Текст книги "Андрій Лаговський"
Автор книги: Агатангел Кримський
сообщить о нарушении
Текущая страница: 10 (всего у книги 20 страниц)
Лаговському не любо було слухати все те, що хоч трохи вимірено було проти Шмідтів. Незабаром він попрощався з художницею і пішов додому.
XVII
Молоді Шмідти ще не повернулися з гостей додому од туапсинського пана голови, коли професор повернувся до хати. Здається, нікого й з Андропулів не було вдома: була са-ма-но служанка Амалія, та й та Лаговського не побачила, як він прийшов. Уже посутеніло. Він став серед Володимиро-вої хати. Тиша в хаті була така, що аж у вухах чулося якесь бреніння. Порожня світличка, без своїх пожильців – Шмідтів, виглядала і мовчазно, й понуро, й сиротливо.
Професор постояв, постояв... Вечірнє місячне сяйво, ще бліде, а не ярке, смутно заглядало в вікна... Перший раз за весь час свого побуту в Туапсе серце йому вколола самота. Він так уже звик був, працюючи навіть сам на сам у своїм покоїку, знати, що тут поблизу, в сусідніх покоях, сидять його молоді приятелі, – так до сього звик, що тепер, глядячи на порожню Володимирову кімнатку, радніший був з нудьги утекти геть звідси та й піти посидіти навіть у неінтересного голови в гостях, аби не залишитися тут самотою. Та подумавши трохи, Лаговський таки не пішов з дому нікуди, а увійшов до себе, зачинив двері та й, не запалюючи світла, ліг на ліжку. Він на половину роздягся й роззувся... лежав і думав.
Думав він про художницю. «Добряча з неї людина, – міркував він, – та не розуміє вона людей: ані мене, ані Шмідтів. Мене – бере та й ідеалізує, а проти Шмідтів має, либонь, якесь особисте невдоволення...»
У Володимировій світлиці раптом зарипіли і, це чути було, розчинилися двері з сіней. Лаговський хотів був уже підвестися з ліжка та піти розчинити й свої двері, між своєю хатою й Володимировою, щоб перестріти свого приятеля; тільки ж почув він, що з Володимиром пошепки розмовляє чийсь голос... Здається, жіночий?.. А так, жіночий!.. Лаговський попереду не зміркував, в чому тут діло, а вже потім розібрав, що то була Амалія.
– Ох, ні, ні! – пручалася вона. – Не хочу, не хочу!.. Незабаром усі ваші поприходять, застукають тут нас.
– Але ж не бійся! – вмовляв її Володимир. – Всі наші допіру ще засіли там у голови вечеряти... Я сказав, що в мене, мабуть, легенька пропасниця, і пішов сам додому, а вони не прийдуть скоріше як за годину.
– А професор? – боязко шепотіла Амалія.
– А професор теж кудись далеко повіявсь. Та чого тобі його боятися? Адже я візьму – замкну свої обидві двері: і оті, що йдуть сюди з сіней, і ті, що йдуть сюди із професорового покою, – і нема тобі чого лякатися!.. Одно – що він раз у раз увіходить до себе не через мою хату, а через хату братів. Друге – коли б він сьогодні й зламав свою звичку і постукався був до мене, щоб я пропустив його через свою світлицю, то я ж не одчиню!.. Гукну крізь зачинені двері, що вже ліг спати і підвестися не хочу, бо голова болить, і нехай він увійде до себе через світлицю братів, а не через мою... Будь-що-будь, він сюдою однаково не могтиме ввійти, хоч би й захотів... обидві ж двері, кажу, будуть замкнуті!..
– Ні, ні! – пручалася Амалія. Але Володимир швидше, раптово, замкнув обидві двері і присилував її тут зостатися. Лаговський, почувши брязкання од клямок і защіпок, аж остовпів, а далі, швидко підвівся, щоб вийти на другі свої двері, через кімнату Костянтина та Аполлона; тільки ж треба було попереду вдягти на себе одежу та взутися. Доки він одягавсь, почув у Володимировій кімнатці якийсь глухий гуркіт і шелест од боротьби, потім почув, що Володимир уже посадовив Амалію до себе на ліжко. Професорові зробилося бридко-бридко! Аж якийсь переляк обгорнув його!..
