Текст книги "Андрій Лаговський"
Автор книги: Агатангел Кримський
сообщить о нарушении
Текущая страница: 6 (всего у книги 20 страниц)
Таким способом розмова про невикорінимий органічний, але мовчущий радикалізм Лаговського, перервана черкеським під’їздом, зовсім позабулася та й не поновилася вже й тоді, як шапсуги од’їхали од джерела та й побасували шляхом до Туапсе. Володимир і Лаговський підвелися і собі потихеньку почвалали назад до Туапсе. Тільки дивлячися вслід добрим черкеським коням, що мчалися галопом і потроху щезали з очей, Володимир знов згадав останнє число часопису «Права», через яке саме була й почалася в нього розмова з Лаговським, та й весело розсміявся здоровим грудним сміхом.
– А от іще згадав: у рубриці «Дрібних вістей» я вичитав у «Праві» під научно-термінологічним соусом одну трошки пікантну анекдоту, – жартівливо сказав він до Лаговського. – В табуні пасся добрий жеребець, а з чужого сусіднього табуна пустили до того жеребця свою кобилу. Тоді хазяїн жеребця запозвав того другого хазяїна до суду. Одбулася розправа – і офіціальний правничий заголовок, який надано тій розправі, був такий:
«Дело о растрате семени чужого жеребца»...
Оповівши це, Володимир наївно і безжурно зареготався.
– Ах, чудовий краєвид!! Дивіться – раптом перебив він сам себе. – Як вертати назад та спускатися з гори, то виглядає він ще краще, ніж був тоді, як ми йшли туди, на гору...
Потім він безжурно засвистав оперову мелодію, Офелії-ну пісню:
Pale et blonde
Dort sous 1’eau profonde
La Willis au regard de feu.
Que Dieu garde
Celui qui s’ attarde
Dans la nuit au bord du lac bleu18!
Видно було, що він забувся вже й за тую «трошки пікантну» анекдоту, яку оце зараз був розказав, забувся і про все інше, а тільки мав потребу: радісно дивитися на світ.
Лаговський, скоро вчув од Володимира анекдоту, миттю згадав собі й недавню любовну його пригоду із служницею, і тую довгу сумовиту бесіду, що три дні тому відбулася в них на молу; згадав і свої власні слова до Володимира про те, що витрачена чоловіча енергія повинна фізіологічно поновитися за три дні. І не міг він тепер не порівняти тодішнього песимістично-смутного Володимирового настрою до теперішньої його сангвінічної веселості та життєвої радості або до того міцного ентузіазму, з яким він оце недавнечко доводив, що, мовляв, треба не голих ліберальних симпатій – тільки фактичної боротьби проти сучасного політичного неладу. Отже, виходить правда, – думав професор, – що доки людина тікає від жіноцтва, доти в неї й енергія ціла, і снага єсть, і життя їй на радість... А ще ж виходить і те, що вся Володимирова сповідь, отоді на молу, була його вмисним поклепом та клеветою на самого себе. Справжній, дійсний Володимир – оце зараз передо мною; а все те, що він мені тоді казав був про себе, то була – коли держатися Володимирового терміна – так собі tristitia omnis animalis post coitum, то було явище тимчасове, а не справжні, постійні ознаки Володимирові. Тепер, по трьох днях, як повернулася вся тая сила, що він у собі був зруйнував, я бачу саме такого Володимира, яким він бува нормально».
Лаговський ще раз подивився на веселого, оживілого парубка, що йшов коло нього, та й узявся з ним попід руку. Отак вони йшли якийсь час. Лаговський чув себе безмірно щасливим, що його приятель, його побратим – знов такий самий, який був давніш. Далі він на хвилину спинив Володимира, щиро подивився йому в вічі і запечатлів на його ло
бі довгий поцілунок.
«Що це з ним одразу сталося? – міркував собі той, але вже не дивувався, бо потроху звик до професорових чудацтв. – Яка він іще дитина, отой учений професор!»
У тій братерській приязні, яка між ними зав’язалася, пануючою стороною був він, а не професор, і це йому підле-стювало. Він догадувався, що він міг би, аби схотів, і командувати Лаговським, наче хазяїн. І це теж його тішило.
