Текст книги "Андрій Лаговський"
Автор книги: Агатангел Кримський
сообщить о нарушении
Текущая страница: 20 (всего у книги 20 страниц)
– Учи-и-итель?!. Добре ж там у Москві вчителям платять! Не те, що тут!.. Ну, то я рада, що тобі там гаразд ведеться... Це, може, Господь зглянувся на мої молитви... Бо я щодня щиро Богові молилася, щоб тобі щастя дав...
Андрій узяв оті прислані гроші та й поклав коло мами:
– Ви їх заберіть на сховок і тратьте як свої, на все, на що схочете. Покупіть собі, чого вам не стає... Може, щось собі справите...
– Ой, боже борони! – жахнулася стара Лаговська. – Щоб я на себе твої запрацьовані гроші тратила!! Ні, ти краще для себе збережи їх, приховай... ще й як придадуться!.. Он, може, захочеш оженитися... А мені?.. Та хіба мені багацько треба? Ще ж і сама зароблю!.. Маю свою хатину, де жити, маю клаптик города, маю корову... На мій вік стане!.. От, тільки що зодягтися часом треба... та калоші діряві... Та ні! Нічого нового вже не шитиму – перешиватиму, що є давнє.
Андрієві й соромно, й боляче було слухати цю материну мову. Щось ладнався він був говорити, тільки ж нічого не встиг сказати.
– Он хіба що! – як стій зраділа мати. – Взавтра я покуплю тобі чогось кращого на обід... Бо не знаю, чи моя харч до смаку тобі? Чогось ти їси так обмаль...
Вона одібрала собі десять карбованців, а всі опрочі гроші засунула в бічну кишеню синові.
Андрієві ще соромніше ставало. Бо виходило, що всенька материна думка була раз у раз тільки про нього!
– А чи знаєте, мамо, через що я тоді розлучивсь був із вами? – зважився він спитати про те, що його найбільше боліло. – Бо мене вразило, що ви були дали гроші на лихву... Та ще кому! Нашій няньці Ганні!.. Нічого вам не кажучи, я й утік од вас...
Стара Лаговська сплеснула руками:
– Але ж, синочку мій!.. Чом же ти тоді мені путтям про те не сказав?! Якби ти мені хоч слово був промовив: «Не беріть процентів з Ганни, а то я вас покину», – то я б і од грошей тих була одкинулася, а не то що проценти б не брала!.. Мені ж не багато на прожиття треба... я без тих грошей була б перебулася. А твоє слово – мені закон. Чом же ти мені нічого тоді не сказав, а так мовчки покинув?!
Справді, чом не сказав був!.. Не сказав, бо був не людина, а клубок істерійних нервів... А нервовість була прийшла з того, що ціле літо жив без спочинку репетитором у Бобрових... А в Бобрових жив – через тодішню бідність свою... Ат, і не розбереш, хто винен! Найбільше таки сам...
Він нічого того голосно не говорив, тільки думав.
– Коли хочеш, – казала мати далі, – то я Ганні й зовсім подарую її борг.
– А вона вам іще досі винна?! – стиха сказав Андрій. Його брав страшенний жаль з такої звістки, та він не сердивсь на матір: попросту, шкода її було, та й усе.
– Винна й проценти платить... – одказала мати та й подивилася на Андрія з таким страхом, наче він ось-ось мав знову її покинути.
– А більше ви нікому грошей не позичали?
– Ой, звідки в мене тії гроші візьмуться? Якось так скрутно стало жити, що й десять карбованців теперечки не назбираєш про запас. Ото складаєш копійчину до копійчини, складаєш, складаєш, а тут як стій – треба корівчині сіна на зиму покупити, або собі трохи дров, або дівчинку взути... або знов оплатки тії за хату поплатити: і городські, і земські, і в казну, і ще якісь!.. З калошами оце мені погано: діряві! течуть!., і латати вже швець не береться. Отак цілу зиму мучилася... не спромоглася, не покупила!..
І вона, затурбовано дивлячись кудись у далечінь, скількись разів похитала старечою, сивою головою. Видко було, що саме отепер сказала вона про себе пекучу, щиру правду, а не тоді, як запевнювала сина, буцім їй живеться-ведеться гаразд.
