Текст книги "Суча дочка"

Автор книги: Неизвестный автор

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 15 страниц)

– Це я до тебе приїхала, – посміхнулася, але несміливо.

– А-а, – розчаровано відповів Іван, – а я думав, мати.

– Думав, мати? – Люба, яка і без того стояла бліда, ще більше зблідла. – Я і є твоя мати.

Іван тільки здивовано подивився на неї і взявся за ручку дверей:

– Вам, мабуть, не до мене. Я зараз піду, скажу...

– Не треба, – зупинила його Люба. – Ти ж Іван Самойлюк?

– Самойлюк, та моя мати...

– Олена Миколаївна – так?

– Так. – Іван відчув, як тривожно ворухнулося біля серця. Слова незнайомої жінки ще не дійшли до свідомості, але серце, що ніяк не хотіло пізнавати у ній матір, защеміло почуттям втрати, такої болючої, що аж важко дихати.

– Ні, не так, – уже впевненіше промовила Люба. – Твій командир сказав, що дасть тобі звільнення на цілий день. Піди, візьми. Не будемо ж ми отут стояти.

– Я щось не зрозумів – де моя мати? – голос хлопця прозвучав уже сердито. – Мені сказали, що приїхала моя мати.

– Іване, – Люба ступила до сина, хотіла торкнутися його руки, та він заховав руку в довгий рукав шинелі. – Це не можна пояснити двома словами. Повертайся швидше, ми поїдемо з тобою в місто, і я тобі все розповім.

– Сідай сюди, – запобігливо відчинила перед ним темно-сині дверцята автомобіля, коли він вийшов із військової частини. – Поїдемо до якогось ресторану і там про все поговоримо.

– Нам не можна заходити до ресторану, – Іван сів на м’яке переднє сидіння, провів очима по приладах. – Класна машинка.

– У мене таких дві, – невідомо чому зраділа Люба. – Одна стоїть іще зовсім новенька, приїдемо, я тобі подарую. А в ресторан ми поїдемо, може, комусь і не можна, тільки не нам.

У ресторані вони сиділи в окремій кабіні, Люба замовила розкішний обід і сухе вино. Поки чекали офіціанта з їжею, обоє мовчали. Тільки коли випили по бокалу вина й Іван почав їсти, Люба розламала в руках шматочок хліба і промовила:

– Ми з твоєю... – замовкла, глянула на хлопця, що перестав жувати й підвів на неї очі, – ти їж, їж. Я хотіла сказати, що ми з Оленою

– подруги. Були колись, коли ще разом до школи ходили. Тітку Дуню знаєш, що її хата по сусідству з батьками Олени?

– Що живе коло діда й баби? – перепитав здивовано Іван.

– Так, – сумно посміхнулася жінка. – Я – її дочка Люба, може, чув?

Іван перестав їсти, хитнув головою:

– Чув.

– Іване, не одна я винувата перед тобою. Думаєш, я тебе кинула назовсім? Ні. Я тільки хотіла влаштувати своє життя, а вона... Хто її просив? – взяла пляшку з вином, налила собі й Івану. – Пий, синок,

– при цих словах хтось ніби штовхнув у груди юнака, він втупився у Любу, мов тільки зараз почав розуміти, хто сидить перед ним. – Я приїжджала, а вона ховала тебе від мене, потім зовсім з’їхала – я ледь знайшла тебе.

– Ви – моя мати? – запитав здивовано і глянув на Любу.

– Рідна, – зраділа Люба. – Я

– твоя рідна мати.

– Моя мати? – промовив юнак сам до себе. – А мати?

– Олена? Вона зовсім тобі ніхто. – Люба впевнено взяла бокал

і стала поволі пити вино. – Погралася у благородство, і досить. Я, синок, за тобою. Ось, – витягла з сумочки й поклала на стіл пачку доларів, – заплачу, і кінець твоїй службі. Через пару днів поїдемо додому.

– Додому? – тихо перепитав

Іван.

– Ну, ні, – посміхнулася Люба.

– Звісно ж, не у ту задрипану Вербівку. У мене в Томську своя фірма, квартира у європейському стилі. У мене є все. Я недаром прожила на світі. Мені є що тобі дати. Ти їж, їж. В армії вас так не годують, бач, який худющий.

– А батько – він де?

Іван більше нічого не їв і не доторкнувся до вина. Люба почервоніла, мовчки зробила кілька ковтків і поставила на стіл бокал. Мовчала, немов думала – казати чи ні, потім глянула на сина й промовила:

– У селі, де твоя баба Дуня живе.

– Моя баба Дуня? – чомусь перепитав Іван.

– Ми заїдемо до неї по дорозі, якщо захочеш. А твій батько, Іване, не вартий того, щоб про нього говорити.

– Він знав про мене? Хто він?

– в очах юнака промайнув давній сум, та Люба не помітила цього.

– А, так, тракторист один, – махнула зневажливо рукою. – Колись був хлопець, як хлопець, поки не спився. Ні, він про тебе нічого не знав. Тепер знає. Тепер усі знають. Ти – мій син, моя рідна кров, а не її,

– останнє промовила з легким роздратуванням у голосі.

