Текст книги "Андрій Лаговський"
Автор книги: Агатангел Кримський
сообщить о нарушении
Текущая страница: 13 (всего у книги 20 страниц)
– Це, мабуть, істерійне вмління, – сказав він, – але мені здається, що в нього іще й пропасний жар. Треба доктора покликати.
Лаговського перенесли на ліжко. Скількись склянок холодної води, вилитої йому на голову, привели його до притомності. А тим часом прийшов лікар.
– У вас – любима хвороба наших місцевостей: малярія,
– сказав він, зробивши діагноз, – ви, мабуть, часто по вогких низинах ходили?
– Не пам’ятаю, – тихо сказав Лаговський.
– Ми ще й сьогодні сиділи на дуже вогкому місці, – покаявся Аполлон, – тільки ж я не думав, щоб з того було яке лихо. Адже ми всі позоставалися здоровісінькі.
– Рівняєте свій міцний організм до професорового зовсім знесиленого організму! – перебив лікар. – Для таких натур, як ваша, професоре, побут на чорноморській Рів’єрі – чиста отрута. Я вам дам хініну або саліцилу – ну, то взавтра ви будете ніби здорові; а післявзавтрього знов лежатимете, бо знов тріпатиме вас каторжна пропасниця, і знов треба буде зажити хініну або й аршенику... Тепер почався серпень: самий сезон на малярійні захорування; отож для вас, коли ви вже раз захворіли на малярію, це буде сезон безпереривної турботи про своє здоров’я: раз у раз слабуватимете. А вже ж не варто годувати себе щодня хініном та тільки тим піддержувати своє життя!.. Я б вам порадив покинути якнайшвидше наше Туапсе, доки малярія ще вас не виснажила... Нема на неї кращого ліку, як покинути теє місце, де її підхоплено.
– Ну, що ви! Що ви, докторе!.. – почали сперечатися Шмідти. – Ні, нехай Андрій Іванович побуде з нами аж до кінця літа!..
Але сам Лаговський мовчав і не спорився проти доктора.
«Ба таки поїду, – думав собі він, скоро почув, що йому в Туапсе доведеться часто лежати слабому. – Лежати слабому! Це, значить, знов самота, знов болюча в душі образа, що ані Костянтин, ані Аполлон не хотять і посидіти коло мене, бо тільки нудяться... Гарна перспектива, нема чого казати!.. Ні, поїду!»
Так нишком міркував собі він.
І він справді твердо наваживсь покинути Туапсе з найближчим пароплавом та й од’їхати заразісінько до Москви, навіть хоч би й найгірша пропасниця трусила його в день виїзду. Хоч скільки вмовляли його Шмідти зостатися з ними ще на троє-четверо тижнів, щоб од’їхати до Москви всім укупі, він або мовчав, або уперто стояв на своєму. Всі ті вмовляння, всі ті прихильні слова, що професор тепер почув од усіх, родили в його голові тільки одну невідкладну гадку: «Оце їхнє прихилля, оці їхні добрячі слова – ненадовго, бо це тільки останні крапелини того солодкого виноградного соку, який ще іноді зостається у висмоктаних і виплюнутих виноградних лушпайках».
– Я слабий, я не можу тут більше зоставатися, – твердо одказав він Шмідтам скількись разів на їхню прихильну мову.
Прийшов пароплав із Батумі і став на туапсинському рейді. І молоді Шмідти і їх батьки поїхали турецькою фелюкою проводжати професора на пароплав. Ну, от уже й друге свистіння – треба прощатися. Професор з усіма перецілувався, як з рідними; в генеральші хотів він поцілувати руку, але вона сама обцілувала його по-матірньому, перехрестила на дорогу і тихо та чутливо сказала так, що ніхто того й не почув, окрім самого Лаговського:
– Я аж не знаю, як вам дякувати за всю вашу щиру любов до моїх дітей!..
А Аполлон, як обійняв його професор, вимовив йому жартівливо-жалісним, але, здавалося, дуже щирим-таки тоном:
– Ну, от мене й покинуто!.. Хто ж це мене тепер голубитиме? Хто мені поетично гладитиме руку? Хто мене по-дитинячому стискатиме, як сидітимем коло моря в чудову місячну ніч?..