IX
Надвечір того самого дня прийшов пароплав із Росії. Генеральша, Володимир і Лаговський вийшли на пристань, бо знали, що з цим пароплавом приїде генерал Шмідт та два другі його сини, середній – Аполлон та наймолодший – Костянтин. З ними мала приїхати ще й стара компаньйонка генеральші Шмідтової, колишня бонна, або гувернантка, її дітей.
І справді вони приїхали. Обидва брати були ще студенти: мовчазний Аполлон – лікар, жвавий Костянтин– філолог-словесник; Лаговський чув про нього, що він пише непогані вірші, але чомусь прихиляється він до незрозумілого декадентства. З Володимиром у обох братів не було нічого схожого в їхньому типі, бо вони вдалися вродою в батька-німця, а не в матір-московку; обидва були гарні блондини, з виразистими, мрійливими, навіть трохи сентиментальними очима.
Володимир поздоровкавсь із своїми молодшими братами холодненько або доволі байдужно, бо йому ніколи не любо було, що вони зовсім не визнають за ним жодного авторитету. Та й вони зустрілися з ним без особливих радощів; видко було, що їхньою симпатією він не тішиться. Навпаки, з Лаговським вони привіталися дуже прихильно, хоч знали його досі більше з оповідань, ніж особисто. Прихильно й щиро привітався з ним генерал Шмідт.
– Ну, що? Вдоволені з Туапсе? Не жалієте, що поїхали сюди, а не в свій порохний Крим? – запитавсь він. – Жінка каже, що ви себе почуваєте тут avotre aise1.
– Я вдоволений не стільки з самого Кавказу, хоч який Кавказ гарний, – тихенько проказав йому Лаговський, – скільки з того безтурботного душевного спокою і з того щастя, що я побачив тут, дякуючи вашому Володимирові та вашій жінці. Щасливий ви батько, що маєте таку сім’ю!..
Вони щиро обійнялися. Генерал дружелюбно поплескав молодого професора по плечу, і всі разом пішли з пристані. Два турчини потягли їхні чемодани, та скрині, та всякі клуночки. Генеральша з компаньйонкою пішли з турками до квартири, себто до школи, щоб розташувати все привезене. А генерал із синами та з професором піднялися на церковний горбок та й, посідавши на лавці, задивилися на прекрасний вид, що простелявся перед ними.
– А це що? Гармата! – скрикнув жвавий Костянтин, побачивши десь поза порослю, серед кущів волохатого ломоноса, заржавілу гармату, не дуже й далеко од тієї лавки, де вони посідали.
– Тут, де тепер церква, був колись російський форт, звався Вельямінівським; в ньому сиділа чималенька російська залога, здебільша з кубанських козаків-українців, – сказав генерал, що пам’ятав військову історію Кавказького надбережжя. – Та он, дивіться, видко навіть зостанки кріпосної мурованої стіни... а оце ж, видко, був вал... Після замирення кавказького, вже як розпочалася турецька війна 1877 року, самі руські зруйнували цей форт, щоб тут не могли закріпитися турки. Але до того часу, цебто ще в першій половині 19-го століття, цей Вельямінівський форт був дуже важною бойовою точкою, бо звідси велася боротьба проти черкесів-шапсугів, що сиділи своїми аулами геть навкруги: отут у Туапсе, і по всіх сусідніх горах... Російський гарнізон був тут неначе в облозі. В затоці раз у раз стояли напоготові проти черкесів руські військові кораблі... Навіть провіант підвозився з Росії військовими кораблями, бо простий корабель були б перепинили піратські фелюки...
– А де помер приятель Лєрмонтова та Грибоедова поет князь Одоєвський? – спитав Костянтин. – Він, здається, мав померти у форті Вельямінівському, з книжкою Гетевих писань у руці.
– І може бути, що вмер якраз на тому самому місці, де ти сидиш, – осміхнувся генерал, – бо, мабуть, отут, де ми тепер сидимо, було вікно, а коло вікна, певне, стояло його ліжко... Для твоєї декадентської фантазії це дуже вдячна тема...
– Він помер з малярії? – спитався студент лікар Аполлон.
