншого. А один раз у Лаговського не зісталося вже жодних сумнівів, що його здогад – справедливий. Було це якраз наприкінці їхньої лекції. Тихим, рівним, щиро професорським безстрасним тоном силувався Лаговський вияснити перед Зоєю одно важне граматичне питання; взявши за підставу турецькі гла-гольні форми алырым і, аладжауьш, він силувався вияснити, яка єсть одміна між російським буду брать (братиму) і візьму. Але що згадані турецькі форми самі собою дуже збивчи-ві та невиразні, то й російських форм Зоя од Лаговського не зрозуміла, і на її обличчі майнула навіть легенька кисла міна, що виявляла скуку чи втому. Саме тоді розчинилися двері і як стій вбіг жвавий Костянтин, щоб забрати Лаговського й потягти на спільну прохідку. Маленька собачка, що була лежала тут коло Зої та куняла, з несподіванки прокинулася: спершу вона одскочила, потім метнулася до Костянтина та й задзявкала на нього з усієї моці, намагаючись при тім схопити його за ногу й укусити.
– Цить! – тупнув на неї Костянтин. Собачка задзявка-.ла ще гірше, ще тонкішим гавканням. Зручним рухом Костянтин уловив її за спину. Вона бурхалася, звивалася та все дзявкотіла, а Костянтин побідоносно підніс свій «голосний» трофей до Зої, і, галантно, по-лицарському розкланявшись, він запрезентував їй собачку з таким елегантним жестом, наче Зоя була його «дама серця», а він подавав їй букет або розкішну бонбоньєрку із смачними цукерками; на жаль тільки, він мусив держати й простягати непокірну, гавкотливу собачку хвостиком наперед, а не головою, а це вже виходило не зовсім естетично. Презентуючи Зої таким способом собачку, Костянтин церемонно вимовив те грецьке речення, яке скрізь пхав перед Зоєю чи до речі, чи не до речі:
ToDpxua povpovia дєХєк;?..
Чи тому, що вся сцена була справді грубенько-комічна, чи тому, що в грецькій Зоїній крові лежало вроджене презирство й огида до турків, тільки ж вона зареготалася з Ко-стянтинових слів так сильно, що здавалося, наче її істерика вхопила. Контраст із тим нудьгуватим обличчям, яке в неї було на лекції, був для Лаговського дуже різкий. Далі вона вдарила пустотливого студента по руці, аж він упустив собачку на землю. їхні погляди бистро зустрілися, і Лаговсь-кому побачилося, що і в Костянтина і в Зої в очах засвітилося обопільне кохання. Якесь болюче почуття, наче заздрість, шпорнуло на один момент професорову душу, та зараз же й заспокоїлося.
На прохідці з Шмідтами він був уже зовсім спокійний, привітно балакав з усіма, а коли в голову приходили якісь думки про Костянтина та Зою, то це були думки мирні й ідилічні. Йому марилося, що Костянтин оженився з Зоєю, що в них є діти і що й тії діти й Костянтин і Зоя – всі дуже люблять його, свого давнього знайомого, доброго дядька і вірного приятеля сім’ї.
XIV
Коли вже й досі на лекціях із Зоєю професор не дозволяв собі і жодного злишнього слова, то відтепер увесь тон його мови зробився вкрай академічним, об’єктивним до щонайвищої міри. З його лагідного, але німого й безстрасного обличчя – думалось йому – Зоя ніколи вже не зможе відтепер упізнати, що вона якийсь час була для нього хоч трохи інтересніша, ніж тепер. Та тепер знов вона навіть мусила статися для нього неінтересною: адже він мав тепер зовсім тверде пересвідчення, що сам він для неї не цікавий, бо вона прихильна до Костянтина. Через те не випадало й виявляти перед нею якусь особливішу прихильність.
Та Лаговський помилявся про Зою з Костянтином. Ніяких таких спільних симпатій з Костянтином у Зої не було. Навпаки, саме отепер найбільше її зацікавив не хто, як професор; бо тим часом, як усі Шмідти люб’язно надскокували та впадали коло неї, професор мовчав, і теє мовчання Зою з кожним днем дратувало більше й більше. На всі її забалакування серед лекцій професор одповідав дуже коротко й діловито, хоч і ввічливо, і зручно переводив розмову на граматику, та все бідкався, що часу в них мало, а лекція скоро кінчиться.
Дійшли вони в своїй граматиці до розділу особистих займенників, і не можна було перекладати дальших практичних діалогів, доки Зоя не навчиться без помилок відмінювати меня, тебя, себя, мне, тебе і т. д. Професор сказав їй, щоб вона вивчила відмінювання не сама з книжки, а тут-таки на лекції при ньому, під його проводом та контролем, та й терпеливо поправляв її, коли вона російську форму тебя, що повинна вимовлятися тьебья, вимовляла або тйебйа, або тіба.