Учувши сей жарт, Лаговський одвернувся, щоб утерти сльозу, – так йому защемили серце ті наївні Аполлонові слова, повні поблажливої прихильності до його експансивності й дивацьких жестів. Тільки ж і тут його не покинула
неодв’язна думка: «Це – останні медові каплі під лушпинням висмоктаного і виплюнутого винограду!»
Попрощалися. Фелюка Шмідтів поволі попливла назад до туапсинської пристані, а пароплав поволі почав виходити з туапсинської затоки на ширше море. Професор, спершись на пароплавні поручата, жадібно стежив очима фелюку, що одвозила його дорогих Шмідтів назад до Туапсе: не попросту Шмідтів завозила вона – навіки вона завозила геть од нього те його-щастя, яке було блиснуло в його житті на хвилину, – і Лаговському бажалося хоч на остатку, на прощання, ще раз досхочу надивитися на них... Та обличчя Шмідтів за далечиною, що зростала поміж фелюкою та пароплавом, робилися все невиразнішими; незабаром фелюка пристала до берега, і Шмідти загубилися з очей. Лаговському зоставалося тільки одно – дивитися прощальним оком хоч на самісіньке Туапсе, де він покинув своє недовге щастя.
Туапсе розкинулося амфітеатром у затоці; і чим далі од-пливав пароплав, тим величніш виринало воно перед очима тих, хто од’їжджав на пароплаві. Лаговський сидів на чердаку осторонь од інших пасажирів, на одшибі, та й сумнр глядів на панораму, що гарно виринала, а в голові поставав цілий рій відповідних спогадів.
Он, на тій велетенській сцені, що виринає перед ним усе кращ і кращ, чим далі пароплав одходить од берега, – он, на тій сцені вирізується своїми контурами церковна гора. На шпилі її – церква, а з лівого боку видко й школу, а трохи вище над школою – господу Андропулів, у якій йому довелося так багацько пережити і перечути... А он – на другому, правому боці того церковного горбика, або гори, видко пам’ятну лаву, де одбулася його знакомість і зближення із своїми молодими приятелями, що він їх тепер кида. Це ж тут, на цій-он лавці, вони серед таємничої темряви дивилися на осяйні зорі, що одбивалися в морськім глибу; це ж отут вони надслухували чарівне плюскотіння хвиль морських; це ж отут він декламував їм Гейневі вірші про зорі, що горять на небі... це ж отут вони всі разом складали були пародію на декадентські вірші – і склали цілу «амеопу без му-зору»... це ж отут поет, Костянтин, ласкав йому руку і, в надпориві, казав: «Який я радий, що з вами познайомивсь!» О, ти, вечоре минулого щастя! Чи благословляти тебе тому, хто осамотів, чи проклинати?..
А сюди ближче, внизу під тією самою церковною горою, коло самісінького моря, висувається грецька Сідіропулова купальня, де вони щодня, перед тим як скупатися, любили трохи по-сибаритському вилежатися, й поніжитись, і побалакати, щоб не йти в воду, поки не охолонуть од поту зовсім. Потім Шмідти запливали з купальні далеко в море; а професор, що йому плавати доктор заборонив, лишався в воді поблизу купальні, коло берега, і тільки полоскавсь та зрідка окунав себе – впоринав у прибережні морські хвилі. Один раз, – цей день він і зараз добре пам’ятає, – як лежали вони в своїй спільній кабіні в купальні, ще не влізаючи в воду, бо силуючись охолонути, – він був з пам’яті продекламував їм Франкову поемку про мудреця Арістотеля, що вважав колись науку, мудрість і старість за добру зброю проти сили жіночої краси, та про жваву дівчину Аглаю, що його осідлала і поїхала на ньому верхи; Арістотель мусив після того написати Олександрові Македонському в альбом сентенцію: проти жіночої краси «ні наука, ні мудрість, ні старші літа» не дають щита і що «лиш мертвець та сліпець може буть проти неї надійний борець». Це закінчення професор був виголосив тоді в купальні перед Шмідтами зовсім безжурно, ніяк у світі не сподіваючися, що й до себе самого йому колись доведеться прикласти теє правило. Вірші Шмідтам сподобалися. «І чи справді в Арістотелевій біографії є що-небудь таке?» – спитався Володимир. «Ні, в правдивій, грецькій його біографії нема цього, – одмовив професор. – Франко взяв цей сюжет, очевидячки, із якогось середньовічного Lai d’Aristo-te33: я пам’ятаю, що таку історійку обробив віршами й трувер Генріх Анделійський, а він знав її тому, що чув про се од когось, «oui la nouvele», як він сам каже. Героїня у того трувера – не грекиня Аглая, а індійська красавиця, що була вже причарувала собою самого Олександра... бо це мало діятися аж тоді, як Олександр Македонський підбив Індію. Арісто-тель був дуже невдоволений з того Олександрового кохання і сварив його. Тоді індійська вродниця бере йде вранці коло вікон Арістотелевих, співає веселу пісню та й кидає йому в вікна пучки свіжої м’яти. Арістотель забуває й про книги свої, бо співачка:
Au cuer li met un souvenir Tei que son livre li fet clore34.