Для Андрія разом ясно стало, що він має далі чинити. Він, ніби й нічого, поплескав маму по плечі та й, удаючи навіть веселенького, перескочив на зовсім інакшу тему. Мати заспокоїлася.
Трохи з перегодом професор удяг пальто й капелюшика, запасся доброю ковінькою проти собак (в Громополі сила тієї собачні) та й пішов на тую вулицю, де знав, що там живе Ганна. Не одразу навіть упізнав її хату. Це була, він бачив, зовсім добра хата, багатенька, чепурненька. Одбиваючись од цілої метки собак, професор нарешті цілий і здоровий всунувся до господи в середину.
Ганниним радощам краю не було.
Побалакавши про се, про те, тільки не про гроші, Андрій наприкінці торкнувся Ганниного довгу:
– Ви там мамі щось винні?
– А винна, винна! – заспішилася стара Ганна. – Нехай Бог дасть здоров’я вашій мамі! Як треба буде, то зараз од усіх позику позабираю та й верну вам!... Аякже!..
Професор нічого не міг розібрати. Та з дальшої балачки виявилося, що тії гроші, за які Ганна платила мамі два карбованці на місяць за сотню, вона сама позичала іншим людям.
– За скільки процентів? – спитавсь Лаговський.
Ганна не зрозуміла цього запитання.
– Ну, от ви мамі платите два карбованці на місяць, а сами скільки берете?
– Я? А от воно як. Семен Лелека взяв п’ятдесят карбованця, то він дає два з половиною карбованці на місяць. У Макітри двадцятеро моїх карбованців – то од нього мені щомісяця припада карбованець. А з Саковихи... бо в неї тридцять карбованця... я беру два карбованці.
– Виходить, що ви маєте на місяць п’ять з половиною?
– Та так же! – облесливо одказала Ганна. – Хай Бог дасть здоров’я вашій мамі!.. Ой, ваші мама такі добрячі! Вони на мене дуже вірять!.. Я їм у заставу покинула червінці-дукачі – то як прийде Різдво або Великдень, вони мені тії червінці оддають, щоб перед людьми було що на шию надіти... Не я, звісно, їх надіваю, а дочка... бо я вже стара, – де вже мені до дукачевого намиста! А дочці – треба, щоб перед людьми покрасуватися. Як одійдуть святки, я заношу червінці знов до вашої мами, нехай там лежать у заставі... Ні, я за вашу маму аж Богу молюся!..
Мов підбитий, слухав це Лаговський. Ну, що таке все його життя? Суцільна низка видумок та ілюзій! Він, нічого гаразд не розвідавши, ані слівця не сказавши, був раптом покинув рідну матір... бо фантазія разом намалювала йому жахливий малюнок: як ото мати грабує стару няньку, що його вигодувала. А тепер виходить, що це все він себе дурив. Хто-хто, а Ганна од мами не постраждала! Коли вона платить страшну цифру, аж два відсотки на місяць, то сама має з того п’ять з половиною... – і раденька собі, нівроку! А він мав її за трагічну жертву маминого визиску!..
Згадалося Андрієві, як він тоді само був оддав через онука оцій «пограбованій» Ганні останні свої п’ять карбованця, а сам до університету в Київ пішки з прочанами помандрував. Ішов, томивсь, голодував... – а тепер виходить, що оті його п’ятеро карбованчиків були Ганні й непотрібні!.. Це вже й не фальшива трагедія, а попросту комедія й водевіль.
Хто винен? На сім год було життя його розбите, і невже ніхто за те не винен?! Ніхто – окрім його необачності, нерозважливості. Ніхто – окрім його істерійної похіпливості та розгойданості.
Хоч і як швидко перебігли в його голові усі ті думки, та все ж на деякий час запанувало між ним і Ганною нелюбе мовчання. За хвилину професор постеріг, що Ганна наче жде од нього якогось слова, і раптом схопивсь-отя-мивсь.
– От що, Ганно, зробімо, – проказав він, – я зараз позаписую, де живуть оті троє людей – Лелека, Макітра та Са-ковиха, та й пришлю їм гроші поштою, щоб вони вам вашу позику повернули... навіть з процентами. А ви мамі свого довгу вже не вертайте: ви ті гроші залишіть собі, нехай вони будуть подякою вам од мене, що ви колись мене виняньчили... Тільки ж, бога ради, не позичайте більше нікому грошей на проценти! Це ж тяжкий гріх!