– Усі? Ви й діду з бабою сказали? – До горла хлопця несподівано підкотився важкий клубок. Він намагався проковтнути його і не міг. Взяв бокал і випив до дна, немов його мучила спрага.

– Мені ж треба було тебе знайти, довелося поспитати. А тебе це хвилює? – глянула в обличчя сина. – Невже ти ніколи не відчував, що вони тобі чужі?

– Ні, не відчував. Я цього ніколи не відчував, розумієте ви?.. І зараз не відчуваю, – Іван дивився Любі прямо в очі. Щось знайоме було у тому погляді. Так і Олена дивилася на неї кілька днів тому.

– Ти куриш? – несподівано запитала Люба.

– Ні, – хитнув головою у відповідь.

– А я закурю. Офіціанте! – гукнула зверхньо.

Ще звільнення не закінчилося, а Іван сказав, що йому потрібно повертатися у частину. В тому ж автомобілі вони під’їхали до КПП. Він вийшов, за ним вийшла Люба, провела до дверей.

– До завтра, синок, – хотіла поцілувати в щоку, та хлопець відхилився, швидко повернувся й пішов.

Після відбою довго лежав із розплющеними очима. Відчував, як нестерпно хочеться вдарити себе. Бити й бити... Щоб до крові, нехай потече з нього її рідна кров. «Мамо!

– гукнув подумки. – Чи простиш ти мені за те?.. Мамо, мамо, мамо», – шепотів ще і ще, ніби хотів переконатися, що у цьому слові нічого не змінилося.

На другий день до нього знову підійшов командир роти, старший лейтенант Слєпцов, зміряв трохи зневажливим поглядом, кивнув

головою в бік КПП

– Там знову твоя мати. Я й не знав, що ти такий крутий, думав – нормальний хлопець. Грошовита, мабуть, у тебе матуся, – сказав насмішкувато. – Іди, наказано тебе знову відпустити.

– То не моя мати, – Іван подивився в обличчя лейтенанту. – Я не вийду до неї. Будь ласка, скажіть їй, нехай їде.

– Не зрозумів, – лейтенант здивовано обернувся у бік КІШ. – Від такої мамусі відмовляєшся? – Слово «мамуся» прозвучало з відвертим глузуванням. – Такі сьогодні намагаються підім’яти під себе весь світ. То що сказати?

– Товаришу старший лейтенанте, – промовив Іван, як належить за статутом. – У мене є інша мати, справжня. Дозвольте іти?

У печі потроху згасало полум’я. Олена розбудила доньку, поставила на стіл сніданок, глянула на годинник.

– Щось ти мнешся довго, знову запізнишся на уроки? – зауважила Марійці, яка й собі глянула на годинник, що немилосердно цокав хвилину за хвилиною.

Швиденько вмилася, підійшла до дзеркала і почала розчісуватися. Волосся у неї довге, і вона мало не щоранку, коли брала гребінець,

починала:

– У всіх дівчат у класі стрижки. В однієї мене коса, наче знарочне, щоб хлопці смикали.

Мати на це тільки посміхалася, інколи сердилася, коли донька починала дуже напосідатися.

– Як набридло, то відріжемо хоч зараз при самій шкірі.

Дівчинка на такі материні слова замовкала, швиденько запліталася, і деякий час Олена не чула скарги на довге волосся. Сьогодні Марійка робила все мовчки, бо стрілки годинника показували, що вона таки запізниться на урок. Ледь поснідала й почала швиденько одягатися.

– Треба раніше вставати, – дорікнула мати. – Тоді б нормально поснідала й не надягала б светра задом наперед, ще б матері й відро води внесла, а то ніжишся у ліжку по півгодини.

Донька тільки мовчала, переодягаючи заново светр. Олена глянула на неї, безнадійно махнула рукою, взяла порожні відра й сама пішла по воду. Біля колодязя було слизько – намерзла розхлюпана вода. Олена обережно поставила на лід відра, подивилася на Марійку, яка в одній руці тримала портфель, а другою на ходу застібала шубу. Послухала, як порожнє відро вдарилося об поверхню води, потім, наповнене, смикнуло ланцюга.

Набрала одне відро, друге. Підняла і, щоб не підковзнутися, обережно ступила від колодязя. Хтось ішов навпроти, але вона дивилася собі під ноги, боячись упасти. Нараз зупинилася, підвела голову – за кілька метрів стояв Іван, не наважуючись підійти ближче.

– Синок! Ти приїхав? – таки підковзнулася, упустила відра, та Іван устиг підхопити її, пригорнув до грудей. Так і стояли мовчки, немов прислухалися до своїх сердець.

Нарешті юнак легенько відсторонив Олену.

– Знаєш, мамо, що ти наробила?

– Що? – Олена з тривогою

глянула в синове обличчя.

– Пом’яла у мене за пазухою всі троянди, а я ж тобі їх із самого Криму привіз.

Мена, листопад 1996 – травень 2000 рр.