«Що зробилося з моїм серцем!» – міркує Арістотель:
Je sui toz vieus et toz chenuz,
Lais et pales et noirs et maigres,
En filosofie plus aigres
Que nus c’on sache ne c’on cuide35.
Далі – звісна історія: Арістотель дозволяє, щоб красуня поїхала на ньому верхи...» – «Ну, та й пам’ять у вас, професоре!» – здивувавсь Аполлон. «Але ж я й досі не розумію, який буде родовід сеї історійки, коли її нема в грецькому життєписові Арістотеля», – знов сказав Володимир. «Мабуть – як багато інших приповістей – і ця приповість, що випрямована проти жіноцтва, прийшла з Індії, – заявив професор. – В санскритській Панчатантрі єсть аналогічна історія про індійського царя Наяду і його мудрого міністра Вараручі; єсть і інші східні версії такого типу».
Се кажучи, він підвівся, щоб іти в воду, і безжурно декламував:
Арісготель-мудрець Олександра навчав І такий у альбом йому вірш написав:
«Більш, ніж меч, і огонь, і стріла, і коса,
Небезпечне оружжя – жіноча краса.
Ні наука, ні мудрість, ні старші літа Не дають проти неї міцного щита;
Се досвідчив я сам. Лиш мертвець та сліпець Може буть проти неї надійний борець».
Пішли тоді в воду і Шмідти. І от вони були вже одплив-ли далеко в море; а професор, увійшовши в воду, зостався був сам коло берега і полоскавсь, коли це раптом із моря підплив до нього з-позаду пустотливий Костянтин, миттю осідлав його в воді та й вигукував: «А Аглая кричить: «Ну, мій ослику, ну! Ще минуточки дві! Ще минутку одну!» Професор добре пам’ятає, як він силувався визволитись з-попід свого несподіваного верхівця і жалісно та комічно стогнав, що той його задушить. А в Володимира і Аполлона тоді, так само як у Олександрових двораків у Франкових віршах, «стільки сміху було, що й пером не списать»...
Щезай, спогаде безжурних часів! Щезай, не муч мене!
Пароплав вийшов із туапсинської затоки, повернув хід свій на північ і попрямував поздовж Кавказького берега, не одпливаючи од землі дуже далеко в море і держачи свій курс на Новоросійськ. Перед очима Лаговського виступила гора з туапсинськими «городськими виноградниками», що лежить на березі з півночі перед Туапсе. Сюди вони надвечір не раз було ходили на прохідку, звідси вони не раз любувалися на Туапсе. Один раз, при місячнім сяйві, вони пробиралися тут серед чарівної гущавини, і професор голосно згадав був тоді Гетеві вірші: «З-поза гілля ллється місяць, вітерець не шелестить, а з похилених берізок свіжий ладан капотить. Скільки щастя й осолоди я з такої ночі п’ю! Скільки любої відради в душу горнеться мою!» На цій строфі він хотів був тоді й спинити свою декламацію, але Володимир насмішливо докінчив вірші: «Ну, й чого б іще бажати? А зачув би любчин клич – дав би тисячу тих нічок за єдину з нею ніч, – і додав: – Тепер я зовсім розумію ваш настрій». Він тоді розсердився був на Володимира. Але виходить, що Володимирова була тоді правда; Володимир лучче, ніж сам він, зрозумів його лицемірну натуру, що в ній нечисті й низькі сексуальні звірячі інстинкти хоронилися під чистими, гарними й високими, але недоговореними реченнями... А потім той самий Володимир, якому він так багато говорив літом прикростей, найбільше од усіх пожалував його... Дорогий, любий Володимире!.. Де ти? Де ти?..