Він якнайшвидше доодягся й узувся і страшенно жалів, чому він одразу не обізвавсь і не перервав розмову Володимира з Амалією: не був би попався в теперішній клопіт! А тепер треба було втекти вже нишком, тихенько. Лаговський, ступаючи навшпиньки, подався до виходу, щоб видобутися геть із хати на свої другі двері – через світлицю Костянтина та Аполлона. Тільки ж, торгнувши злегенька ті двері, він на свій жах пересвідчився, що вони з того боку зачинені! Він згадав навіть, як це сталося: адже Андропули сказали їм, що нікого з хазяїв сьогодні ввечері не буде вдома, – то обидва молоді Шмідти, щоб менше дверей зоставалося незапертих, як виходили, умисне були зачинили двері між своєю і професоровою хатою од себе на защіпку, а свої сінешні двері замкнули знадвору на ключ... Що ж тепер чинити?! Посту-катися до світлиці Володимирової та перейти через неї? Це тож не випадало, бо там уже розпочалася така інтимна сцена, що сторонньому свідкові краще до неї й не підступатися... Професорові нічого інакшого не зоставалося, як лягти на своє ліжко і мовчки, зціпивши зуби, терпеливо ждати, доки Володимир випустить Амалію.
Але ж якої він гидоти мусив бути невидимим свідком! Одностайне рипіння дерев’яного тапчана, що служив Володимирові за ліжко... чмокання од поцілунків... переривисте дихання... деякі відривчаті речення... – теє до Лаговського доносилося зовсім виразно; він наче сам там був у Володи-мировій кімнаті, він наче сам бачив, що там продіялося. Щоб нічого не чути, Лаговський засунув голову під подушку і міцно притиснув подушку руками; та й тоді йому трохи здавалося, ніби він знов чує всю мерзоту, що коїться в сусідньому покої: а в серці заклекотіла аж ненависть проти Володимира за всеньку ситуацію, яку він з його вини мусив оце перебувати.
Лаговський не одтуляв подушки дуже довгий час. Коли нарешті він насміливсь і визволив свою голову, в сусідньому покої вже було тихесенько: не чути було ані Амалії, ані Володимира. Двері були вже одімкнуті. Професор вийшов на свіже повітря, втяг його в себе повним ротом і пішов, тяжко задуманий, повільною ходою на вулицю. В своїй задумі він побрів, без шапки, куди очі глядять: щоки йому так сильно пашіли, що бажалося тільки йти та йти під подувом свіжого приморського вітреця-брізи. Вернув він додому вже зовсім пізно вночі. Молодші Шмідти вже поснули, а у Володимира світилося світло: він, лежачи, ще читав книжку. Лаговський, замість перейти до своєї хати, як воно було б натурально, освітленою кімнаткою Володимировою, прокрався тихесенько, навшпиньки, через темну, неосвітлену кімнату по-снулих Костянтина та Аполлона. Скоро він заснув.
XVIII
Володимир устав другого дня не в гуморі: професор помітив це ще тоді, як будив його. І цілий день Володимир кис, а надвечір, як надіходив був кінець лекції Лаговського з Зоєю, то Володимир, передше за братів, сам без них, увійшов до вітальні Андропулів, де та лекція одбувалася, і приніс туди з собою капелюх і ковіньку Лаговського. Це він зробив на те, щоб Лаговський не мав уже чого заходити по капелюх та по ковіньку до себе в кімнату та й щоб не зустрівся там з Костянтином і Аполлоном. Таким способом Володимир потяг його проходитися тільки вдвох із собою.
161
– Думаю, що для вас особливої великої шкоди з того не буде, коли не доведеться вам один якийсь вечір у своєму житті вести з братами патетичну декадентську балачку про красу туапсинської природи... природи, яка, запевне, всім уже нав’язла в зубах і набридла, а вихваляється тільки з принципу та з традиції... – так казав він Лаговському, помітивши, що той чогось не говіркий, йде собі мовчки і ніби нудиться. – Таки-бо так! Вам перебутися без тих розмов – великої шкоди не буде... а мені тії обов’язково патетичні розмови так уже набридли, що хоч з Туапсе через них утікай!.. Тому-то мені й заманулося, хоч на сьогодні, трохи од них одпочити... А чи знаєте що? Зараз прийде пароплав. Замість блукати по горах, по лонах природи, ходім подивимося на пароплав та на живих людей...
Вони пішли на пристань. Як звичайно буває перед приходом пароплава в Туапсе, тут коло пристані згуртувалося багацько люду, багацько всяких типів, і європейських, і східних. Володимир з професором стали трохи оддалік і приглядалися до всієї тієї публіки та до міцних турків-чов-никарів, що виряджали свої каюки й спускали в море. Обидва мовчали.