Ганна була ні в сих ні в тих.
– Та як же воно так? – не розбирала вона. – Ну, добре! Нехай, спасибі вам, мені дарунок – за те, що я в вас колись нянькувала... А тим людям за що?!
– Ой, чого вам роздумувати над тим, Ганно!.. Ну, для спасения душі, коли хочете знати! – аж засміявсь Андрій. – Мама вже на божій дорозі... Я знов хоч і не старий ще, та немічний... – мабуть, і мене чортяка незабаром до пекла понесе!..
Заспокоївши Ганну отаким жартом, Андрій заразісінько й попрощавсь із нею. Як прийшов додому, оддав мамі сто карбованця з чимсь та й сказав, що то їй Ганна вертає позику, бо вже їй не треба: підмоглася грішми.
– Але ви, мамо, вже нікому не оддасте цих грошей на ріст? – тихенько спитав він і пильно вдивився їй в очі. Вона бачила в тім погляді саме прихилля й довіру.
– Та ні, сину! – радісно заходилася вона його запевню-вати. – Твій глагол – то мій закон!..
VIII
Купила стара Лаговська дві пари качок, та передше, ніж їх різати, захотіла добре підгодувати. Качки були через лад свійські, самі бігли до рук, як вона їм давала їсти. Вони дуже сподобалися Андрієві, і він скількись разів на день виносив їм їжу та й тішивсь, що вони хапають у нього хліб просто з пальців. Як вони його бачили, то радісно герготали.
Про те, що мати покупила їх на заріз, він і гадки не мав.
На четвертий чи на п’ятий день стара Лаговська подала синові на обід печену качку. Він був заходився їсти, проковтнув один шматок... 1 як стій майнуло в його душі підозріння, чи не їсть він одну з-поміж своїх качок.
– Мамо! Чи не зарізали ви, часом, одну з тих качок, що я їх із своїх рук годував?! – спитався він, силуючись бути ввічливим. Та в його тоні було-таки дещо прикре; і мати це постерегла.
– Авжеж, зарізала! – покаялася вона. – Бо для чого ж качки тії? На те вони й на світ родяться!..
Професор силував себе з’їсти шматок печені. Та вона йому в горло не лізла. Оце крильце, яке він зараз держить і їсть, воно ще вчора було живе... з пір’ям... радісно тріпалося... а качка весело герготала до нього... Ні! Він не зможе того проковтнути!
Разом з тим подумав він і про всяку м’ясну страву. Чи варто їсти м’ясиво? Адже він давно помічає, що без м’яса перебутися легко... Ба навіть увесь організм його почуває себе краще, як м’ясива не заживає. Та й смаку великого в м’ясі нема...
Він узяв сказав мамі, що м’ясної страви більше вже ніколи не їстиме. Не хоче.
– А чим же я тебе годуватиму? – жалісно спитала стара Лаговська. – Ти ж і так їси не гурт!
– Варіть мені локшину з молоком... Засмажте якусь кашу... Або зробіть клюцки... Часом зліпіть вареники з сиром... Господи! Та з того можна робити такий царський обід, що й цареві нашому не часто доводиться так ласувати!.. А надто коли такечки смачно зготується, як ви вмієте!..
– Добре, – смутно сказала мати. – А на вечерю що тобі давати?.. От я була думала, що холодну качку подам увечері!..
– На вечерю пряжте мені щодня склянку молока та варіть пару яєць... аби не круто, а намолодо... А качок більше не ріжте... Нехай вони живуть у нас та несуться. Я качкам щодня хліба з рук даватиму, то й буде мені забавка!.. А поїду – нехай вам нагадують про мене!..
Не можна сказати, щоб старій Лаговській надто припала до вподоби така синова постанова. їй було шкода, що її любий Андрій, мабуть, чи не голодуватиме... Ще, може, й охляне з голоду... Що сама вона рідко коли м’ясо їла, того вона не брала до рахуби. Бо то ж вона, а то він!
Та слово Андрієве було для неї закон. З того дня почали вони обоє живитися їжею вегетаріанською.
Перейшло ще два дні. Сиділи вони за чаєм, коли це припхався листоноша. Він витяг із своєї торби чималого листа в великому конверті і, оддаючи його Андрієві, шанобливо прочитав адресу: «Его превосходительству профессору Андрею Ивановичу Лаговскому».