З-поза виноградної гори ще видко було пароплавним пасажирам горішню частину Туапсе, що лишилося позаду на півдні... Професор зачав шукати очима господу Андропулів, де Володимир, певне, сидить отепер із книжкою у своєму покої; забажав він також одшукати очима школу, де Володимир тож само може зараз перебувати. Але ні школи, ні господи Андропулів якраз і не видко було з-поза високих дерев. З цілого шкільного подвір’я сюди на пароплав видко було ще тільки альтанку над морською кручею, де вони че-тверко любили вночі лежати на столі та слухати, як хвилі б’ють об берег. А од цілої господи Андропулів так само не видко сюди нічогісінько, тільки густу купу велетенських вітластих акацій-гледічій. Це ті самі гледічії, що в їхній гущавині Володимир мав свою першу зустріч з Амалією в ту ніч, як він, та Лаговський, та генеральша допіру оселилися були в Андропулів. Другого дня Володимир ходив і сумний, і втомлений, і повний песимізму, і сповідався на молу перед професором, і нарікав себе поганцем і нездарою; а професор його втішав і заспокоював, не передчуваючи, що колись доведеться іще й йому в Володимира прохати собі такого самого потішання; потім вони, обійнявшись як брати, прийшли з молу до генеральші, що їх сердечно привітала, наче двох рідних синів, і професор тоді був сказав собі: «Ich kann dem Augenblicke sagen: verweile doch! du bist so schon». Яким далеким усе те поробилося тепер!.. Не треба було так само-надійно казати про свою щасливу долю, не треба було!
Щастя, щастя! Коло тебе Треба й дихати несміло:
Ти – як пташка: чуєш голос —
Зараз пурх! – і одлетіло.
...Одлетіло?! Навіки?! Ох, вернися, вернися те, що проминуло! Розпочнися наново весна нашої приязні!.. Володимире!.. Аполлоне!.. Костянтине!.. Любі, дорогі мої!.. Приверніться своїми серцями до мене!.. Де я на світі знайду людей, щоб були кращі од вас?.. Але на вашу думку: «Только утро любви хорошо, хороши только первые встречи»!!!
Туапсе і туапсинська затока зовсім пропали ззаду, за горою. Пароплав ішов тепер далі на північ поздовж усяких «культурних участків», здебільша ще диких і хіба де-не-де забудованих або засаджених плантажем. Це були місця вже нічим не пам’ятні для професора. Він схилив очі вниз, до морських хвиль, що кипіли білою піною, розбиваючись об пароплав, який їх різав своїм ходом. «Вічная пам’ять, вічная пам’ять, вічная пам’ять», – монотонно й проворно плескали йому морські хвилі... «Покойся, милый прах, до радостного утра!»
Як стій професорова задума перервалася. Де він сидів на чердаку, це було недалеко од заскленої ляди над кают-ком-панією. Адже звичайно на всіх пароплавах, задля ліпшого світла та провітрювання, буває прорізане над кают-компа-нією горішнє вікно, що виходить із тої зали крізь стелю на чердак; затулюється оте горішнє вікно величезним заскленим віком, або ж лядою, складеною з шиб. Так от коло такого горішнього вікна над кают-компанією сидів на чердаку задуманий Лаговський. Тепер воно було одтулене, ляда була підведена вгору – і от тудою разом полинули з кают-компанії на чердак гармонійні звуки піаніно. Це була прелюдія... Потім якийсь мелодійний жіночий голос по-англійськи заспівав, приграваючи собі на піаніно, японську пісню про золоту рибку «A goldfisch swam in a big glass bowl».
В басейні рибка жила золота,
У гарнім басейні склянім...
Офіцер із далеких заморських країв, їй здавалось, так само її полюбив,
Як вона упадала за ним:
Адже щодня в басейн скляний Кришив щонайлуччого хліба він їй.
Вона й гадала: «Він любить мене,
І прихилля його – направду сильне.
Та й чи ж я йому не на очі? —
Золота моя луска – блискоче!
Чи ж би мав він кохать Ті мушки, що бринять,
Та пташину, що завжди цокоче?»
Ще більш на сонці лисніла вона,
Ще більш офіцер любувавсь.