– Знаєте, що я думаю, коли дивлюся на цю людську масу? – ліниво й повільно проказав Володимир. – Дивлюся та й думаю: скільки тут народу крутиться – то кожен-кожен із тих людей був колись бездушною, мінеральною краплиною сперми... Кажу «мінеральною», хоч, напевне, не знаю, чи це так, бо я не натураліст і не лікар... але пригадую, що сперма складається нібито переважно з фосфору... Т-а-а-а-а-к...
Володимир нудно позіхнув. Професор мовчав. У душу його набігала іронія: проти волі згадувалася вчорашня антипатична сцена, якої він був близьким, сусіднім свідком.
– Подивіться на всіх цих людей, що тут погуртувалися, – тяг далі Володимир. – Невже й вам не приходить у голову думка: кожен-кожен із них є ніщо, як результат акту спарування?.. Невже вам не здається, що над головою кожного з них мріє високо в повітрі переплетена в обіймах пара його батьків, au flagrant delit, і... наче благодатне ореолове сяйво на іконах... ллється звідти фосфоричний, спермовий дощ... просто на голову кожному з цих людей, що отут стоять?.. Мені зараз здається, що цілий світ – неначе велетенський, колосальний лупанар...
– Такий настрій у вас тягтиметься не більше й менше як три дні, – з начебто байдужною іронічною усмішкою, але навмисне дуже впевненим, тямущим тоном озвався професор. Він, хоч і розумів, що не варто було б пускати цю іронію, та не міг удержатися, бо був проти Володимира трохи вже роздратований.
– Що ви хочете сказати?.. Чому три дні, а не три години і не три місяці? – різко спитав Володимир.
– За три дні... так каже відомий вам фізіологічний закон... те, що ви в своїй любові витратили, мусить поновитися, а тоді і оця ваша tristitia omnis animalis post coitum зникне, – одвітив професор їдовито. Тую вмисну їдовитість зрозумів і Володимир.
– А! Ви підгляділи те, що у мене діялося вчора!.. Нічого казати! По-джентльменськи!..
– Не підглядів, а ви самі зачинили мене на защіпку і не пустили геть із хати! – закипів обурений професор.
– Ну, та байдуже...Humana non sunt turpia30... До того ж ви, як поет, повинні признати, що кохатися кожен має право... Але дивіть: самі рекомендуєте кохання, а потім іронізуєте!..
– Вибачайте, Володимире, – роздратованим голосом сказав професор, – я ніколи ані вам і нікому не рекомендував того, що ви звете коханням.
– Jedes Thierchen hat sein Manierchen31... Кохаюся, як умію... Та й думаю, що на практиці і в вас не може бути інакшого кохання.
– Несправедливо думаєте!.. На щастя людям, єсть і інакше кохання.
– Ох, яка гордовита мова!.. Чому ж я його не знаю і не розумію, отого «інакшого» кохання?
– Не скажу.. Може бути, що ви свої сексуальні сили так уже розтратили, що інакшого кохання й зрозуміти тепер не можете, – саркастично одрізав професор. – Це вже річ загальновідома, що де розпуста, там не буває щирої любові.
Володимира взяла злість.
– А ви, ви, співець ідеального кохання!.. Чого ви так до Зої підсипаєтеся?.. Не того хіба, щоб одбути таку саму сцену, яку я відбув учора з Амалією?!
Лаговському з образи сперло дух у горлі.
– Покиньмо усю розмову, – сухо сказав він, силуючися заволодіти собою, щоб не вибухнути гнівом і не посваритися з Володимиром ущерть. – Я вже багацько разів зарікався балакати з вами на цю тему, бо ви мене не розумієте, а тільки нервуєте своїми заявами... Скажу хіба: коли ви не соромитеся мені підсувати такі інстинкти, то хоч посоромилися б обкидати болотом чистий образ дами!
– «Такі інстинкти»... Гм!.. – глумливо кахикав Володимир, радий, що добре допік професорові і помстився-таки за його попередні іронічні слова... – «Інстинкти»... Гм!.. Думаю, що й ви, поети, з того самого тіста зліплені, що й усі ми, грішні люди... А вже ж навіть і в семінаріях учать, що «всякое бо дыхание любит помахание». Та це, як мовляє Гоголь, «известно даже не учившимся в семинарии»...