Пішов. Стару Лаговську страшенно вразила тая адреса.
– То ти превосходительство?! Генерал?! – аж завмерла вона.
– Ні, мамо, – осміхнувся професор. – Ще не генерал, тільки на генеральській лінії... А «превосходительство» – то мій титул, як мовляють, «по должности»...
Він пояснив, як зміг, що воно таке професура і через що йому здебільша пишуть «превосходительство».
– А твій же чин який? – розпитувалася мати далі, сама своїм ухам не вірячи.
– Я «статський совітник», полковник.
– І мундир єсть у тебе? Полковницький? З полковницькими еполетами?!
– Єсть, – засміявся син. – Тільки я його вдягаю як іду читати лекції, себто на службу. Або вдягаю формену тужурку з полковницькими зірками на плечах. А так – то ходжу в простому. Бо нащо кому знати, хто я? Нехай не за одежу, а за діла мої мене люблять!..
– А я собі першого дня була ще й думала, що ти дуже бідний, бо ходиш по-вбогому, обшарпаний... Коли ж ото бачу, що з пошти гроші тобі великі приходять! Та ще ж оце я од Ганни довідалася, що ти їй і всім чималі гроші пороздавав. А отепер довідуюся, що ти його превосходительство... а ходиш навмисне, наче старець... Та й їси мало, не їси нічого скоромного... постуєш... Сину мій! Ти святий!
Вона з пошаною й невимовною любов’ю дивилася на нього.
Замість відповіді, почулися од сина глухі ридання. Він ніколи ще не бачив себе таким мерзотним, таким огидним, таким обпльованим, як чуючи оцю хвалебну материну мову. Що він гроші роздає? – так вони ж йому не потрібні, а подяка од людей солодка. Що він ховає од усіх свій чин? – так се тому, що таке його не тішить. Що він мало їсть і м’ясива не хоче? – так це тому, що так і здоровше і для душі спокійніше, себто робить він це задля евдемонізму... І от йому, мізерній жертві своєї власної розпусти, йому – поганому егоїстові, мало ще не матеревбийникові, йому кажуть, що він святий!..
– Мамо!!! – істерійно скрикнув він, кидаючися до її рук і цілуючи їх. – Та я ж матеревбийник! Я ж сім год про вас і не згадував, а ви мене любите!!! Не вартий я вашої любові!..
– Андрієчку! Сонце моє! – плакала мати. – Та за одно отаке твоє слово я двадцять год готова покутувати!..
І їм почалося нове життя. Вони поробилися тими справжніми приятелями, що раз у раз тягнуться одно до одного і не люблять бути різно.
Професор так що й не одходив од матері. Він раз у раз охоче слухав прості, наївні її оповідання і, коли чув щось недоладне, все їй вибачав, мов малій, нетямущій, але дорогій дитині. Іноді він ані сам нічого не балакав, ані її на балачку не викликав, а попросту підсідав до неї, мовчки гладив по голові, перебирав руками її сиве волосся і цілував, цілував. А потім цілував її руки. І щаслива мати мовчала, і син ні пари з уст не пускав, а тихесенько оддавався своєму німому щастю.
Він не переставав вважати себе за страшенно винного супроти матері. І хоч вона щодня по скількись разів казала йому, що такого другого сина на цілому світі немає, він у глибу душі своєї мав про себе зовсім інакшу думку та й почував себе так, наче неоплатний боржник. Особливо як зоставався він на самоті і згадував про своє щастя, йому аж соромно робилося, з якого права він такий незаслужено щасливий! Хотілося оддячитися матері, і знов оддячитися, і ще знов одцячитися – але здавалося: хоч би й що він був зробив, всього буде мало! Іноді йому приходили на пам’ять слова одного рабина: «Я радий, що батьки мої вмерли за дитячих моїх літ, бо я не зміг би виконати всіх обов’язків супроти них». І Лаговському не важко було зрозуміти душевний настрій того рабина.
В кінці квітня треба було професорові вертати з Громо-поля до Москви, бо розпочиналися студентські іспити. Він силувавсь був потягти маму за собою, та вона вперто стала на своєму: «До Московщини не поїду! Я вже звикла до Гро-мополя, я тут і вмру. Та й не здужаю я, стара, їхати так далеко!.. Краще ти вертай сюди швидше і наїжджай до мене частіш, ніж досі!..»