Серед щастя того раптом день прийшов, Що до рибки не сам офіцер надійшов: Попід руку з ним – панна якась. Шептались ніжно... Він щось прохав...
Її рукавичку й троянду забрав...
А як прощались – обняв міцніш...
Ох, для бідної рибки – то в серце ніж! Заридала: «Боже ж мій!.. Боже!..
Ту прояву любити він може!..
Вже забув він мене
І забув про ясне
Золоте моє вбраннячко гоже».
Цю панну так покохав офіцер,
Що далі все занедбав.
Занедбав він і рибку свою золоту,
І до неї в скляную хатину оту Ані крихітки вже не вкидав.
Аж ось на думку комусь прийшло.
Що тра їй хліба... Постукав об скло...
На дні басейна, в моху густім,
Рибка мертва лежала, вся в золотім... Отака її доля гіркая...
Ціла казка про неї – смутная.
Може, хтось і зітхне,
Хто – й сльозину змигне:
А нікому вона не смішная...
Професор уважно слухав невидиму співачку, що її пісня так виразно линула з кают-компанії нагору до нього на чердак; а тим часом пароплав проїхав повз Кадоський маяк, що освітлює вночі дорогу мореплавцям до Туапсе. Було колись: одної гарної місячної ночі професор пішов був туди до маяка разом із молодими своїми приятелями – саме після тієї пам’ятної лекції, як уперше почув од Зої: «бен сені северім». Тут над морем коло маяка вони четверко сиділи в поетичному настрої і в поетичних позах; повний щастя, Лаговський собі шептав тоді, що любить дорогих своїх Шмідтів більше навіть, ніж міг би любити Зою або й будь-кого; його шептання про любов до сім’ї Шмідтів почув тоді й Володимир... І вони, Шмідти, тож само любили його тоді щирісінько!.. Еге, любили!.. Нема про те чого й сумніватися!.. А тепер?
And there on the carpet, dead and cold
Lay the poor little fish in her frock of gold36, —
співав невидимий голос.
І хоч між піснею про золоту рибку і між долею Лаговського було дуже мало справжньої схожості, Лаговський чув у тій пісні своє власне горе. Це часто буває в нещасливих людей, що вони в кожному прочитаному романі, в кожній елегійній пісні вхитряються добачити свою власну історію. Отож і Лаговський приклав зараз усеньку тую пісню до своїх обставин. Йому зовсім здавалося, що він тепер – саме ота безталанна, забута й покинута рибка, яка лежить холодна й мертва – on the carpet, dead and cold... І сумна це історія, але заразом – яка безрозумна! Справжня «амеопа без музору», або, коли казати не по-декадентському, «поема без розуму».
Влізши Лаговському в голову, ця згадка й аналогія вже й не виходять звідти: «І доля тієї здохлої золотої рибки, її безпричинна неоправдана любов, коротке щастя, лихая смерть – то все тільки амеопа без музору; і моє коротке літнє, поетичне щастя, закінчене теперішнім довгим горем – то так само амеопа без музору... Кому і для чого треба було, щоб ти блиснув і засіяв передо мною, недовгий щасливий промінь?.. Кому і для чого знов треба було, щоб ти разом зник?..
... Снова глаза изумленных актиний
Стелятся в пьяной траве...
Вижу я тени таинственных синий...
Темные ветки поникших глициний...
Горе моей голове!..
...Амеопа без музору... Амеопа без музору... Амеопа без музору... Вся моя літня історія – амеопа без музору».
Так німо шепотіли його губи, а пароплав ішов на північ.
А мати його? Рідна мати, що він її давно безжалісно покинув саму і вбогу на далекій Україні?
Про матір у нього згадки не було.
Звенигородка в Київщині. Літо 1904-го року
ЧАСТИНА ТРЕТЯ
ЗА СВЯТИМ ЄФРЕМОМ СІРІНИМ
І
Зараз має прибути до Москви кавказький поїзд-експрес. Серпневий осінній дощик імжить. Коло вокзалу стоїть довга шеренга фіакрів-візників, чи як їх звуть по-руськи – ізвож-чиків, із своїми кригйми «прольотками», себто фаетонами-дрожками. Вони тепер вдуть багатеньких і, очевидячки, щедрих пасажирів з поїзда-експреса, що далі-далі прийде, а через те не дуже охотяться везти звичайних московських дешевих сідоків, коли ті хочуть їх найняти.