Професор не знав, чи піддаватися своєму гнівові, який знов починав кипіти в ньому, чи запанувати над собою і обернути все в жарт та й затерти прикру розмову, яка, певне, доведе до великої сварки з Володимиром. Він обібрав другий шлях. Щоб повернути балачку на мирний тон, він ладен був розсміятися з нечестивої Володимирової профанації церковної мови, аби сумирно забалакати про що-небудь інше. Але ще не встиг Лаговський ані осміхнутися і нічого сказати, як сам Володимир знов забалакав, перебиваючи його:
– «Трапезундська вдовичка»... – це ж і справді об’єктик непоганий... і на вас дивиться вона дуже масними очицями... Якби я був на вашому місці, в нас діло давно б уже дійшло до пуття. Але ви, хоч і бажаєте її, ждете, щоб вона вам сама на шию кинулася... Що ж!.. Може бути, що й ця тактика...
– Годі! – твердо сказав професор, не давши йому доказати. – Я не дозволю ані собі, ані вам балакати на цю неблагородну тему!.. Коли ви хочете, щоб ми були й далі приятелями, то не поновляйте ніколи цієї теми... Та ходімо краще додому...
Володимир ущух, але тепер його брала чималенька злість проти Лаговського. Пішли вони з пристані додому. «Він справді вважає себе за якогось ідеального лицаря й трубадура, а мене за смерда!» – іронічно думав Володимир, ідучи, і почував, що радий був би побороти оце зараз Лаговського на землю і потоптати його ногами. А Лаговський, що мовчки ішов поруч Володимира, тож само сердився. Він захотів був вивірити себе, невже Володимир справедливо витолковує його приязнії відносини до Зої; але як спробував на момент уявити собі Зою в такій позиції, як Амалію, то йому стало так соромно, що аж гидко. «Це брехня й клевета на мене, – твердо вирішив він, – всі мої помисли чисті й ідеальні... Та це знає й Володимир, а тільки дражнить мене».
Вони все йшли мовчки та й мовчки і вже мали б підійти додому. Теє мовчання лягало прикрою тяготою на професора, бо хоч і Володимир набалакав йому чимало прикростей, але й професор не міг забути того факту, що іронізувати почав перший сьогодні не Володимир, а таки він сам.
– Слухайте, Володимире, – перервав він нарешті мовчанку, пожертвувавши свою амбіцію і бажаючи тільки помиритися з Володимиром. – Ви мені вибачте, коли я вам щось сказав грубо або нервовим тоном. Я іноді й не хочу нічого справді образливого сказати тому, з ким балакаю, – а слухачеві з мого тону здається, ніби я аж киплю ненавистю проти нього... Що й ви своєю дорогою наказали мені сьогодні дечого дуже образливого, на це я не хочу вже звертати уваги, бо ви сьогодні не в гуморі... а хочу тільки, щоб ви на мене за мої слова не сердилися... Не треба нам сваритися... Нехай собі й не багато буде в нас спільних поглядів, все ж не сварімося більше, живімо між собою мирно... Та й чогось спільного між нами є далеко більше, ніж могло б здаватися, бо хоч наші науки й не однакові, тільки ж професія в обох нас більше-менше однакова; ми – кабінетні вчені. Через те психіка в нас повинна бути не дуже одмінна... і знайти modus vivendi1 нам, мабуть, що не важко...
Та Володимир зовсім не захотів мати стільки великодушності, щоб скласти ціну примиренній мові Лаговського. Навпаки, він набрався ще більшої злості проти нього і раптом перервав його з іронічною усмішкою:
– Ви – так учений... ви – великий учений... Але я... я себе за «мужа науки» вважати не хочу... І признаюся, що взагалі я намислив собі закинути всяку науку та й жити так, як живуть усі люди... себто житиму мамоном і більш нічим... Бо що воно таке: «наука»? Кому вона потрібна? Марна іграшка!..
Хоч учора в розмові з Петровою Лаговський сам підносив деякі сумніви про те, чи справді потрібна людям кожна абстрактна наука, чи вона тільки є аристократична розкіш людськості, – тільки ж тепер отой зарозумілий і цинічний тон, яким говорив про науку Володимир, вразив його зовсім нелюбо. Та будь-що-будь, Лаговський знайшов у собі ще доволі безсторонності, щоб дати одмову Володимирові без надмірного захвалювання своєї професії.