– А з малярії... Тут малярія чинила часом такі страшні спустошення, що аж повірити важко... Якось... здається, в весну 1840-го року... шапсуги були енергійно затакували кріпость і щасливо вдерлися через кріпосні стіни в форт... То назустріч їм наші солдати, хитаючися, ледве могли підводитися з постелей і дивилися на ворогів каламутними, апатичними очима: ціла залога лежала в недузі, всіх знесилила кавказька малярія... Та от у «Споминах» генерала Філіпсо-на, що був тут у надбережній Черкещині за часів царя Миколи І, я читав, що дуже й дуже часто російські солдати самі перебігали до черкесів, робилися дезертирами, своєю волею йшли в черкеський полон, аби не зоставатися в малярійному форті, де їм грозила неминуча смерть од болотяної трясці. Генерал Філіпсон бачив навіть курей, які щоденно трусилися з тої клятованої пропасниці... Бо руські селилися, своїм рідним звичаєм, поблизу річки або деінде в низьких місцях... не так, як черкеси, що вміли добирати для людських осель сухіші, здорові ґрунти і що по нездорових вогких місцях держали хіба сади, городи та ниви... Та й узагалі тисячолітня або, може, трьохтисячолітня практика докладно навчила черкесів, якими способами треба боронитися проти місцевої тутешньої малярії... якої гігієни треба триматися...
97
З цього приводу розпочалася балачка на обов’язкову кавказьку тему: про малярію та як од неї встерегтися. Генерал, жартуючи, сказав, що російські панії на Кавказі і за ними їхня мама виробили собі короткий катехізис, де є три заповіді: не сідай спочивати на вогкій землі, одягай або напинай пальто, як сонце має заходити, і не пий непрокипі-лої води.
– Побачите, професоре, вона ще й вас силуватиме наче школяра, щоб ви затвердили цей катехізм та одповідали їй точно напам’ять, – засміявся він. – Але добре, що згадав про неї, час мені до неї вже йти... А ви собі тут зоставайтеся, погуляйте...
Лаговський і троє молодих Шмідтів зосталися й сиділи.
– Так отут, де ми безжурно сидимо, згасло колись поетичне життя: помер князь Одоєвський, «христоподібний» поет, як часом звали його... – задумливо вимовив Лаговський, дивлячись не на Шмідтів, а в голубу безкраю морську далечінь. – Ну, це тема, варта й когось кращого, ніж декадентів... Але вибачайте мої слова! – схопився він, звертаючися до Костянтина. – Я ж колись чув та тепер забув, що й ви сами – декадент...
– Нічого, нічого! Нехай Бог вам простить ваше глузування, – добродушно одборонявся той. – Це ви десь дуже загорділи з останніх рецензій на ваші твори...
– Яких рецензій? Я не читав!..
Костянтин показав Лаговському зміст двох рецензій на його оповідання й на збірку ліричних віршів. Обидві рецензії були голоси поважних критиків і дуже похваляли пись-менський талан Лаговського. Той сильно засоромився, як почув се од Костянтина.
– Зацікавлений рецензіями, – казав Костянтин далі, – я й сам пильно перечитав ваші писання, бо нема де правди діти: звичайно, як дививсь я на вашу вбогу, непоказну одежу, то думав собі, що ви – якийсь там учений бурсак, та й тільки... Ну, перечитав і по щирості скажу: у вас напрочуд гарний ліричний талан. Особливо оті кримські поезії.
– Перестаньте, дорогий Костянтине! – прохав його засоромлений Лаговський.
– Щаслива ви людина, – казав знов далі Костянтин, – йде вам слава за науку, йде вам слава через поезію. Tanto gi-ovane – egi'a tanto celebre19.
– Будьте ласкаві, Костянтине, не кажіть мені ніколи нічого такого! – аж розсердився Лаговський, весь спалахнувши. – Я не хочу знати, що я таке: я працюю над наукою – бо мені це дає втіху; я пишу вірші або повісті – бо мені це любо; але не хочу я знати, якого сорту мої вироби, – не хочу знати ані похвал, ані доган.
– Та чого-бо ви сердитеся? – добродушно дражнив його Костянтин. – Я ж не належу до тих черствих, непоетичних людей, яким ви гордо забороняєте своїми віршами читати всю свою лірику, повну поетичного огню, та й кажете, що в них серце не з воску, а з тіста:
Віск – отой розтане,
Як огонь пригріє.
Ви ж – неначе тісто,
Що з огню черствіє, —
продекламував він строфу із поезій Лаговського та й ненароком зустрівсь очима з Володимиром. У того раптом промайнув в очах ворожий вираз.