Довелося од’їхати самому. Професор ще був дообідував, як до хати під’їхав візник, щоб везти його на вокзал. Стара Лаговська з жалю нічого не їла, тільки стояла коло столу та скорбно дивилася на сина. Він підвівсь, попрощавсь із нею, довго цілував і обіймав її, а вона його хрестила тремтячими руками. Він хотів іти в двері. Вона його спинила.
– Не варитиму я нікому сьогодні вечері!.. – з безмежною тугою вимовила вона... та й похитала головою... Востаннє перехрестила сина – й одпустила.
Андрій поїхав. Та оті прості сумні слова старенької матері довгий час чулися йому в вухах. Цілу дорогу згадувалися вони йому. Приїхав він до Москви – причувалася йому тая мова в Москві. Смутно поморщене мамине обличчя поставало перед професором і шепотіло: «Не варитиму я нікому сьогодні вечері...»
І серце його кожен раз стискалося з пекучого болю, та й споминався йому той щоденний момент, як він сидить було надвечір поруч матері і їсть свою «вечерю», себто пару м’яко зварених яєць, а мати п’є свій чай з блюдка в прикуску. Обидва мовчать; і обом на душі гарно; і обидва почувають, як вони одно одного люблять; і обидва почувають, що нема на світі більшого щастя, ніж ота природна любов рідного до рідного...
А Шмідти в Москві? Чи Лаговський од них одкинувсь?
Ба ні. Коли професорові в Москві хочеться розігнати свою самоту, йде він і до Шмідтів. Там він бажаний гість, «свій», і йому теж любо бачити всю сім’ю. Та любить він тую сім’ю рівною, спокійною прихильністю, без експансивно-стей, без непотрібного ідеалізування, без ходульних стра-стей, без драматизування своїх відносин, без давнішого копирсання в усіх відтінках тих відносин. Чується він у тій сім’ї вільно, не як гість, через те охоче туди й учащає. Часом знов довгенько й не заходить.
– Чом ви так рідко до нас заходжаєте? Цілий тиждень або й довше вас не видко! – дорікає було йому генеральша Шмідтова.
– А знаєте, як каже Йсус Сірах: «Ходи якнайрідше до друга свого – то ніколи ваша дружба не перерветься...»
Під сумну годину він не піде до Шмідтів! Сумний – це те саме, що докучний, – цього він ніколи не забува. Тоді для нього найкраща втіха – згадка за матір. Он незабаром прийдуть вакації – то він до неї поїде і знайде там щире материне серце, що любить його такого, який він є.
Звенигородка на Київщині, влітку 1904 року .
Київ , 4-го лютого 1919 р.
ББК 84.4УКР6 К82
Серія «Бібліотека шкільної класики» заснована 2005 року
Обкладинка Оксани Ільїних
Ілюстрації Вікторії Дунаєвої
Кримський, Агатангел.
К82 Андрій Лаговський : роман: для ст. шк. віку / А. Кримський; іл. В. Дунаєвої. – К. : Національний книжковий проект, 2011. – 336 с. : іл. – (Бібліотека шкільної класики).
ISBN 978-966-339-602-6
Роман Агатангела Кримського «Лаговський» – це життєвий шлях юнака з небагатої сім'ї, який будь-що здобуває освіту й шукає свій шлях серед кола інтелігенції. Герой твору нелегко приходить до високих ідеалів, національного самоусвідомлення, до розуміння сенсу й мети свого життя.
ББК 84.4УКР6
Редактор Т. К. Щегельська Художній редактор Т. В. Кущ Коректор Ю. М. Мезенцева Комп’ютерна верстка К А. Кобзар
Підписано до друку 02.08.10. Формат 84х 108'/32. Папір друкарський.
Гарнітура Ньютон. Друк офсетний. Ум. друк. арк. 10,92.
Обл.-вид. арк. 11,485. Тираж 1500 прим. Зам. № 0-1229.