– Може й іграшка, не споритимуся, – сказав він, – або краще вже сказати: наука – це дорога й благородна іграшка й висока втіха... Коли говорити правду, то вона декому навіть щось більше, ніж іграшка: вона – аж неминуча й тяжка потреба для невеликої упривілегійованої групи тих інтелігентних людей, що мають матеріальну змогу носитися по емпіреях абстрактності та й ширяти-буяти в них та філософувати, бо на них тим часом працює робочий бідний люд... До таких «благородних» паразитів належу, проти своєї волі,
і сам я... Так, може, ви своїми словами «житиму мамоном і більш .нічого» хочете сказати, що думаєте взятися замість абстрактної науки за таку практичну працю, з якою піде народу безпосередня користь? Коли так, то я можу й спочувати вам. Але ж коли ви хочете сказати, що...
– «Користь народу»... знов гучні фрази!.. Ні, я попросту хочу покинути науку, бо думаю, що вона мені руйнує здоров’я і більш нічого... Професійні вчені – це такі люди, що запрягли самі себе в тачку... Покину я наукову кар’єру, зроблюся судією чи товаришем прокурора... матиму з того тисячі дві-три карбованців на рік, житиму собі спокійно, в доброму здоров’ї, не забиватиму свою голову науковими дурницями... А вчені тим часом нехай тягнуть свою тачку та сушать собі мозок над своєю дурацькою «наукою»... recte1 шарлатанством... та нехай пишуть книжки мишам на снідання...
Він, кажучи сеє, єхидкувато дививсь просто на професора, і той зрозумів, що цілий набій вимірений особисто проти нього. Він спалахнув; в його душі накипіло страшенно гірке невдоволення і ще гірший гнів, та й готові були невдержно вибухнути наверх. Тільки ж професор іще раз напружив свою волеву силу, щоб того невдоволення й гніву не виявити перед своїм супротивником і щоб не дати йому знов затріум-фувати. Через те Лаговський удав спокійного, хоч почував, що нерви йому аж тріпотять, наче накручені й порушені струни. Щоб краще помститися, він холодно процідив крізь зуби:
– За три дні у вас знову буде світогляд веселіший... за три дні вас і наука знов тішитиме і буде вона вашим покликанням... і ніякого taedium vitae тоді не буде... А сьогодні – діло інакше: сьогодні вам неминуча нудьга... Самі ж мені казали колись: «Omne animal post coitum triste est...» Але ж, знаємо, тая tristitia не вічна: за три дні переминеться...
– Може бути, високоповажний професоре! Може бути! – з насмішливим, пересадно шанобливим поклоном одмовив Володимир. Він люто ненавидів професора під ту хвилину.
Вони вже дійшли були додому. Володимир пішов до своєї хати і, ставши коло вікна, зачав дивитися на море, де вже сонце підходило до обрію, та й заходився ніби байдужно свистати, навмисне для того, щоб оте, начебто безжурне, свистіння чулося і в сусідніх покоях. А професор увійшов до покою його молодших братів. Обидва сиділи вдома, нікуди не ходили.
– Ото добре, нема чого казати! – взяли вони докоряти Лаговському. – Ми на вас були ждали, на прохідку не пішли, а ви непомітно втекли кудись...
На серце Лаговського ті прихильні докори впали наче зцілющий бальзам. Всеньке невдоволення й гірке почуття, якого він набрався був од слів Володимирових, вмить розлетілося, і він, радіючи по-дитячому, згукнув:
– То ходімо знов гуляти!.. Ще не пізно, та далі й місяць буде... чудовий вечір настане...