«Невже Костянтин оце шпурляє камінці на мій бік?» – сердито подумав Володимир.
«Володимир, здається, приклав цей вірш до себе, – блискавицею перебігла гадка в Костянтина. – Ну і нехай!» – зневажливо подумав він і голосно казав далі до Лаговського:
– А от, іще хотів би вам зробити увагу про ваші вірші. Ви зовсім марно одхрещуєтесь од декадентства, бо всяких декадентських настроїв єсть і в вас чимало... І взагалі весь ви – типовий декадент! Адже знаєте що? Навіть оцей ваш стоїчний чи дервішеський одяг – хіба це знов не щось декадентське?
4*
99
Лаговський запротестував. Зав’язалася довга спірка про те, як розуміти декадентство, та чому, приміром, Гейне не є декадент. Спорилися здебільша Лаговський та Костянтин удвох, а Володимир і Аполлон більше мовчали та слухали – от хіба іноді тверезий, розсудливий медик Аполлон докидав свої колючі, насмішливі коментарі на Костянтинову декадентську оборону, пособляючи таким чином Лаговсь-кому.
– Знаєте що? – надумався нарешті Лаговський до одного жарту. – Що декадентство не є поважне мистецтво, а є попросту дурниця й шарлатанство, се легко буде показати чисто емпірично, всім навіч. Адже декадентські вірші легесенько може написати будь-хто: кожен охочий і кожної хвилини, аби схотів... і на тему, на яку хочете – ну, приміром скажемо, на таку тему, як
Отложные абрикосы на эмалевой стене...
А для проби давайте сами зробімо отут декадентське «радение» та й складімо якусь декадентську поезію... Я нехай придумаю перший рядок... тоді ви, Аполлоне, швидше, не гаючись, придумайте якийся другий рядок, але не задумуйтесь! Кажіть вірш, який скоріше прийде в голову, байдуже, якого він буде змісту, аби формально виходив римований вірш!.. Тоді знов ви, Костянтине, не гайтесь, а складіть нашвидкуруч третій рядок, знов-таки не дбаючи про зміст і про логічність... тільки аби не задумуватись і не баритися, а казати вірш швидше і аби виходило під риму... А ви, Володимире, так само закінчите строфу.
Костянтинові з Аполлоном тая жартівлива гадка сподобалася. Тільки Володимир з холодною іронією одрік, що він не візьме участі в забаві:
– Бо я не поет: краще сидітиму простим свідком та й послухаю поетів, – вимовив він крізь зуби.
– Ну, музо! Приходь! «Кое странное пианство к пению мой глас бодрит?» – з комічним пафосом проголосив Лаговський архаїчне, псевдокласичне «стишилище» Тредьяковського, вдаючи, ніби на нього надходить од музи натхнення. – «Ну же, музо! Ну же, ну!..» – знов казав він за Тредьяковським...
Побледневшее дыханье... – урочисто одкрив він нарешті їхнє «радение».
Умирающей волны,—
підхопив Аполлон, студент лікар, що готувався до спеціальності – гоїти тих, хто вмирає.
Затаенного страданья Не приснившиеся сны, —
з великою веселістю швиденько докинув Костянтин. – А справді, добре виходить! – зареготався він.– Та й зовсім по-нашому, по-декадентському... Ну, тепер складаймо другу строфу, тільки перший рядок подам уже я, а не ви, щоб тон був мій. Ану: до-мі-соль-до-соль-мі-до! Ану:
Туберозы, иммортели... —
вимовив він,
...Замерзают – и поют, —
не задумуючись, хоробро підхопив і одрубав Аполлон.
...Полинявшие пастели Из фантазий что-то вьют, —
бистро докінчив строфу Лаговський. – Панове, – додав він, – ви зверніть увагу на той аж геніальний декадентський тур, який устругнув я... «Пастели», що пишеться з а,– це має бути малюнок, зроблений пастельними фарбами, pastello da pittori, – і ви, запевне, так і зрозуміли оцей мій вірш. Тільки ж не забувайте, що єсть російське слово «постели»... себто тії «ліжка», що на них сплять люди... Те слово пишеться з о, тільки ж повинно вимовлятися за законами російської фонетики достоту так само, як і слово «пастели», що пишеться з а. В такім разі наша поезія, в нашім уснім виголошуванні, набирає особливого, потайного, містичного настрою:
Полинявшие постели Из фантазий что-то вьют.