– Т-є-б-я, – поволі сказав він.
– Т-йе-бйа... – ні! Тіба?... – силувалася проказати Зоя. – Ат!.. – крикнула вона нарешті з жалісливим комізмом. – Та яка ж вона важка російська вимова!..
– А от же вивчитись її треба, – з поблажливим, тільки дуже легесеньким і зовсім олімпійським осміхом сказав професор, – бо саме оця форма відмінка ты занадто часто вживається в живій розмові. Адже тебя — це буде й genitivus і accusativus; це буде й турецьке сенін, і турецьке сені... Наприклад, «сенін ічюн» – «для тебя», «сені северім» — «люблю тебя».
– Льублуу тіба'... – задумчиво сказала за ним Зоя. – Ль-ублііу тіба'... – знов вимовила вона.
– Люблю тебя, – терпеливо поправив професор. – Це вимовляється в два склади, а не в три: люблю, а не люблію...
Зоя того наче й не чула.
– Льублцу тіба...! Льублцу !! – як стій розсміялася вона, наче щось пригадала, і, одкинувши книжку, сміливо зачала дивитися професорові в вічі. – Льублуу!!! – капризно топнула вона ногою, ще раз мовчки на нього подивившися.
Під її оксамитним, хоч і надто сміленьким для дами, поглядом професор почув, що він навіть не червоніє, а блідніє.
– Ну, тепер візьмімося й за діалоги, – сказав він, стараючись не виявляти свого заклопотання.
129
– Але ж льублііу тіба?! – уперто й з натиском сказала знов те саме Зоя.
Професор був ні в сих ні в тих.
– Ну, коли хочеш, і по-турецьки скажу: Бен сені се-верім...
Лаговський не міг нічого второпати: де тут кінчається граматика, де починається жарт! А вже ж подумати, щоб Зоя могла йому говорити оце серйозно, а не на жарт, цього він навіть і на думку не припускав. В усякім разі цей жарт нервував його. Він сперся на лікті і затулив обличчя руками.
– Чуєш, по-турецькому кажу, а не по-московському і не по-арабському: я люблю тебе, бо ти мене любиш іще більше, – сказала Зоя трохи поважніш, але все ще весело.
Лаговський не вірив і мав на те свої рації. Щоправда, коли б він, наприклад, Костянтинові або комусь із європейців був дослівно переложив те турецьке Зоїне речення «люблю тебе», то європеєць міг би хіба здивуватися, чого це професор не хоче ще вірити своїй дамі: адже слова ти, тебе вказують для європейця на інтимність. Та діло в тім, що Лаговський і Зоя, говорячи досі по-турецьки, були таким способом між собою на ти вже давно, з найпершого дня своєї зустрічі; ба в турецькій розмові вони й не могли говорити інакше, як на ти, бо анатолійські турки й греки не кажуть до єдиної людини ви (сіз), тільки ти (сен). Таке саме ти Зоя казала турецькою мовою і до всіх молодих Шмідтів, тільки що Лаговський, одбуваючи роль товмача, мусив перекладати її турецьке ти через російське вы. Так, очевидячки, й тепер ота завсідня Зоїна балачка на ти не могла ще йому нічогісінько собою виявити; і він, держачи обличчя затулене, не розумів, як він має приймати останні Зоїні слова.
– Невже ж ти мене не любиш? – смутно прошептала Зоя, міняючи тон.
Професор одтулив обличчя і підвів очі. Зоя знов осміхалася й ласкала його своїм чарівним поглядом. Лаговський притяг до себе її руку і міцно поцілував.
Та десь зарипіли двері в однім із сусідніх покоїв, і зачулося тупотіння. То йшли Костянтин з Аполлоном. Професор швидше випустив руку своєї вчениці і споважнів. Зоя перестріла їх, як і завсіди, жартом:
– А оце я сьогодні допиталася в пана Андрія, – каліченою францужчиною силувалася виговоритись вона. – Питала, чому мене ненавидить... Сказав, що любитиме.
І вона зареготалася, так само як і Шмідти.
«Вона зо мною шуткувала, а не щиро казала! – подумав «пан Андрій». – А я вже був повірив!..» Але, маючи вийти з покою, він на мент оглянувсь і підхопив бистрий погляд Зо-їн, кинутий наздогін йому. В тім погляді прочитав він тужливу ласку.
«Любить!» – подумав він, виходячи, і ніжна радість розлилася по всій його істоті.
XV
Через свою природну несміливість супроти жіноцтва професор, однак, знов не довго міг вірити, щоб Зоя його полюбила. Ще того самого вечора на прохідці він покинув про це думку. І відбулася в ньому ця переміна зовсім легко.