Володимир, стоячи коло свого вікна і глядячи в морську далечінь, усе чув. Та його ніхто не закликав йти разом з ними, і він зоставсь удома. Він чув, як усі тройко вийшли з хати, чув їх веселії гомінкії голоси, чув, що вони мають йти до моря на мол, потім побачив їх трьох унизу під своїм вікном, серед дерев, на широкій стежці, що вела до моря. Вони йшли, побравшися попід руки; професор ішов посередині, Аполлон і Костянтин – по боках. От вони спинилися коло якогось шпилькового дерева, ніби сосни, і зачали його розглядати. «Кріптомерія», – класифікує професор, і Володимир це виразно чує. «Кріптомерія», – стверджує ту класифікацію й Аполлон. «Та це ж ніби проста сосна!! – дивується Костянтин. – А отже, один із моїх знайомих поетів, – регочеться він, – звідкись почув був цеє ботанічне слово, тільки не знав, що воно таке за поросль «кріптомерія», та й нарік збірку своїх декадентських віршів «Кріптомерії». А знаєте чому?» – «Ні, а чому?» – «Бо він десь пам’ятав по гімназії, що по-грецьки слово кршт6<; значить «скритий, схований, потайний», а цєро<; – «частина», та й міркував, що криптомерії – це мають бути якісь символістичні, містичні, дуже поетичні та «оргіастичні» квітки»... Володимир чує загальний регіт усіх трьох. «Ви, поете, чи не хочете часом, щоб я вам наламав цього містично-оргіастичного гілля на пам’ятку про мене?» – шуткотливо питає Аполлон і нариває йому скількись віточок з кріптомерії. «В такім разі візьміть на незабудь про мене оці скількись троянд, – весело додає Костянтин, зриваючи їх з куща. – Ого, та в мене в кишені є
нитка! – знов додає він. – Ходім на мол, я вам сплету цілий вінець із рож та кріптомерій». – «А поки що, дозвольте уквітчати ваш капелюх кипарисом», – каже Аполлон і, одла-мавши кипарисову гілочку, мальовничо встромляє її професорові поза стрічку його капелюха.
Далі Володимир бачить, як його брати з професором завертають стежкою ліворуч. Вони зникають з очей; ще скількись секунд він чує самісінькі їх голоси; потім і того не чути... «Чи навмисне вони мене покинули самого, чи попросту забулися про мене? – подумав Володимир. – Ех!.. Та хіба мені не байдуже до всіх вас?.. Хіба не краще мені жити самотою, мов орел, і звисока глядіти на дрібне птаство?..»
– А може бути, що я в своїй самоті не орел, який буяє понад дрібним птаством, а смердючий тхір, од якого всі сахаються за його сморід? – саркастично прошепотів він до себе та й одійшов від вікна.
«Може й тхір, цього не знаю, – думав він далі,– але одно знаю – що я, з усією моєю нездарністю, сто разів розумніший за вас, заслинених поетів... та талановитих дурнів!..».
Засвітивши лампу, Володимир ліг на постіль, щоб читати. Голова йому була не свіжа, через те він узяв не якусь серйозну книжку, а роман. Часом він рівняв долю героя до своєї – і на губах йому крививсь іронічний осміх. Часом він залишав читання – і тоді в голову лізли всякі невеселі думи.
За дві години повернулися його брати з професором. Крізь зачинені двері Володимир чув, як професор сказав, що сховає вінок на вічну незабудь про сьогоднішній чудовий і поетичний, а для нього ще й щасливий вечір. Що на це одрекли Костянтин з Аполлоном, того Володимир за їх веселим реготом не зміг розчути.
«І чого він сентименти тії розводить! – злісно думав собі Володимир. – От уже правда так правда – німецький афоризм: «Was heiss die Sentimentalitat? Die Sentimentalitat ist – Nachts bei dem Mondscheine den Namen seiner Geliebten auf dem Schnee einzupissen32» Я не здивуюся, коли професор дійде ще й до такого вияву сентиментальності... Ач, регочуть як!.. Раденькі, що дурненькі!.. А заразом, диви, щасливі!.. Поневажаю я всіх вас, поневажаю!.. Я й сам нікчемність, але настільки власної аналізи та критики маю, щоб зрозуміти, що я нікчемність... а в вас і на те розуму не стає!..
И жизнь, как посмотришь С холодным вниманьем вокруг,
Такая пустая и глупая шутка!» —
згадав він собі вірш Лєрмонтова і гордо взяв читати знов книжку, силуючись нічого не чути, про що там Лаговський перегукується із своєї кімнатки з його братами.
XIX
Знов якось трапилося так, що туапсинський голова запрохав до себе на вечір усю сім’ю Шмідтів. Професор, щоб не зоставатися на той час самому, переніс свою лекцію з «трапезундською вдовичкою» замість дня на вечір.
От молоді Шмідти пішли. Професор писав, доки не посутеніло. Тоді він крізь порожню Аполлонову й Костянти-нову кімнату, де все віяло непривітною самотою, вийшов із хати і взявся за клямку тих дверей, що вели до господи Андропулів. Підвів клямку і торгнув двері. Двері не розчинялися. В вікнах у Андропулів було чорно, і все мовчало.