Може бути, що тут, у цім вірші, мова йде про якийсь покинутий або збіднілий «брачный чертог», доЛархх;, де стоїть
цілий ряд полинялих ліжок, що на них одбувшійся «оргіа-стичні втіхи»... Це я промовляю знов щиро декадентським стилем, бо в декадентів терміни: «оргіазм», «оргіастичний» – одні з найбільш улюблених...
Гучний регіт був йому відповіддю. Костянтин, забувши, що він уже не малесенький хлопчик-пустунчик, а дорослий студент, з пустотливим театрально вданим трагізмом здушив професора за горло, ніби хотів помститися за поругану декадентську поезію. А в Володимира тим часом перебігла думка: «Про які полинялі постелі з оргіастичними фантазіями казав він? Чи не про доми розпусти?.. Невже й він хоче кидати камінці в мій город?»
– Тая поезія, що ми склали, нехай зветься «Саргіссіо», – сказав потім Лаговський. – Але в мене з’явилася ще одна, може, й дуже щаслива думка. Складімо якусь довшу річ, вже не коротенький якийсь віршик, але справжню амеопу без музору.
– Яку «амеопу без музору»?! – здивувалися всі.
– Адже кажуть, що поміж іншими декадентськими літературними штучками є й така, щоб читати слова навиворіт і добуватися таким способом містичного розуміння... Кажуть, що замість «ум» можна по-декадентському вимовляти «му-у-у-у!»... замість «розум» – «музор», замість «поема» – «амеопа»...
– Ах, пам’ятаю! – розсміявся Костянтин. – Поміж іншими глумами, які сиплються на голову декадентам, один вуличний критик пустив і оце bon-mot1 про «му-у-у» та про всякі «амеопи без музору»... Ну, що ж! Коли хочете, складімо ще й «амеопу без музору»... Коли декадент по-нігілістичному сам глузує з себе, то і це виходить непогане декадентство.
– Тільки не забуваймо, – докинув Аполлон, – що для більшої декадентської колоритності варто буде встромляти в вірші геть усякі незрозумілі ботанічні та зоологічні назви... Бо в декадентів на це мода.
За чверть години вони втрьох, таким самим спільним способом, зовсім легесенько виготували аж п’ять довгих строф; в одній строфі вони, для більшої таємничості, нав-
мисне не склали одного рядка, а проминули його так, неза-туленою лакуною. Аполлон, що був основніший і акуратніший од усіх, забажав цим разом іще й на папері записувати все те, що вони накомпонують, бо йому цікаво було мати перед очима «амеопу» в повній цілості. Скоро довели вони тую «амеопу» до краю, Аполлон за своїм записом голосно прочитав усі строфи підряд, додавши од себе свій медичний заголовок:
ДІАРРЕЯ
(Лмеопа без музору)
Синие трупы откормленных свиней Бродят в моей голове...
Мрак непроглядный таинственных скиний,
Точно глаза у подводных актиний,
Тихо скользит в ядовитой траве...
Длинные склизкие руки кальмаров Тянутся, словно слюна...
О, эти руки! То руки кошмаров,
Бледных, как тени глухих лупанаров...
Их озаряет луна.
Ну! Костяки с искривленными ртами!
Что так гогочете вы?!
Адская сила летает над нами,
Веет змеиными злыми глазами...
Крыльями мертвой совы...
Вот треугольные острые круги:
Пестрые реют ряды.
Это – невесты горбатой подруги
Ей лобызают следы.
Снова глаза изумленных актиний Стелятся в пьяной траве...
Вижу я тени таинственных скиний...
Темные ветви поникших глициний...
Горе моей голове!!
Останні рядки Аполлон читав сліпуючи, бо сонце вже зайшло, а сутеніє на півдні не довго: разом настає ніч.
– «Горе моей голове!» – задумливо проказав за Аполлоном і Костянтин. – Еге, пародія на нас не погана... Ах, який
я радий, Андрію Йвановичу, що ви приїхали сюди літувати з нами! Аби ви знали, як ви мені подобаєтеся!