ЗАТ «Національний книжковий проект»
03148, м. Київ, вул. Сім’ї Сосніних, З
Свідоцтво про внесення суб’єкта видавничої справи до Державного реєстру
видавців, виготівників і розповсюджувачів видавничої продукції ДК № 1723 від 23.03.2004
Віддруковано у ВАТ «Харківська книжкова фабрика “Глобус”»
61012, м. Харків, вул. Енгельса, 11 Свідоцтво ДК № 2891 від 04.07.2007 р. www.globus-book.com
ISBN 978-966-339-602-6
© ЗАТ «НКП», 2011
notes
1
Знатна дама (франц.). – Ред. (Тут і далі в посторінкових виносках пояснення А. Ю. Кримського даються без застережень. Пояснення від редакції позначаються приміткою «Ред.»)
2
Це суцільна нісенітниця (франц.).– Ред.
3
Світові скорботи.
4
«Ах ти, воля моя, воля» – співанка про те, як визволено селян з кріпацтва царським наказом 19 февраля 1861 року. Голос, на який вона співається, доволі собі гарний і не важкий, а слова тексту – прості, гуманні й народолюбні. Тим-то педагоги шістдесятих років минулого століття охоче зробили її звичайною пісенькою інтелігентної дітвори. З тих часів вона й досі зостається улюбленою дитячою співанкою в Росії.
5
наче під серпанком Твій гарний вид держать.
6
Кінця століття (франц.). – Ред.
7
Із собою поговорив – і душу полегшив.
8
Із Гоголя. Цей уривок вчать по російських школах напам’ять.
9
Туркомовний еллін (грецьк.). – Ред.
10
Новий лікар венеричних хвороб (грецьк.).– Ред.
11
Забери відро (грецьк.). – Ред.
12
Кожна звірина після спарування нудьгує.
13
Яким воно було бридким, сумним, дурним, нудним. Але ж яким воно було солодким!
14
Що жити на світі нудно.
15
Здихайте, псюки, коли ви отого не хочете!
16
Чи можеш ти сказать хвилині: «Постій, бо ти така прекрасна!»
17
Я можу мовити хвилині: «Постій! бо ти така прекрасна!»
18
Бліда і білява спить у воді глибокій русалка з вогненним поглядом. Захисти, Боже, того, хто затримався вночі на березі голубого озера (франц.). – Ред.
19
Такий молодий і вже такий славнозвісний.
20
«Озрійця» (нім.) – Ред.
21
Віра – справа приватна.
22
Вихідна точка, початковий пункт (лат.).– Ред.
23
В паралель (франц.). – Ред.
24
«Дівчина з Афін» (англ.). – Ред.
25
О, моя Кассандро, найгарніша з дівчат.
26
Сміх несказанний зчинився тоді у богів прещасливих!
27
Вправи (лат.). – Ред.
28
Звідти вони пройшли два переходи – десять парасанг (грец.). – Ред.
5 Андрій Лаговський
29
Бодай я був лжепророком.
30
Що людське, то не ганьба.
31
Кожне звірятко має свої звички (нім.). – Ред.
32
Що називається сентиментальністю? Сентиментальність – це коли вночі при місячному світлі виписати на снігу ім’я своєї коханої.
33
Історія про Арістотеля (франц.). – Ред..
34
У серці його пробуджує спогад, який примушує його закрити свою книгу (франц.). – Ред.
35
Я зовсім старий і зовсім сивий,
Поганий і блідий, і чорний, і худий,
У філософії гостріший,
Ніж хтось, кого знав би, чи про кого подумав би.
36
На дні басейна в моху густім Рибка мертва лежала, вся в золотім (англ.) – Ред.
37
Ейлер. Курс диференціальних обчислень (лат.). – Ред.
38
Грюфон. Доповнення до диференціальних обчислень Ейлера (нім.). – Ред.
39
Хліб, риба, волосся, кінець,
Вогонь, камінь, пил, попіл (лат.). – Ред.
40
Божою ласкою князь і володар Малої Русі (лат.). – Ред.
41
Згадувати про щастя – серед нещастя.
42
Часом ви вияснялись для мене, Та, полежавши вкупі в грязюці, Ви мене розібрали, я – вас.
43
Перебільшена скромність (франц.). – Ред.
44
Ріжки на злаках (лат.). – Ред.
45
Панно Ернестіно! Моє естонське і естетичне життя! Не сердьтеся... (чім.). – Ред.
46
Жахливо! (нім.). – Ред.
47
Від слова «гній», «екскременти» (нім.). – Ред.