Постоявши трохи, професор пильніше вдивився в темні, понурі вікна, і йому здалося, що через одно з них ніби миготить слабенький промінець, – мабуть, падає на підлогу низом, з-попід дверей якоїсь освітленої сусідньої кімнати або, може, із ще дальшої, та й, очевидячки, висвічує на підлозі крізь спідню щілину зачинених дверей... Хтось мав бути вдома. Професор голосно застукотів об сінешні двері великою мідяною каблучкою, що висіла на дверях замість дзвоника, – і в відповідь на теє грюкання залунали чиїсь ступіні.
– Кім дір? Хто там? – почувся з середини голос Зоїн. Лаговський назвав себе. Загримотів засув, сінешні двері одчинилися, і він у пітьмі поздоровкався з Зоєю, стиснувши її за руку.
– Нікого вдома немає, – сказала вона, знов зачиняючи двері на засув. – Всі на довгий час пішли в гості, навіть Амалія... а мені страшно... Яка я рада, що ви прийшли! Попереду я сиділа була в вітальні, як звичайно, ждучи вас там... – коли ж у тій просторій залі мені стало здаватися, що аж у вухах щось гуде з боясті... То я перенесла світло в он той невеличкий далекий покоїк... та й заперлася... А там якось за-тишніш і спокійніш... Ходімо туди!
Вона темними горницями провела професора до того далекого покоїку та й, увійшовши туди разом з ним, знов зачинила двері. На столі стояла лампа та лежала розгорнена книжка, з якої вони вчилися.
– Чого ви боялися? – спитав Лаговський, сідаючи за стіл на кріслі і по-вчительському беручи в руки книжку; а Зоя тим часом засіла до того самого столу з другого боку, на широкій кавказькій канапі-тахті. – Невже тут у Туапсе є розбійники, чи що? – казав він, рівночасно дивлячись у книжці, чи це буде те саме місце, на якому вони були зупинилися вчора.
– Сама не знаю, чого мені так страшно... Тільки ж я так нетерпляче ждала вас, доки ви прийдете!.. Хотіла була заспівати пісню, щоб розважити себе та прогнати боясть... Співаю...
Харг|4 тохсі'у’тб атоца цои То (іоаХо|л>ро5ато...
Але пісня розтинається по порожніх покоях непривітно й понуро – я зараз і замовкла...
Лаговському кинулося на увагу, що вона змінила слова пісні, з першої особи переробила на другу. В пісні мало бути: 9Сар(&] то jceiv’ то бтоця аои. (Най я закоштую осолоди з твоїх уст, що віють ароматом мошусу та смірни), – тим часом Зоя тепер сказала: «Ти закоштуй осолоди з моїх уст». Професор підвів очі на Зою, що сиділа на тахті, та й, зустрівшись з її очима, побачив, що вони блискають якимсь гарячковим світлом. Як стій йому пригадалися Володимирові здогади. Йому зробилося ніяково, він швидше схиливсь над підручником і нервово зачав перегортати його сторінки, хоч не було жодної потреби. Він бачив, що його пальці тріпо-тять, та не міг того тріпотіння спинити, поки нарешті пальці самі собою не заспокоїлися.
Далі лекція пішла звичайним ходом. Лекція була сьогодні не легка, бо треба було систематично зрезюмувати і наново вияснити, яким способом три нечисленні форми часів російського дієслова мають відповідати безчисленним турецьким дієслівним часовим формам – формам незвичайно складним і з багатьма одтінками. Треба було, з одного боку, остаточно витолкувати Зої ту річ, якої вона вже здавна не могла як слід збагнути, а саме-іменно – витолкувати, що російське буду брать і возьму це не одно й те саме: а з другого боку, треба було вияснити ще й нову, також, трудну річ – що турецьке алырым (беру взагалі) і алыйорум (беру в оцей момент) треба однаковісінько перекладати через «беру», хоч іноді алырым має ще також значити «возьму», а не «беру». Та знов же, на біду, по-турецьки єсть свій спеціально прийдешній час аладжауым = возьму; і от Лаговському заразом доводилося сьогодні ще вияснити, яка заходить одміна між алырым та, аладжауым щоб Зоя знала, як треба перекладати обидві форми на російську мову.
Професорові була в тім подвійна трудність – і з ученицею і з собою, бо хоч він тепер привчивсь уже балакати в Туапсе чисто по-турецько-османському, тільки ж підвалина його тюркської мови була кримсько-татарська, не османська; а поміж тими двома тюркськими наріччями найбільша неоднаковість показується саме в формах дієслівних. Тому-то, даючи своїй учениці граматичні пояснення, сам професор трохи був плутав. Через оту філологічну трудність, яку треба було тепер свідомо побороти, усі його думки незабаром зосередилися на самісінькій граматиці, більше на нічім.