Він тісніше притиснувся до Лаговського і поклав руку йому на шию. Лаговський, щасливий з такої дитячої ласки, поцілував його, наче рідного малого брата, і погладив по голові. А з другого боку поруч нього сидів Аполлон; Лаговський притулився й до нього. Він не тільки на обох Шмідтів дивився під ту хвилину, як на малих дітей, але й себе самого ще більше почував наївною дитиною, яка бажає прилащитися до когось. В такій щирій братерській позі теє тріо перебуло скількись хвилин серед нічної сутіні. Тільки Володимир сидів скраю, окремо. Він сердився, що брати одібрали в нього Лаговського, якого він уже був призвичаївся вважати за свою власність. Тим часом на небі загорілися зорі і чарівно загляділися в море.
Недвижно ясні зорі На висоті стоять Й одна на другу ніжно Од віку все глядять.
Яка їх мова гарна!..
Яке багатство слів!.. —
Та жоден з філологів Її не зрозумів.
А я ту мову вивчив І не забуду ввік:
В очах моєї любки Знайшов я весь словник, —
тихо продекламував Лаговський вірш із Гейне та й несвідомо зітхнув. Хлопці уважно його слухали. Серед нічної тиші чути було, як плеще море об берег.
– Ви знаєте Рубінштейнову музику до Гейневого «Озрій-ця?» – шепотом спитав у Лаговського Костянтин.
– Знаю, – тож само прошепотів Лаговський, щоб не на-рушувати нічної поетичної тихості.
– Ну, то заспіваймо той романс pianissimo...
Полилося ледве чутне тріо:
Кожним вечором царівна Дивно гарної уроди
Походжала близь фонтана,
Там, де плещуть ясні води.
І щовечір близь фонтана Молодий стояв невольник,
Там, де плещуть ясні води...
Він марнів, марнів, бездольник.
От, як стій, колись царівні Забажалося спитати:
«Як зовуть тебе, молодче?
Хто ти родом? Звідкіля ти?»
Одказав на те невольник:
«Могаммедом прозивають.
Я з Йемену, з плем’я озрів,
Що з кохання помирають».
Вони доспівали та й знов затихли. Серед любої нічної ти-хомирності Лаговський міг навіть чути, як стукотить серце у Костянтина і Аполлона, що пригорнулися до нього; а здалека знов доносився гармонійний, поетичний плескіт морських хвиль.
Володимир підвівся з місця і перейшовся скількись разів по стежці коло тієї лави, де сиділи його брати з професором.
Я з Йемену, з плем’я озрів,
Що з кохання помирають, —
саркастично закурникав він собі під ніс... – Так, так!.. «З кохання помирають»... А чи знаєте, Андрію Івановичу, що за річ направду звалася у арабів «озрійським коханням»?
– Я думаю, це саме собою видко з Гейневої поезії! Глибока, ідеальна меланхолічна любов, що не сміє навіть виявити себе, а мовчки вмирає.
– Отже ж ні! – злісно тріумфуючи, одказав Володимир. – Один із моїх колишніх шкільних товаришів зробивсь арабістом, то я якось навідавшись до нього, спитав був, звідки міг узяти Гейне тему до свого «Der Asra»20 то назвище. Арабіст мені пояснив, що арабське плем’я бану-озре, або озрій-ці, справді славилися серед інших арабів своїм гарячим, палючим, безмежним коханням, та й заходився перекладати мені з арабської мови скількись історичних уривків, де оповідається про тих озрійців. Переслухав я перший уривок: «Сказали до одного з озрійців: «Отже в вас серце – наче в горобців: і живе, й б’ється тільки для кохання та й не втихомириться, доки не вмре. Чого це так?» На те озрієць: «Бо, їй-богу, ніде в дівчат нема таких очей, як у нашому плем’ю!» – Так се ж така любов, яку ми звемо горобцюван-ням! – кажу я до арабіста. «Ну, ні! – і говорить він. – У озрійців кохання було високоідеальне... Бо он другий з озрійців оповідав у Медіні, що він покинув у своєму плем’ю тридцятеро парубків, слабих на сухоти, і всі вони слабі були – з кохання». – То де ж тут ідеальність?! – не повірив я. – Це ж у них, очевидячки, була спинна сухота, tabes dor-salis!.. Тоді арабіст, розсердившись на мій глум, перечитав мені ще декілька уривків з арабських істориків... Ну, і що ж? Звідусіль я виніс враження, що озрійці справді часто помирали з кохання, тільки ж помирали інакше, ніж у Гейне. Очевидячки, часто в арабському побуті бувало так, що озрієць, допавшись до своєї любки і прийнявши її в свої зовсім не платонічні обійми, вчиняв непереривну серію любовних сеансів аж доти, доки з надмірного пересилення не вмирав... У героїв це дуже звісна річ... Згадайте хоч би Французьку Chanson de geste1 про подорож лицарів Карла Великого до Царгорода... Ба кажуть, що й російський Герой Плєвни Скобелев умер на таке саме «озрійське кохання», бо забажав сім разів без передиху практично виявити свою любовну силу... Коли хочете, смерть і не погана... Т-а-а-а-к... А втім, хто зна: може, й Гейне розумів «озрійське кохання» отак само, як і з історії виходить?.. Адже гейневський «озрієць», мабуть, чи не хоче сказати царівні, що коли вона йому оддасть себе, то він її не випустить, аж доки не сконає в її обіймах... Гейне був поет, себто спеціаліст на такі штуки, і повинен був добре смакувати всякі неплатонічні любощі.