Він із усіма трьома молодшими Шмідтами одійшли були от Туапсе далеченько, аж на Кадоський маяк, і стомлені з ходіння порозкладалися там на спочинок коло моря. Саме тоді зійшов молодик і кинув бліде, фантастичне світло на їхню сидячу чи півлежачу групу, що згуртувалася на високій прибережній скелі. Під тим чарівним місячним світлом професор задивився на своїх молодих приятелів, та й ніколи вони не здавалися йому такі прекрасні на вроду, як оце тепер; навіть Володимир – і той виглядав ефектно, в усякім разі елегантно, чого професор не зважився б був сказати про свій власний розтріпаний одяг. А Аполлон з Костянтином дивилися красенями просто надземними, поетично-етер-ними або принаймні середньовіковими лицарями.
«Ні! – сказав собі Лаговський на думці. – Це свідчило б дуже зле про Зоїн смак, коли б вона, маючи перед очима отаких чудових, поетичних та ще й блискуче талановитих хлопців, спинила свою увагу на моїй хоровитій, непоказній, сіренькій і скромній фігурці!.. Попросту вона бачить, що вони всі до мене прихильні, то й сама милосердно зглянулася на мене: захотіла дружелюбно зашуткувати, аби я на неї вовком не дививсь, як досі... А я вже бозна-що посмів був собі з того жарту виснувати – трубадуром або хоч Абеляром себе возмнив, а її Елоїзою!..»
Се подумавши, він з полегшеним серцем осміхнувся, наче тягар який з себе звалив. Правда, Зоїн образ та її солодке «по-турецьки кажу, що люблю тебе» раз у раз не переставали знов виринати в його пам’яті під цим чарівним місячним світлом; і той привид був йому любим, і теє «люблю тебе» бриніло в вухах, як небесна музика. Тільки ж усе те було дуже далеким од яких-небудь амурних ілюзій і не викликало в душі Лаговського жодних особистих бажань.
«Зоя шуткувала, – думалося йому, – Зоя тільки пустувала. Але ж пустувала вона сердечно й миленько, без і злості й без глуму, і тая пустотниця є взагалі чудова і дуже симпатична людина. Строїти собі з тих пустот якісь надії, – думав він, – було б мені й смішно й нерозумно: доволі і того, що і мені, нехай і через свою прихильність до Шмідтів, Зоя кидає хоч одробинку прихильності... Ну, що ж! Одробинку, – а більш і не треба! Бо й за тую одробину Зоїної ласки він готовий одтепер чинити для Зої всяку службу, яку тільки вона загадає».
І Лаговський і Шмідти півлежали на скелях мовчки, без розмови. А чим більше сутеніло, тим виразнішим і яснішим ставало місячне світло, тим рельєфніше вирізувалися прекрасні, мов виточені з мармуру, германські профілі Аполлона й Костянтина; і тим виразніше почував професор, як далеко йому, засохлому книжному червакові, рівнятися до них.
«Дорогі мої друзі!!» – з любов’ю думав він, радіючи, що не чує в собі жодної заздрості проти них.
– Дорогі мої!! – аж прошепотів він.
– Що ви шепочете, наче волхвуєте, Андрію Ивановичу? – спитав Володимир.
– Шепочу собі, як люблю я всю вашу сім’ю, – попросту, без вимушеної манірності, одмовив професор і, присунувшись ближче до Володимира, погладив його по голові, як дорогого свого молодшого брата. Потім пересунувся до Аполлона з Костянтином і так само поласкав їх, а Костян-тина навіть обійняв. І коли б хтось спитав його під ту хвилину, кого він більше любить: чи цих хлопців, побратимів своїх, чи Зою? – то він, не вагаючись, міг би одказати, що або всіх однаково, або Костянтина навіть більше.
З таким самим пересвідченням він і взавтра пішов на лекцію і не зважився Зої ані слівцем нагадати про те, що ба-лакалося на їхній лекції вчора. Привітний, наскрізь прихильний, він держав себе, однак, дуже обережно й делікатно і жодним словом не вийшов поза межі своєї лекції. В серце здивованої й ображеної Зої набігла пекуча досада, та вона гордо тую досаду затаїла і силувалася держати себе перед Лаговським тільки доброю, покірною вченицею.
Одійшла лекція. Ніхто із Шмідтів іще не заходив за Лаговським. Він сам підвівся, щоб попрощатися з Зоєю, і єдина вільність, яку він собі дозволив, була тая, що він поцілував їй руку: досі він цього не робив. Зоїна рука затремтіла – затремтіли й його губи, як він цілував руку. Обидва це запримітили; Зоя, однак, нічого не сказала. Лаговський пішов.
І на другий, і на третій, і на четвертий день лекція одбу-валася тим самим, повним, ученим порядком, без одбігання од речі набік, з тією хіба одміною, що Зоя, наче нічого й не бувало, взяла покинула невластиву їй поважність і знов почала весело сміятися до Лаговського та щебетливо шуткува-ти, як і колись.