– Так бачите? – ще раз силкувався він витолкувати все. – Коли ви зараз, саме тоді як ведете мову, берете що-небудь, то кажете: алыйорум', по-російськи це буде не інакше, як беру, – час теперішній. Що ж до загального алырым, то це вже важкіше для російського перекладу, бо іноді треба перекладати турецьке алырым через беру, а іноді через возьму або буду брать. Приміром, коли ви маєте взять собі щось узавтра, то, кажучи по-турецьки алырым, ви по-російськи вживаєте часу не теперішнього, а прийдешнього: я возьму або буду брать. Коли ж ви, вживаючи турецького алырым, хочете тим сказати, що або берете яку-небудь річ часто, або завжди можете її взяти, то таке своє турецьке алырым ви перекладаєте в російській мові через час теперішній: беру... Зрозуміли?
Зоя мовчала і дивилася вбік.
– Зрозуміли, що значить російське беру?
Зоя повернула очі на нього і тихо та повільно, без усякої інтонації, прошептала:
– Що значить... російське беру... Що значить? – беззвучно протягла вона знов та й спинилася. – Ох, господи! – раптом гукнула вона нетерплячим, містерійним тоном. – Та коли ж цьому кінець?!
1 вона втупила в Лаговського свій глибокий погляд. Професор забувся про граматику. Скількись моментів їх очі німо дивилися одно на одного. Професор бачив, як Зоїні очі ширшали та робилися чорніші й блискучіші, а себе почував, що в його тіло вливається наркотична течія і він з неї п’яніє. Нарешті їх довгий обопільний німий погляд сказав їм обом, що вони одно одного добре зрозуміли. У професора загуло в вухах, і він, сам себе не пам’ятаючи, підвівся з крісла та й дико кинувся в Зоїні обійми.
XX
Перебігло шестеро таких п’яних днів. Шмідти не могли не завважити, що з професором діється щось особливе, що він од них ніби ховається, мало говорить, сидить, зачинившись у своїй світлиці, не хоче надвечір ходити на спільні прохідки з ними. Та вони вірили тому виправданню, яке придумав професор: він, щоб одвернути од себе їх увагу, сказав їм, начебто він отримав лист од однієї друкарні з Москви, де прохають його вернути якнайшвидше коректуру, яку буцімто йому давно прислано, та прохають надіслати ще й дальший рукопис для друкарського складання, а той рукопис у нього ще не викінчений. Щоденні лекції з «трапезунд-ською вдовичкою» у вітальні Андропулів тож само про людське око перервалися через оту видуману причину, а на-правду через те, що Лаговському і Зої не бажалося вже стрічатися прилюдно й балакати в хаті Андропулів, де їх міг би хтось і підслухати. Тепер Лаговський цілий день сидів або, це частіше, лежав, наче затуманений, у своїй світлиці од усіх зачинившися, та й тільки марив про сподівану вечірню зустріч; ті нові почуття, яких він досі не знав, зовсім заполонили його; всякі інакші клопоти покинули його; йому здавалося, що він живе в світі єдино для тієї зустрічі. Надвечір Шмідти виходили на свою щоденну гулянку, а Лаговський, дочекавшися, щоб трохи стемніло, прямував до гаю, до умовленого закутку, де в гущавині за порослю ніхто не міг побачити його з Зоєю. Звичайно він уже заставав там Зою, що ждала його, бо їй вийти з хати було легше, ніж йому. Він, сп’янілий, кидався до неї, розповідав, як важко йому було цілий день не бачити її та тільки безнастанно думати про неї; те саме вона розповідала йому. Найчастішою темою для розмов були обопільні запевнення, що вони страшенно кохають одно одного. В тую.тему іноді підпускалися варіації – приміром, згадки про минулий час їхніх колишніх лекцій: що вони вже й тоді покохали були одно одного, лише не могли тоді порозумітися та й мовчали. Або виринали якісь інакші згадки, близькі до таких самих. Та взагалі, можна сказати, що ніяких розмов їм якось і не треба було: адже дуже любо було по скількись хвилин зовсім не розмовляти, тільки мовчати закоханим мовчанням, вдивляючись одне в одного. До того ж і час гаяти їм не випадало – і вони здебільша впивалися поцілунками, стисканнями, обіймами та всякими інакшими любовними ласканиями, для яких не треба свідків. Потім треба було повертатися додому перш, ніж прийдуть Шмідти.