Лаговський почув, як Костянтин нетерпляче заворушився коло нього на лаві, живовидячки угніваний на Володимира, що перебив їх гарний поетичний настрій.
– То ви, бачу, справді в платонічні любощі зовсім не вірите?– одмовив Лаговський Володимирові. – Ну, й не вірте: fides – res privata21.
– Не вірю, бо платонічного кохання навіть і не може бути.
– Чому так думаєте?
– Тому, що знаю. Та ми вже з вами колись про це й балакали. З досвіду ми всі знаємо, що той, хто був закоханий, думає тільки про одно, яким би способом довести віддаль між собою та любкою на мінус три вершки. А коли хто каже, що він любить тільки ідеально і більш нічого не бажає, як ідеальності, то він, очевидячки, бреше, і я йому не повірю.
– І всі, геть усі брешуть?.. Вся тая безліч поетів, письменників і філософів, що писали про ідеальне, кохання, всі брешуть?!
– «Поети», «письменники», «філософи»... – а це що нам за авторитети... В Біблії про Немврода десь сказано, що «той бисть велій ловець пред Господом»: я про кожного поета, чи борзописця, чи ідеалістичного філософа сміливо скажу: «той бисть велій брехун пред Господом».
– Ну, а молитися ви можете? Молитися, себто умиляти-ся душею перед Богом, ви здатні? Плакати з молитви ви можете? – запитав Володимира Лаговський, добре тямлячи, що він атеїст або байдужний.
– Ні, молитися не здатний. Бо самі знаєте, що я в Бога не вірую.
– А інші люди – тож само, на вашу думку, не щиро моляться і не умиляються?.. Вони тільки молитовні слова вимовляють?.. Коли вони вам скажуть, що аж плачуть од щирої молитви, то ви, із свого власного досвіду, хіба й про це скажете, що цього бути не може?.. Скажете, що вони тільки одурюють інших?..
Костянтин у пітьмі похвально погладив Лаговського по руці, наче мама слухняну дитину. Володимир хвилинку помовчав, а потім насмішкувато, щоб поглумитися з Лаговського, спитав:
– А ви, ви – молитеся? Молитеся і аж плачете?!
Лаговський один момент помовчав.
– Не часто, але молюся і здебільша ще й плачу, – твердо одказав він далі, хоч його й дуже прикро вразило, що Володимир своє питання про таку делікатну, інтимну справу ставить так напрямки і так неделікатно. – Еге ж, – знов твердо додав він, – і щиро молюся, і в чисте кохання вірю, і вірю, що можна любити без бруду і без думки про мінус три вершки.
– Ну, а я того не розумію, – недбало буркнув Володимир, ліниво позіхнув, підвівся та й повільно пішов додому.
Професор зостався з двома другими братами. Якийсь час усі вони мовчали. Мовчанку перебив Костянтин.
– Що за гарна людина з вас! – сказав він до Лаговського з гарячим надпоривом. – І гарна, і розумна!.. Тільки ж я думаю, що Володимирові ви могли б дати одсіч і трохи різкішу, менше церемонну, ніж це ви зробили були!..