Он іде повз ізвожчиків якась жіноча фігура, що про неї не скажеш одразу, чи це «дама», чи «жінка» з типу «салоп-ниць».
– Ізвожчику, вези до Червоної брами!
– Шістдесят копійок.
– Здурів, чи що?! Це ж близесенько звідси: два рази ногою ступнути!
– Ой паніматко-голубонько! Коли ти отак-от широко ступатимеш, то диви, щоб черево собі до шиї по половині не перепорола! – поволі каже авторитетно лікарським тоном, з комічно поважною міною молодий веселий візник.
Всі інші візники, котрі чують, регочуться. Салопниця плює та й іде далі. Тоді жартун уже й сам регочеться.
– Що це воно за проява? Пані яка, бариня, чи з простих? – питається ніби сам у себе один з-поміж візників.
Веселий візник як стій поважніє, робиться навіть понурий і вдається до нього:
– А ну, поглянь-но, яка тепер година?
– Без п’ятьох минут дванадцять, – каже, дивлячися на вокзальну башту з годинником, той другий.
– Ну, то оця особа – без п’ятьох минут пані, без п’ятьох минут бариня.
Всі звожчики незвичайно вдоволені.
– Позич, Іване, цигарку! Хочеться покурити! – вдається до жартуна ще інший сусідній візник.
–П-о-з-и-ч-и-т-и?! – каже Йван, здивований, і раптом набирає такого гоноровитого вигляду, який доводиться бачити хіба в благородних отців на театральній сцені або ще в ресторанових офіціантів на парадних обідах. Всі візники з великою увагою й цікавістю слухають, що Йван далі виведе, бо в нього вже така непохитна слава гумориста, що аби він губу розтулив, то всі вже наготовлені сміятися.
– Позичити?.. Ні, я такий благородний «господін» і так тебе люблю, що не позичу, але попросту подарую тобі «капі-роску» на пам’ять, на «совенірчик»...
І Йван урочисто витягає папіросу – цигарку тую, та й обережно держить її в руці, наче яке свято.
– Ось бери!.. Маєш од мене на пам’ять чудову «капіро-ску»... з дуже гарної, всесвітньославної фабрики «Чужаго». Кури оцю капіроску щодня на здоров’ячко, разів хоч із тридцятеро на день... І кожен раз, як закуриш, згадуй про мене, про мою вірну любов...
Знов усі ті візники, котрим це чутно, котрі стоять ближче, помирають зо сміху.
– Веселий ти, Йване! – каже один. – Радніший цілу днину жартувати та пісень співати...
– Ще й танців затинати!.. – насмішкувато перебиває йому мову Йван. – От приходь увечері в нашу харчівню, сьогодні там музики гратимуть, – то й ми з тобою потанцюєм, як собаки на прив’язі.
Всі знов аж собі кишки рвуть регочучись.
– Що він там бреше, ота личина? – похмуро питається суворий дід-візник, що стоїть своєю конячкою далеченько од веселого гурту і недочуває слів жартунових, а чує тільки вселюдне реготання.
– Ат! – махає безнадійно рукою другий старий візник. – Оповідає про сон рябої кобили...
Але чого це як стій усі розмови припинилися? Бо пригнався сподіваний кур’єрський кавказький поїзд, повний багатеньких пасажирів. Почалося гукання, торгування про ціну... Рух... Метушня...
В тім поїзді їхав і слабовитий професор московського університету Андрій Іванович Лаговський, що мусив через малярію й болюче знервування покинути тепле Туапсе ще тепер, у початку серпня, в самісінький розгар виноградного сезону, і приїхав до холодної Москви.
Він найняв веселого звожчика Йвана.
– Тільки ж підсобіть артільникові примостити мого чемодана отут у передку коло вас на козлах, – вдався він до Йвана сумовитим тоном. – Адже вам не тісно буде так сидіти?
В Москві на візників усі говорять «ти». Навіть щонайде-мократичніші люди, котрі всім слугам кажуть «ви», – то й вони на візників кажуть «ти», бо то такий спосіб у Москві, такий московський usus1. Лаговський титулував Івана «ви», бо зріс у Києві.
– Хіба ж на передку іще хтось другий сидітиме, окрім мене? – спитавсь Іван.