– Мені було б шкода казати щось різке Володимирові, бо він дуже довірливо ставиться до мене. З вами, бачите, він холодно мовчить, а я днів тому три од нього чув цілу сповідь; він розгорнув передо мною свою душу.
– Ат! Володимирова сповідь і Володимирова розгорнута душа – не високу можуть мати ціну! – легкодумно буркнув Костянтин. – Він Мені нагадує перегнилого замороженого судака, що доки холодний та мерзлий, доти й терпіти його можна; коли ж ви покладете його собі за пазуху та коли він розігріється та розтане, то аж на цілу хату сморід піде, хоч носа затикай.
Лаговський не згодився з Костянтином, але думав, про таку дражливу справу краще й не споритися. Вони підвелися з лави і тож само пішли додому, бо далі-далі час був і спати.
Володимир тим часом уже роздягся і лежав був у постелі на своєму тапчані, читаючи якусь маленьку і товстеньку книжку. Професор зайшов до нього, привітно побажав йому доброї ночі, тільки ж не зараз пішов із його світлички, а сів коло нього на постелі. Він чогось ніби ждав, бо відчував душею, що між ними двома перебігло щось непомітне, але прикре і що Володимир трошки невдоволений проти нього, тим часом як Лаговському бажалося, щоб між ним і дорогим його приятелем не було жодних нелагід.
Професор сидів коло Володимирових ніг і мовчав; Володимир лежав і мовчав; і один на одного не дивилися, а гляділи кудись набік, на стінку, де лазила якась сколопендра, невеличка гадинка, ніби тисячоніжка, тільки така, що не кусається. Перший забалакав Володимир, простягаючи до професора оту мініатюрну книжку, яку був читав перед його приходом. То були «Heine’s Werke».
– Перегортаю ваше Євангеліє, – сказав він. – Мені хотілося щось почитати на ніч, я зайшов до вас і побачив на столі оцю німецьку книжицю, що ви, бачу, скрізь возите з собою, мов Євангеліє. Давно я вже не брав її до рук... А справді, нічого собі писав [...] От хоч би це...
І він, підвівшись на ліжку і спершись ліктем об подушку, голосно прочитав по-німецьки про покуту імператора Генріха в Каноссі:
Коло замку у Каноссі —
Генріх, цар німецький, – босий І в сороччині покутній...
Ніч – холодна і дощлива.
А з вікна хтось виглядає.
І, як місяць осіяє,
Видко лисину Григора Та Матильдинії груди.
Цар – блідий; пригасли очі;
«Pater noster » він бурмоче.
Та в глибу в царевім серці Скреготить інакший голос:
«Ген далеко, в ріднім краї,
Там стоять великі гори,
А в горах росте залізо,
Що придасться на сокиру.
Ген далеко, в ріднім краї,
Там могутнії діброви,
І з найбільшого дубища Вийде обух на сокиру,
Гей, мій краю, рідний краю!
Ти народиш і людину,
Що гадюку наших болів Перетне його сокира».
– Оце мені поезія! – покликнув Володимир, дочитавшися до кінця. – А ви що скажете?
– Скажу, що це безгранично прекрасна поезія, – відмовив професор, прихильно вглядаючися в Володимира, який йому тепер-о дуже подобався своїм одушевлениям і навіть на обличчя здавався гарним. – Тільки ж і любовна лірика має свою raison (Tetre1.
– Raison cTetre!.. – перебив Володимир. – Але ж просто сміх після «Каносси» читати в того самого Гейне, ну хоч би от що...
Він навмання розгорнув Гейне в другому місці і вичитав:
Коли настав чудовий май,
Садочків розвивання,
Тоді у серденьку моїм Прокинулось кохання...
– Спору немає, – сказав він далі,– що коли липучі роз-пуколки розвиваються на деревах, особливо на тополях, тоді Венера найлегше ловить людське серце... Але щоб із цього виходила велика поезія, я того не скажу... Сам я людина грішна, – іронічно вкинув він, – і Венері служу часто, але поезії в тім своїм служінні, простіть, не бачу!
– А ви служіть не Венері, а краще Артеміді або Весті, лагідно сказав професор, гладячи Володимира по руці. – Та я, правду кажучи, всім оцим вашим бутадам не вірю: ви й самі більше хилитеся до Вести, але перед людьми вам хочеться сказати якийсь дотепний парадокс, то ви й удаєте циніка. От хоч би про того озрійця...