– Та ні... Я про вас одного кажу, – лагідно й тихо вимовив професор. І Йванові чогось жалко стало на свого смутного і надто ввічливого пасажира.
Примостили й чемодана й саквояжа на передку. Кінь рушив.
День був сірий, холодний, непривітний, московський серпневий. Професор дививсь понуро. Та Йванові не бажа-лося сумувати, а була охота весело балакати, правити всякі теревені, хотілося й сідока свого розважити.
– А що, паничу? Чи дуже важко вчитися, чи дуже любо? – спитав він.
– Ви ж звідки знаєте, що я панич, а не жонатий пан? – здивувався Лаговський. – І чому ви думаєте, що моє діло – наука?
– А хіба важко вгадати? Приїхали з кур’єрським, отим бакинським поїздом, з теплих вод – значиться, багатенькі нівроку; а вдягнені – так попросту... на пальті навіть двох ґудзиків не стає... та ще й галстучок потертий... Були б жонаті – вже ж би були гарно вбрані по-модному... А про книжки я догадавсь, як становив чемодана на передок: «Щось дуже важкий, – думаю, – певне, з книжками!.. І малий саквояж – такий самий важкий, отож і там книжки». Або не вгадав?
Візникова догадливість зацікавила професора. Він розбалакався з ним. Іван сипав жарти, як з міху, і професор не в замітку собі трошки розвеселився.
– З вас, бачу, зовсім щаслива людина, – як стій спитав він у візника.
– Я щасливий?! – покривдився той. – Б’єшся як риба об лід, щоб грошенят заробити та додому послати, і ніколи тих грошей немає – а яке ж тут буде щастя без грошей!.. От ви, паничу, так щасливі, хвалити Бога. Багатенькі, їздите по теплих водах, гуляєте... Схочете – почитаєте книжку...
Лаговському серце стиснулося. Він одразу ущух і вже більше не балакав. «Я на світі – сам... Я загубив приятелів, що в них було моє щастя... І в мене вже нікого нема, я – сам», – гірко думав він.
І йому здавалося, що не було б йому у світі нічого кращого, як зробитися отим веселим візником, а тому передати свою вченість, і свою професорську платню, і свій нездоровий організм, і свою сиротливу самотність.
II
Вони далі їхали вже мовчки.
Серпень у Москві – здебільша один із лихих місяців. Раз у раз дихає холодний вітер; а через те навіть найкращого часу, як день бува сухий і сонце світить, – навіть і тоді чується зле; по шляхах та хідниках крутяться цілі хмари пороху та й засліплюють людям очі. Той холодний порох – увесь по-мішаний з пересохлим розпорошеним кінським гноєм, з дрібним піском, вапном і грузом, бо за літньої пори скрізь будуються в Москві нові камениді, а тепер, як літо мина, то вони нашвидкуруч добудовуються. Та вже ж не лучче в Москві бува в серпні і під ту пору, як ллється дощ і шляхи та тротуари вкриваються липучим брудним калом. У москвичів не дурно склалося про серпень прислів’я: «Коли чисті ноги, то закаляні очі; коли чисті очі, то закаляні ноги». Під такий час занечищена, неохайна Москва зовсім дає враження правдивого азійського міста – враження, яке для новоприїжджої людини зміцнюється ще й через тую обставину, що шляхи в Москві вузькі, нерівні, покручені, поплутані. Принципово – вони повинні були б симетрично всі виходити із серця Москви, з Кремля, рівнесенькими, простими лініями, наче те проміння, що авреолою розходиться з сонячного кружала. Та направду, жоден шлях не стелеться з Кремля простим промінням-стрілкою – ні! кожен повзе собі, як і куди йому трапиться, а всі разом шляхи московські нагадують раків, що порозлізалися з торби геть на всі боки. В сіру сльотливу пору ті вузькі шляхи бувають і брудні, і темні, іще й дуже непривітні, бо холодний, вогкий вітер пронизує людину до костей. Люди ходять сердиті, понурі; ізнов же вдома тож само холодно, а коли запалити грубу чи коминок, не топлені за літо, то з них іде дим і чад. Та й людей у Москві ще не гурт, бо всі ще сидять, хоч уже й добре мерзнуть, на дачах попід Москвою або, котрі заможніші, десь перебувають іще на кримських, кавказьких та заграничних курортах. Що дає тоді тон місту, так це численні артілі робочих мулярів та теслярів з Вятки та з інших губерній: оті «вятичі, та радимичі, та деревляни, та дуліби» – як жартом кажуть на них московські інтелігенти. Та од їхнього гуркоту і гуків кожен, звичайно, радніший на літо втекти і не поспішає вернутися до міста перед часом. Через те в Москві в серпні скрізь самотливо, сиротливо.
Отож саме така була непривітна, вогка й холодна година, як приїхав до Москви з Кавказу професор Лаговський. Візник, що був звільна тягся на далеку од вокзала вулицю, ущух. Професор, мовчки їдучи, знов замисливсь.
Лекції мали початися аж у вересні, більше-менше коло воздвиження; ані інших професорів, ані студентів у Москві не було; і Лаговський, мовчки дивлячись із візникової «прольотки» на понурі московські вулиці, згадував, що довгенько ще доведеться тут жити зовсім-зовсім самітним, не доведеться бачити жоднісінького знайомого обличчя. Навіть професорового лакея Федора, що вірно служив йому вже чотири роки і був йому за няньку й господиню, не було в Москві, бо професор, не сподіваючися, що верне до столиці так зарані, пустив його додому на село аж до вересня.
Припхалися додому. За допомогою дужого «дворника», себто дворового сторожа, що позносив з фіакра чемодан і саквояж Лаговського, вступив Лаговський до своєї маленької квартири. Дехто звав тую квартиру катакомбою, льохом або підземеллям, бо й справді вона містилася в найнижчому, підвальному поверсі, та й, як воно завсіди водиться в московських rez de chaussee1 вікна в ній були на однім рівні з землею. В ній було трошки темно, і сутеніло в ній зарані. Колишній приятель Лаговського, Володимир, – найстарший із молодих Шмідтів, – що побував у тій хаті в середині і бачив, що вона вся од підлоги аж до стелі виглядає наче тая книгарня, позаставлювана шафами та одкритими полицями з книжками й фоліантами, а коло столу стоїть висока, ніби середньовікова фотеля, – то він називав тую квартиру кабінетом середньовікового доктора Фауста або алхімічною лабораторією. Схожість із лабораторією додавали тій маленькій і темнуватій квартирі прибита на стіні коло столу дошка з циркулями, трикутником, алідадою і т. ін. математичними інструментами та пучки всякого екзотичного сухого зілля, що там і сям звисали з полиць або встромлені були поміж книжками; се були пам’ятки про подорожі Лаговського: він привозив собі їх з вічнозелених екзотичних садів
Криму на спомин про різдвяне, або великоднє, або літнє перебування своє там. Володимир з поважною міною радив професорові повісити по стінах іще й засушені жаб’ячі лапки, щоб завершити схожість із лабораторією алхіміків. Щодо самого професора, то йому ця квартира надзвичайно припадала до вподоби за свою ідеальну тихість і безшумність. Вона була не на вулиці, а в глибу подвір’я, вікнами виходила не на брук, а в сад; знов же й те було добре, що в великій камениці, під якою отой «кабінет д-ра Фауста» містився, не жив ніхто: тая камениця була купецький амбар, себто склад або депо товарів, який раз у раз стояв запертий, тихий, мовчущий, ба й одчинявся навіть не щодня, а хіба зрідка, для підвід, що часом привозили або забирали товари. Через те і в професоровім підземеллі, і в камениці над ним, і на подвір’ї, і в саду – була повсякчас мовчуща тиша, яку не часто можна знайти в Москві при її гримотячих, гуркотячих бруках; і отож за тую тишу, яку дехто звав – правда – гробовою й могильною, професор найбільше і любив свою квартиру. Що вона була маленька, се для нього було байдуже; все ж, окрім мініатюрного передпокоїка, в ній були аж два покої – чималий кабінет (він же заразом і зала, і вітальня, і все що завгодно) та тісненька спальня, що скидалася на темну комірчину або й навіть на нішу. Та ще була невеличка кухня з плитою, де вірний Федір хоч і не жив (бо тісно було), але приходив щодня із сусіднього подвір’я і варив професорові каву або розгрівав дешевий обід, принесений із однієї сусідньої сім’ї, яку назнав сам-таки Федір, а професор не знав її навіть на прізвище.
